Культура Давньої Русі - В. М. Даренська 2012

Частина третя. Розквіт християнської культури Давньої Русі
Глава 1. Освіта

Із багатьох народів, навернених у християнство у різні часи, світ русько-слов’янський сприйняв Божественне одкровення з меншим спротивом, ніж інші... Християнство дало окремим частинам народу такі елементи, які для всіх складали найвищу святиню і у той же час були спільними для всіх. Православна віра утворювала й утверджувала вищу єдину народність замість окремих. Православна віра розповсюджувала єдині моральнісні поняття... Із Християнства виникла потреба у просвітництві.

М. Костомаров¹.

Поява писемності на Русі

В IX ст. в могутній християнській державі Візантія, в місті Солунь (тепер це грецькі Салоніки), жили два брата — Костянтин (який за 50 днів до смерті прийняв монарший постриг з ім’ям Кирило) та Мефодій. Були вони дуже освіченими та добре знали слов’янську мову (а точніше, діалект староболгарської мови). Батько Мефодія та Костянтина-Кирила займав високий пост помічника управителя цього міста. Майбутні слов’янські просвітителі отримали чудову на той час освіту та виховання. Костянтин, навчаючись в солунській школі, досягнувши п’ятнадцяти років, вже читав книги найбільш глибокого з отців Церкви — Григорія Богослова (IV ст.). Поголос про обдарованість Костянтина досяг Константинополя, де він був взятий до імператорського двору і навчався разом з сином імператора у кращих вчителів столиці Візантії.

У 862 році до візантійського імператора Михайла прибуло посольство моравського князя Ростислава (Моравія — землі сучасної південної Чехії). Моравське князівство тоді боролося з германським політичним впливом та прямою експансією німецького католицького єпископату. Моравські посли звернулися з проханням прислати в Моравію місіонерів, які б вели службу Божу не латиною, а зрозумілою для моравлян слов’янською мовою. Вибираючи виконавця для цієї складної та політично важливої для Візантії справи, імператор Михаїл зупинився на викладачі філософії Костянтині, який був до того патріаршим бібліотекарем. Костянтин Філософ мав великий дипломатичний та місіонерський досвід, і тому імператор відправляє його з місією в Моравію та наказує створити абетку для слов’ян.

Завдяки подвижницькій праці Костянтина (в чернецтві Кирила, 827— 869 рр.) та його брата Мефодія (815—885 рр.) слов’яни отримали абетку, якою користуються і до цього дня (болгари, серби, українці, білоруси, росіяни), оскільки «із створенням власної азбуки слов’яни ввійшли в коло народів, які володіли по-справжньому стійкою історичною пам’яттю — першою та необхідною передумовою цивілізованістю. Тому цілком закономірно, що діло Кирила та Мефодія розглядається світовою спільнотою як велике культурне звершення»².

Згідно текстам житій Костянтина Філософа та Мефодія, слов’янська абетка була створена у 863 році від Різдва Христового (в літо 6363-тє від сотворіння світу). Як зазначають дослідники, «чудове знання слов’янської мови (оскільки в Солуні проживала велика кількість слов’ян) і, найголовніше, — геній молодшого з братів, Кирила, дали світу першу слов’янську абетку. Це стало подією величезного культурно-історичного значення. Із створенням власної азбуки слов’яни прилучалися до великого джерела знань — книги. Слово писемне мало набагато більше переваг, аніж слово усне»³.

Головною метою братів Костянтина та Мефодія було розповсюдження християнського вчення серед слов’ян. Брати розуміли, що розповсюдження його немислимо без писемності, що слов’янським народам, які почали сповідувати християнство, потрібні богослужбові книги, написані зрозумілою слов’янською мовою. Лише одна християнська проповідь, слово, яке не підкріплене письмом, є недовговічним. Костянтин порівнював це з безглуздою справою: «Нині ж браття, якщо прийду до вас чужою мовою говорити, яку користь вам принесу, якщо не відкриюся перед вам ні одкровенням, ні розумом, ні пророцтвом, ні вченням? Адже бездушний глас дають пищаль та гуслі, якщо не мають різних тонів, і як же тоді зрозуміти гру на піщалі та гуслях? Адже якщо нечутний глас подасть труба, хто збереться на війну? Так і ви, якщо слова незрозумілою мовою кажете, як розумне сказати? Адже будете на вітер говорити»⁴ — так сказано в його «Житії». Слов’янські народи спочатку повинні мати свою писемність, а потім можна буде нести їм християнське вчення. За допомогою абетки можна було поєднувати навчання слов’янських народів читанню та письму з проповіддю християнського віровчення.

В ранньосередньовічному творі «О письменах чорноризця Храбра» створення Філософом Костянтином-Кирилом слов’янської абетки описується як велике чудо та одкровення Боже: «Колись слов’яни не мали букв, але по чертам і рєзам читали, ними же ворожили, поганими будучи... Потім же чоловіколюбець Бог, правлячи всіма та не залишаючи людський рід без розуму, але всіх до розуму приводячи і до спасіння, помилував рід людський, послав їм святого Костянтина Філософа, названого Кирилом, мужа праведного та істинного. І створив він їм букв тридцять вісім — одні за взірцем грецьких букв, інші ж за слов’янським мовленням»⁵. Костянтин не обмежився створенням алфавіту з усіма знаками, необхідними для вимови слов’янських слів, але зразу почав перекладати з грецької мови найрізноманітніші за формою літературні твори та перш за все молитви та Біблію («зведення з 66 книг, які складають Священне писання християн. Складається з двох частин — Старого Заповіту (39 книг), в яких розповідається про найдавнішу історію людства, та Нового Заповіту (27 книг), відлік часу якого починається з появою Христа та закінчується пророцтвом про його друге пришестя»⁶). Окрім Священного Писання, Костянтин-Кирил та його брат Мефодій перекладали богослужбові книги, Євангеліє («ранньохристиянські твори, в яких розповідається про земне життя Ісуса Христа. Розділяються на канонічні — від Марка, Матвія, Луки та Іоанна, включені церквою в склад Нового Заповіту, та апокрифічні»⁷), Апостол («богослужбова книга, в склад якої входять окремі книги Нового Заповіту — «Діяння апостолів» та 21 послання апостолів»⁸), Псалтир («одна з книг Біблії, містить 150 псалмів; в середньовіччі основна навчальна книга»⁹), Часослов («православна богослужбова книга, які містить молитви та пісне співи добового кола богослужіння, в тому числі служб, які називаються «часи»¹⁰). Грецька літературна мова налічувала до цього моменту більш аніж тисячолітню традицію, і створити такий інструмент слов’янської писемності, який би передавав всі літературні тонкощі грецьких оригіналів, словникове багатство, різноманітність стилів, — це воістину задача не для однієї людини і не на одне століття.

Слабкий здоров’ям, Костянтин з дитинства мріяв про самотні книжні заняття, але все його життя було сповненим постійними поїздками та головне — напруженішою працею створення слов’янського алфавіту та перекладом священних книг на цю мову. Таке життя підірвало його сили, і в 42 роки він сильно захворів. Відчуваючи закінчення свого життєвого шляху, Костянтин прийняв монарший постриг з новим ім’ям Кирило, з ним він і лишився в історії Православної Церкви. З цим новим ім’ям він прожив лише 50 днів, і помер у Римі в 869 році. Перед смертю Кирило говорив своєю брату Мефодію: «Ми з тобою, як два воли, вели одну борозну. Я хворий, але ти й не подумай залишати труди вчительства». Зразу ж після смерті Кирила була написана його ікона. Поховали великого слов’янського просвітителя в Римі, в церкві святого Климента. Мефодій пережив свого брата на 16 років. Всі ці роки від здійснював переклади священних книг слов’янською мовою, і в 885 році він помер. Цих болгарських братів-просвітителів називають «вчителями словенськими», і пам’ять про великий подвиг святих Кирила та Мефодія православна церква згадує цих святих 24 травня. Особливо урочисто відзначається цей день в Болгарії, там відбувається святкові процесії зі слов’янською азбукою та іконами святих братів.

