Культура - статті - 2021

Культура модернізму
Модерністичні прояви в українській літературі

Провідне місце в українській, як і в європейській культурі кінця XIX - початку XX ст. займає стиль модерн, риси якого насамперед виявилися в розвитку української літератури. Для неї були притаманні суспільна актуальність та соціальний підхід до життя, концентрація уваги на житті знедолених верств суспільства, розширення тематики. Письменники та поети не просто показували важкі умови праці, визиск, злиденність міського життя робітників, інтелігенції та міського "дна", а й зародження протесту в їхньому середовищі. Для цього використовували всі провідні напрямки європейської модерністичної літератури того часу - натуралізм, символізм, імпресіонізм, експресіонізм та ін.

Яскравою особливістю українського літературного модерну було те, що на передній план виступила національна проблематика. Письменники принесли в літературу психологізм, зосередженість на внутрішніх переживаннях та суб'єктивних враженнях героя при мінімумі дій та загальній характеристиці тла зображуваних подій. Заслуга українських модерністів полягала в тому, що вони примусили вітчизняну літературу вирватись із кола побутописання, відмовитись від шаблонного патріотизму, звернути увагу на психологію вчинків і тим самим підняти українську літературу на якісно новий рівень. Індивідуалізація, психологізм набули в ній нових, неповторних рис, тому що цілком гармоніювали з такою характерною рисою української культури як гуманістичність, яку українські модерністи значно поглибили. Вже не людина розглядалась як частина народу, а народ як спільність неповторних особистостей.

Розкриття світосприйняття та відтворення внутрішнього стану героя, що межує з психологізмом, приводять літераторів до використання імпресіонізму. Замість докладного опису, образ твориться кількома виразними, характеристичними рисами. На зумовленість поведінки героя впливали спадковість чи оточення, не розвиток дії, а враження, часто блискавичні найтонші відчуття й переживання. Нетипове, незвичайне, гостре висувається на перший план. Імпресіоністичні засоби змалювання дійсності характерні для кримських новел М. Коцюбинського, повістей О. Кобилянської, інтимної лірики І. Франка та Л. Українки. Імпресіоністичний метод використовувався в українській літературі у разі розкриття теми митця, який прагне не тільки показати своє ставлення до певних подій або проблеми, але й розкрити свою особистість, світ почуттів та емоцій. Імпресіоністична манера характерна й для детального змалювання пейзажів та станів української природи.

Новим явищем для української літератури було висвітлення життя інтелігенції в усій складності й неоднозначності. Проаналізовано проблему взаємин інтелігенції та народу, показано різні типи інтелігентів - від кар'єристів до народовців, свідомих борців за волю народу, національну справу. Інтелігенту, який прагне прислужитися українському народові, розуміє громадянський обов'язок, присвячена низка творів П. Мирного ("Лихі люди"), І. Франка ("Перехресні стежки"), О. Кониського ("Юрій Горовенко"). Митці прагнули осмислити місце та роль інтелігенції в українському суспільстві, втілити це розуміння в художній образ, показати, яким шляхом має йти інтелігенція, щоб гідно виконувати роль ідейних проводирів нації.

Виразно національне, громадянське, революційне звучання в українській літературі кінця XIX - початку XX ст. набуває символізм. У символічній формі письменники та поети показували свій протест проти національного гноблення, приниження ("Оргія" Л. Українки), оспівували героя, проводиря, який усіма силами, навіть ціною життя, намагається підняти на боротьбу пригноблений злиднями народ ("Мойсей" І. Франка).

Українські символісти зверталися до сюжетів світової історії та літератури і сприяли всебічному осмисленню митцем проблем тогочасного українського суспільства. Так, Л. Українка у "Лісовій пісні" через барвисті постаті народного фольклору, міфології розкриває конфлікти митця і суспільства, поривання до царства краси і підпорядкованість сірій буденщині. Вона осмислює та втілює глибокий філософський зміст народної культури світовідчуття, збагативши їх надбанням національної української культури загальносвітової.

