Культурологія - Історія і теорія світової культури XX століття - В.В.Багацький, Л.І.Кормич 2004

Частина друга (1945-2000 рр.)
Розділ п’ятий. Культурний потенціал людства
Освіта. Якою вона потрібна всім?

Вченими судилося бути небагатьом, і це може бути результатом всього життя. Освіта ж потрібна всім, і її основи повинні бути закладені ще в дитинстві. Освіта має на меті розвиток культури в усьому розмаїтті її загально-людського і національного багатства.

Адже основною в освіті є ідея, яка відображає головні вимоги держави до своїх громадян. Відповідно до теорії Е.Дюркгейма освіта виконує функцію агента моральної регуляції, сприяючи інтеграції суспільства.

Освіта змикається з культурою в тій її якості, в якій вона постає як національна культура, що існує не стільки в усній формі, скільки в писемній мові. Школа є основним осереддям національної культури, основним засобом прилучення до неї. Народна культура передається з покоління в покоління на рівні природних здібностей людини — її пам’яті, живої мови, природного слуху, органічної пластики. А національна культура засвоюється кожною людиною через посередництво спеціальної підготовки, що зветься освітою. Те, що дається у вигляді писемного тексту, може бути сприйняте за наявності як мінімум грамотності, вміння читати і писати. В ситуації національної культури, що ґрунтується на писемній традиції, освіченість і культурність по- трактовуються майже як синоніми. Просвіщати — означає за допомогою освіти, школи виробляти у людей культурну самосвідомість, яка завжди втілена в національній формі.

Сьогодні освіта стала засобом отримання спеціальності. А це вже умова не так національного, як професійного життя. Освіта і культура в сучасному житті далеко відійшли одне від одного. Це свідчить про глибокі зміни в суспільстві. Суть цих змін — у виникненні масового суспільства і масової культури, яку створюють і транслюють засоби масової інформації. Масова культура позбавлена національного забарвлення. Небезпека її в тому, що вона інтернаціональна за характером. Вона знижує поріг національної чутливості, впливаючи на сучасну молодь не менше, ніж національна культура. Так само і освіта втрачає тут функцію формування національної самосвідомості.

В масовій культурі емоційність переважає над розумом, ситуативне знання — над логічним, поведінкові навики — над інтелектуально усвідомленою поведінкою. Якщо це так, то шкільна освіта з її раціональною і логічною самодисципліною, орієнтацією на знання, збагачення пам’яті вже виявляється недостатньою. Тобто освіта перестає бути основною формою культурного наслідування. Мабуть, варто чекати якихось серйозних якісних змін.

А поки що освіта ставить перед собою завдання лише підготовки людини до професійної діяльності в певній галузі виробництва. Через те сьогодні дуже актуальними є спроби повернути культурну функцію освіти, посилити в освітньому процесі роль гуманітарних наук — історії, культурології тощо.

Наприклад, школа в Росії не дуже схожа на школу в євро- американських країнах. У США школа є інститутом сучасної цивілізації, яка ставить собі за мету перш за все професійну підготовку людини до того чи іншого виду діяльності. Вона досить прагматична, вузькоспеціалізована, технологічна й утилітарна. Школа в Росії (та й в Україні) — інститут насамперед культури. В ній яскраво виражена схильність до світоглядного і гуманітарного аспекту освіти. В цій школі ставляться завдання підготовки людини не тільки до професійного, а й до соціального життя.

У 80-х рр. XX ст. в Росії відбулась друга реформа шкільної освіти. Вона фактично збіглася з такою ж реформою в США. На думку одних експертів, метою школи є прилаштуватися до системи вищої освіти і постачати вузи добре підготовленими абітурієнтами. На думку інших, школа повинна дати учневі навички і знання такого життя, яке б дозволяло йому бути не тільки спеціалістом, а й громадянином.

Коло плодотворних ідей в країні може бути достатнім тільки за умови високої освіченості суспільства. А освіта потребує великих витрат. Наприклад, в Росії витрати на оплату праці професорсько-викладацького складу приблизно дорівнюють стипендіальному фонду будь-якого вузу. Приблизно така ж сума йде на оплату комунальних послуг, на утримання будівель, на підтримку навчального обладнання, на наукову роботу. Остання, до речі, є необхідним компонентом будь-якого навчального процесу. Виходить, що витрати суспільства на вищу освіту дорівнюють кількості юнаків і дівчат, які вступають у трудове життя, помноженій на середній розмір заробітної плати в країні. Отже, кількість щорічної когорти молодих спеціалістів і середня заробітна плата визначають освітній рівень, тобто економічний потенціал країни (М.В.Карлов).