Константинополь, на відміну від Риму, дозволяв новонаверненим в християнство народам вести богослужіння та читати Біблію рідною мовою, тому створений святими Кирилом та Мефодієм алфавіт став основою писемності для більшої частини православних, а церковнослов’янська мова — третьою, після давньогрецької мови та латини, мовою середньо - вічної європейської цивілізації.

Дві системи письма. Значним культурним переворотом було введення єдиної писемності, адже мова являється основним елементом культури. Завдяки старанням болгарських ченців Кирила та Мефодія на межі першого та другого тисячоліття в Київській Русі з’явилися абетка.

Але тут є певна загадка, адже рукописи X—XI ст. написані двома різними азбуками — одні написані кирилицею, інші — глаголицею. Виникає питання про те, яка з цих азбук є древнішою і яким письмом були написані рукописи кирило-мефодіївських часів? Цілий ряд фактів вказує на те, що більш древньою азбукою слід вважати глаголицю. На більшу древність глаголиці вказують палімпсести (рукописи на пергамені, в яких старий текст був стертий і по ньому написаний новий). На всіх палімпсестах, які збереглися до наших часів, стертою є глаголиця та новий текст написаний кирилицею. Не існує жодного палімпсесту, в якому була б стерта кирилиця і по ній написана глаголиця. «Сьогодні вчені, — зазначають дослідники, — вже не сумніваються, що першою слов’янською азбукою, яку винайшов Кирило, була глаголиця. Глаголицею написані найдревніші із збережених пам’яток слов’янської книжності X—XI ст.: Ассеманієво Євангеліє, Синайський требник, Зографське Євангеліє, Синайська Псалтир та інші. Про першість глаголиці в порівнянні з кирилицею (якою ми користуємося з невеликими змінами й зараз) свідчать і палімпсесті — давні пергаменні рукописи, де початковий текст, написаний глаголицею, змитий або зшкрябаний і на його місці написаний кириличний»¹¹.

Довгий час між лінгвістами точилася дискусія щодо походження глаголиці. Справа в тому, що багато з давніх алфавітів, в тому числі грецький та латинський, створювалися за взірцем ще більш древніших алфавітів. Так, грецький алфавіт виник під впливом семітичного фінікійського письма, латинський алфавіт від впливом грецького. Тому вчені XIX и XX ст. намагалися таким же чином вивести глаголицю з якогось більш древнього письма: коптського, давньоєврейського, готського, рунічного, вірменського, грузинського: «глаголиця — явище унікальне. Протягом двох століть вчені марно намагалися знайти її прообраз в єврейській, самаритянській, сирійській, арабській, вірменській, грузинській, албанській та інших древніх азбуках. Крім того, вона на диво гармонійна. Її графеми відзначаються графічною рівновагою, симетричністю, збалансованістю правої та лівої частин. В основі її окремих літер, вочевидь, лежали головні християнські символи: хрест (спокутування гріхів), трикутник (свята Трійця), та коло (божество). Геній Кирила виявився не тільки в знаходженні ним довершеної форми для літер першої слов’янської азбуки, але і в її змісті»¹².

Але врешті-решт вчені визнали, що глаголиця не схожа на жодне інше письмо і скоріш за все було дійсно винайдено солунськими братами Кирилом та Мефодієм, як, зокрема, і свідчить давній рукопис «Похвала святим Кирилу та Мефодію»: «Не на тужемъ основании свое дело полагающа, нъ изнова писмена въображьща Произвели свое дело, полагаясь не на чужую основу, а сызнова буквы изобрели». Глаголиця і кирилиця — це дві фонетичні системи, які розробив Кирило, і спершу була розроблена саме глаголиця. За кількістю та звуковим складом кирилиця та глаголиця приблизно однакові, хоча графічно, за написанням літер, вони не схожі. Глаголиця має складне, витіювате написання, глаголичні літери зовнішньо завдяки великій кількості округлих деталей нагадують грузинські чи вірменські літери.

Цей вид письма не отримав широкого розповсюдження в Давній Русі, глаголицю використовували лише дуже досвідчені книжники. Так, дослідники зазначають, що «глаголична писемність внаслідок більшої складності не отримала розповсюдження, а кирилиця в подальшому послужила прототипом сучасної писемності багатьох слов’янських народів»¹³. Тим не менш, на стінах Софійських соборів в Новгороді та Києві вчені знаходять глаголичні та змішані глаголично-кириличні надписи XI—XII ст. Вона була розповсюдженою в X—XI ст. в основному у південно-західних слов’ян в західній частині Балканського півострова та в Моравії (землі сучасної Чехії). Але варто зазначити, що книги, писані глаголицею, були бібліотеці королеви Франції Анна Ярославни, доньки Ярослава Мудрого. Відомо, що на слов’янському Євангелії з бібліотеки Анни, написаному глаголицею (так зване Реймське Євангеліє), потім присягали при сходженні на трон королі Франції, і цей звичай був встановлений Анною.

Як зазначають дослідники, глаголиця «являлась геніальним творінням Кирила та першою слов’янською азбукою. Вона була досконалою як по точності фонетики, так і по гармонічності графіки. Однак існувало й одне велике «але»... Глаголиця була незручною для швидкого відтворення рукописних книг. Навіть досвідченому переписувачу було важко й майже неможливо вивести окрему глаголичну буку, не відриваючи пера від пергамену»¹⁴. Глаголичне письмо, як вже зазначалося, було більш характерним для західних областей слов’янського світу — Великої Моравії та Хорватії (в деяких моравських монастирях глаголицею користувалися майже до XX ст.). Вийшовши з широкого вжитку, глаголиця залишалась тільки в монастирях для користування втаємничених монахів. Кирилиця, в якій букви мають більш просту та ясну для нас форму, з часом витіснила глаголицю в усіх слов’янських країнах, за виключенням Північної Далмації (історична область сучасної Хорватії), яка знаходиться на адріатичному узбережжі, де хорвати-католики продовжували писати глаголицею майже до кінця XIX ст.

Як вже зазначалося, кириличне письмо було більш простим, окрім того воно походило від грецького алфавіту — міжнародної мови тієї доби. Греки створили свій алфавіт на основі фінікійського письма, але значно вдосконалити його, ввели особливі знаки для голосних звуків. Грецьке письмо лягло в основу латинської абетки, а в IX ст. було створено слов’янське письмо шляхом використання букв грецького алфавіту.

Складаючи слов’янську азбуку, Кирило зміг вловити в звучанні знайомої з дитинства слов’янської мови (а це був, вочевидь, один з діалектів давньоболгарської мови) основні звуки цієї мови та знайти для кожної з них буквені позначення. Для створення слов’янської абетки Кирило використав грецький алфавіт, який складався з 24 літер (а, в, г, д, є, з, и, і, к, л, м, н, о і т.д.), адже не було необхідності створювати нові літери для звуків, однакових для грецької та слов’янської мов. Але в грецькій мові відсутні цілий ряд літер, які відповідають певним слов’янським звукам — шиплячим, наприклад, тому Кирило добавив ще чотирнадцять літер (б, ж, ш, ч, щ, ь, ю і т.д.), потім його учні додали ще 5 літер, які давно вже вийшли із ужитку (ять, юс, іжиця, фіта). Тому класична кирилиця нараховує 43 літери. Як зазначають дослідники, «кирилівська писемність, таким чином, являлась складною творчої переробки грецького алфавіту, яка продовжувалася багато років. В її склад поступово увійшло 19 літер, невідомих у візантійській писемності. Отже, кирилиця, як і глаголиця, представляла собою цілком оригінальну слов’янську систему письма»¹⁵.

Користуючись даною системою письма, Кирило та Мефодій переклали на слов’янську мову фрагменти Євангелія, Послання апостолів, Псалтир та інші богословські твори. Найдревніша книга Давньої Русі, яка написана кирилицею, — це Остромирове Євангеліє 1057 року. Зараз воно зберігається в Санкт-Петербурзі, в бібліотеці Російської Академії наук. Кирилицею були написані всі відомі нам твори цього давньоруського періоду: «Слово про закон і благодать», «Повість врем’яних літ», «Ізборники» 1073 і 1076 рр.

