ПОСІБНИК З ХІМІЇ ДЛЯ ВСТУПНИКІВ ДО ВИЩИХ НАВЧАЛЬНИХ ЗАКЛАДІВ

Частина III . ОРГАНІЧНА ХІМІЯ

Розділ 15. ОСНОВНІ ПОЛОЖЕННЯ ОРГАНІЧНОЇ ХІМІЇ

§ 15.1. Предмет органічної хімії


Органічними називаються сполуки, до складу яких входить елемент карбон. Переважна більшість його сполук — природних та синтетичних — належать до органічних, їх вивчає органічна хімія. Найпростіші сполуки карбону — його оксиди, карбонатну кислоту та її солі і деякі інші — прийнято відносити до неорганічних сполук, їх вивчає неорганічна хімія (див. ч. II, розд. 11).

Органічні сполуки крім карбону найчастіше містять елементи гідроген, оксиген, нітроген, значно рідше — сульфур, фосфор, галогени та деякі метали (окремо чи в різних комбінаціях).

Органічна хімія — великий і самостійний розділ хімії, предметом якого є хімія сполук карбону: їх будова, властивості, методи добування, можливості практичного застосування. Провести чітку межу між неорганічною та органічною хімією практично неможливо.

Органічна хімія виділилася у самостійну науку на початку XIX ст. Цьому сприяло відкриття та дослідження великої кількості органічних речовин, головним чином тих, які виділяли з рослин та організмів тварин. У першій половині XIX ст. органічні речовини були вперше добуті синтетичним шляхом.

Органічна хімія відіграє важливу роль у житті й практичній діяльності людини. Зазначимо найважливіші галузі промисловості, які виробляють органічні речовини або переробляють органічну сировину: виробництво каучуку, гуми, смол, пластмас, волокон, нафтохімічна промисловість, харчова, фармацевтична, лакофарбова та ін. Останнім часом винятково великого значення набуло виробництво синтетичних високомолекулярних сполук — полімерів.





Перша публікація: 01/01/2008

Останнє оновлення: 31/12/2023

Редакційна та навчальна адаптація: Даний матеріал зведено на основі першоджерела/оригінального тексту. Команда проєкту здійснила редакційне оглядове опрацювання, виправлення технічних неточностей, структурування розділів та адаптацію змісту до навчального формату.

Що було опрацьовано:

  • усунення форматних дефектів (OCR-помилки, розриви структури, дефектні символи);
  • редакційне упорядкування змісту;
  • уніфікація термінів відповідно до академічних джерел;
  • перевірка відповідності фактичних тверджень тексту першоджерела.

Усі згадки про автора, рік видання та походження первинного тексту збережено відповідно до джерела.