Культура Давньої Русі - В. М. Даренська 2012
Частина друга. Становлення християнської культури Давньої Русі
Глава 4. «Слово о полку Ігоревім»
Серед творів давньоруської літератури «Слово о полку Ігоревім» займає цілком особливе місце. Його міжнародна слава настільки велика, що твір середньовічного автора можна віднести до своєрідних символів культури Давньої Русі. «Слово» перекладено багатьма світовими мовами, вивчається представниками різних галузей гуманітарного знання.
«Слово о полку Ігоревім» являється історичною пам’яткою давньоруської літератури. В основі цього давньоруського твору лежать реальні історичні події, які відбувалися весною 1185 року, коли новгород-сіверський (зараз це землі сучасної Чернігівщини) князь Ігор Святославич в оточенні своїх найближчих родичів відправився в похід проти половецьких ханів. Ця літературна пам’ятка надає багатий матеріал з історії Русі XI—XII ст. В яскравій образній формі безіменний автор характеризує правителів багатьох земель, своїх сучасників та князів, які жили багато років назад. В «Слові» згадуються багато давньоруських князів та княгинь, але, безперечно, провідне місце належить фігурі Ігоря Святославича: «це одночасно і поетичний твір і мудрий політичний трактат, і цікаве історичне дослідження. Це підсумок подій грізного 1185 року та програма найближчих дій, яка була накреслена рукою такого автора, який знаходився десь далеко над всіма феодальними перегородками, вище династичних суперечок та дрібних образ. З великим достоїнством він звертається від імені великого князя до чотирнадцяти князів різних областей Русі, від Карпат і Дунаю до тайгового Заволжжя, від литовських боліт до чернігівських степів, з закликом допомогти Ігорю, допомогти Руській землі проти загального ворога»1. Це ж саме на сто років раніше зауважував і професор Харківського університету М. Сумцов: «думка патріота носиться від берегів Волги до Карпат та всюди вона збирає руські сили та об’єднує їх в загальний національний настрій. Автор чудово знає Русь; він враховує всі її роздрібнені удільні частини та пов’язує їх в одне могутнє ціле»2. «Слово о полку Ігоревім» зробило безсмертним ім’я цього князя — одного з удільних правителів другої половини XII ст. князя Ігоря; він зайняв місце в пам’яті нащадків поряд з видатними діячами епохи Давньої Русі. Окрім того, «Слово» унікально тим, що воно найбільш повно відображає дух епохи, її світогляд.
Проблема авторства. Вже багато років дослідники цієї видатної давньоруської пам’ятки намагаються розгадати його таємниці. Одна з них — це авторство «Слова». Відомо тільки одне: анонімний автор був високоталановитим, блискуче знав історію, фольклор, географію, культурне життя, легко орієнтувався у політичних і державних обставинах як свого часу, так і минулих часів. Окрім того, автор мав високу на той час освіту, був начитаним. Ймовірно, що він був професійним поетом-співцем і належав до дружинного середовища одного з князів. Цей безіменний автор майстерно володів поетично-образними надбаннями народної творчості та добре знав давньоруський фольклор («високі художні достоїнства «Слова» пояснюються, з одного боку, виключною талановитістю його автора. З другого боку — і це головне — достоїнства ці обумовлені джерелом, з якого автор взяв основу свого твору, — народною творчістю»3), тому мова «Слово о полку Ігоревім» коренями сягає до витоків народної усної поезії, звідки автор запозичував свої образи, епітети, порівняння, метафори: чорна земля, студена роса, чисте поле, чорний ворон, світле сонце («тоді Ігор глянув на світле сонце і побачив, що воно тьмою воїнів його накрило»4), красні дівиці половецькі, криваві зорі, чорні тучі («на другий день зранку криваві зорі світ провіщають, чорні тучі з моря йдуть»5, синє море. Тому й дослідники зазначають, що «усна народна творчість впливала на появу давньоруської літератури, її форму, мову, стиль. Особливо це помітно в історичних творах, найбільш ранній літературній формі на Русі»6.