Слов’янська книжна мова (старослов’янська) розповсюдилася серед багатьох слов’янських народів. Цією мовою користувалися південні слов’яни (болгари, серби, хорвати), західні слов’яни (чехи, словаки), східні слов’яни (українці, білоруси, росіяни). В старослов’янській мови ми не зустрінемо такого розходження між звучанням слів та їх вимовою, як, наприклад в англійській чи французькій мовах.

Кирилиця проіснувала практично без змін до часів Петра Великого, при якому були внесені зміни в напис декотрих літер, а 11 букв були виключені з алфавіту. Новий алфавіт став за змістом біднішим, але простішим та більш пристосованим до друкування різних «гражданських» ділових паперів, тому він і отримав назву «гражданський». В 1918 році була проведена нова реформа алфавіту, внаслідок якої кирилиця втратила ще чотири літери: ять, і, іжицю, фіту. Окрім існування двох систем письма, до особливостей писемної культури Русі треба віднести утворення двох типів літературної мови: церковнослов’янської і близької до просторіччя давньоруської.

Давньоруська мова — одна із слов’янських мов, що відноситься до індоєвропейської мовної групи, і пройшла довгий шлях розвитку. В VII—VIII ст. можна припустити існування східнослов’янських племінних діалектів, на основі консолідації яких виникла давньоруська мова. Вона сформувалася в XI—Х^ ст. В основі давньоруської мови Давньої Русі лежала розмовна мова, точніше — обласні її діалекти (південні та північні) — Подніпров’я та Новгорода Великого. Разом з тим в процесі його формування велику роль зіграла близька, хоча й іноземного походження, церковнослов’янська мова. Цією давньоруською, близькою до розмовної, мовою, велося ділове листування, складалися юридичні акти («Руська правда» Ярослава Мудрого), літописи («Повість врем’яних літ» Нестора-літописця), пам’ятки світської літератури («Слово о полку Ігоревім»), «Повчання дітям» Володимира Мономаха, «Слово про закон і благодать» митрополита Іларіона, Києво- Печерський патерик. Слід зауважити, що давньоруська літературна мова була вся пронизана розмовною мовою русичів: ці розмовні звороти звучать в юридичних текстах, літописах та багатьох інших писемних пам’ятках.

Церковнослов’янська мова — це діалект староболгарської мови, яку принесли болгарські брати-ченці Кирило та Мефодій. Вона прийшла на Русь із богослужбовою літературою і з хрещенням Русі була прийнята як церковна і літературна мова. Як зазначають дослідники, «в основі мови церковнослов’янської, як відомо, лежить один з діалектів староболгарської мови. На цю мову у другій половині IX ст. були перекладені книги Священного Писання, на ньому розвивалася церковна писемність у нас на Русі та у південних слов’ян (болгар, сербів). Висока якість та достоїнства церковнослов’янської мови добре розуміли діячі руської культури середньовіччя. До неї не раз зверталися давньоруські письменники, щоб збагатити свій словниковий запас, зробити мову більш точною, посилити її виразність. Мова церковнослов’янська володіла великим набором слів для вираження абстрактних понять. В руську мову з неї попало багато слів — попали та осіли настільки міцно, що тепер вони давно вже стали скарбницею нашої мови: простір, вічність, розум, істина, всесвіт — всі ці слова старослов’янського походження»¹⁶. Важливо зауважити ти, що церковнослов’янська мова ніколи не була розмовною мовою. Це надплемінна й наднаціональна мова Православної Церкви, мова сакральних текстів (Біблія) та богослужіння (літургії, акафістів, вечірніх служб, молитов), нею писалися церковно-повчальна і житійна література. Існувала моравська (або чеська), македонська, сербська, хорватська, руська, болгарська редакція цієї мови.

Обидві мови — церковнослов’янська та давньоруська — активно впливали одна на одну, взаємно збагачувалися. Як слушно зазначають дослідники, «в ті роки давньоболгарська та давньоруська мови були настільки близькими, що болгарські книги не треба було перекладати (як грецькі), їх просто переписували»¹⁷. Обидві вони були близькі і зрозумілі народу, і сам факт введення богослужіння слов’янською мовою гідно був оцінений «Повістю врем’яних літ»: «І раді були слов’яни, слухаючи про велич Божу своєю мовою», а «словеньська мова і руська одне є».

Розвиток грамотності та освіти серед населення Київської Русі

У дослідженнях, присвячених культурі Русі, як у вітчизняних, так і особливо зарубіжних, довго існувала думка про культурну відсталість нашої батьківщини, нібито в Давній Русі більшість населення була не тільки малоосвіченою, але і взагалі безграмотною. Ця помилка розвіялася після 1951 року, коли молодий археолог Ніна Акулова, працюючи на розкопках в Новгороді, знайшла перші берестяні грамоти XI—XIII ст. Новгородська знахідка здійснила справжній переворот в історичній науці, вчені-історики отримали доступ до нового, до цього часу невідомого, безцінного писемного джерела. В наш час зібрання текстів на бересті нараховує більш аніж тисячі документів, та їх число постійно росте з кожною новою археологічною експедицією. Число таких знахідок зростає з кожним роком, не тільки у Великому Новгороді, але і в інших давньоруських містах. Берестяні грамоти були знайдені (хоч і в меншій кількості, аніж в Новгороді) в Старій Руссі, Пскові, Смоленську, Твері, Торжку, Москві, Вітебську, Мстиславлі, Звенигороді Галицькому (під Львовом), Рязані, Чернігові, Києві та інших містах. Культурно -історичне значення цих знайдених берестяних грамот є надзвичайно великим, адже пам’ятки побутової писемності дозволили покінчити з міфом про майже повну неграмотність населення Давньої Русі.

На відміну від дорогого пергамену береста була найбільш демократичним та легкодоступним матеріалом письма в давньоруському середньовіччі. Писали на бересті гострим металевим чи кістяним стержнем, або, як його називали в Давній Русі, «писалом». На м’якій березовій корі букви видавлювались чи продряпувались, і лише дуже рідко зустрічаються написи на бересті, зроблені пером та чорнилами. Найбільш древні берестяні грамоти з числа знайдених відносяться до першої половини — середини XI ст.

Варто зауважити, що берестяні грамоти були звичним елементом давньоруського побуту. Переписка була повсякденним явищем, тому русичі читали та писали листи, могли їх рвати та викидати. Так, в Новгороді влітку 1953 року була знайдена розірвана грамота, яку написали звичайні селяни. Це була чолобитна до знаменитого посадника і дипломата Юрія Онцифоровича і починалася вона такими словами: «Биють целомъ крестьяне господину Юрию Онцифоровицю о клюцнике...».

Переважна більшість берестяних грамот написані давньоруською мовою, і лише невелика кількість грамот написана церковнослов’янською мовою. Соціальний склад авторів та адресатів берестяних грамот був дуже широким: серед них не тільки представники титулованої знаті, православного духовенства та ченці, але й купці, ремісники, селяни, старости, ключники, воїни. Також берестяні грамоти писали жінки, збереглося п’ять грамот, відправлених від жінки до жінки, і декілька десятків грамот, в яких освідчуються в кохані, скаржаться тощо. Так, в грамоті з Новгорода (др. пол. XII ст.) ображена Гостята скаржиться на свого чоловіка, який надумав одружитися з іншою, при цьому несправедливо заволодівши її майном: «Від Гостяти до Василія. Що мені дав батько і родичі дали на додачу, то за ним [за чоловіком лишилося]. А тепер, одружуючись на новій жінці, мені він не дає нічого. Ударив по рукам [на знак нових заручин], він мене вигнав, а іншу взяв у дружини. Приїзди, зроби милість». Скоріш за все, дана грамота адресована родичу — брату або дядьку Гостяти, який повинен допомогти в цій складній ситуації шлюборозлучного процесу і захистити майнові інтереси Гостяти.

