100 кроків до ЗНО - Українська мова і література - Жовтобрюх В.Ф. 2010

Тема 9. Традиції, цінності
Крок 99

Побудуйте власне висловлювання, розкриваючи думку Бориса Олійника:

Віддай усе, що взяв, і освятись.

Ще більше, ніж узяв, зумій віддати...

Стоїть на видноколі світла мати —

У неї вчись.

Вступ + теза. Повага до старших, батьків завжди вважалась в українців рисою, притаманною справжній людині. Вірш П. Воронька «Школа батьків» — щире слово вдячного сина батькові й матері, які вчили дитину найголовнішому в житті — праці й любові до пісні:

Привчав мене батько трудитись до поту,

А мати — любити пісні.

Спасибі вам, рідні, за щиру турботу,

Наука згодилась мені.

Доведення. Є багато загальновживаних висловів, над якими слід замислитися кожній людині, що вважає себе дорослою. До таких належить і вислів: «Що люди скажуть?». Відповідь можна знайти в народній моралі. Хіба ж ми не чули з дитинства, що треба чинити по совісті? Перед тим, як зробити якийсь непевний крок, батьки привчали нас замислитись: що люди скажуть? Переконували, що треба чинити по совісті, застерігали від порушення моралі. Норовливій дитині могли сказати: «Ти б посовістився перед Богом і людьми».

Поняття про сумління закладено у мові, у словах. Доброзичливець — той, хто бажає добра. Злочинець — чинить зло людям. Моральні настанови дають нам і біблійні заповіді:

«Не вбий, не вкради, шануй батька свого і матір свою». Протягом багатьох віків вони є скарбницею етичного і морального досвіду людства. А скільки життєвої мудрості містять народні прислів’я: «Сумління — найкращий порадник», «Добре ім’я — найкраще багатство». Якщо глибше замислитися над мудрістю цих настанов, дотримуватися їхніх приписів, то не було б місця в суспільстві такому ганебному поняттю, як бездуховність.

Моє доведення (+ історичний факт)

Доведення (+ приклад з літератури)

Доведення. У кожної людини слово «собор» викликає свої особливі асоціації.

Комусь уявляється служба в храмі, комусь — блиск хрестів на башнях у надвечір’ї, комусь — велична панорама міста із злотоверхими церквами. Усі ці уявлення суто індивідуальні, але є між ними спільна риса — відчуття величі і неповторності. Доля кожного з персонажів роману О. Гончара більшою чи меншою мірою пов’язана із цією спорудою.

У ставленні до цієї архітектурної пам’ятки розкриваються характери людей кількох поколінь. Адже собор — це не просто згадка про минуле, це історія цілого народу, його традицій, його культура, його сучасне і майбутнє. Це розуміє більшість героїв твору. Для Віруньки, для Івана й Миколи Баглаїв, для Ізота Лободи, собор — жива істота, яка уособлює безсмертя цілого народу. «Можна прожити і без собору, і без пісні, без Рафаеля. Без усього можна, на чому висять охоронні таблиці і на чому їх нема — стверджує Микола.

Мій висновок