Українська мова - Новий довідник - М. Радишевська 2008

Синтаксис. Пунктуація
Речення
§ 133. Речення за будовою: двоскладні та односкладні

Речення за наявністю головних членів бувають: двоскладні (містять підмет і присудок) та односкладні.

Односкладні речення — це такий тип простого речення, організаційним центром якого є один головний член — підмет або присудок.

Пам’ять віри. Пам’ять роду. Пам’ять прапора і серця. Вірю в пам’ять і серце людське. Вір тільки в пам'ять. Зраджують пам’ять. Знай: не сховатись. Можна — від когось. Від себе ж ніколи й ніде (3 тв. Б. Олійника).

За морфологічними ознаками головного члена односкладні речення поділяються на дві групи:

1. Речення, у яких головний член співвідноситься з підметом (називні речення);

2. Речення, у яких головний член співвідноситься з присудком (особові та безособові речення). До цієї групи належать:

✵ означено-особові,

✵ неозначено-особові,

✵ узагальнено-особові,

✵ безособові,

✵ інфінітивні.

Називні речення

Називними (або номінативними) називають такі односкладні речення, у яких стверджується наявність пре мета чи явища в реальній дійсності.

Головний член — підмет — виражається іменником у називному відмінку однини чи множини:

Євангеліє. Айстри. Бюст Тараса. Ікона Богородиці. Свіча (А. М’ястківський ).

Листопад. Падолист. Тихий сад. Вітру свист (М. Сингаївський).

Називні речення бувають:

• непоширені:

Поле. Шляхи. Моголи і чебреці (М. Хвильовий ).

Весна. І сонце. І зело (В. Стус).

✵ поширені (крім підмета, містять означення й додаток):

Глибоке небо, білі хмари та плюскіт срібної води (Є. Маланюк).

То дощ. То сніг. То пролісків іскринки.

То перший грім. То пломінка блакить...

М. Луків.

Твій скальпель. І моє перо. Стражденне. Віра. Зло. Добро.Необорима бистрина. Днів миготіння пелюсткове (Н. Кащук).

Означення може бути узгодженим і неузгодженим, відокремленим чи невідокремленим.

Узгоджене означення в основному стоїть перед головним членом, після підмета воно буває рідко і здебільшого є відокремленим:

Прозорий гай. Тремтячий лист. Осіння світла акварель (С. Зінчук).

Високі айстри, небо синє, твій погляд, милий і ясний (М. Рильський).

Холодний вітер. Сніг. Сузір’я Лебідь, розпластане над нами в вишині (Ю. Клен).

Неузгоджене означення вживається як перед головним членом, так і після нього: Тернистий шлях людини (В. Шевчук).

Перші матері слова. Перша пісня колискова (Олександр Олесь).

Розрізняйте!

Прикметник, що стоїть після підмета, у більшості випадків є іменною частиною складеного присудка:

Як пишно квітка лотоса цвіте,

Яка жагуча врода у тюльпана,

Яке в ромашки серце золоте.

Яка троянда горда і духмяна!

М. Луків.

Якщо в реченні є будь-яка обставина, то це речення не називне, а двоскладне з пропущеним присудком:

Ромашки. Маки. Мальви (де?) біля хати (М. Луків).

А скрізь (де?) буяння квітів і зела, і пахощі, і вереск пташиний (І. Савич).

Називні речення завжди є повними.

Називні речення за значенням і функцією в мовленні поділяють на:

1. Буттєві, що стверджують буття, наявність предметів чи явищ у реальній дійсності:

Каштани. Сотні білих свіч (В. Стус).

2. Вказівні з частками ось, он, от: \

Ось місяць, зорі, солов'ї... (П. Тичина).

3. Емоційно-оцінні зі словами який (яка, яке, які), такий (така, таке, такі), що за, ну й та окличною інтонацією:

Ну й мороз! Яка краса! Яка ж заметіль! Що за диво? Такі візерунки...

4. Власні назви книжок, журналів, організацій, установ, заголовків тощо:

«Тіні забутих предків» (М. Коцюбинський ).

Речення-звертання, у яких передається те чи інше почуття, волевиявлення (радість, страх, прохання, заборона), називають вокативними. За формою вони близькі до називних, але їхній головний член може бути виражений не тільки називним, але й кличним відмінком іменника:

Кораблі! Шикуйтесь до походу!

Мрійництво! Жаго моя! Живи!

В. Симоненко.

Односкладні особові речення

До односкладних особових належать означено-особові, неозначено-особові та узагальнено-особові речення.

Означено-особовими називають речення, у яких головний член виражає дію, що виконується чи буде виконуватися певною визначеною особою (чи особами):

Усоте прославляю буйноту життя! (Б.-І. Антонин).

Для добрих друзів відчиняю дім і маю серця щиру нагороду (А. Малишко ).

Лови летючу мить життя! (Олександр Олесь).

Тої слави козацької повік не забудем! (Т. Шевченко).

Собори душ своїх бережіть, друзі ( О. Гончар ).

Головний член в означено-особових реченнях виражається дієсловом у формі 1-ої або 2-ої особи однини чи множини дійсного або наказового способу.

Відсутній підмет у таких реченнях легко відновити, але потреби в цьому немає: на певну особу (я, ти, ми, ви) вказує закінчення дієслова-присудка.

Неозначено-особовими називають такі односкладні речення, у яких головний член виражає дію, що стосується невизначеного кола осіб:

Вчителя й дерево пізнають по плодах (Нар. тв.).

Чи хоч пучечок тої калини мені на груди покладуть? (Л. Костенко).