Знайдені в археологічних розкопках берестяні грамоти — це переважно приватні листи, де повсякденний побут та турботи середньовічної людини можна реконструювати до найдрібніших подробицях. Автори листів на бересті розповідаються про свої поточні справи — сімейні, побутові, господарські, торгові, грошові, судові, нерідко в цих листах можна прочитати також про поїздки, військові походи, експедиції за даниною. Важливо зауважити, що це дуже цінна інформація про давньоруський побут, яка не описується в традиційних жанрах літератури XI—XV ст.

В жанровому відношенні тексти на бересті були дуже різноманітними. Окрім приватних листів, зустрічаються записки боргових зобов’язань, розписки, різноманітні рахунки, скарги, освідчення у коханні, ділові доручення, заповіти, купчі, чолобитні від селян до феодалу. Дослідники зауважують таку особливість: «переважна більшість берестяних грамот мають світський характер... в них в основному говориться про землеволодіння, господарство, різні оборудки, судові суперечки»¹⁸. Так, наприклад, в грамоті зі Старої Русси, датованою другою половиною XII ст., Ярила скаржиться Онанію про бідування та злигодні в поселенні Городище та просить знайти управу на дворян: «Ця грамота від Ярили до Онанія. В Городищі, твоєму володінні, тільки воду пити [тобто їсти вже нічого, окрім води]. А рушане [жителі Руси] вболівають серцем за городищан [жителів Городища]. Будь ласка, пристрахай дворян, щоб не пакостили».

Як вже зазначалося, берестяні грамоти в переважній більшості стосувалися господарської діяльності. Так, в грамоті XII ст. з Новгорода описується процес відшкодування збитків, які заподіяв Яков Гюргію та Харитону: «Ось розрахувався Яков з Гюргієм і з Харитоном по безсудній грамоті, яку Гюргій взяв [в суді] з приводу витоптаної при їзді пшениці, а Харитон з приводу своїх збитків. Взяв Гюргій за все те рубль і три гривні і короб пшениці, а Харитон взяв десять ліктів сукна і гривну. А більше нема діла Гюргію і Харитону до Якова, ані Якову до Гюргія і Харитона. А на то свідки Давид, Лукин син, і Степан Тайшин».

Найбільший інтерес представляють тексти навчального характеру: учнівські вправи, списки складів, за якими вчилися читати. Серед берестяних сувоїв існують і особливі записки. В 1956 році археологи знайшли в Новгороді зразу 16 берестяних грамот, які представляли собою учнівські зошити новгородського хлопчика на ім’я Онфим. На одній бересті він почав писати літери абетки, але це заняття йому швидко набридло, і він почав малювати. По-дитячому невміло він зобразив себе на коні вершником, який списом вражає ворога, а «поряд надпис «Онфим». Батальні сцени зустрічаються і на інших грамотах: скачуть вершники, під ногами коней простяглися фігури, можна зрозуміти, ворогів. Таким чином, Онфим, подібно сучасним дітям, малював «війну», сюжет, який таким чином, виглядає практично вічним. Зображуючи вершників, він і себе зображує воїном-переможцем»¹⁹. Записи Онфима — це безцінний скарб, адже майже нічого не було відомо про шкільну освіту середньовічної Русі. Збереглися також замовляння, загадка, шкільний жарт, написані на бересті.

Мистецтву писати та правилам правопису вчили спеціально, головним чином майбутніх переписувачів книг. На відміну від книжних текстів, створених професіоналами, берестяні грамоти створені людьми, які отримали лише навички в читанні та письмі, без глибокого вивчення книжних орфографічних правил, тому берестяні грамоти відобразили місцеві особливості живого мовлення Давньої Русі.

Тільки в XX ст. завдяки ретельним археологічним дослідженням були відкриті так звані графіті — в перекладі з італійської це написи й малюнки, видряпані на стінах давніх будівель, на посудинах та інших предметах. Ці надписи-графіті є близькими до мови берестяних грамот. Частіш усього графіті — це надписи, продряпані гострим предметом (часто тим же писалом) по твердій поверхні (в основному знайдені багаточисельні графіті на штукатурці давньоруських церков). Такі графіті в наш час знайдені на стінах архітектурних пам’яток багатьох давньоруських міст: Києва, Новгорода, Пскова, Старої Ладоги, Володимира, Смоленська, Полоцька, Старої Рязані, Галича Південного.

Справжнім відкриттям дослідників київської старовини стали графіті на стінах Софійського собору, Михайлівської церкви Видубицького монастиря, церкви Спаса на Берестові, Кирилівської церкви, робота над прооліття. Велика кількість надписів, зроблених не тільки представниками княжо- боярських та церковних кіл, але й дружинниками, ремісниками, простими богомольцями та паломниками, свідчить про широке розповсюдження грамотності на Русі вже в XI—XII ст. Серед цих надписів є роздуми про життя, скарги, молитви. Знаменитий Володимир Мономах, будучи ще молодою людиною, під час церковної служби, загубившись в юрмі таких же молодих князів, надряпав на стіні Софійського собору в Києві «Ох, тяжко мне» і підписався своїм християнським іменем «Василій».

Розшифрування цих написів дозволило точно встановити дати важливих подій минулого. Напис на стіні Софійського собору від 1054 року лютого місяця розповідає про «успіння [смерть] царя нашого... старого Ярослава», а з іншого графіті довідуємось, що «у великий четвер місяця апріля покладено в соборі раку» (ракву — мармуровий саркофаг) — у ній поховано «руського князя благого Андрія» (тобто, йдеться про поховання князя Всеволода Андрія Ярославича 14 квітня 1093 року). Згодом зроблено інший запис — «прийшов князь Святополк» — про входження Свято- полка Ізяславовича на київський княжий стіл 24 квітня 1093 року. На стіні Михайлівського собору Видубецького монастиря знайдено видряпаний покаянний напис «Господи, помози рабу своему Стефану, грешившему паче всех и делом, и помышлением». Проведений істориками-археологами аналіз церковних графіті показує, що їх авторами були представники всіх соціальних прошарків давньоруського суспільства — прочани, професійні писці, купці, монахи, священики і навіть князі. І якраз ці настінні написи засвідчують досить значне поширення грамотності на Русі.

Також до графіті відносяться побутові предмети з видряпаними написами. Як писав відомий дослідник культури Русі П. Толочко: «кирилицею написані всі відомі нам твори XI і наступних століть: «Остромирове Євангеліє», «Ізборник» 1073 і 1076 рр., «Слово про закон і благодать», «Мстиславове Євангеліє», «Повість минулих літ» та ін. Названі твори — не єдині пам’ятки, на підставі яких можна скласти уявлення про характер і рівень

поширення писемності на Русі. Великий додатковий матеріал для цього дають археологічні розкопки, які виявляють численні вироби з написами. Це шиферні прясла, керамічний і металевий посуд, ливарні формочки, плінфа. Зміст написів різний, але найчастіше вони засвідчують власника речі: «княжа», «Спасава», «княжо есть», «Мстиславля корчага», «Давыдова чара», «Гюргева», «Гаврило», «Молодило», «Янъка въдала прясленъ Жирцъ» та ін. Іноді написи вказують на вміст посудини — «Ярополче вино», «гороухща»; утримують побажання — «Благодатнеша плона корчага сия»; називають ім’я майстрів — «Максим», «Людота», «Константин»²⁰.

Досі знайдено більш як два десятки прясел переважно XI—XII ст. з різноманітними написами на них, малюнками, хрестиками. Переважна більшість написів — подарункові або ж такі, які називають власника прясла (прясленя), а один з них становить частину кириличної абетки. Усі ці знахідки походять з Києва, Вишгорода, Любеча, Теребовлі, Вітебська, Пінська, Новгорода, Суздаля і свідчать про те, що в давній Русі освіченим було не лише чоловіче, а й жіноче населення.

