Культура Давньої Русі - В. М. Даренська 2012

Частина третя. Розквіт християнської культури Давньої Русі
Глава 3. Давньоруська література

Глава 3. Давньоруська література

Початок розвитку літератури на Русі

В середні віки католицький Захід мав універсальну мову спілкування та писемності — латину, на той час загальноєвропейську мову церкви, науки та дипломатії. Окрім того, латинники вважали, що богослужіння повинно вестися тільки мовою апостолів і перших богословів, тобто однією з трьох традиційних церковних мов (а це давньоєврейська, грецька та латина). Це були мови, якими були написані Старий та Новий Завіт, якими володіли і папи римські, і такі класики богослов’я, як Августин Блаженний, Григорій Богослов, святий Ієронім. Але, на думку дослідників, «християнство не могло пустити глибокі корені серед слов’ян, допоки богослужіння здійснювалося незрозумілою грецькою мовою»¹. Тому винайдення слов’янської писемності було епохальною подією як для Русі, так і для інших народів, які почали користуватися кирилицею. Але в католицькому Римі «основне обвинувачення, яке висувалося проти Кирила та Мефодія, було пов’язано з порушенням так званого догмата «тримовності», згідно з яким богослужіння могло здійснюватися тільки трьома «священними» мовами: давньоєврейською, грецькою та латинською»². Саме про цей диспут й згадується в «Житії святого отця нашого Костянтина Філософа»: «Коли ж у Венеції він був, зібрались проти нього латинські єпископи, і попи, і чорноризці, як ворони на сокола, і возвели тримовну єресь, говорячи: «Людино, навіщо ти сотворив слов’янам книги та вчиш їх? Раніше таких не було — ані апостол, ні римський папа, ні Богослов Григорій, ні Ієронім, ні Августин. Ми ж три мови тільки знаємо, якими достойно в книгах славити Бога, — єврейську, еллінську [грецьку], латинську». Відповів же Філософ їм: «Чи не йде дощ від Бога рівно для всіх, чи сонце також не сяє всім, чи не дихаємо ми всі повітрям? Також і ви не встидайтесь три мови тільки визнавати, а іншим всім народам і племенам сліпими веліте бути та глухими!»³.

Візантійське православ’я мало в цьому відношенні сутнісну перевагу над римською католицькою церквою, яка притримувалася жорстоких обмежень у вживанні різних мов для служби Божої. Православна церква дозволяла молитися своєю мовою, зокрема церковнослов’янською.

Коли християнство стало державною релігією, в Давній Русі виникла нагальна потреба ознайомити віруючих з Біблією, житіями святих, проповідями, а також з історією християнства та його світоглядом. Першим кроком на шляху створення давньоруської літератури було перенесення з Візантії та Болгарії релігійної літератури. Як зазначає видатний російський дослідник Д. Ліхачов, що давньоруська «література виникла раптово. Стрибок в царство літератури відбувся одночасно з появою на Русі християнства та церкви, яка потребувала писемності та церковної літератури. Стрибок в літературі був підготовлений всім попереднім культурним розвитком руського народу. Високий рівень розвитку фольклору надав можливість сприйняття нових естетичних цінностей, з якими знайомила писемність. Ми зможемо по-справжньому оцінити значення цього стрибка, якщо звернемо увагу на чудово організоване письмо, перенесене до нас з Болгарії, на багатство, гнучкість та виразність переданої нам звідти ж літературної мови, на велику кількість перекладених в Болгарії та створених там же творів, які вже з кінця X ст. починають проникати на Русь»⁴.

Літературу Давньої Русі прийнято ділити на перекладну й оригінальну, що обумовлено історичною закономірністю. З утвердженням християнства велику роль починає відігравати перекладна література, і переклад на той час розглядався як частина власної національної словесності. Перекладна література (візантійська, болгарська), яка з хрещенням прийшла на давньоруські землі, мала великий вплив на подальший розвиток давньоруської літератури. Окрім того, в ті часи перекладна література мала свої особливості порівняно з перекладною літературою, наприклад, наших часів. Сьогодні, перекладаючи твори з будь-якої мови, лінгвісти-перекладачі намагаються максимально точно відтворити оригінал, з усіма нюансами та характерними рисами. Але в давньоруський період до перекладів підходили досить творчо — їх часом скорочували, або доповнювали якимись текстами від себе, пристосовували до місцевих умов цей перекладний текст, стаючи, таким чином, то редакторами, а то й просто перероблювачами, до певної міри співавторами. Це зазначають і дослідники, що «література Давньої Русі, як і фольклор, не знала поняття «авторське право», «канонічний текст». Твори побутували в рукописному вигляді, причому переписувач міг виступати в ролі співавтора, створювати твір наново, піддавав текст вибиранню, стилістичній правці, включаючи в нього новий матеріал, який запозичив з інших джерел, наприклад, літописів, місцевих переказів, пам’яток перекладної літератури. Так виникали нові редакції творів, які відрізнялися один від одного ідейно-політичними та художніми установками»⁵. В цьому полягає специфічний характер перекладної літератури давньоруського періоду.

Перекладна література. Вплив Болгарського царства

Для Русі сприятливою обставиною було те, що близька в мовному та культурному відношенні Болгарія, яка прийняла християнство на 120 років раніше, провадила богослужіння слов’янською мовою (а не грецькою чи латиною), тому до кінця X ст. створила великий запас перекладів християнської літератури, які були зрозумілими в Давній Русі.

Треба далі пам’ятати, що значна частина цих творів прийшла в Київську Русь через південнослов’янське посередництво, в перекладах, зроблених у Болгарії в Х ст. за болгарського царя Симеона, відомого своїм старанням і піклуванням про зростання та примноження перекладної літератури. Київська Русь дістала більшу частину того, що вже було з письменства в Болгарії, оскільки «в історії культури слов’ян болгарська література займає особливе місце. Це перша слов’янська література, яка володіла багатством жанрів, стійкими традиціями, обдарованими творцями та блискучими для Середньовіччя пам’ятками. Вона виникла майже одинадцять століть тому назад і являється більш древньою, аніж література інших слов’янських народів»⁶.

З Болгарії на Русь прибули болгарські переклади Біблії, богослужбових книг, повчань, житія святих, історичні книги, причому «переклад канонічних книг Священного Писання мав величезне значення для розвитку слов’янської культури, для появи самобутніх слов’янських літератур. У цих книг були не тільки утилітарні богослужбові функції; вони вбирали в себе величезний шар літературних традицій древніх народів. Псалтир, наприклад, містив чудові взірці давньоєврейської поезії, Діяння та Послання апостолів служили прообразами майбутніх хронік та творів епістолярного жанру»⁷. Окрім, головна книга християнства — Біблія — в Київській Русі, як і в середньовічній Європі, являлась головним джерелом і релігійного, й естетичного натхнення. Вплив Біблії на Русі був навіть більш значним, аніж на Заході, оскільки давньоруські читачі могли читати її церковнослов’янською мовою, близькою до давньоруської. Серед цих творів були також монастирські і богослужебні устави, збірники церковних правил (Кормча книга), Номоканон, коментарі візантійських церковних письменників до біблійних книг. Варто зазначити, що давньо- болгарська література на момент християнізації Русі вже досягла дуже високого розвитку, тому «література Першого Болгарського царства, яка відзначалася жанровим багатством, різноманітною тематикою, дала світу блискучих середньовічних слов’янських письменників. В ній представлені такі жанри, як літописний, ораторський, житійний, гімнографічний, епістолярний, публіцистичний, поетичний, похвального слова, учительської бесіди та інші»⁸. Таким чином, твори давньоболгарської літератури всіх цих жанрів були першими ластівками писемного слова на Русі.

Як зазначає видатний російський дослідник Дмитро Лихачов, «давньоболгарська література досягла високого розвитку раніше, аніж літератури інших слов’янських країн. Вона була на століття древніша за літературу руську. Але не це саме по собі визначило провідне значення давньоболгарської літератури... Швидкі успіхи Болгарії в області соціальній та пов’язана з цим рання християнізація країни дозволила болгарській літературі засвоїти з візантійської літератури порівняно складні твори та розвити власну оригінальну писемність — ділову, богословську, «природничу» тощо»⁹.

Після прийняття християнства русичі перейняли від болгар й все багатство слов’янської писемності. В той час давньоболгарська та давньоруська мови були настільки близькими, що перекладати болгарську на давньоруську не було потреби, болгарські книги просто переписувались та ними користувалися в храмах Києва та інших міст Давньої Русі, на це вказували й дослідники: «основна група пам’яток давньоруської літератури... належать також літературам болгарській та сербській. Ця частина літератури написана церковнослов’янською, за своїм походженням давньоболгарською мовою, однаково зрозумілою для південних та східних слов’ян. До неї належать пам’ятки церковні та церковноканонічні, богослужбові, твори отців церкви, окремі житія та цілі збірки житій святих — як, наприклад, Пролог, патерики. Окрім того, в цю загальну для всіх південних та східних слов’ян літературу входять твори з всесвітньої історії (хроніки та компілятивні хронографи), твори природознавчі («Шестиднев» Іоанна Екзарха Болгарського, «Фізіолог», «Християнська топографія» Косьми Індикоплова) і навіть твори, яка не схвалювала церква, — як, наприклад, апокрифи. Розвиток цієї загальної для всіх південних та східних слов’ян літератури затримувалося тим, що вона була розкидана по величезній території, літературний обмін на якій хоча й був інтенсивним, але не мав змоги бути швидким»¹⁰.

Варто зазначити, що цей літературний обмін був взаємним, адже з Давньої Русі в південнослов’янські землі розповсюдилися й оригінальні твори давньоруської літератури, такі як «Слово о законі і благодаті» київського митрополита Іларіона, житія перших давньоруських святих Бориса та Гліба, житія святого рівноапостольного Володимира (в хрещенні Василій) та святої княгині Ольги (в хрещенні Олена), твори Кирила Туровсько- го, повісті про створення в Києві храмів святої Софії та святого Георгія тощо. Під впливом цієї болгарської писемності створювалась і своя власна давньоруська писемність, в якій головне місце займали літописи та житія святих, повчання та молитви.

Перекладна література та вплив Візантії

За літературними зв’язками Київська Русь тяжіла до Візантії, яка була центром античних і східносередземноморських цінностей, з якою і прийшло православ’я на наші землі. Дослідниками вже давно встановлено, що перекладна література Київської Русі XI—XII ст. в основному складалася з грецьких творів. Але були і поодинокі виключення — існували одиничні переклади з латини, давньоєврейської та сирійської мови. Тому і можна з упевненістю стверджувати, що література Давньої Русі росла та створювалася в сфері візантійського літературного впливу. Візантійська література в процесі становлення давньоруської літератури зіграла дуже важливу роль, оскільки візантійська книжність сильно полегшувала давньоруським літераторам IX—XII ст. рішення тієї основної задачі, яку вони перед собою ставили: засвоєння давньохристиянського літературного спадку.

Візантійська книжність була тим величезним резервуаром, через який на Русь періодично вливались все нові та нові пам’ятки класичної спадщини ранньохристиянської писемності. Перед давньоруськими книжниками стояло досить складна задача — потрібно було в короткі строки засвоїти літературний спадок, напрацьований багатовіковим досвідом християнської цивілізації. Перекладачі, які самі долучалися до цього спадку і долучали своїх читачів, повинні були рахуватися з положенням речей: з рівнем освіти в країні, з повною відсутністю якихось літературних традицій, котрі ще тільки починали складатися. Саме в цьому і полягало основне історико-культурне значення так званого візантійського літературного впливу на східне слов’янство: без Візантії, яка виступала в ролі посередниці в передачі християнської книжності, це завдання не можна було вирішити настільки успішно і за такий короткий час, як це вдалося давньоруським книжникам.