Письменників називають інженерами людських душ (О. Донченко).

У тридцять три розіп’ялиХриста. Розіп’яли у тридцять третім Україну (В. Василашко).

Присудок у таких реченнях виражається дієсловом у формі 3-ої особи множини теперішнього, майбутнього або ж у формі множини минулого часу. Дійова особа тут відсутня й точно назвати її не можна: важлива сама дія, а не її виконавець:

Катів поведуть на страту, панашу святу розплату (Є. Маланюк).

Кому се так квітками, та вінками, та віттям гордеє чоло вінчають? (Леся Українка).

Прожили. Одійшли на віки.

Не жаліли ні праці, ні сили.

До останку себе перелили

В колоски, колоски, колоски.

М. Луків.

Узагальнено-особовими називають речення, у яких дійова особа мислиться узагальнено:

Не підкидай жару до вогню.

Любові силою не допоможеш.

Головний член у таких реченнях виражається дієсловом у формі 2-ої особи однини або множини:

За цю науку цілуйте батькам руку

Зрідка в узагальнено-особових реченнях присудок може виражатися іншими особовими формами:

Золоті гори обіцяє (3-я ос. одн.)

Як дбаємо, так і маємо (1-а множ.).

Гостей зустрічають хлібом-сіллю (3-я ос. множ.).

Такі речення виражають узагальнені судження, поради, застереження і здебільшого вживаються в загадках, прислів’ях, приказках (народна творчість), переважають у розмовно-побутовому та художньому стилях і надають мовленню афористичного характеру.

Узагальнено-особовими є також речення, які виражають психічний стан особи в певних типових ситуаціях:

Дивишся і не надивишся, дишеш і не надишешся тим чистим, гарячим і пахучим повітрям (І. Нечуй- Левицький ).

Безособові речення

Безособовими називають такі односкладні речення, у яких головний член — присудок — позначає дію, процес або стан, що мислиться незалежно від виконавця:

Можна знайти в природі півтони.

Можна життя спинити на півслові,

Але нема в житті напівціни,

Але нема в житті напівлюбові.

А. Демиденко.

Головний член безособового речення може виражатися:

✵ безособовими дієсловами, що називають явища природи або стан людини:

Замело туманами, зарясніло мрякою (В. Симоненко).

Світає, Господи, світає... (Л. Костенко).

Гарячий мед ллє сонце. Мрійно. Жарко. (В. Коломієць);

✵ особовими дієсловами в безособову значенні:

На луках під гарячим сонцем дуже пахло свіжою травою й польовими квітами (І. Нечуй-Левицький).

Із садочка красно пахощами віє (М. Старицький);

✵ дієслівними формами на -но, -то:

Цілі вулиці викошено огнем-косою (Г. Косинка).

О, сліз таких вже вилито чимало... (Леся Українка);

✵ словами немає (нема), не було, не буде, при яких є додаток у родовому відмінку:

На вільну душу ланцюгів нема (В. Симоненко).

Нема краси в затятості безсилій... (Л. Костенко).

Немає мудріших, ніж народ, учителів (М. Рильський).

Весни такої не було й не буде (Леся Українка );

✵ прислівниками (словами категорії стану): добре, приємно, важко, холодно, тепло, жаль, шкода, слід, треба, можна тощо (часто із зв’язкою або без неї):

На душі було так чисто... (М. Вороний ).

Надворі повно сонця і голубого неба (Г. Тютюнник).

Тож добре людині на білім світі (А. Малишко).

До чого ж гарно й весело було в нашому городі (О. Довженко).

Земле! Як тепло нам із тобою! (М. Рильський).

Вогненного нам треба слова! (П. Тичина).

Інфінітивні речення

Інфінітивними називають такі односкладні речення, головний член яких виражений інфінітивом (неозначеною формою дієслова):

Піти, піти без цілі і мети... Вбирати в себе вітер, і простори, і ліс, і лан, і небо прозоре (Ю. Клен ).

Світе мій, розлита сонця повінь, як тебе збагнути і як пізнати? (Л. Забашта).

Серед інфінітивних речень виділяють:

1. Розповідні із значенням ствердження чи заперечення дії, її неминучості, можливості чи неможливості:

Словами серденька не обдурити (Леся Українка).

Любов відкрити важче, ніж Америку (Л. Костенко).

2. Спонукальні речення, що виражають поради, побажання, пропозицію, прохання, наказ, заклик:

Писати тільки правду. Не зраджувати її ні за яких обставин (О. Довженко).

3. Питальні речення:

Як же його у неволі жити без надії? (Т. Шевченко).

Але що ж робити живій душі у цій державі смерті? (В. Мисик).

4. Речення, які виражають бажаність чи небажаність дії. У таких реченнях до складу головного члена входить частка б (би):

Назавжди б викреслити війну з життя людини! (І. Ле).

Запросити б друзів до хліба-солі живих, і мертвих у далекім полі (А. Малишко).

Розрізняйте!

Безособові речення:

І мені заспівати хотілось лебединую пісню собі (Леся Українка).

І все на світі треба пережити (Л. Костенко).

Інфінітивні речення:

Час, моя пісне, по волі буяти (Леся Українка).

Жити. Творити. Світ берегти. Світити людині на цілі світи (І. Драч).

На відміну від безособових речень, до складу головного члена яких теж може входити інфінітив, але залежний, підпорядкований предикативним словам (важко, жаль, добре, можна, слід), в інфінітивних реченнях дієслово в неозначеній формі є незалежним і самостійно виступає в ролі головного члена — присудка.