Розповсюдження книжної освіти і зміцнення віри, збільшення церков і монастирів припадають на час князювання Ярослава Мудрого і тривали також при його синах, Ярославичах. «Повість временних літ» з особливою шаною й емоційністю підносить просвітницьку роль Ярослава, сина Володимира: «І любив Ярослав церковні статути, і попів любив дуже, особливо ж любив чорноризців. І до книг був прихильний, читав часто і вдень, і вночі. І зібрав писців много, і перекладали вони із грецької на словенську мову і письмо. І написали вони багато книг, і славу цим здобули, за їхніми книгами повчаються вірнії люди і насолоджуються, навчаючись божественного слова. Так, неначе один хтось виоре землю, а другий посіє, а інші — пожинають і споживають страву неосудну, так і це... Велика-бо користь буває чоловікові від науки книжної, бо книги вказують нам і навчають нас, як іти шляхом покаяння, і мудрість, і стриманість здобуваємо із слів книжних. Книги подібні рікам, що тамують спрагу цілого світу, це джерела мудрості. Книги — бездонна глибина, ми ними в печалі втішаємось, вони — узда для тіла і душі»²¹.

Крім того, книги й коштували надзвичайно дорого, бо їхні оправи прикрашені були золотом, сріблом, коштовними каменями. Золотом оздоблювали навіть початкові літери тексту — ініціали. Відомий шанувальник книги князь Володимир-Волинський і Берестейський Володимир-Іван Василькович (? — 1288) придбав для церкви в місті Любомлі молитовник за 8 гривень кун. Цих грошей, як доводять історики, на ті часи вистачило б, щоб купити отару овець в 40 голів.

Ярослав Мудрий 1037 року заснував при Софії Київській першу велику бібліотеку, а його онука Анна (Янка) Всеволодівна відкрила школу для дівчат. Високий рівень освіченості був властивою рисою не лише представників княжих та боярських родів. Як ми вже зазначали, в добу Київської Русі писемність була розповсюдженим побутовим явищем, яка поширювалося і на нижчі верстви населення. Як свідчать розрахунки істориків, в домонгольський час, тобто на початку ХІІІ ст., в середньому прошарок грамотних серед дорослих людей не опускався нижче 2—1% від всього населення Давньої Русі. В давньоруських містах він був не нижче 10 % від всього населення, чи 20 % від числа дорослого населення. За цими показниками Давня Русь стояла на рівні європейських держав. Населення Давньої Русі на той момент складало приблизно 5—7 мільйонів людей, і кількість письменних не опускалася нижче ста тисяч. Таким чином, «швидке розповсюдження писемності на Русі тісно пов’язано з соціально-економічним розвитком країни та потребами в ній давньоруського населення. Як свідчать джерела, в IX—XII ст. провідна роль належала Києву — столиці Русі, де раніше, аніж в інших давньоруських містах, склалися умови для появи писемності, яку потребував державний апарат та економіка, яка розвивалася. В XI — першій половині XIII ст. писемність вже обслуговувала всі сфери життя феодального суспільства Києва та Русі. Урочистим уставом переписувалися церковні книги та богословсько-філософські трактати, писалися угоди та княжі грамоти. Купці та ремісники писали на бересті, на різних виробах ремісничого виробництва і на стінах архітектурних будівель. Все це свідчить про «велике розповсюдження писемності не тільки серед знаті та церковників, а й в інших прошарках населення Русі»²².

Розвиток освіти серед населення Київської Русі

Варто зазначити, що подібно мистецтву, освіта в Давній Русі фінансувалася православною церквою та князями. Після хрещення Русі церква потребувала освіченого духовенства та чернецтва, а князі — навчених грамоті службовців для своєї адміністрації. Як слушно зазначають дослідники, «реформи князя Володимира стали зразу впливати на всі боки життя давньоруського суспільства. З введенням християнства виникла потреба у великій кількості священнослужителів. Якоюсь мірою в цьому могла допомогти Болгарія, але перш за все потрібно було терміново готувати національні кадри... Масова підготовка кадрів священнослужителів як наслідок призводить до широкого розповсюдження грамотності. З часом грамотність стає повсюдною — це видно із знахідок берестяних грамот в Новгороді (та інших давньоруських містах), які писались і чоловіками, і жінками, які належали до різних прошарків населення»²³.

Але в цій підтримці освіти князями та православною церквою було щось більше, аніж просто практичні міркування. Після 988 року, тобто початку християнізації Русі, київський князь Володимир та церковні лідери постали перед величезною задачею розповсюдження на Русі християнської культури, задачі, до якої вони віднеслись з істинно місіонерським ентузіазмом. Важливо наголосити, що хреститель Русі князь Володимир будував не тільки церкви та собори, але й школи. Тому за обов’язковим хрещенням йшла й обов’язкова освіта. На Русі навчальні заклади називалися давньоруським словом «училище», адже слово грецького походження «школа» (грецьке слово «схоля», до речі, означало «дозвілля, вільний час») ввійшло в щоденний побут набагато пізніше, тільки з 1382 р. Поширення освіченості відбувалося в тісному зв’язку із зміцненням держави, впровадженням християнства. Вже в першій половині XI ст. з’явилися відома палацова школа князя Володимира Хрестителя в Києві та школа, заснована Ярославом Мудрим в Новгороді в 1030 році. Як зазначають дослідники, «на Русі писемність стала відомою в 60-70-ті рр. IX ст. Одним з перших центрів розповсюдження її на Русі став Київ — столиця Давньоруської держави — з його канцеляріями, архівами, чиновниками тощо»²⁴.

В цих перших державних школах спочатку навчалися діти вищих прошарків суспільства — бояр та служилих людей. Набір в школи, як свідчить літопис, здійснювався примусово, оскільки справа була нова, незнана і добровольців було мало. Так, «Повість врем’яних літ» описує це наступним чином: «В літо 6496... (в рік 988) І почав [Володимир] посилати забирать дітей у нарочитих мужів своїх і віддавати їх на навчання книжне. А матері плакали за чадами своїми, як за померлими, бо ще не були кріпкі у вірі. Через оцих, відданих на навчання книжне, і збулося пророцтво на Руській землі, в якому сказано: «У ті дні глухі почують слова книжні і ясною буде мова гундосих»²⁵. Але, як зазначають дослідники, «навряд чи можна сказати, що кияни вже настільки боялися самого шкільного вчення. Може бути, справа полягала в перспективі більш-менш змушеного прийняття чернечого сану, адже треба було готувати в школі в основному власних церковних ієрархів, а вищі з них за звичаєм повинні бути з монахів»²⁶. Також про початок шкільної освіти на Русі свідчать й інші літописи. Зокрема, у Вологодсько-Пермському літописі за 988 рік можна прочитати: «Князь великий Володимир, зібравши дітей 300, віддав учити грамоті». Свідчення літопису про контингент учнів школи співпадає з наступними словами із Хроніки М. Стрийковського: Володимир віддав на навчання «всіх названих синів своїх і до них декілька сотень боярських синів».

Також свідчення про розвиток шкільної освіти при князі Володимирі знаходимо в «Історії Польщі» Яна Длугоша (1415—1480) — польського історика, дипломата, церковного діяча: «Володимир... руських юнаків залучає до вивчення мистецтв, крім того, утримує запрошених з Греції майстрів». Для створення трьохтомної історії Польщі використовував польські, чеські, угорські, німецькі джерела та давньоруські літописи. Звістку про вивчення в київській школі Володимира мистецтв (тобто наук) він почерпнув з літопису, який не дійшов до наших часів.

Звертає на себе увагу той факт, що прийняття нової віри — православного християнства, — та організація школи протікали одночасно. На це вказують дослідники: «поява писемності тісно пов’язано з соціально- економічним та культурним процесом на Русі; її потребував державний апарат, економіка, культура, що розвивалася. Певною мірою розповсюдження писемності сприяло введення християнства»²⁷. І хрещення Русі, і розповсюдження грамотності князь Володимир вважав ланками єдиної політики — укріплення держави за допомогою грамотного адміністративного апарату. З іншого боку, і князь і православна церква однаково були зацікавлені в підготовці грамотних людей, а держава гостро потребувала писемних та освічених адміністраторів, дипломатів, здатних підтримувати зв’язки з Візантією, Болгарією та численними іншими країнами Європи.

