Правознавство навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів
ПЕРЕДМОВА
Важливе значення правової освіти в сучасному суспільстві зумовлюється тим, що право регулює найважливіші відносини між громадянами, установами, підприємствами та організаціями тощо, нерідко визначає поведінку особи в тій чи іншій ситуації.
Обізнаність у праві є виявом елементу загальної культури людини, сприяє кращому використанню та захисту кожним своїх прав тощо.
Посібник з правознавства має на меті в доступній формі ознайомити молодих людей, зокрема учнів і всіх, хто бажає набути основ правових знань з теорії держави і права, державного ладу і правової системи України. Водночас він розрахований на абітурієнтів, які складатимуть вступні іспити з основ правознавства до юридичних навчальних закладів, а також на студентів, які вивчають право в неюридичних навчальних закладах (факультетах).
Структурно посібник відповідає програмі з основ правознавства, рекомендованій Міністерством освіти і науки України для абітурієнтів юридичних навчальних закладів та повною мірою охоплює матеріал, передбачуваний в білетах для вступних іспитів з правознавства.
У посібнику враховані вимоги програми з основ правознавства для навчальних закладів загальної середньої освіти.
Видання базується на чинному законодавстві України, зокрема бере до уваги норми Кримінального кодексу України від 5 квітня 2001 р., Земельного кодексу України від 25 жовтня 2001 р., Бюджетного кодексу України від 21 червня 2001 р., Сімейного кодексу України від 10 січня 2002 р., Митного кодексу від 11 липня 2002 р., Закону України «Про вищу освіту» від 17 січня 2002 р., Закону України «Про внесення змін до Закону України «Про охорону праці» від 21 листопада 2002 р., Закону України «Про судоустрій України» від 7 лютого 2003 р., Цивільного кодексу України від 16 січня 2003 р., Господарського кодексу від 16 січня 2003 р., Цивільно-процесуального кодексу України від 18 березня 2004 року, Законів України: «Про вищу освіту» від 17 січня 2002 р., «Про внесення змін до Закону України «Про охорону праці» від 21 листопада 2002 р., «Про судоустрій України» від 7 лютого 2003 р., «Про податок з фізичних осіб» від 22 травня 2003 р., «Про фермерське господарство» від 19 червня 2003 р., «Про особисте селянське господарство» від 15 травня 2003 р., «Про землеустрій» від 22 травня 2003 р., «Про соціальні послуги» від 19 червня 2003 р., «Про охорону земель» від 19 червня 2003 р., «Про загальнодержавне пенсійне страхування» від 9 липня 2003 р., «Про недержавне пенсійне забезпечення» від 9 липня 2003 р., «Про демократичний цивільний контроль над Воєнною організацією і правоохоронними органами» від 19 червня 2003 р., «Про захист суспільної моралі» від 20 листопаду 2003 р., «Про забезпечення рівних прав та можливостей жінок і чоловіків» від 8 вересня 2005 р., «Про житловий фонд соціального призначення» від 12 січня 2006 р.
Частина тем і питань, актуальних в сучасному суспільстві, виходять за межі шкільної програми з правознавства.
У посібнику дається загальна характеристика основних теорій походження та сутності держави і права, розкриваються поняття держави і права, висвітлюється система правоохоронних органів України, розглядаються основи таких галузей законодавства, як конституційне, цивільне, трудове, сімейне, соціальне, житлове, екологічне, земельне, адміністративне, кримінальне та підприємницьке.
У процесі підготовки посібника автори прагнули до об'єктивності, висвітлення матеріалу з позицій гуманізму, орієнтувались на конституційні принципи політичної та ідеологічної свободи й багатоманітності, керувались бажанням ствердження серед молоді моральних принципів, формування відчуття справедливості, поваги до своєї країни, її історії та культури, до культур і релігій інших народів, бережного ставлення до довкілля.
В навчальному посібнику додається чинний наказ Міністерства освіти і науки України №71 від 01.02.2006 р., зареєстровано в Міністерстві юстиції України 8 лютого 2006 р. «Умови прийому до вищих навчальних закладів України».
ПРОГРАМА З ОСНОВ ПРАВОЗНАВСТВА
1. Держава та право
Основні теорії походження держави і права. Поняття й ознаки держави. Поняття функцій держави. Внутрішні й зовнішні функції держави. Класифікація держав за їхньою формою (форми правління, форми державного устрою, політичні режими). Держави, які існували на території сучасної України.
Поняття й ознаки права. Право — особливий вид соціальних норм. Форми (джерела) права. Поняття і структура правовідносин.
Поняття законодавства, його система. Відмінність між правом і законом. Конституції, закони і підзаконні акти. Питання, які визначаються (встановлюються) виключно законами України. Мета і форми систематизації нормативно-правових актів.
Поняття системи права. Поділ права на галузі, правові інститути та правові норми. Загальна характеристика основних галузей права України.
Поняття й основні ознаки правової держави. Головні напрями формування правової держави в Україні.
Поняття, причини і види правопорушень. Поняття і види юридичної відповідальності. Підстави і цілі юридичної відповідальності.
2. Конституційне законодавство України
Закріплення державного, народного й національного суверенітету в Декларації про державний суверенітет України. Акт проголошення незалежності України. Референдум 1 грудня 1991 року. Питання правонаступництва України.
Конституція України — Основний Закон держави. Конституційна форма правління, державного устрою й політичного режиму України. Державна символіка України. Державна мова в Україні. Конституційний статус мов національних меншин.
Поняття громадянства України. Єдність і відмінність понять «людина», «особа», «громадянин». Набуття громадянства України. Припинення громадянства України.
Конституційні права та свободи людини і громадянина. Конституційні обов'язки людини та громадянина. Рівноправність громадян. Міжнародні стандарти в галузі прав людини.
Конституційне закріплення права на освіту. Гаранти права на освіту в Законах України «Про освіту» та «Про загальну середню освіту».
Право громадян на об'єднання у політичні партії та громадські організації відповідно до законодавства України. Право громадян на свободу світогляду та віросповідання.
Конституційний обов'язок захисту Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України. Поняття загального військового обов'язку.
Поняття та форми здійснення народного суверенітету. Безпосередня й представницька демократія. Поняття референдуму і види референдумів в Україні. Конституційне регулювання проведення референдумів в Україні. Засади виборчого права й види виборчих систем. Виборча система України.
Конституційний принцип поділу державної впади. Система органів державної влади за Конституцією України.
Правовий статус і повноваження Верховної Ради України. Вибори народних депутатів, статус народних депутатів України. Уповноважений Верховної Ради України з прав людини. Рахункова палата України.
Президент України, його правовий статус і повноваження. Рада національної безпеки і оборони України. Кабінет Міністрів України: склад, порядок формування, повноваження. Центральні Органи виконавчої впади в Україні. Місцеві органи виконавчої впади.
Поняття про самоврядування. Органи місцевого самоврядування в Україні.
Судова влада в Україні. Конституційний Суд України. Система судів загальної юрисдикції за конституцією і законодавством України.
Поняття правоохоронних органів. Система правоохоронних органів в Україні, їхні завдання. Правовий статус міліції. Правовий статус Служби безпеки України.
Генеральна прокуратура України, її повноваження за Конституцією України. Місце адвокатури у захисті прав людини.
3. Окремі галузі законодавства України
Цивільне законодавство. Загальна характеристика Цивільного кодексу України. Відносини, які регулюються цивільним правом. Учасники цивільних правовідносин. Поняття юридичної особи. Поняття і загальна характеристика цивільної правоздатності і цивільної дієздатності.
Особисті немайнові права громадян та їх захист. Майнові права громадян і юридичних осіб.
Право власності та його конституційний захист. Форми власності в Конституції України. Інтелектуальна власність.
Поняття цивільно-правової угоди і цивільно-правового договору. Види цивільно-правових договорів. Договір купівлі — продажу. Договір майнового найму (оренди). Договір позики. Договір дарування.
Поняття спадщини. Спадкування за законом і за заповітом. Право на обов'язкову частку спадщини.
Житлове законодавство. Загальна характеристика Житлового кодексу України. Право громадян на житло і форми його реалізації. Договір найму житлового приміщення. Правове регулювання приватизації державного житлового фонду.
Сімейне законодавство. Загальна характеристика Сімейного кодексу України. Поняття шлюбу, умови і порядок його укладення. Підстави і порядок розірвання шлюбу. Визнання шлюбу недійсним. Майнові права подружжя. Взаємні права й обов'язки батьків та дітей. Позбавлення батьківських прав. Опіка і піклування. Усиновлення (удочеріння).
Трудове законодавство. Загальна характеристика Кодексу про працю України. Поняття, сторони та зміст трудового договору. Трудові правовідносини. Колективний договір. Умови та порядок прийняття на роботу. Порядок припинення трудового договору з ініціативи працівника. Порядок припинення трудового договору з ініціативи власника або уповноваженого ним органу.
Робочий час і його види. Скорочений та неповний робочий час. Поняття і види часу відпочинку Робочий час і час відпочинку неповнолітніх.
Трудова дисципліна. Правила внутрішнього трудового розпорядку. Види дисциплінарних стягнень. Порядок накладання і зняття дисциплінарних стягнень. Відповідальність за прогул. Відповідальність за появу на роботу у нетверезому стані. Матеріальна відповідальність працівників за шкоду, заподіяну з їх вини підприємству. Порядок розгляду індивідуальних трудових спорів.
Законодавство про соціальний захист і охорону здоров'я.
Поняття соціального страхування та соціального забезпечення. Види пенсій за законодавством України. Види соціальної допомоги сім'ям з дітьми. Юридичні гарантії права на охорону здоров'я.
Фінансове законодавство. Поняття податку та його види. Прибутковий податок з громадян.
Законодавство про підприємницьку діяльність. Поняття підприємницької діяльності. Основні організаційно-правові форми підприємницької діяльності.
Екологічне законодавство. Загальна характеристика законодавства про охорону навколишнього природного середовища. Екологічні права та обов'язки громадян. Права та обов'язки власників природних ресурсів і природо-користувачів. Червона книга.
Земельне законодавство. Загальна характеристика Земельного кодексу України. Право власності на землю. Оренда землі. Порядок вирішення земельних спорів.
Адміністративне законодавство. Відносини, які регулюються адміністративним правом. Загальна характеристика Кодексу України про адміністративні правопорушення. Поняття адміністративного проступку. Види адміністративних стягнень. Адміністративна відповідальність неповнолітніх.
Кримінальне законодавство. Загальна характеристика Кримінального кодексу України. Поняття і ознаки злочину. Стадії вчинення злочину. Добровільна відмова від доведення злочину до кінця. Співучасть у вчиненні злочину. Види кримінальних покарань. Поняття неосудності. Кримінальна відповідальність неповнолітніх.
РОЗДІЛ І. ДЕРЖАВА І ПРАВО
ТЕМА 1. РОЛЬ ДЕРЖАВИ І ПРАВА В СУСПІЛЬСТВІ. ОСНОВНІ ТЕОРІЇ ПОХОДЖЕННЯ ДЕРЖАВИ І ПРАВА
1. Держава та право як закономірний результат розвитку цивілізації
Цивілізація (від лат. civilis - громадський, державний, гідний, вихований) характеризує сукупність матеріальних і духовних досягнень суспільства у процесі його історичного розвитку. Французькі філософи — просвітителі 18 ст. називали цивілізованим суспільством, засноване на засадах розуму і справедливості. Атрибутами цивілізації є держава і право, що виникли у процесі еволюції суспільствам
Під суспільством розуміють сукупність форм спільної діяльності людей, які склалися у процесі історичного розвитку людства. Передумовою суспільства є людина. Між людьми в процесі їх життєдіяльності виникають різноманітні зв'язки і відносини. На певному етапі люди усвідомлюють, що в них є спільні потреби та інтереси і що для їх задоволення необхідні спільні зусилля, а також що зв'язок між ними мусить мати постійний характер. Саме переважно на цих засадах і утворюється суспільство.
З моменту виникнення суспільство вимагає регулювання та управління, потреба в яких значно зростає з появою класів і виокремлення різних видів господарської і духовної діяльності. В цей час закінчується бездержавний період розвитку суспільства, виникають держава і право, що є нероздільними і свідчать про більш високий ступінь суспільного розвитку. Держава і право стають складним і універсальним інструментом урегулювання відносин між окремими людьми, особою і суспільством, окремими суспільними групами.
За допомогою державно-правових інститутів може забезпечуватись панування одного класу над іншим, але може такою здійснюватися захист суспільства і кожної особистості від зловживань з боку сильнішого, гарантуватися життя на основі прав людини. Держава і право можуть бути ефективною протидією сваволі, анархії і безладдю, сприяти розвиткові господарства і культури. Право може втілювати вищу доцільність щодо меж поведінки людей. Тією мірою, якою держава і право перетворюються із засобів обслуговування інтересів окремих соціальних груп на засоби задоволення загально-соціальних потреб, інтересів і запитів усього суспільства й одночасно кожного з його членів, такою ж мірою можна розглядати державу як суспільно-історичну цінність.
Проте держава і право породжуються суспільством і відбивають його недоліки й суперечності. На державу і право впливають різного роду соціальні і етнічні конфлікти, різні ідеології, природні умови та окремі особистості. Держава і право не можуть бути предметом ідеалізації, їх роль у суспільстві за різних часів на різних континентах далеко не однакова.
2. Роль держави і права як атрибутів політичної влади. Держава, право і соціальна справедливість
У загальному розумінні влада - це відносини залежності між людьми, в яких одні можуть здійснювати свою волю, нав'язуючи її іншим. Тому влада є цілеспрямованим впливом тих, хто має владу (суб'єкт влади), на тих, на кого ця влада спрямована (об'єкт влади).
Слід зазначити, що владні відносини виявляються лише в тому разі, якщо суб'єкт і об'єкт перебувають у відносинах панування і підкорення. Оскільки влада в суспільстві поширена на людей і має на меті певне регулювання відносин між людьми, то її називають соціальною. Влада має багато різновидів: батьківська, релігійна, економічна, політична, державна тощо.
Держава і право перебувають у нерозривному зв'язку з політичною владою, а державна влада може розглядатися як різновид політичної влади. Політика - особливий вид людської діяльності, участь у справах держави. В ній знаходять своє відображення питання взаємовідносин між класами і соціальними групами, питання партійної боротьби, відносин між різними національностями, між державами (зовнішня політика) тощо.
Ядром політики є проблема завоювання, утримання і використання державної влади. Державна влада як різновид політичної влади втілюється в державно-правових інститутах і призначена для регулювання суспільних відносин. Державна влада має офіційний публічний характер. В межах країни вона є найвищою, повною, верховною і ні від кого не залежною. Державна влада має свої особливості:
✵ проголошується від імені держави;
✵ юридично закріплюється;
✵ її впровадження в життя забезпечується силою держави;
✵ регламентується за допомогою права і здійснюється в офіційно встановлених межах і лише певними засобами.
Верховенство державної влади виявляється в її універсальності (її владна сила поширюється на все населення і громадські організації країни), в її прерогативах (державна влада може відмінити будь-який прояв іншої суспільної влади), а також в наявності таких законів впливу, якими ніяка інша суспільна влада не володіє (наприклад, монополія законодавства, правосуддя).
У демократичному суспільстві державна влада набуває форми народовладдя. Її першочерговими завданнями стають:
✵ втілення свободи і справедливості у відносинах учасників суспільного життя;
✵ захист та охорона прав і законних інтересів особи та родини (сім'ї);
✵ забезпечення функціонування державних органів на основі права;
✵ реалізація повноважень держави не лише через примус, а й через силу громадської думки;
✵ забезпечення рівних для всіх можливостей в усіх сферах життєдіяльності людей, базуючись на принципах соціальної справедливості, гуманізму і загального блага.
З давніх-давен людство мріяло про державу соціальної справедливості. Ці мрії знайшли відбиток у творах Платона, Аристотеля, Фоми Аквінського, Т. Мора, Т. Кампанелли, Г. Сковороди, А. Сен-Симона, Ш, Фур'є, О, Герцена, М. Драгоманова, С. Булгакова, П. Флоренського та багатьох інших мислителів.
У загально-філософському розумінні справедливість — це розподіл блага і зла між людьми, зокрема співвідношення між роллю окремих особистостей в житті суспільства та їх соціальним становищем, працею і винагородою, вчиненим діянням і відданням, достоїнством людини та її суспільним визнанням, між правами та обов'язками, злочином і покаранням.
Справедливість має бути одним з основних принципів правосуддя. Взаємопов'язаність права і справедливості перетворює останню на соціально-правову справедливість.
У державах соціальної справедливості на перший план має виходити не класовий або груповий інтерес, не нав'язування всьому суспільству волі певного класу чи певної соціальної групи, а загальносуспільний інтерес, соціальна справедливість, забезпечення всім громадянам гідного існування, всебічна підтримка чесної праці, морального та фізичного здоров'я населення та збереження навколишнього природного середовища.
3. Основні теорії походження та сутності держави і права
На сьогодні серед науковців — юристів, істориків, філософів, етнографів та ін. вчених немає одностайності в поглядах на причини виникнення держави і права. Здебільшого виникнення держави і права пов'язується з економічними та соціальними чинниками, з виникненням майнової нерівності, розшаруванням суспільства — появою класів.
У науку така теорія походження держави ввійшла під назвою соціально-економічної класової, або історико-матеріалістичної теорії.
Згідно з цією теорією найважливіші зміни в житті первіснообщинного ладу були пов'язані з істотними змінами в економічному житті тогочасного суспільства, яке поступово переходило від привласнювального господарювання (мисливство і збирання) до господарювання виробничого, до одержання надлишкового продукту. Це зробило робочу силу людини здатною виробляти більшу кількість продуктів, ніж було необхідно для підтримання життя людини. Виникали реальні умови для експлуатації чужої праці та майнової і соціальної диференціації.
Цей період характеризується трьома великими розподілами праці: відокремленням скотарства від землеробства; відокремленням ремесел від землеробства І виділенням особливого прошарку людей, зайнятих лише обміном продуктів.
Перший великий поділ праці сприяв першому великому поділу суспільства на два класи - вільних і рабів; другий великий поділ спричинив поглиблення майнової нерівності серед вільних; третій викликав появу класу посередників — купців, зайнятих лише обміном продуктів.
Суспільство розкололося на групи людей (класи) з різним майновим станом і різними, подекуди протилежними, інтересами. З'являється об'єктивна необхідність у новій організації, здатній вирішувати проблеми і конфлікти в суспільстві. На зміну первіснообщинному ладу приходить держава. Органи родового (общинного) управління замінюються органами державного апарату, виникає державна влада, яка виступає захисником панівних верств суспільства. Державна влада поширюється на всіх, хто проживає на визначеній кордонами території, незалежно від національності, й виступає як офіційний представник суспільства.
Одночасно із виникненням держави відбувався процес формування права. Соціальні норми, що існували, стають непридатними у класовому суспільстві. Спочатку право складалося з трансформованих звичаїв та окремих судових рішень, яким панівний клас надавав значення загальнообов'язкової норми. Згодом, із становленням і зміцненням центральних органів державної влади, основним засобом формування правової системи стають акти (правила поведінки), які видаються цими органами і виражають інтереси домінуючих у країні верств суспільства.
Згідно із класовим соціально-економічним вченням, кожному типу виробничих відносин відповідає історичний тип держави і права з характерними рисами та особливостями. Виробничі відносини - це категорія, що характеризує відносини між людьми у процесі суспільного виробництва: відносини власності, виробництва, обміну, розподілу і споживання матеріальних благ.
Найчастіше визначаються такі історичні типи держави: 1) рабовласницький; 2) феодальний; 3) буржуазний; 4) соціалістичний; 5) сучасний. За різних часів у різних країнах існували також держави перехідного періоду.
Рабовласницький тип держави і права характеризується такими ознаками:
✵ поділ суспільства на вільних і рабів;
✵ відсутність у рабів елементарних людських прав («знаряддя, що говорить»);
✵ панівна роль у середовищі вільних великих землевласників та військової верхівки;
✵ зневажання фізичної праці, що вважалася таланом невільників;
✵ переважно автократичний та олігархічний характер політичних режимів.
Феодальному типу держави і права притаманні такі риси:
✵ власність феодалів на землю , яка складає основу суспільства закріплена у феодальному праві;
✵ закріплення у праві майнової та особистої залежності від феодалів — землевласників;
✵ правове закріплення поділу суспільства на стани, належність до яких визначалася самим фактом народження;
✵ набуття багатими містами права на самоврядування;
✵ створення станових представницьких органів (парламенти, земські збори);
✵ закріплення ієрархії взаємовідносин (сюзеренітет-васалітет) у середовищі дворянства;
✵ вплив церковного (канонічного) права на суспільне та особисте життя;
✵ найпоширеніша форма правління - монархія.
Характерними рисами держави буржуазного типу є:
✵ правове закріплення формальної рівності громадян перед законом;
✵ проголошення принципу законності;
✵ визнання особистих і політичних прав людини;
✵ проголошення свободи, недоторканності й непорушності приватної власності;
✵ зосередження основних зусиль держави на функціях охорони приватної власності та боротьби проти загально-кримінальної злочинності;
✵ скасування дворянських та інших станових привілеїв;
✵ процес зрощення державного апарату з фінансовими монополіями;
✵ множинність форм правління (парламентська монархія, парламентська і президентська республіка та ін.).
Соціалістичному типу держави і права (на прикладі СРСР притаманні такі риси:
✵ проголошення диктатури пролетаріату, що поступово переростає у загальнонародну державу;
✵ заперечення принципу поділу державної влади і закріплення керівної ролі комуністичної партії;
✵ офіційне закріплення марксистсько-ленінської ідеології як єдиної в країні;
✵ правове закріплення переваги інтересів держави над інтересами особистості;
✵ заборона приватної власності та підприємництва;
✵ монополія державної власності у господарстві країни;
✵ проголошення однією з головних функцій держави охорону соціалістичної власності;
✵ юридичне закріплення обов'язку громадян працювати;
✵ акцентування уваги на забезпеченні соціально-економічних прав громадян.
Однак масові репресії, голодомори, які відбувалися за часів радянської влади, жорстке обмеження релігійної діяльності та нехтування значенням релігії в суспільстві, заборона трудової приватної власності, недооцінка культурних і національних традицій народів, обмеження свободи слова, зародження в надрах державного і партійного апарату номенклатурної буржуазії та інші негативні явища значною мірою дискредитували ідею соціалістичної держави. У цьому аспекті варта уваги думка видатного філософа XX століття М. Бердяєва: «У комунізмі є здорове, правильне і цілком збіжне із християнством розуміння життя кожної людини як служіння надособистісній меті, як служіння не собі, а великому цілому. Але ця правильна ідея спотворюється запереченням самостійної цінності і гідності кожної людської особистості, її духовної свободи».
Найдетальніше соціально-класова теорія розроблена у творах Л. Моргана, Ф. Енгельса, К. Маркса, В. Леніна. Радикальні теоретики цього напрямку дотримувались тактики зміни буржуазного ладу шляхом збройної революційної боротьби. Визначаючи саме таким метод досягнення мети - побудови справедливого соціального ладу, вони проігнорували як історичний досвід (криваві наслідки французької 1789 року та інших революцій), так і наслідки нехтування принципами християнської моралі.
В Україні, більшою або меншою мірою, прихильність до цієї теорії виявляли: видатний політичний діяч та історик М. П. Драгоманов, вчений — мислитель С. Л. Подолинський, Леся Українка, відомий письменник і політик В. К. Винниченко та ін.
М. П. Драгоманов вважав, що «політична форма держави є річчю цілком другорядною порівняно із соціально — економічними відносинами», а «певні форми колективізму, навіть комунізму рішуче насуваються на життя всіх цивілізованих народів». С. Л. Подолинський ставив за мету знищення революційним шляхом існуючого ладу, завоювання політичної влади трудящими і утворення соціалістичної республіки, в основі якої мала стати община, яка сама вершитиме «суд і правду».
У XX ст., а особливо в другій його половині, у буржуазних державах і буржуазному праві відбуваються зміни: зростає чисельність державного апарату і збільшується його вплив на життя країни; посилюється роль партій і громадських організацій у політичному житті країни; зростає роль держави у перерозподілі прибутків на користь соціально незахищених верств населення: за громадянами визнаються не лише політичні, але й певні соціально-економічні права. До держав, де відбуваються такі зміни, нерідко застосовується поняття «сучасні демократичні держави».
Окрім викладеної вище соціально-економічної класової теорії походження держави і права, поширені також теорії: теологічна, патріархальна, договірна, психологічна, теорія насильства, конвергенції, космічна теорія.
Теологічна (релігійна) теорія пояснює походження кожної держави і права божественною волею. Це обґрунтовує її вічність, непорушність і святість. Відомими представниками цієї теорії у середньовічній Європі були богослови і мислителі Аврелій Августін і Фома Аквінський, у XVIII ст. прихильник королівського абсолютизму філософ Жозеф де Местр. У XX ст. палкий послідовник Фоми Аквінського відомий католицький філософ і професор Жак Марітен, виступаючи проти капіталізму і буржуазної демократії, протиставляє їм християнську демократію. Істинне буття, за Ж. Марітеном, — це духовний світ, а держава — це реальність другого порядку, підпорядкована духовному світові й залежна від нього.
Ця теорія багатоаспектна, за наших часів поширена також і в багатьох мусульманських країнах.
Згідно з теологічною теорією, існує вищий божественний закон, який має лежати в основі позитивного права, створюваного державою. Прихильники цієї теорії пов'язують розвиток держави і права з діяльністю релігійних діячів, дотриманням релігійних канонів або орієнтацією держави і права на божественні начала (В. Соловйов).
Заперечення цієї теорії фактами існування як у минулому, так і на сучасному етапі антигуманних, несправедливих, з погляду віри, режимів не є доказом, бо релігія не заперечує існування добра і зла у земному бутті.
Теологічну теорію не можна ні довести, ні спростувати, але в оцінці її істинності не можна не враховувати визнання існування Бога не тільки більшістю мислителів багатьох поколінь, але й такими всесвітньовідомими вченими як Д. І. Менделєєв, Т. Едісон, А. Ейнштейн, І. П. Павлов, М. І. Пирогов, Я. І. Сікорський, В. фон Браун, А. Швейцер, В. Войно-Ясенецький та ін.
Патріархальна теорія. Сутність цієї теорії полягає у твердженні, що держава походить від сім'ї, є результатом розростання сім'ї. Сім'я як початковий осередок суспільного життя розростається у плем'я, а плем'я - у державу. Батьківська влада над дітьми трансформується у владу монарха над своїми підданими. Піддані мають підкорятися своєму монархові, монарх - проявляти щодо них батьківську турботу. Представниками цієї теорії були Аристотель і Платон. Розглядаючи суспільні відносини у державі як аналогію сімейних відносин, Платон виступав проти поділу суспільства на бідних і багатих, проти права приватної власності. Проте, як має бути мудрим глава сім'ї, так і мудрими мають бути правителі держави. У цьому аспекті Платон схиляється до елітарного характеру держави, стверджуючи, що до тих пір, поки філософи не стануть царями у державі або царі й законодавці не стануть філософами, тобто поки обидві сили - політика і філософія - не зіллються, до тих пір не буде кінця бідам держави. Прихильне ставлення до патріархальної теорії було у Росії в одного із теоретиків народницького руху М. Михайловського, в Україні - історика, філософа і громадського діяча М. Драгоманова.
Договірна теорія. Згідно з цією теорією держава виникає внаслідок укладення між людьми суспільного договору - добровільної угоди між правителем і народом для забезпечення спільної справедливості. Держава має забезпечувати безпеку громадян та охорону їхньої власності. Таким же шляхом створюється і право, яке з погляду прихильників цієї теорії, має природний характер: кожна людина має невід'ємні права, набуті від природи. У разі порушення правителями умов договору і природних прав людини народ має право цих правителів замінити. Представниками цієї теорії були Т. Гоббс в Англії, Г. Ероцій у Еолландії, Ж.-Ж. Руссо у Франції, О. Радищев у Росії, ректор Київського Університету св. Володимира К. Неволін та ін.
Психологічна теорія. За цією теорією, яка з'являється у XIX ст., причини виникнення держави криються у властивостях психіки людей. Суть цієї теорії в тому, що в людях закладена психологічна потреба жити в умовах організованого співтовариства, в умовах — колективної взаємодії. Психіці переважної частини людей притаманна потреба підкорятися видатним особистостям, залежати від еліти суспільства. Залежність членів роду, племені від старійшин і вождів згодом закріплюється у праві. На чолі держави мають стояти особистості, наділені особливою волею і талантом керівництва.
Засновниками цієї теорії були французький криміналіст Габріель Гард і професор Київського університету св. Володимира, а згодом Варшавського університету Л. Петражицький.
Теорія насильства. Ця теорія пояснює виникнення держави завоюванням одними племенами, народами інших. Переможці перетворюються на панівні касти, стани, класи, а переможені - на рабів, підневільних тощо. Для утримання поневолених у покорі, управління ними необхідна держава як апарат, створюваний переможцями для керування переможеними. Отже, держава, за цією теорією, - не результат Божого провидіння, а породження ворожнечі, переваги грубої сили, війни й насильства. Ідеологічними підвалинами цієї теорії певною мірою можна вважати філософію Ф. Ніцше, який пропагував ненаситне прагнення до влади, культ грубої сили, зверхність арійців, підкорення слабких народів і т. п.
Представниками цієї теорії були австрійський правознавець і соціолог другої половини XIX - початку XX ст. Л. Гумплович, який стверджував, що у знищенні і підкоренні слабких проявляється природній закон боротьби за існування, а також німецький правознавець і філософ цього ж періоду Є. Дюрінг, на думку якого відносини між індивідами з'ясовуються шляхом насильства, так званої «робінзонади». Прихильно ставилися до цієї теорії прибічники нацизму і расизму, які проголошували насилля найважливішим чинником розвитку, а гуманізм - виправданням слабовілля.
Теорія конвергенції. У пошуках відповіді на історичну перспективу розвитку держави і права чимало дослідників 50-60 роках 20 століття звертаються до так званої теорії конвергенції (від лат. convergentic - зближення, наближення, сходження). За цією теорією, в ході історичного розвитку поступово зникають істотні відмінності між капіталізмом і соціалізмом та відбувається їх зближення та злиття. Кожна система запозичує в іншої усе найкраще і ліквідує негативні економічні, політичні, правові та інші риси державності. До творців цієї теорії належать — російський емігрант, професор Гарвардського університету П. Сорокін, представник доктрини «народного капіталізму», французький соціолог Р. Арон, американський соціолог, економіст, історик X. Ростоу. Теорія конвергенції близька ідеям Володимира Винниченка - знаного українського політичного діяча і письменника. У своїх працях «Нова заповідь» (1948 р.) та «Слово за тобою Сталіне!» (1950 р.) та ін. він обґрунтував соціально-політичну програму «колектократії», - влади колективу, колективних форм організації, господарства тощо. Це, на думку В. Винниченка, стало б шляхом до міждержавного порозуміння та згладжування міждержавних протиріч. В. Винниченко звертався до Організації Об'єднаних націй та громадської думки світу з пропозицією надати до рук народу справу війни й миру, а урядам активно шукати шляхи порозуміння між собою та мирного співіснування. Шляхом запровадження «колектократії» під орудою ООН на думку В. Винниченка з'являться якісно нові держави, які в майбутньому могли б об'єднатися у світову федерацію вільних народів.
Певною мірою з теорією конвергенції збігалися погляди відомого українського вченого і політичного діяча, професора М. Павловського, який у книзі «Шлях України» — 1999 р. обґрунтував ідею «соціального капіталізму», а Академік, народний депутат Верховної Ради України І. Юхновський у лютому 1993 р. в «Урядовому кур'єрі» писав, що «У нас буде оригінальна модель. Буде капіталізм і соціалізм уперемішку».
Історія давала Україні виняткову можливість такого позитивного, кращого поєднання, злиття, зближення, що є в соціалістичній і капіталістичній системах. Але ця можливість, цей шанс бездарно втрачено. В Україні, без згоди народу, відбулася зміна суспільного устрою держави: владу праці змінила влада капіталу. Країна перейшла до так званої ринкової економіки. І розпочався в Україні «дикий капіталізм» за висновком професора М. Павловського.
Космічна теорія. Поява держави за цією теорією пояснюється втручанням інопланетних цивілізацій.
Анархізм (від грецьк. «безвладдя»). У XIX - XX ст. набувають поширення теорії анархізму. Представники цієї теорії виступали і виступають за негайне знищення всякої державної влади і приватної власності, за створення федерації дрібних автономних асоціацій (об'єднань) виробників. Різновидом анархізму є анархо-синдикалізм, в теорії якого передбачається передача всієї влади в суспільстві профспілкам. Основними провідниками анархістських ідей були М. Штірнер, П. Ж. Прудон, М. Бакунін, П. Кропоткін. Ідею анархізму в Україні прагнув втілити Н. Махно.
Слов'янофільська теорія розвитку держави. В основу цієї теорії покладено ідею самобутності суспільного і державного розвитку слов'янських народів. Погляди представників слов'янофільського напрямку суспільної думки в ХІХ-ХХ ст. засновувалися на протиставленні ідеології слов'янських народів, яким притаманні релігійність, «єдність духу», відчуттів і розуму, колективізм, любов до ближнього, народам Західної Європи, яким притаманні індивідуалізм, раціоналізм, розсудливість, культ матеріального прогресу. Найвищою духовною цінністю слов'ян, яка обумовлює характер їх державності, слов'янофіли вважали «соборність», що означає поєднання свободи і єдності багатьох людей на основі їх спільної любові до одних і тих же абсолютних цінностей, якими є вчення православної церкви та її святих отців.
Слов'янофіли заперечували як революційний соціалізм, так і буржуазну демократію з її «фабричними відносинами» та «формально-логічною законністю». За поглядами слов'янофілів, на Заході держава виникла на основі насильства і завоювання, а в Древній Русі - внаслідок «природного розвитку національного життя». Слов'янські держави оминули період жорстокого рабовласницького суспільства. Для слов'янофілів характерна ідеалізація суспільного ладу Київської Русі та общинного способу життя.
Слов'янофільство виступає як антипод орієнтації суспільної думки на західноєвропейський (буржуазний) шлях соціального розвитку. Теоретики слов'янофільства в західному світі вбачають культ індивідуалізму під виглядом «загальнолюдських цінностей», пріоритет матеріального над духовним, масовий егоїзм і раціоналізм. Водночас ними не заперечується необхідність запозичення кращих надбань країн Заходу. Державна влада, на їхню думку, має бути централізованою, а народу необхідно надати можливість вирішувати питання місцевого самоврядування, місцевих проблем господарського, культурного і соціального життя. Політичні свободи, вважають вони, є відносним і негативним явищем, а справжнім завданням держави є: творити правосуддя, стежити за моральністю і святістю законів, охороняти гідність людини, сприяти землеробській праці і, таким чином, послуговувати не тимчасовим, а вічним цілям. Слов'янофіли виступають прихильниками переважно монархічних форм державного управління.
Слов'янофіли не проповідували ворожнечі до інших народів, зараховуючи до слов'ян всіх не за ознаками походження по крові, а за умовами сприйняття духовних цінностей православної цивілізації. В. Соловйов писав, що необхідно застосовувати заповідь Ісуса Христа «Люби ближнього, як самого себе» також і до спілкування націй «Люби всі інші народи, як свій власний».
Слов'янофільські ідеї були характерними для О. Хом'якова, братів І. Киреєвського та П. Киреєвського, К. Аксакова й І. Аксакова, М. Данилевського, Ю. Самаріна, Ф. Достоєвського, С. Соловйова, В. Зсньківського, М. Бердяєва та ін.
У сучасний період прихильними до ідей слов'янофільства в Росії с відомі письменники О. Солженицин і В. Распутін. Певні ідеї слов'янофільства в Україні поділяють академік П. Толочко, філософ О. Базилюк, громадський діяч О. Свистунов та ін. Першочерговими завданнями слов'янських держав, вважають вони, є відновлення традиційних цінностей слов'ян, протистояння глобалізації «ринкової психології», віддання переваги виробничій сфері над комерційною, зміцнення співробітництва слов'янських держав, створення заслону примітивній масовій культурі. У 2003 р. було створено партію «Слов'янський народно-патріотичний союз» (СНПС). Яка задекларувала будівництво громадського суспільства на засадах соціальної справедливості відродження слов'янської духовності, християнських традицій, зміцнення економічних та культурних зв'язків між суверенними слов'янськими державами. До керівництва СНПС увійшли політичні діячі: академік П. Толочко, О. Ременюк, С. Сафронов, С. Правденко.
ТЕМА 2. ДЕРЖАВА
4. Поняття й ознаки держави
Держава є одним з найважливіших суспільних явищ. Протягом століть вчені юристи, філософи, політики прагнули дати визначення поняття держави та розкрити її сутність.
Універсальне правове визначення держави для всіх епох і всіх країн дати важко. Залежно від історичних умов на перший план можуть виходити або класове начало, або загально-соціальне (діяльність в загальнонаціональних інтересах). Проте, узагальнюючи спільні ознаки держав, різних за класовою сутністю, формою правління і функціями, можна зробити висновок, що держава - це певний засіб організації суспільства, основний елемент політичної системи.
Отже, держава - це особлива політико — територіальна організація влади, що має суверенітет, володіє спеціальним апаратом управління і примусу, здатна надавати своїм велінням загальнообов'язкової сили і здійснювати керівництво суспільством.
Держава характеризується низкою ознак, що, по-перше, відрізняють її від суспільної влади у до державний період і, по-друге, підтверджують її особливість як основного знаряддя здійснення політичної влади. Найсуттєвішими з них є: територія. Якщо у первісному суспільстві влада поширювалася на людей залежно від належності їх до того чи іншого роду, племені, то з появою держави вона діє на них залежно від території їх проживання. Поширення державної влади лише на виокремленій кордонами частині земної кулі зумовлює адміністративно-територіальний поділ: уся територія держави розбивається на адміністративно-територіальні одиниці, на яких організуються державна влада та управління. В різних країнах адміністративні одиниці називаються по-різному: області, округи, краї, провінції, штати тощо;
✵ суверенітет. Це політико — правова властивість державної влади, яка виявляється у:
✵ верховенстві державної влади на території країни, можливості самостійно вирішувати важливі питання суспільного життя, встановлювати загальнообов'язкові для всіх членів суспільства правила поведінки;
✵ єдності державної влади, - тобто наявності в державі лише законодавчо встановлених державних органів, відсутності
будь-яких не передбачених законом паралельних структур влади;
✵ незалежності державної влади, що означає незалежність її на міжнародній арені.
Слід зауважити, що суверенітет держави може бути частково добровільно обмежений, коли кілька держав об'єднуються у федерацію або конфедерацію. У суспільно-політичній літературі застосовуються також поняття «національний суверенітет» (право націй на створення власної держави) і «народний суверенітет» (здійснення народовладдя в державі); наявність особливого апарату управління, який забезпечує виконання функцій держави; наявність публічної політичної влади, що виявляється в існуванні груп людей, які здійснюють владні управлінські функції, впливають на суспільні відносини шляхом авторитету або примусу; наявність загальнообов'язкових правил поведінки — правових норм. Держава видає закони та інші акти які є загальнообов'язковими для всього населення країни; система податків. Це збір коштів, які держава у певній пропорції збирає з населення, підприємств, організацій для утримання державного апарату, армії, поліції, здійснення загальнокорисних цілей — фінансування освіти, культури, охорони здоров'я, природоохоронних заходів тощо; зовнішня атрибутика: гімн, прапор, герб, столиця. Держава є універсальною політичною формою організації суспільства, центральним елементом політичної системи тому, що:
✵ у кожній країні може бути багато політичних організацій, а держава існує лише одна;
✵ лише держава може вирішувати будь-які загальносуспільні справи, а решта організацій вирішують, як правило, справи, що стосуються лише частини суспільства;
✵ лише держава має право виступати від імені свого народу;
✵ лише веління держави, втілені у правові норми, є загальнообов'язковими для всього населення країни.
Термін «держава» може вживатись і в інших значеннях. Так інколи поняття «держава» ототожнюють з поняттям «країна», тобто певною територією, що становить єдність населення, історії, природних умов тощо.
5. Внутрішні та зовнішні функції держави
Функціями держави є основні напрямки (сторони, види) діяльності держави всередині країни і на міжнародній арені для досягнення певних цілей.
Під цілями діяльності держави мається на увазі бажаний результат її внутрішньої та зовнішньої політичної, економічної та іншої діяльності. У функціях проявляється соціальне призначення держави.
Функції держави класифікуються по-різному. За ознакою часу їх здійснення розрізняють функції постійні (підтримання правопорядку, освіта) та тимчасові (ліквідація стихійного лиха), за сферами суспільного життя - економічні, соціальні, політичні, а також здійснювані у духовній сфері.
Залежно від напрямів державної діяльності щодо меж країни функції поділяють на внутрішні та зовнішні.
До внутрішніх функцій належать напрями діяльності держави, в яких конкретизується її внутрішня політика відносно економічних, ідеологічних, екологічних, культурних та інших сторін життя суспільства. Внутрішніми функціями Української держави є такі:
а) економічна (планування і прогнозування економічного розвитку, формування бюджету, встановлення системи податків);
б) культурно-виховна;
в) соціального обслуговування (фінансування охорони здоров'я, пенсійне забезпечення, допомога безробітним та ін.);
г) охорони та захисту всіх форм власності;
ґ) охорони правопорядку, прав та свобод людини і громадянина;
д) екологічні (охорона, відновлення і поліпшення природного середовища);
е) інші.
Зовнішні функції — це основні напрямки діяльності держави за її межами у зносинах з іншими державами, міжнародними громадськими організаціями і світовим суспільством загалом.
Зовнішні функції Української держави такі:
а) організація співробітництва з іншими державами, зарубіжними громадськими організаціями і світовим суспільством в цілому;
б) захист від нападу ззовні, охорона державних кордонів;
в) підтримка миру і мирного співіснування держав, запобігання війнам, ліквідація зброї масового знищення;
г) економічного і культурного співробітництва;
ґ) екологічна;
д) участь у вирішенні інших світових глобальних проблем сучасності.
Внутрішні і зовнішні функції кожної держави тісно пов'язані, оскільки зовнішня політика держави значною мірою залежить від внутрішніх умов існування цієї країни.
Основні методи здійснення функцій держави:
а) переконання - метод, суть якого зводиться до виховання у населення бажаної для держави поведінки;
б) заохочення — метод, суть якого зводиться до пропаганди позитивного досвіду здійснення функцій держави та надання певних переваг колективам і особам, які слідують цьому досвіду;
в) примус - метод, що полягає у можливості застосування або у реальному застосуванні до правопорушників заходів щодо притягнення їх до відповідальності.
Основними формами здійснення функцій держави є: законодавча (створення законів та інших правових норм); виконавча (реалізація правових норм, їх втілення в життя та контроль за їх виконанням); судова (скасування незаконних актів, припинення неправомірних дій, відновлення законності та ін.).
Механізм держави. Держава як велика і універсальна організація складається з численних менших організацій, які є ланками цієї великої системи. Об'єднує їх те, що всі вони беруть участь у здійсненні функцій держави. В сукупності всі ці організації називаються механізмом держави. До нього входять три групи державних організацій:
1). державні органи (апарат держави) - наділені чітко визначеними владними повноваженнями з управління конкретними сферами суспільного життя. За характером здійснюваних функцій вирізняють:
✵ представницькі законодавчі органи;
✵ органи виконавчої влади;
✵ органи судової влади;
2). державні установи - державні організації, які під керівництвом державних органів здійснюють функції держави у сфері виробничої діяльності;
3). державні установи — державні організації, які під керівництвом державних органів здійснюють функції держави у сфері діяльності, пов'язаної з наданням послуг та створенням нематеріальних цінностей (освіта, медицина, культура, наука, спорт).
6. Форми держави
Форма держави - сутність трьох елементів: форми правління, форми державного устрою і політичного (державного) режиму.
1. Форма правління — це організація верховної державної влади, тобто порядок утворення вищих державних органів, їх компетенція та взаємовідносини між ними.
Для з'ясування форми правління слід встановити, як формуються вищі органи державної влади, яка їх структура і обсяг владних повноважень, як вони взаємодіють з народом і один з одним.
Відомі дві форми правління: монархія і республіка.
Монархія - це така форма правління, за якої верховну владу в державі повністю або частково здійснює одна особа, що належить до правлячої династії (фараон, король, шах, цар, імператор, негус та ін.) і одержує її (владу), як правило, у спадок і на все життя, а не на певний строк. Монарх не несе юридичної відповідальності за свої діяння.
Монархія буває необмеженою та обмеженою. За необмеженої монархії монарх ні з ким не ділить верховну владу і сам видає закони, призначає чиновників на вищі посади, здійснює вищий суд і управляє державою на свій розсуд. Необмежена монархія була характерна для держав минулих епох, але як виняток збереглась і до наших днів, наприклад в Саудівській Аравії, Омані. Король Саудівської Аравії та султан Оману створюють при собі лише дорадчий орган — раду (ашура).