Найвагоміші здобутки української літератури кінця XIX - початку XX ст. пов'язані з діяльністю І. Франка (1856 - 1916). Він був поетом і прозаїком, драматургом і літературним критиком, істориком і теоретиком літератури, творцем новітньої української преси і перекладачем, поєднуючи багатогранність літературних, наукових та суспільних інтересів з новаторством і масштабністю загальнолюдської проблематики. Провідними у творчості І. Франка були такі тенденції як демократизація літератури, пізнавально-аналітичне освоєння дійсності, суспільно-психологічний аналіз нових типів характерів.

У змалюванні реального життя, в повістях, новелах з життя селян, робітників та інтелігенції митець звертався до натуралізму, його філософські поеми "Мойсей", "1. Вишенський", "Смерть Каїна" належать до символізму, а інтимна лірика, якій властивий психологізм у змалюванні почуттів (збірки "З вершин і низин" (1887) та "Зів'яле листя" (1896)), може слугували зразком імпресіоністичного відтворення наитонших порухів людської душі.

На повісті "Борислав сміється" позначилися елементи нової поетики - паралельні сюжетно-образні структури та образи-символи. А у творах "Лель і Полель", "Перехресні стежки", "Украдене щастя" І. Франко вдосконалює засоби психологізму. Він один з перших в українській та світовій літературі застосовує прийоми внутрішнього монологу, використовуючи досвід сучасної йому психологічної науки.

Новатором української прози на межі XIX - XX століть був Михайло Коцюбинський (1864 - 1913), який збагатив імпресіоністичну літературну манеру. У його оповіданнях зникають залишки хронікального викладу, розлогі описи змінюються враженням героя; ці враження часом пливуть ніби за випадковими асоціаціями. Дія із зовнішнього світу зазвичай переноситься у внутрішній. Події передаються крізь призму свідомості персонажів та картин природи ("Інтермецо", 1908).

У найбільшому своєму творі "Фата Моргана" М. Коцюбинський, завдяки досконалому опануванню імпресіоністичної техніки письма, перетворює історію окремої бідняцької родини на широку картину соціальної дійсності, розкриває боротьбу селянства за землю та свої права в роки російської революції 1905 - 1907 рр. через індивідуальне сприйняття своїх героїв. В імпресіоністичній манері написана й одна з наипопулярніших повістей письменника "Тіні забутих предків" (1913). Відтворюючи гуцульський світ з його первісною красою природи, барвисте розмаїття гуцульської міфології, М. Коцюбинський оспівує невмирущість кохання, водночас розкриваючи ментальність жителів карпатського краю.

Твори письменника мають виразний національний характер, показують неможливість самореалізації особистості в умовах соціального та національного гноблення.

Дух сили, мужності, невпинної боротьби, особистої та національної гідності І вносить в українську модерну літературу Леся Українка (1871 - 1913). Найвиразніше в її творчості звучить тема свободи народу, протест проти тиранії та заклик боротьби за краще життя нації. Л. Українка розвиває жанри драматичної поеми, політичної драми, громадянської лірики, збагачуючи свої "твори новими можливими, зокрема "екзотичними", взятими зі світової історії і культури. У своїй політичній драмі "Кассандра" (1907) поетеса ґрунтовно досліджує людські характери у соціально-екстремальних конфліктах, що було співзвучно тогочасним політичним подіям.

Драматична поема стала вершиною творчості Л. Українки, поєднуючи жанрові форми драми і ліро-епічної поеми. В основі сюжету - конфлікт світоглядних і моральних принципів, поданий як словесний діалог між головними персонажами. Л. Українка всебічно розкривала жанрову форму драматичної поеми, модифікувала її на засадах неоромантизму ("У пущі, 1903). Характеризуючи ідею "неоромантизму" вона писала, що цей напрямок "намагається звільнити особистість в самому натовпі, розширити її права, дати можливість знаходити собі подібних або, якщо вона виключна і при цьому активна, дати їй нагоду підвищувати до свого рівня інших, а не понижуватися до їх рівня".