Південна Корея, Іран, Тайвань, Китай — це країни, які перейняли елементи системи шкільної освіти Росії. До речі, в Китаї більше тисячі вузів, навчання там платне, але платня невелика, і держава дає на освіту кредит. На 1-му курсі всі дисципліни обов’язкові, а з 2-го курсу студент вибирає собі предмети. Навчання у вузі триває чотири роки.

Система освіти в Україні складається з мережі закладів дошкільного і позашкільного виховання, загальноосвітньої, професійно-технічної і вищої школи. В цілому система освіти налічує близько п’ятдесяти тисяч одиниць закладів.

Відповідний рівень освіти забезпечується достатньою кількістю вчителів і викладачів. Близько ста відсотків педагогів загальноосвітніх навчально-виховних закладів мають вищу або незакінчену вищу освіту. Більше половини викладачів вищих навчальних закладів (вузів) мають науковий ступінь або наукове звання.

Конституція України гарантує кожному громадянинові отримання безплатної середньої і вищої освіти. На практиці ж багато вузів України перейшли на платне навчання і отримати його можуть тільки діти заможних батьків. До речі, одна з найбагатших країн світу — Федеративна Республіка Німеччина забезпечує своїм громадянам право отримати безплатну вищу освіту. І такі приклади не поодинокі. Освіта потрібна всім, і її основи повинні бути закладені ще в дитинстві.

В Україні функціонують навчально-виховні заклади нового типу — гімназії і ліцеї. В 1999 р. у них навчалося близько 200 тисяч дітей. Проте успіх сучасного суспільства залежить не стільки від досягнень елітарної школи, скільки від того, на якому рівні знаходиться школа загальноосвітня. Тільки сільських шкіл в Україні на кінець 2000 року налічувалося більш як 15 тисяч. В них навчалося понад 2 млн. учнів.

До цього середня школа давала тільки фундаментальні теоретичні знання. Тому виникла необхідність реформувати систему середньоосвітніх закладів. З 1 вересня 2001 р. середня школа переходить на 12-річний строк навчання. Він складається з трьох етапів: перший (з 1 вересня 2001 р.) — початкова школа; другий (з 1 вересня 2005 р.) — основна школа; третій (з 1 вересня 2008 р.)- старша школа. Початкова освіта буде чотирирічною, основна школа — 5-9 класів і старша — 10-12 класів. У старших класах будуть впроваджуватися так звані концентри, тобто до 9 класу кожен учень вивчатиме основи всіх предметів. У старшій же школі предмети будуть вивчатися на більш високому рівні. Оскільки ж старша школа буде профільною, то учень сам вирішуватиме, на чому йому концентрувати свої зусилля.

Потреби сьогоднішнього дня диктують необхідність не просто механічно передавати учням суму знань, а вчити їх добувати інформацію і набувати знання. Саме цим і буде займатись нова, 12-річна середня школа в новому столітті.

Школа, коледж чи університет грають основну роль у вдосконаленні людини. Система вищої освіти України за своєю методикою здебільшого не поступається західним зразкам вищої освіти. Але економічна криза в країні призвела до різкого скорочення державного фінансування вузів. Натомість виникла велика кількість вузів недержавного сектора.

Держава відмовилась від монополії на установи освіти. Тому почалося ліцензування таких вузів, тобто надання дозволу на освітню діяльність. Визначається також професійний рівень діяльності та юридичного статусу освітньої установи, тобто акредитація вузу. Вона проводиться за чотирма рівнями. Найвищий, четвертий рівень отримують університети та академії. Попит диктує пропозиції, тому сьогодні вузи України працюють за новим переліком спеціальностей. Особливо популярними є вузи, де навчають банківської справи, менеджменту, маркетингу, юриспруденції, медицини, іноземних мов.

Недоліки, якими страждають вузи України сьогодні, — це недостатня якість підготовки спеціалістів і жалюгідна заробітна плата професорсько-викладацького складу.

Та, незважаючи на труднощі, в Україні є кілька вузів з традиційно високим рівнем викладання. Це насамперед Київський національний університет ім. Т. Шевченка, Одеська національна юридична академія, Одеський національний університет ім. І. Мечникова, Харківська національна юридична академія, Дніпропетровський національний університет.