Обмежена парламентська монархія - це монархія, за якої влада монарха суттєво обмежується конституцією. Реальна влада у країні належить парламенту та уряду, члени якого (міністри) підпорядковані парламенту. Монарх є символом єдності нації, народу, держави, він забезпечує стабільність суспільства, виконує представницькі функції. Таких монархій чимало в сучасному світі: Англія, Швеція, Норвегія, Нідерланди, Бельгія, Данія, Іспанія, Люксембург, Японія та ін.
Серед обмежених монархій виокремлюють дуалістичну монархію, якій притаманна подвійність (дуалізм) верховної влади: монарх зосереджує всю повноту виконавчої влади (він формує уряд, призначає і звільняє міністрів, які несуть відповідальність перед ним). Законодавчі повноваження в цих країнах розподіляються між виборним представницьким органом (парламентом) і монархом з підпорядкованим йому урядом. У сучасному світі така монархія зустрічається дуже рідко (Марокко, Йорданія, Князівство Бутан).
Ідеологом монархізму на Україні був відомий історик, соціолог, політик і публіцист В. К. Липинський, який в еміграції створив політичну організацію - український союз хліборобів — державників (УСХД). Метою УСХД було відновлення української держави у формі трудової монархії зі спадковою гетьманською владою. Найвідоміша праця В. К. Липинського - «Листи до братів — хліборобів».
Республіка - це така форма правління, за якою державна влада здійснюється виборними органами, що обираються населенням на певний строк. Республіки були відомі ще з рабовласницьких і феодальних часів (Афіни, Венеція, Псков, Новгород), але найбільш характерна ця форма для сучасних держав.
У наш час у республіках формальне право брати участь у виборах органів влади належить усьому населенню країни, тобто всім громадянам, які досягай певного віку, не визнані судом недієздатними, чиї права не обмежені на підставах, передбачених законом. Республіки бувають: парламентські, президентські та змішані.
У парламентських республіках:
а) глава держави (президент), як правило, обирається парламентом;
б) уряд формується з представників партій, що мають більшість у парламенті;
в) уряд підзвітний парламенту і несе перед ним колективну відповідальність за свою діяльність;
г) парламент може висловити урядові недовіру, що тягне за собою його відставку.
Такими республіками є Італія, ФРН, Молдова, Австрія.
У президентській республіці:
а) президент обирається населенням країни або за особливою процедурою (виборщиками та ін.);
б) уряд призначається президентом і затверджується парламентом;
в) уряд підзвітний президенту, а не парламенту;
г) законодавча влада належить представницькому органу (парламенту);
ґ) президент є головнокомандувачем, має право відкладного вето на рішення парламенту та деякі інші права (наприклад, право розпустити парламент).
До таких республік належать США, Аргентина, Казахстан, Білорусь, Узбекистан, Замбія та ін. Республіки, в яких поєднуються у тому чи іншому співвідношенні елементи як президентської, так і парламентської республік, називаються змішаними: парламентсько-президентськими (з перевагою владних повноважень парламенту) і президентсько-парламентськими (з перевагою владних повноважень президента).
Такі форми державного правління існують в Україні, Росії, Франції, Португалії, Болгарії, Польщі та ін.
2. Форма державного устрою - визначається адміністративно-територіальною організацією держави, ступенем самостійності адміністративно-територіальних утворень (областей, країв, округів, земель, комун, повітів, штатів, провінцій, графств, воєводств, ленів та ін.) в управлінні своїми справами та їх залежністю від центральних органів влади.
Унітарна держава - це єдина цілісна держава, територія якої поділяється на адміністративно-територіальні одиниці, що не мають ознак суверенітету (Україна, Білорусь, Франція, Польща, Болгарія, Македонія, Куба, Угорщина, Чехія, Словаччина, Данія, Швеція, Норвегія та ін.). Для таких країн характерною є наявність єдиної системи державних органів, єдиного законодавства, єдиної системи судових і правоохоронних органів, єдиного громадянства. За рівнем залежності місцевих органів влади від центральних органів влади, унітарні держави поділяються на централізовані і децентралізовані.
У складі унітарної держави допускається існування автономій, які можуть вирізнятися характером самоврядування, мовними та культурними особливостями (наприклад, у складі Великобританії — Шотландія і Північна Ірландія, у складі Данії - автономні утворення — Фарерські острови та Гренландія, у складі Іспанії - Країна Басків, Каталонія, Валенсія та ін., у складі Китайської Народної Республіки за ознаками територіального проживання національних меншин створено 5 автономних районів.
Федеративна держава є об'єднанням кількох держав або державних утворень - суб'єктів федерації (автономні республіки, штати, землі), які мають свої законодавчі, виконавчі, судові органи, а інколи й своє законодавство. Територія федерації складається з територій її суб'єктів. Федеративними державами сучасного світу є Росія, США, ФРН, Індія, Бразилія, Нігерія, Австралія та ін.
Конфедерація - це форма союзу держав для забезпечення спільних інтересів за умов збереження за державами — членами цього союзу їх суверенітету. Члени конфедерації зберігають право виходу зі складу конфедерації. У різний час конфедераціями були: Австро-Угорщина до 1918 р., Швеція і Норвегія до 1905 р., Єгипет і Сирія з 1958 р. до 1961 р., Сенегал та Гамбія з 1981 р. до 1989 р.; Швейцарія і нині офіційно називається конфедерацією, хоча реально вже давно стала федерацією. В нинішній час існує погляд на Європейський Союз як на своєрідну конфедерацію.
До перелічених форм державного устрою подекуди в теорії держави і права додають співдружність і співтовариство. Такі об'єднання фактично є вільними конгломератами незалежних держав.
3. Форми політичного (державно-правового) режиму. Політичний режим виявляється в сукупності засобів, прийомів і способів реалізації державної влади, що відображають її характер і зміст з погляду співвідношення демократичних і недемократичних засад. Розрізняють два основних види політичного режиму: демократичний та антидемократичний.
4. Демократичний режим. Основними ознаками демократичного режиму є:
✵ проведення виборів вищих і місцевих представницьких органів;
✵ плюралізм (багатоманітність) у політичній, економічній, ідеологічній та духовній сферах життєдіяльності людей;
✵ рівність громадян у здійсненні ними своїх прав і виконанні обов'язків;
✵ свобода слова, друку, зборів, участі в партійних і громадських організаціях.
В ідеалі демократичний характер держави передбачає підконтрольність державних органів і посадових осіб суспільству, пріоритет методів переконання перед методами примусу, високий рівень економічного розвитку, гідний рівень життя, захист населення від сваволі і беззаконня. У структурі демократичного режиму умовно виділяють:
а) безпосередню демократію; пряму участь населення у вирішенні питань державного життя шляхом загальнонародного голосування (референдуму);
б) представницьку демократію; участь народу у справах держави через представницькі, виборні органи, тобто через депутатів вищих і місцевих виборних органів.
5. Види антидемократичних режимів:
1. Тоталітарний режим. Має такі ознаки:
✵ тоталітарний, тобто повний, всеохоплюючий контроль над всіма сферами суспільного життя (економіка, ідеологія, культура, мистецтво і т. п.) аж до особистого життя громадян;
✵ узурпація влади однією масовою партією, яка нав'язує населенню свою ідеологію за умов нетерпимості до інших ідеологій.
2. Авторитарний режим. Має риси, подібні до тоталітарного режиму, але контроль над різними сферами життя суспільства не має такого всеохоплюючого і жорсткого характеру. Авторитарний режим ґрунтується в основному на культі однієї або кількох осіб, яким офіційна ідеологія часто намагається створити авторитет, акцентуючи увагу на турботі цих осіб про народ, державу тощо. Розрізняють три види авторитарних режимів:
✵ диктаторський режим - у країні владу перебирає на себе політичний лідер, закони можуть ігноруватися, діяльність уряду контролюється і спрямовується диктатором. Жорстке придушення опозиції виправдовується необхідністю наведення «порядку в країні»;
✵ військовий режим - вища державна влада зосереджується в руках військових, які управляють економікою і соціальною сферою, втручаються у сферу культури. Діяльність партій, як правило, забороняється;
✵ теократичний режим - в одній особі зосереджується вища державна і релігійна влада, значна частина релігійних норм включається в систему права, певні функції держави здійснюються релігійними організаціями і служителями культу. Прихильників теократичного режиму в мусульманських країнах прийнято називати фундаменталістами.
3. Деспотичний режим. Існує за умов абсолютної монархії. Для цього режиму характерна безглузда жорстокість правителя заради егоїстичних особистих інтересів.
4. Тиранічний режим. Заснований на одноосібному правлінні, але, на відміну від деспотії, владу тиран одержує не за правом успадкування, а внаслідок узурпації, насильницького захоплення, наприклад, шляхом державного перевороту. Головна мета тирана - зберегти владу. Тому для тиранії характерні свавілля, беззаконня, фізичне і моральне насильство над людьми, жорстокі репресії.
5. Фашистський режим. Являє собою крайню форму тоталітаризму і авторитаризму, поєднану з ідеологією зверхності однієї нації над іншими, націоналізмом і расизмом. Нації втовкмачують, що вона здібніша, енергійніша, культурніша за інші нації і народи, гідна кращого життя, ніж інші, - неповноцінні, народи. Народу нав'язують культ вождя (надлюдини). У таких країнах статус громадян залежить від національної належності. Цим режимам притаманна агресивна зовнішня політика, зорієнтована на захоплення чужих земель та поневолення інших народів.
6. Охлократія — влада натовпу, юрби, нехтування законами, використання такої ситуації у власних інтересах політичними авантюристами та кримінальними елементами. Такі політичні режими, як правило, мають тимчасовий перехідний характер.
7. Держави, які існували на території сучасної України
Історія державності на території України складна і суперечлива. На території нашої Батьківщини в різні часи виникали, існували і занепадали різні держави. Першими на шлях державотворення вступили у середині І тис. до н. е. кочові племена північного Причорномор'я - кіммерійці, скіфи, сармати, готи, гуни. Традиції та досвід державного життя на ці території були принесені греками-переселенцями, що в VII - V ст. до н. е. заснували міста — держави (поліси) Tip, Ольвію, Херсонес, Понтікапей.
Державність у східних слов'ян. На рубежі IV - V ст. у східних слов'ян відбувається процес розпаду первісного суспільства, виникнення державних форм організації суспільного життя. Найбільш відомим племінним союзом цього часу був антський племінний союз. Економічне і політичне зближення східних слов'ян на рубежі VIII - IX ст. призвело до широких політичних об'єднань навколо Києва та Новгорода, а згодом їх злиття в єдину державу Київську Русь, яка проіснувала до середини XIII ст. у формі федерації східнослов'янських племен, а згодом, внаслідок татарської навали і політичної роздробленості, набула ознак союзницьких відносин. Державно-правові структури Київської Русі характеризувались становленням влади удільних князів, які перебували у певній васальній залежності від Великого Київського князя, але прагнули набути якомога більше свободи. Влада князів дещо обмежувалась боярами та верхівкою княжих дружинників. Рабство в Київській Русі не набуло поширення, переважну частину населення становили селяни; в господарстві застосовувалось общинне землеволодіння.
На рубежі XII - XIII ст. вирізняються певні політичні центри, які продовжили традиції державотворення. У південно-західній частині Київської Русі таким центром стало Галицько-Волинське князівство, яке проіснувало до середини XIV ст.. Західні держави, скориставшись занепадом цього князівства, захопили історичні східнослов'янські землі.
Литовсько-руська держава (XIV ст. - 1569). Частина руських князівств увійшли до Великого князівства Литовського. Колишні удільні князі в основному зберігали свою владу та систему управління, продовжувала діяти «Руська правда» та Звичаєве право. Проте князі вважались залежними від Великого князя Литовського. Православна релігія стала пануючою по всій Литві. Литва значною мірою перейняла давньоруську письменність і культуру.
Річ Посполита і землі України (1569-1648). Політичне зближення Литви та Польщі завершилося утворенням Польсько-Литовської держави та включенням земель південно-західної Русі до складу Польської корони. На українських землях запроваджується польська адміністрація, права місцевого населення обмежуються, відбувається процес закріпачення селян, експансія католицької церкви. Така політика колонізації та асиміляції українства викликала соціальний і духовний протест українського народу.
Запорізька Січ і Гетьманщина (XVI - друга половина XVIII ст.). Військова демократія на Запоріжжі та Гетьманська держава, яка з початку XVIII ст. перетворюється на політико-адміністративну автономію українських земель у складі Росії.
Державність в Україні (1917-1991 рр. ) — Відновлення української державності в цей час було пов'язане з розгортанням національно-визвольної революції в Україні, результатом якої були утворення УНР (1917-1918), гетьманату П. Скоропадського (1918), Західноукраїнської Народної республіки (1918-1919), Директорії (1918-1920). У 1919-1920 рр. на території України тимчасово існували також військові режими.
У 1918 — на початку 1920 р. на значній території України встановлюється військова диктатура, ідеологічною основою якої була так звана «біла ідея» (від символу «законного, монархічного правопорядку» - білого кольору). Провідну роль в цьому режимі відігравав генерал Добровольчої армії - А. Денікін, українець за походженням. Центром Денікінського режиму став Катеринодар (Дніпропетровськ).
Денікін мав своїх представників при уряді гетьмана П. Скоропадського. Після падіння гетьманського режиму значна частина офіцерів та чиновників з оточення П. Скоропадського перейшла до А. Денікіна. Найвищим органом цивільного управління при командуванні Добровольчої армії була «особлива нарада».
ТЕМА 3. ПРАВО
8. Поняття права та його ознаки і функції
Кожне суспільство є саморегулювальною системою. Це означає, що суспільство саме забезпечує певний порядок у ньому, використовує для впливу на поведінку людей різні засоби регулювання (впорядкування) суспільних відносин.
До виникнення держави такими регуляторами були правила поведінки (норми) первісного, докласового, суспільства, які мали форму родових і племінних звичаїв. Ці норми складалися у процесі життя суспільства, були обов'язковими лише для членів відповідного роду, племені, виражали їхні спільні інтереси і тому виконувалися добровільно. У разі їх невиконання до порушників уживали заходів громадського впливу, аж до вигнання з роду (племені).
З виникненням держави і розшаруванням суспільства родові звичаї вже не могли підтримувати порядок у суспільстві, оскільки були неспроможні узгоджувати інтереси різних груп населення. За таких умов виникла об'єктивна суспільна потреба у новому типі регуляторів поведінки людей - юридичних (правових) правилах, або нормах права. їхня основна відмінність від норм (правил) первісного суспільства — тісний зв'язок з державою. Отже, право зароджувалося і розвивалося разом із державою як основний регулятор суспільних відносин у ній, спосіб надання державній волі, яка виражається у законах та інших нормативних актах, обов'язкового характеру.
Держава і право відіграють важливу роль у підтриманні й зміцненні цілісності суспільства та його розвитку. Право належить до суспільних норм, тобто таких, які регулюють відносини між людьми.
Право — це система встановлених або санкціонованих державою загальнообов'язкових правил поведінки (норм), які охороняються силою державного примусу і забезпечують юридичну регламентацію суспільних відносин у межах території усієї країни. Право, як і держава, відображає певний тип виробничих відносин, умови життя суспільства, його соціальну, класову структуру та співвідношення класових сил, традиції народу, його культуру. На державу і право впливають демографічні процеси в суспільстві, географічне середовище, а також зовнішні умови життя країни. Право складається і правових норм, тому загальні ознаки і властивості права поширюються і на правові норми.
Характерні ознаки правових норм:
1) норми права виникають разом із державою і офіційно встановлюються чи санкціонуються державою. Право — це правила поведінки, які походять уже не від суспільства, а від держави, виступаючи втіленням волі держави, тобто державної волі політичних сил, які перебувають при владі;
2) норми права, у випадках невиконання їх добровільно, забезпечуються державною владою; держава охороняє їх від порушень шляхом державного примусу;
3) норми права регулюють і охороняють найбільш важливі, з позицій інтересів суспільства, держави та особи, суспільні відносини і соціальні цінності;
4) норми права - це правила поведінки загального характеру. Правила поведінки, відображені у правовій нормі, адресовані не конкретному суб'єктові, а поширюються на всіх, хто стає учасником відносин, які регулюються певною нормою права;
5) норми права встановлюють юридичні права та обов'язки учасників суспільних відносин або правовий статус суб'єктів відносин;
6) норми права виражаються тільки в певних офіційних формально визначених формах (закони, постанови, укази, декрети) і мають свою чинність у часі й просторі;
7) правові норми тісно пов'язані між собою, діють у єдності, складаються в правові інститути, правові галузі та інші частини системи права.
Об'єктивним, або позитивним, правом називають сукупність усіх правових норм, встановлених державою і чинних у цій державі.
Суб'єктивне право - це право конкретної особи, яка має можливість вільно обирати для себе форми поведінки в межах закону. Зміст суб'єктивного права зводиться до того, що відповідний суб'єкт може:
✵ поводити себе певним чином (право на свої дії);
✵ вимагати певної поведінки від інших (право на чужі дії);
✵ звертатись до держави за захистом.
Об'єктивне та суб'єктивне право перебувають у тісному взаємозв'язку.
Функції права - це основні напрямки його впливу на суспільні відносини. В цілому функції права відповідають функціям держави, але найчастіше виділяють регулятивну й охоронну функції права.
Регулятивна функція використовується для запровадження позитивних правил поведінки шляхом закріплення наявних правил (наприклад, закріплень повноважень власника щодо володіння, користування та розпорядження майном) або для забезпечення активної поведінки тих чи інших суб'єктів (наприклад, покладання обов'язку сплачувати податки). Цією функцією здійснюється регулювання економічних, політичних, соціальних, культурних та інших суспільних відносин.
Охоронна функція призначена для вжиття заходів юридичного захисту і юридичної відповідальності і характеризується особливими засобами впливу на поведінку людей (наприклад, заборона розповсюдження наркотичних засобів, кримінальна відповідальність за крадіжку).
Роль права в реалізації класових і загальносуспільних інтересів залежить від типу держави, класів і суспільних груп, які перебувають при владі, їх світогляду та рівня загальної культури, співвідношення класових сил, впливу релігії на суспільство та низки інших чинників.
9. Структура правової норми. Види правових норм
Норма права - це формальне визначення, сформульоване або санкціоноване державою загальнообов'язкове правило поведінки, здійснення якого забезпечується державними примусовими заходами.
Структура норми права - це її складові, визначені такими термінами: гіпотеза, диспозиція, санкція.
Гіпотеза — частина правової норми в якій зазначаються обставини, за яких слід керуватися зазначеною нормою.
Диспозиція — частина правової норми, яка визначає, яким може або повинна бути поведінка суб'єкта права за наявності умов зазначених в гіпотезі.
Санкція — частина правової норми, в якій зазначаються заходи державного впливу або юридична відповідальність, які застосовуються у випадку невиконання приписів, передбачених у диспозиції. Ними можуть бути: майнова відповідальність, накладення штрафу, визнання певних дій недійсними, звільнення з роботи тощо.
Отже, конструкція правової норми може бути представлена за такою схемою:
«Якщо ,.., то ..., інакше ...». Наприклад, якщо одна особа за договором позики одержала від іншої особи грошову суму, то боржник зобов'язаний повернути цю суму у визначений строк, інакше справа буде розглядатися в суді. Безпосередньо в такій структурі норми права зустрічаються не завжди, але така внутрішня логічна схема обов'язково мається на увазі.
Види норм права. За характером приписів поведінки особи норми права поділяються на три види:
1. Імперативні (зобов'язуючі) - встановлюють для учасників суспільних відносин вимогу дотримуватись певної поведінки (наприклад, обов'язок кожного громадянина сплачувати встановлені законом податки).
2. Диспозитивні (уповноважуючи) - надають учасникам суспільних відносин право вибору поведінки у певних межах, якими вони за бажанням можуть користуватись (право особи обирати місце проживання, право на судовий захист, право на заняття підприємницькою діяльністю та ін.).
3. Заборонні - запроваджують заборону щодо вчинення тих чи інших дій (наприклад, заборона прийому неповнолітніх на підземні і небезпечні роботи).
Залежно від того, чи встановлює правова норма правила поведінки, чи передбачає форми (процедуру) здійснення прав і обов'язків, норми права поділяються на:
✵ матеріальні, що встановлюють права та обов'язки громадян, підприємств, організацій тощо; (право власності, право на честь, гідність та ін.)
✵ процесуальні, що передбачають методи здійснення передбачуваних у нормах матеріального права прав і обов'язків (порядок звернення до суду, оскарження судового рішення, притягнення до адміністративної відповідальності та ін.).
Визначають також інші види правових норм, наприклад, дефінітивні, що закріплюють юридичні поняття; соціальні - поширюються на певну категорію осіб; виключні - встановлюють винятки із загальних правил та ін.
За ознакою класових і загальносуспільних інтересів усі правові норми можна поділити на три групи.
До першої групи належать правові норми, які виражають лише інтереси економічно і політично пануючих у суспільстві груп населення.
Друга група об'єднує правові норми, які виражають інтереси абсолютної більшості населення країни (виняток становлять лише представники криміналітету, мафіозних груп та корумпованих кланів). Правові норми цієї групи спрямовані на запобігання епідеміям, стихійним лихам, міжетнічним конфліктам, на ліквідацію хвороб, злочинності, на сприяння розвиткові різних галузей господарства, розвиток освіти і науки, забезпечення зайнятості населення, на організацію оборони країни від нападу ззовні.
Правові норми третьої групи спрямовані на захист соціально незахищених верств населення (допомога інвалідам, сиротам, справедливе пенсійне забезпечення, організація пансіонатів для одиноких літніх осіб, безкоштовна медична допомога, безкоштовна освіта, врегулювання цін на товари першої необхідності тощо).
Гуманісти (мислителі, філософи, літератори, юристи) всіх часів і народів мріяли про державу, в якій діятимуть лише правові норми другої і третьої груп, тобто про державу соціальної справедливості, де правові норми є втіленням гуманізму, рівності й милосердя. Проте одні з них убачали таку державу теологічною (заснованою на принципах і цінностях релігії), а інші — світською.
Очевидним є те, що побудова соціально справедливої держави не може здійснюватися жорстокими методами, масовим застосуванням примусу, обмеженням елементарних природних прав людини; вона має ґрунтуватися на релігійних цінностях та кращих народних традиціях.
10. Право - особливий вид соціальних норм. Єдність та відмінність права і моралі
Право належить до соціальних норм, що регулюють суспільні відносини між людьми та їх організаціями (суспільними утвореннями та об'єднаннями людей). Усі соціальні норми залежно від їх ролі й місця в системі соціального регулювання поділяються на правові (або юридичні), моральні, релігійні, корпоративні, політичні, естетичні; звичаї та традиції.
Моральні норми вказують на принципи поведінки, мають ідейне обґрунтування в ідеалах справедливості та несправедливості, добра і зла, честі, совісті, обов'язку і забезпечуються певним духовним впливом, громадською оцінкою у формі схвалення або осуду Головне в моралі - це уявлення про добро і зло. Моральним є те, що приносить добро людям і, навпаки, дії, які тягнуть за собою зло, аморальні.
Релігійні норми — це норми, які регулюють відправлення релігійних культів, ставлення людей до Бога і навколишнього світу. Вони викладені у Біблії, Корані, Талмуді та інших священних книгах, у рішеннях зборів духовенства (постанови соборів), у творах авторитетних релігійних теологів і проповідників, в яких поряд із релігійними канонами знайшли вираження загальнолюдські норми, правила людського співжиття. Так, у біблійних заповідях встановлюються зобов'язання працювати протягом шести днів, а відпочивати на день сьомий, вимога поваги дітей до своїх батьків, заборона вбивства, злодійства, лихосвідчення, засуджується заздрість тощо. Часто релігійні норми збігаються з моральними і мають сприяти укріпленню моральних основ суспільства. Традиційна релігія кожного народу впливає на характер моралі цього народу. Зокрема мораль сербів, болгар, українців, росіян, білорусів формувалася під впливом православної релігії.
Корпоративні норми — це правила поведінки, що встановлюються та забезпечуються політичними партіями, громадськими організаціями та іншими об'єднаннями людей. Корпоративними нормами є, наприклад, статути профспілок, статути партій, молодіжних, ветеранських, національних, культурних та інших громадських організацій. Корпоративним правом вважають також норми, закріпленні в установчих документах господарських товариств тощо.
Політичні норми - це норми, що регулюють політичні відносини між різними суб'єктами політичної діяльності.
Естетичні норми відбивають ставлення людей до порядку оформлення й оцінки предметів духовної чи матеріальної культури з позицій краси, гармонії, якості тощо. Тут важливу роль відіграють усталені погляди людей на естетичне та неестетичне, красиве й потворне тощо.
Звичаї — це правила поведінки, які склалися внаслідок історично тривалого повторення людьми певних дій, що закріпилися як стійкі звички (весілля, хрестини, звичай «толоки» в селах, відвідування у поминальні дні могил померлих, «перший дзвоник» у школі тощо). Різновидом звичаїв є традиції, що вказують на епізодичне правило, стиль поведінки (вітання при зустрічі, поздоровлення зі святами, відзначення «Дня матері», «Дня вчителя», «Дня медика» тощо).
У регулюванні суспільних відносин, поведінки людей право взаємодіє із мораллю. Мораль як форма суспільної свідомості зародилася раніше за правову форму свідомості. Норми моралі — це продукт історичного розвитку людства, вони формувалися у боротьбі зі злом за ствердження добра, людяності, щастя. Загальнолюдське у змісті моралі знайшло вираження в мудрому і найсправедливішому правилі:
«Стався до інших так, як ти хотів би, щоб вони ставилися до тебе».
Моральні критерії застосовуються до оцінки правових норм. Високу моральну цінність являють основні права людини — юридичне вираження свободи і гідності. Честь і гідність особи охороняються законом. Міцний правопорядок може існувати лише там, де у свідомості людей уявлення про справедливість і законність зливаються воєдино. Право і мораль доповнюють одне одного, вони мають як спільні риси, так і відмінні.
Спільні риси права і моралі:
✵ вони є частиною надбудови над економічним базисом;
✵ мають нормативний зміст (виражені через правила поведінки) і є регулятором суспільних відносин;
✵ мають спільні економічну, соціальну, політичну та ідеологічну бази;
✵ входять у зміст культури суспільства і є ціннісними формами свідомості.
Відмінні риси права і моралі:
✵ мораль виникає раніше за право;
✵ у нормах права закріплено волю держави, в моралі воля виступає як форма суспільної думки;
✵ норми моралі регулюють значно більше коло суспільних відносин, ніж право;
✵ норми права характеризуються конкретністю, норми моралі дають значно більший простір для тлумачення;
✵ норми моралі утворюються й зберігаються в суспільній думці, норми права закріплюються в офіційних актах;
✵ внутрішнім гарантом виконання норм моралі є совість людини, зовнішнім - сила суспільної думки, а норми права забезпечуються примусовою силою держави;
✵ моральні норми не регламентують конкретні міри покарання за той чи інший вчинок, а правові норми можуть передбачати вид і міру покарання.
людина починає вимогливо ставитися до себе, дає своїм вчинкам морально-правову оцінку. Це — єдино правильний спосіб подолання вад, що їх має кожна людина.
11. Джерела (форми) права
Термін «джерела права» тлумачиться неоднозначно. Його розуміють і як матеріальне джерело права (суспільно-економічні відносини, правові концепції, характер та особливості ведення господарства і т. ін.), і як історичну пам'ятку права, з якої ми одержуємо знання про існуюче в давні часи право (Кодекс Юстиніана, «Руська правда», Новгородська судна грамота, «Права, за якими судиться малоросійський народ» та ін.), і як формальне джерело права - спосіб вияву змісту і закріплення правил поведінки, що встановлюється державою, — «джерело (форма) права».
Основі джерела права такі:
1. Правовий звичай - звичаєве правило поведінки, яке санкціонується та забезпечується державою. Значна роль належала правовим звичаям у рабовласницькому суспільстві, в умовах феодалізму. Так, Закони XII таблиць, «Салічна правда», «Руська правда» є переважно збірками звичаєвого права. Правовий звичай був дуже поширений в Україні і діяв у сільських місцевостях до XX ст..
2. Правовий(судовий чи адміністративний) прецедент — рішення компетентного органу держави, якому надалі формально надається обов'язковість при розв'язанні всіх аналогічних судових чи адміністративних справ. Ця форма права поширена в США, Великобританії та інших країнах, де є система загального права.
3. Нормативний договір - письмовий документ, в якому загальні правила поведінки встановлюють кілька суб'єктів (учасників договору). Наприклад, колективний договір у трудових правовідносинах, договір про утворення федерації в державно-правових відносинах. Це продукт узгодження, компромісу сторін, який містить правила, обов'язкові для його учасників.
4. Міжнародно-правові акти — норми міжнародного співтовариства, які за згодою держави поширюються на її території. З 2006 р. в Україні рішення Європейського суду можуть використовуватися як джерела права.
5. Нормативно-правовий акт — письмовий документ державного органу прийнятий в межах компетенції цього органу. Це найпоширеніше джерело права, основа, а іноді майже єдина форма права в багатьох державах, у тому числі в Україні. Правові акти поділяються на закони і підзаконні акти (укази, постанови), які складають систему писаного права.
В арабських і деяких інших країнах джерелом права залишаються мусульманські релігійні погляди. Саме вони визначають, у що мусульманин повинен вірити, що він повинен і чого не повинен робити. Основою мусульманського права є Шаріат (араб. - належний шлях) — збірник мусульманських правових і теологічних нормативів, проголошених ісламом «вічними і незмінними», плодом божественних настанов.
12. Поняття і структура правовідносин. Правосвідомість
Правовідносини — це суспільні відносини, врегульовані нормами права. Це саме життя норми права. Правовідносини - явище складне для реального сприймання. їх не можна побачити чи сприйняти іншими органами чуттів. Реально можна лише спостерігати конкретну поведінку людей, наприклад, продавця і покупця, які реалізують свої суб'єктивні права, передбачені цивільним законодавством. Через правовідносини особи можуть реалізовувати свої права та обов'язки, задовольняти свої інтереси. Правовідносини виникають з конкретної поведінки суб'єктів правовідносин (громадян, організацій, підприємств і т. ін.).
Основні ознаки правовідносин такі:
✵ вони виникають на основі норм права;
✵ характеризуються наявністю сторін, які мають суб'єктивні права та юридичні обов'язки;
✵ вони є видом суспільних відносин фізичних чи юридичних осіб, організацій і спільнот;
✵ здійснення суб'єктивних прав чи додержання юридичних обов'язків у правовідносинах контролюється і забезпечується державою.
Правовідносини мають складну будову і включають у себе такі елементи: суб'єкти, об'єкти, зміст правовідносин.
Передумовою виникнення правовідносин є юридичні факти.
Суб'єктами правовідносин вважають їх учасників, що є носіями суб'єктивних прав та юридичних обов'язків. Суб'єктами правовідносин є:
✵ фізичні та юридичні особи;
✵ державні та громадські організації (профспілки, партії, фонди, земляцтва, ветеранські, молодіжні організації тощо);
✵ різні спільноти (трудовий колектив, нація, народ, населення відповідного регіону тощо).
Суб'єкти правовідносин повинні володіти правосуб'єктністю (правоздатністю, дієздатністю й деліктоздатністю).
Правоздатність — це здатність суб'єкта бути носієм суб'єктивних прав та юридичних обов'язків.
Дієздатність — це здатність суб'єктів своїми діями набувати і самостійно здійснювати суб'єктивні права та виконувати юридичні обов'язки.
Деліктоздатність — це обумовлена нормами права здатність суб'єктів нести юридичну відповідальність за вчинені правопорушення.
Об'єкти правовідносин - це ті реальні соціальні блага, що задовольняють інтереси і потреби людей і з приводу яких між суб'єктами виникають, змінюються чи припиняються суб'єктивні права та юридичні обов'язки. їх поділяють на матеріальні й духовні блага, дії суб'єктів, правовідносини, результати їх діяльності, в тому числі й духовні.
Зміст правовідносин складають права та обов'язки його учасників (суб'єктів).
Зміст суб'єктивного права (можливість певної поведінки) включає в себе такі можливості:
а) діяти відповідно до свого бажання та користуватися соціальним благом, що закріплюється суб'єктивним правом;
б) вимагати певних дій від зобов'язаної сторони;
в) звернутися до суду, державного органу чи посадової особи щодо захисту свого права.
Змістом юридичних обов'язків (належної необхідної поведінки) є необхідність:
а) здійснення певних дій та вимагати здійснення або нездійснення тих чи інших дій від інших осіб;
б) утримання від здійснення дій, що суперечать інтересам інших осіб;
в) нести юридичну відповідальність за невиконання чи неналежне виконання передбачених нормою права дій.
Залежно від тих чи інших ознак можна виділити такі види правовідносин.
Бездіяльність - це стан абсолютної пасивності, відсутність дії. Вона теж може спричинювати певні правовідносини (наприклад, ненадання лікарем медичної допомоги хворому).
Станом (юридичного характеру) можуть бути:
1) сп'яніння, вагітність, громадянство тощо, за наявності яких можуть виникати певні правовідносини;
2) складом — прості (складаються з одного факту, якого досить для настання юридичних наслідків), складні (сукупність окремих фактів);
3) тривалістю у часі - одноактні (складаються з одноразового акту їх виявлення), тривкі, або сталі акти (тривають у часі);
4) юридичними наслідками — правотворні, правозмінні, правоскасувальні.
Право тісно пов'язане зі свідомістю людей.
Правосвідомість є формою суспільної свідомості, сукупністю світоглядів, ідей, що виражають ставлення людей, соціальних груп, класів до права, його мети, до законності, правосуддя, їх уявлення про те, що є правомірним і що є неправомірним.
Правосвідомість містить у своїй структурі:
✵ правову ідеологію — систему правових поглядів, які ґрунтуються на певних соціальних, моральних, релігійних і наукових (теоретичних) позиціях;
✵ правову психологію — звички, почуття, емоції людей щодо правових явищ, буденне ставлення членів суспільства до права.
Правосвідомість — це не тільки знання чинних прав, їх основних принципів і вимог, а й свідоме ставлення до права, орієнтація людей на певну поведінку. Розрізняють правосвідомість людини, певної соціальної групи, суспільства загалом.
Правосвідомість пов'язана із правовою системою, яку слід відрізняти від системи права (сукупність чинних правових норм і поділ їх на галузі та інститути). Під поняттям правової системи розуміють сукупність усіх взаємопов'язаних правових явищ у суспільстві: створення, реалізацію, і охорону права, забезпеченість виконання правових норм, вплив права на суспільство, ставлення членів суспільства до чинного законодавства тощо.
ТЕМА 4. СИСТЕМА ЗАКОНОДАВСТВА І СИСТЕМА ПРАВА
13. Поняття законодавства. Нормативні та індивідуальні правові акти
Поняття «законодавство» найчастіше вживається у двох значеннях, а саме:
✵ як один з основних методів здійснення державою своїх функцій шляхом видання органами державної влади законів;
✵ як сукупність правових норм, що регулюють суспільні відносини (законів, підзаконних нормативних актів, назви яких у різних державах можуть різнитися — укази, декрети, постанови, ордонанси, накази, інструкції тощо).
Відмінність між правом і законом ґрунтується на тому, що право і закон співвідносяться між собою як зміст і форма. Закон виступає в ролі основної форми надання офіційності нормам права, є засобом їх упорядкування. Ототожнювати право і закон можна. В одному законі може бути кілька різних за предметом регулювання правових норм (цивільного, трудового, фінансового права тощо).
У наш час до самого закону нерідко висувається вимога щодо приведення його у відповідність до принципів природного права (свободи і справедливості). Лише за таких умов, згідно з теорією природного права, закон набуває якості правового.
Нормативний акт — це офіційний письмовий документ, що містить норми права. Він:
1) відображає державну волю;
2) видається компетентними органами;
3) має загальнообов'язковий характер;
4) документально оформлюється;
5) охороняється державою;
6) розрахований на багаторазове використання.
Від нормативно-правових актів слід відрізняти індивідуальні правові акти. Це документи, які:
1) видаються на підставі відповідного нормативно-правового акта;
2) розраховані на вирішення конкретних життєвих випадків;
3) передбачають одноразове використання;
4) не мають загального характеру.
Такий акт обов'язковий для осіб, яким адресований (видача ордера на квартиру, витяг зі свідоцтва про народження, реєстрація підприємства, нагородження орденом).
14. Система законодавства.
Конституція, закони та підзаконні акти. Підзаконні нормативні і правозастосовні акти в Україні
Система законодавства - це сукупність чинних нормативно-правових актів певної держави, передусім законів, у яких офіційно закріплюються загальнообов'язкові правила поведінки (норми права). Система законодавства є способом зовнішнього прояву та існування системи права.
Галузі законодавства в деяких випадках збігаються з галузями права (цивільне, кримінальне право), в інших — з підгалузями права (банківське, авторське право) чи міжгалузевими комплексами (морське законодавство). Нормативний інститут — це сукупність нормативно-правових актів, що містять норми, які регулюють один вид суспільних відносин. Нормативний припис — це вимога, що висувається до суб'єктів права в тексті нормативно-правового акта.
Чинне законодавство охоплює велику кількість нормативно — правових актів і є багатоплановим. Для полегшення практики його застосування використовується систематизація нормативних актів, яка забезпечує доступність законодавства для населення, юридичних і посадових осіб.
Систематизація нормативних актів — це діяльність з упорядкування нормативних актів, зведення їх до певної внутрішньо узгодженої системи.
Формами систематизації є кодифікація, інкорпорація та консолідація.
Кодифікація — це систематизація законів та інших нормативних актів, що регулюють певну галузь суспільних відносин з удосконаленням їх змісту. Найпоширенішим кодифікаційним актом є кодекс.
Кодекс — це законодавчий акт, у якому зосереджені й систематизовані норми права, правові інститути, що регулюють певну сферу суспільних відносин, як правило, щодо певних галузей права (Цивільний кодекс, Кримінальний кодекс, Земельний кодекс та ін.). Можуть також прийматися кодекси з окремих найбільш значимих правових інститутів (водний кодекс, повітряний кодекс, кодекс про надра, митний кодекс та ін.).
Прийняття кодексів може бути лише офіційним, тобто здійснюватися уповноваженим на це органом, наприклад Верховною Радою України. Але саме видання, перевидання їх може бути й не офіційним (наприклад, здійснюватися комерційним приватним видавництвом).
Інкорпорація - це систематизація, видання збірників нормативних актів, коли за основу беруться зовнішні ознаки матеріалів (хронологія, розташування актів за алфавітом, за предметом правового регулювання тощо).
Консолідація - це об'єднання кількох нормативно-правових актів, діючих в одній і тій же сфері суспільних відносин, в єдиний нормативно-правовий акт без зміни змісту.
За юридичною силою нормативні акти поділяться на закони та підзаконні акти. Закон - нормативно-правовий акт, що має вищу юридичну силу, приймається вищим представницьким органом (парламентом) держави; регулює важливі суспільні відносини. Скасувати закон або внести до нього зміни має право лише сам законодавчий орган.
Чільне місце серед законів посідає конституція.
Конституція - це основний закон держави, який приймається за особливою процедурою, встановлює конституційні засади державного і суспільного ладу, правовий статус людини, систему державних органів, територіальний устрій та інші основні принципи державного і суспільного життя. Конституція є ядром усієї системи права, має найвищу юридичну силу і верховенство.
Крім конституції країни є ще такі види законів: конституційні, органічні, звичайні.
Конституційні закони - це закони, що вносять зміни і доповнення до конституції. Вони, як і конституція, приймаються кваліфікованою більшістю голосів депутатів або шляхом референдуму.
Органічні закони закріплюють порядок організації функціонування певного державного органу.
Звичайні закони регулюють усі інші суспільні відносини і приймаються більшістю депутатів від складу парламенту.
Усі закони мають вищу юридичну силу, що означає таке:
а) ніхто, крім органів законодавчої влади, не може приймати закони, змінювати чи відміняти їх;
б) усі інші нормативно-правові акти повинні видаватися відповідно до законів;
в) у разі колізій між нормами закону і підзаконного нормативно-правового акта діють норми закону.
На підставі законів, з метою їх конкретизації компетентними органами, приймаються підзаконні нормативні акти, спрямовані на виконання законів. В Україні до них належать нормативно-правові укази і розпорядження Президента України, постанови і розпорядження Кабінету Міністрів України, рішення та постанови уряду Автономної Республіки Крим; накази, інструкції та розпорядження міністерств, відомств, держкомітетів та інших центральних органів державної влади, рішення органів місцевого самоврядування; нормативні акти місцевої державної адміністрації, накази, інструкції, розпорядження адміністрацій державних підприємств, установ, організацій.
Основними підзаконними і правозастосовними актами в Україні є:
✵ Указ - нормативно-правовий акт загального нормативно або індивідуального характеру, що видаються одноособово главою держави, або вищим державним колегіальним органом. В Україні укази видає Президент України. Вони містять загально-правові приписи або мають індивідуальний характер (призначення на посаду або звільнення з посади, нагородження державними нагородами, присвоєння військових та інших звань тощо). Укази приймаються на основі та на виконання Конституції України;
✵ Постанова - нормативно-правовий акт загально нормативного або індивідуального характеру, яким оформлюється прийняття рішень. Зокрема: постанови Верховної Ради України; постанови Кабінету Міністрів; постанови Колегій міністерств і відомств України; постанови Конституційного суду та Вищого господарського суду; постанови органів, які накладають адміністративні стягнення; постанови судів і суддів, прокурорів, слідчих; постанови державних адміністрацій, органів місцевого самоврядування, колегіальних органів підприємств, установ, організацій тощо. Постанови є підзаконними актами і мають відповідати вимогам Конституції України.
✵ Наказ - нормативно-правовий акт управління, що містить в собі норми права, які регулюють відповідні суспільні відносини (трудові, військові тощо), а також є актом застосування норм права (наприклад, призначення, переміщення чи звільнення з посади працівника). За формою накази можуть бути письмові або усні. Всі накази, видані на підставі законів підлягають обов'язковому виконанню. При цьому Конституція України передбачає, що „ ніхто не зобов'язаний виконувати явно злочинні розпорядження чи накази».
✵ Інструкція (лат. ведення, настанова) - нормативно-правовий акт, що видається міністерствами, іншими центральними і місцевими органами державного управління в межах їх компетенції на основі і на виконання законів, указів, постанов і розпоряджень Кабінету Міністрів і актів вищестоящих органів державного управління. Наприклад, Інструкція про порядок ведення трудових книжок, затверджена наказом Мінпраці від 24.09.2003 р. Інструкції також видаються як правила, що регулюють виробничо-технічну діяльність.
✵ Лист - одна з форм актів центральних державних органів. Так, згідно з „ Інструкцією про порядок підготовки, видання, реєстрації, направлення і систематизації нормативних актів Національного банку України» від 10 лютого 1997 р. листи нарівні з наказом, розпорядженням, телеграмою є правозастосовним документом розпорядчого характеру і видається на виконання законодавчих актів та нормативних актів НБУ. У формі листів оприлюднюються роз'яснення Вищого господарського суду України, міністерств і відомств України про застосування норм чинного законодавства. У формі листів оприлюднюються роз'яснення Вищого господарського суду України, міністерств і відомств України про застосування норм чинного законодавства.
16. Загальна характеристика основних галузей права України
У системі права визначальне місце посідає конституційне право, яке часто називають державним.
Конституційне право — галузь права, предметом якого є: регулювання основ державного і суспільного ладу, прав, свобод та обов'язків людини і громадянина; правовий статус Верховної Ради України, Президента України, Кабінету Міністрів України та інших органів виконавчої влади, органів місцевого самоврядування, прокуратури, правосуддя; територіальний устрій України; державні символи тощо. Основним джерелом конституційного права є Конституція України, конституційні та інші закони.
Адміністративне право — галузь права, норми якої регулюють суспільні відносини у сфері державного управління, діяльність виконавчо-розпорядчого характеру, встановлюють склад адміністративних правопорушень, порядок і види адміністративних стягнень. Серед джерел адміністративного права слід зазначити Кодекс України про адміністративні правопорушення.
Цивільне право — галузь права, яка включає правові норми, що регулюють майнові відносини (наприклад, право власності, відшкодування збитків) та пов'язані з ними немайнові відносини (авторське право), а також відносини суто особисті (захист честі, гідності, ділової репутації). Найважливішим нормативно-правовим актом цієї галузі є Цивільний кодекс України.
Трудове право — галузь права, норми якої регулюють трудові відносини між працівниками і власником або органом, уповноваженим власником, щодо укладення трудового договору, його розірвання, умов праці та її охорони, часу праці і часу відпочинку, порядку розгляду трудових спорів тощо. Основним нормативним актом цієї галузі є Кодекс законів про працю України.
Сімейне право - галузь права, норми якої регулюють порядок, умови реєстрації і розірвання шлюбу, права та обов'язки подружжя, стосунки між дітьми і батьками, питання усиновлення, опіки, піклування тощо. Ці норми зосереджені у Сімейному кодексі України, прийнятому 10 січня 2002 р.
Фінансове право — галузь права, яка регулює питання державного бюджету, діяльності банків, податкової системи тощо і для якої характерним об'єктом регулювання є гроші та цінні папери.
