Українська мова - Новий довідник - М. Радишевська 2008

Фонетика. Графіка. Орфоепія
Орфоепія
§ 13. Основні норми літературної вимови

Орфоепія

Орфоепія (від грецьких orthos — правильний, epos — мова, мовлення) — це розділ мовознавства, який вивчає правила літературної вимови.

Основним поняттям орфоепії є орфоепічна норма. Вона охоплює насамперед вимову звуків та звукосполучень у різних позиціях, наголошування слів та інтонацію.

Порушення нормативної вимови спричиняють:

✵ діалектне оточення;

✵ змішування норм близькоспоріднених мов (найчастіше української з російською та польською);

✵ іноді письмо: слова вимовляють так, як вони написані, без урахування розбіжності між вимовою й написанням.

Кодексом орфоепічних норм служить «Орфоепічний словник».

Дотримання мовцями правил літературної вимови — це показник загальної культури людини й суспільства в цілому.

Вимова голосних звуків

Для української літературної вимови характерне чітке її виразне звучання голосних звуків у наголошеній позиції: [учи́те^ил], [нау́ка], [ра́нок], [пра́уда], [в’і́ра], [жи́то], [кни́га], [краса́], [му́др’іс’т’],[пахошч'і].

Так само чітко й виразно вимовляються голосні [а], [у], [і] в ненаголошених складах: [пи́санка], [бага́т’:а], [веч’ір], [сп’іве́ц], [сніжи́нка], [струмо́к], [jа́блуко], [jа́в’ip], [п’іуро́ку], [пра́дід], [култу́ра].

Ненаголошений голосний [о], як і наголошений, теж вимовляється виразно й повнозвучно, ніколи не наближаючись до голосного [а], як у російській мові: [пода́ка], [гороби́на], [па́порот], [оке^иа́н], [осока́], [оси́ка], [ого́н ], [доброта́], [солове́і], [па́росток].

Проте перед складом з наголошеними [у], [і] ненаголошений [о] у вимові наближається до [у]: [зо^узу́ла], [ко^узу́ла], [го^улу́бка], [по^угру́д':а], [то^уб’і], [со^уб'і].

Ненаголошений [е] наближається до [и], так само ненаголошений [и] у вимові більшою чи меншою мірою наближається до [е]: [ве^исе́лка], [зе^ирно́], [зе^имл'а́], [ле^иті́ти], [де^ире^ив’і́ї], [сте^ибло́], [сме^ире́ка], [зи^и'мо́виі], [ки^ерпа́тиі], [ди^евови́жниі].

Примітка. Голосні [е], [и] максимально зберігають свою якість в абсолютному кінці слова й у складі з побічним наголосом: [мо́ре], [далекосх'і́дниі].

Для голосного [и] це й позиція перед [і] (орфографічно — й) у закінченнях прикметників: [не^ибе́сниі], [моли^ето́униі], [ве^и«ли^ече́зниі], [мате^ири́нскиі], [ви^есо́копое^итичниі].

Вимова приголосних звуків

Відповідно до законів української орфоепії дзвінкі приголосні [б], [г], [ґ], [д], [д'], [з], [з'], [ж], у мовленнєвому потоці, як правило, зберігають свою дзвінкість:

✵ У кінці слова: [народ], [друг], [хл'іб], [ніж], [мо́лод'], [зи^еґза́ґ], [пе^иіза́ж], [нака́з],, [па́мороз].

✵ У середині слова перед наступним глухим приголосним (здебільшого на межі кореня й суфікса): [сте́жка], [ши́бка], [ри́бка], [бе^ирі́зка], [ни́з’ко], [скла́дка], [борі́дка], [ре́дка], [ме^ире́жка],[різба́], [ло́жка].

Лише дзвінкий приголосний [г] У кількох словах перед глухими [т], [к] оглушується й вимовляється, як парний йому глухий [х]: [ле́хко], [во́хко], [ні́хт'і], [к'і́хті], [д’о́хт'у], [ми^ехти́т].

Кінцеві дзвінкі приголосні префіксів роз-, без-, через- перед глухим приголосним кореня: [розкв’іта́ти], [бе^изсме́рта], [ро́зпис], [бе^изкошто́уно], [розступи́тиса], [чере^изс'іде́лни^ек].

Глухі приголосні перед дзвінкими в середині слова піддаються впливові дзвінких, тобто вимовляються дзвінко: [молод'ба́], [воґза́л], [фудбо́л].

Різну артикуляцію мають гортанний [г] і проривний задньоязиковий [ґ] звуки. Приголосний звук [ґ] властивий деяким власне українським та іншомовним словам (їхній перелік подано в «Українському правописі» 1993 року: [ґа́нок], [ґрунт], [аґрус], [ґул'а], [ле́ґ’ін], [ґре́чниі́], [ґда́нск], [ґре^инла́ндіjа] тощо.

В інших словах слід вимовляти звук [г]: [г’іга́нт], [га́рно], [гніздо́], [горі́х], [го́лос], [газе́та], [ваго́н].

Звуки(африкати) вимовляються як один неподільний звук, лише на межі префікса й кореня буквосполучення [дж], [дз] вимовляються роздільно, тобто як два окремі звуки: але: [п’ідживи́ти], [в'іджартува́ти], [в’ідзи^емува́ти), [в’ідзна́чити].

Шиплячі приголосні [ж], [ч], [ш], вимовляються твердо, вони пом’якшуються тільки перед [і] та коли подовжуються: [плашч], [плач], [хрушч], [ча́ша], [кру́ча], [че^ибре́ц], [ше́п’іт], [шче́дриі], [л'ішчи́на], [че́мниі], [брошу́ра], [журі́], [шчо], [чого́], [оч’і], [нож’і], [ш’іст], [клуч’і], [п’ідніж':а], [узб'іч':а], [під:аш’:а], [подорож’:у], [вели^еч':у], [розк’іш':у].

Твердо вимовляються губні приголосні [б], [и], [в], [лі], [ф] у всіх позиціях; напівпом’якшено лише перед [і], а також у словах іншомовного походження перед йотованими.

Звук [ф] вимовляється чітко в запозичених словах; його слід відрізняти від буквосполучення [хв], яке вживається у власне українських словах: [факт], [фа́уна], [фаза́н], [де^илф’ін], [ф’ілосо́ф’іjа], [фото́граф], [фejе́pija], [фе́д'ір], [фе^иодо́сіjа]; [хв’і́ртка], [хворо́ба], [хви́ла], [xвója], [хвале́бниі], [хвастли́виі], [хви^гли́н:иі].

Вимова буквосполучень

Буквослолучення -ться і -шся в дієслівних формах 3-ої особи однини та множини теперішнього й майбутнього часу вимовляються відповідно як [ц:] і [с:]: [см'іjец:а], [хвилуjец:а], [познаjомлац;а], [научац:а], [с'.м’іjес:а], [xвилyjec:a], [познаjоми'с:а], [научи'с:а].

Для вимови характерне також спрощення в окремих групах приголосних (орфографічно не закріплене): агентство — [аге́нство], студентство — [студе́нство], туристський — [тури́скиі], поїздці — [поjізці], звістці — [зв'ісці], невістчин — [не^ив'ішчин].