Візантійською літературою можна назвати всю сукупність творів грецькою мовою, написаних у Візантійській імперії з IV до XV ст. (в 1453 році Візантія перестала існувати як держава внаслідок захоплення Константинополя турками-сельджуками). Складаючись на основі античної літератури, візантійська література ввібрала в себе також частину спадщини староєврейської літератури, ряд пам’яток східних літератур (сирійської, зокрема), зазнала згодом і впливу літератур Західної Європи.

Варто зазначити, що в складі перекладеної літератури з Візантії приходили насамперед пам’ятки староєврейської літератури, перекладені з єврейської мови на грецьку і з грецької на староцерковнослов’янську (зокрема, Біблія). Також в склад цієї літератури входили пам’ятки грецької християнської літератури І—V c т. н. e. — це твори ранньохристиянських отців церкви (Іоанна Дамаскіна, Іоанна Златоуста, Василія Великого) та пам’ятки власне візантійської літератури. Переписувалася й перекладалася, насамперед, релігійна література: вибрані тексти зі Старого Заповіту — паремійник, збірка псалмів царя Давида — Псалтир, діяння апостолів — «Апостол», тлумачення біблійних текстів — так звані палеї. З грецької перекладаються збірники православних церковних співів, житія святих. Давньоруські книжники підходили до перекладу творчо: церковну літературу відтворювали з всією можливою точністю, а світські твори часто переробляли, внаслідок чого виходив, мабуть, чи не оригінальний твір. Так були оброблені «Історія Іудейської війни» Йосифа Флавія, «Повість про Акира Премудрого», «Хроніка» Іоанна Малали, яка жваво передавала біблійні перекази, легендарні історії Вавилону, Єгипту, Греції, Риму і Візантії. Перекладачі поруч з класиками церковної писемності діяльно перекладали і твори масової літератури, розраховані на широкого читача: апокрифи (християнська література, яку церква не визнавала за канонічну), патерики, збірники афоризмів і т. д.

У зв’язку з інтенсивним розвитком знань на Русі досить поширеною стала природничо-наукова література енциклопедичного характеру. В ній містилися відомості про навколишній світ, про флору та фауну відповідно до християнського віровчення, з широким використанням античних джерел. З візантійської літератури на Русь прийшли «шестидневи», які докладно коментували біблійний переказ про створення світу за шість днів.

Ізборники Святослава. Як зазначають дослідники, «рано на Русі з’явилися й книги для світського читання, з текстами повчального характеру, так звані Ізборники; два з них збереглися до наших днів. Перший виконаний в Києві в 1073 р. для великого київського князя Святослава Ярославича, а за декотрими ознаками, можливо, для його старшого брата Ізяслава. Це збірник різних творів грецьких авторів богословсько-філософського змісту, метою якого було надати швидку відповідь та тлумачення євангельських тектів, догматики, філософії та природознавчих уявлень того часу»¹¹.

Ізборники Святослава 1073¹² та 1076 років — це давня антологія творів різних авторів, тлумачення складних понять Євангелія, Апостола та інших церковних книг. Вони, на відміну від багатьох літературних пам’яток Київської Русі, збереглися до нашого часу в своєму первісному вигляді, а не в пізніших копіях. «Ізборник» 1076 року, як зазначають дослідники, «був складений київським книжником «грешьным Иоанном» (так він називає себе в приписці до рукопису), видимо, для великого князя Святослава Ярославича. В збірку були включені «из мног книг княжих» (тобто з книг, які зберігалися в княжій бібліотеці) декотрі твори ранньовізантій- ських письменників — «Стословець» патріарха Геннадія, уривки з Іоанна Златоуста, Афанасія Александрійського та інш. Переважно вони мала моралізаторський характер»¹³. Від імені цього чернігівського князя Святослава він і дістав назву — «Ізборник Святослава». Зараз один з них — Ізборник Святослава 1073 року — зберігається в Державному історичному музеї в Москві, в відділі рукописних книг та стародруків.

За змістом «Ізборник» становив своєрідну енциклопедію візантійської ученості, за жанром продовжував традицію діалогічного письменства, яке у формі питань і відповідей давало пояснення пекучих проблем християнської віри. Вважають, що цей збірник творів письменників VІІІ—ІХ ст.— Василя Великого, Іустина Філософа, Кирила Олександрійського, Теодорита Кирського, Іоанна Златоуста та інших — перекладено з грецького збірника IX ст., укладеного для болгарського царя Симеона, а вже з Болгарії він потрапив на Русь. Щодо Ізборника Святослава 1073 року дослідники зазначають, що зміст його «незвичайно різноманітний. Умовно його можна розділити на дві частини. В одній з них представлені догматичні положення з питань християнської віри, філософії та етики, в другій — сюжети світського характеру. При цьому твори двох частин часто служать продовженням одна одній... За своїм складом Ізборник 1073 року являється своєрідним довідником, в якому можна знайти відповіді на велику кількість питань, які хвилювали людину середньовіччя»¹⁴.

«Ізборник Святослава» 1076 року містить статті релігійно-моралізаторського характеру, а також розповіді про молитви, пости, читання книг, стаття Євсевія про назви місяців у різних народів світу, короткі виклади Святого Письма, «Повчання дітям» Ксенофонта і Теодори, «Стос- ловець» патріарха Геннадія про віру, в якому подано 100 афоризмів. Щодо збірок афоризмів дослідники зазначають, що «доволі рано збірки висловлювань стали важливим навчальним посібником. Їх часто переписували, тому, можливо, вони й збереглися. В середньовічній культурі, для якої важливим був взірець, еталон, за цими збірками вчилися граматичній мудрості та логічному судженню, розбираючи форми та фігури мислення за типовими прикладами... Для давньоруського середньовіччя значення подібних посібників було особливо важливим. Не випадково диякон Іоанн збирав такі висловлювання в свій робочий зошит 1076 року, а вся оригінальна давньоруська література XI — XIII ст. представляє собою значною мірою логічно ув’язану послідовність відомих висловлювань»¹⁵. Крім чисто богословських положень збірник містив багато відомостей із області історії, географії, астрономії, античної філософії, етики, граматики.

«Ізборник» був «багато орнаментований мініатюрами, заставками, кінцівками, багаточисельними ініціалами. Великий інтерес представляє вихідна мініатюра на другому аркуші Ізборника, яка дає яскраве уявлення про мистецтво давньоруської книжної мініатюри. Вона зображує Святослава Ярославича з сім’єю. Князь в синьому плащі-корзно, застібнутою фібулою у правого плеча. В руках він тримає книгу — Ізборник. На голові княжа полу сферична шапка з хутряною опушкою. Поряд з ним княгиня»¹⁶, на інших мініатюрах — обриси церков, птахи, звірі, квіти. Окрім того, на полях цієї книги поміщаються малюнки знаків зодіаку: Рак, Діва, Стрілець.

Зміст «Ізборників» часто виходив поза філософсько-релігійну тематику й відбивав зацікавлення та рівень освіченості вищих верств тогочасного суспільства. Так, у першому з них вміщено уривок з твору Іоанна Дамаскіна про знаки Зодіаку і про назви місяців у різних народів — перший відомий у Київській Русі посібник з астрономії. Надзвичайно цікаві для сучасного читача й численні афоризми світського характеру: «В злохитру душу не влізе мудрість», «Єже бо сіє чоловік, те ж і пожне», «Багатство, неправедно збиране, розвіється», «Добро є обличати, ніж яритися», «Сам спершу сотвори чоловіка і залиш в руці мислі своєї» (тобто — «перш ніж дорікати Богові за недосконалість людську, спробуй сам змусити когось жити за твоєю настановою»).

Нижче подаємо уривки з «Ізборника Святослава» 1076 року¹⁷.

Слово про почитання книжне

Добро є, братіє, почитання книжне, паче всякому християнину: блаженні бо, сказано, ті, хто всім серцем взискує його. Бо сказано: звідай того. Коли читаєш книги, не поспішай борзо дійти до другої глави, але порозумій, що глаголять книги і словеса ті, і тричі повертайся до тієї ж глави. Сказано бо: в серці моєму сокрив словеса твої да не согрішу проти тебе. Не сказано: істочи уста, глаголячи, а в серці сокрий — да не согрішу проти тебе. І розуміючи, що писання істинне, праведними стаємо по ньому. Кажу бо: узда коневі є правитель, а праведнику — книги. Не складеться бо корабель без гвіздя, ані праведник без почитання книжного: яко розум є в полоні від родителів своїх, так і праведник — від почитання книжного. Як окраса воїнові зброя і кораблю — вітрила, гак і праведнику — почитання книжне.

Слово Ксенофонта до своїх синів

Я, чада, речу вам. Від людського життя відійти хочу. Відаю бо, як у житлі цьому жив без лукавства, як від усіх честь мав і любов не сана ради великого, але норову великого. Не дорікнув нікому, не зашкодив, і нікого не обмовив, не позаздрив же нікому. Не розгнівався же ні на кого — ані на мала, ані на велика. Не полишав церкви Божої ні ввечері, ні вранці, ні на полуднє. Не зневажив убогих, не полишив подорожніх і засмучених, не зневажив же ніколи як у темницях ув’язнених, даючи їм потрібне, так і від полону збавляв. Не помислив на чуже добро... Так і ви живіть, чада мої, да і вас Бог ублажить, і довголіття явить, і сотворить. Убогих відвідуйте, вдовиць захищайте, немічних милуйте. Осуджувані без правди, не переймайтеся тим. Мир майте з усіма. Паче же за всіх тих, які в пустині і в печерах, і в пропастях земних, добро творіть. Поминайте монастирі, чорноризців стидайтеся і чтіте, і милосердствуйте. Матері же вашій шану віддавайте, і все добро для неї сотворіть. Тоді ви і Господа узріте, радуючись, і з того возвеселітеся у віках. Усе, скільки маєте, золотом, і сріблом, і ризами, — неімущим подайте і рабів ваших, як свої чада, любіть і їх милуйте, і старих на волю відпустіть, їжу їм даючи до смерті. 1 спроста речу: як мене бачите, добро творящого, так і ви творіть, да спасетеся і сподобитеся святих. Матері не забувайте, і волю її творіть, і слухайтеся зі страхом Господнім. Відаю бо, як діло Господнє будете творити, заповіді Господні зберігати, і Бог миру сього буде з вами.

Про мудрість смиренних

Чоловік розумний віру має за закон і за Христовими заповідями ходить, і закон його вірним є. Боляри і судді славні суть, але нема серед них і одного, щоб більший був за богобоязливого. Раби розумні свободу дістануть. Не премудряйся, творячи діло, і не слався у час туги.

У друга, який підзирає тебе, і у ворога не повідай поради.

Посеред продаючих купно, звершиться гріх. Хто не держиться страху Господнього з тщанням — того дім зруйнується скоро.

Відкриваючи таємне, погубиш віру і не знайдеш друга для своєї душі.

Мудрість смиренного вознесе главу його і посеред вельмож посадить його. Спершу навіть не слухай і не відповідай, і не заходь до бесіди, і на раді грішних не сідай. Мудрості відання і розуму закону — від Господа, і з ним є навіки.

І не всякого чоловіка веди у дім свій і блюдися злодія. Добро сотвори благовірному і дістанеш воздаяння, та не від нього самого, а від Вишнього. Коли в добрі буде муж, то вороги його в печалі будуть. Не йми віри ворогу своєму довшу. І як мідь іржавіє, так і злоба його. 1 якщо не зменшиться, то поникне. Постав душу свою і хоронися від нього /ворога/, і будеш йому, як очищене дзеркало. Не постав ворога у себе, щоб, не оглянувшись на себе, не став на місце твоє. Не постав його одесную себе, щоб не прагнув посади твоєї.