Господарське право — галузь права, норми якої регулюють відносини, які виникають у процесі здійснення виробничо-господарської діяльності і державного управління нею.
Земельне право — система правових норм, що регулюють відносини щодо використання та охорони земель, їх режиму, визначають землі сільськогосподарського призначення, населених пунктів, лісового, водного фондів тощо. Основним джерелом цієї галузі права є Земельний кодекс України.
Аграрне право - галузь права, якою регулюються суспільні відносини, що складаються у процесі виробництва сільськогосподарської продукції, її переробки, збереження, реалізації, а також форми і порядок організації сільськогосподарських підприємств, селянських і фермерських господарств.
Екологічне право - система норм, що регулюють суспільні відносини, спрямовані на збереження, відновлення сприятливих природних умов, охорону навколишнього середовища, збереження рослинного і тваринного світу.
Кримінальне право - сукупність юридичних норм, що визначають злочинність діянь, їх караність, обставини, які пом'якшують і обтяжують вину, звільняють від покарання, окреслюють коло злочинів, види і міру покарання за них тощо. Основним джерелом кримінального права є Кримінальний кодекс України.
Кримінально-виконавче право - галузь права, що регулює суспільні відносини, які виникають у зв'язку із застосуванням кримінального покарання, заходів виправного впливу і визначає правовий статус засуджених. Законодавчою основою цієї галузі є кримінально-виконавчий кодекс України від 11.07.2003 р.
Усі зазначені галузі права вважаються галузями так званого матеріального права, оскільки регулюють суспільні відносини, так би мовити, у статиці.
Але для правильного застосування норм права необхідні відповідні процедури, процесуальні норми, які складають цивільне Процесуальне право та кримінально-процесуальне право.
Цивільно-процесуальне право - галузь права, що регулює порядок розгляду та вирішення судом цивільних справ і виконання судових рішень. В основу його покладено Цивільний процесуальний кодекс України від 18.03.2004 р.
Кримінально-процесуальне право — галузь права, норми якої регулюють діяльність, пов'язану з порушенням кримінальних справ, попереднім розслідуванням злочинів і розглядом кримінальних справ у судових інстанціях. Основним джерелом кримінально-процесуального права є Кримінально-процесуальний кодекс України.
Виділяють також адміністративно-процесуальне і господарське процесуальне право. Ці галузі регулюються відповідно Кодексом адміністративного судочинства України від 06.07.2005 р. і Господарським процесуальним кодексом України від 01.09.2001 р.
Міжнародне право — система правових норм, що регулюють взаємовідносини між державами (міжнародне публічне право) чи між громадянами різних країн та їх об'єднаннями (міжнародне приватне право). Міжнародне право не належить до системи внутрішнього права, а складається на основі міждержавних угод. Норми міжнародного права набувають сили в країні лише за умов офіційного визнання цією країною відповідної міжнародної угоди.
Всі галузі права прийнято відносити до однієї з двох сфер — або приватного, або публічного права.
Приватне право регулює сферу приватної ініціативи особи в усіх галузях суспільного життя (цивільне, сімейне право).
Публічне право регулює відносини держави та особи, а також відносини міждержавними органами (конституційне, адміністративне, фінансове право тощо). Значний внесок у розвиток ідеї правової держави зробив видатний німецький філософ І. Кант. Сам термін «правова держава» введено до наукового обігу німецьким юристом першої половини XIX ст. Р. фон Молем.
У Росії ідея правової держави набуває розвитку з XIX ст., але ще у другій половині XVIII ст. професор права Московського університету і член Російської Академії наук С. Десницький та вчений і дипломат В. Малицький обстоювали ідею рівності прав усіх людей і націй, верховенство права, засуджували кріпацтво. Ідеї правової держави розроблялися відомими юристами М. Коркуновим і П. Новгородцевим. Значну увагу ролі права у державі приділяв філософ Соловйов, вбачаючи в ньому поєднання інтересів «особистої свободи і загального блага», необхідну умову для подолання зла, «щоб світ не перетворився на пекло». Філософ С. Франк вплив права на суспільство та його виняткову роль пояснював необхідністю його витоку із совісті і вільного внутрішнього визнання правди.
Глибокі розробки питань становлення правової держави на початку XX ст. здійснені українськими вченими — юристами Б. Кістяківським і С. Котляревським. Б. Кістяківський після революції 1905 р. у відомому збірнику «Вехи» публікує статтю «На захист права», де виступає переконаним прибічником непорушності права і застерігає інтелігенцію, яка у своїй революційній діяльності вважала за можливе не зв'язувати себе правовими нормами і навіть боротися проти «деспотизму» закону, про можливі непередбачувані наслідки таких поглядів. Ця стаття була покладена Б. Кістяківським в основу докторської дисертації, яку він захистив у 1917 р. і став деканом юридичного факультету Київського університету.
Професор державного права С. Котляревський у магістерській дисертації «Конституційне право. Досвід політико — морфологічного огляду» (1907) і докторській дисертації «Правова держава і зовнішня політика» (1909) обґрунтував значення пріоритету права як для блага країни, так і в міждержавних відносинах. У статті «Оздоровлення»
B. Котляревський констатував, що «культ сваволі і класової ненависті» обумовлює катастрофу держави.
У пореволюційний період теорія правової держави виявилася в Радянському Союзі несумісною з ідеєю «диктатури пролетаріату», визначенням держави як засобу панування одного класу над іншим. З цих же ідеологічних засад було відкинуто ідею поділу влади. Ігнорування свободи думки і політичних прав людини, усунення релігії як моральної основи суспільства, сувора концентрація державної.
18. Основні напрями формування правової держави в Україні. Громадянське суспільство
Конституція України проголосила Україну суверенною і незалежною, демократичною, соціальною, правовою державою. Правовий характер нашої держави виявляється, насамперед, у передбаченому Конституцією принципі верховенства права, у взаємній відповідальності держави та особи, у здійсненні державної влади на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу і судову, у гарантуванні громадянам прав і свобод людини та громадянина.
Важливим є те, що громадянам гарантується можливість звернення до суду для захисту своїх конституційних прав і свобод, до Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини, до відповідних органів міжнародних організацій, членом або учасником яких є Україна, після використання всіх національних засобів правового захисту своїх прав і свобод.
Визначення України правовою державою ще не відображає реальність сьогодення. Розбудова правової держави вимагає створення необхідних соціально-економічних засад розвитку суспільства, кожної окремої особи.
Окрім вирішення економічних і соціальних проблем основними напрямами формування правової держави в Україні мають бути такі:
1) громадяни і держава виступають як вільні та рівноправні партнери, їх взаємовідносини здійснюються на основі права і розумних меж свободи;
2) громадяни у формах, передбачених конституцією держави, активно впливають на формування права, здійснюють контроль за діяльністю державних органів і посадових осіб; через демократичні інститути і механізми впливають на формування та здійснення державної політики;
3) усі форми власності є рівноправними, громадяни мають певну економічну незалежність; праця (індивідуальна і колективна) є вільною і заохочується як державою, так і суспільством;
4) існує реальна багатоманітність ідеологічного та культурного життя громадян.
Отже, громадянське суспільство можна визначити як спільність вільних, рівноправних і високоморальних людей, які беруть активну участь у політичному житті і формуванні державної політики, вільні у виборі світогляду і політичних переконань.
ТЕМА 6. ПРАВОПОРУШЕННЯ ТА ЮРИДИЧНА ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ
19. Поняття, причини та види правопорушень
Усі людські вчинки умовно можна поділити на суспільно корисні і шкідливі. Всякий вчинок, який суперечить встановленим і схваленим суспільством правилам, завдає шкоди іншим людям, є викликом суспільству, порушує моральні умови існування людини і суспільства. Суспільно корисні вчинки узгоджуються з нормами права, а суспільно шкідливі, як правило, є порушенням правових норм. Протиправна поведінка є антиподом правомірної поведінки і породжує правопорушення.
Отже, правопорушення - це суспільно шкідливий, протиправний вчинок, здійснення якого передбачає юридичну відповідальність. Щоб встановити, чи є конкретний вчинок або поведінка правопорушенням, необхідно проаналізувати склад правопорушення. До особливостей складу правопорушення слід віднести такі:
✵ суб'єктом його є деліктоздатна особа, тобто така, що спроможна нести юридичну відповідальність за вчинене правопорушення;
✵ суб'єктивна сторона правопорушення - внутрішнє психологічне ставлення суб'єкта до вчиненого протиправного діяння та його наслідків.
Необхідною ознакою суб'єктивної сторони правопорушення є вина у формі умислу чи необережності. При умислі суб'єкт усвідомлює протиправність свого вчинку, передбачає і бажає настання його негативних наслідків (прямий умисел) чи свідомо допускає їх (непрямий умисел). При необережності особа передбачає можливість негативних наслідків вчинку, але легковажно розраховує їх відвернути (самовпевненість) чи не передбачає можливості настання цих наслідків, хоч могла і повинна була це зробити (недбалість). Об'єктивна сторона правопорушення — це зовнішній вираження протиправного діяння. Ця сторона відповідає на запитання, яким саме чином скоєно правопорушення, якою була діяльність (бездіяльність) суб'єкта правопорушення; чи є об'єктом правопорушення суспільні відносини, соціальні цінності, які охороняються правом і на які зазначене правопорушення посягає.
Ознакою правопорушення є караність протиправного діяння (поведінки) — юридична відповідальність.
Серед причин і умов, які можуть визначати скоєння правопорушень або сприяти їм, характерними є:
✵ дефекти сімейного виховання (жорстокість, відсутність моральних принципів, культ грошей);
✵ безробіття і майнова нерівність у суспільстві;
✵ пияцтво і наркоманія;
✵ вплив певних творів так званої масової культури (особливо перегляд фільмів, у яких популяризуються жорстокість, аморальність, насильство);
✵ низький рівень правосвідомості й правової культури, правовий нігілізм.
Сприяти скоєнню правопорушень можуть і певні суб'єктивні причини, соціально-психологічні особливості (наявність психічних відхилень, темперамент, вік, риси характеру, фізичні вади тощо).
Впливають на скоєння правопорушень і факти недосконалості чинного законодавства (високі податки на суб'єктів господарської діяльності, відсутність ліцензування певних видів діяльності, масове і повсемісне розміщення гральних апаратів та відсутність належного контролю за їх функціонуванням, відсутність прогресивного податку на власність та ін.).
Правопорушення, як правило, зумовлюються не якоюсь однією причиною, а відразу багатьма.
Залежно від ступеня суспільної небезпечності всі правопорушення поділяють на злочини і проступки (провини). Злочинами визнаються правопорушення, з якими пов'язана найбільша небезпека для суспільства та особи.
Залежно від галузі права розрізняють кримінальні, адміністративні, цивільні, трудові, фінансові, екологічні, процесуальні та інші правопорушення.
20. Цілі, підстави та види юридичної відповідальності
Конституція України закріплює основи юридичної відповідальності особи. За Конституцією:
✵ ніхто не може відповідати за діяння, які на час їх вчинення не визнавалися законом як правопорушення;
✵ юридична відповідальність особи має індивідуальний характер;
✵ ніхто не може бути двічі притягнений до юридичної відповідальності одного виду за одне й те саме правопорушення.
Юридична відповідальність має певні цілі, передбачувані результати. До таких належать:
1) захист прав і свобод громадян;
2) утвердження законності;
3) охорона державного ладу;
4) виховання і перевиховання правопорушника;
5) запобігання правопорушенням.
Юридична відповідальність містить у собі й елемент кари, тому що обмежує в чомусь правопорушника, позбавляє його певних благ.
Підставою для юридичної відповідальності повинен бути факт скоєння правопорушення, наявність у діях особи складу правопорушення, який, як зазначалося, включає чотири елементи: суб'єкт, суб'єктивну сторону, об'єктивну сторону та об'єкт.
Для всіх правопорушень загальним об'єктом є суспільні відносини (правопорядок), що охороняються законом. Безпосереднім об'єктом є ті конкретні суспільні відносини, яким заподіяно шкоди зазначеним правопорушенням. Ними можуть бути права і свободи громадян, права та інтереси організацій тощо.
Підставами юридичної відповідальності, крім факту скоєння правопорушення, є:
1) норма права, яка передбачає можливість покладання відповідальності (наприклад, стаття Кримінального кодексу);
2) акт застосування права (вирок суду, рішення адміністративного органу, представника органу влади та ін.).
Незнання закону не звільняє від відповідальності. Коли б цей принцип не діяв, тоді більшість правопорушників, очевидно, спробували б послатися на своє незнання закону, щоб уникнути відповідальності за правопорушення.
Залежно від характеру, ступеня суспільної небезпечності правопорушень розрізняють кілька основних видів юридичної відповідальності, а саме:
✵ кримінальна, яка є найсуворішим видом відповідальності;
✵ адміністративна;
✵ цивільно-правова;
✵ матеріальна;
✵ дисциплінарна.
Існує і конституційна відповідальність (імпічмент Президента, відповідальність народного депутата за порушення депутатських обов'язків). Виділяють також кримінально-процесуальну відповідальність (заміна підписки про невиїзд взяттям під варту).
21. Необхідна оборона та інші обставини, що виключають юридичну відповідальність
Не всі зовні протиправні діяння в дійсності є такими. Є обставини, які виключають суспільну небезпеку і протиправність діяння. У кримінальному та адміністративному праві такими обставинами є необхідна оборона і крайня необхідність.
Необхідна оборона — це правомірний захист від суспільно небезпечного посягання шляхом нанесення шкоди нападникові. Кожна особа має право на необхідну оборону незалежно від можливості уникнути посягання або звернутися за допомогою до інших осіб чи органів влади.
Діяння, які сталися за необхідної оборони без перевищення її меж, не підлягають кримінальній відповідальності.
Явна невідповідність захисту характерові і небезпечності посягання називається перевищенням меж необхідної оборони. Явність - це очевидність для всіх і кожного, і насамперед для того, хто захищається, невідповідності, не співмірності нападу та захисту. Перевищення меж необхідної оборони може здійснюватися тільки свідомо і карається лише у випадках настання смерті або тяжких тілесних ушкоджень нападника.
Крайня необхідність — це особливі обставини, за яких особа вимушено заподіює шкоду. Це дія, яка хоч і підпадає під ознаки діяння, передбаченого кримінальним законом, але скоєна у стані крайньої необхідності, тобто для усунення небезпеки, що загрожує інтересам держави, громадським інтересам, особі, її правам або правам інших громадян, якщо цю небезпеку за обставин, що склалися, не можна було усунути іншими засобами і якщо заподіяна шкода є менш значною, ніж відвернута.
Особа, яка діяла у стані крайньої необхідності або необхідної оборони, не підлягає й адміністративній відповідальності.
До необхідної оборони прирівнюються дії потерпілого та інших осіб безпосередньо після вчинення посягання, спрямовані, на затримання особи, яка вчинила напад, і доставлення її до відповідних органів влади. Шкода, завдана при затриманні, має відповідати характеру і небезпеці посягання та обстановці затримання.
Є інші обставини, що виключають юридичну відповідальність.
22. Алкоголізм, наркоманія, токсикоманія і правопорушення
Правопорушення тісно пов'язані з такими антисоціальними явищами, як алкоголізм, наркоманія і токсикоманія. Поширення останніх у суспільстві майже автоматично призводить до суттєвого зростання кількості правопорушень.
Алкоголізм - це хворобливий стан особи, який характеризується її потягом до спиртних напоїв.
Наркоманія - це патологічний потяг до наркотиків, який розвивається внаслідок систематичного введення їх в організм людини.
Токсикоманія - це використання різного роду токсичних речовин, які не віднесені законом до наркотичних.
Вживання спиртних напоїв, наркотичних засобів, токсичних речовин згубно впливає на здоров'я людей, порушує нормальне функціонування мозку, руйнує нервову систему, призводить до деградації особистості. Такі особи стають суспільно небезпечними і схильними до скоєння правопорушень і злочинів. Часто вони вчиняють злочини з метою роздобути гроші на придбання наркотиків, спиртних напоїв та ін.
Нерідко причиною вживання спиртних напоїв і наркотичних речовин є бажання тимчасово зняти нервову напруженість, моральне незадоволення, бажання відійти від реальності з її турботами і труднощами. Поглиблює таку ситуацію безробіття серед молоді та дитяча безпритульність.
До причин, які сприяють цим вкрай небезпечним у суспільстві явищам, можна віднести: традиції вживання спиртних напоїв у дні відзначення різних подій, безробіття серед значної частини населення, обмежена кількість місць для занять спортом і культурного відпочинку або недоступність їх з матеріальних причин, подекуди недостатня увага до цієї проблеми у виховній та законотворчій роботі.
Особа, яка вчинила злочин у стані сп'яніння, не звільняється від кримінальної відповідальності. Доведення неповнолітнього за певних умов до стану сп'яніння, втягнення неповнолітніх у вживання лікарських та інших засобів, що викликають одурманювання, схиляння будь-якої особи до вживання наркотичних засобів є злочинами, за які передбачається сувора відповідальність.
Водночас не можна не зазначити, що сьогодні відсутня ефективна протидія алкоголізму і курінню, а реклама спиртних напоїв і цигарок заполонила вулиці міст України, масовий продаж цих виробів які можна придбати навіть поруч зі школами та іншими навчальними закладами, в містах функціонує величезна кількість торговельних закладів, де можна придбати в будь-яку годину і в будь-якій кількості горілку, вино, цигарки і т.д.
РОЗДІЛ II. КОНСТИТУЦІЙНЕ ЗАКОНОДАВСТВО УКРАЇНИ
ТЕМА 7. ЗАКРІПЛЕННЯ ДЕРЖАВНОГО, НАРОДНОГО Й НАЦІОНАЛЬНОГО СУВЕРЕНІТЕТУ ДО ПРИЙНЯТТЯ КОНСТИТУЦІЇ УКРАЇНИ
23. Декларація про державний суверенітет України
Державний суверенітет означає, що влада держави є верховною, повною, самостійною і неподільною у відносинах, які мають місце в межах її кордонів, а також незалежність і рівноправність держави у взаємовідносинах з іншими державами.
Народний суверенітет - це повновладдя народу, визнання його єдиним джерелом влади, відповідальність держави перед суспільством.
Національний суверенітет - це повновладдя нації, її можливість вільно вирішувати всі питання свого національного життя, в тому числі й щодо створення самостійної держави.
16 липня 1990 р. Верховна Рада Української PCP - коли Україна ще перебувала у складі колишнього Союзу PCP - прийняла важливий політичний і правовий акт - Декларацію про державний суверенітет України, який відіграв значну роль у розбудові української держави.
У преамбулі та 10 розділах Декларації державний суверенітет України розкрито як верховенство, неподільність, повнота і самостійність влади республіки на її території. У Декларації зазначено, що Україна як суверенна національна держава розвивається в існуючих кордонах на основі здійснення українською нацією свого невід'ємного права на самовизначення; що громадяни всіх національностей становлять народ України, який є єдиним джерелом державної влади в Республіці; що від імені всього народу може виступати виключно Верховна Рада України.
Декларація проголосила: народ України має виключне право на володіння, користування і розпорядження національним багатством України. У Декларації гарантується всім національностям, що проживають на території України, право вільного національно-культурного розвитку, визнається пріоритет загальнолюдських цінностей над класовими, норм міжнародного права над нормами внутрішньодержавного права. Декларація визначила, що Україна «урочисто проголошує про свій намір стати в майбутньому постійно нейтральною державою, яка не бере участі у воєнних блоках і дотримується трьох без'ядерних принципів: не приймати, не виробляти і не набувати ядерної зброї».
24. Закон України «Про економічну самостійність України»
Цей Закон, прийнятий Верховною Радою 3 серпня 1990 р., закріпив право України самостійно визначати стратегію соціально-економічного розвитку в інтересах народу України, структуру народного господарства, пріоритетні напрями господарської діяльності, форми і методи господарювання.
Закон передбачив різноманітність і рівноправність форм власності, свободу підприємництва всіх юридичних і фізичних осіб, самостійне регулювання грошового обігу та захищеність внутрішнього ринку.
25. Акт проголошення незалежності України. Референдум 1991 року
Юридичне закріплення самостійності України було здійснено Актом проголошення незалежності України, прийнятим Верховною Радою України 24 серпня 1991 р. Цим Актом:
1) проголошувалася незалежність України і створення самостійної української держави з офіційною назвою «Україна»;
2) територія України визнавалася недоторканою і неподільною.
ТЕМА 8. КОНСТИТУЦІЯ УКРАЇНИ — ОСНОВНИЙ ЗАКОН ДЕРЖАВИ
27. Поняття конституції як основного закону Види конституцій
Термін «конституція» походить від латинського слова constitution, що означає «устрій», «встановлення». Так іменувалися деякі з актів, що видавалися римськими імператорами. Застосування терміна «конституція» в сучасному його розумінні пов'язане з епохою буржуазних революцій. Конституції стали юридичною формою правового захисту найважливіших інтересів молодої буржуазії. Першими писаними конституціями — єдиними основними законами були Конституція США, прийнята в 1787 р. і чинна й дотепер, та Конституція Франції 1791 р.
Конституція є основою конституційного права. Конституційне (державне) право — це система правових норм, насамперед принципів і норм конституції, які закріплюють заходи економічної і політичної організації суспільства, форми правління і державного устрою, порядок і принципи формування та компетенцію органів влади і управління, судову систему, правовий статус громадян.
За юридичною формою конституції можуть бути поділені на писані та неписані. Писані конституції являють собою єдиний нормативний акт, який має чітку внутрішню структуру (розділи, глави, параграфи тощо) і прийнятий у суворо встановленому порядку. До цього виду належить абсолютна більшість конституцій, що діють у світі, в тому числі й Конституція України 1996 р. Неписані конституції складаються з кількох законів, що мають самостійне значення і прийняті в різний час і в різному порядку. Вони у своїй сукупності оголошуються конституцією держави. Прикладом такої конституції може бути Конституція Великобританії. Вона увібрала низку законів, перший з яких — «Велика хартія вольностей» — був прийнятий ще в 1215 р.
За порядком прийняття, зміни та відміни конституції поділяються на гнучкі та жорсткі. У гнучких конституціях цей порядок мало чим відрізняється від порядку, передбаченого для всіх інших законів. Порядок прийняття, зміни та відміни жорстких конституцій суттєво ускладнений порівняно з усіма іншими законами. Тут потрібна не тільки більшість голосів депутатів, а й виконання низки додаткових процедур. Конституцію України слід зарахувати до жорстких.
Відповідно до державного устрою конституції поділяються на федеративні (Росія, США, ФРН, Бразилія, Індія та ін.) та унітарні (Україна, Франція, Білорусь, Болгарія, Словенія, Чехія та ін.).
За рівнем втілення приписів конституцій у життя суспільства та держави їх прийнято поділяти на фіктивні, положення яких не знаходять реалізації і підтвердження на практиці, та реальні, якщо суспільні відносини відповідають конституційним настановам.
Той факт, що конституція покликана закріплювати й регулювати найважливіші суспільні відносини, зумовлює її провідне місце в системі законодавства будь-якої країни. Кожна галузь законодавства має свій виток у тому чи іншому положенні конституції. Наприклад, трудове право базується на статтях Конституції України, що закріплюють права на працю, відпочинок, підприємницьку діяльність.
Конституція України є Основним Законом держави тому, що вона наділена особливою, найвищою юридичною силою, яка знаходить свій вияв у низці положень.
1. Конституція виступає базисом для поточного законодавства. Всі закони та інші нормативні акти мають випливати з Конституції і не суперечити їй. «Закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України і повинні відповідати їй» — ст. 8 Конституції України.
2. Існує, як вже зазначалося вище, особливий, порівняно з усіма іншими законами, порядок прийняття, зміни та відміни Конституції.
3. Контроль за додержанням Конституції здійснює особливий орган — Конституційний Суд України. Тільки до його компетенції належить вирішення питань про відповідність законів та інших правових актів нормам Конституції. Аналогічні органи є в багатьох сучасних державах, хоч називаються вони по-різному.
4. Міжнародні договори, які укладає держава, не можуть суперечити Конституції.
5. Конституція регулює найважливіші суспільні відносини в країні.
28. Джерела конституційного права в Україні
Джерелами конституційного права в Україні вважаються чинні нормативно-правові акти, що містять конституційно-правові принципи і норми. До таких належать:
1) Конституція України - основне джерело права;
2) конституційні закони - закони, що вносять зміни й доповнення до Конституції або скасовують її окремі норми;
3) органічні закони - закони, якими деталізуються норми Конституції й ухвалення яких передбачено в Конституції;
4) звичайні закони, що містять конституційно-правові принципи й норми;
5) інші акти Верховної Ради України та акти Всеукраїнського референдуму;
6) певні нормативні акти Президента України;
7) деякі нормативні постанови Кабінету Міністрів України;
8) рішення та висновки Конституційного Суду України.
До законів, які входять до складу конституційного законодавства, належать Закони України: «Про Конституційний Суд України», «Про Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини», «Про Рахункову палату Верховної Ради України», «Про місцеве самоврядування в Україні» та інші.
29. Конституційна форма правління, державного устрою і політичного режиму України
У ст. 1 Конституції України проголошено: «Україна є суверенна і незалежна, демократична, соціальна, правова держава». Ця стаття є однією з головних у Конституції України.
Суверенність і незалежність держави означають, що її влада є верховною, повною, самостійною і неподільною у відносинах, які мають місце в межах кордонів цієї держави, а також її незалежність і рівноправність у взаємовідносинах з іншими державами.
Демократизм в Україні передбачає створення сприятливих умов для широкої та реальної участі громадян в управлінні справами держави і суспільства, забезпечення багатоманітності політичного та культурного життя тощо.
Соціальна держава — це держава, що бере на себе турботи про соціальний захист своїх громадян, спрямовує свою політику на створення доступних систем освіти, охорони здоров'я і соціального захисту, належної підтримки малозабезпечених верств населення. В конституціях Франції, ФРН, Італії, Іспанії, Словенії, Білорусі та ряді інших країн ці держави проголошуються соціальними. Правова держава — це держава, в якій панує право; де діяльність держави, її органів і посадових осіб здійснюється на основі й у межах, визначених правом; де не тільки особа відповідає за свої дії перед державою, а й держава несе реальну відповідальність перед особою за свою діяльність та її наслідки.
В Україні встановлено республіканську форму правління (ч. 1 ст. 5 Конституції). Принцип республіканської форми правління полягає в такій організації державної влади, за якої вищі органи держави обираються народом на певний строк. В Україні глава держави — Президент, Верховна Рада обираються громадянами України на основі загального, рівного і прямого виборчого права.
Носієм суверенітету та єдиним джерелом влади визнається народ України. Свою владу він може здійснювати по-різному:
1) безпосередньо, коли сам виражає свою волю у передбачених Конституцією і законами процесуальних формах (на загальнодержавному рівні це може відбуватися у формі виборів або референдуму);
2) через своїх представників, яких обирає до органів державної влади та органів місцевого самоврядування.
Відповідно до ст. 6 Конституції державна влада в Україні здійснюється на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу та судову. Необхідно, щоб усі гілки влади мали чітко визначену компетенцію і не допускалася можливість спроб окремих гілок влади виконувати невластиві їм функції. Реалізація цього принципу покликана запобігти концентрації всієї державної влади в руках однієї особи або одного органу.
Стаття 2 Конституції проголошує Україну унітарною державою, тобто державою, в межах якої немає інших утворень, що мають ознаки суверенітету і право самостійно вступати у відносини з іншими державами, а також право виходу зі складу України.
Україна як централізована унітарна держава поділяється на адміністративно-територіальні одиниці, що складають її територіальний устрій.
Територіальний устрій — це територіальна або національно-територіальна організація державної влади (питання внутрішнього поділу території держави на складові та їх правове становище, взаємовідносини між державою в цілому та її складовими).
Засади територіального устрою України визначені у ст. 132 Конституції. Такими є:
1) єдність та цілісність державної території;
2) поєднання централізації і децентралізації у здійсненні державної влади;
3) збалансованість соціально-економічного розвитку регіонів з урахуванням їх історичних, економічних, екологічних, географічних і демографічних особливостей, етнічних і культурних традицій.
Державна територія України включає в себе сушу, надра, води (внутрішні води і територіальне море), повітряний простір над ними.
У ст. 133 Конституції проголошено, що систему адміністративно-територіального устрою України складають Автономна Республіка Крим, області, райони, міста, райони в містах, селища і села. До складу України входять: Автономна Республіка Крим, міста Київ і Севастополь, що мають спеціальний статус, який визначається відповідними законами, а також 24 області: Вінницька, Волинська, Дніпропетровська, Донецька, Житомирська, Закарпатська, Запорізька, Івано-Франківська, Київська, Кіровоградська, Луганська, Львівська, Миколаївська, Одеська, Полтавська, Рівненська, Сумська, Тернопільська, Харківська, Херсонська, Хмельницька, Черкаська, Чернівецька, Чернігівська, міста Київ і Севастополь з спеціальним статусом.
Водночас, певна частина політиків і науковців в Україні, вважають, що населення України має культурно-історичні і духовні регіональні особливості, які найкраще можуть бути враховані шляхом федералізації країни. Так відомий вчений і політичний діяч Академік П. Толочко пропонує замість нинішніх 25 областей, згідно з історичним районуванням, створити орієнтовно землі: Середня Наддніпрянщина, Сіверія, Слобожанщина, Волинь, Поділля, Галичина, Таврія, Донеччина, Новоросія, Запорожжя і Крим.
Політична, економічна та ідеологічна багатоманітність є основною ознакою політичного режиму України.
Конституція України (ст. 15) гарантує побудову суспільного життя на засадах політичної, економічної та ідеологічної багатоманітності.
Політична багатоманітність означає насамперед реальну можливість створення і діяльності різних об'єднань громадян (партій, рухів, конгресів, громадських організацій на основі професійних, культурних, спортивних, вікових та інших інтересів).
Економічна багатоманітність передбачає можливість рівноправного існування різних форм власності (державної, комунальної, колективної, приватної) і різних форм господарювання.
Ідеологічна багатоманітність — це реальне право різних суб'єктів (окремих осіб та їх об'єднань) безперешкодно формулювати, досліджувати, пропагувати та втілювати у практику суспільних відносин ідеї, теорії, погляди щодо різних аспектів життя держави і суспільства.
Гарантією забезпечення цієї багатоманітності є заборона визнання державою будь-якої ідеології як обов'язкової. Кожен громадянин, кожне об'єднання свідомо і добровільно обирають ті ідеологічні настанови, які вони вважають правильними. Тому забороняється цензура, тобто обмежувальні заходи щодо здійснення свободи друку.
Держава гарантує свободу політичної діяльності, яка не заборонена Конституцією і законами України. Прикладом такої заборони можуть бути положення, що містяться в Законі України «Про об'єднання громадян», де зазначено, що не підлягають легалізації об'єднання, метою яких є зміна шляхом насильства конституційного ладу і територіальної цілісності держави; пропаганда війни, насильства чи жорстокості, фашизму і неофашизму, національної, расової, релігійної ненависті тощо.
30. Державна символіка України
Державні символи — це закріплені в законодавстві країни офіційні знаки (зображення, предмети) чи звукові вираження, які в лаконічній формі показують одну або декілька ідей політичного чи історичного, культурного або географічного характеру. Визнавши ті чи інші знаки, зображення, звукові вираження символами державного суверенітету, держава встановлює порядок їх використання та систему правового захисту (юридичну відповідальність за глум над державними символами тощо).
Стаття 20 Основного Закону України визначає державними символами України Державний Прапор України, Державний Герб України та Державний Гімн України.
Державний герб є емблемою держави, він зображується на прапорах, грошових знаках, печатках, офіційних документах, державних установах тощо. Конституцією України передбачено наявність великого Державного Герба і малого Державного Герба України. Малий Державний Герб України — золотий тризуб (знак княжої держави Володимира Великого) на синьому щиті — затверджено постановою Верховної Ради України від 19 лютого 1992 р. Великий Державний Герб України має містити як головний елемент — малий Державний Герб України, — так і зображення герба Війська Запорізького — козака з мушкетом. Державний прапор — це закріплений законом офіційний стяг держави, на якому шляхом добору певних кольорів виражені певні ідеї політичного або історичного характеру. За Конституцією, Державний Прапор України — стяг із двох рівновеликих горизонтальних смуг синього і жовтого кольорів. Верхньої - синього кольору, нижньої - жовтого кольору, із співвідношенням ширини прапора до його довжини 2:3 (відповідно до Постанови Верховної Ради України від 28.01.1992 р.)
Державний гімн — це поетично-музичний твір, який через систему музично-поетичних образів виражає певне коло ідей політичного характеру. Верховна Рада України 6 березня 2003 р. Законом «Про Державний Гімн України» затвердила Державний Гімн України: слова П. Чубинського, музика М. Вербицького.
Державний Гімн України:
Ще не вмерла України і слава, і воля,
Ще нам, браття молодії, усміхнеться доля.
Згинуть наші воріженьки, як роса на сонці.
Запануєм і ми, браття, у своїй сторонці.
Приспів:
Душу її тіло ми положим за нашу свободу.
І покажем, що ми, браття, козацького роду.
Законом встановлено, що урочисті заходи загальнодержавного значення розпочинаються і закінчуються виконанням Державного Гімну України.
Музичне виконання Державного Гімну України здійснюється під час проведення офіційних державних церемоній та інших заходів.
Наруга над Державним Гімном України тягне за собою відповідальність, передбачену законом.
У деяких країнах є й інші державні символи — державні кольори, державна печатка, державний девіз. Девіз держави — це короткий вислів, у якому дістають вияв її найвищі цінності. Наприклад, девіз Великобританії — «Бог і право особи», Канади - «Від моря до моря».
Столицею України, тобто адміністративно-політичним центром і місцем перебування загальнодержавних законодавчих, виконавчих і судових органів, є місто Київ.
31. Законодавство про мови та національні меншини в Україні. Європейська хартія регіональних мов або меншин
Під державною мовою розуміють визначену законом мову, яка має використовуватися органами законодавчої та державної виконавчої влади, в судочинстві, освіті тощо. Державною мовою в Україні є українська мова. Згідно зі ст. 10 Конституції держава забезпечує всебічний розвиток і функціонування української мови в усіх сферах суспільного життя на всій території України.
Законом України «Про мови в Україні» від 28 жовтня 1989 р. передбачено, що українська держава забезпечує українській мові статус державної з метою створення умов для всебічного розвитку духовних творчих сил народу, гарантуванню його суверенної національно-державної самобутності. Мовами міжнаціонального спілкування визнавались українська, російська та інші мови.
Україна — багатонаціональна країна, в якій проживають громадяни понад 130 національностей і народностей. За статистичними даними перепису населення 2001 р., українці складають 77,8 % усього населення України, росіяни — 17,3 %, білоруси — 0,6 %, молдавани — 0,5 %, кримські татари — 0,5 %, болгари — 0,4%, угорці — 0,3%, євреї — 0,2%. Враховуючи цю реальність, законодавство про мови та національні меншини має важливе соціальне, культурне і політичне значення. Верховна Рада України вже 1 листопада 1991р. ухвалила Декларацію прав національностей України, а 25 червня 1992 р. прийняла Закон України «Про національні меншини в Україні». До національних меншин в Україні належать групи громадян України, які не є українцями за національністю, виявляють почуття національного усвідомлення та спільності між собою.
Декларація прав національностей України визначає, що народи, національності, етноси, які мешкають в Україні, мають право на збереження їх традиційного розселення і забезпечення існування національно-адміністративних одиниць, право вільно користуватися своїми мовами, використовувати національну символіку, відзначати національні свята, брати участь у традиційних обрядах своїх народів, підтримувати контакти зі своєю історичною батьківщиною. Держава зобов'язується забезпечувати рівні права всім народам і національним групам, належні умови для розвитку національних мов і культур,збереження пам'яток історії та культури всіх народів, можливість створювати національні культурні центри і товариства, земляцтва та об'єднання.
Закон України «Про національні меншини», прийнятий у розвиток Декларації прав національностей України, гарантує національним меншинам право на національно-культурну автономію; користування і навчання рідною мовою, вивчення рідної мови у державних навчальних закладах або через національні культурні товариства; розвиток національних культурних традицій; використання національної символіки; відзначення національних свят; сповідування своєї релігії; задоволення потреб у літературі, мистецтві, засобах масової інформації тощо.
Згідно зі статтями 10 і 11 Конституції в Україні гарантується вільний розвиток, використання і захист російської, інших мов національних меншин України, сприяння розвиткові етнічної, культурної, мовної та релігійної самобутності всіх корінних народів і національних меншин України.
24 грудня 1999 р. Верховна Рада України прийняла Закон «Про ратифікацію Європейської хартії регіональних мов або мов меншин, 1992 р.», ратифікація цієї хартії є однією з умов прийняття країни до Європейського союзу. Проте цей Закон не набув чинності і був удруге прийнятий Верховною Радою України 15 травня 2003 р. Термін «регіональні мови або мови меншин», за визначенням Хартії, означає мови, що «традиційно використовуються в межах певної території держави громадянами цієї держави, які складають групу, що за своєю чисельністю менша, ніж решта населення цієї держави, та відрізняються від офіційної мови (мов) цієї держави».
У поняття «регіональні мови або мови меншин» не включаються діалекти офіційної мови та мови мігрантів.
Закон України про ратифікацію Хартії зараховує до мов меншин в Україні мови таких національностей: росіян, євреїв, білорусів, молдаван, румунів, кримських татар, болгар, поляків, угорців, греків, німців, гагаузів і словаків. Закон передбачає застосування кількості норм Хартії залежно від чисельності осіб, які постійно проживають у межах відповідної адміністративно-територіальної одиниці і належать до національних меншин.
Застосування повною мірою положень Хартії передбачено в тих адміністративно-територіальних одиницях, де національні меншини складають понад 20 відсотків населення; дещо менше застосовуються положення Хартії там, де національні меншини становлять від 10 до 20 відсотків населення. У територіально-адміністративних одиницях, де чисельність осіб певної національності, які використовують мови відповідних національностей, є меншою, норми Хартії використовуються «у міру розумної можливості».
Якщо чисельність осіб, які належать до національних меншин, становить понад 20 відсотків населення, то їм має бути забезпечено надання мовами меншин дошкільного навчання, середньої, університетської та іншої вищої освіти. Передбачається також використання цих мов у судах, адміністративних органах, програмах радіо та телебачення, культурному, соціальному та економічному житті.
Отже, володіння українською мовою, шанування культури України є правовим і моральним обов'язком кожного громадянина. Водночас кожен громадянин має право розмовляти і спілкуватися тією мовою або мовами, які він вважає для себе рідними, шанувати також ту культуру, яку він вважає для себе рідною.
Неповага до тієї або іншої мови чи культури, вислови на кшталт «чужинська мова», «ворожа мова», «мова сусідньої країни», «мова іноземної держави», проголошення «війни мов», політизація мовного питання аж ніяк не сприяють консолідації суспільства, зміцненню його правових і моральних засад.
32. Основи зовнішньополітичної діяльності та принципи участі України в міжнародних об'єднаннях (співдружностях)
Стаття 18 Конституції України закріплює спрямування зовнішньо політичної діяльності України на забезпечення національних інтересів і безпеки шляхом підтримання мирного і взаємовигідного співробітництва з іншими країнами за загальновизнаними принципами і нормами міжнародного права. Ці норми і принципи закладені у деяких міжнародно-правових актах, серед яких — Статут Організації Об'єднаних Націй і Декларація про принципи міжнародного права.
Принципами участі України в міждержавних об'єднаннях (співдружностях) є: визнання рівноправності держав, невтручання у внутрішні справи держав, територіальна цілісність і непорушність кордонів, взаємовигідне співробітництво. Практичні взаємовідносини України з іншими державами здійснюються на основі міжнародних договорів, порядок укладення яких передбачено Законом «Про міжнародні договори України».
Міжнародний договір — це узгоджене виявлення двох або більше країн — учасників міжнародних відносин про встановлення взаємних прав і обов'язків.
Президент України, Прем'єр-міністр і міністр закордонних справ мають право вести переговори, укладати і підписувати міжнародні договори без спеціальних повноважень. Підписані міжнародні договори, як правило, підлягають ратифікації (схваленню) Верховною Радою.
В сучасний період зовнішньополітична діяльність України значною мірою на євроінтеграційний процес, що передбачає в майбутньому вступ України до Європейського союзу (ЄЄ). Правовою основою ЄЄ є «Договір про Європейський союз», який підписали в лютому 1992 р. 12 країни (Бельгія, Великобританія, Німеччина, Голландія, Греція, Данія, Ірландія, Іспанія, Італія, Люксембург, Португалія, Франція). Основними цілями ЄЄ визначаються: створення єдиного ринку, ліквідація внутрішніх кордонів, запровадження єдиної валюти ЕКЮ, проведення єдиної зовнішньої політики і політики безпеки, посилення захисту прав громадян, введення громадянства ЄЄ тощо.
Натомість, певна частина впливових політичних сил вважає економічно вигідним приєднання України до Єдиного економічного простору, що передбачає, насамперед, вільне переміщення робочої сили та товарів в межах України, Росії, Білорусії і Казахстану.
Міжнародною міжурядовою організацією, до якої входить більшість держав колишнього ЄРЄР, є Співдружність Незалежних Держав (СНД). Створення Співдружності пов'язане з підписанням і ратифікацією 8 грудня 1991 р. Угоди про створення СНД. 22 січня 1993 р. було прийнято Статут СНД. Україна є одним із засновників СНД. До СНД входять також Росія, Азербайджан, Вірменія, Білорусь, Казахстан, Киргизстан, Молдова, Туркменістан, Таджикистан, Узбекистан.
Згідно зі Статутом Співдружність передбачає духовне єднання народів (ст. 2-3) та керується такими принципами:
✵ поважання суверенітету держав — членів;
✵ визнання непорушності існуючих кордонів;
✵ незастосування сили або загрози силою у взаємних відносинах; розв'язання спорів мирними засобами;
✵ забезпечення прав людини; співробітництво у політичній,
✵ економічній і соціальній сферах;
✵ співробітництво в галузі міжнародного миру і безпеки;
✵ створення громадянам держав — членів умов для вільного спілкування, контактів і пересування в межах Співдружності та ін.
Вищим органом СНД є Рада голів держав, яка вирішує шляхом консенсусу всі принципові питання діяльності СНД. У рамках СНД діє також Міжпарламентська Асамблея, яка здійснює міжрегіональні консультації з питань співробітництва національних парламентів.
33. Закон України «Про внесення змін до Конституції України»
8 грудня 2004 року Верховна Рада України прийняла Закон №222- IV «Про внесення змін до Конституції України», яким передбачається певний перерозподіл владних повноважень між Верховною Радою, Президентом і Кабінетом Міністрів України.
Наслідком такого перерозподілу стало розширення повноважень Верховної Ради України і перетворення президентсько-парламентської форми державного правління в Україні на парламентсько-президентську форму державного правління.
В Законі, зокрема, внесено до Конституції України такі зміни:
✵ строк повноважень Верховної Ради України встановлюється п'ять років;
✵ у разі не входження народного депутата України, обраного від політичної партії, до складу депутатської фракції цієї партії, або виходу зі складу такої фракції його повноваження достроково припиняються за рішенням вищого керівного органу відповідної політичної партії;
✵ у Верховній Раді за результатами виборів і на основі узгодження політичних позицій формується коаліція депутатських фракцій, до складу якої входить більшість народних депутатів від конституційного складу Верховної Ради;
✵ коаліція депутатських фракцій вносить пропозиції Президенту України щодо кандидатури Прем'єр-міністра України, а також пропозиції щодо кандидатур до складу Кабінету Міністрів України;• Верховна Рада призначає за поданням Президента України Прем'єр-міністра, Міністра оборони і Міністра закордонних справ, а також призначає за поданням Прем'єр-міністра України інших членів Кабінету Міністрів України;
✵ Верховна Рада вирішує питання про відставку Прем'єр-міністра України, членів Кабінету Міністрів України. Верховна Рада здійснює контроль за діяльністю Кабінету Міністрів України;
✵ Верховна Рада надає згоду на призначення на посаду та звільнення з посади Президентом України, Генерального прокурора, а також може висловити недовіру Генеральному прокуророві, що має наслідком його відставку з посади;
✵ Верховна Рада затверджує перелік об'єктів права державної власності, що не підлягають приватизації;
✵ Верховна Рада може розглянути питання про відповідальність Кабінету Міністрів України та прийняти резолюцію недовіри Кабінету Міністрів;
✵ Президент України має право достроково припинити повноваження Верховної Ради України, якщо:
1) протягом одного місяця у Верховній раді не сформовано
коаліцію депутатських фракцій;
2) протягом шістдесяти днів після відставки Кабінету Міністрів
не сформовано персональний склад Кабінету Міністрів;
3) протягом тридцяти днів однієї чергової сесії пленарні засідання не можуть розпочатися;
4) право законодавчої ініціативи належить Президентові України, народним депутатам України та Кабінету Міністрів України;
5) Прем'єр-міністр України призначається Верховною Радою України за поданням Президента України. Кандидатуру Прем'єр-міністра Президент вносить за пропозицією коаліції депутатських фракцій у Верховній Раді України.
