Культурологія - Історія і теорія світової культури XX століття - В.В.Багацький, Л.І.Кормич 2004

Частина друга (1945-2000 рр.)
Розділ другий. Вплив соціального і технічного прогресу на духовну культуру
Негритюд як альтернатива расизму білих

Сучасна Африка давно вже позбулася колоніальної залежності. На континенті серед іншого розгорнулася гостра ідейно-політична боротьба з проблем формування художньої культури. Старі концепції культурного націоналізму зіткнулися з новими, з негативним ставленням до будь-яких нових його проявів у духовному житті Африки. А все разом узяте ускладнюється колоніальним спадком, який дістався новим незалежним державам. До цього спадку належать не тільки поділ Африки на англомовні і франкомовні країни, а й на поділ територіальний, який був зроблений колонізаторами спеціально, з далекосяжною метою.

Серед багатьох теорій культурного розвитку народів Африки в XX ст. чільне місце належить теорії негритюду. Негритюд (буквально — негритянство) — це один з різновидів культурного націоналізму. Його зародження пов’язано з іменем ліберійця Е. Блайдена, який в кінці XIX ст., в розквіт колоніалізму, висунув тезу про самобутність негроїдної раси. Одразу ж після Першої світової війни США пережили так званий перший «чорний бум». Він отримав назву «негритянський, або Гарлемський, ренесанс». «Чорний бум» відкрив шлях сучасному африканському культурному націоналізмові.

Маніфестом цього руху стала стаття відомого афро-американського поета Ленгстона X’юза «Негритянський художник і вершина раси» (1926). На Європейському континенті концепція культурного націоналізму з’явилася тоді, коли криза світової колоніальної системи ставала дедалі більш очевидною. Серед африканських студентів, які навчалися в Парижі в 30-х, а особливо в 40-50-х рр., культурний націоналізм набув форм негритюду. Найяскравіше він проявився в поезії Еме Сезера з Мартініки, гвіанця Леона Дамаса, сенегальця Л. Седара Сенгора.

Саме останній через свою поезію вніс психологічний і культурний фактор у боротьбу чорних народів за завоювання національного суверенітету.

Приблизно в ці ж роки серед африканських студентів у Лондоні виникла теорія африканської особистості. Її пропагував ганець Кваме Нкрума. В майбутньому йому судилося стати одним з найвизначніших політичних діячів. Його теорія є модифікацією негритюду в умовах англомовної Африки.

В 60-70-х рр. африканські країни одна за одною досягли незалежності. Перед ними постали завдання конкретного культурного будівництва. У зв’язку з цим посилилася критика концепцій культурного націоналізму, особливо негритюду. Та він виявився досить стійким. Його прихильники посилалися на ті роки, коли він був емоційним знаменом боротьби.

В кінці 70-х — на початку 80-х рр. отримала широке розповсюдження теорія африканської спільності — африканіте. Вона мало чим відрізняється від попередніх. Як і вони, ця теорія стверджує, що африканцям притаманна сукупність специфічних духовних і психічних особливостей, які відокремлюють їх від решти світу. Деякі африканісти вважають, що культурний націоналізм щезає. Та поява африканіте свідчить про зворотне.

Як бачимо, в Африці були зроблені досить успішні спроби створити окрему негро-африканську естетику. Вони були реакцією на расизм білої людини по відношенню до чорної.

Наступним етапом у розвитку національної культури народів Африки були погляди А. Кабрала (Гвінея-Бісау). Він стверджував, що культура — це продукт економічної і політичної діяльності народу. Тому вона не може розвиватися незалежно від інших сфер життя країни. Кабрал зробив соціальний аналіз африканської культури, визначив у відповідності з Марксом її класовий характер.

Насправді ж колоніальний режим створив клас так званих асимілядос, або еволюе всередині кожного африканського народу. Ця нова національна буржуазія сприйняла весь набір цінностей, які впровадили в них колонізатори через освіту, релігію тощо. Заклик до звільнення від колоніального іга вони розглядали як засіб захоплення влади в свої руки. За деякими винятками (наприклад, Танзанія), нав’язана колонізаторами європейська культура була сприйнята африканською буржуазією без заперечення.

Адже ще на початку 60-х років в Африці на південь від Сахари нараховувалося близько 19 млн. протестантів і 26 млн. католиків. Без урахування білого населення Південної Африки і Родезії відповідні цифри там становили 15 і 22 млн. осіб. Якщо ж врахувати, що населення Африки в ті роки дорівнювало 200 млн. чоловік, то можна сказати, що християни становили його шосту частину. Понад половина населення Африки на південь від Сахари залишалася язичниками.

Більшість лідерів африканського визвольного руху прийняли християнство і почали освіту в місіонерських школах, залишаючись протягом своєї політичної активності «дітьми двох світів» — східного і західного.

І досі в багатьох африканських країнах європейські мови використовуються як офіційні. Заміни їх на національні поки що не передбачається. Та й сам формальний перехід влади з рук колонізаторів до рук африканської буржуазії не супроводжувався позитивними змінами в соціальній і економічній сфері, а скоріше навпаки.

Уряди африканських країн успадкували від британських колонізаторів подвійну правову систему, складену з загального і звичаєвого права. Вони впорядкували цю змішану систему в Адміністративному акті тубільців, що в 1986 році став Адміністративним актом чорношкірих, задуманим як знаряддя розколу — хитро налаштованою системою для керування чорними.

Після закінчення «холодної війни» Тропічна Африка і в світовій політиці, і в світовій економіці, і культурі була відкинута далеко назад. А якщо міряти час з ліквідації колоній, то протягом більш ніж 40 років так і не відбулося помітного економічного покращення майже в жодній з країн. Збройні конфлікти буяють повсюди. Наприклад, у Нігерії за 40 років існування держави військові перебували при владі 30 років. Нігерію називають «Африкою в мініатюрі». Це найбільша за кількістю населення країна континенту. В ній відбуваються процеси, які є характерними і для інших африканських держав.

Величезний зовнішній борг Африки західним країнам становить близько 350 млрд. доларів. З них 200 млрд. доларів припадає на країни Тропічної Африки. Та все ж країни цього континенту багато чого досягли, особливо в сфері освіти. Наприклад, в тій же Нігерії в 1960 році не було жодного університету, функціонувало лише кілька коледжів. А вже в 2000 році студенти навчалися в 38 університетах. Подібне становище складається і в інших країнах. Помітними є успіхи цілої низки держав в охороні здоров’я.

В 1990-1994 рр. у Руанді почалися масові вбивства людей з племені тутсі людьми з племені хуту. Загинуло майже 800 тисяч жителів Руанди. Архаїчна соціально-етнічна психологія стала одним з вирішальних факторів цього геноциду. Безпосередньо і опосередковано у війні, що розгорілася, взяли участь тринадцять африканських країн. Загалом же десятки країн світового співтовариства були втягнуті у війну.

Расизм «західних демократій» по відношенню до африканців проявився навіть в ЗМІ. Так, в період найбільшого сплеску геноциду в Руанді в західних massmedia вчетверо більше писалося про долю горил у національних парках цієї країни й Уганди, ніж про криваву різанину між тутсі і хуту.

Ця африканська трагедія ще раз показала, наскільки ненормальними і ворожими природі людини є конфлікти на етнічному і міжконфесійному грунті і як важливо знайти шляхи і засоби їх подолання.