Часу проти себе не рухай і з кріпшим за себе і з багатшим не знайся. Бо ж як пізнаються горнець з котлом, то поб’ється горнець і сокрушиться. Багатий зобидження сотворив ще й сам прогнівався, убогого ж зобидиш — і сам примолиться. Живи з тим, що маєш. Бо як не маєш, то багатий віддалить тебе від себе, і посміється, і викаже тобі за добро, і посоромить борошном своїм, і наостанок за блазня тебе матиме і залишить тебе. І головою своєю покиває на тебе.

Про мед

В меду не мужайся, многих бо погубив мед. Гіркота душевна тим, хто меду багато п’є. На пиру меду не розливай і не зринь його у веселості своїй. Чи старійшиною тебе поставлять — то не підносься, будь серед них, як один із них. Якщо ж послухання буде, то не берися до бесіди і без розуму в пирі не мудруйся, будь, ніби знаєш і мовчиш.

Серед вельмож не тримайся, як рівний, і на іншого, неглаголящого, не дуже зважай. Муж совітливий не зневажить розмислення. Без поради не твори нічого, а коли сотвориш, то не розкаюйся. Не радься з тими, хто підзирає і спокушає тебе. Не радься з страхополохом про брань, з купцем про приложення, з купуючим про купівлю, і з заздрісним про похвалу, і з немилостивим про помилування, і з рабом лінивим про многі діяння. Не покладайся на цих у всякій раді.

О дерзкості

З дерзким не ходи в путь, щоб не встав проти тебе в дерзості своїй, і в боромлі його погинеш. З ярим не сварися і не ходи з ним крізь пустиню, перед очима бо його кров — як ніщо є, і не буде кому помогти тобі, і переможе тебе.

З юродивим совіта не твори, не може бо словес держати. Перед чужими не роби нічого таємного, бо не всі те ж саме сотворять. Не являй всякому чоловіку серця свого, щоб не возносив тобі слави. Не дай жоні душі своєї, бо жона наступить на міць твою. Відверни очі від жони красної, і не гляди чужої доброти, в доброті бо жіночій многі заблудили і дружба від неї, як вогонь розгоряється. З заміжньою навіть не посидь, і не побесідуй з нею у вині: бо як прихилиться твоя душа до неї — духом своїм сповзеш у пагубу свою. Не ревнуй славі грішника, бо не відаєш, яким буде роздрушення його.

О жонах злих і добрих

Мала є вся злоба проти злоби жіночої — і жереб грішника да спаде на неї. Жона лукава — язва сердечна, та жона — начаток гріхові, і через те всі умираємо. Волю жити з левом, ніж з жоною лукавою. Лукавство жони змінює вигляди, і посупляє лице, ніби на путі смерті є.

А ще є жони, які дерзають на тебе глаголити, і не ходять під рукою в тебе, хоч вони й від плоті твоєї.

Блаженний муж жони доброї, і число днів його більшає. Жона добра веселить мужа свого, і літа його сповнить миром.

Жону мудру неудобо обрясти.

В жонах рідко віднайдеш істину.

Контрольні питання:

1. Яке значення мало прийняття Руссю християнства для появи писемної традиції?

2. В якому столітті з’явилася давньоруська література?

3. Який вплив мала давньоболгарська література на давньоруську?

4. В чому полягав вплив візантійської літератури?

5. В чому полягала особливість перекладної літератури давньоруського періоду?

6. До якого жанру відносяться «Ізборники Святослава» 1073 та 1076 років?

Оригінальна давньоруська література

Перші оригінальні твори, написані східнослов’янськими авторами, відносяться до кінця ХІ—ХІІ ст. За менш ніж 150 років Русь пройшла шлях від періоду безписемності до вершин словесного мистецтва. Серед них такі видатні пам’ятники, створені Нестором-літописцем, як літопис «Повість врем’яних літ», житіє перших давньоруських святих «Сказання про святих мучеників Бориса та Гліба», «Житіє Феодосія Печерського», «Слово о полку Ігоревім» невідомого автора, а також «Слово про закон та благодать» митрополита Іларіона. В давньоруській літературі цього періоду жанрів було небагато: літописи, житія та слово. Окрім того, поділ творів на жанри досить умовний, і це пояснюється тим, що самі східнослов’янські книжники не мали єдиного уявлення про жанрові категорії. Одним й тим же, найбільш загальним терміном «слово», давньоруські письменники називали і урочисту промову митрополита Іларіона «Слово про закон і благодать», і військову повість «Слово о полку Ігоревім», також «Слово Даниїла Заточника».

Таким чином, нова «власна» писемність слугувала основою бурхливого розвитку книжної культури в Київській Русі, яка до монгольського нашестя була однією з найбільш цивілізованих держав середньовічної Європи в XI—XIII ст. Як зазначають дослідники, «рання руська література — літописи, житія, повчання і т.д. — буквально вражає досконалістю володіння словом, афористичною точністю та красою мовлення... Дивовижна досконалість давньоруської літератури без сумніву заснована на багатому досвіді фольклору»¹⁸. Рукописні книги світського змісту, поряд з грецькими богословськими працями, стають необхідним знаком залучення до культури. Книгами володіли не тільки князь та його наближені, але і купці, і ремісники.

«Слово о законі і благодаті» митрополита Іларіона. «Слово о законі і благодаті» (1030—1050 рр.) — це найдавніша пам’ятка оригінального письменства київської доби, створена митрополитом Київським Іларіоном. Як зазначають дослідники, в цьому творі «в художній формі втілена патріотична ідея незалежності Русі в усіх сферах суспільного і культурного життя, прославляються її видатні політичні і культурні діячі Володимир, Ольга, Ярослав. «Слово» вийшло з культурного оточення Ярослава Мудрого»¹⁹.

Ченця Іларіона князь Ярослав Мудрий поставив в 1051 році митрополитом; до нього всі київські митрополити були греками і присилалися з Візантії: «в 1051 році Іларіон був поставлений князем Ярославом митрополитом всея Русі без санкції Константинопольського патріарха. Певний вплив на прийняття князем такого рішення вплинуло чудове за своїм патріотичним пафосом та ораторським достоїнствам «Слово о законі і благодаті»»²⁰. Митрополит Іларіон працював разом з Ярославом Мудрим, що засвідчується уставом князя: «се яз князь Великий Ярослав, син Володимерь... сгадал есьм с митрополитом Ларионом...». Геніальність його незаперечна, адже він був перший, хто на такому високому рівні, з такою духовною віддачею написав твір, який пізніше став взірцем для наслідування, тому «особистість Іларіона, без сумніву, належить до числа найбільш значних, які виходять далеко за межі своєї епохи, хоча життєва доля його складувалася, вочевидь, непросто»²¹.

За жанром «Слово о законі і благодаті» — це панегірик, тобто похвальне слово київським князям — Володимиру Святославичу Великому та його сину Ярославу Мудрому, за правління яких Русь досягла справжнього розквіту в усіх сферах життя. Окрім того, це взірець давньоруського красномовства, що свідчить про високий рівень освіченості та начитаності «книжних людей» Русі та про впливи візантійської та античної ораторської традиції. Тому дослідники вважають, що «Слово...» Іларіона — це «апологія християнської Русі, а в своїй заключній частині — прославлення Володимира, хрестителя, і Ярослава Володимировича, який твердо протистояв сильному тиску Візантії»²².

Три-частинна композиція дає змогу розвинути основну тему, проспівати славу землі руській, її «каганам», Володимиру та князю Ярославу.

У першій частині йдеться про взаємозв’язок двох заповітів: старого — «Закону» — і нового — «Благодаті». Закон митрополит Іларіон розуміє як стару, іудейську, віру, Старий Заповіт, а Благодать — як віру нову, християнську, Новий Заповіт. Наголошується, що для нової християнської віри потрібні нові люди. У другій частині розповідається про руське християнство. Третя частина — похвальне слово Володимиру та землі руській, яка посідає гідне місце серед країн світу, хвала за одержану можливість уведення на Русі набутків християнства.

Провідною темою «Слова» є прославляння сили й могутності Руської землі, освяченої новою, християнською, вірою. В цьому творі Іларіон проводив думку, що князь Володимир рівний за своїми діяннями римському імператору Костянтину, який першим дозволив сповідувати християнство в Римській імперії. Його, як відомо, християнська церква проголосила рівноапостольним. Виходило, що руський князь Володимир, прийнявши християнство і похрестивши Русь «за божественним завітом», ставав рівним не тільки святому Костянтину, але і першоапостолам Петру і Павлу, що вже ніяк не могло сподобатися Константинополю. Дійсно, князь — хреститель Русі Володимир I був офіційно канонізований православною церквою тільки в XVI сторіччі. Цікаво, що християнин Іларіон прославив мужність і славу предків Володимира та Ярослава — князів-язичників Ігоря і Святослава, всю тоді ще язичницьку Руську землю. З образною емоційністю говорить Іларіон про те, що «віра благодатна по всій землі розповсюдилась і до нашого народу руського дійшла... Ось бо вже ми з усіма християнами славним Святу Трійцю». За кожним словом автора глибокий контекст. У поняття «нових людей», «нових народів» вкладається дієвий сенс, який спрямував у відповідне ідеологічне-світоглядне русло енергію оновлення культури, як і в цілому світовідношення Русі. Самоусвідомлення себе у світовому християнському єднанні спонукало до переосмислення духовного-перетворювальних основ усього укладу життя Київської Русі.

Окрім того, дослідники зауважують, що «Слово о законі і благодаті» Іларіона — це «не тільки пам’ятка літератури, але і твір ораторського мистецтва. З його змісту витікає, що воно було проголошено перед представниками вищої київської знаті на чолі з Ярославом Мудрим. В 1037—1051 рр. «Слово» було виголошено, вочевидь, в Софійському соборі в зв’язку з якоюсь урочистою подією в присутності княжої сім’ї, бояр, «нарочитих мужів». Скоріш за все, це було свято, присвячене закінченню будівництва Софійського собору, тобто освячення храму»²³. Нижче подаємо уривки з пам’ятки оригінальної давньоруської писемності «Слово о законі і благодаті» митрополита Іларіона (переклад з давньоруської мови В. Крекотня)²⁴.

Слово о Законі і Благодаті

Про закон, Мойсеєм даний,

і про благодать та істину,

що були ІсусомХристом,

і як закон о дійшов,

а благодать і істина всю землю сповнили,

і віра на всі народи поширилась,

і на наш народ руський.

І похвала кагану нашому Володимиру,

що ним охрещені ми були.

І молитва до Бога од усієї землі нашої.

Господи, благослови, Отче!

Закон бо предтечею був і слугою благодаті й істини. Істина ж і благодать слугами суть майбутньому віку, життю нетлінному. Як закон привів узаконених до благодатного хрещення, так хрещення впускає синів своїх у вічне життя. Мойсей бо і пророки про Христове пришестя повідали, а Христос і апостоли його — про воскресіння і про майбутній вік.

Отож нагадувати в писанні сьому пророчі проповідування про Христа й апостольські повчання про майбутній вік було б зайвим і марнославним. Що бо в інших книгах писано і вам відомо, те тут викладати було б зарозумілістю і славопрагненням. Не до невігласів бо пишемо, а до таких, що досхочу наситилися солодощами книжними; не до ворогів Божих чужовірних, а тільки до синів його; не до сторонніх, а до таких, що приймуть у спадок небесне царство. Отож про закон, Мойсеєм даний, і про благодать і істину, які з’явилися через Христа, повість ся і про те, чого досяг закон і чого досягла благодать, спершу закон, а потім благодать; спершу тінь, а потім істина.

Молитва

Сим бо ж Ти, о Владико, царю і Боже наш, високий і славний людолюбче, воздаючи їм за труд, славу і честь, роблячи їх достойними Свого царства, пом’яни, благим будучи, і нас, мізерних людей Твоїх, адже ім’я Тобі — людолюбець!