Зазначений Закон набрав чинності з 1 січня 2006 року.
ТЕМА 9. ГРОМАДЯНСТВО УКРАЇНИ
34. Єдність і відмінність понять «людина», «особистість», «громадянин»
Людина — це істота, яка володіє даром мислення і мови, спроможна створювати знаряддя і користуватися ними, спілкуватися з оточенням, здатна до моральних почуттів і естетичних переживань. Згідно з релігійними вченнями людина є божим творінням.
Особистість — це людина як носій соціальних і морально-психологічних якостей. Особистість як єдність індивідуального і суспільного в людині формується під впливом середовища проживання, у процесі трудової діяльності, участі у засвоєнні суспільної культури. Людина набуває рис особистості через виховання, навчання, спостереження за іншими людьми, через працю, книги, засоби масової інформації. На формування особистості впливає характер ідеологічної функції держави, релігія, стан суспільної моралі тощо.
Громадянин — це індивід, який перебуває у постійному юридичному зв'язку із конкретною державою, що знаходить своє вираження у відповідному громадянстві. Громадянин має правоздатність, наділений правами, свободами, на нього покладаються певні обов'язки. За своїм правовим становищем громадянин конкретної держави відрізняється від іноземних громадян і осіб без громадянства (апатридів), які перебувають на території цієї держави. Зокрема, лише громадянам держави належать політичні права і свободи.
У державах з монархічною формою правління до визначення «громадянство» вживається і термін «підданство».
35. Закон України «Про громадянство України»
Громадянство в Україні регулюється Конституцією України, Законом України «Про громадянство України» від 18 січня 2001 р. і прийнятими відповідно до них законодавчими актами України.
Закон «Про громадянство України» складається з преамбули та шести розділів (41 стаття):
I. Загальні положення.
II. Набуття громадянства України.
III. Припинення громадянства України та скасування рішень про набуття громадянства України.
IV. Повноваження державних органів, які беруть участь у вирішенні питань громадянства.
V. . Оскарження рішень з питань громадянства, дій чи бездіяльності державної влади, посадових і службових осіб.
VI. Прикінцеві положення.
Громадянство України має такі суттєві ознаки:
1) право на громадянство є невід'ємним правом людини — громадянин України не може бути позбавлений громадянства, права змінити громадянство, не може бути вигнаний за межі України або виданий іншій державі;
2) в Україні існує єдине громадянство, тобто заборонено одній особі перебувати одночасно в громадянстві України та в громадянстві будь-якої іншої держави;
3) усі громадяни України незалежно від підстав і порядку набуття ними громадянства України мають рівні конституційні права і свободи та є рівними перед законом;
4) Україна гарантує піклування і захист своїм громадянам, які перебувають поза її межами;
5) проживання або тимчасове перебування громадянина України за межами держави не припиняє його громадянства України;
6) громадяни України не можуть бути видані іноземній державі.
Громадянами України є:
✵ усі громадяни колишнього СРСР, які на момент проголошення незалежності України (24 серпня 1991 р.) постійно мешкали на території України;
✵ особи, які на момент набрання чинності Законом України «Про громадянство України» (13 листопада 1991 р.) постійно мешкали в Україні, незалежно від раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, мовних чи інших ознак, і які не є громадянами інших держав;
✵ особи, які народилися або постійно проживали в Україні, також їхні нащадки (діти, онуки), якщо вони на 13 листопада 1991 р. проживали за межами України, не перебувають у
громадянстві інших держав і до встановленого в законі строку подали заяву про визначення своєї належності до громадянства України;
✵ особи, які набули відповідно до закону громадянство України.
36. Набуття громадянства України
Громадянство України набувається:
1) за народженням;
2) за територіальним походженням;
3) внаслідок прийняття до громадянства України;
4) внаслідок поновлення у громадянстві України;
5) внаслідок усиновлення;
6) внаслідок встановлення над дитиною опіки чи піклування;
7) внаслідок встановлення над особою, визнаною судом недієздатною, опіки;
8) у зв'язку з перебуванням у громадянстві України одного чи обох батьків дитини;
9) внаслідок встановлення батьківства;
10) за іншими підставами, передбаченими законом.
Дитина, батьки якої на момент її народження були громадянами України, є громадянином України. За різного громадянства батьків, один з яких на момент народження дитини був громадянином України, вона є громадянином України, однак, якщо обидва батьки жили за межами України, громадянство дитини, яка народилася за її межами, визначається через письмову згоду батьків. Законодавство України виключає можливість будь-якої переваги громадянства батька, на відміну від законодавства Великобританії, Німеччини та деяких інших країн.
Умовами прийняття до громадянства є:
1) визнання і виконання Конституції і законів України;
2) не перебування в іноземному громадянстві або зобов'язання припинити іноземне громадянство;
3) безперервне проживання на законних підставах в Україні протягом останніх п'яти років. Це правило не поширюється на особу, яка перебуває у шлюбі з громадянином України терміном понад два роки та постійно проживає в Україні на законних підставах;
4) отримання дозволу на постійне проживання в Україні;
5) володіння українською мовою або її розуміння в обсязі, достатньому для спілкування. Ця умова не поширюється на осіб, які мають певні фізичні вади (сліпі, глухі, німі);
6) наявність законних джерел існування. Це не стосується осіб, яким надано статус біженця.
До громадянства України не приймаються особи, які:
✵ вчинили злочини проти людства або здійснювали геноцид;
✵ засуджені в Україні до позбавлення волі за вчинення тяжкого злочину до зняття або погашення судимості;
✵ вчинили злочин на території іншої держави, який визнано законодавством України тяжким;
Подібні обмеження прийому до громадянства встановлені в багатьох державах. Наприклад, у конституції Франції вказано, що у громадянство не приймаються особи, «якщо характер і спосіб життя їх не визнані гідними».
Особа, яка раніше перебувала у громадянстві України, може бути поновлена за її клопотанням у громадянстві України за наявності всіх умов для прийняття громадянства України, крім вимоги безперервного проживання на законних підставах в Україні протягом останніх п'яти років.
37. Припинення громадянства України
Громадянство України припиняється з таких підстав:
1) вихід із громадянства України;
2) втрата громадянства України;
3) підстави, передбачені міжнародними договорами України, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України.
Вихід із громадянства України здійснюється за клопотанням особи, яка виїхала на постійне місце проживання за кордон. Вихід із громадянства допускається, якщо особа набула громадянство іншої держави або отримала документ, виданий уповноваженими органами іншої держави, про те, що громадянин України набуде її громадянство, якщо вийде з громадянства України. Вихід із громадянства України не допускається, якщо особу, яка клопоче про вихід із громадянства, в Україні притягнуто як обвинувачену в кримінальній справі або стосовно якої в Україні є обвинувальний висновок суду.
Втрата громадянства України має місце:
1) якщо громадянин України добровільно набув громадянство іншої держави;
2) внаслідок вступу особи на військову службу, у службу безпеки, правоохоронні органи, органи юстиції або органи державної влади іноземної держави без згоди на те державних органів України та за поданням відповідних державних органів України;
3) якщо громадянство України набуто внаслідок подання завідомо неправдивих відомостей або фальшивих документів.
Згідно зі ст. 106 Конституції України та ст. 22 Закону України «Про громадянство України» вирішення питань про громадянство України віднесено до компетенції Президента України.
38. Статус закордонних українців
З метою сприяння розвитку національної свідомості українців, які проживають за межами України, та зміцнення їх зв'язків з батьківщиною Верховна Рада у 2004 р. прийняла Закон «Про правовий статус закордонних українців».
Умовами надання статусу закордонного українця є:
✵ українська самоідентифікація;
✵ українське етнічне походження або походження з України;
✵ письмове звернення щодо бажання мати статус закордонного українця, яке подається до Міністерства закордонних справ України або до дипломатичних установ України за кордоном;
✵ досягнення особою 16-річного віку;
✵ відсутність громадянства України.
Особам, які одержали зазначений статус, отримують «Посвідчення закордонного українця». На підставі цього посвідчення особи мають право на безкоштовне оформлення багаторазової візи для відвідання України без надання відповідного запрошення терміном дії на 5 років.
Законом передбачено, що Україна у своїй зовнішньополітичній діяльності стосовно закордонних українців, сприяє задоволенню їх культурно-мовних, освітніх, інформаційних та інших потреб, створює умови для радіомовлення та телевізійної трансляції програм з України.
ТЕМА 10. КОНСТИТУЦІЙНІ ПРАВА ТА ОБОВ'ЯЗКИ (ЗАГАЛЬНІ ПОЛОЖЕННЯ)
39. Рівноправність громадян
Рівноправність громадян означає, що всі громадяни на території держави рівні перед законом і судом, мають рівні конституційні права і свободи. Конституція (ст. 24) забороняє існування будь-яких привілеїв чи обмежень громадян України за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, за мовними або іншими ознаками. Йдеться про рівність громадян перед законом і судом та наявність у кожного прав і свобод, закріплених Конституцією України. Таким чином Конституція визначає однаковість вихідних позицій громадян у суспільному і державному житті.
Звичайно, за умов ринкової економіки, багатоманітності форм власності в країні, диференціації громадян за майновим станом виникає розрив між правовим статусом особи та реальним соціальним становищем людини. Ця суперечність життєва, вона притаманна всім державам з ринковою економікою, заснованою на приватній власності. Засобом подолання цього протиріччя може бути реалізація ідеї «соціальної держави».
40. Невідчужувані права людини. Єдність прав і обов'язків
Права і свободи людини є невідчужуваними через те, що належать кожному від народження. Саме через це права і свободи людини мають бути об'єктом захисту з боку держави, незалежно від того, чи має людина громадянство, чи ні. Цей принцип закріплено в Конституції (ст. 21), де стверджується, що «права і свободи людини є невідчужуваними та непорушними». Невідчужуваність прав людини означає, що всі права і свободи людина набуває від свого народження («від природи»), ніхто свавільно не може бути позбавлений жодних прав і свобод, їх гарантування і ствердження, охорона і захист є обов'язком держави, а сфера невідчужуваних прав і свобод утворює автономний соціальний простір дій індивіда в межах, вільних від державного втручання.
Єдність прав і обов'язків громадян означає, що користування правами та свободами неможливе без виконання відповідних обов'язків. Право кожного на вільний розвиток може здійснюватися лише до того, поки при здійсненні цих прав не порушуються права і свободи інших людей, суспільства в цілому.
Обопільна відповідальність держави та громадянина означає, що громадянин за вчинені правопорушення несе юридичну відповідальність перед державою, а вона відповідальна перед громадянином за наслідки своїх діянь й у разі завдання йому незаконних збитків має компенсувати заподіяну шкоду.
Кожному праву громадянина відповідає обов'язок інших суб'єктів створювати умови для реалізації цього права.
41. Боротьба за юридичне закріплення прав людини та сучасні міжнародно-правові стандарти в галузі прав людини
Невід'ємним елементом історії цивілізації була боротьба за юридичне закріплення прав людини. Ця боротьба велася століттями в напрямку закріплення рівності людей перед судом і законом, ліквідації станових привілеїв, захисту від незаконних арештів та сваволі урядовців, захисту свободи слова тощо. Серед найважливіших актів, які стали наслідками цієї боротьби, були: в Англії - Велика Хартія вольностей 1215 р., Хабеас корпус акт (Акт з метою кращого забезпечення свободи особи і запобігання ув'язненням за морем 1679 р.); у США — Конституція США 1787 р. та Білль про права 1787—1791 рр. (перші 10 поправок до цієї Конституції); у Франції — Декларація прав людини і громадянина 1789 р.; у Росії — Судові устави 1864 р. та проголошення «рівного для всіх, гласного і швидкого суду».
Міжнародно-правові стандарти в галузі прав людини є результатом діяльності міжнародного співтовариства, спрямованої на проголошення і забезпечення прав і свобод людини. Цей процес набув особливої інтенсивності після розгрому фашизму, закінчення Другої світової війни, створення Організації Об'єднаних Націй (ООН), інших демократичних міжнародних інституцій.Сучасні міжнародно-правові стандарти в галузі прав людини містяться в багатьох міжнародних документах. Першим міжнародним актом з прав людини універсального характеру була Загальна декларація прав людини, прийнята 10 грудня 1948 р. Генеральною Асамблеєю ООН. Декларація складається з преамбули і 30 статей, в яких уперше в історії людства і міжнародних відносин проголошено перелік основних громадянських, політичних, соціальних, економічних і культурних прав і свобод людини. Серед особистих громадянських прав проголошено право на життя, свободу і особисту недоторканність. Зазначено, що ніхто не повинен утримуватися в рабстві, в підневільному стані, що ні до кого не повинні застосовуватися тортури, свавільні арешти. Кожен має право на недоторканність особистого і сімейного життя, житла, право на таємницю листування, на захист об'єктивним судом. У Декларації детально передбачені такі політичні права, як свобода переконань, совісті, мирних зборів, виборчі права. Особливе значення мало включення до Декларації права на працю і на справедливу винагороду за неї, право на рівну оплату за рівну працю, право на створення профспілок, право на відпочинок і соціальне забезпечення, право на освіту та участь у культурному житті, право на особливий захист материнства і дитинства. Важливими документами є також:
✵ Європейська конвенція про захист прав та основних свобод людини (1950 р.);
✵ Міжнародний пакт про громадянські та політичні права (1966 р.);
✵ Міжнародний пакт про економічні, соціальні та культурні права (1966 р.);
✵ Заключний акт Наради з питань безпеки та співробітництва в Європі (1975 р.);
✵ Підсумковий документ Віденської зустрічі представників держав — учасниць Наради з питань безпеки та співробітництва в Європі (1989 р.);
✵ Конвенція про права дитини (1989 р.).
Серед цих міжнародних актів особливе місце посідають міжнародні пакти 1966 р., в яких конкретизується зміст відповідних прав і свобод, передбачаються гарантії їх реалізації та механізм контролю за їх дотриманням з боку міжнародного співтовариства.
Україна як суб'єкт міжнародного права, одна із засновниць ООН проводить активну роботу, спрямовану на використання не тільки національних, а й міжнародних інститутів захисту прав людини. Цьому сприяють положення Конституції України, згідно з якими «чинні міжнародні договори, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України» (ст. 9), а також визначення зовнішньополітичної діяльності України як такої, що «спрямована на забезпечення її національних інтересів і безпеки шляхом підтримання мирного і взаємовигідного співробітництва з членами міжнародного співтовариства за загальновизнаними принципами і нормами міжнародного права» (ст. 18).
З огляду на подальший процес захисту прав і свобод людини, у ст. 55 Конституції записано, що «кожен має право після використання всіх національних засобів правового захисту звертатися за захистом своїх прав і свобод до відповідних міжнародних судових установ чи до відповідних органів міжнародних організацій, членом або учасником яких є Україна». Такими органами є Комітет з прав людини ООН, Європейський суд з прав людини.
Права і свободи відповідно до сфери суспільного життя, в яких вони реалізуються, поділяються на:
а) особисті;
б) політичні;
в) соціально-економічні;
г) культурні.
42. Основні конституційні обов'язки громадян. Обов'язок громадян захищати свою Вітчизну. Демократичний військовий контроль над воєнною організацією
Основні права нерозривно пов'язані з обов'язками громадян.
Основні обов'язки — це визначені конституційним законодавством України міри необхідної поведінки громадянина, забезпечувані заходами державного примусу. Для того, щоб людина могла успішно реалізовувати свої права, отримувати від суспільства певні матеріальні й духовні блага, вона повинна виконувати покладені на неї обов'язки.
Основними конституційними обов'язками громадян України є:
✵ захист Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України, шанування її державних символів;• не заподіяння шкоди природі та культурній спадщині, відшкодування завданих збитків;
✵ сплачування податків і зборів;
✵ неухильне додержання Конституції та законів України, не посягання на права та свободи, честь і гідність інших людей. Конституція України встановлює конституційні обов'язки як громадян України, так і кожного, хто постійно проживає або перебуває на території України. Вони закріплені у статтях 65-68 Конституції.
Стаття 65 Конституції встановлює обов'язок громадян України захищати свою Вітчизну, її незалежність та територіальну цілісність, шанувати її державні символи.
Громадяни проходять військову службу відповідно до Законів України «Про загальний військовий обов'язок і військову службу» та «Про альтернативну (невійськову) службу», норми останнього поширюються на тих громадян, які в силу своїх релігійних переконань не можуть проходити військову службу. Загальний військовий обов'язок включає: підготовку громадян до військової служби; приписку до призовних дільниць; призов на військову службу; проходження служби; виконання військового обов'язку в запасі; дотримання правил військового обліку.
Приписка громадян до призовних дільниць проводиться з метою взяття на облік, визначення їх кількості, ступеня придатності до військової служби та ін. Вона проводиться районними (міськими) військкоматами за місцем проживання громадян, яким у рік приписки виповнилося 17 років. Громадяни, приписані до призовних дільниць, вважаються призовниками.
На строкову військову службу в мирний час призиваються придатні до неї за станом здоров'я і віком громадяни, яким до дня відправки у військові частини виповнилося 18 років, призов проводиться два рази на рік. Деякі допризовники, за їх бажанням, відповідно до закону «Про загальний військовий обов'язок» від 04.04.2006 р., можуть одержувати відстрочку від призову, зокрема, які мають непрацездатних батька та матір, дитину віком до трьох років, вагітну дружину та ін. Звільняються від призову на строкову військову службу в мирний час особи, які визнані за станом здоров'я непридатними до такої служби, а також такі, які на день відправлення на строкову службу досягли 25-ти років. Жінки, які мають фах споріднений з відповідною військовою спеціальністю, на військову службу в мирний час можуть бути прийняти в добровільному порядку (за контрактом). На майбутнє передбачається переведення збройних сил України на контрактну основу, за якою військову службу громадяни будуть відбувати на добровільних засадах.
Законом України від 19 червня 2003 р. «Про демократичний цивільний контроль над Воєнною організацією і правоохоронними органами» передбачено здійснення контролю у Збройних Силах та правоохоронних органах України за дотриманням законності, прав людини, здійснення деполітизації та деідеологізації, раціонального використання бюджетних коштів. Здійснення цього контролю покладається на парламент, Президента України, органи виконавчої влади та органи місцевого самоврядування, судові органи та органи прокуратури. Передбачено також і громадський контроль, здійснюваний громадянами через громадські організації, членами яких вони є, через депутатів представницьких органів влади, а також особисто шляхом звернення до Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини.
У ст. 66 Конституції України йдеться про не заподіяння шкоди природі, культурній спадщині. Відомо, що на захист цих національних цінностей спрямоване чинне законодавство України, у тому числі й кримінальне. Та ж обставина, що нині це питання дістало конституційне закріплення, засвідчує його важливість. Конституція також встановлює, що кожен, хто заподіяв шкоду природі, культурній спадщині, повинен відшкодувати завдані ним збитки.
Природа та навколишнє середовище — сфера життєдіяльності людини. Якщо її не зберігати або порушувати баланс, то постає питання про збереження людини як біологічного виду. Отже, виконання цього обов'язку кожним — питання виживання людства і кожної окремої людини. Існування кожної нації, будь-якого народу неможливе без бережливого ставлення до його історії і культури.
Одним із найважливіших обов'язків громадян перед державою є своєчасна сплата податків і зборів у порядку й розмірах, встановлених законом. Несплата податків значною частиною населення, підприємств, фірм тощо може призвести до кризової ситуації в країні. Податки і збори дають змогу створити механізм перерозподілу прибутків людей від більш забезпечених на користь менш забезпечених. Можна вважати, що саме тому цей обов'язок громадян піднято на конституційний рівень.
Стаття 67 Конституції не тільки встановлює обов'язковість сплати податків, а й регулює здійснення цього, що також, безперечно, зумовлено надзвичайною важливістю такого джерела формування доходівдержави. Йдеться про те, що кожен має сплачувати податки і збори в порядку і розмірах, встановлених законом.
Стаття 68 присвячена врегулюванню прав, свобод і обов'язків людини і громадянина, встановлює обов'язок кожного неухильно додержуватися Конституції та законів України, не посягати на права і свободи, честь і гідність інших людей. При цьому підкреслюється, що незнання законів не звільняє від юридичної відповідальності.
Ця норма має загальне значення. Вона поширюється на всі норми і положення Конституції. По суті, йдеться про формування у людей такої правосвідомості, завдяки якій кожне, навіть найнезначніше порушення чинних норм права розглядалося б як надзвичайна подія. Якщо в країні не будуть виконуватися закони і здійснюватися режим законності, то всі проголошені права і свободи залишаться лише деклараціями.
Громадським організаціям гарантується можливість отримувати від органів військового управління, правоохоронних органів інформацію, яка не містить державної таємниці, з питань діяльності цих органів, знайомитись з умовами служби, життя і побуту військовослужбовців.
ТЕМА 11. ОСОБИСТІ (ГРОМАДЯНСЬКІ) ПРАВА ТА СВОБОДИ ГРОМАДЯН
43. Захищеність особи у правовій державі. Права людини на життя, свободу та особисту недоторканність
У правовій державі захищеність особи насамперед визначається конституційним закріпленням особистих (базових) прав людини та забезпеченістю їх здійснення.
У системі основних прав важливе місце посідають особисті (громадянські) права, які спрямовані на забезпечення найважливіших індивідуальних життєвих потреб людини і реалізуються нею переважно самостійно.
Особисті права і свободи людини безпосередньо пов'язані із самою сутністю людини як фізичної особи. Це дуже важливо, оскільки саме цей статус є підґрунтям усіх інших особистісних рис людини. Виходячи з цього, кожну конкретну людину, хоча вона може мати багато істотних вад, необхідно розглядати як особистість, повністю чи неповністю сформовану.
До особистих прав людини належать:
✵ невід'ємне право на життя;
✵ право на повагу до її гідності; право на свободу та особисту недоторканність;
✵ право на недоторканність житла;
✵ право на таємницю листування, телефонних розмов, телеграфної та іншої кореспонденції;
✵ право на невтручання в особисте і сімейне життя;
✵ право на свободу пересування і вільний вибір місця проживання;
✵ право на свободу думки і слова; право на свободу світогляду і віросповідання.
Невід'ємне право кожної людини на життя є загальновизнаним суб'єктивним правом, закріпленим в усіх міжнародних правових актах. Проголошення цієї норми — принципу в Конституції України (ст. 27) — це матеріалізація однієї з гуманістичних засад. Адже людина є найбільшою соціальною цінністю. Тому всебічна охорона її життя — один з основних обов'язків держави. Практично це означає, що держава повинна вживати ефективних заходів щодо боротьби зі злочинністю, максимально сприяти розвиткові швидкої медичної допомоги, забезпечувати послідовне поліпшення умов життя людей, особливо неповнолітніх, інвалідів, осіб похилого віку.
Необхідна також відмова від війни як засобу вирішення міжнародних конфліктів та участі в таких війнах, охорона навколишнього середовища, встановлення особливого порядку, застосування зброї.
У ст. 27 Конституції України зазначено, що «ніхто не може бути свавільно позбавлений життя», тобто вона не виключає можливості смертної кари за вироком суду. Однак ця міра покарання в Україні скасована.
Водночас Конституція надає кожній людині право захищати себе та інших людей від протиправних дій і посягань з боку будь-кого.
Право людини на повагу до її гідності має універсальний характер у тому розумінні, що воно діє й до народження дитини, й після смерті людини. Повага до гідності людини є обов'язком держави. Справи, що виникають з цього приводу, як правило, вирішуються у судовому порядку. Суд повинен зобов'язати порушників спростувати відомості, що принижують гідність людини, компенсувати їй не тільки упущену вигоду, а й моральну шкоду. Надійне гарантування правового захисту поваги до гідності як одного з нематеріальних благ є важливою ознакою справді демократичного, правового характеру держави, високої моральності суспільства. Держава повинна створювати для людини такі умови життя, які б не принижували її гідність.
Право на свободу та особисту недоторканність (ст. 29) є однією з реальних гарантій свободи людини. Це право як загальний принцип встановлює межу, яку ті чи інші посадові особи можуть переступити лише у випадках, прямо передбачених законом (затримання особи, яка вчинила злочин, здійснення примусового лікування за визначених законом обставин тощо). Конституція України значно демократизувала сам процес застосування заходів, що обмежують свободу людини, її особисту недоторканність. Передбачається, що лише суд своїм умотивованим рішенням і тільки на підставі чинного законодавства може дати дозвіл на арешт людини і тримання її під вартою.
У разі нагальної необхідності запобігти злочинові чи припинити його уповноважені на те законом органи можуть застосовувати тримання під вартою як тимчасовий запобіжний захід, обґрунтованість якого протягом 72 годин має бути перевірена судом. Затримана особа негайно звільняється, якщо протягом 72 годин з моменту затримання їй не вручено вмотивованого рішення суду про тримання під вартою.
Кожному заарештованому чи затриманому має бути невідкладно повідомлено про мотиви арешту чи затримання, роз'яснено його права та надано можливість з моменту затримання захищати себе особисто та користуватися правовою допомогою захисника (частини 3, 4 ст. 29). Відповідно до ст. 59 Конституції кожен має право на правову допомогу. У випадках, передбачених законом, ця допомога надається безоплатно.
44. Принцип презумпції невинуватості та право громадян на судовий захист
Принципи презумпції невинуватості особи полягає в тому, що особа вважається невинуватою у вчиненні злочину і не може бути піддана кримінальному покаранню доти, доки її вину не буде доведено в законному порядку і встановлено обвинувальним вироком суду; ніхто не зобов'язаний доводити свою невинуватість у вчиненні злочину, а всі сумніви щодо доведеності вини особи тлумачаться на її користь.
У разі скасування вироку суду як неправосудного держава відшкодовує матеріальні та моральні збитки, завдані безпідставним засудженням (ст. 62 Конституції).
Зазначеній гарантії відповідає закріплене в Конституції право на відшкодування за рахунок держави або органів місцевого самоврядування матеріальних і моральних збитків, завданих незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади і місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб.(ст. 56 Конституції).
Гарантія судового захисту громадян України виявляється в тому, що:
а) права і свободи людини і громадянина захищаються судом;
б) кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб;
в) кожен має право після використання всіх національних засобів правового захисту звертатися за захистом своїх прав і свобод до відповідних міжнародних судових установ чи до відповідних органівміжнародних організацій, членом або учасником яких є Україна (ст. 55 Конституції).
45. Недоторканність житла. Таємниця листування, телефонних розмов, телеграфної та іншої кореспонденції. Право на невтручання в особисте життя
Сутність права на недоторканність житла (ст. 30) полягає в тому, що без підстав, передбачених законом, ніхто не вправі увійти до житла проти волі осіб, які в ньому проживають. Поняття «житло» у даному разі підлягає широкому тлумаченню. Під житлом слід розуміти не тільки відповідну кімнату, квартиру, житловий будинок, а й усі допоміжні приміщення, якими користуються у повсякденному житті. Принцип недоторканності житла поширюється не тільки на місце постійного проживання особи, а й на місця її тимчасового мешкання у готелях, санаторіях, будинках відпочинку тощо.
Право на таємницю листування, телефонних розмов, телеграфної та іншої кореспонденції (ст. 31) належить до загальновизнаних суб'єктивних прав особи. Винятки можуть бути встановлені лише судом у випадках, передбачених законом. Інакше вони спричиняють кримінальну відповідальність за ст. 131 Кримінального кодексу України. Ці винятки обумовлені виключно гуманною метою — запобігти злочинові або з'ясувати істину під час розслідування кримінальної справи.
Право на невтручання в особисте і сімейне життя (ст. 32 Конституції) також є одним із суб'єктивних прав людини, пов'язаних з гарантуванням її свободи. Кожна людина унікальна, індивідуальна, є суб'єктом безлічі неформальних зв'язків, носієм приватних інтересів, які є її особистою справою. Виняток може мати місце лише тоді, коли поведінка особи суперечить закону і громадській моралі, прикладом чого можуть бути систематичне здійснення у сім'ї насильства над дитиною та її експлуатація.
Стаття 32 Конституції забороняє збирання, зберігання, використання та поширення конфіденційної інформації про особу без її згоди; проголошує право кожного громадянина ознайомитися в органах державної влади, органах місцевого самоврядування, установах та організаціях з відомостями про себе; гарантує судовий захист права на спростування недостовірної інформації про себе і членів своє сім'ї.
46. Свобода пересування та вільний вибір місця проживання
Це право — одна зі складових загального права людини на свободу. Тому його конституційне (ст. 33) закріплення є важливою ознакою демократичної сутності держави. Безперечно, воно поширюється виключно на тих осіб, які перебувають на території України на законних підставах. Проте таке право може бути обмежене в інтересах охорони здоров'я, боротьби з епідеміями, стихійним лихом і запобігання злочинам.
Свобода пересування і вільний вибір місця проживання не виключає необхідності дотримання реєстраційних правил, які передбачені в Україні.
Громадяни України мають право вільно залишати територію України і не можуть бути позбавлені права в будь-який час повернутися в Україну. Зазначені права можуть бути обмежені лише на законних підставах. Порядок реалізації права громадян України на виїзд з України і в'їзд в Україну, порядок оформлення документів для зарубіжних поїздок регламентуються Законом України «Про порядок виїзду з України і в'їзду в Україну громадян України» від 21 січня 1994 р.
47. Паспортна система і реєстрація громадян за їх місцем проживання
Паспортна система і прописка були сукупністю правил, що встановлювали порядок обліку пересування громадян шляхом ведення паспорта — документа, що посвідчує особу та реєстрацію місця проживання.
Нині згідно з Указом Президента України «Про додаткові заходи з реалізації права людини на свободу пересування та вільний вибір місця проживання» від 15 червня 2001 року прописку громадян за місцем їх постійного проживання відмінено, є лише реєстрація громадян за місцем їх проживання, яка не обмежує особу у вільному пересуванні та виборі місця проживання.
Відповідно до Постанови Кабінету Міністрів України від 16 січня 2003 р. № 35 ця реєстрація здійснюється територіальними органами Державного департаменту у справах громадянства, імміграції та реєстрації фізичних осіб і передбачає внесення до паспорта та адресно-довідкової картотеки відомостей про місце проживання фізичної особи.
Для здійснення реєстрації особа подає в 10-денний строк після прибуття на нове місце проживання житлово-комунальним підприємствам, житлово-будівельним кооперативам, об'єднанням співвласників багатоквартирного будинку тощо такі документи:
✵ письмову заяву;
✵ паспорт з відміткою про зняття з реєстраційного обліку;
✵ квитанцію про сплату державного мита за реєстрацію;
✵ два примірника талона реєстрації;
✵ талон зняття з реєстраційного обліку за попереднім місцем проживання.
Іноземці додатково подають довідку на постійне або тимчасове проживання. Реєстрація має оформлятися у 5-денний строк.
Законодавством про працю України заборонено вимагати від осіб, які поступають на роботу відомості про реєстрацію місця проживання.
48. Право на свободу світогляду і віросповідання. Релігійні організації
Згідно із ст. 35 Конституції кожен має право на свободу світогляду і віросповідання. Це право включає свободу сповідувати будь-яку релігію або не сповідувати ніякої, безперешкодно відправляти одноособово чи колективно релігійні культи і ритуальні обряди, вести релігійну діяльність. Здійснення цього права може бути обмежене законом лише в інтересах охорони громадського порядку, здоров'я і моральності населення або захисту прав і свобод інших людей.
Церква і релігійні організації в Україні відокремлені від держави, а школа — від церкви. Жодна релігія не може бути визнана державою як обов'язкова.
Ніхто не може бути звільнений від своїх обов'язків перед державою або відмовитися від виконання законів, мотивуючи це релігійними переконаннями. У разі якщо виконання військового обов'язку суперечить релігійним переконанням громадянина, виконання цього обов'язку може бути замінене альтернативною (невійськовою) службою.
Конституційні норми конкретизовані в Законі України «Про свободу совісті та релігійні організації» від 23 квітня 1991 р. (зі змінами та доповненнями).
Право на свободу світогляду тісно пов'язане з правом на свободу совісті. Останнє включає можливість мати, приймати і змінювати релігію або переконання за своїм вибором і можливість одноособово чи разом з іншими сповідувати будь-яку релігію або не сповідувати жодної, відправляти релігійні культи, відкрито виражати і вільно поширювати свої релігійні або атеїстичні переконання.
Ніхто не може встановлювати обов'язкові переконання і світогляд. Не допускається будь-яке примушування при визначенні громадянином свого ставлення до релігії, до сповідання або відмови від сповідання релігії, до участі або неучасті в богослужіннях, релігійних обрядах і церемоніях, навчання релігії. Ніхто не має права вимагати від священнослужителів відомостей, отриманих ними при сповіді віруючих.
Батьки або особи, які їх замінюють, за обопільною згодою мають право виховувати своїх дітей відповідно до своїх власних переконань і ставлення до релігії.
Відокремлення церкви від держави не можна розглядати як певну відчуженість між ними. Навпаки, і на цьому варто наголосити, саме прийняття Конституції Верховною Радою відбувалося за умов усвідомлення відповідальності перед Богом (преамбула Конституції). Спроби ж певних сил політизувати релігійне середовище, порушити принцип рівності всіх конфесій, загострити міжконфесійні взаємини порушують соціальний мир у країні.
Відокремлення церкви від держави означає, що:
а) держава не повинна втручається у здійснювану в межах закону діяльність релігійних організацій, не фінансувати діяльність будь-яких організацій, створених за ознакою ставлення до релігії;
б) релігійні організації не повинні брати участь у діяльності політичних партій, надавати політичним партіям фінансову підтримку, не вести агітацію у виборчих кампаніях;
в) держава захищає права і законні інтереси релігійних організацій, сприяє встановленню відносин взаємної релігійної і світоглядної терпимості й поваги між громадянами, які сповідуютьрелігію або не сповідують її, між віруючими різних віросповідань та їх релігійними організаціями.
Відокремлення школи від церкви означає, що:
а) державна система освіти в Україні має світський характер, а доступ до різних видів і рівнів освіти надається громадянам незалежно від їх ставлення до релігії;
б) громадяни можуть опановувати релігійне віровчення та здобувати релігійну освіту індивідуально або разом з іншими, вільно обираючи мову навчання;
в) релігійні організації мають право відповідно до своїх внутрішніх настанов створювати для релігійної освіти дітей і дорослих навчальні заклади і групи, а також проводити навчання в інших формах, використовуючи для цього приміщення, що їм належить або надається в користування;
г) викладачі релігійних віровчень і релігійні проповідники зобов'язані виховувати своїх слухачів у дусі терпимості й поваги до громадян, які не сповідують релігії, та до віруючих інших віросповідань.
Слід зазначити, що християнська релігія стверджує принципи (цінності) взаємодопомоги, чуйності, співпереживання, поваги до праці, до чесно набутої власності, правдивості, доброзичливості між народами, взаємотерпимості, осуду жорстокості, пожадливості та ін. Зазначені цінності в основі збігаються як з нормами загальнолюдської моралі, так і з цінностями інших великих релігій: мусульманства, іудаїзму, буддизму, індуїзму. З огляду на це можна констатувати, що релігійне виховання дітей не може зашкодити вихованню дітей у навчальних закладах, навпаки, воно сприяє гармонізації виховання молоді.
Правовий статус релігійних організацій в Україні визначається Законом України «Про свободу совісті та релігійні організації» та статутами (положеннями) цих організацій.
Релігійними організаціями в Україні є релігійні громади, управління і центри, монастирі, релігійні братства, місіонерські товариства (місії), духовні навчальні заклади, а також об'єднання, що складаються з вищезазначених релігійних організацій. Ці організації утворюються з метою задоволення релігійних потреб громадян сповідувати і поширювати віру.
Релігійна громада є місцевою релігійною організацією віруючих громадян одного й того ж культу, віросповідання, напряму, течії або толку, які добровільно об'єдналися з метою спільного задоволення релігійних потреб. Держава визнає право релігійної громади на її підлеглість у канонічних і організаційних питаннях будь-яким діючим в Україні та за її межами релігійним центрам. Держава не повинна надавати перевагу тій чи іншій релігії або конфенсії, встановлювати «державну релігію», схиляти конфенсії до об'єднань чи роз'єднань. Для одержання релігійною громадою правоздатності юридичної особи громадяни в кількості не менше 10 осіб, які утворили її і досягай 18-річного віку, подають заяву та статут (положення) на реєстрацію до обласної, Київської та Севастопольської міської державних адміністрацій, а у Республіці Крим - до Уряду АРК.
Релігійні управління і центри діють на підставі своїх статутів (положень). Вони мають право відповідно до своїх зареєстрованих статутів (положень) засновувати монастирі, релігійні братства, місіонерські товариства (місії), а також створювати духовні навчальні заклади для підготовки священнослужителів і служителів інших необхідних їм релігійних спеціальностей. Громадяни, які навчаються у вищих і середніх духовних навчальних закладах, користуються правами і пільгами щодо відстрочення проходження військової служби, оподаткування, включення часу навчання до трудового стажу в порядку і на умовах, встановлених для студентів та учнів державних навчальних закладів.
Статут (положення) релігійної організації, який відповідно до цивільного законодавства визначає її правоздатність, приймається на загальних зборах віруючих громадян або на релігійних з'їздах, конференціях.
Статут (положення) релігійної організації повинен містити відомості про:
1) вид релігійної організації, її віросповідну приналежність і місцезнаходження;
2) місце релігійної організації в організаційній структурі релігійного об'єднання;
3) майновий стан релігійної організації;
4) права релігійної організації на заснування підприємств, засобів масової інформації, інших релігійних організацій, створення навчальних закладів;
5) порядок внесення змін і доповнень до статуту (положення) релігійної організації;
6) порядок вирішення майнових та інших питань у разі припинення діяльності релігійної організації.
Статут (положення) може містити й інші відомості, пов'язані з особливостями діяльності зазначеної релігійної організації. Статут (положення) релігійної організації не повинен суперечити чинному законодавству.
Документи, які визначають віросповідну діяльність, вирішують інші внутрішні питання релігійної організації, не підлягають реєстрації в державних органах.
Релігійна організація визнається юридичною особою з моменту реєстрації її статуту. Як юридичні особи релігійні організації мають право використовувати для своїх потреб будівлі і майно в порядку, визначеному чинним законодавством, засновувати для виконання своїх статутних завдань поліграфічні, виробничі, реставраційно-будівельні, сільськогосподарські та інші підприємства, а також добродійні заклади (притулки, лікарні тощо). Релігійні організації володіють, користуються і розпоряджаються майном, яке належить їм на праві власності.
У власності релігійних організацій можуть бути будівлі, предмети культу, об'єкти виробничого, соціального і добродійного призначення, транспорт, кошти та інше майно, необхідне для забезпечення їх діяльності. Релігійні організації мають право власності на майно, придбане або створене ними за рахунок власних коштів, пожертвуване громадянами, організаціями або передане державою, а також придбане на інших підставах, передбачених законом. У власності релігійних організацій може бути також майно, що знаходиться за межами України.
Релігійні організації мають право звертатися за добровільними фінансовими та іншими пожертвуваннями та одержувати їх. Фінансові та майнові пожертвування, як і інші доходи релігійних організацій, не оподатковуються.
Релігійна організація має право приймати на роботу громадян. Умови праці встановлюються за угодою між релігійною організацією та працівником і визначаються трудовим договором, який укладається у письмовій формі. Релігійна організація зобов'язана у встановленому порядку зареєструвати трудовий договір. Громадяни, які працюють у релігійних організаціях за трудовим договором, можуть бути членами профспілки. На працівників релігійних організацій за трудовим договором поширюється законодавство про працю нарівні з працівниками державних і громадських підприємств, установ і організацій.
Богослужіння, релігійні обряди, церемонії та процесії безперешкодно проводяться в культових будівлях і на прилеглій території, у місцях паломництва, установах релігійних організацій, на кладовищах, в місцях окремих поховань і крематоріях, квартирах і будинках громадян, а також в установах, організаціях і на підприємствах за ініціативою їх трудових колективів і згодою адміністрації. Командування військових частин надає можливість брати участь у богослужіннях і виконанні релігійних обрядів. Богослужіння та релігійні обряди в лікарнях, госпіталях, будинках для престарілих та інвалідів, місцях попереднього ув'язнення і відбування покарання проводяться на прохання громадян, які перебувають в них, або за ініціативою релігійних організацій. Адміністрація зазначених установ сприяє цьому, бере участь у визначенні часу обряду, церемонії та інших умов проведення богослужіння, обряду або церемонії. В інших випадках публічні богослужіння, релігійні обряди, церемонії та процесії проводяться щоразу з дозволу відповідної місцевої державної адміністрації, виконавчого комітету сільської, селищної, міської рад народних депутатів. Клопотання про видачу згаданого дозволу подається не пізніш як за 10 днів до призначеного строку проведення богослужіння, обряду, церемонії чи процесії, крім випадків, які не терплять зволікання.
Релігійні організації можуть направляти громадян за кордон для навчання в духовних навчальних закладах і приймати з цією метою іноземних громадян.
Кожна релігійна конфесія встановлює свої внутрішні (корпоративні) норми, що можуть бути різні для кліриків (церковно- і священнослужителів) і прихожан, які закріплюються в статутах цих організацій. Так, «Устав канонічного життя», найчисленнішої в Україні Української Православної Церкви (УПІД) Московського патріархату, передбачає її структуру, основні вимоги до кліриків, їх обов'язки, головні обов'язки прихожан та ін.
Відповідно до «Уставу» питання церковного управління, дисциплінарні питання вирішуються на Помісних Соборах. Собори скликаються митрополитом або єпископом тієї області, де проходить Собор. Митрополитом називається предстоятель Церкви, який обирається єпископами і очолює УПІД. З 1992 р. УПЦ очолює Блаженнійший Володимир Київський і всієї України, Предстоятель Православної Церкви. Він має піклуватися про свою Церкву, йому належить право затверджувати обраних Соборами єпископів.
«Уставом» встановлено, що клірики повинні перебувати під владою свого єпископа, здійснювати богослужіння, турбуватися про навчання своїх дітей і домашніх Божественному писанню, навчати людей покірності єпископу. Перепонами до вступу в клір є: злослів'я, пияцтво, схильність до чвар, пожадливість тощо. Клірикам заборонено перебування в державних структурах влади, заняття бізнесом, торгівлею, збагачення за рахунок церковних грошей. Клірик не повинен перебувати на службі при двох храмах заради матеріальної користі, проте для власного утримання клірики можуть працювати, але не займатися працею безчесною і ганебною.
На прихожан статутом покладаються такі обов'язки: молитися, регулярно сповідатися і причащатися, дотримуватися церковних приписів, здійснювати справи віри, прагнути до релігійно-морального вдосконалення, сприяти добробуту храму тощо.
У статуті розглядаються церковні таїнства: Хрещення, причащання, покаяння (сповідь), шлюб, миропомазання, рукопоклада у священний сан, єлеосвячення (соборування).
У Великодньому привітанні 2000 р. українському народу від Президента України, Верховної Ради та Уряду України зазначено, що християнські цінності відповідають «нашому національному характеру та світосприйняттю, найзаповітнішим настроям і сподіванням. Із цього чистого джерела ми, як і наші предки, черпаємо силу, мудрість і наснагу».
Нині в Україні діють понад 28500 релігійних організацій, які представляють 100 церков, конфесій, течій та напрямів, 277 монастирів, 126 духовних навчальних закладів, понад 10000 недільних шкіл, виходять друком понад 400 релігійних періодичних видань. Найбільш численною є УПЦ Московського патріархату (понад 10040 общин). Українська греко-католицька церква має 3334 общини, Українська автокефальна православна церква — 1110 общини. Значна кількість общин у складі УПЦ Київського патріархату та різних протестантських конфесій, мусульмани мають 462 общини та ін. В Україні нараховується понад 26 тис. церковнослужителів, серед них понад 700 — іноземці.
Україна є багатоконфесійною державою, в інтересах соціального миру та злагоди не допускати спроби певних сил політизувати релігійне середовище та загострювати міжконфесійні взаємини.
ТЕМА 12. ПОЛІТИЧНІ ПРАВА ТА СВОБОДИ. СОЦІАЛЬНІ, ЕКОНОМІЧНІ ТА КУЛЬТУРНІ ПРАВА
49. Поняття політичних прав і свобод
Особливість політичних прав і свобод полягає насамперед у тому, що їх носіями, суб'єктами є лише громадяни України, а не всі особи, які проживають на її території. Водночас варто зазначити, що політичні права і свободи мають самостійне значення і саме як такі закріплені у Конституції України та в різних міжнародних документах, починаючи з Міжнародного договору про громадянські та політичні права. Вже сама назва цього документа говорить про те, що ці різновиди прав і свобод органічно пов'язані між собою, становлять єдине ціле, оскільки поділ прав на громадянські та політичні зумовлений не загальними характером і спрямуванням цих прав і свобод, а певними особливостями їх змісту, що дають змогу із загальної групи політичних прав і свобод виокремити громадянські права.
Важливою особливістю політичних прав і свобод є й те, що вони у певних випадках можуть бути реалізовані лише завдяки участі конкретного громадянина, наділеного цими правами, свободами, у діяльності відповідних об'єднань, політичних партій, профспілкових організацій, державних структур.