Політична ситуація. Автор «Слова о полку Ігоревім» написав свій твір після 1185 року. В цей час Давня Русь та княжий Київ знаходились в дуже скрутному політичному становищі. Як зазначають дослідники, «значний етап історії Русі до 1240 р. з повним правом може бути названий добою «Слово о полку Ігоревім». У цій геніальній поемі, що оплакує поразку руських дружин на Каялі, пристрасно закликає князів до єдності для захисту руських дружин від половців, відображена широка картина життя всієї Русі»7. Величезна держава, створена великим київським князем Олегом, які процвітала під час правління князів Володимира Святославича та Ярослава Мудрого, стала розпадатися на велику кількість князівств, економічно та культурно відокремлених. Розподіл країни на дрібні князівства супроводжувалося кровопролитними міжусобицями князів, які бажали захопити найбільш багаті землі: відокремлюється Муромо-Рязанське і Смоленське князівства, все більшої самостійності набувають Новгород, Володимиро-Суздальське князівство. Всі удільні князі рішуче йдуть до самостійності й втягуються у міжусобну боротьбу, внаслідок якої підривається єдність і сила країни. Давньоруською мовою «усобиці» — це «крамола»: «Тоді при Олегу Гориславичу засівалося та проростало усобицями, гинуло надбання Дажбожого онука, в княжих крамолах скорочувались життя людські»8. Політична єдність країни відходить у минуле.
Особливої гостроти цей процес набув, коли Чернігівське князівство закріпилося за Олегом Святославовичем — онуком Ярослава Мудрого — та його нащадками. Саме Олега автор «Слова» називає Олегом Гориславичем («а Олега, його брата, що навів на Русь розбрати — «Гориславичем прозвали»9), вказуючи, що від нього йшли усобиці-крамоли по Руській землі.
Література середньовіччя майже не знала вигаданих персонажів. Тому герой «Слова о полку Ігоревім» Ігор Святославич (християнське ім’я Георгій) — історична особа. Він народився в 1151 році, був сином чернігівського правителя Святослава Ольговича. Після смерті старшого брата в 1180 році Ігор став князем Новгород-Сіверської землі. Дід Ігоря — відомий князь-крамольник, родоначальник чернігівських Ольговичей — Олег Святославич (або «Гориславич»), який був незмінним противником Володимира Мономаха. Герой цього твору князь Ігор був одружений на дочці могутнього Ярослава Володимировича Галицького (тому й дружина Ігоря називається не своїм ім’ям — Єфросинья, — а по-батькові — Ярославна).
До часу написання «Слова о полку Ігоревім» історія русько-половецьких відносин нараховувала вже багато десятиліть, оскільки «до внутрішнього князівського розбрату прилучилося ще й інше всенародне лихо. У 1061 році на багату Руську землю напали її південні сусіди — кочівники- половці. Степовики, міцно об’єднані, мають швидких коней, добру зброю й кочують у своїх «вежах» (житло на колесах) з жінками й дітьми. Налетить, як зграя хижаків, половецький загін на село чи невеличкий город — і за годину лишає там тільки пожежі, руїни і смерть, а із собою жене худобу, везе награбоване майно, йдуть бранці в тяжкий полон»10. Потім ці половці-кочівники, які відносилися до групи тюркських народів, заселили Північне Причорномор’я. Загроза грабування та спустошення нависла над багатьма удільними князівствами, адже Русь несла не тільки економічні збитки — половці забирали в полон велику кількість людей, проявляючи при цьому виняткову жорстокість. Поступово набіги та небезпечне сусідство південних земель Русі зі степом перетворилося в повсякденну реальність. Боротьба з кочівниками йшла з перемінним успіхом. Декотрі князі прославились своїми перемогами над половецькими ханами. Особливими заслугами в цій боротьбі володів Володимир Мономах (помер в 1125 років), після перемог котрого половці на довгі роки втратили здатність до серйозного спротиву.