Хоч і добрих діл не маємо, та заради щедрої милості Твоєї спаси нас! Ми бо люди Твої, і вівці отари Твоєї, і стадо, яке щойно почав Ти пасти, вирвавши із пагуби ідолослужіння. Пастирю добрий! Поклавши душу за овець Твоїх, не зостав нас, хоч і блудимо ще! Не одкинь нас, хоч і грішимо ще перед Тобою, як новокуплені раби, не здатні у всьому догодити панові своєму! Не погребуй, хоч і мале стадо, а мов до нас: «Не бійся, черідко мала! Бо благоволить Отець ваш небесний дати вам царство!»

Багатий милістю і благий щедротами, пообіцявши приймати розкаяних і ждучи навернення грішних, не пом’яни безлічі гріхів наших, прийми нас, навертаємось бо до Тебе! Загладь рукописання провин наших! Утиш гнів, яким розгнівили ми Тебе, людолюбче! Ти бо єси Господь, Владика і Творець, і в Твоїй владі є: жити нам, а чи вмерти. Уложи гнів милостиво, хоч і не достойні ми того за діла наші! Проведи повз нас спокуси, бо перстю єсьмо і порохом! І не вдайся до суду над рабами Своїми! Ми, люди Твої, Тебе шукаємо, до Тебе припадаємо, на Твоє милосердя сподіваємось. Зогрішили і зла натворили, не вбереглися, не зробили, як Ти заповідав нам. Земні будучи, до земних прихилились і лукаве вчинили перед лицем слави Твоєї. На похоті плотські пустилися, оддалися в рабство гріху і печалям житейським. Були бігунами од свого Владики, убогими на добрі діла, окаянними заради злого життя.

Каємося, просимо, молимо! Каємося у злих своїх ділах. Просимо, аби страх перед Собою послав Ти в серця наші. Молимо, аби на страшному суді помилував Ти нас. Спаси, ущедри, призри, наведи, змилосердься, помилуй!

Твої бо єсьмо, Твоє сотворіння, Твоїх рук діло. Бо як беззаконня узриш, Господи-Боже, то хто завадить Тобі воздати кожному по ділам? А як воздаси кожному по ділам, то хто спасеться? Бо ж од Тебе очищення, бо ж од Тебе милість і щедрий порятунок. Тож душі наші в руках Твоїх. І дихання наше у волі Твоїй.

Одтоді, як доброзичливо призираєш Ти нас, благоденствуємо. Як яро поглянеш, пощезнемо, мов ранкова роса, — не встоїть бо порох проти бурі і ми проти гніву Твойого. Тож, створені Тобою, у Тебе, Творця нашого, милості просимо.

Помилуй нас, Боже, з великої милості Твоєї! Все бо благе од Тебе до нас іде, а все неправедне од нас до Тебе. Всі бо одхилилися, всі без винятку непотребні були. Немає між нами ні єдиного, хто б про небесне дбав і його виборював, — усі про земне, всі про печалі житейські клопочемось. Бо перевелися преподобні на землі. Не тому, що Ти зоставив нас і не доглянув, а тому що ми Тебе перестали шукати, а про видиме дбаємо. Отож боїмося, коли б не сотворив Ти з нами так, як із єрусалимцями, що зоставили Тебе і не пішли за Тобою. Та не вчини з нами, як з отими, за діла наші, і за гріхи наші не воздай нам, а терпи нас, і ще довго терпи. Пригаси гнівний Твій пломінь, направлений на нас, рабів Твоїх. Сам наставляй нас на істину Твою, вчи нас сповняти волю Твою. Бо ж ти єси Бог наш, і ми єсьмо люди Твої, Твоя честь, Твоє достояння. Не возносимо бо руки наші до Бога чужого, не йдемо слідом за облудним яким пророком, ані вчення єретичного держимось — Тебе призиваєм, істинного Бога, і до Тебе, небожителя, очі наші возводимо, до Тебе руки наші здіймаємо, Тебе молимо.

Одпусти нам гріхи, благим будучи людолюбцем! Помилуй нас, закликаючи грішників до покаяння! І на страшному Твоєму суді праворуч стояти не закажи нам, а до благословення праведних причасти нас!

І допоки стоїть світ, не наводь на нас напасті спокус, не давай нас у руки чужинців! Хай не прозветься город Твій городом полоненим і стадо Твоє забродами в землі несвоїй! Хай не кажуть окрайні землі: «Де є Бог їхній?»

Не попускай на нас скорботи і голоду, і наглих смертей, вогню, потопу! Хай не одпадуть од віри нетверді вірою! Скупо покарай, а щедро помилуй! Легко врази, а милостиво зціли! Трохи опечаль, та зразу і звесели! Бо не терпить наше єство довго зносити гнів Твій, як сухе бадилля вогонь!

Отож стримайся, змилосердься! Бо ж властиво Тобі милувати і спасати. Продовж милість Твого до людей Твоїх! Раті проганяючи, мир утверди, сусідів смири, голоди вгамуй, володарів наших зроби грізними для сусідів, бо- ярів умудри, городи розсели, церкву Твою зрости, добро Своє збережи, мужів і жон і немовлят спаси, сущих в рабстві, в полоні, в путах, в дорозі, в плаванні, в темницях, в голоді й спразі, в злиднях усіх помилуй, усіх потіш, усіх обрадуй, радість творячи їм, і тілесну, і душевну, молитвами Пречистої Твоєї Матері, і святих небесних сил, і предтечі Твойого хрестителя Іоанна, апостолів,

пророків, мучеників, преподобних і всіх святих молитвами, умилосердься над нами і помилуй нас! Хай милістю Твоєю пастимося в єдності віри, вкупі, весело і радісно! Славимо Тебе, Господа нашого, Ісуса Христа, :і Отцем і з Пресвятим Духом, Трійцю нероздільну, єдино божеств енну, що царює на небесах і на землі, над ангелами і людьми, над усім створеним, видимим і невидимим. Нині і завжди навіки-віків. Амінь.

«Повчання дітям» князя Володимира Мономаха

Вид писемності, які називалися в давнину «повчаннями» та «словами», відносяться до жанру красномовства. Яскравим взірцем останнього являється «Повчання дітям»²⁵ Володимира Мономаха (1053—1125 рр.). Володимир Мономах, з 1113 року князь київський, був одним з видатних князів свого часу, він заслужив захоплені відгуки сучасників та вдячну пам’ять нащадків. Особливо прославився він невтомною боротьбою з половцями; в боротьбі цій, за виразом літописця, «много утер поту за землю руську», за що і отримав від нього ім’я «доброго страждальця за землю руську». Як зазначають дослідники, «в останній раз Київську Русь вдалося об’єднати онуку Ярослава Мудрого та візантійського імператора Костянтина IX — Володимиру Мономаху. Визначний державний діяч, видатний полководець, який успішно воював з половцями, глибоко освічений та літературно обдарований Володимир II прожив довге життя. Тільки в 1113 році у віці 60 років вдалося йому зайняти київський стол. Один з найсильніших та найхрабріших князів, який завжди особисто очолював військо в поході, він міг взяти Київ набагато раніше, однак, хоча його вчинки не завжди були бездоганними, він все ж уперто намагався слідувати ідеї справедливості по відношенню і до підданих, і до родичів-князів»²⁶.

Жанр «повчання дітям» був доволі розповсюдженим в середні віки, зокрема і в Давній Русі. Так, в цей період в рукописних збірниках можна було зустріти повчання «Слово деякого отця до сина свого, слова душекорисні»²⁷, «Напучення отця сину»²⁸. Також в давньоруський період існували й переклади з грецької, так, зокрема, «Повчальні вислови царям. Василія, царя грецького, до сина його, царя Лева.. .»²⁹. Однак «Повчання» Володимира Мономаха звернене не просто до дітей, а до дітей — спадкоємців державної влади. Як зазначають дослідники, «до самого жанру «Повчань» можна навести в якості паралелі «Повчання» візантійського імператора Василія, яке приписують патріарху Фотію, «Настанови» французького короля Людовика Святого сину Филиппу, «Повчання» англосаксонського короля Альфреда та англосаксонське «Faeder Larcwidas» («Батьківське повчання») початку VIII ст.»³⁰. Окрім того, як зазначають дослідники, «очевидно, автор твору був знайомий із візантійським жанром повчання, зокрема творами Костянтина Багрянородного «Про церемонії візантійського двору» та «Про управління імперією». Проте впливи цих творів не були визначальними. Можливо, Мономах запозичив тільки ідею написання подібного твору, а форма і зміст є суто його авторським надбанням»³¹.

Це «Повчання» дійшло до нас у складі Лаврентіївського списку «Повісті врем’яних літ», де воно читається під 1096 роком. Цей літопис міг згоріти разом з іншими давньоруськими літописами при московській пожежі 1812 року, але його доля склалася щасливіше, ніж доля того ж «Слова о полку Ігореві», яке було втрачено під час пожежі. Цей Лаврентієвський літопис у Мусіна-Пушкіна взяв для опрацювання видатний російський історик М. М. Карамзін, тому рукопис зберігся до наших днів.

«Повчання» своє Володимир Мономах написав незадовго до смерті, в глибокій старості — в 1124 або 1125 роках (помер Володимир Мономах в 1125 році). На початку свого «Повчання» Мономах говорить: «Сидячи в санях, помислив я в душі своїй та восхвалив Бога за те, що він довів мене, грішного, до цих днів». І далі: «Якщо ж кому грамотка ця не полюбиться, нехай не посміються, але ось так скажуть: в далекому путі і на санях сидячи, пусте мовив». В язичницьку давнину померлих на кладовище зазвичай возили на санях, тому Мономахів вираз «сидячи в санях», «в далекому путі» слід розуміти тільки так: готуючись в далеку путь у вічність, готуючись до смерті.

Як вірно зазначають дослідники, що це «Повчання» «відобразило широку освіченість автора, в ньому цитується Псалтир, пророцтва Ісаї, Тріодь, Апостольські послання, твори Василія Великого, «Шестоднев» Іоанна екзарха Болгарського»³². На початку «Повчання» київський князь дає синам ряд моральних настанов: не забувайте Бога («страх майте Божий в серці своїм»), гордості не майте в серці та розумі: «відхилися від зла, сотвори добро, знайди мир, і віджени зло, і живи во віки віків». Автор «Повчання» веде своєрідний діалог із джерелами божественного слова (виписки з творів Василя Великого, Псалмів, Євангелії), до яких він звертається, і цитує їх для своїх нащадків: «навчися, віруюча людина, бути благочестя звершителем, навчись за євангельським словом», «очам управлінню, язику стриманню, ума смиренню, тіла підкоренню, гніву придушенню, мати помисли чисті, спонукаючи себе на добрі справи, Господа заради; якщо позбавили чогось — не мстися, ненавидять — люби, гнаний — терпи, якщо ганьблять тебе — мовчи, умертви гріх».

Словами отців церкви Мономаха повчає юних, щоб вони мали «душі чисті, непорочні, тіла худі, лагідну бесіду і в міру слово господнє». Ніколи не слід лінуватися, радить князь, у дотриманні трьох справ — покаяння, сліз і милостині: «тож, Бога ради, не лінуйтеся, а благаю вас, не забувайте трьох діл тих, бо не є важкі вони». З особливою старанністю князь закликав дітей до милосердя, гуманності, доброчесності: «ані правого, ані винуватця не убивайте і не наказуйте вбити його; якщо і заслуговує на смерть, то не страчуйте жодної християнської душі... Куди же підете і де зупинитеся, напоїте та нагодуйте злиденного.», не можна допускати, щоб сильний знищував слабкого; не можна убогого забувати, або вдовицю.

