Культурологія - Історія і теорія світової культури XX століття - В.В.Багацький, Л.І.Кормич 2004

Частина друга (1945-2000 рр.)
Розділ третій. Творчі течії у мистецтві
Художні течії і напрямки в літературі Росії

На рубежі 50-60-х рр. справжній розквіт у російській радянській літературі переживало оповідання. Відомими його майстрами були Ю.Нагібін, В.Астаф’єв, В.Распутін, Ф.Іскандер та інші. В пам’яті читачів того покоління назавжди залишилися романтичні повісті про «зіркових хлопчиків» Василя Аксьонова, вперше видані друком в часописі «Юность». Мимоволі цей автор став апологетом «стиляг», як називали тоді всіх юнаків і дівчат, які дотримувалися західної моди, взірцем якої був «король рок-н-роллу» Елвіс Преслі.

При цьому не кращим чином склалися справи з романом. Тільки один-два з них вибилися за межі щоденного чтива.

Широковідомими і популярними були п’єси таких драматургів, як В.Розов, О.Арбузов, О.Володін. їхні мелодрами добре сприймалися широким колом глядачів. А на тлі офіціозних соціальних замовлень влади подібні спектаклі здавалися дивними прозріннями драматургів-пророків.

Автором чотирьох великих п’єс і трьох одноактних, який трагічно загинув у віці 37 років, так і не побачивши жодної зі своїх п’єс на московській сцені, був О.Вампілов.

Він з іронією і сарказмом переграє заново колізію молодого героя, самовпевненого, але симпатичного супермена, який входить у життя і сподівається перевлаштувати його на свій лад. Герой швидко пересвідчується в марності своїх романтичних сподівань. Звертаючись таким чином до мелодрам шістдесятників, О. Вампілов переосмислює роль свого покоління. Як і завжди на Русі, автор залишається голосом своїх ровесників.

Він здійснив революцію не тільки в сучасній російській драматургії, а й у російському театрі, розділивши всю його історію на до- і післявампіловську. Трагікомедії О.Вампілова почали швидко поповнювати репертуар столичних і провінційних театрів Росії вже набагато пізніше, через кілька років після смерті автора. В п’єсах О.Вампілова «зіркові хлопці» 60-х рр. вперше показані як цинічно обмануте покоління.

Основи тридцятирічної традиції гуманістичної воєнної прози в російській літературі закладені ще В.Гроссманом, В.Биковим, Г.Баклановим, Ю.Бондарєвим, В.Астаф’євим, Б.Окуджавою та іншими. Твори цих відомих письменників перегукуються з романами Е.Гемінгвея, Е.-М.Ремарка. Правда, ці письменники втратили актуальну значимість для сучасного читача.

Величезне значення для розвитку російської радянської літератури мали філософські і літературознавчі праці М.М.Бахтіна. В євроамериканських країнах М.М.Бахтін сприймається як єдино оригінальний, світового рівня російський мислитель радянського періоду. Можна сказати, що М. М. Бахтін був для російської літератури тим, ким був для італійської Бенедетто Кроче. Сергій Аверинцев назвав М.М.Бахтіна «спеціалістомз загального».

Обличчя російської прози і поезії пізньорадянського (після- сталінського) часу визначав не тільки видатний поет XX ст. Б.Пастернак, а й романісти «нової хвилі» В.Аксьонов, Е.Казаков, Ф.Іскандер, Ю.Трифонов, Г.Владимов, В.Войнович , А.Бітов.

Вони прагнули розв’язати пута соцреалізму, відновити «велику традицію» і відважність російського авангарду. Для інтелігенції це був час позитивного групового мислення, виклик і натхнення. Причому В.Єрофеєв, А.Бітов, Д.Пригов і ще кілька найбільш талановитих і відомих письменників успішно розвивали одночасно в своїх творах основоположний напрямок у сучасній світовій літературі — постмодернізм.

Наприклад, Венедикт Єрофеєв («Это я, Веничка») взимку 1970 р. за півтора місяця написав поему «Москва — Петушки». Спочатку вона була опублікована на Заході, а потім, майже через двадцять років, в розпал перебудови, в СРСР. Раніше він написав і видав друком підручники для дітей з історії, літератури, географії. Правда, залишилися в рукописах його «Записки психопата» і юнацькі статті про Гамсуна, Бьорнсона, Ібсена. Очевидно, що були автори і менш відомі, які зробили відповідний внесок у розвиток російської художньої літератури.

На хвилі посмертного успіху п’єс О.Вампілова зародилося ціле літературне і театральне покоління Росії в особах Л.Петрушевської, В.Славкіна, Л.Разумовської та інших. їхні п’єси в критиці 80-х рр. були названі «поствампіловською драматургією».

Найбільш відомим і видатним поетом другої половини XX ст. був Йосиф Бродський. Родом з Ленінграда, з юних років він обертався в колі творчої інтелігенції цього міста, був знайомий з Анною Ахматовою. Й. Бродський читав великій поетесі свої перші твори. Можна стверджувати, що у нього не було періоду учнівства, він майже одзразу почав писати зрілі, талановиті вірші.

Після заслання і примусових робіт Й. Бродський був висланий з країни. Його посадовили на літак, який летів у Відень. Потім поет жив в Італії і в США. В Ленінграді у нього залишились батьки, яких поет так більше ніколи і не побачив. Вже за межами Росії його поетичний талант досяг вершин і отримав високу оцінку світової громадськості — Й. Бродський став лауреатом Нобелівської премії з літератури. Кажучи його словами — «географії домішок до часу стає долею».

Й. Бродський вважається найбільш яскравим і талановитим продовжувачем пушкінських традицій. Він просвіщав варварську владу в СРСР не так політичними віршами, як вишуканістю і

красою стилю. Дуже точно зауважив А.Вознесенський, що Й. Бродський став частиною російської мови. Додамо від себе, що й англійської теж... Це навіки вписало його в контекст світової культури.

«Невипадковим гостем» в російській літературі назвав В.Лакшин сибіряка Василя Афоніна, чий міцний і чистий голос прозвучав зі сторінок «товстих» журналів. Розпочавши літературну діяльність на початку 70-х років, В.Афонін описує у своїх оповіданнях і повістях Атлантиду сіл, які щезли разом з «потонулими» жителями, з їх понівеченими і зім’ятими долями. Це вічна тема таких книжок талановитого сибірського прозаїка, представника «сільської прози», як «В тім краю», «Остання осінь», «На болотах» та інших.