З 1170-х років, коли давньоруські князі погрузли в міжусобицях, «крамолах» та чварах, нерідко самі наводячи степовиків на сусідські князівства, половецькі наїзди стають майже безперервними. Тому в 1183 році князі з військовими дружинами об’єдналися навколо князя Святослава Київського і завдали половцям нищівної поразки. Половці були відкинуті в степи. Під час бою у полон потрапили тисячі половців і сам хан Кобяк. У 1184 році, знову на чолі з Святославом, давні русичі розгромили військо половецького хана Кончака. Але в цій переможній битви не приймав участі Ігор Святославич, князь Новгород-Сіверський. Щоб довести свою відданість, він у 1185 році вирішив виступити проти половців, але тільки з невеликим військом князів-родичів.
Про цей похід Ігоря Святославича розповідають літописи, більш детально про цей похід йдеться в Іпатіївському списку, більш скупо — в Лаврентіївському. З цих літописів відомо, що князь виступив зі свого рідного Новгород-Сіверського у вівторок 23 квітня 1185 року разом зі своїм братом Всеволодом, а також сином Володимиром, князем Путивльським, і племінником Святославом Ольговичем, князем Рильським. Ярослав, князь Чернігівський, дав їм у підмогу невеличкий загін воїнів.
Після подій 1185 року Ігор Святославич прожив ще сімнадцять років. З літописів відомо, що в 1198 році Ігор став Чернігівським князем, і помер він в 1202 році. До першої появи монголо-татар, фатальної для Русі битви на річці Калка залишалося трошки більше аніж двадцять років.
Зміст «Слова». «Слово о полку Ігоревім» розпочинається своєрідним вступом-заспівом, в якому він звертається до Ярослава Осмомисла. Далі йдуть три частини. У першій автор розповідає про невдалий похід весною 1185 року Новгород-Сіверського князя Ігоря Святославича проти войовничих степових кочівників — половців, про сам бій і поразку. Через тиждень після початку походу, а саме першого травня, коли військо заглибилося в половецькі степи, настало затемнення сонця: «тоді Ігор глянув на світле сонце і побачив, що воно тьмою воїнів його прикрило»11. Подібні астральні явища оцінювалися в давнину з негативних позицій, як провісник біди. Серед війська піднялася тривога. Окрім того, звідусіль його дружина бачить загрозливі віщування: «Ігор з військом йде над Доном, хижі круки стежать зором. В ярах тужно вовки виють, клекотом орли взивають — на кістки звірів скликають, жах між людьми й кіньми сіють»12. Звірине виття та злісний крик птахів створюють напружену атмосферу, викликаючи лихі передчуття. Незважаючи на вмовляння дружинників повернутися, Ігор вирішує продовжити свій похід. Його бажання — відстояти рідну землю від набігу кочівників, але й бажання слави та певна княжа гординя: «жадоба напитись з Дону знехтувала мудрість в ньому: «Хочу, — каже, — приломити списа свого в їхнім полі, з вами ж, русичі хоробрі, можу й голову зложити! Або з гордістю із Дону зачерпнути води шоломом та напитися уволю»13.
В перший раз руське військо перемагає половців, взявши багато золота, шовків, коштовних каменів, та навіть «красних половецьких дівиць». Ігор гадає, що половці переможені, розбиті повністю, та вирішує йти далі. Але половці тільки надломлені, вони пішли в степ та збирають нове військо, більше попереднього. Величезна орда насувається на військовий табір Ігоря, де він зупинився на ночівлю. Ігор та його брат Буй-Тур Всеволод передчувають тяжку битву. Інший би на їх місті відступив, але вони вирішують битися з половцями, яких в декілька разів більше: «хоробрим зображено й ватажка походу — Ігоря; його мужність і рішучість виявляється в тому, що він веде на ворога полки, незважаючи на лихі й страшні віщування — затемнення сонця, грозову ніч, виття вовків, брехання лисиць і зловісне кружляння орлів, які супроводжують військо, очікуючи його загибелі»14. На ранок сама природа злісно провіщає тяжку розв’язку: «рано-вранці зір кривавії багрянці тріпотіли над землею — чорні хмари тягне вітер — хтять чотири сонця скрити, — чотирьох князів під нею»15.