«Повчання» Мономаха прославляє труд, знання та засуджує один з найбільш прикрих людських пороків — лінощі: «в дому своєму не лінуйтеся, але за всім самі спостерігайте; не надійтеся на тіуна, ні на отрока [князівські слуги], щоб не посміялись ті, хто прийшли до вас, ні над домом вашим, ні над обідом вашим»; або «на війну виходячи, не лінуйтеся, не надійтеся на воєвод». Цікаво, що поради бути працьовитими та старанними в роботі великий князь дає не просто своїм улюбленим дітям, а майбутнім наймогутнішим можновладцям давньоруської держави. Ці трудові настанови князя Мономаха не голослівні та абстрактні, він підкріплює їх прикладом власної великокняжої працелюбності: «що належало робити отроку [князівський слуга] моєму, то сам робив — на війні і на полюваннях, вночі та вдень, в спеку та холод, не даючи собі спокою». Як радить Мономах своїм іменитим дітям, вставши ж рано, треба, не лінуючись, братися за працю: «нехай не застане вас сонце у ліжку». «Що вмієте хорошого, — писав він, — то не забувайте, а чого не вмієте, тому вчитесь — як батько мій, вдома сидячи, знав п’ять мов, від того і честь від інших мав. Адже лінощі всьому мати: що хто вміє, то забуде, а чого не вміє, тому не навчиться».

Великий князь Мономах — християнський правитель, тому його «Повчання» наповнене словами поваги до християнської моралі та служителів православної церкви: «єпископів, попів та ігуменів шануйте, і з любов’ю приймайте від них благословення», «не лінуйтеся ні на що добре, перш за все до церкви». Князь вчить дітей благочестивому життю («очі держи долу, а душу вгору»), але в жодному разі не закликає до повного відходу від світської влади: «ані самотність, ні чернецтво, ні голод, які інші доброчесні терплять, але малим ділом можна получити милість Божу». Для князя «малим ділом», яким він може заслужити Божу милість, являється справедливе правління («не давайте сильним губити людину»), піклування про свій народ («всього ж найбільше убогих не забувайте»), здійснення справедливого судочинства («вдовицю виправдовуйте самі»), і навіть привітність та ввічливість мають велике значення в князівському житті («не пропустіть людину, не привітавши її, і добре слово їй скажіть»).

Важливо зауважити, що «Повчання» Володимира Мономаха — це перш за все християнські настанови, якими батько вчить своїх дітей. І вже потім він переходить до власне питань державної політики, до проблем організації та здійснення верховної влади. Мономах радить майбутнім великим князям всі справи вирішувати разом із радою дружини, не допускати в країні «беззаконня» та «неправди», правосуддя здійснювати «по правді». Судові функції Мономах пропонував здійснювати князю самому, не допускаючи порушення законів, проявляючи милосердя до найбільш беззахисних прошарків населення (бідних смердів, убогих вдовиць, сиріт тощо). Заперечення кревної помсти вилилось у нього в повне неприйняття смертної казни: «Ні права, ні крива не вбивайте і не наказуйте вбити його». Заклик не «мститися» розглядається в «Повчанні» не тільки як принцип законодавства, але і як основа міжкнязівських відносин. І далі багато цікавих та поважних порад, які вносять упорядкованість у тогочасне державницьке життя: «А куди ви ходите в путь за даниною по своїх землях, — не дайте отрокам шкоди діяти ні своїм людям, ні чужим, ні в селах, ні в хлібах, щоб не проклинали вас. А куди підете і де зупинитеся, — напоїте, нагодуйте убогого; а ще більше вшануйте гостя, звідки він до вас прийде, — чи простий, чи знатний, чи посол, — якщо не можете дарунком, то їжею і питвом».

Мономах пише, що він не вихваляє ані себе, ані сміливості своєї, а лише відзначає те, що народився не лінивим, здатним до будь-якої людської справи, тому й лихо обходило його стороною. Намагаючись надихнути сучасників, він закликав нічого не боятися: «смерті, діти, не бійтеся, ані війни, ані звіра, діло чоловіче виконуйте, як нам Бог пошле. Адже якщо я від війни, і від звіра, і від води, і від падінь з коня уберігся, то ніхто з вас не може пошкодити собі чи бути вбитим, поки не буде від Бога наказано. А якщо трапиться від Бога смерть, то ні батько, ні мати, ні брати не зможуть вас відняти від неї».

Мономах закликав своїх дітей, майбутніх великих князів, піклуватися про народ, не лінитися у навчанні, здійснювати ратні подвиги. Тому в «Повчанні» Мономах висловлював «свої уявлення про моральну поведінку людини в світі, розповідає про події власного життя та передає свої почуття. В ньому ясно відобразилася непересічна особистість Володимира Мономаха, про яку літописець писав, що він «просвети Рускую землю акы солнце луча пущая»³³. Окрім того, він вчив, які задачі повинні вирішуватися в першу чергу князями — продумана внутрішня та зовнішня політика, піклування про підданих, захист православної церкви. Мономах називає моральні критерії правителя: освіченість, працелюбство, відвага, рішучість, зацікавленість у справах та вміння їх робити, тому «Повчання» великого князя актуальні і до нашого часу. Як зазначають дослідники, «Володимир Мономах залишив нам своєрідний політичний заповіт «цесаря» Руської землі, якому не байдужа майбутня доля його держави. Цей твір тільки умовно можна назвати таким, що адресований синам Мономаха. Насправді він призначений тим правителям Русі, котрі вирішуватимуть її долю після смерті Володимира»³⁴. Закінчується «Повчання» автобіографією князя.

Давньоруські літописи

Як зазначають дослідники, «серед жанрів давньоруської літератури літопис займає центральне місце... жодна європейська література не володіла такою кількістю літописів. В основі всього давньоруського літописання лежить «Повість врем’яних літ», всі інші літописи до нього долучаються. Коли і де почалося руське літописання? Є підстави вважати, що в першій половині XI ст. в Києві та Новгороді. На питання про те, хто займався літописанням, відповісти трудніше, аніж здається. Справа в тому, що літописці, за невеликими виключеннями, не мали звичаю вказувати свої імена»³⁵. Їх авторами були монахи великих монастирів, які пройшли спеціальне навчання, представники княжої адміністрації, в літописи попадали навіть твори князів (так, зокрема, в Лаврентіївський список попав дидактичний твір «Повчання»³⁶ князя Володимира Мономаха). Спочатку літописи представляли собою записи найважливіших подій по роках (по «літам»): «літописи — пам’ятки історичної писемності та літератури Давньої Русі. Розповідь в них велася за роками в хронологічній послідовності. Розповідь про події кожного року починалося словами «в літо.» — звідси й назви «літопис»³⁷. Тому в Давній Русі літописи були основним джерелом свідчень про минуле Руської землі, оскільки вони «вийшовши за межі монастирської келії, де писалися, дуже скоро ставали важливим історико- політичним документом, яким користувалися для довідок, для вирішення того чи іншого спірного політичного питання сучасності. Зміст літопису — історія, історія Руської землі, переважно політична. Писалася з метою залишити нащадкам спогади про минуле, розказати про те, що було, про історичні події свого часу. Літопис, однак, не тільки документ, але й книга, яка переслідувала й іншу — морально-політичну задачу: показати на ряді прикладів — в рамках розповіді про минуле, — як треба і як не треба поступати. Літопис — книга про минуле Руської землі»³⁸.

Але літописи після свого створення не залишалися в незмінному вигляді. Їх зазвичай об’єднували в один том (звод) — своєрідні історичні хрестоматії. Причому, при переписуванні початковий текст міг зазнати змін різного масштабу в залежності від політичних та ідеологічних обставин того часу. Як зазначають дослідники, «літописи до нас дійшли в більшості випадків не в цільному авторському тексті. Літописці були й вченими, й письменниками, й публіцистами. Вони поєднували в своїх текстах праці попередників, інтерпретуючи їх та супроводжуючи своїми доповненнями. Завдяки цьому літописи перетворилися в зведення різноманітних в жанровому та стилістичному відношенні матеріалів... Поряд з лаконічними та розгорнутими щорічними записами в склад літописного зводу входять розповіді про походи та смерті князів, свідчення про затемнення сонця, місяцю, епідемії, розгорнуті сюжетні розповіді, усні історичні перекази, тексти грамот, договорів»³⁹. Джерелознавчі можливості літописних матеріалів ускладнюються ще й тим, що вони дійшли до нас не в своєму початковому вигляді, а в складі більш пізніх збірників, які представляють собою переплетення різних епох, політичних позицій та тенденцій, використання різних стилів літописання, літописів різних земель, які передають одні й ті ж події з різних позицій. Необхідно також рахуватися з неминучими помилками переписувачів.

Як зазначають дослідники, «складалися літописи іноді за дорученням князя, ігумена чи єпископа, іноді монахи писали їх за власною ініціативою. Якщо літопис писався за прямим дорученням того чи іншого князя, то він мав більш-менш офіціозний характер, відображаючи політичну позицію цього князя, його політичні симпатії та антипатії. В дійсності ж давньоруські літописці, навіть складаючи свій літопис за дорученням того чи іншого князя, аж ніяк не завжди сліпо виконував примхи «замовника» і нерідко проявляли незалежність думки, відображаючи точку зору широких мас на ті чи інші події, нерідко піддавали критиці дії та вчинки князів, якщо ці дії та вчинки були гідними осуду»⁴⁰. Тому літописці фіксували в своїх літописах «вся добраа и недобраа».

Важливо зауважити, що «історичний факт фіксується перш за все усними розповідями його очевидців. Такі розповіді відображалися в літописах — як безпосередньо, так і за допомогою усної традиції у вигляді історичних переказів та героїчних сказань»⁴¹. В літописи включалися епічні перекази, родові легенди, уривки перекладних творів, церковні і світські повчання, записи державних договорів, політичні заповіти князів. Щоб відчути це, досить пригадати сюжети «Повісті врем’яних літ». Цей найдавніший літопис в оригіналі має більш розлогу назву давньослов’янською мовою: «Се повести времянных лет, откуда есть пошла Русская земля, кто в Киеве нача первее княжити, и откуда Русская земля стала есть». «Літописання, — зазначають дослідники, — перейняло від дописемної пори великі достоїнства давньоруської мови: фразеологію, багатство лексики, виразність та метафоричність. Протягом майже всього давньоруського періоду твори усної народної творчості впливали навіть на форму літописних статей, впливаючи тим самим на складання літописного жанру взагалі. Давньоруські літописи (а також житія святих та проповіді) зберегли велику кількість пам’яток фольклору: родові та історичні перекази та легенди, твори дружинного епосу..»⁴².

Києво-Печерський монастир грав роль не тільки релігійного центру, але і визначного центру культури та мистецтва. Тут працювали видатні вчені-історики, літератори та богослови, на слов’янську мову перекладалися твори іноземних авторів. Саме в Києво-Печерському монастирі монах Нестор-літописець написав свою знамениту «Повість врем’яних літ»⁴³. Він створив її близько 1113 року на основі декількох більш давніх літописів X—XI століть. Одна з величезних заслуг Нестора полягає в тому, що він об’єднав місцеві, регіональні записи «за літами» в єдиний, загально- руський літопис. Як зауважують дослідники, «Нестор-літописець та його попередники вдавались до різних вітчизняних джерел — давніших літописних зводів, епічної поезії, житій, переказів, історичних легенд та іноземних хроні, хронографів, врем’яників, збірників, біблійних книг тощо»⁴⁴. «Повість врем’яних літ» — це й історична наукова праця, і зібрання історичних розповідей. Кожна розповідь, окрім ретельного опису події, має ще й високу художню цінність. Дійшов до нас цей найдавніший літопис в рукописних копіях XIV століття.