Типи давньоруських шкіл. Джерела дозволяють зробити висновок, що на Русі школи були двох видів: школи при монастирях, які готували церковнослужителів, а також давали освіту дітям з різних прошарків населення, та школи вищого типу, для «дітей кращих людей» — «нарочитих мужів». Окрім навчання в школі існувало ще й індивідуальне навчання, яке, скоріш за все, було найпоширенішим. Як зазначають дослідники, «на Русі основний об’єм необхідних для життя знань (грамотність та навички трудової діяльності), вочевидь, викладалися дітям батьками. Саме таке положення речей припускає Устав Всеволода, який записує попівського сина, якщо він не знає грамоти, в ізгої. Нормальним, вочевидь, вважалося, що батько-священик навчає свого сина основам свого «ремесла»²⁸. Школи при монастирях давали знання з письма, читання, церковного співу та навички простих арифметичних дій, але головну роль отримувало богослов’я. Літописець пише: «Як бджолу бачимо, що по всіх садах і зіллях літає, з кожного з них збираючи корисне, так і юнаки, які вчаться філософії й хочуть увійти на висоту мудрості, всюди збирають що краще».

«Навчання книжне» для дітей «нарочитих мужів», про яке пишеться в літописі «Повість врем’яних літ» — це створена князем школа «книжного вчення» при княжому дворі. Це були школи, де давалася серйозна на той час систематична освіта; тому ці школи для дітей «нарочитих мужів» готували кадри до державної, дипломатичної та церковної діяльності. Виходячи з державних потреб, у давньоруських школах вивчали основи письма, читання, рахування (арифметика), спів, музику, поетику, риторику, іноземні мови (передусім давньогрецьку), богослов’я. Так, дослідники зазначають, що «характер освіти людей, яких вважались «філософами», тобто мудрецями — митрополита Іларіона, Климента Смолятича, Кирила Туровського, авторів літописів та безіменних повчань, примушує думати, що, по суті, воно полягало у вивченні наявного комплексу літератури — богословської та світської. Звідси особливе відношення до книги, яка була одним з фундаментальних, характерних рис давньоруської культури. Учень повинен був розуміти та тлумачити Писання, щось заучувати напам’ять, розбиратися в богослужбовому каноні, вміти співати, а в світоглядному відношенні стати благочестивим та переконаним християнином. «Вища освіта по-давньоруському — це набуття начитаності під керівництвом наставника, який вчив перш за все осягати прихований смисл написаного та розвивав вміння тлумачити оточуючу дійсність крізь призму християнської ідеології»²⁹. Вочевидь, інколи дітей з княжих та боярських сімей відправляли для освіти в Константинополь. Автор «Благання» Даниїл Заточник, зокрема, зазначає, що «азъ бо, княже, ни за море не ходилъ, ни от философъ научихся (я, княже, ні за море не їздив, ані у філософів не вчився)»³⁰, — звідки нам стає ясно, що хтось таки «за море ходив» для продовження своєї освіти.

Найдавнішими «словесними науками» в цьому навчанні були риторика (наука про красномовство та ораторське мистецтво) та піїтика, тобто поетика (теорія поезії). Перша мала справу з історичним, реальним матеріалом, а друга — зі світом вигадки. Найстаріший посібник з поетики, відомих в Давній Русі, — це перекладена з грецької мови стаття «О образех» Георгія Херовоска в давньоруському творі «Ізборник Святослава» за 1073 р., власне кажучи, це «роздуми про поетичні фігури та тропи: алегорії, метафори, уособлення»³¹.

За взірцем київської та новгородської при дворах давньоруських князів відкривалися і школи в інших містах — наприклад, в Переяславі, Чернігові, Суздалі школи створювалися при монастирях. Також важливо зазначити, що «кінцева мета освіти вищого порядку за давньоруськими стандартами не стільки оволодіння знаннями, скільки набуття навичок розуміння, тлумачення фактів життя та святих книг, християнського світогляду»³².

Навчання на Русі як в школах для дітей «нарочитих мужів», так і в звичайних школах при храмах та монастирях починалося зазвичай з 7 років. Вчитель навчав 8—10 учеників за рукописними книгами. Вчитель у X—XIII ст. в процесі занять з кожним учнем окремо не міг займатися більш ніж з 6 — 8 учнями. Такий розподіл школярів було звичною справою як в школах Давньої Русі, так і школах Західної Європи того часу. З актів кантора шкіл середньовічного Парижа відомо, що на одного вчителя припадало від 6 до 12 школярів, в школах Клюнійського монастиря — 6 учнів, в жіночих навчальних школах Тіля — 4—5 учениць. Така ж сама ситуація була і в давньоруських школах, один вчитель навчав до десятка учнів. Важливо зазначити, що в ці школи приймалися тільки хлопчиків. Окрім того, певного строку навчання не було, все залежало від здібностей учня: навчився рахувати, писати, читати, співати — значить, закінчив школу. Ученик приходив у школу вранці, заходячи в приміщення, кланявся іконам, вчителю, а потім і всім учням. Перед початком навчання всі молилися, після цього вчення починалося з відповіді уроку, який вивчався раніше. Весь навчальний матеріал вчився в школі, домашніх завдань не існувало.

Важливо зазначити таку характеристику давньоруської педагогічної культури, як її переважну направленість на моральний розвиток особистості. Дітей, за словами митрополита Михаїла, слід навчати «словесам книжного розуму, також і благонравію, і в правді, і в любові, і зі страхом Божим, чистоті і смиренномудрію; вчити ж їх слід не яростію, не жорстокістю, не гнівом, але радостовидним страхом та любовним звичаєм та солодким повчанням, і ласкавим міркуванням, і з поблажливістю... на користь душі ж і тілу». Тому в давньоруських школах дотримувалися суворої дисципліни, адже навчання включало в себе не тільки набуття певних знань, але, що вважалося найбільш важливим — виховання благочестя в учнях. Учням заборонялося битися, красти, шуміти в школі. В одному давньоруському букварі вчені найшли такий вираз (який говорить про сувору дисципліну тогочасної школи): «розга ум вострит, возбуждает память». Навчання та виховання «отроків» проходило при церкві, монастирі, вчителями були дяки або священики, тому весь навчальний процес характеризувався дуже глибоким вшануванням православного християнства: учні зобов’язані були ходити до церкви не тільки в святкові дні, але й ввечері, після закінчення занять, і основу навчання складало вивчення основ християнства.

Як пишуть історики, спочатку діти вчили літери абетки, які вивчали силабічним методом (поширеним в античності) — спочатку назви букв, а потім вчилися читати по складах: «методика навчання була, судячи з усього, достатньо проста. Знайдені берестяні грамоти з учнівськими вправами хлопчика Онфима дають цілком ясні уявлення. Вчитель показував написання літер, говорив, вочевидь, як вони звучать. Ученик «набивав» руку в написанні та запам’ятовував звучання»³³. В ті часи писали (як у Візантії) спеціальною паличкою — стилем, а в давньоруських пам’ятках її називають писало. Писало виготовлялося з рогу різних тварин або металу, і їх було багато знайдено при археологічних розкопках у Києві, Новгороді та інших давньоруських містах. Для письма використовували вкриті воском дерев’яні дощечки, а також бересту (кору берези). Як зазначають дослідники, «судячи з того, що відкриті при археологічних розкопках в Новгороді писала-стилоси мають з одного боку плоску лопаточку, спочатку тренування написання літер відбувалася з використанням навощеної дерев’яної дощечки-цери. Ученик записував букви та міг легко стерти варіант, який не вдався. Потім переходили до вправ на бересті. Писати на бересті непросто — потрібно сила та твердість руки»³⁴. Пергамен (вичинена шкіра телят, ягнят чи козенят) використовувався лише для написання книг та інших важливих документів, оскільки був дуже дорогим. Папір на Русі з’явився наприкінці XIV століття, значно пізніше, ніж на Сході (VI — XI ст.) або на Заході (XII—XIII ст.).