Зіткнулися дві величезні сили в кровопролитній битві, яка тривала три дні, на березі Каяли (до цього часу не існує єдиної думки про місцезнаходження цієї річки). Але на третій день під полудень упали стяги Ігореві, необачна та нерозважлива експедиція князів Ольговичей закінчилася небувалою поразкою руських дружин та полоном всіх князів, які приймали участь в військовій компанії Ігоря. Знатні полонені — Всеволод Святославич Курський та Трубчевський (рідний брат Ігоря), Володимир Ігоревич Путивльський (син Ігоря), Святослав Ольгович Рильський (племінник Ігоря) дістались різним ханам, а сам Ігор опинився в руках свого недавнього союзника Кончака. Прості дружинники практично всі загинули в безводних степах, і ця поразка значно ослабила південні рубежі Русі, чим і скористалися половці.
Земля Руська затужила за Ігоревім військом, навіть природа сумувала за полеглими русичами: «никне трава жалощами», дерева спустили свої віти. Горе розлилося по Руській землі, втратили веселість міста. Важливо зауважити, що «у давні часи людина глибоко відчувала свою близькість до сил і стихій природи. Вона жила з природою одним життям... Ці розумні й поетичні стосунки давніх русичів із природою знайшли проникливий відголос у «Слові». Людина та природа становлять тут одне ціле. Природа наділена людськими думками й почуттями: разом з людиною вона радіє або сумує, любить або ненавидить, допомагає комусь або ставить перешкоди»16.
Друга частина. Друга частина твору присвячена Святославу Великому. Цей великий князь, який на декілька десятиліть прогнав половців, не схвалює вчинків Ігоря та Всеволода, адже Святослав розуміє, що це призвело до збільшення набігів половців на Русь. Святославу сниться пророчий сон, після цього збирає бояр, щоб розтлумачити його. Бояри відповідають йому, що головний смисл сну полягає в тому, що два сина Свято - слава з невеликим військом, відправившись на половців, зазнали нищівної невдачі. Завдяки цьому тлумаченню Святослав доходить до пророчої думки, що половців можна перемогти тільки спільними зусиллями. Це пророцтво він виражає в «золотому слові», в яковому закликає об’єднати свої сили всіх князів на Русі. Святослав закликає припинити всі розбрати та чвари між собою, інакше половців не перемогти, закликає захищати Русь від ворогів, помститися за Ігоря та Всеволода.
Ярославна. Безумовно, одним з найбільш яскравих образів «Слова» являється Ярославна, дружина Ігоря. Ярославна — донька могутнього Ярослава Володимировича Осмомисла іменується в тексті по-батькові.
Про цього галицького князя автор «Слова» наступне: «Ярославе Осьмомисле! Князю галицький, ти грізно сів на кованому троні. Підпер гори он полками, залізними лучниками, заступивши путь короні»17.
Образ Ярославни, яка тужить за своїм чоловіком — це одне з яскравих поетичних досягнень безіменного автора «Слова о полку Ігоревім». На відміну від мудрої княгині Ольги, яка теж була відданою пам’яті свого чоловіка, але в той же час в літописі «Повість врем’яних літ» Нестор- літописець змальовує її жорсткою та суворою месницею, Ярославна — втілення ліричного, жіночого начала, яка уособлює в собі мир, любов, подружню вірність. Якщо традиції середньовічного мистецтва припускали особливий релігійно-аскетичний погляд на жінку та її долю, в «Слові» ж торжествує народне начало, яке бере свій початок в усному фольклорі: «літературні прийоми «Слова» багато в чому беруть свій початок з народної поезії; це — велика задушевність, ліризм тісний зв’язок людини з природою. Риси народної поезії особливо яскраво проявляються в знаменитому плачі Ярославни — дружини Ігоря. Вона звертається до вітру, сонцю, Дніпра-Славутича — просить допомогти Ігорю в біді»18. Тому й безіменний автор звернувся до особливого жанру — плачу (плач руських жінок, плач Ярославни).
