Культурологія - Історія і теорія світової культури XX століття - В.В.Багацький, Л.І.Кормич 2004

Частина перша (1900 - 1945 рр.)
Розділ третій. Оновлення методів і напрямків розвитку мистецтва
Кінематограф — «фотографії, що рухаються»

Людство назвало винахідниками кіно французів — братів Люм’єрів, які в 1895 р. показали в Парижі «фотографії, що рухаються». Справді, брати Люм’єри вважаються винахідниками кіно.

Та ще 9 січня 1894 р., більш ніж за рік до їхньої першої демонстрації фільму «Прибуття потягу», син українського кріпака, механік-самоук з Одеси Й. А.Тимченко на IX з’їзді дослідників природи і лікарів Росії показав на екрані за допомогою винайденого ним кінетоскопа гарцюючих кавалеристів і метальників списа. Й.Тимченко був відзначений кількома золотими і срібними медалями на міжнародних виставках, але в Росії так і не знайшов офіційного визнання, як і не отримав патенту на винахід.

Серед піонерів українського кіно був також Альфред Федецький, який, на відміну від самоука Й.Тимченка, отримав спеціальну освіту у Відні, де закінчив інститут фотографії при Академії мистецтв. Працюючи в Харкові, він створив цілу низку портретів, серед яких і найвідоміший портрет П.І.Чайковського. Фотографії А.Федецького публікували кращі газети і журнали світу. В середині 1895 року в Росію привозять перші кіноапарати Люм’єрів, Едісона і Пате. А. Федецький одразу починає зйомки перших в історії українського кіно хронікально-документальних фільмів. Перша зйомка відбулась 30 вересня 1896 р. Тоді А.Федецький зняв «Перенесення чудотворної ікони в Харківський Покровський монастир», а 2 грудня в Харківському оперному театрі відбувся перший публічний кіносеанс в Україні.

Кіно — вид синтетичного мистецтва, не просто специфічного для XX ст., а й в певному розумінні його символу. Кіно — це просторово-часове мистецтво. Образ героя включає в себе пластичне відтворення реальних подій за допомогою таких виражальних засобів, як кінозображення і монтаж. В кіно історично склалося три жанри: фільми ігрові, тобто художні, неігрові — хронікально-документальні і науково-популярні. Третій жанр — це фільми мультиплікаційні.

У художніх фільмах образ створюється на основі сценарію.¹ За допомогою художніх засобів ігрового кіно відтворення фактів з життя людей на плівці створює ілюзію реальності того, що відбувається на екрані. Свої сюжети ігрове кіно бере з життя, користуючись віками накопиченим людством досвідом і знаннями. Всі сюжети ігрового кіно вже були пережиті людством і відтворені в книжках, театрі і образотворчому мистецтві. Кіно — мистецтво синтетичне, тому що при створенні фільму обов’язково використовується література (сценарій), музика і пісні, які супроводжують дію практично будь-якого фільму, а також образотворче мистецтво. Кіно постає як рух думки, особливістю якого є зовсім інше, ніж у дійсності, уявлення про час і рух.

Отже, в XX ст. почало розвиватись «сьоме мистецтво» — кіно. «Винними» у появі кіно виявились два старих, традиційних мистецтва — художня література і образотворче мистецтво. їх, так би мовити, шлюб і привів до цього. Справді, беручи до рук книжку, ми бачимо, що про що б вона не оповідала, розповідь витягується в книжковий рядок, оскільки вона заснована на «лінійній мові» писемності. А поява на книжковій сторінці ілюстрацій надає нової якості як сторінці, так і книжці загалом. Лінійна ж мова писемності узгоджується з мовою образотворчого мистецтва (у даному разі мовою «площинною»).

Отже, еволюція образотворчого мистецтва напередодні XX ст. привела до народження кінематографа. А останній зумів передати реальну послідовність руху у замкнутому просторі екрана. Як сказав Ж.Л.Годар, кіно — це правда двадцять чотири рази на секунду².