На зміст навчання давньоруського періоду вплинули традиції візантійсько-болгарської церковної освіти. Спершу використовувалися завезені з Болгарії віршовані азбуковники, пізніше на основі болгарських укладалися власні оригінальні азбуковники. «Часослов» використовувався як перша навчальна книга, оскільки «Часослов» — це «книга, яка містить тексти пісне співів та молитов для щоденних церковних служб (часів) в Православній Церкві (служила також книгою для читання при навчанні»³⁵, потім вчилися по Псалтирю, оскільки «Псалтир — одна з книг Біблії, містить 150 псалмів; в середньовіччі основна навчальна книга»³⁶. Укладалися «Парамійники» — літургійно-учительські збірники (біблійні тексти, вибрані зі Старого Заповіту) та апракосні Євангелія («апракос — церковна книга (Євангеліє чи Апостол), читання в якому розташовані в порядку проходження святкових днів»³⁷). Однією з найважливіших богослужбових книг, які використовувалися в процесі навчання дітей грамоті, був «Апостол» («Апостол» — богослужбова книга, яка включала в свій склад окремі книги Нового Заповіту — «Діяння апостолів» та 21 послання апостолів»³⁸).

Діти також отримували навички лічби (в межах 100, рідше 1000). Навички лічби набувалися в процесі гри. В районі Подніпров’я археологами виявлені скляні та глиняні грально-рахункові жетони VI—VII ст. Такими жетонами користувалися давні римляни, які застосовували їх для лічби та ігор на гральних дошках. Аналогічним чином використовували їх і східні слов’яни. Однак варто зауважити, що в давньоруських школах найбільш слабо викладалася математика, адже тільки в XVI ст. стали з’явилися підручники з арабськими цифрами. З чотирьох правил арифметики (додавання, віднімання, множення та ділення) на практиці використовувалося тільки додавання та віднімання, майже не застосовувалися дії з дробами. Більш-менш було розвинута геометрія, а точніше кажучи, практичне вимірювання ділянок землі. В астрономії також головним було її практичне застосування в житті, наприклад складання календарів. В навчальних програмах слов’ян видне місце відводилося співу, в основному церковному.

Разом з тим в давньоруських школах існували, певна річ, й багаті народні педагогічні традиції у вигляді приказок і примовок, загадок, дитячих пісень, танців, мудрих афоризмів, музики. Їх значення не просто велике, але без перебільшення слід його назвати визначальним.

Окрім того, школи були не тільки учбовими закладами, але і центрами культури, в них перекладалися твори візантійських авторів, переписувались рукописи і формувався контингент освіченої молоді. За приблизними підрахунками, княжа школа при дворі Володимира з контингентом в 300 учнів за 49 років (988—1037) могла підготувати понад тисячі освічених вихованців. Традиції шкільної освіти князя Володимира продовжив його син, князь Ярослав Володимирович Мудрий. За словами літопису «Повість временних літ», «Адже батько його Володимир землю розорав і спушив, тобто хрещенням просвітив. Цей же Ярослав, син Володимирів, засіяв книжними словами серця вірних людей, а ми пожинаємо, приймаючи науку книжну»³⁹. Слова літописця про те, що Володимир «виорав» землю для розвитку освіти, а його син Ярослав посіяв навчання книжне, розкривають певну спадкоємність в розвитку давньоруської освіти, адже київська освіченість носила характер не простої грамотності, а справжньої систематичної шкільної освіти.

Перші свідчення про освіту дівчат відносяться до XI ст. В 1086 році княжна Анка — Анна Всеволодівна, сестра Володимира Мономаха і онука Ярослава Мудрого, відкрила училище для дівчат при Андріївському монастирі в Києві. Ця княжна змолоду відзначалася начитаністю, оскільки атмосфера в княжому середовищі була висококультурною. Прийнявши монарший постриг, в 1086 р. при Андріївському монастирі Анка відкрила перше в Європі жіноче училище (тобто жіночу школу), яким і керувала 26 років. Літопис «Повість врем’яних літ» цю подію описує так: «В літо 6596 [1086]. Всеволод заклав церкву святого Андрія за митрополита Івана Преподобного і заснував біля тої церкви монастир. У ньому постриглася дівою дочка його на ймення Янька, [она же Янка]. Оця Янка зібрала багато чорноризець і жила з ними згідно монастирського чину»⁴⁰. Ярославова онука Янка володіла неабиякими дипломатичними здібностями: в 1089 р. очолювала давньоруське посольство у Візантію. Оцінюючи просвітницьку діяльність княжни, видатний російський історик В. Н. Татіщев писал: «Ця Анна, донька Всеволода... за її благочестиве життя, старанність та навчання юнацтва та інше достойна називатися великою та достохвальною».

Багато представників привілейованих верств були знайомі не тільки з грамотою. Князі, бояри, дружинники, не кажучи вже про книжників, володіли іноземними і древніми мовами. Освіченістю та любов’ю до книг славився князь Ярослав, який і отримав за свою освітню діяльність назву Мудрий. Галицький Ярослав Осмомисл отримав своє прізвисько саме за те, що знав аж вісім мов. П’ять мов знав син Ярослава Всеволод, про що згадує його син Володимир Мономах в своєму трактаті «Повчання дітям». Окрім того князь Володимир Мономах написав «Повчання дітям», що також свідчить про його надзвичайну освіченість.

Для шкільної системи Давньої Русі характерна велика кількість привезених чи запрошених із Візантії грецьких вчителів, які володіли систематичною науковою підготовкою, яка включала риторику, діалектику, граматику, і ці дисципліни передавалися давньоруським учням. Прикладом такого блискучого учнівства являється митрополит Іларіон, який написав «Слово о законі і благодаті» — бездоганний риторичний твір, взірець давньоруського красномовства, що свідчить про вплив візантійської та античної ораторської традиції. Слід зазначити, що систематичну освіту отримали також і Кирило Туровський, і Нестор-літописець, і анонімний автор «Слова о полку Ігоревім», адже їхні твори могли з’явитися тільки у високій книжній культурі. Книжна мудрість цінувалася в тогочасному суспільстві, про що свідчать й афоризми з різних давньоруських творів: «велико есть богатьство человеку ум» («розум — велике багатство для людини»), «уча учи нравом, а не словом» («навчаючи — вчи вчинками, а не словами»), «луче сбирати ум, негли богатьство лукаво» (краще розум збирати, аніж багатство лукаве)»^{1 2}. В давньоруській рукописній книзі «Ізборник Святослава» за 1076 рік є стаття «Слово некоего калугера о чтении книг», яка представляє собою не тільки традиційний панегірик (похвальне слово) на честь книжної грамотності та книг, але й містить своєрідні настанови щодо самого процесу читання: «добре діло, браття, читання книжок, особливо для кожного християнина, адже сказано: «Блаженні ті, хто пізнає вчення його, всім серцям лине до нього». Що означає: пізнавати вчення його? Коли читаєш книгу, не намагайся швидко дочитати до наступного розділу, але подумай, про що говорить книга та слова її, та тричі звернися до одного розділу... Скажу так: кінь управляється та утримується вуздою, праведник же — книгами. Не зібрати корабля без цвяхів — не буде праведника без читання книжного. Коли полонений завжди думає про рідних своїх, так і праведник — про читання книжне. Краса воїну зброя та кораблю — паруса, так і праведнику — шанування книжне»⁴².

Хоча ми і не володіємо статистикою шкільних закладів давньоруського періоду, можна з впевненістю припустити, що тогочасна Русь мала значну кількість шкіл, в усякому разі в містах, і відсоток грамотних (особливо серед вищих прошарків населення) був високим. В будь-якому випадку, всі князі та православне духовенство були грамотними. Також важливо визнати, що в давньоруський період сформувалася справжня інтелектуальна та мистецька еліта, яка досягла високого культурного рівня.