Плач руської княгині — це дуже важливий елемент, який композиційно стоїть перед розповіддю про втечу Ігоря з половецького полону. Ярославна, яка плакала на високій стіні Путивля (місто, яким володів її син Володимир, географічно розташований ближче до половецького степу), заклинає сили природи. В потрійному зверненні до вітру («Ой, вітре, мій ти вітриле! Чому, господине милий, ти так сильно з півдня вієш?»), Дніпру («О Дніпре! Славуто славний! Крізь пороги шлях проклав ти — через землю поганина») та сонцю («Світлеє і трисвітлеє, сонечко наше краснеє... Чому кидаєш ти нині промені свої пекучі?»19) звучить й докір, й закликання про допомогу. Природні стихії, немов відкликаючись на моління Ярославни, починають допомагати Ігорю, який пережив гіркоту поразки, розкаяння та жалкування, в його бажанні повернутися на Русь. Сила любові втілюється в плачі княгині, жалобне моління якої уподібнюється крику зозулі, яка символізує жінку, що тужить та сумує.
У третій частині йдеться про втечу Ігоря з полону. Опинившись в полоні у свого недавнього союзника та свата Кончака, новгород-сіверський князь Ігор користувався відносною пошаною та певною свободою. Скориставшись цим, князь невдовзі зміг втекти за допомогою половця по імені Овлур. Автор «Слова» описує прибуття утікача в стольний град Київ, де новгород-сіверський князь мав надію отримати допомогу та заступництво інших князів. Ігоря з великою радістю зустріли на рідній землі. Фінал твору має радісне закінчення, завершується твір хвалою руським князям і дружині, які вирвалися з половецького полону.
Християнські та язичницькі мотиви «Слово о полку Ігоревім». Християнські мотиви займають в «Слові» достатньо скромне місце, тому важко припустити, щоб автором цього твору, який несе в собі риси двовір’я, була людина духовного звання. Безумовно, монах відмовився би від всього, що було пов’язано з язичницьким минулим. Це ж зазначають і дослідники: «імені автора «Слова» ми не знаємо. Проте характер і спрямування пам’ятки доводять, що автор був особою світською, не духовною. Ніхто з духовенства не відважився б у ті часи згадати в своєму творі імена Даждьбога та інших язичеських богів, хоча б з метою стилістичної прикраси. Крім того, якщо монах-літописець, автор оповідання, що збереглося в літописних списках, з’ясовуючи причини поразки Ігоревого війська, стояв переважно на ґрунті релігійно-моралізаторського тлумачення подій, автор «Слова» виходив з обставин історичних та політичних і причини невдачі Ігоревого походу вбачав у князівських усобицях, в сепаратистській політиці деяких руських князів. Це дає підставу вважати, що автор поеми — людина світська, близька до правлячої верхівки, — очевидно, княжий дружинник»20.
Автор «Слова», окрім яскраво вираженого поетичного обдарування, був добре обізнаним в міжкнязівських відносинах, цінував героїку та воїнську славу, добре розбирався в дружинному побуті, і, звична річ, використовував в своїй творчості спадок епічних співців минулого. Важливо зазначити, що жанр «Слова» є похідним від поезії скальдів, тобто сказителів військового епосу. Подібні твори виконувалися на княжих бенкетах («пирах») і включали в себе елементи імпровізації, це називалося «проспівати славу» князю та його славному війську. Метою такої поезії було збудження героїчних почуттів і бажання також здійснити подвиг за ідеальним зразком. Утім, у «Слові» з’являється принципово новий елемент, який полягав у запереченні героєм власної гордості після поразки. Це був християнський мотив, оскільки князь повернувся в печалі та розкаянні. І підтвердженням того, що «Слово» дійсно було військовою піснею, яку виконували на княжих бенкетах під акомпанемент гуслів, є думка визначного дослідники культури Давньої Русі Б. Рибакова: «цілком можливо, що пісня про Ігорев полк, яка закінчується славою Ігорю, але зовсім не прославляла його... була складена та виконувалася в Києві при дворі великого князя з нагоди прийому незвичайного гостя, який потребував все- загальної підтримки, — князя Ігоря, який щойно повернувся з половецького полону»21.
