Соціологія короткий енциклопедичний словник - 2020

ЕКОЛОГІЯ СОЦІАЛЬНА

ЕКОЛОГІЯ СОЦІАЛЬНА — інтегративна наука, що вивчає основні закони та закономірності взаємодії суспільства та природи з метою оптимізації та гармонізації їх взаємодії.

Термін «Е.с.» з'явився в 60-х рр, XIX ст., його запровадив амер. вчений Г..Марш, який трактував Е .с. як науку про вплив міського середовища на формування індивіда. На поч. XX ст. у США після появи основоположних праць Р.Парка, Е. Берджеса, Р.Маккензі починає застосовуватись термін «social or human ecology» («соціальна, або людська екологія») для означення наук, дисципліни, що займається вивченням впливу людського суспільства на природне середовище. На Всесвітньому конгресі соціологів (Варна, 1970) створено досліди, комітет Всесвітнього об'єднання соціологів з проблем соціальної екології, чим, по суті, визнано існування Е. с. як самостійної галузі наук, знання. В матеріалах конгресу Е. с. визначалась як соціол. дисципліна, що відповідала розумінню соціології зх. ученими широко — як науки про суспільство. В традиціях рад. наук, простору соціальну екологію визначали як науку соціальну, а не соціол. У колишньому СРСР після виходу в світ праць московського філософа Е. В. Гірусова, ленінградця В. Д. Комарова, новосибірця Ю. Г. Маркова, львів'янина Г. О. Бачинського та після І всесоюзної конференції «Проблеми соціальної екології» (Львів, 1986) за галуззю знань, що досліджує взаємовідносини людини як соціальної істоти з природою, закріпилась назва «Е. с.».

В сучасній науці існує ряд підходів до визначення цієї галузі науки. Так, Е. В. Прусов вважає, що Е. с. — це теорія про шляхи та принципи перетворення людської діяльності відповідно до об'єктивних вимог законів саморегуляції біосфери. В. Д. Комаров визначає її як інтегральну науку про закономірності розвиту соціоприродних відносин, про принципи й методи спочатку оптимізації, а потім і гармонізації відносин суспільства та природи. Ю. Г. Марков вважає, що Е. с. - це наука про конструювання оптимальних відносин між суспільством і природою, в результаті якого цілеспрямовано поліпшується якість природного середовища. А Г. О. Бачинський підкреслює, що Е. с. доцільно визначати як інтегральну міждисциплінарну науку, що вивчає закономірності взаємодії суспільства та природи в межах соціоекосистем різного ієрархічного рівня і розробляє наук, принципи гармонізації цієї взаємодії.

Об'єктом Е. с. є взаємозв'язки між суспільством та природою. Предметом Е. с. є основні закони та закономірності взаємодії суспільства та природи, розвитку системи «суспільство — природа».

Предмет Е. с. умовно поділяють на дві основні частини, або дві сторони — теорет. та прикладну. Теорет. — спрямована на вивчення закономірностей функціонування об'єкта науки і вираження їх у вигляді законів цієї науки, а прикладна - на використання вже пізнаних законів існування та розвитку об'єкта для вироблення стратегій управління процесами, що в ньому відбуваються.

Г. О. Бачинський зазначав, що предметом теорет. соціоекології є вивчення закономірностей взаємодії суспільства та навколишнього природного середовища і розробка на пій основі заг. програми оптимізації та гармонізації цієї взаємодії. Основна роль у формуванні цієї сторони предмета Е. с. належить філософії, яка, формуючи теорет. основи світогляду, дає і відповіді на найбільш заг. питання — що таке природа, людина, в чому полягає специфіка їх взаємодії, які головні пріоритети для людини у її взаємовідносинах з навколишнім природним середовищем. Водночас предметом прикладної соціоекології, вважає він, є вивчення та моделювання і прогнозування соціоекосистем з метою їх оптимізації та управління гармонійним розвитком (соціально-екологічна інженерія).

Основними методами Е. с. є системний, комплексний, соціально-екол. моделювання та соціально-екол. прогнозування.

Метою Е.с. є пізнання закономірностей функціонування та розвитку різноманітних соціоекосистем, опис їх у вигляді теорет. законів і розробка, на цій основі стратегії раціонального природокористування для оптимізації та гармонізації взаємодії суспільства та природи.