До політичних прав і свобод належать:
✵ свобода думки і слова;
✵ свобода зборів, мітингів, походів і демонстрацій;
✵ право на звернення до органів державної влади і місцевого самоврядування;
✵ право на об'єднання;
✵ право на участь в управлінні державними справами.
50. Свобода думки і слова
Свободу думки і слова як одне з фундаментальних прав людини закріплено у багатьох міжнародних документах, зокрема у Загальній декларації прав людини, Міжнародному договорі про громадянські та політичні права, Європейській конвенції про захист прав і фундаментальних свобод людини. Слід зазначити, що свобода думки взагалі не може бути обмежена, оскільки заборонити можна лише висловлювання певних думок, їх оприлюднення, чого часто бояться антинародні режими, переслідуючи так званих інакомислячих.
Право на свободу думки і слова (ст. 34 Конституції) — це можливість вільного вираження особою своїх поглядів і переконань у будь-якій формі, можливість особи на власний розсуд збирати, зберігати, використовувати та поширювати інформацію в усній, письмовій формі або в будь-який інший спосіб (винятки щодо реалізації цього права мають закріплюватися в законі); це - заборона цензури (ч. 3 ст. 15 Конституції). Реалізація цього права конкретизована в Законах України «Про інформацію» від 2 жовтня 1992 р., «Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні» від 16 листопада 1992 р., «Про телебачення і радіомовлення» від 21 грудня 1993 р., «Про систему суспільного телебачення і радіомовлення України» від 18 липня 1997 р., «Про рекламу» від 3 липня 1996 р., «Про Національний архівний фонд й архівні установи» від 24 грудня 1993 р. та в деяких інших нормативно-правових актах.
Право на свободу думки і слова тісно пов'язане з правом на інформацію та з гласністю. Інформація — це документовані або публічно оголошені відомості про події і явища, які відбуваються в суспільстві, державі та довкіллі. Право на інформацію — це можливість осіб і державних органів вільно отримувати, використовувати, поширювати і зберігати відомості, необхідні для реалізації своїх прав, свобод і законних інтересів.
Результатом всебічної й повної реалізації права на інформацію є гласність. Гласність — це стан поінформованості суспільства та окремих громадян про явища, події, процеси, що відбуваються в суспільстві та державі, який є ознакою існування в країні режиму демократії.
Визнаючи право на свободу думки і слова, багато держав, в тому числі й Україна, обмежують його забороною пропагувати погляди, що суперечать інтересам національної безпеки, розпалюють міжнаціональну, міжетнічну або міжконфесійну ворожнечу, пропагують жорстокість і насильство, провокують вчинення злочинів. Свобода слова і друку не допускає також розголошення державної і комерційної таємниці, інтимних сторін сімейного життя.
51. Свобода зборів, мітингів, походів і демонстрацій
Право на мирні збори та маніфестації (ст. 39 Конституції) є важливим демократичним надбанням і дійовим заходом, завдяки якому громадяни можуть вільно обговорювати актуальні питання державного і суспільного розвитку, протестувати проти будь-яких обмежень демократії або тих чи інших негативних проявів у політиці, проти порушення їхніх прав тощо. Основною особливістю цього права є встановлення порядку, за яким збори і маніфестації мають бути мирними, їх учасники не повинні мати зброї. Про проведення цих акцій повинні завчасно сповіщатися органи місцевого самоврядування. Обмеження щодо реалізації цього права може бути встановлене лише судом з метою захисту прав і свобод людини і громадянина, охорони національної безпеки і громадського порядку.
52. Право на звернення до органів державної влади та самоврядування
Право на звернення (ст. 40) може здійснюватися у різних формах, в індивідуальному чи колективному порядку. Адресатами цих звернень є державні органи різного рівня, органи місцевого самоврядування, посадові та службові особи цих органів. Забороняється відмова у прийнятті та розгляді звернення з посиланням на політичні погляди, партійну належність, вік, віросповідання, національність громадянина, незнання мови звернення. Переслідування громадян і членів їх сімей за подання звернення забороняється.
Дуже важливо, щоб звернення громадян розглядалися відповідно до суті справи, у строки, встановлені чинним законодавством, а відповіді були обґрунтованими. Недодержання посадовими особами вимог закону дає громадянинові право звертатися до суду за захистом. Здійснення права громадян на звернення регулюється Законом України «Про звернення громадян» від 2 жовтня 1996 р. Цим Законом встановлено, що звернення розглядаються й вирішуються протягом одного місяця від дня їх надходження, а ті, які не потребують додаткового вивчення, — невідкладно, але не пізніше як за 15 днів від дня їх отримання. Загальний термін вирішення питань, порушених у зверненні, не може перевищувати 45 днів.
53. Право громадян об'єднуватися у політичні партії, професійні спілки та інші громадські організації
Право на об'єднання у політичні партії та громадські організації дає змогу громадянинові брати активну участь у громадському і політичному житті суспільства. Громадяни набувають можливості впливати на прийняття тих чи інших економічних рішень, на визначення політичного курсу країни. Ті чи інші питання люди можуть вирішувати більш ефективно, об'єднавшись у партії, профспілки, громадські організації, інші об'єднання.
Згідно з Конституцією (статті 36, 37) та Законом України «Про об'єднання громадян» від 16 червня 1992 р. громадяни України мають право на свободу об'єднання у політичні партії та громадські організації для здійснення і захисту своїх прав і свобод та задоволення політичних, економічних, соціальних, культурних та інших інтересів, за винятком обмежень, встановлених законом в інтересах національної безпеки та громадського порядку, охорони здоров'я населення або захисту прав і свобод інших людей.
Об'єднання громадян — це добровільне громадське формування, створене на основі єдності інтересів і спільної реалізації громадянами своїх прав і свобод. Політична партія — це об'єднання громадян — прихильників певної загальнонаціональної програми суспільного розвитку, які мають головною метою участь у виробленні державної політики, формуванні органів державної влади і місцевого самоврядування та представництво в їх складі.
Громадська організація — це об'єднання громадян для задоволення та захисту своїх законних соціальних, економічних, творчих, вікових, національно-культурних, спортивних та інших спільних інтересів. Організаційна структура, мета та цілі громадських організацій визначаються в їх статутах. Міжнародні громадські організації можуть мати свої керівні органи за кордоном. Членами громадських організацій можуть бути й іноземці. На початок 2001 р. в Україні зареєстровано 1376 всеукраїнських і міжнародних та понад 12,7 тис. місцевих громадських організацій.
Професійні спілки — це громадські організації, що об'єднують громадян, пов'язаних спільними інтересами за родом їх професійної діяльності. Громадяни мають право на участь у професійних спілках з мстою захисту своїх трудових і соціально-економічних прав та інтересів.
Професійні спілки утворюються без попереднього дозволу на основі вільного вибору їх членів. Усі професійні спілки мають рівні права.
Легалізація всеукраїнських профспілок здійснюється Міністерством юстиції України, інших профспілок - управліннями юстиції областей, міст і районів.
Політичні партії в Україні сприяють формуванню і вираженню політичної волі громадян, беруть активну участь у виборах. На початок 2006 р. в Україні було зареєстровано понад 120 політичних партій. Порядок організації і діяльності політичних партій регламентується Законом України «Про політичні партії в Україні» від 5 квітня 2001 р. Членами політичних партій можуть бути лише громадяни України, які досягай 18-річного віку. Членство в партіях фіксоване. Політичні партії в Україні утворюються і діють тільки і всеукраїнським статусом. Вони реєструються в Міністерстві юстиції, мають свої статут і програму, можуть мати власну символіку. Створення регіональних партій заборонено. У порядку, передбаченому законодавством, політичні партії мають право: брати участь у виробленні державної політики; брати участь у формуванні органів державної влади, представництва в їх складі; доступу під час виборчої кампанії до державних засобів масової інформації.
Політичні партії мають право на майно, але їм забороняється прямо чи опосередковано одержувати кошти та інше майно від іноземних держав та організацій, міжнародних організацій, іноземних громадян або анонімних пожертвувачів. Політичні партії не мають права засновувати підприємства, крім засобів масової інформації; займатися комерційною діяльністю, за винятком продажу суспільно-політичної літератури, агітаційних матеріалів, виробів із власною символікою; проведення фестивалів, свят, виставок, лекцій, інших суспільно-політичних заходів.
Усі об'єднання громадян рівні перед законом. Ніхто не може бути примушений до вступу в будь-яке об'єднання громадян чи обмежений у правах за належність чи неналежність до політичних партій або громадських організацій.
Утворення і діяльність політичних партій та громадських організацій, програмні цілі або дії яких спрямовані на ліквідацію незалежності України, зміну конституційного ладу насильницьким шляхом, порушення суверенітету і територіальної цілісності держави, підрив її безпеки, незаконне захоплення державної влади, пропаганду війни, насильства, на розпалювання міжетнічної, расової, релігійної ворожнечі, зазіхання на права і свободи людини, здоров'я населення, забороняються. Політичні партії та громадські організації не можуть мати воєнізованих формувань. Не допускаються створення і діяльність організаційних структур політичних партій в органах виконавчої та судової влади і виконавчих структурах, органах місцевого самоврядування, у військових формуваннях, а також на державних підприємствах, у навчальних закладах та інших державних установах і організаціях.
Заборона діяльності об'єднань громадян здійснюється лише в судовому порядку.
54. Соціальні, економічні та культурні права
Конституція України закріплює систему економічних, соціальних і культурних прав. Немає потреби наголошувати на значенні цих прав та їх практичної реалізації. Адже саме вони призначені гарантувати економічну свободу людини, її розвиток як вільної, забезпеченої у своїх життєвих потребах особистості. У свою чергу, саме ці якості суспільного життя характеризують державу як соціальну, тобто таку, що забезпечує достатньо високий рівень життя своїх громадян. Оскільки справжня демократія повинна мати достатню матеріальну базу, яка є соціально-економічною гарантією її існування та розвитку, маємо всі підстави стверджувати, що здійснення в державі економічних, соціальних і культурних прав і свобод є одним із важливих чинників для визнання такої держави справді демократичною.
Система економічних, соціальних і культурних прав згідно з Конституцією України охоплює право кожного володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності (ст. 41), право на підприємницьку діяльність (ст. 42), право на працю (ст. 43), право на страйк для захисту своїх економічних і соціальних інтересів (ст. 44), право на відпочинок (ст. 45), право на соціальний захист (ст. 46), право на житло (ст. 47), право на достатній життєвий рівень (ст. 48), право на охорону здоров'я (ст. 49), право на безпечне для життя і здоров'я довкілля (ст. 50), право, зумовлене гарантуванням вільної згоди на шлюб, а також захистом материнства, батьківства, дитинства і сім'ї (статті 51, 52), право на освіту (ст. 53), право на свободу творчої діяльності (ст. 54).
Ці права розглянуто в розділі III «Окремі галузі законодавства України»
ТЕМА 13. ПРАВО НА ОСВІТУ
55. Завдання реформування змісту освіти
Освіта і виховання є важливими чинниками становлення України як демократичної і правової держави. Перебудову системи освіти в Україні розпочато за складних соціально-політичних та економічних умов. З метою вироблення нової освітньої політики у листопаді 1993 р. було прийнято Державну національну програму «Освіта (Україна XXI століття)». Завданнями реформування змісту освіти в Україні, зокрема, визначалися:
✵ органічне поєднання у змісті освіти його загальноосвітньої і фахової складових;
✵ вивчення української мови в усіх навчально-виховних закладах;
✵ оптимальне поєднання гуманітарної і природничо-математичної складових освіти, теоретичних і практичних компонентів, класичної спадщини та сучасних досягнень наукової думки, зв'язок з національною історією, культурою, традиціями.
До перших кроків на шляху реформування освіти віднесено:
✵ загальну гуманізацію навчальних програм;
✵ надання більшої свободи педагогічній творчості;
✵ урізноманітнення спектра навчальних закладів з метою урахування інтересів і нахилів підростаючого покоління, а також реальних потреб суспільства.
Освіта — це основа інтелектуального, культурного, духовного, соціального, економічного розвитку суспільства і держави. Мета освіти - всебічний розвиток людини як особистості та найвищої цінності суспільства, розвиток її талантів, розумових і фізичних здібностей та утвердження гуманізму, взаємоповаги між націями і народами, виховання високих моральних якостей.
Розвиток у державі системи освіти є свідченням духовного і соціального прогресу суспільства. Але для того, щоб цей процес був ефективним, необхідно, аби члени суспільства мали потребу і можливість здобути відповідну освіту.
Законодавство України про освіту базується на Конституції України, Законах України «Про освіту» від 4 червня 1991 р. (у редакції від 23 березня 1996 р.), «Про вищу освіту» від 17 січня 2002 р., «Про професійно-технічну освіту» від 10 лютого 1998 р., «Про загальну середню освіту» від 13 травня 1999 р. та інших законодавчих актах.
56. Конституційне закріплення права на освіту
Право на освіту (ст. 53) є одним з основних соціальних і культурних прав громадян, закріплених Конституцією України. Це право має кожен громадянин незалежно від соціального походження, національності, політичних, релігійних та інших переконань, статі, майнового стану та інших ознак. У Конституції закріплюється, що повна загальна середня освіта є обов'язковою. Держава має забезпечувати доступність і безоплатність дошкільної, повної загальної середньої, професійно-технічної, вищої освіти в державних і комунальних навчальних закладах.
Державною гарантією права громадян на освіту є той факт, що нині в Україні діє близько 22,5 тис. державних шкіл і професійно-технічних училищ, понад 997 вищих закладів освіти державної комунальної та інших форм власності. Крім того, останнім часом створюється значна кількість шкіл, ліцеїв, гімназій, коледжів приватними особами, установами, організаціями тощо. У державних і недержавних загальноосвітніх закладах чимало класів, груп, а то й шкіл з поглибленим вивченням різних предметів (іноземної мови, математики, права та ін.). Отже, створюються умови для вибору профілю навчання. Держава надає низку пільг і переваг тим, хто навчається: учням, студентам, аспірантам.
Конституція гарантує широкі можливості для здобуття освіти громадянам, які належать до національних меншин: право на навчання рідною мовою чи на вивчення рідної мови у державних і комунальних навчальних закладах або через національні культурні товариства.
Обов'язковість повної загальної середньої освіти, закріплену в Конституції України, слід розуміти як обов'язок кожного громадянина України отримати загальну середню освіту.
57. Закон України «Про освіту»
Завданням законодавства України про освіту є регулювання суспільних відносин у галузі навчання, виховання, професійної, наукової, загальнокультурної підготовки громадян України.
Принципами освіти в Україні, зокрема, визначаються:
✵ рівність умов кожної людини для реалізації її здібностей, таланту, всебічного розвитку;
✵ гуманізм, демократизм, пріоритетність загальнолюдських духовних цінностей;
✵ незалежність освіти від політичних партій;
✵ інтеграція з наукою і виробництвом;
✵ взаємозв'язок з освітою інших країн;
✵ єдність і наступність системи освіти;
✵ безперервність і різноманітність освіти; поєднання державного управління і громадського самоврядування в освіті та ін.
Законом України «Про освіту» встановлюється, що Україна визначає освіту пріоритетною сферою соціально-економічного, духовного і культурного розвитку суспільства.
58. Система та рівні освіти в Україні. Типи загальноосвітніх закладів відповідно до Закону «Про загальну середню освіту»
Система освіти складається із закладів освіти, наукових, науково-методичних установ, науково-виробничих підприємств, державних і місцевих органів управління освітою та самоврядування в галузі освіти. Структура освіти включає:
✵ дошкільну освіту;
✵ загальну середню освіту;
✵ професійно-технічну освіту;
✵ вищу освіту;
✵ післядипломну освіту;
✵ аспірантуру;
✵ докторантуру;
✵ самоосвіту.
Відповідно до Закону «Про загальну середню освіту» в Україні встановлюються, зокрема, такі типи навчальних закладів системи загальної середньої освіти:
I ступінь - початкова школа з терміном навчання 4 роки;
II ступінь - основна школа з терміном навчання 5 років; III ступінь - старша школа, як правило, з професійним спрямуванням з терміном навчання 3 роки.
Крім того існують:
гімназії - загальноосвітні навчальні заклади ІІ-ІІІ ступенів з поглибленим вивченням окремих предметів відповідно до професій;
ліцеї — загальноосвітні навчальні заклади III ступеня з профільним навчанням і допрофесійною підготовкою;
колегіуми - загальноосвітні навчальні заклади III ступеня з філологічно-філософським або культурно-естетичним профілями;
спеціалізовані школи - загальноосвітні навчальні заклади І—XII ступенів з поглибленим вивченням окремих предметів та курсів.
Загальноосвітні навчальні заклади є юридичними особами. За своїми організаційно-правовими формами вони можуть бути державної, комунальної та приватної форми власності. Загальноосвітній навчальний заклад на основі Положення про загальноосвітній навчальний заклад розробляє свій статут, який затверджується власником (для державних та комунальних навчальних закладів - відповідним органом управління освітою) та реєструється місцевим органом виконавчої влади або органом місцевого самоврядування.
Навчально-виховний процес у загальноосвітніх навчальних закладах здійснюється за груповою та індивідуальною формами навчання. Охочим надається право і створюються умови для прискореного закінчення школи, складання іспитів екстерном. Навчання незалежно від форм власності навчальних закладів має відповідати вимогам державного стандарту.
У загальноосвітніх навчальних закладах забороняється утворення і діяльність воєнізованих формувань, організаційних структур політичних партій, а також релігійних організацій.
59. Закон України «Про вищу освіту». Освітні рівні вищої освіти
Закон «Про вищу освіту» регулює суспільні відносини у галузі навчання, виховання, професійної підготовки громадян України. Він встановлює правові, організаційні, фінансові та інші основи діяльності системи вищої освіти, створює умови для самореалізації особистості, забезпечення потреб суспільства і держави у кваліфікованих фахівцях.
Відповідно до форм власності, на яких засновуються вищі навчальні заклади, вони поділяються на:
✵ вищі навчальні заклади державної форми власності — засновуються державою, фінансуються з державного бюджету і підпорядковуються відповідному центральному органу виконавчої влади;
✵ вищі навчальні заклади — перебувають у власності Автономної Республіки Крим, фінансуються з бюджету Автономної Республіки Крим і підпорядковані органам влади автономії;
✵ вищі навчальні заклади комунальної форми власності — засновуються місцевими органами влади, фінансуються з місцевого бюджету і підпорядковані місцевим органам влади;
✵ вищі навчальні заклади приватної форми власності - засновуються на приватній власності і підпорядковуються власнику (власникам).
Держава здійснює ліцензування та акредитацію вищих навчальних закладів усіх форм власності.
Ліцензування - це процедура визнання спроможності вищого навчального закладу розпочати освітню діяльність, пов'язану зі здобуттям вищої освіти, при цьому враховується наявність матеріально-технічної бази (приміщення для занять, бібліотеки, комп'ютерні кабінети), наявність та кваліфікація педагогічних кадрів та ін.
Акредитація - процедура надання вищому навчальному закладу права провадити освітню діяльність, пов'язану зі здобуттям вищої освіти певного рівня кваліфікації, відповідно до вимог стандартів вищої освіти.
Стандартами вищої освіти є сукупність норм, які визначають зміст вищої освіти, терміни навчання та засоби визначення якості вищої освіти. Стандарти вищої освіти є основою оцінки якості вищої освіти та професійної підготовки.
До структури вищої освіти входять освітні та освітньо-кваліфікаційні рівні:
1. Неповна вища освіта — освітній рівень, який характеризує сформованість інтелектуальних якостей особи як особистості і є достатнім для здобуття нею кваліфікації молодшого спеціаліста. Молодших спеціалістів готують вищі навчальні заклади першого рівня акредитації (технікум, училище).
2. Базова вища освіта — освітній рівень, який характеризує сформованість інтелектуальних якостей особи як особистості і є достатнім для здобуття нею кваліфікації бакалавра.Бакалаврів готують переважно коледжі - навчальні заклади другого рівня акредитації.
3. Повна вища освіта — освітній рівень, який характеризує сформованість інтелектуальних якостей особи як особистості і є достатнім для здобуття нею кваліфікації за освітньо-кваліфікаційним рівнем спеціаліста або магістра. Магістрів і спеціалістів готують вищі навчальні заклади третього і четвертого рівнів акредитації (академії, інститути, консерваторії). Державному вищому навчальному закладу четвертого рівня акредитації може бути надано статус національного з правом укладати державні контракти на підготовку спеціалістів для потреб вищої освіти, встановлювати і присвоювати вчені звання доцента чи професора вищого навчального закладу; визначати та встановлювати власні форми морального та матеріального заохочення працівників та ін.
Державна атестація осіб, які закінчують вищі навчальні заклади усіх форм власності, здійснюється державною екзаменаційною комісією.
Громадяни України мають право безоплатно здобувати вищу освіту в державних і комунальних вищих навчальних закладах на конкурсній основі, якщо певний освітньо-кваліфікаційний рівень громадянин здобуває вперше.
Іноземці та особи без громадянства, які перебувають в Україні на законних підставах, мають право на здобуття вищої освіти, але не за рахунок коштів Державного або місцевих бюджетів України.
19 травня 2005 р. на конференції міністрів освіти країн Європи у м. Бергені Україна приєдналась до Болонського процесу, який передбачає створення єдиного європейського простору вищої освіти до 2010 року. Головною ідеєю даної угоди є стандартизація підходів до організації навчального процесу і функціонування вищої школи в країнах Європи.
60. Учасники навчально-виховного процесу. Права та обов'язки учнів
Закон України «Про освіту» визначає, що учасниками навчально-виховного процесу є:
✵ вихованці, учні, студенти, курсанти, слухачі, стажисти, клінічні ординатори, аспіранти, докторанти;
✵ керівні, педагогічні, наукові, науково-педагогічні працівники, спеціалісти.
Учням та іншим учасникам навчально-виховного процесу, що навчаються, гарантується державою право на:
✵ навчання, вибір закладу освіти, форми навчання тощо;
✵ користування навчальною, науковою, виробничою, культурною, спортивною, побутовою, оздоровчою базою закладу освіти;
✵ брати участь у громадському самоврядуванні, вирішенні питань удосконалення навчально-виховного процесу, науково-дослідної роботи, призначення стипендій, організації дозвілля, побуту тощо;
✵ участь у об'єднанні громадян.
Користуючись зазначеними вище правами, кожен з учнів мусить пам'ятати і про свої обов'язки, а саме:
✵ додержуватись законодавства, моральних, етичних норм;
✵ систематично й глибоко оволодівати знаннями, практичними навичками, професійною майстерністю, підвищувати загальний культурний рівень;
✵ додержуватись статуту та правил внутрішнього розпорядку закладу освіти;
✵ бережно ставитись до природи, тваринного і рослинного світу.
Законодавством, положеннями, статутами тощо можуть встановлюватися й інші обов'язки осіб, які навчаються.
Учні та інші особи, що навчаються, повинні пам'ятати також, що кожен зобов'язаний неухильно додержуватися Конституції, не посягати на права і свободи, честь і гідність інших людей, що незнання законів не звільняє від юридичної відповідальності.
Слід наголосити, що основним правом і обов'язком учнів, а також інших осіб, що навчаються, є здобуття знань. Наш мудрий мислитель Григорій Сковорода заповідав: «З усіх скарбів знання — найкращий. Його не можна ні вкрасти, ні загубити, ні знищити».
61. Управління освітою
В Україні для управління освітою створюється система державних органів управління і органи громадського самоврядування, які діють у межах повноважень, визначених законодавством. До державних органів управління освітою в Україні належать:
Міністерство освіти і науки України, міністерства і відомства України, яким підпорядковані заклади освіти; Вища атестаційна комісія України; Міністерство освіти і науки Автономної Республіки Крим; місцеві органи державної виконавчої влади та органи місцевого самоврядування і підпорядковані їм органи управління освітою.
Міністерство освіти і науки України є головним (провідним) органом державної виконавчої влади, який здійснює керівництво у сфері освіти. Міністерство:
✵ бере участь у визначенні державної політики в галузі освіти, науки, професійної підготовки кадрів, розробляє програми розвитку освіти;
✵ встановлює державні стандарти знань з кожного предмета та здійснює контроль за додержанням цих стандартів;
✵ проводить акредитацію вищих і професійно-технічних закладів освіти незалежно від форм власності, видає їм ліцензії, сертифікати;
✵ розробляє умови прийому до закладів освіти;
✵ забезпечує випуск підручників, посібників, методичної літератури;
✵ організовує атестацію педагогічних і науково-педагогічних працівників;
✵ здійснює керівництво державними закладами освіти тощо.
Місцеві органи державної виконавчої влади та органи місцевого
самоврядування здійснюють державну політику в галузі освіти і в межах своєї компетенції.
Органами громадського самоврядування в освіті є:
✵ загальні збори (конференція) колективу закладу освіти;
✵ районна, міська, обласна конференції педагогічних працівників, з'їзд працівників освіти Автономної Республіки Крим;
✵ Всеукраїнський з'їзд працівників освіти.
Самоврядування закладів освіти передбачає їх право на:
✵ самостійне планування роботи, вирішення питань навчально-виховної, науково-дослідної, методичної, економічної і фінансово-господарської діяльності;
✵ участь у формуванні планів прийому учнів, студентів, слухачів;
✵ прийняття на роботу педагогічних, науково-педагогічних та інших працівників тощо.
Статутами окремих шкіл передбачено створення органів учнівського самоврядування: учнівських комітетів, рад старост класів, учнівських рад, учнівських зборів тощо, яким надаються відповідні повноваження органом учнівського самоврядування.
62. Правовий статус навчально-виховних закладів
Правовий статус (правове положення навчально-виховного закладу) — це сукупність його прав і обов'язків. Відповідно до Закону України «Про освіту» заклади освіти створюються органами державної виконавчої влади та органами місцевого самоврядування, підприємствами, установами, організаціями та громадянами відповідно до соціально-економічних, національних, культурно-освітніх потреб у них, за наявності необхідної матеріально-технічної, науково-методичної бази та педагогічних кадрів.
Діяльність закладів освіти, як правило, розпочинається за наявності ліцензії (дозволу на здійснення навчально-виховної роботи).
Заклад освіти повинен мати власну назву, в якій обов'язково вказуються його тип (дитячий садок, школа, гімназія, ліцей, коледж, інститут, академія, університет тощо) та організаційно-правова форма. Структура, організація навчального процесу, управління закладом освіти, його майно, фінансово-господарська діяльність тощо визначається в статуті або положенні.
Статут навчально-виховного закладу затверджується його керівним органом і реєструється місцевим органом державної виконавчої влади. З моменту реєстрації статуту навчально-виховний заклад визнається юридичною особою.
ТЕМА 14. НАРОДНИЙ СУВЕРЕНІТЕТ
63. Поняття і форми здійснення народного суверенітету
Суверенітет народу означає, що саме йому належить суверенна державна влада, яка має такі властивості, як верховенство і незалежність; народу належить вся повнота влади на території країни, його воля обов'язкова для всіх органів державної влади, органів місцевого самоврядування та посадових осіб.
У ст. 5 Конституції України зазначається: носієм суверенітету і єдиним джерелом влади в Україні є народ. Народ здійснює владу безпосередньо і через органи державної влади та органи місцевого самоврядування. Основний Закон закріплює, таким чином, дві форми здійснення народного суверенітету: безпосередню демократію і представницьку демократію.
Безпосередня (пряма) демократія — це безпосередня участь громадян в управлінні справами суспільства і держави, безпосереднє здійснення державної влади в межах усієї країни або в межах окремої її частини. Основними формами прямої демократії за конституційним правом України є вибори та референдуми. Право брати участь у виборах і референдумах закріплене лише за громадянами України, які мають відповідний віковий ценз. Форми безпосереднього волевиявлення можуть мати не лише обов'язковий характер (результати виборів, референдумів), але й дорадчий, консультативний (обговорення проектів законів, резолюції зборів, мітингів тощо).
Представницька демократія — це форма здійснення народного суверенітету, для якої характерним є те, що громадяни беруть участь в управлінні державою і суспільством через представників, обраних в органи державної влади та місцевого самоврядування.
Першою в історичному плані була безпосередня (пряма) форма народовладдя. В умовах первісного суспільства вона здійснювалася у вигляді загальних зборів членів конкретної спільноти, а у перших державних утвореннях — у вигляді народних зборів, в яких брали участь усі громадяни (крім рабів, які громадянами не вважалися). Класичним прикладом народних зборів як форми прояву безпосередньої демократії була організація державної влади в античних Афінах. Така форма демократії існувала у середньовічних Новгороді і Пскові, Запорізькій Січі.
Із розвитком суспільних відносин, збільшенням чисельності населення держав і майновим його розшаруванням виникають нові форми прояву безпосередньої демократії.
Із розвитком і зміцненням держав, ускладненням їхніх політичних систем стало неможливим вирішувати всі питання загальнодержавного значення шляхом залучення всього населення, чисельність якого постійно збільшувалася. За цих умов набула поширення представницька форма народовладдя. За такої організації більшість загальнодержавних питань вже вирішуються не всіма громадянами держави, а лише певними групами їх. Останні є повноважними представниками населення, від імені і за дорученням якого вони приймають рішення, що стають обов'язковими до виконання.
Група, яка представляє все населення держави, утворює загальнодержавний орган, що дістає право виступати від імені всієї держави і приймає рішення, обов'язкові до виконання на всій її території. Такі представницькі органи можуть називатися по-різному — парламент, народні збори, федеральні збори, національні збори, конгрес, сейм тощо. В Україні представницьким органом, уповноваженим приймати загальнообов'язкові в межах усієї держави рішення (закони), є Верховна Рада України.
Поряд із колективними загальнодержавними органами можуть створюватися і одноособові органи, уповноважені виступати від імені держави. В Україні, як і в багатьох інших країнах, це є Президент.
Група ж осіб, яка виступає від імені певної частини населення держави, утворює орган місцевого самоврядування (місцеву раду, муніципалітет тощо), який може приймати рішення, що є обов'язковими до виконання у межах відповідної частини території країни.
За сучасних умов й представницьке народовладдя повсюди і постійно застосовується для повсякденного управління справами держави. Однак безпосереднє народовладдя не виключається з державно-правової практики, а подекуди значення його зростає.
З різних форм здійснення безпосереднього народовладдя найбільшого поширення набули вибори до органів державної влади та органів місцевого самоврядування.
64. Засади та принципи виборчого права в Україні
Одним із проявів прямого народовладдя в нашій країні є вибори. Термін «вибори» означає процес, у результаті якого певна спільність людей шляхом голосування формує державний орган чи заповнює вакантну виборну посаду.
За допомогою виборів формується значна частина органів державної влади та органів місцевого самоврядування. Інакше кажучи, саме завдяки виборам, що є формою безпосереднього народовладдя, одержують можливість функціонувати на законних підставах органи представницької демократії.
Вибори були відомі вже за первіснообщинного ладу, коли на загальних зборах того або іншого роду обиралися старійшини, а пізніше і воєначальники. З часом процедура виборів ускладнилася.
Наприкінці XVIII ст. було розроблено класичну теорію виборів, основна ідея якої зводилася до того, що народ доручає здійснення влади своїм представникам (депутатам), яких визначає шляхом проведення виборів. Отож, вибори розглядаються як передача влади від виборців до тих, кого вони обирають, народ делегує владні повноваження своїм представникам.
Найважливіші з норм, які регулюють порядок проведення виборів, закріплюються в конституціях. Ці норми можна поділити на три групи:
✵ норми, які закріплюють основні вимоги і правила, пов'язані із самою процедурою проведення виборів;
✵ норми, що визначають коло осіб, які наділяються активним виборчим правом, тобто обирають представників до органів держави та органів місцевого самоврядування;
✵ норми, що визначають коло осіб, які наділяються пасивним виборчим правом, тобто правом бути обраними до органів державної влади, органів місцевого самоврядування чи на виборну посаду.
Основу системи виборчого законодавства в Україні становлять:
✵ Конституція України (розділи III та XI);
✵ та закони які регулюють вибори народних депутатів України, Президента України та депутатів місцевих рад тощо.
У ст. 71 Конституції України закріплено положення про те, що вибори до органів державної влади та органів місцевого самоврядування є вільними і відбуваються на основі загального, рівного і прямого виборчого права шляхом таємного голосування. Принцип загальності виборів в Україні означає, що всі громадяни, які на день виборів досягай 18 років, мають право голосу. Цього права позбавляються лише ті, кого в судовому порядку визнано недієздатними.
Рівень загальності виборів залежить від так званих цензів, тобто умов, відповідність яким є підставою для допущення громадян до участі в них. У сучасному світі характерними є віковий ценз і ценз осідлості.
Віковий ценз обумовлює наявність виборчих прав досягненням певного віку. В більшості держав, як і в Україні, він становить 18 років. У деяких країнах встановлено інший віковий ценз. Так, у Бразилії, Ірані, Нікарагуа та Кубі він становить 16 років.
Ценз осідлості передбачає надання громадянам права голосу лише за умови їх проживання в Україні або на території відповідного виборчого округу протягом певного строку. Так, у Франції він становить шість місяців, а у Новій Зеландії — три місяці. Раніше поширені були також майновий ценз (володіння певним майном), освітній ценз (вміння читати і писати), релігійний ценз (сповідування державної релігії), расовий ценз (надання виборчих прав лише громадянам певної раси) та деякі інші.
Крім недієздатних, у деяких країнах не мають право голосу й особи, які відбувають покарання за вироком суду, військовослужбовці та особи, котрі обіймають певні державні посади.
Пряме виборче право означає, що громадяни, беручи участь у виборах, віддають свої голоси безпосередньо «за» чи «проти» кандидата на виборну посаду будь-якого рівня — від члена органу місцевого самоврядування до депутата Верховної Ради чи Президента України. При прямому виборчому праві відсутні особливі посередники — виборщики. В деяких країнах (США, Китай) застосовуються й непрямі (багатоступеневі) вибори.
Рівність виборчого права за сучасних умов означає реалізацію принципу: «Один виборець — один голос».
Конституційним принципом виборів в Україні є таємність голосування, яка передбачає недопустимість будь-якого нагляду і контролю за волевиявленням виборців.
За первісних демократій вибори проводилися відкрито — підняттям руки, криком тощо. Однак таке голосування дає змогу контролювати, спрямовувати надання виборцями своїх голосів тими, від кого вони якимось чином залежать. Таємне голосування покликане запобігати цьому.
У сучасному світі таємне голосування здійснюється переважно шляхом опускання в урну бюлетенів, в яких зазначені прізвища кандидатів на виборну посаду або варіант вирішення проблеми, що виноситься на референдум. Виборець певним чином позначає прізвище кандидата або варіант рішення, за які він подає свій голос.Для забезпечення таємності голосування на виборчих дільницях встановлюють недоступні для зовнішнього нагляду кабіни, в яких виборці заповнюють бюлетені.
Конституція України встановлює, що вибори є вільними. Це означає недопустимість будь-якого тиску на виборців з метою примусити їх голосувати не відповідно до своїх переконань, а так, як цього бажають інші особи чи структури.
Вільне волевиявлення виборців і таємність голосування забезпечуються встановленням адміністративної і кримінальної відповідальності за їх порушення.
Неявка частини виборців на виборчі дільниці (абсентеїзм), що останнім часом набуває все більшого поширення, має негативні наслідки. Часто абсентеїзм не дає змоги сформувати виборні органи чи заповнити виборні посади. Виникає потреба у проведенні нових виборів, а отже, й у додаткових фінансових витратах. У зв'язку з цим у деяких державах, наприклад у Туреччині, участь громадян у виборах вже розглядається не як їхнє право, а як їхній обов'язок.
65. Виборча система в Україні
Під виборчими системами розуміють системи правовідносин, пов'язаних з формуванням складу представницьких органів шляхом виборів. У світовій практиці застосовується велика кількість різновидів виборчих систем. Умовно їх можна поділити на три основні групи — мажоритарні, пропорційні та змішані виборчі системи.
Мажоритарна система (від франц. majoritй — більшість) — це обрання депутата в територіальному виборчому окрузі, коли переможцем визнається депутат, який набрав більше голосів, ніж його суперники. За мажоритарною системою виборець голосує за конкретну особу або проти неї. На практиці застосовуються три різновиди цієї системи, а саме: мажоритарна система абсолютної більшості, відносної більшості та кваліфікованої більшості.
За мажоритарною системою абсолютної більшості обраним вважається той, хто набрав абсолютну (або просту) більшість голосів, тобто більше половини (50% + 1 голос) від загальної кількості поданих і визнаних дійсними голосів виборців. Враховуючи, що одержати абсолютну більшість голосів досить важко, ця система передбачає проведення другого туру голосування, для перемоги в якому треба набрати відносну більшість голосів. Така система існувала в Україні (з 1991 р. по 1998 р.), існує вона у Франції та в інших державах.
Мажоритарна система відносної більшості передбачає, що обраним вважається кандидат (список кандидатів), який набрав більше голосів, ніж кожен з інших кандидатів окремо. За цією системою не встановлюється обов'язковий мінімум участі виборців у голосуванні — вибори вважаються такими, що відбулися, навіть тоді, коли у них узяв участь хоча б один виборець. Недоліком цієї системи є те, що обраним може бути кандидат, який одержав відносну більшість голосів, яка, у той же час, належить абсолютній меншості виборців.
За мажоритарною системою кваліфікованої більшості переможець повинен одержати обумовлену кількість голосів, яка перевищує половину голосів (2/3, 3/4, 4/4) виборців. Через складність одержання такої кількості голосів ця система на практиці застосовується дуже рідко.
Той чи інший вид мажоритарної виборчої системи формування законодавчих органів існує наприклад, у США, Англії, Франції, Білорусі, Ірландії, Македонії.
Сутність пропорційної виборчої системи полягає у тому, що вона вимагає розподіляти депутатські мандати між виборчими об'єднаннями (партійними списками кандидатів) пропорційно до кількості голосів, поданих за кожний список. На виборах, що проводяться за цією системою, кандидати в депутати висуваються виключно політичними партіями у вигляді партійних списків, і виборці голосують не за окремих депутатів, а за той чи інший партійний список у цілому. Для визначення кількості кандидатів, що їх одержує та чи інша партія, застосовується так звана виборча квота, яка визначає найменшу кількість голосів, необхідних для обрання одного депутата. Розподіл одержаних партіями депутатських місць, як правило, здійснюється відповідно до порядку розміщення кандидатів у партійному списку; якщо за квотою одержаних партією голосів вистачає на заміщення двох місць, їх займають перші два кандидати з партійного списку, якщо трьох місць — перші гри кандидати і т. д.
Ця виборча система встановлена в Австралії, Ізраїлі, Угорщині, Фінляндії та у деяких інших країнах.
Закон України «Про вибори народних депутатів України» від 18 жовтня 2001 р. встановлював, що склад Верховної Ради України обирається за змішаною (мажоритарно-пропорційною) виборчою системою.
За цим законом було проведено вибори до Верховної Ради України 31 березня 2002 р.: половина депутатів, а саме 225, обиралися на основі мажоритарної системи по одномандатних округах, тобтоокругах, в яких обирається один персонально визначений депутат, що набирає більше голосів, ніж кожен з інших кандидатів окремо. Друга половина — 225 депутатів — обиралася на основі пропорційної виборчої системи, за списком кандидатів у депутати, що формувалися політичними партіями та їх блоками (об'єднаннями). Якщо виборчий блок або партія не одержали 4 відсотки голосів виборців, то вони виключалися з розподілу депутатських мандатів.
25 березня 2004 року Верховна Рада України прийняла новий Закон «Про вибори народних депутатів України». За цим законом вибори до українського парламенту відбуваються за пропорційною системою. Тобто депутати обираються лише за виборчими списками кандидатів у депутати від політичних партій та виборчих блоків політичних партій у багатомандатному загальнодержавному виборчому окрузі. Цей округ включає в себе всю територію України. Отже громадяни реалізують своє право висування кандидатів у депутати лише через партії (блоки). Особа може бути включена до виборчого списку лише однієї партії (одного блоку).
Кандидати у депутати висуваються на з'їздах (конференціях) партій або на міжпартійному з'їзді блоку. Списки цих кандидатів оприлюднюються в газетах «Голос України» та «Урядовий кур'єр», а у виборчих бюлетенях зазначаються, крім назви партії (блоку), лише перших п'ять кандидатів від партії (блоку). Право на участь в розподілі депутатських мандатів набувають кандидати у депутати, включені до виборчих списків лише тих партій (блоків), що отримали три і більше відсотків голосів виборців.
За новою виборчою системою вибори до Верховної ради України було проведено 26 березня 2006 року. У виборах взяли участь 45 партій і виборчих блоків. 4%-й бар'єр подолали лише 5 партій і блоків. Партія регіонів одержала 32,12% голосів, Блок Юлії Тимошенко (БЮТ) - 20,27%, Блок «Наша Україна» — 13,94%, Соціалістична партія України (СПУ) - 5,67%, Комуністична партія України — 3,66%, Блок Н. Вітренко «Народна опозиція» майже досяг 3% бар'єру, набравши 2,93% голосів виборців.
В передвиборчих програмах всіх партій і блоків та заявах їх керівників декларувалось прагнення цих політичних сил забезпечити підвищення життєвого рівня та соціального захисту народу, створення нових робочих місць та підтримка вітчизняного виробника. Водночас кожна програма мала і певні особливості і відмінності. Партія регіонів виступала за розширення повноважень місцевого самоврядування, аж до перетворення України на федеративну республіку, надання російській мові статусу другої державної мови, встановлення партнерських відносин з Росією в рамках Єдиного економічного простору, закріплення позаблокового статусу та не входження України до НАТО.
Передвиборча програма БЮТ «Маніфест справедливості» проголошувала «солідаризм» - «встановлення та безперервне вдосконалення справедливості шляхом свідомого виявлення людських та суспільних проблем, їх чесного розуміння та системного гармонійного врегулювання», ліквідацію насилля влади над людиною, подолання «несправедливості, яка полягає у фактичній нерівності дітей від народження, що обумовлено різним рівнем заможності родин», належність землі тільки громадянам України, які живуть і працюють на ній.
В програмних засадах «Нашої України» зосереджувалась увага на укріпленні єдності України, зміцнення її «Національного культурного простору» та інтеграції України до європейських структур.
В передвиборній агітації Соціалістичної партії України наголошувалось на зміцненні народовладдя внаслідок перетворення України на парламентсько-президентську республіку, на необхідності всебічної підтримки села та забороні перетворення сільськогосподарських земель на товар, посилення боротьби з корупцією, збереженні стратегічних галузей господарства в державній власності.
В передвиборній програмі Комуністичної партії України «Владу і власність трудовому народу України» пріоритетними проектами КПУ передбачалась передача всієї влади Радам трудящих, заборона перетворення земель сільськогосподарського призначення на предмет купівлі — продажу, націоналізація стратегічно важливих галузей і підприємств, захист канонічного православ'я, надання російській мові статусу другої державної, зміцнення дружніх зв'язків з Російською федерацією та Республікою Білорусь, недопущення вступу України до НАТО.
66. Конституційне регулювання референдумів
Референдум (від лат. referendumus — те, що повинно бути повідомлено) — форма безпосередньої демократії, голосування усього населення держави (загальнодержавний референдум) абопевної його частини (місцевий референдум) з метою вирішення важливих питань державного або суспільного життя. На відміну від виборів, при референдумі об'єктом голосування є не кандидат або список кандидатів на виборну посаду, а певне питання, з приводу якого проводиться референдум. Це може бути конституція, закон, доповнення до закону або його зміна, розв'язання в межах держави проблем територіального устрою, проблема міжнародного статусу країни, економічні, екологічні та інші проблеми.
Своєрідною формою референдуму є плебісцит (від лат. plebiscitum - рішення народу). Найчастіше плебісцит відбувається з питань політичної долі території, на якій він проводиться, і регулюється міжнародно-правовими актами.
Розрізняють референдуми імперативний і консультативний, конституційний і законодавчий, обов'язковий і факультативний.
Імперативний і консультативний референдуми різняться юридичною силою їх результатів. Акт, прийнятий імперативним референдумом, набуває найвищої юридичної сили і не потребує будь-якого затвердження. А метою консультативного референдуму є виявлення погляду населення щодо певного питання, яке не має обов'язкової юридичної сили для державних органів. Цей вид референдуму називається ще всенародним опитуванням.
Конституційний референдум вирішує питання, пов'язані з прийняттям конституції чи внесенням до неї поправок. Шляхом законодавчого референдуму приймаються закони, спрямовані на регулювання важливих проблем суспільного і державного життя.
Обов'язковий референдум проводиться з питань, які можуть бути вирішені лише за його допомогою (так, за Конституцією України це питання щодо зміни території України, за Конституцією Швейцарії — розв'язання протиріч між палатами парламенту тощо).