Насправді ж у кіно, як у жодному іншому мистецтві, дуже важко розмежувати реальність і вигадку, ілюзію. Ілюзія в кіно виглядає як справжнісінька реальність, достатньо лише згадати кінофільми, створені на принципах голографії. Письменники- фантасти, розробляючи цю тему у своїх творах, дають можливість глядачам у кінотеатрах спілкуватись з героями на екрані.

На початку XX ст. кінематограф перебував ще під великим впливом театру, тим більше що кінофільм був, власне, пантомімою, знятою на плівку. Першою зіркою, королем екрана став у німому кіно Макс Ліндер. Скандинавське кіно відзначалось силою виражальних засобів, тоді як італійське вело перед у пишності постановок історичних фільмів. На американському континенті створюється «фабрика снів» — Голлівуд. У ці ж роки там зароджується світова слава коміка Чарлі Чапліна:

А теперь в Париже, в Шартре, в Арле —

Государит добрый Чаплин Чарли, —

В океанском котелке с растерянною точностью

На шарнирах он куражится с цветочницею.

(О.Мандельштам)

«Генієм Великого німого» назвав Ч.С.Чапліна видатний англійський драматург Дж.Б.Шоу, і ми з ним згодні.

Кінематограф перебував під великим впливом психоаналізу. Фільми відображали не так певні переконання, як психологічні настрої колективної душі людства, які залягають набагато глибше свідомості. Особливо це стосується німецького кіно тих часів. Кіномистецтво Німеччини завжди було психоделічним, прагнуло в захмарні сфери надособистісного, колективно несвідомого. В 20-х рр. в Німеччині неподільно панував експресіонізм — могутній суперечливий стиль. Візуальним контекстом епохи стали фільми Фріца Ланга. Саме в Німеччині кінематограф з чисто розважального заходу перетворився на мистецтво. І перший у світі повнометражний анімаційний фільм Лотти Райнінгер «Пригоди принца Ахмеда» теж був поставлений у Німеччині.

Однак у своїх експериментах німецькі кіномитці ніколи не впадали у формалізм. Найкраще цю специфіку німецького кіно демонструють принаймні два фільми — «Кабінет доктора Калі- гарі» (1920) і « Фауст — німецька народна легенда» (1926). Містицизм їхніх героїв, яких спокушають демони влади, виявляється через галюционарність заекранного простору. Гіпнотизм німецького кіно 20-х років є незаперечним. Його фільми начебто покликані довести, що кінематограф — це колективне сновидіння людства, «електричний сон вочевидь»(О.Блок). «Кабінет доктора Калігарі» режисера Роберта Віне став законодавцем кінематографічної моди. Це найвідоміший німецький фільм епохи експресіонізму, безумовна класика.

В ці роки голосно заявив про себе в кіно французький авангард. В 1926 і 1928 рр. двоє іспанських сюрреалістів — Сальвадор Далі і Луїс Бунюель² створили два знаменитих фільми -«Андалузький собака» і «Золотий вік». У цих фільмах представлена звичайна для сюрреалізму техніка вільних асоціацій, образів несвідомого тощо. В цей час у США великих успіхів досяг жанр кінокомедії. У цьому зв’язку можна навести приклад фільмів Ч.Чапліна «Малюк», «Золота лихоманка», »Цирк» тощо. Це був час розквіту німого кіно.

В 1927 р. у США вийшов на екрани фільм «Співак джазу» — перший звуковий фільм. Для багатьох з акторів німого кіно це стало справжньою трагедією, тому що їхній зовнішній вигляд часто не відповідав голосовим даним. За короткий час німі фільми щезли з екрана, їх місце зайняли звукові фільми.

В 1925 р. на екрани Росії і СРСР вийшли фільми С.Ейзенштейна «Страйк» і «Панцерник «Потьомкін», а в 30-ті рр. — «Олександр Невський». У 1943 р. вийшов його фільм «Іван Грозний». Недоброзичливі колеги називали режисера «потьомкінським селом радянського кіно». Насправді ж С. Ейзенштейн в «Панцернику «Потьомкін» не стільки оспівував революцію, скільки закликав припинити всяке насильство взагалі. В образі потьомкінських сходів в цьому фільмі — протистояння репресивному режиму, незалежно від того, де ці репресії відбуваються — в Росії чи в Ірландії³.