З монголо-татарською навалою припиняють своє існування багаті давньоруські міста та укріплені селища, припиняється блискучий розквіт культури та мистецтва. Навала викликала глибокі потрясіння в політичному, економічному та культурному житті країни, багато в чому загальмувало її рух вперед. Занепад культурного життя Давньої Русі в результаті татаро-монгольської навали (як відомо, в цей час загинула більша частина давньоруських рукописів) відобразився і на освіті. Візантійська освіченість була зруйнована в результаті монгольського завоювання. Книжні знання та просвітницька діяльність були цілковито зосереджені в православних монастирях та церквах, і саме православні монастирі зіграли в цей час (XIII—XV ст.) роль хранителів та розповсюджувачів освіти.

Контрольні питання:

1. Коли виникла слов’янська абетка? Хто був її творцем?

2. В чому полягає значення винайдення слов’янської абетки?

3. В чому полягає різниця між кирилицею та глаголицею?

4. Чому глаголиця не витримала випробування часом та зникла?

5. В чому полягає різниця між церковнослов’янською мовою та давньо - руською?

6. Якою мовою були написані «Повість врем’яних літ», «Слово о полку Ігоревім», «Руська правда»?

7. В чому полягала особливість шкільної освіти Давньої Русі?

8. Які існували типи шкіл в давньоруський період?

9. В чому полягала різниця між школами для дітей «нарочитих мужів» та школами при монастирях?

10. Чи можна стверджувати, що населення Давньої Русі були в основному неграмотним? Наведіть факти.

Примітки

¹ Костомаров Н.И. Мысли о федеративном начале в древней Руси. — С. 74.

² Родник златоструйный: Памятники болгарской литературы IX—XVIII вв.: Сборник. — М.: Художественная литература, 1990. — С. 4.

³ Родник златоструйный: Памятники болгарской литературы IX—XVIII вв.: Сборник. — М.: Художественная литература, 1990. — С. 4.

⁴ Русская азбука в инициалах XI—XVI вв. — М.: НИЦ «Скрипторий», 1998. — С. 151.

⁵ Русская азбука в инициалах XI—XVI веков. — М.: НИЦ «Скрипторий», 1998. — С. 133—135.

⁶ Черный В. Д. Искусство средневековой Руси. — М.: Гуманит. изд. центр ВЛАДОС, 1997. — С. 410.

⁷ Черный В. Д. Искусство средневековой Руси. — М.: Гуманит. изд. центр ВЛАДОС,1997. — С. 411.

⁸ Черный В. Д. Искусство средневековой Руси. — М.: Гуманит. изд. центр ВЛАДОС,1997. — С. 410.

⁹ Черный В. Д. Искусство средневековой Руси. — М.: Гуманит. изд. центр ВЛАДОС,1997. — С. 411.

¹⁰ Черный В. Д. Искусство средневековой Руси. — М.: Гуманит. изд. центр ВЛАДОС,1997. — С. 411.

¹¹ Родник златоструйный: Памятники болгарской литературы IX—XVIII вв.: Сборник. — М.: Художественная литература, 1990. — С. 4.

¹² Родник златоструйный: Памятники болгарской литературы IX — XVIII вв.: Сборник. — М.: Художественная литература, 1990. — С. 5.

¹³ Высоцкий С. А. Культура Древнего Киева // История Киева. Древний и средневековый Киев. Т. 1. — К.: Наукова думка, 1984. — С. 148.

¹⁴ Родник златоструйный: Памятники болгарской литературы IX—XVIII вв.: Сборник. — М.: Художественная литература, 1990. — С. 1.

¹⁵ Высоцкий С. А. Культура Древнего Киева // История Киева. Древний и средневековый Киев. Т. 1. — К.: Наукова думка, 1984. — С. 148.

¹⁶ Еремин И. П. Лекции и статьи по истории древней русской литературы. — Л.: Издательство Ленинградского университета, 1987. — С. 10.

¹⁷ Раушенбах Б. В. Развитие Киевской Руси как результат ее христианизации // Русское зарубежье в год тысячелетия крещения Руси: Сборник. — М.: Столица, 1991. — С. 20.

¹⁸ КряневЮ. В., Павлова Т. П. Двоеверие на Руси // Как была крещена Русь. — М.: Политиздат, 1989. — С. 312.

¹⁹ Долгов В. В. Потаенная жизнь Древней Руси: Быт, нравы, любовь. — М.: Яуза: Эксмо, 2009. — С. 73.

²⁰ Толочко П. П. Київська Русь. — К.: Абрис, 1996. — С. 309—310.

²¹ Повість врем’яних літ: Літопис (За Іпатським списком). — К.: Радянський письменник, 1990. — С. 241.

²² Высоцкий С. А. Культура Древнего Киева // История Киева. Древний и средневековый Киев. Т. 1. — К.: Наукова думка, 1984. — С. 153—154.

²³ Раушенбах Б. В. Развитие Киевской Руси как результат ее христианизации // Русское зарубежье в год тысячелетия крещения Руси: Сборник. — М.: Столица, 1991. — С. 24.

²⁴ Высоцкий С. А. Культура Древнего Киева // История Киева. Древний и средневековый Киев. Т. 1. — К.: Наукова думка, 1984. — С. 148.

²⁵ Повість врем’яних літ: Літопис (За Іпатським списком). — К.: Радянський письменник, 1990. — С. 185.

²⁶ Петров-Стромский В. Тысяча лет русского искусства: история, эстетика, культурология. — М.: ТЕРРА, 1999. — С. 15.

²⁷ Высоцкий С. А. Культура Древнего Киева // История Киева. Древний и средневековый Киев. Т. 1. — К.: Наукова думка, 1984. — С. 147.

²⁸ Долгов В. В. Потаенная жизнь Древней Руси: Быт, нравы, любовь. — М.: Яуза: Эксмо, 2009. — С. 67.

²⁹ Долгов В. В. Потаенная жизнь Древней Руси: Быт, нравы, любовь. — М.: Яуза: Эксмо, 2009. — С. 69.

³⁰ Слово Даниила Заточника // «Изборник» (Сборник произведений литературы Древней Руси). — М.: Художественная литература, 1969. — С. 234—235.

³¹ Высоцкий С. А. Культура Древнего Киева // История Киева. Древний и средневековый Киев. Т. 1. — К.: Наукова думка, 1984. — С. 149.

³² Долгов В. В. Потаенная жизнь Древней Руси: Быт, нравы, любовь. — М.: Яуза: Эксмо, 2009. — С. 76.

³³ Долгов В. В. Потаенная жизнь Древней Руси: Быт, нравы, любовь. — М.: Яуза: Эксмо, 2009. — С. 72.

³⁴ Долгов В. В. Потаенная жизнь Древней Руси: Быт, нравы, любовь. — М.: Яуза: Эксмо, 2009. — С. 72.

³⁵ Русская азбука в инициалах XI—XVI веков. — М.: НИЦ «Скрипторий», 1998. — С. 159.

³⁶ Черный В. Д. Искусство средневековой Руси. — М.: Гуманит. изд. центр ВЛАДОС, 1997. — С. 411.

³⁷ Черный В. Д. Искусство средневековой Руси. — М.: Гуманит. изд. центр ВЛАДОС, 1997. — С. 410.

³⁸ Черный В. Д. Искусство средневековой Руси. — М.: Гуманит. изд. центр ВЛАДОС, 1997. — С. 410.

³⁹ Повість врем’яних літ: Літопис (За Іпатським списком). — К.: Радянський письменник, 1990. — С. 241.

⁴⁰ Повість врем’яних літ: Літопис (За Іпатським списком). — К.: Радянський письменник, 1990. — С. 317.

⁴¹ Древнерусские сборники афоризмов // «Изборник». Сборник произведений литературы Древней Руси. — М.: Художественная литература, 1969. — С. 214 — 223.

⁴² Златоструй. Древняя Русь. X—XIII вв. — М.: Молодая гвардия, 1990. — С. 149.