Ініціювати проведення референдумів в Україні, згідно з Конституцією України, Законом України «Про всеукраїнський та місцевий референдуми» та іншими нормативно-правовими актами мають право:
✵ щодо всеукраїнського референдуму:
1) народ України — не менш як 3 мільйони громадян України, які мають право голосу. Цей референдум призначається Президентом України за умов, що підписи громадян на підтримку референдуму були зібрані не менш як у двох третинах областей України і не менш як по 100 тисяч підписів у кожній із них;
2) Верховна Рада України:
✵ щодо зміни території України - конституційною більшістю від її складу (226 голосів);
✵ щодо внесення змін до розділів Конституції «Загальні засади», «Вибори. Референдум» і «Внесення змін до Конституції України» ініціатива має виходити не менш як від 2/3 конституційного складу парламенту, щодо місцевого референдуму:
1) громадяни, що проживають на відповідній території і мають право голосу (не менше як 1/10 частина їх);
2) сільські, селищні та міські ради; сільські, селищні та міські голови.
В Україні, як і в багатьох інших державах, для прийняття законопроектів, що стосуються податків, бюджету та амністії, проведення референдуму не допускається.
Проведення нового всеукраїнського референдуму з питань, що раніше виносились на референдум, може бути здійснене не раніше, як через п'ять років, а місцевого — не раніше, як через один рік від дня проведення попереднього референдуму з цих питань.
ТЕМА 15. ВЕРХОВНА РАДА УКРАЇНИ
67. Верховна Рада України. Правовий статус і компетенція Верховної Ради України
Держава - це організація публічної влади, яка передбачає наявність системи органів державної влади. Органи державної влади різнорідні, тому що виконують різні функції.
Державні органи - це самостійні структурні одиниці державного апарату, створені та наділені відповідними повноваженнями для реалізації функцій держави.
Основним принципом організації органів державної влади в Україні є теорія поділу влади. Державна влада в Україні здійснюється на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу та судову (ст. 6 Конституції України). Принцип поділу влади передбачає, що всі три гілки влади є самостійними і незалежними, що досягається шляхом закріплення їх компетенції (повноважень) та встановлення обсягу їх прав і обов'язків.
Важливим принципом організації державної влади є так звана «система стримувань і противаг», тобто система балансу гілок влади. Суть її полягає в тому, щоб усі три гілки влади були врівноважені взаємними повноваженнями. Таким чином, жодна з гілок влади не може привласнити всю державну владу.
Єдиними органом законодавчої влади в Україні є парламент — Верховна Рада України (ст. 75 Конституції). Вплив Верховної Ради на діяльність інших державних органів та органів місцевого самоврядування здійснюється шляхом, насамперед, прийняття відповідних законів, які є загальнообов'язковими на території України.
Верховна Рада представляє увесь український народ і виступає від його імені.
Верховна Рада України, як і парламенти ряду інших країн (Білорусь, Болгарія, Словацька Республіка, Греція, Фінляндія, Данія, Швеція, Португалія та ін.), складається з однієї палати. У багатьох країнах існують двопалатні парламенти. До таких держав належать як такі, що мають федеративний устрій (Росія, ФРН, Швейцарія, США, Канада, Індія та ін.), так і унітарні країни (Словенія, Румунія, Польща, Чехія, Хорватія, Великобританія, Франція, Італія, Японія та ін.).
На Всеукраїнському референдумі 16 квітня 2000 року була підтримана ідея створення в Україні двопалатного парламенту. Проте на законодавчому рівні ця ідея не була реалізована.
Верховна Рада України складається з 450 народних депутатів України, які обираються загальними, рівними і прямими виборами терміном на 5 років і працюють у Верховній Раді України на постійній основі Затвердження Державного бюджету України..
Строк повноважень парламентів в інших країнах є різним. У Швеції, наприклад, він становить три роки, у Болгарії — чотири, у Республіці Молдова — чотири, у Білорусі — п'ять років. У державах з двопалатними парламентами строки повноважень палат, як правило, не збігаються. В Росії нижня палата (Державна Дума) обирається на 4 роки.
Верховна Рада працює посесійно і може здійснювати свої повноваження лише тоді, коли обрано не менше двох третин від її конституційного складу (тобто не менше 300 народних депутатів). Перше засідання відкриває найстарший за віком депутат України, який веде його доти, поки Верховна Рада не обере свого Голову.
Усі свої рішення Верховна Рада може приймати лише на пленарних засіданнях (загальних зборах депутатів) шляхом голосування, яке може бути таємним чи відкритим і здійснюватися підняттям рук, бюлетенями чи за допомогою технічних засобів. Депутат повинен голосувати особисто, він не може доручати голосувати від свого імені іншим депутатам.
Рішення приймаються у формі законів, постанов та інших актів простою більшістю від конституційного складу Верховної Ради (не менше 226 голосів народних депутатів). Лише з питань, пов'язаних із внесенням змін до Конституції України та усуненням Президента України з поста в порядку імпічменту, рішення приймаються відповідно не менш як 2/3 та 3/4 від конституційного складу Верховної Ради.
Засідання Верховної Ради проводяться відкрито. Це означає, що на них дозволяється присутність журналістів і запрошених осіб, а самі засідання можуть транслюватися по радіо, телебаченню тощо. Однак у разі розгляду питань, пов'язаних з національною безпекою, чи таких, що стосуються деяких аспектів організації та діяльності Верховної Ради, можливе проведення закритих засідань. У роботі таких засідань беруть участь лише депутати та спеціально запрошені особи.
Конституція України закріплює широкі повноваження Верховної Ради. Найважливішими з них є:• внесення змін до Конституції України;
✵ прийняття законів;
✵ визначення засад внутрішньої та зовнішньої політики;
✵ затвердження загальнодержавних програм економічного, науково-технічного, соціального, національно-культурного розвитку, охорони довкілля;
✵ призначення всеукраїнського референдуму, усунення Президента в порядку імпічменту;
✵ оголошення за поданням Президента стану війни і укладання миру;
✵ формування та участь у формуванні ряду державних органів (призначення за поданням Президента Прем'єр Міністра України, Міністра оборони України, Міністра закордонних справ України, призначення за поданням, Прем'єр міністра інших членів Кабінету Міністрів України, Голови Антимонопольного комітету, Голови Державного комітету телебачення і радіомовлення, Голови фонду державного майна, звільнення зазначених осіб з посад, вирішення питання про відставку прем'єр-міністра України, членів Кабінету, Міністрів України). Обрання суддів безстроково;
✵ організація адміністративно-територіального устрою країни;
✵ здійснення зовнішніх функцій держави;
✵ здійснення контрольних функцій (контроль за виконанням бюджету, діяльністю Уряду, контроль за використанням іноземних позик, контроль за діяльністю Уповноваженого Верховної Ради з прав людини).
Верховна Рада може прийняти резолюцію недовіри Кабінету Міністрів, що спричиняє його відставку. Така резолюція вважається прийнятою, якщо за неї проголосували не менш як 226 народних депутатів.
Конституція України (ст. 92) визначає коло питань, які можуть вирішуватися Верховною Радою виключно шляхом прийняття законів. Це стосується:
1) прав і свобод людини і громадянина та їх гарантій; громадянства, статусу іноземців та осіб без громадянства;
2) засад використання природних ресурсів і освоєння космічного простору; зовнішніх відносин, зовнішньоекономічної діяльності; утворення і діяльності політичних партій, інших об'єднань громадян; засобів масової інформації; місцевого самоврядування;
3) територіального устрою України;
4) основ національної безпеки, організації Збройних сил України і забезпечення громадського порядку;
5) бюджетних відносин, податків і зборів, статусу національної та іноземної валюти на території України;
6) прав корінних народів і національних меншин та порядку застосування мов;
7) правового режиму власності, правових засад і гарантій підприємництва;
8) засад цивільно-правової відповідальності; діянь, які є злочинами, адміністративними або дисциплінарними порушеннями та відповідальності за них;
9) амністії та низки інших питань.
68. Законодавчий процес
Законодавчим процесом вважається діяльність, спрямована на створення нових законів або на зміну чи скасування чинних. Конституція України (ст. 93) визначає коло суб'єктів, яким надається право законодавчої ініціативи, тобто право офіційно вносити пропозиції щодо прийняття, зміни або скасування законів, які Верховна Рада зобов'язана розглянути по суті.
Право законодавчої ініціативи у Верховній Раді України надано Президенту, народним депутатам та Кабінету Міністрів України. Інші організації також можуть звертатися до Верховної Ради з відповідними пропозиціями, однак ці звернення не обов'язкові для розгляду в парламенті.
У більшості країн, як і в Україні, право законодавчої ініціативи належить парламентаріям, уряду і Президенту. Однак таке право може надаватися також парламентським комітетам і комісіям, вищим судовим і прокурорським інстанціям, певній кількості громадян, а у федеративних державах — законодавчим органам суб'єктів федерації.
Законодавчий процес в Україні проходить такі стадії:
1) внесення суб'єктом законодавчої ініціативи законопроекту на розгляд Верховної Ради;
2) прийняття законопроекту до розгляду і обговорення його в комітетах Верховної Ради;
3) перше читання — обговорення та схвалення законопроекту в цілому;
4) друге читання — постатейний розгляд і схвалення законопроекту;5) третє читання — ухвалення закону не менш як 226 народними депутатами;
6) підписання закону Головою Верховної Ради і невідкладне його направлення на підпис Президенту України;
7) підписання та офіційне оприлюднення закону Президентом України протягом 15 днів після отримання закону.
Проте протягом 15 днів від дня отримання закону Президент може закон не підписати, а повернути його зі своїми вмотивованими і сформульованими пропозиціями до Верховної Ради для повторного розгляду (тобто накласти на закон вето).
Коли після відхилення закону Президентом України при його повторному розгляді Верховною Радою цей закон підтримає не менш як 2/3 від її конституційного складу (не менш як 300 народних депутатів), вето Президента вважається перебореним. У цьому разі незалежно від свого ставлення до закону Президент зобов'язаний його підписати та офіційно оприлюднити протягом 10 днів. Офіційним оприлюдненням закону вважається його опублікування у Відомостях Верховної Ради України, у газетах «Голос України» та «Урядовий кур'єр». За загальним правилом, закон набирає чинності через десять днів з дня його опублікування. Якщо у самому законі вказані інші строки, то саме вони визначають дату набрання чинності закону, яка не може бути раніше дня його опублікування..
69. Структура, органи та апарат Верховної Ради України
Структура Верховної Ради України передбачає:
✵ керівництво Верховною Радою (Голова Верховної Ради, його Перший заступник і заступник);
✵ комітети;
✵ тимчасові спеціальні та тимчасові слідчі комісії;
✵ депутатські фракції і групи.
Верховна Рада України обирає зі свого складу Голову Верховної Ради України, Першого заступника і заступника Голови Верховної Ради України та може відкликати їх.
Повноваження Голови Верховної Ради України зумовлені забезпеченням її діяльності. Він:
✵ веде засідання Верховної Ради;
✵ організує роботу Верховної Ради, координує діяльність її органів;
✵ підписує акти, прийняті Верховною Радою;
✵ представляє Верховну Раду у зносинах з іншими органами державної влади України та органами влади інших держав;
✵ організовує роботу Верховної Ради.
З метою здійснення законопроектних робіт, попереднього обговорення кандидатур посадових осіб, які обираються або затверджуються Верховною Радою, попереднього розгляду і підготовки висновків і пропозицій щодо ратифікації міжнародних договорів і підготовки та попереднього розгляду інших питань, віднесених до повноважень Верховної Ради, утворюються її комітети, які працюють постійно. Комітети створюються з числа народних депутатів. Голови комітетів, перші заступники, заступники голів та секретарі обираються Верховною радою. При формуванні комітетів враховуються бажання депутатів, їх спеціальність і попередній досвід роботи.
Комітети створюються зокрема, з таких питань:
✵ правової політики і судово-правової реформи;
✵ державного будівництва і самоврядування;
✵ соціальної політики та праці;
✵ науки і освіти;
✵ національної безпеки і оборони;
✵ свободи слова та інформації;
✵ охорони здоров'я, материнства й дитинства;
✵ молоді, спорту і туризму;
✵ економічної політики;
✵ паливно-енергетичного комплексу;
✵ фінансів і банківської діяльності;
✵ екології тощо.
Перший заступник, заступник Голови комітету та секретар комітету не можуть бути членами однієї фракції (групи).
Для розгляду питань, що мають тимчасовий характер, Верховна Рада може створювати тимчасові спеціальні комісії. За необхідності проведення розслідувань, пов'язаних із питаннями, що зачіпають інтереси всього суспільства, Верховна Рада може створювати тимчасові слідчі комісії. Такі комісії не входять до системи правосуддя, а тому їхні висновки і пропозиції не є вирішальними для слідства й суду. Можна говорити про те, що результати роботи тимчасових слідчих комісій мають насамперед політичне значення.
Відповідно до Регламенту Верховної Ради народні депутати мають право об'єднуватись у депутатські групи (фракції), які формуються на підставі партійної належності депутатів. До кожної фракції має входити не менше 14 депутатів.
У 2005 році в складі Верховної Ради, зокрема були такі фракції «Наша Україна», «Комуністів», «Регіони України», «Соціалістичної партії України», «Блок Юлії Тимошенко», «Соціал-демократичної партії (об'єднаної) та ін.
Відповідно до ст. 33 Конституції України у Верховної Раді за результатами виборів і на основі узгодження політичних позицій формується коаліція депутатських фракцій, до складу якої входить більшість народних депутатів від конституційного складу Верховної Ради. Ця коаліція має формуватись протягом одного місяця з дня відкриття першого засідання Верховної Ради після проведення виборів. Якщо протягом одного місяця така коаліція не буде сформована, Президент України має право достроково принизити повноваження Верховної Ради.
Верховною Радою створюються Рахункова палата Верховної Ради України та Інститут Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини. Зазначені органи підзвітні та підконтрольні Верховній Раді та відповідальні перед нею.
Рахункова палата складається з Голови, першого заступника Голови, головних контролерів і секретаря. Голова та члени Рахункової палати призначаються Верховною Радою на 7 років. Основним завданням Рахункової палати є організація і здійснення контролю від імені Верховної Ради за використанням коштів Державного бюджету України, за обсягами та їх цільовим призначенням.
Конституцією України (ст. 101) передбачено здійснення парламентського контролю в Україні за дотриманням конституційних прав і свобод людини і громадянина Уповноваженим Верховної Ради України з прав людини. Головною метою діяльності Уповноваженого з прав людини є забезпечення гарантій державного захисту прав і свобод людини, їх дотримання і поваги державними органами, організаціями місцевого самоврядування і посадовими особами. Така посада існує і в інших країнах (Іспанія, Росія, Швеція) і має різні назви: омбудсмен, народний захисник, посередник тощо.
Згідно із Законом України «Про Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини» Уповноваженим може бути громадянин України, який досяг 40 років, володіє державною мовою, має високі моральні якості, досвід правозахисної діяльності та протягом останніх 5 років мешкає в Україні. Посада Уповноваженого несумісна із заняттям іншими видами діяльності. Строк повноважень Уповноваженого становить п'ять років. Уповноважений наділений правами:
✵ бути присутнім на засіданнях будь-якого колегіального органу, відвідувати будь-які підприємства, установи, організації, бути присутнім на засіданні судів усіх інстанцій, відвідувати місця позбавлення волі, знайомитися з будь-якими документами, звертатися до суду із заявою про захист прав і свобод людини і громадянина та брати участь у судовому процесі;
✵ перевіряти стан дотримання прав і свобод відповідними державними органами;
✵ у разі виявлення порушень прав і свобод людини і громадянина направляти у відповідні органи акти реагування Уповноваженого для вжиття цими органами заходів;
✵ звертатися до Конституційного Суду України з конституційними поданнями.
Безпосереднє обслуговування законодавчого процесу, його науково-юридичне, інформаційне та організаційно-технічне забезпечення здійснює апарат Верховної Ради України. Згідно з відповідною постановою Верховної Ради щодо структури апарату Верховної Ради України визначено таку будову апарату парламенту:
а) Секретаріат Верховної Ради (загальний секретаріат, секретаріат комітетів Верховної Ради, секретаріат Голови Верховної Ради та його заступників);
б) Управління справами Верховної Ради;
в) Інститут законодавства Верховної Ради;
г) Видавництво Верховної Ради.
Газетою Верховної Ради України є «Голос України», яка виходить з 1 січня 1991 р.
70. Статус народного депутата України
Верховна Рада України складається з 450 народних депутатів України (конституційний склад), які обираються строком на 5 років, вони можуть бути лише громадяни України, що на день виборів досягай 21 року, мають право голосу і проживають в Україні протягом останніх п'яти років.
Вимога щодо проживання депутата протягом п'яти років на території нашої держави спрямована на забезпечення знання і розкриття тих проблем, які постали перед суспільством і державою. Особи, обрані до парламенту, мають здійснювати депутатські повноваження на постійній основі. Це означає, що вони повинні відмовитися від іншого представницького мандата і не можуть перебувати на державній службі, займатись іншою оплачуваною або підприємницькою діяльністю (крім викладацької, наукової та творчої діяльності).
Громадянин не може бути обраний до Верховної Ради, якщо він має непогашену і не зняту у встановленому законом порядку судимість за вчинення умисного злочину.
Повноваження народних депутатів починаються від моменту складання ними перед Верховною Радою присяги такого змісту:
«Присягаю на вірність Україні. Зобов'язуюсь усіма своїми діями боронити суверенітет і незалежність України, дбати про благо Вітчизни і добробут українського народу. Присягаю додержуватися Конституції України та законів України, виконувати свої обов'язки в інтересах усіх співвітчизників».
Текст присяги перед відкриттям першої сесії новообраної Верховної Ради зачитує найстаріший за віком народний депутат України. Потім депутати ставлять свій підпис під текстом присяги, що й означає її складення. Якщо ж депутат відмовляється скласти присягу, він втрачає депутатський мандат.
Кожен депутат, обраний від політичної партії (виборчого блоку політичних партій) має війти до складу депутатської фракції цієї політичної партії або блоку В разі не входження до їх складу, або виходу із їх складу повноваження депутата припиняються достроково.
Конституція закріплює низку гарантій, покликаних забезпечити сприятливі умови для виконання депутатами своїх повноважень. Однією з таких гарантій є депутатська недоторканність. Народних депутатів не може бути притягнено до будь-якого виду юридичної відповідальності за діяльність, яку вони проводять у ході реалізації депутатських повноважень. Однак з цього є виняток: депутати несуть юридичну відповідальність за образу чи наклеп. Це має запобігати зловживанню народними обранцями своїм статусом, дисциплінувати їх, зобов'язує керуватися не емоціями, а неспростовними, юридично значущими фактами.
Депутатська недоторканність означає й те, що народного депутата України не можна притягнути до кримінальної відповідальності, затримати чи заарештувати, якщо на це немає згоди Верховної Ради.
Депутатська недоторканність поширюється на членів практично всіх парламентів світу, але її зміст може відрізнятися від змісту недоторканності народних депутатів України. Так, у Росії та деяких інших країнах депутата можна затримати, заарештувати, обшукати, якщо він затриманий на місці вчинення злочину, без звернення до парламенту за одержанням згоди на це.
Важливим елементом статусу народного депутата є так званий вільний депутатський мандат. Вільний депутатський мандат означає, що народний депутат є представником усього населення України, а не лише своїх виборців, і не може бути відкликаний своїми виборцями (з цієї підстави його повноваження не можуть бути достроково припинені). Проте це зовсім не означає, що парламентарій не має ніяких обов'язків перед народом України та своїми виборцями. Закон України «Про статус народного депутата України» зобов'язує депутата дбати про благо України і добробут українського народу, розглядати звернення виборців та постійно підтримувати зв'язки з ними. Народний депутат не повинен використовувати депутатський мандат в особистих, зокрема корисливих, цілях.
Народні депутати України наділені широкими повноваженнями, їм, зокрема, надається:
✵ право голосу у Верховній Раді;
✵ право обирати і бути обраними в органи Верховної Ради;
✵ право об'єднуватися і входити до однієї з депутатських фракцій (груп);
✵ право законодавчої ініціативи у Верховній Раді;
✵ право порушувати питання про перевірку діяльності підприємств, установ, організацій, розташованих на території України, щодо яких є дані про порушення ними чинного законодавства.
Однією з важливих форм депутатської діяльності є депутатський запит — звернення народного депутата до Президента України, органів Верховної Ради, Кабінету Міністрів, керівників інших органів державної влади та органів місцевого самоврядування щодо надання офіційного пояснення з питань, які належать до їхньої компетенції. Відповідно до регламенту депутатський запит у письмовій формі вноситься Голові Верховної Ради, оголошується ним на засіданні та передається до Секретаріату, який зобов'язаний негайно надіслати текст запиту відповідному адресату. Офіційна письмова відповідь на запит повинна бути надіслана Голові Верховної Ради та депутатові, який його вніс.
Народний депутат має право відвідувати будь-які державні органи, органи об'єднань громадян, підприємства, установи й організації з питань депутатської діяльності і одержувати від них повну і достовірну інформацію з цих питань. Народний депутат користується також правом невідкладного прийому керівниками та посадовими особами державних органів і установ тощо. Постійну допомогу народним депутатам надають помічники — консультанти.
ТЕМА 16. ПРЕЗИДЕНТ УКРАЇНИ
71. Правовий статус Президента України
У кожній державі існує інститут глави держави. Глава держави — це особа, яка формально посідає вище місце у структурі державних інститутів і одночасно здійснює функцію представництва самої держави загалом.
Главою нашої держави є її Президент. Термін «президент» походить від латинського praesidentis, що означає «той, хто сидить попереду». Пост президента у сучасному вигляді вперше виник у США в 1787 р. У Європі пост президента вперте було запроваджено у Франції та Швейцарії у 1848 р. На сьогодні у світі з більш як 180 країн — членів ООН понад 130 мають президента. Пост президента запроваджено майже в усіх незалежних державах, які утворилися після розпаду СРСР.
У світовій конституційній практиці статус президента визначається по-різному. В одних країнах (Росія, Угорщина, Болгарія) президент, як і в Україні, є главою держави, в інших (Білорусь, Узбекистан) — главою держави та виконавчої влади. У конституціях ряду держав (Франція, ФРН) місце президента в системі державних органів чітко не визначено, зазначаються лише його повноваження. Значне поширення інституту президентства обумовлене тим, що президент уособлює державу, представляє її у міжнародних відносинах.
Варто наголосити, що залежно від порядку обрання президента та обсягу його повноважень розрізняють президентські та парламентські республіки. Головна відмінність між ними полягає в тому, що у президентській республіці (США, Корея, Уругвай, Білорусь, Казахстан, Узбекистан) президент, як правило, обирається народом, він має широкі повноваження щодо формування уряду і забезпечення здійснення виконавчої влади. У парламентській республіці (Австралія, Індія, ФРН) президент обирається парламентом, практично не має виконавчих повноважень, виконує виключно представницькі функції. Останнім часом набуває поширення напівпрезидентська республіка (Франція, Португалія, Болгарія). У ній президент обирається народом, але парламенту надаються певні повноваження, пов'язані з контролем за діяльністю президента під час формування уряду і здійснення виконавчої влади.
У нашій державі пост Президента було запроваджено Законом України «Про заснування поста Президента Української PCP і внесення змін і доповнень до Конституції» від 3 липня 1991 р. У Конституції України 1996 р. Президенту присвячено розділ V, в якому встановлюється порядок обрання Президента та основи його взаємовідносин з державними органами.
Конституція України визначає Президента як главу держави. Це дає право говорити про нього як про уособлення держави і державної влади в цілому, а не певної гілки влади. Основними напрямами діяльності Президента України як глави держави є забезпечення:
✵ державного суверенітету;
✵ територіальної цілісності України;
✵ відповідності внутрішньої і зовнішньої політики держави визначеним у Конституції засадам;
✵ прав і свобод людини.
Як глава держави Президент України виступає в ролі арбітра у разі виникнення непорозумінь між законодавчою і виконавчою гілками влади, забезпечує єдність держави.
Президент України обирається громадянами України на основі загального, рівного і прямого виборчого права шляхом таємного голосування строком на п'ять років.
До кандидата у Президенти Конституція висуває певні вимоги. Він повинен бути громадянином України і досягти 35 років. Встановлюючи це правило, Конституція виходить з того, що у такому віці людина вже має певний життєвий досвід. Такий же вік передбачено для кандидатів у президенти в Росії, США, Білорусі, Узбекистані. У деяких державах для них встановлено вищий віковий ценз, наприклад, у ФРН, Болгарії, Литві — 40, в Італії — 50 років. Кандидат у Президенти повинен протягом 10 останніх перед днем виборів років проживати в Україні. Цей строк визнається необхідним для того, щоб орієнтуватися в особливостях суспільного життя країни. Аналогічні норми містяться й у конституціях інших держав.
Кандидат повинен мати право голосу, володіти активним виборчим правом і не бути обмеженим у виборчих правах, володіти державною мовою. Одна й та сама особа не може бути Президентом України більш як два строки поспіль. Водночас Конституція України не забороняє переобрання особи Президентом на третій строк після того, коли цей пост обіймала інша особа. Конституції держав світу підходять до встановлення можливих строків перебування особи на посту президента по-різному. Так само, як і в Україні, ця проблема, вирішується в Росії, ФРН, Молдові, Узбекистані. Конституція США обмежує президентство однієї особи виключно двома строками поспіль. Конституція Угорщини передбачає можливість переобрання президента тільки один раз. А в Італії та Франції можливості переобрання на пост президента конституційно не обмежуються.
18 березня 2004 року Верховна Рада ухвалила в новій редакції Закон України «Про вибори Президента України». Закон передбачив два способи висування кандидатів на пост президента: 1) партіями (блоками партій), 2) шляхом самовисування. На підтримку зареєстрованого кандидата має бути зібрано не менш як 500 тис. підписів виборців.
Якщо у першому турі голосування жодний із кандидатів не набрав необхідної для перемоги кількості голосів — більше половини голосів виборців, які взяли участь у голосуванні, — проводиться другий тур голосування, в якому беруть участь два кандидати в Президенти, що набрали найбільшу кількість голосів у першому турі.
Президенту забороняється мати інший представницький мандат, тобто бути членом якихось виборних органів, а також обіймати посаду в державних або громадських органах та організаціях, займатися підприємницькою діяльністю. Ця заборона має на меті забезпечити незалежність Президента від будь-яких державних і недержавних структур. Водночас йому не забороняється займатися науковою і викладацькою діяльністю. У тих чи інших формулюваннях аналогічні норми містяться у конституціях практично всіх країн, де передбачено пост президента.
Повноваження новообраного Президента починаються від моменту складання ним присяги народові, до якої його приводить на урочистому засіданні Верховної Ради Голова Конституційного Суду України. У присязі, текст якої закріплено у ст. 104 Конституції, Президент України офіційно та урочисто присягає на вірність Україні, зобов'язується боронити суверенітет і незалежність України, дбати про благо Вітчизни і добробут українського народу, обстоювати права і свободи громадян, додержуватися Конституції України і законів, підносити авторитет України у світі. Конституції більшості держав світу, де є пост президента, передбачають необхідність складання ним присяги і містять її текст.
31 жовтня 2004 р. у першому турі виборів Президента України взяли участь 24 кандидати у Президенти України. За повідомленням Центральної виборчої комісії, найбільшу кількість голосів виборців одержали Ющенко Віктор Андрійович — 39,87 відсотків голосів і Янукович Віктор Федорович — 39,32 відсотка голосів виборців. Серед інших кандидатів у Президенти України понад 1 відсоток голосів виборців одержали лідер Соціалістичної партії України О. Мороз, лідер комуністичної партії України П. Симоненко і лідер Прогресивної соціалістичної партії України Наталія Вітренко.
Повторне голосування з виборів Президента України відбулось 21 листопада 2004 р. Проте Верховний Суд України на підставі висновку про порушення принципів виборчого права вирішив зобов'язати Центральну виборчу комісію призначити нове повторне голосування.
У передвиборчих програмах і заявах Віктора Ющенка і Віктора Януковича проголошувалась необхідність зростання темпів економічного розвитку, істотного підвищення життєвого рівня народу та соціального захисту населення. Робились наголоси і на інших соціально-політичних аспектах. Так, зокрема, Віктор Ющенко наголошував на рішучій боротьбі з корупцією, необхідності створити п'ять мільйонів нових робочих місць, інтеграції України в євроатлантичні структури.
У програмних виступах Віктора Януковича зосереджувалась увага на необхідності розширення повноважень регіональної та місцевої влади, визначався пріоритетний розвиток економічного співробітництва з Росією, надання російській мові статусу офіційної, встановлення виборності суддів населенням.
На повторному голосуванні 26 грудня 2004 року перемогу здобув Віктор Ющенко. За Віктора Ющенка віддали голоси 51,99 % (15115712) виборців, а за Віктора Януковича — 44,20 % (12848528) виборців.
23 січня 2005 р. у приміщенні Верховної Ради відбулась інаугурація Президента Віктора Ющенка. Після принесення присяги українському народові Віктору Ющенкові було вручено посвідчення Президента і символи президентської влади — булаву, медальйон і печатку.
Конституція України встановлює право недоторканності Президента, яким він користується під час виконання своїх повноважень. Водночас Конституція встановлює відповідальність Президента за вчинення державної зради або іншого злочину.
Честь і гідність Президента України як глави держави підлягають особливому захисту. Особи, винні у посяганні на них, притягуються до відповідальності.
За особою, яка обіймає пост Президента України, це звання зберігається довічно за умови, що вона не була усунена з поста Президента Верховною Радою в порядку імпічменту.
Конституція (ст. 108) передбачає можливість дострокового припинення повноважень Президента України у разі:
1) подання Президентом заяви про складання з себе повноважень глави держави, тобто про відставку;
2) неможливості виконання Президентом своїх повноважень за станом здоров'я;
3) усунення з поста Президента в порядку імпічменту, тобто на підставі сформульованого у прийнятому за спеціальною процедурою рішенні Верховної Ради України обвинувачення Президента у вчиненні ним державної зради або іншого злочину.
У процедурі імпічменту беруть участь спеціальна тимчасова слідча комісія, до складу якої входять народні депутати, Конституційний Суд та Верховний Суд України. Остаточне рішення про усунення Президента з поста Верховна Рада може прийняти не менше як 3/4 голосів від конституційного складу, тобто не менше, ніж голосами 338 народних депутатів.
Найбільш поширеними підставами для імпічменту в інших країнах є порушення конституції і тяжкі злочини. В Італії, наприклад, президент відповідає за державну зраду або посягання на конституцію, у ФРН — за навмисне порушення ним основного або іншого федерального закону, в Росії — за державну зраду або вчинення іншого тяжкого злочину, у США — за державну зраду, хабарництво та інші тяжкі злочини, у Франції — тільки за державну зраду.
У разі дострокового припинення повноважень Президента України виконання обов'язків Президента покладається на Голову Верховної Ради України.
72. Повноваження Президента України
Повноваження Президента України, закріплені у Конституції України, можна поділити на декілька груп, серед яких насамперед треба виділити такі:
1) представницькі повноваження, які дістають вияв тоді, коли Президент представляє нашу державу в міжнародних відносинах, приймає вірчі та відкличні грамоти дипломатичних представників інших держав тощо;
2) повноваження, що стосуються діяльності Верховної Ради України (наприклад, припинення її повноважень, якщо протягом 30 днів однієї чергової сесії пленарні засідання не можуть розпочатися);3) повноваження, пов'язані з призначенням на посади і звільненням з посад членів Кабінету Міністрів України, керівників інших центральних органів виконавчої влади, голів місцевих державних адміністрацій та інших посадових осіб;
4) повноваження у сфері забезпечення державної незалежності, національної безпеки та оборони нашої країни, зокрема ті, що пов'язані з прийняттям рішення про загальну або часткову мобілізацію та запровадження воєнного стану в Україні або в окремих її місцевостях;
5) установчі повноваження (утворення та ліквідація за поданням Прем'єр-міністра України міністерств та інших центральних органів виконавчої влади);
6) повноваження в галузі правосуддя (утворення судів, здійснення помилування);
7) повноваження, пов'язані з наданням громадянства України та його позбавленням, наданням притулку в Україні;
8) повноваження у сфері законодавства, зокрема ті, що стосуються законодавчої ініціативи призначення всеукраїнського референдуму щодо змін Конституції України, право вето щодо прийнятих Верховною Радою України законів з подальшим поверненням їх на повторний розгляд Верховної Ради.
Президент України має право видавати укази і розпорядження, які є обов'язковими до виконання на всій території України.
За юридичними ознаками акти Президента можуть бути нормативними, тобто такими, в яких містяться правила загального характеру і які розраховані на багаторазове використання, та індивідуальними, що стосуються конкретних відносин чи осіб і мають одноразовий характер (призначення конкретної особи на посаду, нагородження тощо).
Зокрема Президент України:
- — забезпечує державну незалежність, національну безпеку і правонаступництво держави;
- — представляє державу в міжнародних відносинах, укладає міжнародні договори України;
- — приймає рішення про визнання іноземних держав;
- — призначає та звільняє глав дипломатичних представництв; України в інших державах; .
- — проголошує всеукраїнський референдум за народною ініціативою;
- — припиняє, в предбачених конституцією випадках повноваження Верховної Ради України;
- — вносить за пропозицією коаліції депутатських фракцій, до складу якої входить більшість народних депутатів, подання про призначення Верховною Радою прем'єр-міністра України;
- — вносить до Верховної Ради подання про призначення міністра оборони України і міністра закордонних справ;
- — призначає на посаду і звільняє з посади за згодою Верховної Ради Генерального прокурора;
- — вносить до Верховної Ради подання про призначення на посаду та звільнення з посади Голови Служби безпеки України с Верховним Головнокомандуючим збройних Сил України;
- — вносить до Верховної Ради подання про оголошення стану війни;
— призначає на посаду та звільняє з посади складу Конституційного Суду України;
- — утворює суди у визначеному законом порядку;
- — нагороджує державними нагородами;
- — приймає рішення про прийняття до громадянства України та припинення громадянства України;
- — здійснює помилування;
- — підписує закони, прийняти Верховною Радою та має право вето щодо прийнятих Верховною Радою законів;
- — здійснює інші повноваження, визначені Конституцією України.
Указом Президента України від 24 січня 2005 р. організаційне, правове, консультативне, матеріально — технічне та інші види забезпечення виконання главою держави конституційних повноважень покладається на Секретаріат Президента України. Очолює Секретаріат Державний Секретар України, який призначається Президентом України.
ТЕМА 17. УРЯД І ЦЕНТРАЛЬНІ ОРГАНИ ВИКОНАВЧОЇ ВЛАДИ УКРАЇНИ
73. Кабінет Міністрів України
Конституція України (ст. 6) проголошує, що «державна влада в Україні здійснюється на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу та судову». Органи виконавчої влади в Україні здійснюють дві основні функції: виконавчу та розпорядчу. Виконавча функція полягає у тому, що ці органи безпосередньо виконують нормативні приписи та інші акти законодавчої влади. Розпорядча функція характеризується тим, що для виконання актів законодавчої влади органи виконавчої влади від свого імені видають управлінські акти, дають відповідні розпорядження. Органи виконавчої влади не приймають закони, як Верховна Рада, а забезпечують управління економікою, освітою, наукою, соціальною сферою, вирішують усі інші управлінські справи.
Вищим органом у системі виконавчої влади є Кабінет Міністрів України — Уряд. Відповідно до Конституції (ст. 113) він у своїй діяльності керується Конституцією і законами України, актами Президента України та постановами Верховної ради України..
Конституція України встановила, що Кабінет Міністрів відповідальний перед Президентом України та підконтрольний і підзвітний Верховній Раді України. До складу Кабінету Міністрів України входять Прем'єр-міністр України, Перший віце-прем'єр-міністр, віце-прем'єр-міністр, міністри. Прем'єр-міністр України призначається Верховною Радою за поданням Президента України. Кандидатуру для призначення на посаду Прем'єр-міністра вносить президент за пропозицією коаліції депутатських фракцій у Верховної Раді, сформованої за результатами виборів, на основі узгодження політичних позицій, або депутатської фракції, до складу якої входить більшість народних депутатів України від конституційного складу верховної ради. Міністр оборони України, Міністр закордонних справ України призначаються Верховною Радою за поданням Президента. Інші члени Кабінету Міністрів призначаються Верховною Радою за поданням прем'єр-міністра України.
Прем'єр-міністр України керує роботою Кабінету Міністрів, спрямовує її на виконання програми діяльності кабінету Міністрів попередньо схваленої Верховною Радою. Ця програма стосується державного, економічного, екологічного, соціального, культурного і національного розвитку України.
До традиційних повноважень Прем'єр-міністра України, пов'язаних з організацією роботи Кабінету Міністрів України, належать:
✵ керівництво Кабінетом Міністрів та його засіданнями;
✵ розподіл обов'язків між Першим віце-прем'єр-міністром і віце-прем'єр-міністрами;
✵ представництво Кабінету Міністрів України у міжнародних відносинах тощо.
Кабінет Міністрів є колегіальним органом, основною формою діяльності якого є засідання. На них розглядаються найважливіші питання державного управління і соціально-культурного будівництва: про підготовку і виконання бюджету, фінанси та ціноутворення, надання кредитів і позик тощо.
Діяльність Кабінету Міністрів України забезпечується Секретаріатом Кабінету Міністрів України, основними завданнями якого є організаційне, експертно-аналітичне, правове, інформаційне, матеріально-технічне та інше забезпечення діяльності Кабінету Міністрів України.
74. Повноваження Кабінету Міністрів України
За Конституцією України до повноважень Кабінету Міністрів належать:
✵ забезпечення державного суверенітету та економічної самостійності України, здійснення внутрішньої та зовнішньої політики держави, виконання Конституції, законів Президента України;
✵ вжиття заходів щодо забезпечення прав і свобод людини і громадянина;
✵ забезпечення проведення фінансової, цінової, інвестиційної та податкової політики; політики у сферах: праці та зайнятості населення, соціального захисту, освіти, науки і культури та охорони природи;
✵ розробка і здійснення загальнодержавної програми економічного, науково-технічного, соціального і культурного розвитку країни;• забезпечення рівних умов розвитку всіх форм власності;
✵ здійснення управління об'єктами державної власності;
✵ розробка проекту закону про Державний бюджет України і забезпечення виконання цього Закону та подача Верховній Раді звіту про його виконання;
✵ здійснення заходів щодо забезпечення обороноздатності, національної безпеки, громадського порядку та боротьби зі злочинністю;
✵ організація зовнішньоекономічної діяльності та митної справи;
✵ спрямування і координація роботи міністерств та інших органів виконавчої влади;
✵ утворює, реорганізує та ліквідує відповідно до закону міністерства та інші центральні органи виконавчої влади;
✵ призначає на пасади та звільняє з посад за поданням Прем'єр-міністра керівників центральних органів виконавчої влади, які не входять до складу Кабінету Міністрів.
Кабінет Міністрів України в межах своєї компетенції видає постанови і розпорядження, які підписує Прем'єр-міністр і які друкуються в офіційній газеті Кабінету Міністрів — «Урядовому кур'єрі». Кабінет Міністрів користується також правом законодавчої ініціативи й бере активну участь у розробці законопроектів.
75. Міністерства та інші центральні органи виконавчої влади
До системи центральних органів виконавчої влади України входять міністерства, державні комітети (державні служби) та центральні органи виконавчої влади зі спеціальним статусом. Міністерство є головним (провідним) органом в системі центральних органів виконавчої влади у забезпеченні реалізації державної політики у визначеній сфері діяльності. Керівництво міністерством здійснює міністр. Міністр як член Кабінету Міністрів особисто відповідає за розробку і впровадження Програми Кабінету Міністрів з відповідних питань, реалізацію державної політики у певній сфері державного управління, спрямовує і координує діяльність інших органів виконавчої влади з питань, віднесених до його відання.
У системі кожного міністерства діє велика кількість відповідних установ, організацій і підприємств. Державний комітет (державна служба) є центральним органом виконавчої влади, діяльність якого спрямовує і координує Прем'єр-міністр України або один із віце-прем'єр-міністрів чи міністрів. Державні комітети здійснюють у визначеній їм сфері переважно міжгалузеве управління.
Завдання та функції конкретних міністерств та інших органів державної виконавчої влади встановлюються положеннями про них, затверджуваними Президентом України. У цих положеннях передбачається відповідальність керівників міністерств та інших центральних органів державної виконавчої влади за результати своєї діяльності. Компетенція міністерств, комітетів і відомств реалізується через накази, інструкції та інші нормативно-правові акти.
Центральні органи виконавчої влади можуть мати свої територіальні органи. Призначення на посаду і звільнення з посади керівників цих органів здійснює керівник центрального органу виконавчої влади.
ТЕМА 18. МІСЦЕВЕ САМОВРЯДУВАННЯ І МІСЦЕВІ ОРГАНИ ВИКОНАВЧОЇ ВЛАДИ
76. Місцеве самоврядування та органи самоорганізації населення
Місцеве самоврядування — це право територіальної громади (мешканців села чи добровільного об'єднання у сільську громаду мешканців кількох сіл, селища та міста) самостійно вирішувати питання місцевого значення в межах Конституції і законів України (ст. 140 Конституції України). Головне у самоврядуванні — це надати колективам сіл, селищ, міст можливість самостійно вирішувати питання місцевого значення. Адже ніхто краще, ніж мешканці цих населених пунктів, не знає їхніх потреб, бажань, інтересів.
Згідно із Законом України «Про місцеве самоврядування в Україні» від 21 травня 1997 р. система місцевого самоврядування в Україні включає:
1) територіальну громаду;
2) сільську, селищну, міську раду;
3) сільського, селищного, міського голову, яких обирають територіальні громади на основі земельного, рівного і прямого виборчого права;
4) виконавчі органи сільської, селищної, міської ради;
5) районні та обласні ради, що представляють спільні інтереси громад сіл, селищ, міст;
6) органи самоорганізації населення.
Територіальна громада — це сукупність мешканців, об'єднаних постійним проживанням у межах села, селища, міста, що є самостійними адміністративно-територіальними одиницями, або добровільне об'єднання мешканців кількох з них.
Первинним суб'єктом місцевого самоврядування, основним носієм його функцій і повноважень є територіальна громада села, селища, міста. Остання може вирішувати питання, віднесені до її компетенції, через місцеві референдуми, загальні збори, місцеві ініціативи.
Сільські, селищні, міські ради також є органами місцевого самоврядування, що представляють відповідні територіальні громади та здійснюють від їхнього імені певні повноваження. Виконавчими органами цих рад є їх виконавчі комітети, відділи, управління. Виконавчі органи очолюються відповідно сільським, селищним, міським головою, що визнається головною посадовою особою певної територіальної громади.
Районні, обласні ради представляють спільні інтереси територіальних громад сіл, селищ, міст, діють у межах повноважень, визначених законодавством, а також повноважень, переданих їм сільськими, селищними, міськими радами.
Сільські, селищні, міські, районні у містах (у разі їх створення), районні, обласні ради складаються з депутатів, які обираються населенням відповідної території на основі загального, рівного і прямого виборчого права шляхом таємного голосування. Строк повноважень рад — п'ять років. Усі ради працюють сесійно. Сесії складаються з пленарних засідань ради, а також засідань постійних комісій ради. У радах створюються постійні й тимчасові комісії. Постійні комісії ради є органами ради, що обираються з числа її депутатів для вивчення, попереднього розгляду і підготовки питань, які належать до їх відання, здійснення контролю за виконанням рішень ради та її виконавчого комітету. Тимчасові комісії здійснюють контроль з конкретно визначених радою питань. Голова районної та голова обласної ради обираються відповідною радою і оголошують відповідний апарат ради.
Сільські, селищні, міські ради мають виключну компетенцію, під якою розуміють питання, що вирішуються тільки на їх пленарних засіданнях. До неї відносять:
1) утворення виконавчих комітетів рад та затвердження їх персонального складу. Виконавчі Комітети цих рад належать до органів самоврядування;
2) утворення та ліквідацію постійних та інших комісій ради, затвердження та зміну їх складу, обрання голів комісій;
3) прийняття рішення про проведення місцевого референдуму;
4) прийняття рішення щодо випуску місцевих позик;
5) затвердження статуту територіальної громади та ін.
Усі передбачені Конституцією та законодавством України органи самоврядування й самоорганізації мають власну матеріальну і фінансову основу. Так, територіальні громади села, селища, міста через утворені ними органи місцевого самоврядування управляють майном, що є в комунальній власності; затверджують програми соціально-економічного і культурного розвитку та контролюють їх виконання; затверджують місцеві бюджети тощо.
Виконавчі органи сільських, селищних, міських рад мають повноваження у таких сферах і галузях: соціально-економічного і культурного розвитку, планування та обліку бюджету, фінансів і цін, управління комунальною власністю, житлово-комунального господарства, побутового, торговельного обслуговування, громадського харчування, транспорту і зв'язку, будівництва, освіти, охорони здоров'я, культури, фізкультури і спорту, земельних відносин та охорони навколишнього природного середовища, соціального захисту населення, забезпечення законності й правопорядку та ін.
Сільський, селищний, міський голова забезпечує здійснення повноважень органів виконавчої влади на відповідній території:
✵ організовує роботу відповідної ради та її виконавчого комітету;
✵ здійснює керівництво апаратом ради та її виконавчим комітетом, підписує їх рішення та ін.