Восени 1994 р. керівники держав і урядів дев’яти великих народів зібралися в Нью-Делі (Індія) для вирішення питання про освіту для всіх спільними зусиллями. Йшлося про Бангладеш, Бразилію, Китай, Єгипет, Індію, Індонезію, Мексику, Нігерію і Пакистан, в яких живе близько трьох четвертих неписьменних дорослої людності землі, а також більшість дітей, які не ходять до школи. Якщо проблеми освіти в цих країнах будуть вирішені, то це означає, що вони будуть вирішені у всьому світі.

Сучасному світові потрібні люди з широкими знаннями, глибокою науковою підготовкою, вмінням вирішувати більш складні, ніж раніше, завдання в усіх сферах життя. Вдосконалення шкільної освіти стало загальною потребою країн Заходу в післявоєнний період.

Шкільна освіта на Заході й до цього відповідала всім світовим стандартам, але після запуску першого штучного супутника Землі в СРСР в 1957 році євроамериканці стали переглядати вітчизняну систему освіти, вдосконалювати і витрачати ще більше коштів на її розвиток. На відміну від шкіл країн Східної Європи, які й по сьогодні поділяються на неповні середні і середні школи та професійно-технічні училища, на Заході існує більш гнучка і диференційована система шкільної освіти.

Відомим дослідником освіти в США була російський радянський вчений-педагог — проф. З.О.Малькова. На її думку, в США, наприклад, існує принаймні три типи середніх шкіл. Є так звані громадські (public), або державні школи. В кінці 60-х р. в них навчалось 45,6 млн. учнів. Громадськими вони називаються тому, що були створені за ініціативою і на кошти населення тієї чи іншої місцевості. Як і двісті років тому, американські школи існують на кошти, зібрані з населення у вигляді податку на власність. А відсотки з податку на власність визначає шкільна рада округу.

Поряд з державними школами в США є досить широка мережа недержавних шкіл. У вказаний час вона охоплювала двадцять відсотків усіх дітей шкільного віку. Серед них ведуть перед церковні школи, в яких у цей час навчалося близько 6 млн. дітей. Ось приблизний перелік предметів в школі, яка належить Ордену єзуїтів: драма, кіно, психологія, макроелектроніка, зовнішня політика США, окремі курси національної і всесвітньої історії, кілька іноземних мов і, нарешті, теологія. Кожен учень вільний у виборі обов’язкових шести з названих предметів.

Існує в США і невелика кількість приватних платних шкіл, які називаються незалежними (independent). У цих школах навчаються майбутні дипломати, великі чиновники, керуючі фірмами, директори банків, міністри.

В Англії ж складалася своя система шкільної освіти. На відміну від такої ж у США, громадська школа в Англії — це приватна платна школа закритого типу. Є ще класична (grammar school) школа. Наступні за важливістю школи: сучасна, технічна тощо. Із кожної сотні англійських учнів тільки четверо зможуть вступити в університет чи в коледж — двоє з тих, хто закінчив класичну школу, двоє — громадську. В учнів решти шкіл шансів майже немає.

Система вищої освіти на Заході побудована приблизно за одним принципом, крім деяких відмінностей. Школи, коледжі чи університети грають основну роль у вдосконаленні людини. Через це вкладання грошей в освіту відрізняється особливою ефективністю. Могутність нації, вважають експерти з питань освіти, значною мірою визначається темпами економічного розвитку, тому освіта є визначальним фактором при плануванні економічних покращень. Наприклад, у США вважають, що освіта — це найперший засіб посилення воєнного і політичного потенціалу країни. Перед школою всіх рівнів (середньою і вищою) постала об’єктивна потреба розвивати силу і гнучкість розуму особистості таким чином, щоб поновлення знань, набуття навиків і вміння стало процесом, який триватиме ціле життя.

Рівень вимог до середньої школи визначає рівень вищої школи, так само як і викладацькі кадри готуються вищою школою. Система вищої освіти — це та система, де підліток стає дорослим. У вузі за час студентства молода людина розвиває свій людський талант. А це неможливо без відповідного професіоналізму. В свою чергу, досягнення професіоналізму неможливе без виховання моральності, яке неможливе без реального навчання конкретній справі. Конкретній справі людина навчена погано, якщо вона не навчена тому, що лежить в основі, в фундаменті її професії, якщо вона не навчена фундаментально.

Система вищої освіти дає найбільш повну процедуру правильного навчання. Найбільш представницькими закладами системи вищої освіти є університет і академія. Практично всі сучасні університети є університетами Гумбольдтового типу. Тобто вони так чи інакше поєднують навчання і дослідження. Це дало підстави ще Томасу Карлейлю назвати університет зібранням вчених навколо великої бібліотеки. А ще раніше князь Талейран стверджував, що «хороша бібліотека надає підтримку за всякого стану душі».