В «Слові о полку Ігореві» декілька разів згадуються язичницькі боги: Велес, Дажбог, Стрибог, Хорс: «ці язичеські елементи (згадки про Даждьбога, Стрибога, Хорса, Велеса, про Дива) теж свідчать, що образи «Слова» виникли на грунті такої художньої традиції, яка коренем своїм іде глибоко в народний, дохристиянський світогляд»22. Разом з тим «Слово» явно написано поетом-християнином: повернувшись з половецького полону, князь Ігор їде до церкви Богородиці Пирогощі. Як же суміщаються в авторі цього твору язичництво та християнство? Твір вже був написаний в християнський період, однак язичницькі уявлення про світ ще були сильні в усній народній творчості, до якої типологічно є близьким «Слово о полку Ігоревім».
За особистісною драмою переможеного Ігоря встає трагедія Русі, яка страждала в ті часи від княжих усобиць та постійних набігів степових кочівників. Головна ідея «Слова о полку Ігореві» полягає в тому, що вся Русь повинна бути єдиною, а не розділеною на велику кількість дрібних князівств. Така роздробленість неминуче призводить сильну державу до політичної загибелі. На прикладі князя Ігоря новгород-сіверського показано, що «один в полі не воїн», перемогти ворога можна тільки спільними зусиллями. Кожне словосполучення, кожне речення твору є перлинами художньої образності. Тому «Слово о полку Ігоревім» належить до най- коштовніших скарбів світової літератури.
Одразу після виходу в світ в XIX ст. «Слово о полку Ігоревім» зацікавило письменників, учених, художників. Варто зазначити, що вже з 1860-х років починається плідна праця з перекладу «Слово о полку Ігоревім» з давньоруської мови на українську. Це були поетичні та переклади, переспіви, і першим переклав «Плач Ярославни» в 1860 році Тарас Шевченко23. Також в XIX ст. з’явилися переклади західноукраїнських письменників Юрія Федьковича24 та Івана Франка25, також письменників та поетів Панаса Мирного26, Степана Руданського27, Василя Щурата28, Миколи Чернявського29.
Вже в радянський період, в середині XX ст. «Слово о полку Ігоревім» перекладали Максим Рильський30 (в 1938—1952 роках), українська дитяча письменниця Наталя Забіла31 (в 1940 році). Починаючи з 1970-х років і далі з’явилися переклади Василя Шевчука32 (1971 рік), ритмічний переклад Леоніда Махновця33 та переклади Володимир Свідзинського34 та Володимира Васьківа35.
Контрольні запитання:
1. Які події лежать в основі давньоруського твору «Слово о полку Ігоревім»?
2. Чи знаємо ми ім’я автора цього твору? Ким, скоріше за все, був безіменний автор «Слова о полку Ігоревім»?
3. В чому полягала політична ситуація в момент написання цього твору?
4. Князь Ігор Святославич — реальний чи вигаданий герой? Поясніть це.
5. Хто такі половці? В чому полягав драматизм русько-половецьких відносин?
6. Що можна сказати про наявність християнських та язичницьких мотивів в цьому творі?
7. В чому полягає основний пафос цього твору? Яку основну думку хотів донести автор «Слово о полку Ігоревім»?
Примітки
1 Рыбаков Б. А. «Слово о полку Игореве» и его современники. — М.: Наука, 1971. — С. 9.
2 Сумцов М. Ф. О национальном самосознании домонгольской Руси // Синові України. Збірник статей 1906 року на пошану професора Володимира Антоновича. — К.: Вид-во КНУ ім. Т. Шевченка, 1993. — С. 21.
3 Маслов С. І. Дорогоцінна пам’ятка давньої української літератури // Слово о полку Ігоревє. — К.: Державне видавництво художньої літератури, 1952. — С. 113.
4 Слово о полку Игореве // «Изборник». Сборник произведений литературы Древней Руси. — М.: Художественная литература, 1969. — С. 197.
5 Слово о полку Игореве // «Изборник». Сборник произведений литературы Древней Руси. — М.: Художественная литература, 1969. — С. 201.
6 Высоцкий С. А. Культура Древнего Киева // История Киева. Древний и средневековый Киев. Т. 1. — К.: Наукова думка, 1984. — С. 157.
7 Толочко П. Київська Русь. — К.: Абрис, 1996. — С. 126.