Монах-історик, письменник Київської Русі, мабуть, не до кінця усвідомлював, який неоціненний дар зробив він наступним поколінням. Аналізуючи цю копітку та трудомістку працю історика-хронографа, Д. Степовик зазначає: «день за днем, місяць за місяцем, рік за роком ніс Нестор незвичайний монаший послух — описував минувшину. Він не помічав, як спливає час. Історія заполонила Несторове серце. Тільки для короткого сну і скромної трапези підводився він з-за столу, щоб відтак продовжити роботу над великим задумом: описати події від всесвітнього потопу, від Ноєвого ковчега до сьогодення. Нестор знав, що від довгого сидіння, від скромного харчу (хліб, овочі й вода) слабне серце, зростаються суглоби, холоне кров. Але він зневажав поклик плоті. Всі сили віддавав одному — завершити літопис. Не оминути жодної події, нічого не додати від себе, лише те, що достеменно було відомо. Літа зігнули спину, посріблили волосся, висушили колись здорове і сильне тіло. Сліпли очі. Незвичайна щоденна тиша нагадувала Несторові, що він глухне. Молодому монаху- послушникові, який приносив Несторові у келію хліб, доводилося майже кричати, щоб старець почув його... Відчувши наближення смерті, залишив Нестор келію й доживав свій вік у підземній печері Києво-Печерського монастиря. Так чинили всі подвижники, і він не відступатиме від неписаного правила»⁴⁵. Було чимало й інших літописів тієї пори, але жоден з них своєю універсальністю, послідовністю не може зрівнятися з «Повістю временних літ» київського літописця Нестора. Нестор використав джерела про ранні слов’янські племена, про заснування Києва, утворення могутньої держави на сході Європи — Київської Русі. Але він тлумачив ці джерела по-своєму, як історик, що має власний погляд на національну історію і при цьому хоче залишитися об’єктивним. Він не апологет та захисник князівської влади, тому на багатьох князів у нього критичний погляд. Звичайно, засновники Києва князь Кий, а також Аскольд і Дир, Ольга, Володимир і Ярослав, Борис і Гліб — гідні похвали. А передусім за їх служіння Вітчизні. Нестор вважає, що кожен правитель має бути патріотом і миротворцем. Він високо цінує уміння монарха помиритися з ворожою країною (як це робив князь Олег, підписавши договір між Київською Руссю і Візантійською імперією 907 і 911 років), помирити князів, відвернути шляхом переговорів вторгнення ворожих племен на територію держави.

Нестор, судячи з контексту літопису, байдужий до «норманської теорії» походження київської князівської династії, з приводу якої давно «схрещують мечі» історики. Він спокійно описує, як скандинавів (варягів) запросили слов’яни на допомогу і деякі з них (Рюрик, Синеус, Трувор) не насильно, а зі згоди населення стали князями. Два воєводи Рюрика — Асколь і Дир — на шляху до Константинополя зупинилися в Києві і теж стали тут князями. Для Нестора — патріота і правдолюбця — не мало жодного значення, яка кров текла в жилах того чи іншого князя, аби він був лише доброю людиною, любив країну і народ.

«Повість врем’яних літ» справила значний вплив на становлення історичної науки в України, Росії, Білорусі, а також у країнах Заходу. Як зазначають дослідники, «виникнення літописів було обумовлено потребою феодальної держави мати свою писемну історію, де були б зафіксовані події (народження та смерть правителів, війни та мирні угоди, заснування міст та будівництво церков)»⁴⁶. З XIV до XVIII століття було зроблено понад двісті списків Несторового твору з більшими або меншими його переробками і доповненнями.

Давньоруські літописи суттєво відрізнялися від західноєвропейських і візантійських хронік з їх придворно-феодальною тенденційністю. Зрозуміло, що не уникли цього і руські літописи, але вони були ширші за змістом, прагнули сумістити в собі завдання історичної, публіцистичної, релігійно-повчальної і художньої оповіді. До них включалися епічні перекази, родові легенди, уривки перекладних творів, церковні і світські повчання, записи державних договорів, політичні заповіти князів. Головною темою руського літописання стала сама Руська земля, її єдність і могутність. Тому «і хоч часом літописні відомості подрібнені річними записами, поетичними оповіданнями, ширшими історичними описами і уривчастими відомостями і повідомленнями, «Повість врем’яних літ» має дивовижну художню цілість. Наскрізними в літописі є релігійна концепція людини і світу, вогонь любові до рідної землі і патріотична тривога за її долю»⁴⁷. Все це робило їх цікавими для найширшого кола читачів. Тому «Повість» була однією з найпопулярніших і цікавих книг для читання протягом усієї історії Давньої Русі, афоризми її автора увійшли в нашу мову (наприклад: «Книги — ріки, які наповнюють Всесвіт», «Книги - джерела мудрості»).

Окрім того, цей літопис, як зазначають дослідники, «належить до тих пам’яток нашого письменства, про які в багатьох сенсах можна сказати «перша», «найдавніша». Це й найдавніша історія слов’ян від часів перших київських князівських династій, це й найдавніша писемна згадка донині живих назв українських міст і містечок — Чернігова, Трипілля, Коростеня, Корсуня, Переяслава, Ізяслава, Овруча тощо, назв річок, що й донині течуть на нашій землі, — Буг, Остра, Стир, Стугна, Сула, Трубеж. Це перше джерело, з якого довідуємося про духовний світ доби Київської Русі»⁴⁸.

Оригінал «Повісті...» до наших днів не зберігся. Як зазначають дослідники, «складена і щонайменше тричі переписана і відредагована, востаннє близько 1118—1119 рр., «Повість врем’яних літ» на кінець XIV — початок XV ст. була вже майже 300-літньою старожитністю і вимагала нового «перевидання», сиріч — перекопіювання. Таке «перевидання» було здійснене тиражем аж в два примірники. Перший примірник з’явився в 1377 р. і відомий сьогодні під назвою Лаврентіївського списку, а другий — не пізніше другого десятиліття XV ст. і відомий як Іпатіївський (Іпатський) список (літопис). Ці списки не ідентичні як за назвою, так і за змістом»⁴⁹. «Іпатський список» названий так за місцем зберігання в Іпатському монастирі в Костромі, де цей список зберігався, а «Лаврентіївський список» дістав свою назву від імені ченця Лаврентія, який переписав цю пам’ятку, як припускають, 1377 року в Суздалі для її суздальського великого князя Дмитра Костянтиновича. Лаврентіївський літопис — збірник, в склад якого ввійшли два твори: «Повість врем’яних літ», яка закінчується 1113 роком, і так званий «Суздальський літопис», доведений до 1305 року. Подібно Лаврентіївському літопису, Іпатський літопис теж представляє собою збірник, в склад якого входять давньоруські твори «Повість врем’яних літ» (доведена до 1117 року) та Галицько-Волинський літопис (охоплює період з 1201 по 1292 роки). Головна різниця між цими літописами полягає в закінченні: Лаврентіївський літопис закінчують 1110 роком буквально на півслові розповіддю про чудесне явище 11 лютого — про вогненний стовп над Києво- Печерським монастирем. Іпатський літопис закінчується 1117 роком.

Цікавість до одного з найповніших літописів Київської Русі супроводжувалася і зростанням уваги до особи його автора. Насельники Києво- Печерської Лаври від покоління до покоління берегли пам’ять про Нестора, як про одного з найвизначніших діячів Київської Русі. Оповідання про життя літописця увійшли до збірки «Києво-Печерського Патерика», в якому почесне місце відведене Нестору. Описуються факти з його життя, що вияскравлюють доброту, чесність, скромність, готовність Нестора до самопожертви, духовне благородство. Нестора змальовано і як взірець для наслідування, як приклад людини вченої, але простої, не гордовитої. Православна Церква причислила монаха Нестора-літописця до лику угодників Божих та згадує його 11 жовтня.

Як справедливо зазначають дослідники, зокрема український археолог П. Толочко, «Повість врем’яних літ» «увібрала в себе не лише весь досвід історичної писемності попереднього часу, а й досягнення європейської думки, традиції візантійської культури. У вступі до «Повісті» Нестор розгорнув широку картину світової історії, показав місце слов’ян і Київської Русі в системі тодішнього світу, ствердив прогресивну філософську ідею взаємозв’язку і взаємообумовленості історії всіх народів, рішуче засудив між князівські усобиці. Вражає широта ерудиції Нестора. Він постійно звертається не тільки до Біблії — вищого авторитету історичних знань середньовіччя, а й до численних візантійських хронік»⁵⁰.

З початком роздробленості Русі літописи складалися в кожному великому феодальному центрі: в Новгороді, Переяславі, на Волині, в Галичі, у Володимирі на Клязьмі, в інших удільних центрах. Тому літописи представляють собою величезну цінність як для вивчення вітчизняної історії, так і для вивчення давньоруської літератури та культури.

Житійна (агіографічна) література

Популярним жанром церковної літератури Давньої Русі була житійна (агіографічна) література. Важливе місце зайняли житія святих — біографії духовних і світських осіб, канонізованих церквою. Як зазначають дослідники, «слово «житіє» буквально відповідає грецькому слову «біос» («життя»), латинському «vita». І в літературі візантійській, і в середні віки на Заході і у нас на Русі термін цей (житіє, біос, vita)... означав певний літературний жанр: біографії, життєписи знаменитих єпископів, патріархів, монахів — засновників тих чи інших монастирів, рідше біографії світських осіб, але тільки тих, яких церква вважала святими. Житія, таким чином — біографії святих»⁵¹.

Житія святих — це життєписи тих представників християнства (єпископів, патріархів, монахів і мирян), які виділялися своєю церковною діяльністю, аскетичними подвигами, набожністю та благочестям, і яких церква прославила в чині святих (тобто канонізувала). В науці часто житія святих позначаються також терміном «агіографія» (з грецької від agios — святий та grafo — пишу), отже агіографія — це церковна література, присвячена святим. Як зазначають дослідники, «формування житій святих почалося в перші століття існування християнства у форму мартирій — розповідей про мучеництва, які зазнавали прихильники християнської віри від язичницьких правителів, і в формі життєписів. Мартирії вбирали в себе елементи «протокольного» запису допитів християнських мучеників»⁵².

Житія святих часто писалася найближчими друзями святого після його смерті, але не раніше його канонізації, тобто не раніше того моменту, коли християнська церква офіційно зачисляла якогось праведника до лику святих угодників Божих. Писалася така біографія з метою розказати («повідати світу») про життя та подвиги святого, прославити його пам’ять, зберегти для нащадків згадку про святу людину. Житійна схема склалася не зразу, вона є продуктом роботи декількох століть. Як зазначають дослідники, «житіє доповнювалося протягом віків службами святому, описом його передсмертних чудес. Воно могло розростатися додатковими розповідями про святого. Декілька житій одного й того ж святого могли поєднуватися в новий єдиний твір»⁵³. Християнська Церква заохочувала створення, читання та розповсюдження житій перш за все тому, що вони були ілюстрацією застосування в житті абстрактних норм християнської релігії. Крім того, житія святих були могутнім агітаційним засобом в боротьбі з єресями, вони подавали приклади благочестивого життя та практичного застосування християнського вчення.

Створенням житій займалися тільки дуже досвідчені монахи. Цей богоугодний труд вимагав великих знань з історії православної церкви та дотримання певних правил стилю та основ риторики: це була некваплива розповідь, написана від третьої особи, яка складалася з трьох частин: «життєпис включає в свій склад короткий вступ того, хто складає його, основну біографічну частину та коротку похвалу. Біографічна частина часто починалася свідченнями про походження героя, про його благочестиве дитинство, аскетичні подвиги та благочестивій кончині»⁵⁴.

Починалося житіє зазвичай передмовою. У передмові автор просив вибачення у читача за своє невміння писати, вважав необхідним смиренно говорити про недостатність своєї літературної освіти і таланту для опису життя людини такої великої святості. Безпосередньо за цим приводились докази, які спонукали автора зробити спробу та «відважитися» писати житіє. Далі автор розповідав, як він збирав свідчення для житія: ходив місцями подвигів святого, мав численні бесіди з благочестивими людьми, які пам’ятали святого, записував ці свідчення.