Відповідно до Конституції та Закону України «Про органи самоорганізації населення» від 11.07.2001 на території сіл, селищ, міст та їх частин за ініціативою жителів, які мешкають на цих територіях, можуть створюватись органи самоорганізації населення: будинкові, вуличні, квартальні комітети, комітети мікрорайонів, комітети районів у містах, сільські, селищні комітети.
З ініціативою про створення органу самоорганізації населення до сільської, селищної, міської, районної у місті ради можуть звернутися збори (конференція) жителів за місцем проживання за умови, якщо в них брало участь не менше половини жителів відповідної території, які мають право голосу. Рішення зборів (конференції) приймається більшістю голосів її учасників. Водночас збори (конференція) обирають ініціативну групу.
Дозвіл на створення органу самоорганізації населення надається сільською, селищною, міською, районною у місті владою, а реєстрацію здійснює виконавчий комітет відповідної ради. Для реєстрації органу самоорганізації населення необхідно подати:
1) заяву про реєстрацію;
2) копію рішення відповідної ради про дозвіл на створення органу самоорганізації населення;
3) положення органу самоорганізації населення у двох примірниках;
4) персональний склад членів органу самоорганізації населення.
Заява про реєстрацію повинна бути розглянута протягом 1 місяця, відмова в реєстрації може бути оскаржена до суду. З моменту реєстрації орган самоорганізації населення набуває статусу юридичної особи.
У положенні про орган самоорганізації населення повинні бути зазначені:
1) назва та юридична адреса;
2) основні завдання та напрямки діяльності;
3) права та обов'язки членів органу;
4) територія, у межах якої діє орган;
5) строк повноважень органу;
6) порядок використання коштів та майна тощо.
Органи самоорганізації населення обираються зборами (конференціями) у складі керівника, заступників керівника, секретаря та інших членів. Члени органу самоорганізації населення виконують свої обов'язки на громадських засадах. За рішенням зборів (конференції) керівник і секретар цього органу можуть працювати в ньому на постійній основі з оплатою їх праці.
Органи самоорганізації населення у межах території їх діяльності можуть здійснювати, зокрема, такі повноваження:
1) представляти інтереси жителів будинку, вулиці, мікрорайону, села, селища, міста в місцевих органах самоврядування та виконавчої влади;
2) вносити пропозиції до проектів місцевих програм соціально-економічного і культурного розвитку;
3) організовувати участь населення у здійсненні заходів щодо охорони навколишнього природного середовища, проведення робіт з благоустрою, озеленення, утримання в належному стані садиб, дворів, вулиць, дитячих майданчиків, парків, кладовищ, братських могил, охорони пам'ятників історії та культури;
4) здійснювати контроль за якістю надаваних громадянам житлово-комунальних послуг та за якістю проведених у житлових будинках робіт;
5) організовувати допомогу громадянам похилого віку, інвалідам, сім'ям загиблих воїнів, дітям — сиротам, малозабезпеченим сім'ям тощо;
6) сприяти правоохоронним органам у забезпеченні ними охорони громадського порядку;
7) вести прийом громадян та розглядати їх звернення.
77. Місцеві органи виконавчої влади
Конституція України (ст. 118) визначає, що виконавчу владу в областях і районах, містах Києві та Севастополі здійснюють місцеві державні адміністрації. Особливості здійснення виконавчої влади у містах Києві та Севастополі визначаються окремими законами України.
В областях і районах склад місцевих державних адміністрацій формують їх голови, які призначаються на посаду і звільняються з посади Президентом України за поданням Кабінету Міністрів України. Голови місцевих державних адміністрацій при здійсненні своїх повноважень відповідальні перед Президентом України, підзвітні та підконтрольні органам виконавчої влади вищого рівня.
Президент України видає обов'язкові для голів місцевих державних адміністрацій укази та розпорядження, а Кабінет Міністрів України спрямовує і координує роботу всіх органів виконавчої влади.
Крім того, місцеві державні адміністрації в цілому підзвітні й підконтрольні відповідним радам народних депутатів (обласним і районним) у частині повноважень, делегованих їм цими радами, а також органами виконавчої влади вищого рівня. Отже, адміністрації знаходяться у системі подвійного підпорядкування.
Обласна чи районна влада може висловити недовіру голові відповідної місцевої державної адміністрації, на підставі чого Президент України приймає рішення, дає обґрунтовану відповідь. Тобто Президент України може і не погодитися із висловленою недовірою. Проте, якщо недовіру голові районної чи обласної державної адміністрації висловили 2/3 депутатів від складу відповідної ради, Президент приймає рішення про його відставку.
Місцеві державні адміністрації на відповідній території забезпечують:
1) виконання Конституції і законів України, актів Президента, Кабінету Міністрів України, інших органів виконавчої влади;
2) законність і правопорядок; додержання прав і свобод громадян;
3) виконання державних і регіональних програм соціально-економічного і культурного розвитку, програм охорони довкілля, а в місцях компактного проживання корінних народів і національних меншин також програм їх національно-культурного розвитку;
4) підготовку та виконання відповідних обласних і районних бюджетів;
5) взаємодію з органами місцевого самоврядування;
6) реалізацію інших наданих державою, а також делегованих відповідними радами повноважень.
Члені Кабінету Міністрів, керівники центральних і місцевих органів виконавчої влади не мають права зміщувати свою службову діяльність з іншою роботою (крім викладацької, наукової та творчої роботи у позаробочий час) входити до керівних органів чи наглядових підприємств або організацій, що мають на меті одержання прибутку.
78. Спеціальний статус міста Києва як столиці України
Спеціальний статус міста Києва визначається Законом України «Про столицю України — місто — герой Київ» від 15 січня 1999 р.
Згідно з цим Законом місто Київ як столиця України є:
1) політичним та адміністративним центром держави;
2) місцем розташування резиденції глави держави — Президента України, Верховної Ради України, Кабінету Міністрів України, Конституційного Суду України, Верховного Суду України, центральних органів державної влади;
3) духовним, культурним, історичним, науково-освітнім центром України;
4) місцем розташування дипломатичних представництв і міжнародних організацій.
Місто — герой Київ є також місцем розташування Київської обласної ради, обласної державної адміністрації та їх органів. Систему адміністративно-територіального устрою міста Києва складають райони в місті. Столичний статус міста покладає на органи місцевого самоврядування та органи виконавчої влади додаткові обов'язки та гарантує цим органам надання з боку держави додаткових прав.
Органи місцевого самоврядування і виконавча влада у місті Києві здійснюють у межах своїх повноважень, зокрема, такі функції:
1) створення належних умов для діяльності у місті Президента, Верховної Ради та Кабінету Міністрів України, центральних органів державної влади, представництв іноземних держав, міжнародних організацій, установ і закладів науки, освіти, охорони здоров'я, культури і спорту;
2) здійснення заходів щодо збереження та відновлення пам'яток історії, культури, релігії, архітектури та містобудування, заповідних і природних зон і ландшафтів, що мають національне значення. Місцеве самоврядування в місті Києві здійснюється територіальною громадою міста як безпосередньо, так і через Київську міську раду, районні (в місті) ради та їх виконавчі органи.
Місцеві державні адміністрації підзвітні і підконтрольні відповідним радам у частині повноважень, делегованих їм відповідними радами.
Система місцевого самоврядування у місті Києві включає:
1) територіальну громаду міста;
2) міського голову;
3) міську раду;
4) виконавчий орган міської ради;
5) районні ради;
6) виконавчі органи районних у місті рад;
7) органи самоорганізації населення.
Члени територіальної громади мають право в установленому порядку організовувати і брати участь у зборах громадян за місцем проживання, ініціювати розгляд у раді будь-якого питання місцевого самоврядування, створювати органи територіальної самоорганізації населення.
Київська міська рада та районні в місті ради мають власні виконавчі органи, які утворюються відповідно Київською міською радою, районними в місті радами, підзвітні та підконтрольні відповідним радам.
Київський міський голова обирається мешканцями Києва на основі загального, рівного, прямого виборчого права шляхом таємного голосування. Міський голова організовує роботу Київської міської ради та її виконавчих органів, підписує рішення ради та її виконавчого органу, здійснює керівництво апаратом ради, видає розпорядження в межах своїх повноважень, бере участь у засіданнях Кабінету Міністрів України з правом дорадчого голосу при розгляді питань, що стосуються міста Києва, у вирішенні питань щодо проведення у місті заходів загальнодержавного та міжнародного характеру, дає згоду на призначення та звільнення керівників підприємств і міських органів виконавчої влади подвійного підпорядкування.
Матеріальною і фінансовою основою місцевого самоврядування у місті Києві є рухоме й нерухоме майно, доходи місцевих бюджетів, інші кошти, земля, природні ресурси, що є у власності громади міста або знаходяться в її управлінні.
79. Автономна Республіка Крим
Згідно з Конституцією України (ст. 134) Автономна Республіка Крим (надалі — АРК) є невід'ємною складовою частиною України. АРК має власну Конституцію, яку приймає Верховна Рада АРК і затверджує Верховна Рада України. Нормативно-правові акти Верховної Ради АРК та рішення Ради міністрів АРК не можуть суперечити Конституції і законам України.
В АРК діє Представництво Президента України. До відання АРК (ст. 138 Конституції України) належить:
✵ призначення виборів депутатів Верховної Ради АРК, організація і проведення місцевих референдумів;
✵ управління майном, що належить АРК;
✵ розроблення, затвердження та виконання бюджету АРК;
✵ розроблення, затвердження та реалізація програм з питань соціально-економічного та культурного розвитку, раціонального природокористування, охорони довкілля Криму;
✵ участь у забезпеченні прав і свобод громадян, національної злагоди, сприяння охороні правопорядку та громадської безпеки;
✵ забезпечення функціонування і розвитку державної та національних мов і культур в АРК, охорона і використання пам'яток історії тощо.
Конституцію АРК прийнято Верховною Радою АРК 21 жовтня 1998 р. Згідно з цією Конституцією основними принципами АРК є (ст. 3):
✵ народовладдя;
✵ верховенство права;
✵ конституційність;
✵ дотримання і збереження прав і свобод людини і громадянина;
✵ законність;
✵ виборність;
✵ колегіальність;
✵ гласність;
✵ поєднання інтересів АРК і загальнодержавних інтересів України.
Конституція передбачає, що основними завданнями органів влади АРК, органів місцевого самоврядування та їх посадових осіб є реалізація прав і свобод людини і громадянина, створення гідних умов життя. Наголошується також на тому, що в АРК забезпечується збереження багатоманітності культур, що склалися історично на Кримському півострові, та створюються умови для їх рівноправного розвитку. Згідно зі ст. 10 Конституції в АРК поряд із державною мовою гарантується функціонування і розвиток, використання і захист російської, кримськотатарської мов, а також мов інших національностей.
Представницьким органом АРК є Верховна Рада АРК (ст. 1 Конституції АРК), яка здійснює представницькі, нормотворчі, контрольні функції і повноваження в межах своєї компетенції. Вона представляє інтереси громадян, спільні інтереси населення, територіальних громад, місцевого самоврядування. Верховна Рада АРК як представницький орган здійснює права власника на землю і природні ресурси в межах території АРК, за винятком земель і природних ресурсів, віднесених до загальнодержавної власності і власності місцевого самоврядування, фізичних і юридичних осіб. Верховна Рада АРК приймає щодо питань, які мають нормативно-правовий характер, постанови, а з питань організаційно-розпорядчого характеру — рішення. Постанови і рішення Верховної Ради приймаються на її засіданні відкритим або таємним голосуванням більшістю голосів депутатів від загального складу Верховної Ради АРК.
До компетенції Верховної Ради АРК згідно зі ст. 2 Конституції АРК віднесено участь у формуванні основних принципів внутрішньополітичної, зовнішньоекономічної та зовнішньополітичної діяльності України з питань, що стосуються інтересів АРК:
✵ прийняття рішення про проведення республіканського (місцевого) референдуму;
✵ визначення порядку управління майном, яке належить АРК;
✵ затвердження бюджету АРК, внесення змін до нього та контроль за його виконанням;
✵ у межах компетенції Верховної Ради АРК вирішення питань забезпечення прав і свобод громадян, національної згоди, сприяння охороні правопорядку і громадської безпеки, забезпечення функціонування і розвитку державної, російської, кримськотатарської та інших національних мов і культур в Криму, охорони і використання пам'яток історії та культури, визначення мови роботи і діловодства республіканських органів;
✵ вирішення у межах повноважень, наданих Верховній Раді АРК Конституцією України і законами України, питань, що стосуються земельних відносин, використання природних ресурсів, розмірів плати за користування ними та ін.;
✵ заснування республіканських засобів масової інформації;
✵ затвердження символіки АРК, заснування Грамоти і Почесної Грамоти Верховної Ради, почесних звань та інших відзнак АРК згідно із законодавством України.
Верховна Рада АРК здійснює інші повноваження, віднесені до її відання Конституцією України і законами України, а також ті, що віднесені до її відання Конституцією АРК.
Верховна Рада складається зі 100 депутатів, які обираються на основі загального, рівного і прямого виборчого права шляхом таємного голосування на чотири роки.
На першій сесії Верховна Рада АРК шляхом таємного голосування з використанням бюлетенів обирає з числа депутатів Голову Верховної Ради. Голова Верховної Ради представляє Верховну Раду у відносинах з Президентом України, Верховною Радою і Кабінетом Міністрів України, центральними та місцевими органами державної влади України, організаціями, установами, громадянами, органами інших держав, міжнародними організаціями тощо.
Голова Верховної Ради АРК організовує діяльність Верховної Ради АРК, зокрема: забезпечує підготовку і веде засідання Верховної Ради, організовує контроль за виконанням рішень і постанов Верховної Ради. Голова Верховної Ради АРК погоджує на посаду і звільняє з посад заступників начальника Головного управління Міністерства внутрішніх справ України в Криму, начальників міських і районних відділів внутрішніх справ у Криму, заступників начальника Головного управління юстиції Міністерства юстиції України в АРК, директора Радіотелевізійного передавального центру, голову фонду майна та ряду інших посадових осіб в АРК. Голова Верховної Ради АРК підзвітний Верховній Раді АРК і відповідальний перед нею.
Верховна Рада АРК утворює Президію Верховної Ради АРК, постійні та тимчасові комісії Верховної Ради АРК, обирає членів постійних і тимчасових комісій. До Президії Верховної Ради АРК входять за посадою Голова Верховної Ради, його перший заступник і заступник та голови постійних комісій. Очолює Президію Голова Верховної Ради АРК.
Рада міністрів (Уряд) АРК як орган виконавчої влади автономної республіки самостійно здійснює виконавчі функції і повноваження, відповідальна перед Верховною Радою АРК й очолюється Головою Ради міністрів АРК. З питань виконання державних функцій і повноважень Ради міністрів АРК Голова Ради міністрів АРК, його заступники, керівники відповідних міністерств і республіканських комітетів АРК підзвітні і підконтрольні Кабінету Міністрів України.
Голова Ради міністрів АРК призначається на посаду і звільняється з посади Верховною Радою АРК за поданням Голови Верховної Ради АРК і за погодженням з Президентом України. Заступники Голови Ради міністрів, міністри і голови республіканських комітетів АРК призначаються на посаду Верховною Радою АРК за поданням Голови Ради міністрів АРК. Голова Ради міністрів АРК організовує діяльність Ради міністрів АРК, представляє Раду міністрів АРК у відносинах з Президентом України, Верховною Радою України, Кабінетом Міністрів України, центральними та місцевими органами виконавчої влади України, органами інших держав, міжнародними організаціями тощо.
Місцеве самоврядування в АРК здійснюється згідно з Конституцією і законами України.
Суди, які діють на території АРК, входять до єдиної системи органів судової влади України.
Організація та діяльність органів прокуратури в АРК визначається Конституцією і законами України. Верховна Рада АРК має право заслуховувати інформацію Прокурора АРК і порушувати питання про його звільнення з посади перед Генеральним прокурором України.
Територія АРК визначається межами, які існували на 20 січня 1991 р. Столицею АРК є місто Сімферополь. АРК має свої символи: Прапор, Герб і Гімн.
Прапор АРК — стяг із трьох горизонтальних смуг синього, білого і червоного кольорів. Герб АРК являє собою зображення срібного грифона (фантастична істота - крилатий лев з орлиною головою) на варязькому щиті, увінчаному сонячними променями. Гімн АРК — «Нивы и горы твои волшебны» (слова О. Голубєвої на музику А. Караманова). Його змістом є оспівування чарівної природи Криму та вияв любові до цього краю.
ТЕМА 19. СУДОВА ВЛАДА В УКРАЇНІ
80. Поняття судової влади, завдання та засади здійснення правосуддя
Судова влада — незалежна гілка державної влади, яка має захищати права і свободи громадян, інтереси держави і суспільства, забезпечувати додержання законності та справедливості шляхом застосування законів до конкретних життєвих ситуацій. Самостійна судова влада, яка діє незалежно від законодавчої і виконавчої влади, — одна з ознак правової держави. Суд, здійснюючи правосуддя на засадах верховенства права забезпечує захист гарантованих Конституцією України законами прав і свобод людини і громадянина, прав і законних інтересів юридичних осіб, інтересів суспільства і держави. Судова влада виступає в ролі арбітра, що вирішує спір незалежно від того, між ким цей спір виникає: між громадянами, громадянами і підприємствами, громадянами і державними чи громадськими організаціями, між громадянами і державою в цілому тощо.
Правосуддя в Україні здійснюється виключно судами. Суди відповідно до ст. 6 Конституції є самостійною гілкою влади і діють незалежно від законодавчої і виконавчої влади. Юрисдикція судів поширюється на всі правовідносини, що виникають у державі.
Завданням правосуддя є:
1) всебічне зміцнення законності та правопорядку;
2) захист соціально-економічних, політичних та особистих прав і свобод громадян;
3) охорона закріплених у Конституції України політичної та економічної систем від будь-яких посягань;
4) захист прав і законних інтересів підприємств, установ, організацій, громадських об'єднань;
5) виховання громадян у дусі точного і неухильного виконання Конституції і законів України, дотримання дисципліни праці, чесного ставлення до державного і громадського обов'язку, поваги до честі і гідності інших громадян;
6) запобігання злочинам та іншим правопорушенням;
7) виправлення та перевиховання осіб, які порушили закон.
Згідно з Конституцією (ст. 124) судочинство в Україні здійснюється Конституційним Судом України та судами загальної юрисдикції. Судова система України встановлюється Конституцією України (розд. VIII і XII), Законами України: «Про статус суддів» від 15 грудня 1992 р., «Про судову експертизу» від 25 лютого 1994 р., «Про Конституційний Суд України» від 16 жовтня 1996 р., «Про Вищу Раду юстиції"» від 15 січня 1998 р., «Про державну виконавчу службу» від 24 березня 1998 р., «Про судоустрій» від 7 лютого 2002 р.
Діяльність судів з розгляду і вирішення в судових засіданнях цивільних, господарських, адміністративних справ стосовно спорів про права та інтереси громадян, громадських об'єднань, підприємств, установ, організацій, а також кримінальних справ регламентована процесуальними нормами, що містяться насамперед у Цивільному процесуальному кодексі, Кримінально-процесуальному кодексі та Господарському процесуальному кодексі, Кодексі адміністративного судочинства України.
Засади здійснення правосуддя в Україні такі:
1. Здійснення правосуддя виключно судами. Правосуддя в Україні здійснюється виключно судами. Делегування функцій судів, а також привласнення цих функцій іншими органами чи посадовими особами не допускається. Народ безпосередньо бере участь у здійсненні правосуддя через народних засідателів і присяжних. Участь народних засідателів і присяжних у здійсненні правосуддя є їхнім громадянським обов'язком.
2. Право на судовий захист. Усім суб'єктам правовідносин гарантується захист їхніх прав, свобод і законних інтересів незалежним і неупередженим судом, утвореним відповідно до закону. Ніхто не може бути позбавлений права на розгляд його справи у суді, на участь у розгляді своєї справи.
3. Рівність перед законом і судом. Правосуддя в Україні здійснюється на засадах рівності всіх учасників судового процесу перед законом і судом незалежно від статі, раси, кольору шкіри, мови, політичних, релігійних та інших переконань, національного чи соціального походження, майнового стану, роду і характеру занять, місця проживання та інших обставин.
4. Правова допомога при вирішенні справ у судах. Кожен має право користуватися правовою допомогою при вирішенні його справи в суді. Для надання правової допомоги при вирішенні справ у судах в Україні діє адвокатура. У випадках, передбачених законом, правову допомогу надають також інші особи. У випадках, передбачених законом, правова допомога надається безоплатно.
5. Гласність судового процесу. Ніхто не може бути обмежений у праві на отримання в суді усної або письмової інформації щодо результатів розгляду своєї судової справи. Розгляд справ у судах відбувається відкрито, крім випадків, передбачених процесуальним законом. Учасники судового розгляду й інші особи, присутні на відкритому судовому засіданні, мають право робити письмові нотатки. Проведення в залі судового засідання фото - і кінозйомки, теле-, відео -, звукозапису із застосуванням стаціонарної апаратури, а також транслювання судового засідання допускаються з дозволу суду. Розгляд справи у закритому судовому засіданні допускається за рішенням суду у випадках, передбачених процесуальним законом.
6. Обов'язковість судових рішень. Судове рішення, яким закінчується розгляд справи у суді, ухвалюється іменем України і після набрання ним законної сили є обов'язковим до виконання усіма органами державної влади, органами місцевого самоврядування, їх посадовими особами, громадянами та юридичними особами на всій території України.
7. Право на оскарження судового рішення. Учасники судового процесу та інші особи у випадках і порядку, передбачених процесуальним законом, мають право на апеляційне та касаційне оскарження судового рішення.
8. Колегіальний та одноособовий розгляд справ Справи у судах першої інстанції розглядаються суддею одноособово, колегією суддів або суддею і народними засідателями, а у випадках, визначених процесуальним законом, — також судом присяжних. Розгляд справ у апеляційному, касаційному порядку, а також в інших випадках, передбачених законом, здійснюється судом колегіально у складі не менше трьох професійних суддів.
9. Самостійність судів і незалежність суддів. Суди здійснюють правосуддя самостійно. Судді при здійсненні правосуддя незалежні від будь-якого впливу, нікому не підзвітні і підкоряються лише закону. Органи та посадові особи державної влади, органи місцевого самоврядування, їх посадові особи, громадяни та їх об'єднання, а також юридичні особи зобов'язані поважати незалежність судців і не посягати на неї. Гарантії незалежності суддів забезпечуються забороною втручання у здійснення правосуддя, встановленням відповідальності на неповагу до суду та суддів, визначеними законом заходами забезпечення особистої безпеки суддів, їхніх сімей та майна тощо.
10. Недоторканність суддів. Недоторканність суддів і народних засідателів та присяжних на час виконання в суді їхніх обов'язків гарантується Конституцією України, Законом «Про статус суддів» та іншими законами.
11. Незмінюваність суддів. Судді, обрані безстроково, перебувають на посаді судді до досягнення ними шістдесяти п'яти років.
12. Державна мова судочинства. Згідно зі ст. 10 Закону України «Про судоустрій України» судочинство в Україні проводиться державною мовою. Застосування інших мову судочинстві дозволяється у випадках і порядку, визначених законом. Особи, які беруть участь у справі та не володіють або недостатньо володіють державною мовою, мають право користуватись рідною мовою, або мовою, якою вони володіють, а також послугами перекладача.
13. Суддівське самоврядування. Для вирішення питань внутрішньої діяльності судів діє суддівське самоврядування, конференції, з'їзди суддів тощо.
81. Система судів загальної юрисдикції. Загальні суди. Господарські суди. Третейські суди. Адміністративні суди
Судову систему України складають суди загальної юрисдикції та Конституційний Суд України. У системі судів загальної юрисдикції законодавство передбачає загальні суди і спеціалізовані суди (господарські суди, третейські суди, адміністративні суди).
Система судів загальної юрисдикції в Україні будується за принципами територіальності та спеціалізації (ст. 125 Конституції України). Територіальний принцип наближує суди до населення, а спеціалізація діяльності судів дає їм змогу зосередитися на окремих галузях законодавства (господарського, адміністративного), на специфічних правовідносинах, які розглядаються судами, і, отже, підвищувати кваліфікацію суддів і якість роботи судів.
До системи судів загальної юрисдикції належать:
1) місцеві суди;
2) апеляційні суди;
3) окружні адміністративні суди;
4) Касаційний суд України;
5) вищі спеціалізовані суди;
6) Верховний Суд України;
7) військові суди, які здійснюють правосудця у Збройних Силах України та в інших військових формуваннях.
Найвищим судовим органом у системі судів загальної юрисдикції є Верховний Суд України. Вищими судовими органами спеціалізованих судів є відповідні вищі спеціалізовані суди.
Єдність системи судів загальної юрисдикції забезпечується зокрема:
1) єдиними засадами організації та діяльності судів;
2) єдиним статусом суддів;
3) обов'язковістю для всіх судів правил судочинства, визначених законом;
4) забезпеченням Верховним Судом України однакового застосування законів судами загальної юрисдикції;
5) обов'язковістю виконання на території України судових рішень тощо.
Місцеві загальні суди. Місцеві суди діють як суди першої інстанції у межах району, міста, району у місті чи району та міста водночас. До місцевих судів належать також військові суди гарнізонів. Місцевий суд складається з судців місцевого суду, голови та заступника голови суду. У місцевому суді, в якому кількість судців перевищує 15 осіб, може бути призначено більше одного заступника голови суду.
Загальні місцеві суди розглядають цивільні, трудові, сімейні, деякі адміністративні та інші справи, а також кримінальні справи, за винятком тих, які віднесені законом до відання інших судів. Ці суди вважаються основними тому, що вони є найближчими до населення і щороку вирішують сотні тисяч справ.
У складі загального місцевого суду працюють судді, консультанти, судові вихователі неповнолітніх, секретарі судових засідань, діловоди, завідувач канцелярії, секретарі — друкарки, працівники архіву, працівники бухгалтерії, господарської частини та ін.
У разі тимчасової відсутності (з причин хвороби, відпустки та ін.) голови суду виконання його обов'язків може бути покладено на заступника або одного із суддів цього суду.
Голова місцевого суду та його заступники призначаються на посаду з числа суддів строком на 5 років і звільняються з посади Президентом України за поданням Голови Верховного Суду України.
Секретарі судових засідань ведуть протоколи судових засідань, викликають учасників судового розгляду і свідків, забезпечують інформацію про справи для слухання. Секретарі суду ведуть діловодство по судових справах, зберігають справи, ведуть необхідні журнали й картки, забезпечують зберігання речових доказів по кримінальних справах, оформляють закінчені провадженням справи і здають їх до архіву. Безпосереднє керівництво діловодством покладається на завідувача канцелярії.
Консультанти місцевого суду надають допомогу суддям у підготовці справ до слухання.
Судові вихователі здійснюють комплекс заходів з виконання судових рішень щодо неповнолітніх та їхніх батьків (беруть участь у вихованні неповнолітніх та ін.). Судовими вихователями можуть бути особи, які мають досвід роботи з неповнолітніми і вищу юридичну, педагогічну або психологічну освіту.
Апеляційними загальними судами є: апеляційні суди областей, апеляційні суди міст Києва та Севастополя, Апеляційний суд Автономної республіки Крим, військові апеляційні суди регіонів та апеляційний суд Військово-морських Сил України, апеляційні адміністративні суди.
У складі загальних апеляційних судів утворюються судові палати у цивільних справах та судові палати у кримінальних справах.
Апеляційний суд України діє у складі:
1) судової палати у цивільних справах;
2) судової палати у кримінальних справах;
3) військової судової палати.
Повноваженнями загальних апеляційних судів є:
✵ розгляд справ в апеляційному порядку відповідно до процесуального закону;
✵ розгляд у першій інстанції справ, визначених законом;
✵ ведення та аналіз судової статистики, вивчення і узагальнення судової практики;
✵ надання методичної допомоги у застосуванні законодавства місцевим судом.
Апеляційний суд України розглядає справи, віднесені до його підсудності, в апеляційному порядку.
В апеляційному суді діє президія апеляційного суду, до складу якої входять голова суду, його заступники, а також судці, обрані загальними зборами суддів цього апеляційного суду. Президія апеляційного суду розглядає питання організації діяльності суду, затверджує персональний склад судових палат та вирішує інші організаційні питання.
У загальних апеляційних судах (крім Апеляційного суду України) діє суд присяжних, який утворюється для розгляду справ у першій інстанції.
Списки присяжних формуються спеціальними комісіями з представників суду, органів юстиції та відповідних рад за участю голів апеляційних судів. Ці списки затверджуються рішенням відповідних рад строком на чотири роки і переглядаються кожні два роки. Присяжними можуть бути громадяни, які постійно проживають на території тієї області, де діє суд присяжних, досягай 30-річного віку, є дієздатними, не мають судимості. Не можуть бути присяжними депутати, судді, прокурори, працівники органів внутрішніх справ та інших правоохоронних органів, нотаріуси і адвокати.
Касаційний суд України. Касаційний суд України діє у складі суддів, обраних на посаду безстроково, голови суду та його заступників.
У складі Касаційного суду України діють:
1) судова палата у цивільних справах;
2) судова палата у кримінальних справах;
3) військова судова палата.
У касаційному суді для вирішення організаційних питань діє президія. Президія формує за поданням голови суду склад судових палат. Голова Касаційного суду України призначається на посаду строком на п'ять років Президентом України. Голова Касаційного суду має першого заступника та заступників голови суду, які виконують обов'язки голів судових палат.
Касаційний суд України:
1) розглядає в касаційному порядку справи, віднесені до його підсудності, а також інші справи у випадках, визначених процесуальним законом;
2) веде та аналізує судову статистику, вивчає й узагальнює судову практику;
3) надає методичну допомогу у застосуванні законодавства судами нижчого рівня;
4) здійснює інші повноваження, передбачені законом.
Розгляд справ у Касаційному суді України здійснюється колегіями у складі не менш трьох суддів.
Верховний Суд України. Верховний Суд України є найвищим судовим органом у системі загальної юрисдикції. Верховний Суд України здійснює правосуддя, забезпечує однакове застосування законодавства усіма судами загальної юрисдикції.Верховний Суд України:
1) розглядає у касаційному порядку рішення загальних судів у справах, віднесених до його підсудності процесуальним законом; переглядає в порядку повторної касації усі інші справи, розглянуті судами загальної юрисдикції в касаційному порядку; у випадках, передбачених законом, розглядає інші справи, пов'язані з винятковими обставинами;
2) дає судам роз'яснення з питань застосування законодавства;
3) звертається до Конституційного Суду України у випадках виникнення у судів загальної юрисдикції сумнівів щодо конституційності законів та інших правових актів;
4) веде та аналізує судову статистику, вивчає та узагальнює судову практику;
5) здійснює інші повноваження, передбачені законом.
Верховний Суд України очолює Голова Верховного Суду України.
До складу Верховного Суду України входять судді Верховного Суду України, обрані на посаду безстроково. Голова Верховного Суду України обирається Пленумом Верховного Суду строком на п'ять років шляхом таємного голосування. Голова Верховного Суду має першого заступника і заступників.
У складі Верховного Суду України діють:
1) Судова палата у цивільних справах;
2) Судова палата у кримінальних справах;
3) Судова палата у господарських справах;
4) Судова палата в адміністративних справах.
У складі Верховного Суду України діє також Військова судова колегія.
Для вирішення внутрішніх організаційних питань діяльності Верховного Суду України діє Президія Верховного Суду, яка, зокрема, затверджує персональний склад судових палат, розглядає питання фінансування та організаційного забезпечення діяльності Верховного Суду тощо.
Судові палати Верховного Суду України:
1) здійснюють судочинство у справах, віднесених до їх відання;
2) аналізують судову статистику та вивчають судову практику;
3) готують проекти постанов Пленуму Верховного Суду України тощо.
Судова палата Верховного Суду України утворюється за рішенням Пленуму Верховного Суду.
Колегіальним органом Верховного Суду України є Пленум Верховного Суду, до складу якого входять усі судді Верховного Суду України, голови вищих спеціалізованих судів, їх перші заступники, голова Касаційного суду України та голова Апеляційного суду України.
Пленум Верховного Суду України обирає на посаду та звільняє з посади Голову Верховного Суду, а також здійснює призначення та звільнення суддів з інших адміністративних посад у Верховному Суді; утворює судові палати Верховного Суду, призначає голів судових палат та їх заступників; визначає кількісний склад суддів Президії Верховного Суду та обирає їх; призначає на посаду та звільняє з посади секретаря Пленуму Верховного Суду; дає роз'яснення судам загальної юрисдикції з питань застосування законодавства; приймає рішення про звернення до Конституційного Суду України з питань конституційності законів та інших правових актів.
У роботі Пленуму Верховного Суду України беруть участь Голова Вищої ради юстиції, Генеральний прокурор України та Міністр юстиції України. Пленум Верховного Суду України скликається за необхідністю, але не менш як один раз на три місяці. Постанови Пленуму публікуються в офіційному друкованому органі Верховного Суду. У ньому вміщуються також матеріали судової практики Верховного Суду.
При Верховному Суді діє Науково-консультативна рада. Вона утворюється з числа висококваліфікованих фахівців у галузі права для попереднього розгляду проектів постанов Пленуму Верховного Суду щодо роз'яснення законодавства, надання висновків щодо проектів законодавчих актів та з інших питань діяльності Верховного Суду, підготовка яких потребує наукового забезпечення.
Господарські суди. Спеціалізованими судами в системі судів загальної юрисдикції, які покликані розглядати справи, що виникають з господарських правовідносин, приймати і переглядати рішення, є господарські суди.
Система господарських судів складається з місцевих господарських судів, які, як правило, діють в кожній області, з апеляційних судів, які діють в м. Києві та в обласних центрах регіонів, що включають кілька областей, з Вищого господарського суду України.
Право звернутися з позовом до господарського суду мають підприємства, установи, організації, інші юридичні особи (у тому числі іноземні), а також громадяни, які здійснюють підприємницьку діяльність без створення юридичної особи. В окремих випадках, передбачених законодавством, мають право звертатись до господарського суду також державні та інші органи, громадяни, що не є суб'єктами підприємницької діяльності.
Переважна більшість справ, які розглядаються господарськими судами, — це справи у спорах, що виникають при укладанні, зміні, розірванні і виконанні господарських договорів. Господарські суди розглядають також справи про банкрутство, вивчають та узагальнюють практику застосування законодавства; ведуть роботу, спрямовану на запобігання правопорушенням у сфері господарських відносин та ін. У 2004 р. господарські суди розглянули понад 200 000 справ, і їх кількість з кожним роком зростає.
Місцеві господарські суди розглядають у першій інстанції усі справи, підвідомчі господарським судам. Справи у місцевих господарських судах розглядаються суддею одноособово, але залежно від категорії і складності справи її може бути розглянуто колегіально у складі трьох суддів.
Рішення місцевого господарського суду може бути переглянуте в апеляційному порядку апеляційним господарським судом колегією суддів у складі трьох суддів, а також у касаційному порядку Вищим господарським судом колегією суддів у складі не менш трьох суддів.
Вищий господарський суд вивчає і узагальнює судову практику, надає методичну допомогу та рекомендаційні роз'яснення з питань застосування господарського законодавства судам нижчого рівня. Вищий господарський суд знаходиться у м. Києві.
Третейські суди. Законом України «Про третейські суди» від 11.05.2004 передбачено створення третейських судів, які є недержавними незалежними органами, що утворюються за угодою або відповідним рішенням зацікавлених і юридичних осіб. Постійно діючі третейські суди можуть утворюватись та діяти без статуту юридичної особи при всеукраїнських громадських організаціях, всеукраїнських організаціях роботодавців, фондових і товарних біржах, торгово-промислових палатах, всеукраїнських асоціаціях кредитних спілок, об'єднаннях суб'єктів підприємницької діяльності.
До третейського суду за угодою сторін може бути переданий будь-який спір, що виникає з цивільних або господарських відносин за винятком випадків, передбачених законом, зокрема спорів про визнання недійсними нормативно-правових актів, спорів, що виникають із сімейних правовідносин, справ про відновлення платоспроможності боржника та визнання його банкрутом. Склад третейського суду формується шляхом призначення чи обрання третейських суддів, які розглядають справи у складі одного або в будь-якій непарній кількості суддів. Витрати, пов'язані з вирішенням спору третейським судом, несуть сторони або сторона, яка подала позов.
Адміністративні суди. Систему адміністративних судів складають: місцеві загальні суди, окружні адміністративні суди, Вищий адміністративний суд України. За виняткових обставин переглянути судові рішення адміністративних судів може Верховний Суд України. Адміністративні суди розглядають справи, у яких однією з сторін є орган чи посадова особа державних виконавчих органів чи органів самоврядування, оскарження дій чи бездіяльності посадових чи службових осіб, спори про притягнення до адміністративної відповідальності, спори про правовідносини, пов'язані з виборчим процесом.
82. Конституційний Суд України
Конституційний Суд — особливий орган, єдиною або головною функцією якого є здійснення конституційного нагляду або конституційного контролю, тобто перевірка відповідності законів та інших нормативних актів конституції країни.
Така перевірка може здійснюватися:
1) всіма судами загальної юрисдикції (США, Аргентина, Данія, Мексика, Норвегія, Японія);
2) верховними судами країни (Індія, Канада, Ірландія, Швейцарія);
3) спеціальними конституційними судами (Росія, Австрія, ФРН, Італія, Туреччина).
Уперше конституційний суд було запроваджено в Австрії у 1920 р.
Встановлення Конституцією України і Законом України «Про Конституційний Суд України» від 16 жовтня 1996 р. єдиного органу конституційної юрисдикції — Конституційного Суду України має сприяти стабілізації і зміцненню конституційного ладу в Україні, утвердженню принципу верховенства права та найвищої юридичної сили Конституції, прямої дії її норм, забезпеченню конституційних прав і свобод людини і громадянина.
Конституційний Суд України складається з 18 суддів, які призначаються у рівній кількості (по шість) Президентом України, Верховною Радою та з'їздом суддів України строком на дев'ять років без права бути призначеними на повторний строк. Такий механізм призначення суддів Конституційного Суду України має сприяти утвердженню їх незалежності від будь-якої гілки влади у вирішенні конкретних справ. Голова Конституційного Суду України обирається самими суддями Конституційного Суду України із свого складу шляхом таємного голосування лише на один трирічний строк без права бути переобраним.
Важливі повноваження, якими наділений Конституційний Суд України, зумовлюють досить високі вимоги до кандидатів на посади суддів Конституційного Суду. Ними можуть бути лише громадяни України з великим життєвим досвідом, які на день призначення досягай 40-річного віку, мають вищу юридичну освіту і стаж роботи за фахом не менш як 10 років. До того ж, ці особи мають проживати в Україні протягом останніх 20 років і володіти державною мовою (ст. 148 Конституції України).
Конституційний Суд України разом з іншими судами складає третю гілку влади, незалежну від двох інших - законодавчої і виконавчої — та їм непідзвітну.
Однак правовий статус Конституційного Суду має низку істотних особливостей. Він не входить до системи судів так званої загальної юрисдикції, які розглядають цивільні, кримінальні та інші справи. Найвищим судовим органом судів загальної юрисдикції є Верховний Суд України.
Конституційний суд — це окремий, незалежний від судів загальної юрисдикції, єдиний в Україні орган конституційної юрисдикції. Він не може бути касаційною, апеляційною чи наглядовою інстанцією для судів загальної юрисдикції. Це означає, що до нього не можна звертатися зі скаргами на необґрунтованість рішень чи вироків, винесених судами.
Повноваження Конституційного Суду України можна поділити на чотири групи.
Перша з них охоплює повноваження, пов'язані з вирішенням питання щодо відповідності (конституційності) Конституції України законів та інших правових актів Верховної Ради, актів Президента України (насамперед указів і розпоряджень), актів Кабінету Міністрів (постанов і розпоряджень), правових актів Верховної Ради Автономної Республіки Крим.
Слід наголосити, що серед актів, які можуть розглядатися Конституційним Судом України щодо їх конституційності, немає актів міністерств і державних комітетів, рішень органів місцевого самоврядування. їх законність перевіряється не Конституційним Судом, а судами загальної юрисдикції.
Друга група повноважень Конституційного Суду стосується офіційного тлумачення Конституції та законів України.
Третя група повноважень пов'язана із розглядом Конституційним Судом України справ щодо відповідності Конституції України чинних міжнародних договорів або тих міжнародних договорів, що вносяться до Верховної Ради України для надання згоди на їх обов'язковість. Ідеться, зокрема, про підписані Україною міжнародні договори до їх ратифікації чи затвердження Верховною Радою України.
Нарешті, до четвертої групи повноважень Конституційного Суду України належить надання висновку щодо додержання конституційної процедури розслідування та розгляду справи про усунення Президента України з поста в порядку імпічменту.
Для того, щоб пленарне засідання Суду було повноважним, у ньому повинно взяти участь не менше 12 суддів, а його рішення та висновки вважаються прийнятими, якщо за них проголосувало не менше 10 суддів Конституційного Суду України, тобто більше половини його конституційного складу.
Право звернень до Конституційного Суду України з питань, пов'язаних із першою групою його повноважень, належить Президенту України, не менш як 45 народним депутатам України, Верховному Суду України, Уповноваженому Верховної Ради України з прав людини, Верховній Раді Автономної Республіки Крим. Окремим громадянам право безпосереднього звернення до Конституційного Суду з питань конституційності законів та інших правових актів не передбачено.
За офіційним тлумаченням Конституції України та законів України, до Конституційного Суду (друга група повноважень) можуть звертатися всі державні органи та органи місцевого самоврядування, об'єднання громадян, окремі громадяни України, іноземці, особи без громадянства та юридичні особи. Підставами для такого звернення можуть бути: неоднозначне сприйняття тих чи інших положень Конституції або законів органами законодавчої, виконавчої чи судової влади, що спричиняє істотні відмінності у практиці їх застосування; потреба в роз'ясненні окремих положень Конституції України щодо прав і свобод людини і громадянина у випадках, коли суб'єкт права на конституційне звернення вважає, що ці положення тлумачаться органами державної влади неправильно, внаслідок чого його права і свободи зазнають утиску. Право звертатися до Конституційного Суду України з питань, пов'язаних із третьою групою його повноважень, мають Президент і Кабінет Міністрів України, а з питань, що стосуються четвертої групи цих повноважень, — Верховна Рада України.
За результатами розгляду справ щодо конституційності законів та інших правових актів Верховної Ради України, актів Президента, Кабінету Міністрів України та Верховної Ради Автономної Республіки Крим Конституційний Суд України приймає рішення, яким може визнати неконституційним правовий акт у цілому або в окремій його частині.
Рішення Конституційного Суду України є обов'язковими до виконання на всій території України, вони є остаточними і не можуть бути оскаржені до будь-якого іншого державного органу України та будь-яких міжнародних інституцій.
Рішення і висновки Конституційного Суду України підлягають офіційному оприлюдненню і мають бути опубліковані у друкованому органі Конституційного Суду України — «Віснику Конституційного Суду України» та в інших офіційних виданнях.
83. Статус суддів України
Правовий статус суддів регулюється Конституцією України (розд. VIII), Законом України «Про статус суддів», іншими законами. Судді є посадовими особами державної влади, які в конституційному порядку наділені повноваженнями здійснювати правосуддя і виконувати на професійній основі в судах свої обов'язки. Як носії судової влади вони здійснюють правосуддя незалежно від законодавчої та виконавчої влади.
Право на зайняття посади судді місцевого загального суду, а також місцевого господарського суду має громадянин України, який не молодший 25 років, має вищу юридичну освіту, стаж роботи у галузі права не менше трьох років, проживає в Україні не менше 10 років і володіє українською мовою. Право на зайняття посади судці апеляційного суду має громадянин України, який не молодший 30 років, має вищу юридичну освіту, стаж роботи у галузі права не менше п'яти років, в тому числі не менш як три роки на посаді судді. Додаткові вимоги до окремих категорій суддів щодо стажу, віку та їх професійного рівня встановлюються законом. Суддями спеціалізованих судів можуть бути особи, які мають фахову підготовку з питань юрисдикції цих судів. Ці судді здійснюють правосуддя лише у складі колегій судів. Необхідною умовою для зайняття посади судді будь-якого суду є складання кваліфікаційного екзамену. Ця вимога не поширюється лише на осіб, які мають стаж роботи на посаді судді 11 років. Не може бути суддею особа, яка має судимість, обмежена у дієздатності або визнана недієздатною за рішенням суду.
Суддя не може бути народним депутатом, належати до політичних партій, брати участь у будь-якій політичній діяльності, обіймати будь-які інші оплачувані посади або виконувати іншу оплачувану роботу, окрім викладацької, наукової та творчої діяльності.
Перше призначення на посаду професійного судді строком на п'ять років здійснюється Президентом України. Всі інші судді, крім суддів Конституційного Суду України, обираються Верховною Радою України безстроково.
Судді є недоторканними і незалежними. Недоторканність поширюється на службові та приватні приміщення суддів, їхнє листування, засоби зв'язку і документи. Суддів усіх рівнів не можна без згоди Верховної Ради України затримати чи заарештувати до винесення обвинувального вироку судом.