Академія є вищим навчальним закладом профільного типу.

Сучасний спеціаліст повинен бути підготовлений так, щоб завжди відповідати вимогам науки і технології. Його освіта повинна виховувати в ньому здатність як до інтелектуальної творчості, так і до інтелектуально активного сприйняття зробленого іншими.

Справді, бібліотека як символ університету необхідна для правильної постановки і розумного проведення фундаментального дослідження, без якого неможлива фундаментальна освіта. В буквальному розумінні цього слова, наука — це те, чого можна навчити чи навчитися, тобто передати і отримати знання і вміння чи добути це знання і вміння самому. Освітній процес — це процес передачі і отримання знання і вміння, який підкріплений його добуванням. А створення нового знання і вміння, тобто здобування знання, — це процес фундаментального дослідження. Для того ж, щоб цей процес відбувався, необхідна відповідна атмосфера, атмосфера інтелектуального особистого спілкування. Причому спілкування мусить відбуватися між викладачем і студентом — з одного боку, між викладачами — з другого, а між студентами — з третього.

Для вступу, наприклад, до університету в ФРН потрібен лише один документ — шкільний атестат. Прохідний бал при вступі розраховується на основі того ж атестата. Відсів в університетах дуже великий. Вціліти в процесі навчання мусять найбільш стійкі і працездатні — це головний принцип університетської освіти. Вступають до університету сотні студентів, а закінчують його лише десятки. Дуже високі вимоги в навчанні і занадто жорстка, як на наш погляд, конкуренція між студентами.

Зразу ж після зарахування в університет, наприклад, студент- історик сам складає свій план роботи на весь термін навчання. Студент сам вибирає ту необхідну кількість дисциплін, які він вивчатиме.

Щось подібне спостерігається і в університетах США. Ідеальна форма університету була імпортована в США з Англії. Причому була сприйнята не тільки суть — прагнення до універсалізму, а й форма спеціальних коледжів.

Там студенти теж самостійно вибирають предмети, які потім вивчатимуть. Обов’язкових суспільних дисциплін немає. На вибір пропонуються: основи демократії, соціологія, психологія (соціальна і особиста), історія США, проблеми сучасного світу, філософія, світова цивілізація, особа і суспільство тощо.

До прикладу, в приватному університеті США за чотири роки навчання студентові треба прослухати не менше 31 курсу. Причому десять з них — з головної обраної спеціальності (major), решту студент обирає довільно. Кожен курс включає три перевірки — проміжний екзамен, домашній твір і екзамен кінцевий. З усіх трьох виводиться загальна оцінка. А — вища, А з мінусом — трохи нижча, В — відповідає четвірці і так далі. Всі перевірки, майже без винятків — письмові. Викладач складає два-три питання, з яких дозволяється вибирати, і група цілий урок пише відповіді в аудиторії або несе для підготовки відповіді на тиждень додому. Зате не виникає ніякого суб’єктивізму, все можна перевірити, обговорити і навіть опротестувати.

У приватному вузі США студент платить приблизно 13 тисяч доларів щорічно за навчання і ще 4 тисячі за проживання і харчування. Правда, 60 відсотків студентів у такому вузі офіційно отримують фінансову допомогу в тій чи іншій формі.

Студент складає іспити не за весь прослуханий курс, а лише з однієї теми, за домовленістю з екзаменатором. Студент вільний і у виборі професорів. Сам же він і визначає, яким екзаменом закінчувати свою освіту: складати державний екзамен чи писати магістерську роботу (диплом — по-нашому). Протягом навчання студент складає всього два екзамени. Перший проміжний—складається по закінченню 4-го семестру (2-го курсу). Другий державний чи магістерський — по закінченню університету. Студент-історик мусить знати три мови — дві живих і одну мертву — латинь.

Отже, можна стверджувати, що отримана освіта дає можливість людині правильно орієнтуватись у навколишньому складному, суперечливому, а часто і небезпечному світі.

Примітки

¹ Восени 1997 р. Президент США Білл Клінтон заявив, що перед вітчизняною школою стоїть завдання навчити дітей віком до 10 років рахувати, а віком до 14 років — читати. Сьогодні половина учнів, підкреслив Президент, не знає, де знаходиться Тихий океан, а друга — де знаходиться Атлантичний.