Головна частина житія будувалася за наступним планом: 1 — батьки та батьківщина святого; 2 — етимологічний смисл його імені (що ім’я святого означає); 3 — навчання; 4 — відношення до шлюбу; 5 — подвижництво; 6 — передсмертні настанови; 7 — смерть; 8 — чудеса; 9 — завершення. Завершення обов’язково повинно містити похвалу святому та молитву до нього, тому було найбільш відповідальною частиною, яка вимагала від автора доброго знання риторики. Житіє вимагало від агіографа певного зображення героя — в людині усувалися його вади, риси індивідуальності, він ставав узагальненим втіленням християнських чеснот. За цим планом викладалися не конкретні та достовірні біографічні відомості про святого, а тільки такі риси його біографії, які відповідали узагальненому та канонізованому типу християнського героя: вже в ранньому дитинстві святий виявляє всі ознаки благочестиво налаштованої натури, потім він проявляє виключну обдарованість в навчанні, відмовляється від шлюбу, володіє здатністю творити чудеса, входити в безпосереднє спілкування з ангелами та бісами тощо.

Поштовхом до виникнення давньоруської житійної літератури послужила християнська література з Візантії. Як зазначають дослідники, «канонічна структура житій святих сформувалася в Візантії в VIII—IX ст. Житія святих — це словесна ікона. Ієрархічна типологія житій святих визначалася типом героїв: мученики, сповідники, святителі, преподобні, стовпники, Христа заради юродиві. Відповідно з нею розрізнялися види житій — мученицькі, сповідницькі, святительські, преподобницькі, Христа заради юродивих»⁵⁵.

Прийнявши з Константинополя нову релігію, Давня Русь прийняла разом з тим і культ святих, в тому вигляді, в якому він існував в візантійській церкві. Знамениті грецькі святі — Іоанн Златоуст, Василій Великий, Григорій Богослов, Іоанн Дамаскин, Дмитрій Солунський, Микола Мир Ликийських, цариця Єлена — були відомі в Давній Русі. Їх образи глибоко западали в народну уяву і в подальшому вплинули на створення давньоруських житій святих. В той же час Русь, за посередництвом Візантії, знайомиться зі святими отцями єгипетської та сирійської пустель, зокрема зі святим Антонієм, житієм якого надихалися перші житія святих давньоруського чернецтва. Автор житія Антонія Великого, першого знаменитого єгипетського відлюдника, докладно зображує події його життя, починаючи з дитинства і до його смерті. Особливо ретельно агіограф (автор, який писав житія святих) зупиняється на боротьбі Антонія з поганими помислами, намаганні досягти душевної чистоти та моральної досконалості. Душевна боротьба Антонія змальовується в житії у вигляді боротьби з бісами. Вдень і вночі біси постійно відвідували убоге житло пустельника Антонія, приймаючи образи диких тварин та плазунів; місце навколо його халупи наповнювалося привидами левів, ведмедів, леопардів, вовків, змій, аспидів, скорпіонів.

Також з прийняттям християнства розповсюджуються житія Василія Нового, Георгія Побідоносця, Феодора Тирона, Іоанна Златоуста, Миколи Чудотворца, Олексія людини божої, Євстафія Плакіди. Майже всі найбільш популярні візантійські житія в XI—XII ст. на Русі були відомі в перекладі з грецької мови: житіє Антонія Великого, Сави Освященного, Євфімія — видатних пустинників Сходу, житіє Олексія, чоловіка Божого тощо. Ці перекладні житія, які з’явилися з хрещенням Русі, стали початком житійної літературної традиції. Деякі житія святих вступили у взаємодію з фольклором, адже житія здійснювали вплив на усну народну творчість — так виникали народні легенди, духовні вірші.

Входячи до складу християнських держав, Київська Русь турбувалася про створення культу власних святих та їх життєписів. Але якщо в римській і візантійській традиції прославлялися подвиги великомучеників з числа подвижників і ченців, страждальників за віру, то на Русі першими великомученики стали великі київські князі, сини Володимира Святителя Борис та Гліб. В 1015 році помер великий князь Володимир, хреститель Русі. Княжий престол в Києві захопив син Володимира Святополк, прозваний в народі Окаянним. Але в Києві знаходилися його брати, Борис і Гліб, які теж могли домагатися київського княжого столу, тому Свято - полк Окаянний вирішив звільнитися від них. В тому ж таки 1015 році, через дев’ять днів після смерті князя Володимира, за наказом Святополка був вбитий його брат Борис, а через місяць — інший брат Гліб. Так, літописець «Повісті врем’яних літ», сповіщаючи про страшне братовбивство, не оминає того факту, що благочестивий та набожний князь Борис прийняв смерть з християнським смиренням: «Святополк же намислив Каїнову справу і послав сказати Борисові: «Хочу з тобою любов мати, і до того, що батько дав, де додам». А сам брехав йому, думаючи, як його згубити... Послані [бояри-вбивці] ж прийшли на Альту вночі, і коли підійшли ближче, то почули, що блаженний Борис співає заутреню, бо сповістили йому: «Хочу убити тебе». Так помолився в заутреню. возліг на постіль свою. І тут напали на нього як звірі дикі біля шатра, і просунули в нього списи»⁵⁶. Як далі пише літописець, «Гліб же був убитий і кинутий на березі між двома колодами. Після цього взяли його, і повезли, і поклали поруч брата Бориса у церкві святого Василія»⁵⁷. Але ці вбивства не допомогли Святополку Окаянному закріпитися на престолі. Ще один брат — Ярослав, який сидів в Новгороді, вирушив походом проти нього, одержав над ним перемогу, вигнав його з Києва і сам сів на київський княжий стол.

Князів Бориса та Гліба поховали у містечку Вишгород (яке знаходилося в 14 верстах вище по Дніпру), в церкві св. Василія, і могили їх стали місцем, куди почали стікатися паломники. Через деякий час ця дерев’яна церква згоріла, і Ярослав Мудрий наказав побудувати нову. Коли приступили до будівлі нової кам’яної церкви, були знайденні нетлінні тіла князів Бориса і Гліба. Ця обставина і явилася приводом для канонізації Бориса і Гліба як святих угодників Божих. Їх брат київський князь Ярослав Мудрий став добиватися утвердження канонізації з боку константинопольського патріарха і врешті-решт добився цього. Православна церква в 1071 році причислила благовірних Бориса та Гліба (у святому хрещенні Романа та Давида) до лику святих і встановила церковне свято — 6 серпня. В народному календарі цей день носить назву «Бориса-хлібника». Як зазначає повість «Повість врем’яних літ» про вбитих князів Бориса і Гліба, що «поєдналися вони тілами, а ще більше — душами, перебуваючи у Владики Царя всіх у радощах безкінечних і в світі несказаному, подаючи дари цілющі Руській землі, іншим прихожим праведною вірою даючи зцілення: кривим — ходити, сліпим — прозріння, хворим — одужання, закутим — звільнення, засмученим — утіху, занапащеним — визволення. Заступники вони Руської землі і світильники, вічно сіяючі і в молитвах про своїх людей до Владики. Ось тому і ми маємо гідно восхвалять страс- тотерпців Христових, молячись старанно до них»⁵⁸.

Найдревніше житіє святих Бориса та Гліба — «Сказання про святих мучеників Бориса та Гліба» було написане в середині XI ст. Відмінність «Житія Бориса і Гліба» від подібних візантійських житій святих полягало в ідеї патріотизму: ці святі подають «целебні дари» всій «Руській землі», вони «єста заступника Русьстей земли». «Житіє» малює Бориса не як аскета, а як прекрасного князя-рицаря: «Тілом бяше красень, висок, лицем круглом, плечі веліце, тонкий в чресла, очима добраама, весел лицем, борода мала і вус, млад бо бе ще, светяся цесарьски, кріпок тілом, всяко украшен, аки цвіт цвітий в уності своєй, в ратех хоробр, в совітах мудр і разумен при всім, і благодать божия цвітяаше на нім».

Як вже зазначалося, православна церква канонізувала святих Бориса та Гліба в 1071 році, а вже до кінця XI ст. серед населення з’явилася велика кількість так званих «борисоглібських» нагрудних зображень — енкол- піонів. Взагалі іконографія Бориса та Гліба в давньоруському мистецтві величезна. Зображення князів-мучеників зустрічаються на іконах, в творах художнього лиття, на емалях. Таке багате різноманіття втілень образу перших руських святих пов’язано зі швидким розповсюдженням культу в народному середовищі. Перші житія давньоруських святих були написані в Києві. Духовним центром Київської Русі була знаменита Києво- Печерська Лавра. Там знаходилося перше джерело національної культури; і одним з найбільш знаменним його проявів був широкий розквіт житійної літератури. Ці житія вплинули суттєвим чином на християнізацію давньоруського суспільства: вони говорили про єдинобожжя, викривали ідолопоклонство, наводили приклади безстрашного сповідування християнства, показували взірці благочестивого життя. Найперші київські житія були присвячені переважно «святих князям» та «святим інокам». Саме в Києво-Печерській Лаврі були складені перші житія святих князів Бориса та Гліба, а також святих — рівноапостольних Ольги та Володимира. В Києво-Печерській Лаврі виникла і перша збірка житій, яка містила біографії святих цього монастиря, це відомий «Києво-Печерський патерик».

За свідченням сучасників, Нестору — літописцю, якого православна церква теж прославила в лику святих, належить авторство всіх перших житій, які дійшли до нас — двох житій перших східнослов’янських християнських мучеників, князів-братів Бориса та Гліба — «Сказання про святих мучеників Бориса та Гліба», та житіє ігумена Феодосія — засновника Київської Лаври — «Житіє Феодосія Печерського».

Власна давньоруська житійна література утворилася порівняно швидко і стала надзвичайно багаточисельною. В кінці XIX ст. один тільки видатний російський історик В. Ключевський вивчив 250 версій житій святих, написаних до появи книгодрукування. Так, наприклад, відомо 150 рукописів одного тільки житія святих Бориса та Гліба. Це дозволяє скласти уявлення про розповсюдження давньої житійної літератури.

Патерики

В XIII ст. на Русі почала формуватися нова церковно-літературна пам’ятка — Києво-Печерський патерик. Слово «патерик» відповідає грецькому слову «патерикон», від «патер» — батько, отець; в православній традиції вони мають ще свою назву — «отечник».

Патерик — загальна назва збірників житіїв святих, в яких розповідаються про подвиги християнських монахів-подвижників, які прославилися своїми чудесами та аскетичними подвигами. Як зазначають дослідники, «патерики — загальна назва середньовічних збірок повчального характеру — особливий різновид агіографічної літератури, в якому подавалися не всі життєписи якогось монаха, а лише найбільш важливі його подвиги чи події його життя, з точки зору того, хто складав патерик»⁵⁹. В основному патерики були складені не за календарним, а за так званим географічним принципом, і тому першими були складені патерики Синайський, Єгипетський, Римський, Скитський тощо. Патерики користувалися величезною популярністю в православному світі.

Києво-Печерський патерик ⁶⁰ — це збірник житій про прославлених своїми діяннями перших ченців Печерського монастиря, а також новели про будівництво церкви Успіння Богородиці. Цей патерик став пам’яткою духовної культури з досить важливими деталями, що характеризують епоху. Цьому історичному й духовно-культурному документові в певному розумінні не було рівних. Складено Печерський патерик в XIII ст. трьома особами — єпископом Симоном, ченцем Полікарпом і Нестором Літописцем. В оригіналі у цього патерика була довга назва — «Патерик Печерський, присвячений створенню церкви, щоб знали всі, як самого Господа Бога промислом та волею та Його Пречистої Матері молитвою та благоволення створилася та збудувалася боголіпна, небу подібна, велика Печерська церква Богородиці, архимандрітія всієї руської землі, котра являється Лаврою святого та великого отця нашого Феодосія.