Імпресіонізм, інтерес до психології персонажів і сувора простота, ніби безсторонність викладу, за якою глибоко ховається лірична схвильованість автора, характеризує творчість Василя Стефаника (1871 - 1936). Кожна його новела - це згущена людська трагедія: картина смерті ("Кленові листки", "Шкода", "Суд", "Палій", "Похорон", "Бесараби", "Злодій"); чекання смерті ("Діти", "Янгол"); образи разючої бідності, що виганяє з рідної хати ("Синя книжечка", "Підпис", "Камінний хрест", "Май") - безпорадної і безнадійної самотності ("Засідання, "Святий вечір", "Сама самісінська", "Сини"); безпосередньо темного пияцтва ("У корчмі", "Лесева фамілія"); родинних чвар, бійок, катастроф, спричинених страшними злиднями ("З міста йдучи", "Побожна", "Новина", "Катруся", "Осінь"). Психологізм, безжальний натуралізм, протокольна точність змалювання реалій буття селян притаманні цим творам В. Стефаника. Горе, часто німе, безмовне або ззовні кам'яне, страшне, подається у надзвичайному загостренні, в невгамовному розпачі.

Проникливим, спостережливим, добрим знавцем психології сільського життя виступає у своїх творах Лесь Мартович (1871 - 1916). Стилізація його селянської мови відкидає етнографічні прикраси і навмисну простоту скеровує в бік гумористичного зображення буденного життя селянина ("Нечитальник"). Імпресіоністичні мотиви у творчості Л. Мартовича значно слабші, ніж у В. Стефаника. Засуджуючи сонну й обмежену, в кращому разі кар'єристичну провінційну інтелігенцію, Л. Мартович самостійно й вдало продовжує лінію розвитку української сатири.

До літераторів, що писали під гаслами модернізму, належить Ольга Кобилянська (1861 - 1942). її непересічний талант засвідчили твори малої прози ("Природа", 1895, "Некультурна", 1897, "До світла", 1903), позначені художнім новотовариством, глибиною соціально-психологічних характеристик персонажів, що відповідали неоромантичній традиції. Одним із найкращих творів письменниці є роман "Земля" (1902), що вирізняється трагічністю колізії селянського життя в її кульмінації (братовбивства). О. Кобилянська однією з перших в українській літературі звернулася до проблеми емансипації жінки, створила цілісні образи жінок-інтелігенток" (повісті "Ніоба", "Через кладку" - обидві 1905, "За ситуаціями" (1913), поєднала феміністичні ідеї з національними традиціями.

Низку соціальних драм, де переважають мотиви бунту й соціальної нерівності написав Володимир Винниченко (1880 - 1951). Герої його п'єс по-новому усвідомлюють непримиренні суперечності між ідеєю загальної справедливості та результатами її практичного втілення ("Дисгармонія", 1906; "Великий Молох", 1907; "Брехня", 1910). Теми та сюжети В. Винниченко брав із життя українського суспільства, розкриваючи їх з глибоким психологізмо і високою художньою майстерністю.

Модерністичні принципи заперечення реалізму, мистецтва для мистецтва, культу особистих переживань митця, підсвідомого розвиває у своїй творчості поет Микола Вороний (1871 - 1942). У збірках "Ліричні поезії", у сяйві мрій" заглиблюється в особисті переживання, оспівує красу, кохання. Він прагнув розширити версифікаційні можливості українського вірша, вивести його на європейський і світовий рівень, наблизити до "новітніх течій" і уникнути грубо - реалістичних висловів.

У 1906 - 1909 рр. у руслі модерністичних пошуків працювала група галицьких письменників "Молода муза" (П. Карманський, Б. Лепкий, О. Луцький, В. Пачовський, С. Твердохліб та ін.). Вони критикували "вузькість" реалізму, закликали до розширення кола мистецьких тем, унезалежнення митця від суспільних проблем. Близькою до них за поглядами була група письменників - модерністів, що гуртувалася навколо київського журналу "Українська хата". Вони оспівували культ сильної особи та крайній індивідуалізм.

Отже, при всій своїй орієнтованості на особистісні переживання митця, український модернізм був виразно національним напрямком у літературі. Його представники вдосконалили і розвинули українську літературну мову, збагатили літературу новими темами, жанрами і мистецькими прийомами, сприяли становленню українського літературного процесу кінця XIX - початку XX ст. як складової частини європейського.