В цей період творчості Ейзенштейн віддає перевагу експресіонізму. Для нього, як і для німецьких режисерів Кайзера чи Толлера, важливі не особистості, а людина-натовп, людина- маса. С.Ейзенштейн — антитрадиціоналіст, скоріше модерніст. Сучасники режисера, займаючись естетикою кіно, намагались відокремити кіно від інших видів мистецтва. Історична ж заслуга С.Ейзенштейна полягає в тому, що він поєднував кіно з іншими видами мистецтва.

Фільм С.Ейзенштейна «Іван Грозний» зовсім недавно очолив список з дванадцяти кращих фільмів усіх часів і народів.

Спочатку його очолював «Панцерник «Потьомкін», потім довгий час царював «Громадянин Кейн» Орсона Велса, зараз знову настала пора С.Ейзенштейна. До цього списку внесено також фільм О.Довженка «Земля».

Українське радянське кіно почалося з хронікально-документальних фільмів. Події державного та суспільного життя були головною тематикою цих кінострічок. Як діячі мистецтва, так і політики вважали тоді, що мистецтво мусить перетворитися на рупор певних політичних інститутів. Тобто фотографія мала замінити малярство, архітектура повинна була стати виключно функціональною, а кіно мало використовувати тільки документальні матеріали.

Засновником українського документального кіно став кінооператор і режисер Дзига Вертов (Д.А.Кауфман). В кінці 20-х рр. він у своїх фільмах відтворив спосіб життя громадян тогочасної України. Такі фільми принесли йому славу і визнання. Більше того, Д.Вертов намагався у своїх роботах відтворити власне процес народження фільму. І тут він досяг блискучого успіху, тому що відкрив новий напрямок у документальному кіно, пов’язаний з художнім тлумаченням справжніх фактів.

В Україні тоді ще не існувало не тільки своєї кінопромисловості, а й фахових спеціалістів. Та наприкінці тих же 20-х рр. спочатку були побудовані в Києві, а потім перебудовані в інших великих містах, зокрема і в Одесі, кінофабрики.

Вважається, що кінематограф України почав утверджувати себе як справжнє мистецтво тільки з 1927 р., коли на екрани вийшли «Звенигора» О. Довженка і «Два дні» Г.Стабового. В ті часи вражав своєю всебічною талановитістю видатний кінорежисер, скульптор і поет І.Кавалерідзе.

А світового визнання українське кіномистецтво досягло з виходом на екрани картини О.Довженка «Земля». Вона була створена на ідейній базі міфології, що й принесло їй світову славу. Ця та й решта подібних картин були сприйняті як легенда про напрочуд гармонійне життя. Здавалося, що в ньому навіть смерть відступала перед переможним і нескінченним рухом і боротьбою біблійних героїв.

Саме таким і був погляд на дійсність у багатьох українських митців напередодні 30-х рр. Та ілюзії ці швидко розвіялися, як тільки влада «робітників і селян» поставила мистецтво на обслуговування політики.

Примітки

¹ «— Я чув, що всі нові романи... відразу купують для кіносценаріїв.

— Взагалі-то так. Але для сценаріїв потрібний міцний сюжет.

² ...Більшість романів ущерть наповнені розмовам і психологією. Такі, певна річ, не становлять для нас цінності. З них неможливо зробити щось цікаве на екрані». (Це цитата з роману Ф.С.Фіцджеральда «Прекрасні і прокляті», в якій письменник яскраво відобразив зневажливе ставлення босів кіноіндустрії США до серйозної художньої літератури, про що буде сказано в другій частині «Культурології»)

³ Цікаво, що С.Далі, Л.Бунюеля і Ф.Г.Лорку, цих трьох видатних діячів іспанської і світової культури, пов’язували роки спільного навчання і довгої дружби, а також спільні творчі інтереси.