Деякі сюжети та мотиви Києво-Печерського патерика беруть свій початок в творах перекладної житійної літератури. Житія святих та оповіді патерика не тільки ілюструють ту чи іншу християнську чесноту, показують подвиги монахів во славу християнської віри, але і відтворюють картини реального життя монастиря та Києва тієї епохи, реальних взаємовідносин між монахами, між монастирем та світом. Саме з патерикових оповідей ми знаємо, як монастир ріс, багатів, впливав на політику князів, якою важкою була для монаха, який відмовився від світу та присвятив себе служіння Богу, боротьба з живими людськими страстями.

Основний конфлікт в патерикових оповідях визначається не тільки зіткненнями печерських монахів з іновірцями, але і їхні виступи проти негативних явищ монастирського побуту, самоуправства та користолюбства князів.

Серед тих, кого прославляв Патерик, був іконописець Алімпій, про якого говорили, що він «ікони писати був він великий майстер». Завдяки своєму талантові, працьовитості, чесності й некорисливості він здобув неабияке визнання на Русі. Дивувався великим хистом Алімпія, прочувши про все це, і князь Володимир. Одному з його ікон князь узяв до церкви, яка за його велінням будувалася в Ростові. За легендою, поданою в Патерику, коли ця церква обвалилася, ікона збереглася неушкодженою — таку чудотворну оберегову силу мав дар іконописця щодо свого творіння.

Києво-Печерський патерик справив визначний вплив на розвиток жанру «патерика» в давньоруській літературі: під його впливом згодом створюються Волоколамський, Псково-Печерський, Соловецький патерики. Кількість давніх списків (рукописів) цього патерика (до цього моменту відомо близько 200 старовинних рукописів), помітки на полях збірників, які робили переписувачі та читачі, свідчать про широку розповсюдженість та популярність цієї книги Давньої Русі.

Розповідаючи про заснування монастиря, про його перших православних монахів-подвижників, Патерик в страшні роки монголо-татарського поневолення пробуджував патріотичний дух давньоруського народу.

Контрольні питання:

1. Коли з’явилася оригінальна давньоруська література? Які ви знаєте основні жанри цієї літератури?

2. Охарактеризуйте жанр «Слово о законі і благодаті» митрополита Іларіона. Яка основна думка цього твору?

3. Які основні тези «Повчання дітям» Володимира Мономаха? Яким моральним настановам вчив цей князь своїх дітей?

4. В чому полягала особливість давньоруського літописання? Що, окрім історичних подій, відображалося в літописах?

5. Що таке агіографічна література? Хто став першими канонізованими мучениками Руської землі?

6. Що таке патерик та житія святих? Яка між ними різниця? Де і коли виник перший патерик в Давній Русі?

7. Яке значення має давньоруська література для розвитку української літератури?

Примітки

¹ Родник златоструйный: Памятники болгарской литературы IX—XVIII вв.: Сборник. — М.: Художественная литература, 1990. — С. 7.

² Родник златоструйный: Памятники болгарской литературы IX — XVIII вв.: Сборник. — М.: Художественная литература, 1990. — С. 5—6.

³ Русская азбука в инициалах XI—XVI веков. — М.: НИЦ «Скрипторий», 1998. — С. 147.

⁴ ЛихачевД. С. Первые семьсот лет русской литературы. // «Изборник». Сборник произведений литературы Древней Руси. — М.: Художественная литература, 1969. — С. 5.

⁵ Травников С. Н., Ольшевская Л. А. История русской литературы. Древнерусская литература: Учебное пособие для вузов. — М.: Дрофа, 2007. — С. 13.

⁶ Родник златоструйный: Памятники болгарской литературы IX—XVIII вв.: Сборник. — М.: Художественная литература, 1990. — С. 3.

⁷ Родник златоструйный: Памятники болгарской литературы IX—XVIII вв.: Сборник. — М.: Художественная литература, 1990. — С. 5.

⁸ Родник златоструйный: Памятники болгарской литературы IX—XVIII вв.: Сборник. — М.: Художественная литература, 1990. — С. 9.

⁹ Лихачев Д.С. Развитие русской литературы X—XVII веков. Эпохи и стили. — Л.: Наука, 1973 — С. 24.

¹⁰ Лихачев Д. С. Первые семьсот лет русской литературы // «Изборник». Сборник произведений литературы Древней Руси. — М.: Художественная литература, 1969. — С. 17—18.

¹¹ Высоцкий С. А. Культура Древнего Киева // История Киева. Древний и средневековый Киев. Т. 1. — К.: Наукова думка, 1984. — С. 149.

¹² Изборник Святослава 1073 года: факсимильное издание. — М.: Книга, 1983. — 266 с.

¹³ Златоструй. Древняя Русь. X-XIII вв. — М.: Молодая гвардия, 1990. — С. 148.

¹⁴ Изборник Святослава 1073 года: факсимильное издание. — М.: Книга, 1983. — С. 11.

¹⁵ Мудрое слово Древней Руси (XI — XVII вв.): Сборник. — М.: Советская Россия, 1989. — С. 6—7.

¹⁶ Высоцкий С. А. Культура Древнего Киева // История Киева. Древний и средневековый Киев. Т. 1. — К.: Наукова думка, 1984. — С. 149.

¹⁷ Українська література XI — XVIII ст.: Хрестоматія з коментарями. — Чернівці: Видавництво «Прут», 1997. — С. 21—25.

¹⁸ Петров-Стромский В. Тысяча лет русского искусства: история, эстетика, культурология. — М.: ТЕРРА, 1999. — С. 23—24.

¹⁹ Высоцкий С. А. Культура Древнего Киева // История Киева. Древний и средневековый Киев. Т. 1. — К.: Наукова думка, 1984. — С. 161.

²⁰ Литература и культура Древней Руси: Словарь-справочник. — М.: Высшая школа, 1994. — С. 51.

²¹ Златоструй. Древняя Русь. X - XIII вв. — М.: Молодая гвардия, 1990. — С. 106.

²² Прошин Г. Второе крещение // Как была крещена Русь. — М.: Политиздат, 1989. — С. 141.

²³ Высоцкий С. А. Культура Древнего Киева // История Киева. Древний и средневековый Киев. Т. 1. — К.: Наукова думка, 1984. — С. 160.

²⁴ Українська література XI — XVIII ст.: Хрестоматія з коментарями. — Чернівці: Видавництво «Прут», 1997. — С. 17—20.

²⁵ Поучение Владимира Мономаха // «Изборник». Сборник произведений литературы Древней Руси. — М.: Художественная литература, 1969. — С. 146—171; Повчання (Володимира Мономаха за Лаврентіївським літописом) // Повість врем’яних літ: Літопис (За Іпатським списком). — К.: Радянський письменник, 1990. — С. 353—375.

²⁶ Петров-Стромский В. Тысяча лет русского искусства: история, эстетика, культурология. — М.: ТЕРРА, 1999. — С. 25.

²⁷ Слово некоего отца к сыну своему, слова душеполезные // Мудрое слово Древней Руси (XI — XVII вв.): Сборник. — М.: Советская Россия, 1989. — С. 46—47.

²⁸ Наставление отца сыну // Мудрое слово Древней Руси (XI—XVII вв.): Сборник. — М.: Советская Россия, 1989. — С. 97—98.

²⁹ Назидательные изречения царям. Василия, царя греческого, к сыну его, царю Льву... // Мудрое слово Древней Руси (XI — XVII вв.): Сборник. — М.: Советская Россия, 1989. — С. 98—109.

³⁰ Литература и культура Древней Руси: Словарь-справочник. — М.: Высшая школа, 1994. — С. 19.

³¹ Сліпушко О. Таємниці володарів Русі (від Олега до Володимира Мономаха). — К.: Аконіт, 2003. — С. 186—187.

³² Литература и культура Древней Руси: Словарь-справочник. — М.: Высшая школа, 1994. — С. 19.

³³ Литература и культура Древней Руси: Словарь-справочник. — М.: Высшая школа, 1994. — С. 19.

³⁴ Сліпушко О. Таємниці володарів Русі (від Олега до Володимира Мономаха). — К.: Аконіт, 2003. — С. 181.

³⁵ Еремин И. П. Лекции и статьи по истории древней русской литературы. — Л.: Издательство Ленинградского университета, 1987. — С. 38-39.

³⁶ Поучение Владимира Мономаха // «Изборник». Сборник произведений литературы Древней Руси. — М.: Художественная литература, 1969. — С. 146-171.; Повчання (Володимира Мономаха за Лаврентіївським літописом). // Повість врем’яних літ: Літопис (За Іпатським списком). — К.: Радянський письменник, 1990. — С. 353-375.

³⁷ Литература и культура Древней Руси: Словарь-справочник. — М.: Высшая школа, 1994. — С. 78.

³⁸ Еремин И. П. Лекции и статьи по истории древней русской литературы. — Л.: Издательство Ленинградского университета, 1987. — С. 45.

³⁹ итература и культура Древней Руси: Словарь-справочник. — М.: Высшая школа, 1994. — С. 78.

⁴⁰ Еремин И. П. Лекции и статьи по истории древней русской литературы. — Л.: Издательство Ленинградского университета, 1987. — С. 39.

⁴¹ Азбелев С. Н. Историзм былин и специфика фольклора. — Л.: Наука, 1982. — С. 37.

⁴² Котляр Н. Ф. Древняя Русь и Киев в летописных преданиях и легендах. — К.: Наукова думка, 1986. — С. 7.

⁴³ Повість врем’яних літ: Літопис (За Іпатським списком). — К.: Радянський письменник, 1990. — 558 с.

⁴⁴ Яременко В. В. На замовлення вічності // Повість врем’яних літ: Літопис (За Іпатським списком). — К.: Радянський письменник, 1990. — С. 477.

⁴⁵ Степовик Д. В. Скарби України. — К.: Веселка, 1990. — С. 71—73.

⁴⁶ Травников С. Н., Ольшевская Л. А. История русской литературы. Древнерусская литература: Учебное пособие для вузов. — М.: Дрофа, 2007. — С. 10.

⁴⁷ Яременко В. В. На замовлення вічності // Повість врем’яних літ: Літопис (За Іпат- ським списком). — К.: Радянський письменник, 1990. — С. 487.

⁴⁸ Українська література XI — XVIII ст.: Хрестоматія з коментарями. — Чернівці: Видавництво «Прут», 1997. — С. 25.

⁴⁹ Яременко В. В. На замовлення вічності // Повість врем’яних літ: Літопис (За Іпат- ським списком). — К.: Радянський письменник, 1990. — С. 474.

⁵⁰ Толочко П. Київська Русь. — К.: Абрис, 1996. — С. 315.

⁵¹ Еремин И. П. Лекции и статьи по истории древней русской литературы. — Л.: Издательство Ленинградского университета, 1987. — С. 15.

⁵² Литература и культура Древней Руси: Словарь-справочник. — М.: Высшая школа, 1994. — С. 45.

⁵³ Лихачев Д. С. Первые семьсот лет русской литературы. // «Изборник». Сборник произведений литературы Древней Руси. — М.: Художественная литература, 1969. — С. 12.

⁵⁴ Литература и культура Древней Руси: Словарь-справочник. — М.: Высшая школа, 1994. — С. 45—46.

⁵⁵ Литература и культура Древней Руси: Словарь-справочник. — М.: Высшая школа, 1994. — С. 46.

⁵⁶ Повість врем’яних літ: Літопис (За Іпатським списком). — К.: Радянський письменник, 1990. — С. 209—211.

⁵⁷ Повість врем’яних літ: Літопис (За Іпатським списком). — К.: Радянський письменник, 1990. — С. 215.

⁵⁸ Повість врем’яних літ: Літопис (За Іпатським списком). — К.: Радянський письменник, 1990. — С. 215—217.

⁵⁹ Литература и культура Древней Руси: Словарь-справочник. — М.: Высшая школа, 1994. — С. 114.

⁶⁰ Патерик Киево-Печерский. Том 1. Подвижники Киево-Печерской Лавры XI—XV вв. и древние святые, причисляемые к ее чудотворцам. — К.: Типография КиевоПечерской Лавры, 2004. — 416 с.