8 Слово о полку Игореве // «Изборник». Сборник произведений литературы Древней Руси. — М.: Художественная литература, 1969. — С. 201.
9 ВаськівВ. Слово о полку Ігоря: Переспів з історичним довідником. — К. Українська енциклопедія, 1996. — С. 15.
10 Махновець Л. На світанку української літератури // Слово о полку Ігоревім. — К.: Веселка, 2008. — С. 56.
11 Слово о полку Игореве // «Изборник». Сборник произведений литературы Древней Руси. — М.: Художественная литература, 1969. — С. 197.
12 ВаськівВ. Слово о полку Ігоря: Переспів з історичним довідником. — К. Українська енциклопедія, 1996. — С. 21.
13 Васьків В. Слово о полку Ігоря: Переспів з історичним довідником. — К. Українська енциклопедія, 1996. — С. 20.
14 Махновець Л. На світанку української літератури // Слово о полку Ігоревім. — К.: Веселка, 2008. — С. 9.
15 Васьків В. Слово о полку Ігоря: Переспів з історичним довідником. — К. Українська енциклопедія, 1996. — С. 25.
16 Махновець Л. На світанку української літератури // Слово о полку Ігоревім. — К.: Веселка, 2008. — С. 12.
17 Васьків В. Слово о полку Ігоря: Переспів з історичним довідником. — К. Українська енциклопедія, 1996. — С. 54.
18 Высоцкий С. А. Культура Древнего Киева // История Киева. Древний и средневековый Киев. Т. 1. — К.: Наукова думка, 1984. — С. 163.
19 Васьків В. Слово о полку Ігоря: Переспів з історичним довідником. — К. Українська енциклопедія, 1996. — С. 69—70.
20 Маслов С. І. Дорогоцінна пам’ятка давньої української літератури // Слово о полку Ігоревє. — К.: Державне видавництво художньої літератури, 1952. — С. 113—114.
21 Рыбаков Б. А. «Слово о полку Игореве» и его современники. — М.: Наука, 1971. — С. 9.
22 Маслов С. І. Дорогоцінна пам’ятка давньої української літератури // Слово о полку Ігоревє. — К.: Державне видавництво художньої літератури, 1952. — С. 113.
23 Шевченко Т. Плач Ярославни // Слово о полку Ігоревім. — К.: Радянська школа, 1986. — С. 66—68.
24 Федькович Ю. Пісня о поході Ігоря на половців // Слово о полку Ігоревім. — К.: Радянська школа, 1986. — С. 93—102.
25 Франко І. Слово про похід Ігоря // Слово о полку Ігоревім. — К.: Радянська школа, 1986. — С. 103—119.
26 Мирний П. Дума про військо Ігореве // Слово о полку Ігоревім. — К.: Радянська школа, 1986. — С. 120—136.
27 Руданський С. Ігор Сіверський // Слово о полку Ігоревім. — К.: Радянська школа, 1986. — С. 69—92.
28 Щурат В. Слово про похід Ігоря Святославича // Слово о полку Ігоревім. — К.: Радянська школа, 1986. — С. 155—172.
29 Чернявський М. Слово про похід Ігоря // Слово о полку Ігоревім. — К.: Радянська школа, 1986. — С. 137—154.
30 Рильський М. Слово про Ігорів похід // Слово о полку Ігоревім. — К.: Радянська школа, 1986. — С. 173—188.
31 ЗабілаН. Слово про Ігорів похід // Слово о полку Ігоревім. — К.: Радянська школа, 1986. — С. 189—203.
32 Шевчук В. Слово про Ігорів похід // Слово о полку Ігоревім. — К.: Радянська школа, 1986. — С. 204—214.
33 Махновець Л. Слово про похід Ігорів, Ігоря, сина Святослава, внука Олега // Слово о полку Ігоревім. — К.: Веселка, 2008. — С. 71—85.
34 Свідзинський В. Слово про похід Ігорів, Ігоря, сина Святослава, внука Олега // Слово о полку Ігоревім. — К.: Веселка, 2008. — С. 87—104.
35 Васьків В. Слово о полку Ігоря: Переспів з історичним довідником. — К. Українська енциклопедія, 1996. — 80 с.