При здійсненні правосуддя судді зобов'язані дотримуватися Конституції та законів України, забезпечувати повний, всебічний та об'єктивний розгляд справ з дотриманням встановлених законом строків.
Виняткове призначення суду - органу, що має стверджувати справедливість у суспільстві, - може бути здійснене лише за умов високої моральності, чесності, безкорисливості й професіоналізму суддів.
84. Цивільно-процесуальне право
Цивільно-процесуальне право — це галузь права, яка регулює порядок розгляду і вирішення судом цивільних справ. Основним джерелом цивільно-процесуального права є Цивільно-процесуальний кодекс. Новий Цивільно-процесуальний кодекс України 18 березня 2004 року завданням цивільного судочинства визначає справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою захисту порушених, невизначених або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, а також інтересів юридичних осіб та держави. У порядку цивільного судочинства розглядаються справи зі спорів, що виникають з цивільних, сімейних, трудових, житлових правовідносин, і справи окремого провадження. До таких належать справи про порушення умов договору між громадянами, про розподіл майна, про витребування майна з чужого незаконного володіння, справи про компенсацію збитків, заподіяних шкодою, справи щодо захисту честі, гідності й ділової репутації, справи про розлучення, стягнення аліментів, справи про поновлення на роботі та ін.
Справи окремого провадження пов'язані із захистом інтересів громадян, що охороняються законом: про встановлення неправильності запису в актах громадянського стану; про оскарження нотаріальних дій або відмову у вчиненні їх; про встановлення стажу роботи; про визнання громадянина обмежено дієздатним чи недієздатним, про усиновлення дітей та ін.
Цивільні справи в судах розглядаються, як правило, за заявою особи (позивача) шляхом подання до суду позовної заяви. Сторонами в цивільному процесі є позивач і відповідач. Сторонами можуть виступати громадяни, підприємства, організації, установи і держава.
Позовна заява повинна містити:
1) назву суду, до якого подається заява;
2) точну назву позивача і відповідача, їх місце проживання або перебування;
3) зміст позовних вимог;
4) виклад обставин, якими позивач обґрунтовує свої вимоги;
5) зазначення доказів, що стверджують позов;
6) зазначення ціни позову;
7) підпис позивача із зазначенням дати подання заяви.
Позови, як правило, пред'являються в суд за місцем проживання відповідача. Позови про стягнення коштів на утримання (аліменти), про встановлення батьківства, про поновлення на роботі, позови, що випливають з авторського права, права на відкриття, винахід, позови про відшкодування збитків, заподіяних каліцтвом, можуть подаватися також за місцем проживання позивача. Позови про право на будівлю, про виключення майна з опису належить пред'являти за місцем знаходження цього майна.
Цивільна справа розглядається в судовому засіданні з обов'язковим повідомленням осіб, які беруть участь у справі. При цьому суд заслуховує пояснення сторін, показання свідків, висновки експертів, знайомиться з письмовими доказами, оглядає речові докази. Перед допитом свідки приводяться до присяги такого змісту: «Я присягаю говорити правду, нічого не приховуючи і не спотворюючи». У судовому засіданні провадяться судові дебати, під час яких надається слово позивачеві та його представникові, а потім відповідачеві та його представникові. Після судових дебатів суд іде до нарадчої кімнати, де приймає рішення. Рішення повинно бути законним і обґрунтованим. Сторони можуть укласти мирову угоду на будь-якій стадії цивільного процесу.
Рішення місцевого суду може бути оскаржене в апеляційному порядку протягом строку до одного місяця після проголошення рішення. При розгляді справи в апеляційній інстанції суд перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції, може встановлювати нові факти, досліджувати нові докази тощо.
Суд в апеляційному провадженні, зокрема, має право:
1) постановити ухвалу про відхилення апеляційної скарги;
2) постановити ухвалу про скасування рішення суду першої інстанції і направити справу на новий розгляд;
3) змінити або ухвалити нове рішення.
Сторони також мають право протягом 2 місяців оскаржити рішення апеляційної інстанції у зв'язку з порушенням матеріального чи процесуального права в касаційному порядку. Під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права. Разом з тим, суд касаційної інстанції не вправі встановлювати нові факти, вирішувати питання про достовірність або недостовірність доказів.
Усі справи, що підлягають вирішенню в порядку цивільного судочинства, розглядаються районними у містах, міськими та міськрайонними судами. Розгляд справ у судах проводиться усно і відкрито. Закритий судовий розгляд допускається лише у разі, якщо відкритий розгляд може призвести до розголошення державної або іншої таємниці, а також за клопотанням учасників процесу з метою забезпечення таємниці усиновлення, запобігання розголошення інтимних або таких, що принижують честь і гідність, відомостей їх приватного життя.
Цивільні справи в судах першої інстанції розглядаються одноособово суддею, крім окремих випадків (зокрема, визнання громадянина недієздатним, визнання громадянина обмежено дієздатним, визнання громадянина безвісно відсутнім чи оголошення його померлим, усиновлення), коли передбачено розгляд справ колегією у складі одного судді і двох народних засідателів. У апеляційній інстанції справи розглядаються колегією у складі трьох суддів, а у касаційній інстанції - у складі п'яти суддів.
85. Державна виконавча служба
Виконання рішень судів та інших державних органів згідно із Законом України «Про державну виконавчу службу» від 24 березня 1998 р. покладається на державну виконавчу службу. Завданням державної виконавчої служби є своєчасне, повне і неупереджене примусове виконання рішень, передбачених законом. Органами державної виконавчої служби є: Департамент державної виконавчої служби, відділ державної виконавчої служби Автономній Республіці Крим, відділи державної виконавчої служби областях, районах і містах.
Державними виконавцями є начальник, заступник начальника, старший державний виконавець районного, міського (міста обласного значення), районного у місті відділу державної виконавчої служби. Державні виконавці є державними службовцями, які здійснюють примусове виконання рішень у порядку, передбаченому законом. Державні виконавці зобов'язані сумлінно виконувати службові обов'язки, не допускати у своїй діяльності порушень прав громадян та юридичних осіб.
Держава гарантує захист здоров'я, честі, гідності, житла, майна державних виконавців і членів їхніх сімей від злочинних посягань та інших протиправних дій. Образа державного виконавця, опір, погроза, насильство та інші дії, які перешкоджають виконанню покладених на нього обов'язків, тягнуть за собою встановлену законом відповідальність.
86. Кримінально-процесуальне право
Кримінально-процесуальне право - це галузь права, норми якої визначають порядок провадження у кримінальних справах.
Ці норми встановлюються з метою забезпечення охорони прав і законних інтересів фізичних та юридичних осіб, що беруть участь у кримінальному процесі, а також з метою швидкого і повного розкриття злочинів, викриття винних і забезпечення правильного застосування закону з тим, щоб кожний, хто вчинив злочин, був притягнений до відповідальності і жоден невинний не був покараний.
Гуманістичні принципи кримінального процесу закріплені в Конституції України (ст. 29, 62, 63), проголошені в таких міжнародних документах: Загальній декларації прав людини (1948 р.), Міжнародному пакті про громадянські та політичні права (1966 р.), Конвенції проти катувань та інших жорстоких, нелюдських або принижуючих гідність видів поводження і покарання (1948 р.).
За Конституцією України, особа вважається невинуватою у вчиненні злочину і не може бути піддана кримінальному покаранню, доки її вину не буде доведено у передбаченому законом порядку і встановлено обвинувальним вироком суду, який набув законної сили. Кримінальне судочинство здійснюється на засадах рівності громадян перед законом і судом, незалежності суддів і підкорення їх тільки закону, гласності судового розгляду та забезпечення підозрюваному, обвинуваченому і підсудному права на захист.
Закон забороняє домагання показань обвинуваченого та інших осіб, що беруть участь у справі, шляхом насильства, погроз та інших незаконних заходів. Судця зобов'язаний до першого допиту обвинуваченого та підсудного роз'яснити їм право мати захисника. Обов'язкова участь захисника передбачена у справах щодо осіб у віці до 18 років, осіб з психічними чи фізичними вадами, у випадках, коли санкція статті, за якою звинувачується особа, передбачає довічне ув'язнення. Кожен вирок суду першої інстанції може бути оскаржено шляхом подання апеляційної або касаційної скарги до вище стоячого суду.
Основними стадіями кримінального судочинства є:
1) порушення кримінальної справи;
2) дізнання і досудове слідство;
3) віддання обвинуваченого до суду;
4) судовий розгляд справи;
5) апеляційне провадження у справі;
6) касаційне провадження у справі;
7) виконання вироку;
8) перегляд судових рішень у порядку виключного провадження, підставами якого є нововиявленні обставини або неправильне застосування кримінального закону, істотне порушення вимог процесуального закону.
Порядок здійснення кримінального судочинства визначається Кримінально-процесуальним кодексом України, у якому в систематизованому вигляді викладено норми, що визначають порядок порушення кримінальної справи, проведення дізнання і досудового слідства, розгляду справи у суді та виконання вироку.
Кримінально-процесуальний кодекс України діє з 1 квітня 1961 р. До його тексту внесено численні зміни і доповнення.
87. Державний департамент України з питань виконання покарань
Державний департамент України з питань виконання покарань здійснює керівництво органами і установами виконання покарань та забезпечує єдину державну політику у сфері виконання кримінальних покарань. Департамент має у своєму підпорядкуванні воєнізовані формування.
Органами виконання покарань є: Державний департамент України з питань виконання покарань, його територіальні органи управління та кримінально-виконавча інспекція. Кримінально-виконавча інспекція виконує покарання у вигляді громадських і виправних робіт, а також у вигляді позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю, здійснювати контроль за поведінкою осіб, звільнених від відбування покарання з випробуванням.
Установами виконання покарання є:
1) арештні доми (виконують покарання у вигляді арешту);
2) виправні центри (виконують покарання у вигляді обмеження волі);
3) виправні колонії (виконують покарання у вигляді позбавлення волі на певний строк і довічного позбавлення волі);
4) виховні колонії (виконують покарання у вигляді позбавлення волі на певний строк стосовно засуджених неповнолітніх).
Департамент забезпечує охорону слідчих ізоляторів, тюрем, лікувально-трудових колоній, інших установ виконання покарань, забезпечує організацію виховної роботи з особами, які позбавлені волі, запобігання злочинам, дисциплінарним проступкам з боку засуджених. Департамент організовує також виробничо-господарську діяльність з наданням засудженим роботи, забезпечення їх професійної підготовки та загальноосвітнього навчання.
Службами департаменту здійснюється медичний контроль за станом здоров'я засуджених та надання їх необхідної медичної допомоги, переведення засуджених осіб з однієї до іншої установи кримінально-виконавчої системи, передача (екстрадиція), згідно з міжнародними договорами, осіб, які звинувачуються у вчиненні злочинів, організується виконання актів амністії і помилування.
Служби департаменту за участю міських і районних органів внутрішніх справ і центрів зайнятості вирішують питання щодо надання допомоги особам, звільненим з місць позбавлення волі, в їх трудовому і побутовому влаштуванні.
У своїй діяльності працівники департаменту керуються Виправно-трудовим кодексом, «Положенням про Державний департамент України з питань виконання покарань» та іншими нормативними актами.
88. Державна судова адміністрація України
З метою здійснення організаційного забезпечення діяльності судів загальної юрисдикції та інших органів і установ судової системи України створена Державна судова адміністрація України (далі ДСА України). ДСА України є центральним органом виконавчої влади, діяльність якої спрямовується і координується Кабінетом Міністрів України.
Основним завданнями ДСА України є:
1. Забезпечення належних умов для діяльності судів загальної юрисдикції, кваліфікаційних комісій суддів, органів суддівського самоврядування, Академії суддів України.
2. Забезпечення фінансування діяльності кожного суду згідно із затвердженими нормативами.
3. Організація та фінансування будівництва і ремонту будинків та приміщень судів, забезпечення їх технічного оснащення, створення бібліотек судів та формування їх фондів.
4. Вивчення практики організації діяльності судів та внесення пропозицій щодо її вдосконалення.
5. Організація роботи з ведення судової статистики, діловодства та архіву.
6. Організація розгляду звернень громадян, заяв і скарг на діяльність суддів, виявлення причин і умов, що породжують ці скарги, та вжиття заходів щодо їх усунення.
7. Забезпечення необхідних умов для підвищення кваліфікації суддів та працівників апарату судів.
8. Здійснення матеріального і соціального забезпечення суддів, у тому числі суддів у відставці, а також працівників апарату судів. 9. Забезпечення незалежності, недоторканності і безпеки судів. ДСА України є юридичною особою, вона здійснює свої повноваження безпосередньо та через територіальні управління державної судової адміністрації.
ТЕМА 20. ПРАВООХОРОННІ ОРГАНИ ТА АДВОКАТУРА
89. Поняття правоохоронних органів
Серед численних напрямів державної діяльності важливе місце посідає правоохоронна діяльність, спрямована на забезпечення законності та правопорядку в суспільстві, боротьбу зі злочинністю та іншими правопорушеннями, охорону та захист суверенітету, політичної системи, територіальної цілісності України, прав і законних інтересів громадян, державних і громадських організацій. Правоохоронні органи — це органи, наділені державою повноваженнями щодо охорони суспільних відносин, урегульованих правом. Правоохоронні органи можуть бути державними і недержавними. До державних правоохоронних органів належать прокуратура, органи внутрішніх справ, органи Служби безпеки України, органи Міністерства юстиції України, органи охорони державного кордону, митні органи, органи податкової служби та ін. До недержавних правоохоронних органів належать адвокатура, недержавні охоронні, розшукові та інші установи.
Суди посідають особливе місце серед правоохоронних органів, оскільки судова діяльність є самостійною гілкою державної влади, всі ж інші правоохоронні органи належать до виконавчої влади або займають самостійне місце в державному механізмі.
Організація та діяльність правоохоронних органів регулюються Конституцією України, законами та іншими нормативними актами.
90. Прокуратура України
Прокуратура України становить єдину централізовану систему державних органів, на яку покладаються функції підтримання державного обвинувачення в суді, представництво інтересів громадян або держави в суді, а також нагляд за дотриманням законів. Організація, повноваження та порядок діяльності органів прокуратури визначаються Конституцією України та Законом України «Про прокуратуру» від 5 листопада 1991 р. Цей Закон має п'ять розділів:
I. Загальні положення.
II. Система, структура і організація діяльності органів прокуратури.
III. Прокурорський нагляд.
1. Загальний нагляд.
2. Нагляд за дотриманням законів органами, що ведуть боротьбу зі злочинністю.
3. Участь прокурора в розгляді справ у судах.
4. Нагляд за дотриманням законів у місцях застосування заходів примусового характеру.
IV. Кадри органів прокуратури.
V. Інші питання організації і діяльності органів прокуратури.
Систему органів прокуратури складають: Генеральна прокуратура України, прокуратура Автономної Республіки Крим, обласні, прокуратури міст Києва і Севастополя, міські, районні, районні в містах, міжрайонні та військові прокуратури. Законом України «Про прокуратуру» передбачено можливість створення й інших спеціалізованих прокуратур. До них належать: спеціальні прокуратури; транспортні прокуратури; природоохоронні прокуратури; прокуратури з нагляду за додержанням законів у виправно-трудових установах та ін. Очолює прокуратуру Генеральний прокурор України, який призначається на посаду та звільняється з посади за згодою Верховної Ради Президентом України. Всі інші прокурори призначаються і звільняються Генеральним прокурором. Працівники прокуратури не можуть належати до будь-яких політичних партій та рухів, займатися підприємницькою діяльністю.
Генеральна прокуратура здійснює керівництво роботою всіх ланок прокуратури через свої управління, зокрема, управління нагляду за одержанням законів органами внутрішніх справ і управління нагляду за додержанням законів спец підрозділами, які ведуть боротьбу з організованою злочинністю і корупцією; управління нагляду за додержанням законів органами податкової міліції і управління по нагляду за додержанням законів органами СБУ, митної та прикордонної служб України; управління з розслідування особливо важливих справ; управління нагляду за розслідуванням кримінальних справ слідчими органами, прокуратури, управління криміналістики; управління захисту прав і свобод громадян; управління захисту інтересів держави; управління представництва, інтересів громадян та держави в суді; управління нагляду за додержанням законів при виконанні рішень у кримінальних справах.
Важливе значення має забезпечення прокуратурою виявлення і розкриття злочинів, розгляду заяв і повідомлень про них. Прокуратура здійснює так званий загальний нагляд за дотриманням законів; проте прокуратура не втручається в господарську діяльність, якщо така діяльність не суперечить чинному законодавству. Прокурор може опротестовувати підзаконні нормативні акти, судові рішення і вироки тощо. Вимоги прокурора, які відповідають чинному законодавству, є обов'язковими для всіх органів, підприємств, установ, організацій, посадових осіб і громадян.
Конституція покладає на прокуратуру:
✵ підтримання державного обвинувачення в суді;
✵ представництво інтересів громадянина або держави в суді;
✵ нагляд за додержанням законів органами, які проводять оперативно-розшукову діяльність, дізнання, досудове слідство;
✵ нагляд за дотриманням законів при виконанні судових рішень у кримінальних справах, а також при інших заходах примусового характеру, пов'язаних з обмеженням особистої свободи громадян.
✵ нагляд за додержанням прав і свобод людини і громадянина, додержання законів з цих питань органами виконавчої влади, органами місцевого самоврядування, їх посадовими і службовими особами.
Підтримуючи обвинувачення в суді, прокурор привселюдно звинувачує підсудного та наполягає на застосуванні до нього справедливого покарання, допомагає суду у кваліфікованому вирішенні справи, привертає увагу до причин та умов, що сприяли вчиненню злочину.
91. Правовий статус міліції
Міліція — це державний озброєний орган виконавчої влади, який захищає життя, здоров'я, права і свободи громадян, власність, природне середовище, інтереси суспільства та держави від протиправних посягань. Загальні засади організації та діяльності міліції регламентуються Законом України «Про міліцію» від 20 грудня 1990 р. (зі змінами і доповненнями). До складу міліції зокрема входять такі підрозділи:
✵ кримінальна міліція;
✵ міліція громадської безпеки;
✵ транспортна міліція;
✵ міліція охорони;• ветеринарна міліція;
✵ спеціальні міліції;
✵ кримінальна міліція у справах неповнолітніх.
Міліція входить до структури Міністерства внутрішніх справ. За рішенням органів місцевого самоврядування може створюватися «Місцева міліція». До складу місцевої міліції входять підрозділи дорожньо-патрульної служби, служби дільничних інспекторів, а також приймальники — розподільники для неповнолітніх, приймальники-розподільники для осіб, затриманих за бродяжництво тощо.
На службу до міліції приймаються на добровільній договірній основі громадяни України, які за своїми особистими, діловими і моральними якостями, освітнім рівнем, фізичною підготовкою і станом здоров'я здатні виконувати покладені на міліцію завдання. Не можуть бути прийняті на службу до міліції особи, які раніше засуджувалися за вчинення злочину.
Основними завданнями міліції є:
✵ забезпечення особистої безпеки громадян, захист їхніх прав, свобод і законних інтересів;
✵ запобігання правопорушенням та їх припинення;
✵ охорона і забезпечення громадського порядку;
✵ виявлення і розкриття злочинів, розшук осіб, ЯКІ їх вчинили;
✵ забезпечення безпеки дорожнього руху;
✵ захист власності від злочинних посягань;
✵ виконання кримінальних покарань.
Для виконання своїх обов'язків міліція має право:
✵ вимагати припинення протиправних дій;
✵ перевіряти у підозрілих осіб документи, затримувати їх;
✵ складати протоколи про правопорушення;
✵ проводити дізнання;
✵ виконувати вказівки прокурора, слідчого;
✵ вести оперативно-розшукову діяльність;
✵ проводити огляди;
✵ перевіряти технічний стан автотранспорту;
✵ користуватися безкоштовно засобами зв'язку та ін.
У передбачених законом випадках при виконанні покладених на неї функцій міліція має право застосовувати заходи фізичного впливу, спеціальні засоби (наручники, гумові кийки, сльозоточиві речовини, водомети та ін.,), вогнепальну зброю.
Забороняється застосовувати вогнепальну зброю:
✵ до жінок з явними ознаками вагітності;
✵ до осіб похилого віку або з вираженими ознаками інвалідності;
✵ до малолітніх.
Ця заборона не діє, якщо вказані особи вчиняють груповий напад, що загрожує життю і здоров'ю людей, на працівників міліції або збройний напад чи збройний опір.
92. Служба безпеки України
Служба безпеки України (СБУ) — це державний правоохоронний орган спеціального призначення, який забезпечує державну безпеку України. Правовою основою діяльності Служби безпеки є Закон України «Про Службу безпеки України» від 25 березня 1992 р.
Закон складається з семи розділів.
1. Загальні положення.
2. Система і організація діяльності Служби безпеки.
3. Кадри Служби безпеки.
4. Повноваження Служби безпеки.
5. Соціальний і правовий захист військовослужбовців і працівників Служби безпеки.
6. Контроль і нагляд за діяльністю Служби безпеки.
7. Відповідальність за порушення у сфері діяльності Служби безпеки.
До органів СБУ приймаються на конкурсній, добровільній і договірній основі громадяни України, здатні за діловими та моральними якостями, освітнім рівнем і станом здоров'я ефективно виконувати службові обов'язки.
На Службу безпеки покладається захист державного суверенітету, конституційного ладу, територіальної цілісності, економічного, науково-технічного та оборонного потенціалу України, законних інтересів держави та прав громадян від розвідувально-підривної діяльності іноземних спец служб, посягань з боку окремих організацій, груп та осіб. Завданнями Служби безпеки також є: запобігання злочинам проти миру і безпеки людства, тероризму, корупції та організованій злочинній діяльності у сфері управління та економіки, легалізації (відмиванню) доходів, отриманих злочинним шляхом, виявлення, припинення та розкриття їх. Згідно з Конституцією України Голова Служби безпеки України призначається на посаду та звільняється з посади Верховною Радою України за поданням Президента України. Загальна структура Служби безпеки України передбачає: Центральне управління СБУ; підпорядковані йому регіональні органи; органи військової контрразведки; навчальні, наукові, науково-дослідні та інші заклади і установи.
Діяльність Служби безпеки має здійснюватися на основі дотримання прав і свобод людини, позапартійної та відповідальності перед народом.
При виконанні своїх функцій Служба безпеки, як і міліція, органи Прикордонної служби та ряд інших визначених законом органів, можуть вдаватися до оперативно-розшукової діяльності.
93. Поняття оперативно-розшукової діяльності
Оперативно-розшукова діяльність — це система гласних і негласних пошуків, розвідувальних і контррозвідувальних заходів, що здійснюються із застосуванням оперативних та оперативно-технічних засобів. Її здійснення будується на засадах законності, дотримання прав і свобод людини та громадянина, взаємодії з органами управління та населенням.
Ця діяльність регламентується Законом України «Про оперативно-розшукову діяльність» від 18 лютого 1992 р., згідно з яким до неї можна вдаватися за наявності, зокрема, таких підстав:
✵ достатня інформація про злочини, що готуються або вже вчинені невстановленими особами;
✵ запити повноважних державних органів, установ та організацій про перевірку осіб у зв'язку з їх допуском до державної, військової та службової таємниць;
✵ потреба в одержанні розвідувальної інформації в інтересах безпеки суспільства і держави.
94. Органи юстиції
Міністерство юстиції України є центральним органом виконавчої влади, який організує здійснення державної правової політики, керує дорученою йому сферою управління, несе відповідальність за її стан та розвиток.
Основними завданнями Міністерства юстиції є:
1) організація здійснення державної правової політики;
2) забезпечення захисту прав і свобод людини і громадянина у певній сфері;
3) підготовка пропозицій щодо вдосконалення законодавства, його систематизація, розроблення проектів нормативно-правових актів та міжнародних договорів України з правових питань, проведення правової експертизи проектів нормативно-правових актів, державна реєстрація нормативно-правових актів, ведення Єдиного державного реєстру таких актів;
4) планування за пропозиціями інших центральних органів виконавчої влади законопроектної роботи та роботи з адаптації законодавства України до законодавства Європейського Союзу;
5) забезпечення реалізації державної правової політики, державної політики з питань громадянства, міжнаціональних та міграційних відносин;
6) організаційне, матеріально-технічне забезпечення судів загальної юрисдикції, організація виконання рішень судів та інших органів, робота з кадрами, експертне забезпечення правосуддя;
7) організація роботи нотаріату та органів реєстрації актів громадянського стану;
8) розвиток правової інформатизації, формування у громадян правового світогляду;
9) здійснення міжнародно-правового співробітництва.
Органами Міністерства юстиції України, зокрема, є:
✵ Головне управління юстиції Міністерства юстиції України в Автономній Республіці Крим;
✵ обласні управління юстиції;
✵ Київське міське управління юстиції;
✵ Севастопольське міське управління юстиції;
✵ районні управління юстиції;
✵ науково-дослідні інститути судових експертиз (Київ, Львів, Донецьк, Одеса, Харків).
Очолюють місцеві органи юстиції начальники управлінь, які призначаються Міністерством юстиції України.
95. Органи Державної прикордонної служби України
Державна прикордонна служба України є правоохоронним органом спеціального призначення, на який покладається завдання щодо забезпечення недоторканності державного кордону на суші, морі, річках та озерах, а також охорону суверенних прав України в її виключній (морській) економічній зоні.
Основними повноваженнями прикордонної служби є:
✵ припинення будь-яких спроб незаконної зміни проходження лінії державного кордону України;
✵ здійснення прикордонного контролю і пропуску через державний кордон осіб, транспортних засобів, вантажів та іншого майна, а також виявлення і припинення випадків незаконного їх переміщення;
✵ участь у боротьбі з організованою злочинністю та протидія незаконній міграції на державному кордоні України;
✵ охорона суверенних прав України в її виключній (морській) економічній зоні та контроль за реалізацією прав і виконанням зобов'язань у цій зоні інших держав;
✵ ведення розвідувальної, інформаційно-аналітичної та оперативно-розшукової діяльності в інтересах забезпечення захисту державного кордону;
✵ контроль за дотриманням суднами та кораблями встановленого порядку плавання в територіальних і внутрішніх водах України;
✵ участь у виконанні заходів територіальної оборони у боротьбі з тероризмом і припиненні збройних конфліктів на державному кордоні.
96. Державна податкова адміністрація
Державна податкова адміністрація України є центральним органом виконавчої влади. Головним завданням Державної податкової адміністрації та її служб на місцях є: контроль за дотриманням податкового законодавства, за правильністю обчислення, повнотою і своєчасністю сплати до бюджету податків, зборів, інших обов'язкових платежів, установлених законодавством. Державні податкові адміністрації мають право:
✵ здійснювати перевірки фінансових та інших документів;
✵ вилучати необхідні довідки і документи;
✵ обстежувати виробничі та інші приміщення;
✵ застосовувати фінансові санкції до юридичних і фізичних осіб.
У системі податкової адміністрації створена і діє податкова міліція.
97. Митна служба
Митна служба України це єдина загальнодержавна система, яка складається з митних органів та спеціалізованих митних установ і організацій. Сьогодні митні органи забезпечують контроль більш ніж восьми тисяч кілометрів митного кордону, який збігається з державним кордоном (з них 2252 км. в акваторії Чорного та Азовського морів). Виняткове значення митної служби обумовлюється також тим, що кожного року сотні тисяч громадян України й іноземців перетинають державний кордон, через кордон перевозяться мільйони тонн вантажів і цей потік швидко зростає.
Організація, структура і функції митної служби регулюються Митним кодексом України (МКУ), прийнятим 11.07.2002 Законом України та іншими нормативними актами.
Митні органи виконують такі основні завдання:
✵ захист економічних інтересів України та боротьба з контрабандою;
✵ контроль за додержанням законодавства з питань митної справи;
✵ здійснення митного контролю та митного оформлення товарів і транспортних засобів, що перетинають митний кордон України;
✵ контроль за дотриманням правил переміщення валютних цінностей;
✵ сприяння захисту інтелектуальної власності фізичних і юридичних осіб;
✵ створення сприятливих умов для прискорення товарообігу та пасажиропотоку через митний кордон;
✵ забезпечення виконання зобов'язань, передбачених міжнародними договорами України з питань митної справи.
До системи митних органів та спеціалізованих митних установ і організацій належать: спеціально уповноважений центральний орган виконавчої влади в галузі митної справи; регіональні митниці, митниці, митні пости, митна варта, митні лабораторії; експлуатаційні, транспортні, інформаційно-аналітичні, кінологічні та інші спеціалізовані установи та освітні організації.
Регіональна митниця є митним органом, який на території закріпленого за ним регіону здійснює митну справу та керівництво діяльністю підпорядкованих йому митниць та спеціалізованих митних установ і організацій.
Митниця є митним органом, який безпосередньо забезпечує виконання законодавства з питань митної справи, справляння податків та зборів тощо. Кожна митниця є юридичною особою і діє в межах визначеної для неї території. У складі митниці в пунктах пропуску через митний кордон України та на інших об'єктах зі значним обсягом зовнішньоекономічних операцій можуть створюватись митні пости на правах структурних підрозділів митниці.
Митний пост безпосередньо здійснює митний контроль та оформлення товарів і транспортних засобів, що переміщуються через митний кордон. Митний пост створюється в міру необхідності у населених пунктах, на залізничних станціях, аеропортах, морських та річкових портах тощо.
Митна варта — спеціальні підрозділи митних органів, призначені для виявлення, розкриття, припинення та профілактики порушень митних правил, охорони територій, будівель, споруд та приміщень митних органів, охорони та супроводження товарів і транспортних засобів.
Для здійснення цих завдань підрозділи митної варти мають право, зокрема, затримувати та проводити огляд товарів, транспортних засобів та громадян, які перетинають митний контроль України в пунктах пропуску, супроводжувати та охороняти товари, які перебувають під митним контролем, у тому числі, що переміщуються через територію України транзитом.
У митній службі створюється Центральна митна лабораторія і митні лабораторії регіональних митниць та митниць, яким надано право на здійснення експертної діяльності. На експертизу можуть передаватись зразки підписів, почерку, документи, товари, валютні цінності, художні вироби, аудіо,- відео матеріали тощо.
Митні органи та їх посадові особи при виконанні покладених на них завдань взаємодіють з іншими органами державної влади, зокрема з органами, що здійснюють санітарно-епідеміологічний, ветеринарний, фіто-санітарний, екологічний контроль та контроль за переміщенням культурних цінностей.
На підставі міжнародних договорів України на митному кордоні може здійснюватись спільний митний контроль разом з митними органами суміжних держав.
Фізична чи юридична особа, яка здійснює переміщення товарів чи транспортних засобів через митний кордон, повинна заповнити митну декларацію, що подається митному органу. Декларація має містити відомості щодо товарів і транспортних засобів, перелік яких визначається Кабінетом Міністрів України. Товари, що переміщуються через митний кордон громадянами, декларуються митному органу одночасно з пред'явленням цих товарів. Декларант повинен сплатити податки і збори.
У разі порушення митних правил посадові особи митних органів складають протокол, в якому зазначаються:
а) дата і місце його складання;
б) посада та прізвище посадової особи, яка склала протокол;
в) відомості про особу, яка притягується до відповідальності, якщо її встановлено;
г) місце, час вчинення та суть порушення митних правил;
ґ) посилання на правову норму, що передбачає відповідальність за таке порушення;
д) прізвища та адреси свідків, якщо вони є;
е) відомості щодо вилучених товарів, транспортних засобів та документів.
Протокол підписується посадовою особою, яка його склала, особою, яка притягується до відповідальності (якщо вона присутня), а за наявності свідків - і свідками.
У протоколі про вилучення товарів, транспортних засобів та документів зазначається їх кількість, розміри, вага, особливі ознаки та вартість.
Справи про порушення митних правил розглядаються митними органами, а про деякі правопорушення, — місцевими судами за місцем розташування митних органів.
До порушників митних правил можуть застосовуватися штрафи, конфіскація товарів, транспортних засобів та інші адміністративні стягнення, а за дії, кваліфіковані як контрабанда, передбачається кримінальна відповідальність.
98. Адвокатура
Конституція України проголосила право кожного на правову допомогу. Для забезпечення права на захист від обвинувачення та для надання правової допомоги при вирішенні справ у судах та інших державних органах в Україні діє адвокатура.
Адвокатура є добровільним професійним громадським об'єднанням, яке покликане не тільки надавати правову допомогу населенню, а й сприяти захисту прав і свобод та представляти законні інтереси громадян, іноземців, юридичних осіб.
Виконуючи ці завдання, адвокати дають консультації та роз'яснення з юридичних питань, довідки з законодавства, складають заяви, скарги, інші правові документи, виконують повноваження представника в суді, інших державних органах, перед громадянами; здійснюють захист підозрюваного, обвинуваченого, підсудного; проводять роботу з правового забезпечення підприємницької та зовнішньоекономічної діяльності громадян та юридичних осіб, а також здійснюють інші види юридичної діяльності.
Закон України «Про адвокатуру» від 19 грудня 1992 р. проголошує такі принципи діяльності адвокатури, як незалежність, демократизм, гуманізм і конфіденційність, які мають важливе значення для ефективного здійснення захисту прав громадян і представництва їх інтересів. Адвокатом може бути громадянин України, що має вищу юридичну освіту, стаж роботи за спеціальністю юриста не менше двох років, слав кваліфікаційні іспити та прийняв присягу адвоката України.
Для виконання покладених на адвокатуру завдань Закон наділяє адвокатів певними професійними правами:
✵ збирати відомості про факти, які можуть бути використані як докази, зокрема, запитувати та отримувати документи або їх копії від підприємств, установ, організацій, об'єднань, а також від громадян, але за їхньою згодою;
✵ ознайомлюватися з необхідними матеріалами, крім тих, таємниця яких охороняється законом;
✵ отримувати письмові висновки фахівців з питань, що потребують спеціальних знань, застосовувати науково-технічні засоби відповідно до чинного законодавства тощо
На адвокатів покладається обов'язок, використовувати всі передбачені законом засоби захисту не застосовувати свої повноваження на шкоду особі, в інтересах якої прийнято доручення; адвокат невправні відмовитися від прийнятого на себе захисту підозрюваного, обвинуваченого, підсудного; адвокат не може представляти одночасно декількох клієнтів, інтереси яких є суперечливими.
Адвокату забороняється використовувати протизаконні засоби для досягнення своїх професійних чи особистих цілей. Певні обмеження існують щодо рекламування адвокатської діяльності. Наприклад, адвокат не має права пропонувати свої послуги конкретному клієнту ні особисто, ні через посередників.
Адвокати здійснюють свої повноваження у кримінальному процесі як захисники підозрюваного, обвинуваченого, підсудного, а також надають правову допомогу як представники потерпілого, цивільного позивача і цивільного відповідача. У цивільному процесі адвокати виступають як представники інтересів позивачів, відповідачів і третіх осіб.
Відповідно до рішення Конституційного Суду України від 16 листопада 2000 р. громадяни можуть вибирати захисником своїх прав не тільки адвоката, а й особу, яка є фахівцем у галузі права і за законом має право на надання правової допомоги особисто чи за дорученням юридичної особи.
У випадках, коли участь захисника відповідно до Кримінально — процесуального кодексу є обов'язковою (у справах осіб, що обвинувачуються у вчиненні злочину у віці до 18 років; у справах осіб, що не можуть самі реалізувати своє право на захист - німі, сліпі, глухі та ін., у справах осіб, коли санкція статті, за якою кваліфікується злочин, передбачає довічне ув'язнення), і він не буде запрошений, захисник призначається особою, яка проводить дізнання, слідчим, судом або суддею через адвокатське об'єднання за місцем провадження справи.
Вільний вибір представника або захисника з числа адвокатів забезпечується через адвокатські об'єднання або адвокатами, які здійснюють адвокатську діяльність індивідуально. Реєстрація адвокатських об'єднань проводиться Міністерством юстиції.
В Україні діє громадська організація — Спілка адвокатів України.
Оплата праці адвоката здійснюється на підставі угоди між громадянином чи юридичною особою і адвокатським об'єднанням чи адвокатом. Нерідко встановлювана оплата є недоступною для багатьох громадян і позбавляє їх права на кваліфіковану юридичну допомогу, що вимагає вдосконалення впливу держави на певні сторони адвокатської діяльності.
ТЕМА 21. НОТАРІАТ В УКРАЇНІ
99. Нотаріат в Україні
Нотаріат в Україні — це система органів і посадових осіб, на яких покладено обов'язок посвідчувати права, а також факти, що мають юридичне значення, та вчиняти інші нотаріальні дії, передбачені законодавством, з метою надання їм юридичної вірогідності. Організацію і діяльність нотаріату регулює Закон України «Про нотаріат» від 2 вересня 1993 р.
Вчинення нотаріальних дій в Україні покладається на нотаріусів, які працюють у державних нотаріальних конторах, державних нотаріальних архівах (державні нотаріуси) або займаються приватною нотаріальною діяльністю (приватні нотаріуси).
Документи, оформлені державними і приватними нотаріусами, мають однакову юридичну силу.
Нотаріусом може бути громадянин України, який має вищу юридичну освіту (університет, академія, інститут) і пройшов стажування протягом шести місяців у державній нотаріальній конторі або у нотаріуса, що займається приватною нотаріальною практикою, склав кваліфікаційний іспит та одержав свідоцтво про право на заняття нотаріальною діяльністю. Не може бути нотаріусом особа, яка має судимість.
Державні нотаріальні контори відкриваються і ліквідуються Міністерством юстиції України.
Штати державних нотаріальних контор затверджуються управліннями юстиції Ради Міністрів Республіки Крим, обласних, Київської та Севастопольської міських державних адміністрацій у межах встановленої для державних нотаріальних контор штатної чисельності й фонду заробітної плати.
Державна нотаріальна контора є юридичною особою, Очолює державну нотаріальну контору завідувач.
Призначення на посаду державного нотаріуса та звільнення з посади провадиться управліннями юстиції Ради міністрів Республіки Крим, обласних. Київської та Севастопольської міських державних адміністрацій.
За вчинення нотаріальних дій державні нотаріуси справляють державне мито у розмірах, встановлених чинним законодавством.
За надання державними нотаріусами додаткових послуг правового характеру, які не пов'язані із вчинюваними нотаріальними діями, а також технічного характеру, справляється окрема плата.
Приватні нотаріуси за вчинення нотаріальних дій справляють плату, розмір якої визначається за домовленістю між нотаріусом і громадянином або юридичною особою, але сума оплати не може бути меншою, ніж у державних нотаріальних конторах.
Оплата додаткових послуг правового характеру, що надаються приватними нотаріусами і не належать до вчинюваної нотаріальної дії, провадиться за домовленістю сторін.
У державних нотаріальних конторах вчиняються такі нотаріальні
дії:
1) посвідчення угод (договорів, заповітів, доручень, шлюбних контрактів та ін.);
2) вжиття заходів щодо охорони спадкового майна;
3) видача свідоцтв про право на спадщину;
4) видача свідоцтв про право власності на частку в спільному майні подружжя;
5) видача свідоцтв про придбання житлових будинків з прилюдних торгів;
6) видача дублікатів документів, що зберігаються у справах нотаріальної контори;
7) накладання заборони відчуження житлового будинку, квартири, дачі, садового буднику, гаража, земельної ділянки, іншого нерухомого майна;
8) засвідчення копій документів і витягів з них;
9) засвідчення підпису на документах;
10) засвідчення правильності перекладу документів з однієї мови на іншу;
11) засвідчення факту, що громадянин с живим;
12) засвідчення факту перебування громадянина у певному місці;
13) засвідчення тотожності громадянина з особою, зображеною на фотокартці;
14) засвідчення часу пред'явлення документів;
15) передавання заяв фізичних і юридичних осіб іншим фізичним і юридичним особам;
16) приймання у депозит грошових сум та цінних паперів;
17) учинення виконавчих написів;18) учинення протестів векселів;
19) пред'явлення чеків до платежу і засвідчення несплати чеків;
20) учинення морських протестів;
21) приймання на зберігання документів.
Приватний нотаріус має право вчиняти всі ці дії за винятком:
1) накладання і зняття заборони відчуження житлового будинку, квартири, дачі, садового будинку, гаража, земельної ділянки, іншого нерухомого майна;
2) видачі свідоцтва про право власності на частку в спільному майні подружжя у разі смерті одного із подружжя;
3) видачі свідоцтва про право на спадщину;
4) вжиття заходів щодо охорони спадкового майна;
5) засвідчення договорів довічного утримання;
6) засвідчення справжності підпису на документах, призначених для дії за кордоном, а також засвідчення доручень для цієї мети.
У населених пунктах, де немає нотаріусів, посадові особи виконавчих комітетів сільських, селищних, міських Рад вчиняють такі нотаріальні дії:
1) засвідчують заповіти;
2) засвідчують доручення;
3) засвідчують правильність копій документів і витягів з них;
4) засвідчують справжність підпису на документах;
5) вживають заходи щодо охорони спадкового майна;
6) накладають та знімають заборону відчуження житлового будинку, квартири, дачі, садового будинку, гаража, земельної ділянки, іншого нерухомого майна.
Учинення нотаріальних дій за кордоном покладається на консульські установи України, а у випадках, передбачених чинним законодавством, — на дипломатичні представництва України.
Засвідчення заповітів і доручень, прирівняних до нотаріальних, може провадитися щодо осіб, які перебувають у лікарнях, головними лікарями та їх заступниками; щодо осіб, які перебувають у місцях позбавлення волі, — начальниками місць позбавлення волі, а за відповідних умов командирами військових частин, капітанами кораблів, начальниками експедицій тощо.
РОЗДІЛ III. ОКРЕМІ ГАЛУЗІ ЗАКОНОДАВСТВА УКРАЇНИ
ТЕМА 22. ЦИВІЛЬНЕ ЗАКОНОДАВСТВО
100. Джерела цивільного законодавства
Цивільне законодавство — це сукупність нормативно-правових актів, які регулюють особисті немайнові та майнові відносини (цивільні відносини), засновані на юридичній рівності, вільному волевиявленні, майновій самостійності її учасників.
Загальними принципами, засадами цивільного законодавства є:
а) неприпустимість свавільного втручання у сферу особистого життя людини;
б) неприпустимість позбавлення права власності, крім випадків передбачених законом;
в) свобода договору;
г) свобода підприємництва;
ґ) можливість судового захисту цивільних прав у разі їх порушення;
д) справедливість, добросовісність і розумність.
Цивільне законодавство по суті є формою вираження цивільного права.
Основні засади цивільно-правового регулювання визначаються Конституцією України. Так, у Конституції визначаються основні форми власності, передбачається рівність усіх суб'єктів права власності перед законом, надається кожному право на підприємницьку діяльність, яка не заборонена законом, закріплюються за громадянами право на вибір роду трудової діяльності, право громадян на повагу до їх гідності, особисту недоторканність, свободу пересування та ін.
До системи цивільного законодавства належать:• Цивільний кодекс України від 16 січня 2003 року;
✵ Закони України: «Про власність», «Про господарські товариства», «Про банкрутство», «Про заставу», «Про цінні папери і фондову біржу», «Про лізинг», «Про приватизацію державного житлового фонду», «Про авторське право і суміжні права» та ін. Багато цивільно-правових норм міститься в таких кодексах, як «Господарський кодекс України» від 16 січня 2003 р., «Земельний кодекс України» від 25 жовтня 2001 р., «Сімейний кодекс України» від 10 січня 2002 р., а також в указах Президента України, постановах і розпорядженнях Кабінету Міністрів України, наказах та інструкціях міністерств і відомств, рішеннях і розпорядженнях органів місцевої влади та самоврядування.
Слід зауважити, що в багатьох законах і підзаконних нормативних актах, окрім норм цивільного права, містяться норми адміністративного, природоохоронного, фінансового та інших галузей права.
Цивільні правовідносини можуть регулюватися звичаєм ( в тому числі звичаєм ділового обороту), тобто правилом поведінки, яке не передбачено в законодавстві, але яке є усталеним, таким, що широко застосовується.
Основним актом цивільного законодавства України став новий Цивільний кодекс України. Цей кодекс складається з 6 книг, 90 глав, 1302 статей і набрав чинності з 1 січня 2004 року.
Положення Цивільного кодексу застосовуються до врахування відносин, які виникають у сферах використання природних ресурсів та охорони довкілля, а також до трудових і сімейних відносин, якщо вони не врегульовані іншими актами законодавства.
Новий кодекс визначає правовий статус суб'єктів цивільного права (громадяни, юридичні особи), загальні вимоги до правочинів (угод), інститут представництва, позовну давність. Кодекс регулює речове право (право власності, володіння, сервітути), право інтелектуальної власності, зобов'язальне право, окремі види договорів (купівля-продаж, міна, дарування, поставка, довічне утримання, найм, лізинг, найм житла, підряд, перевезення, позика, банківський рахунок, доручення, комісія, зберігання, страхування, спільна діяльність тощо); зобов'язання, що виникають з публічного обіцяння винагороди; зобов'язання, що виникають внаслідок заподіяння шкоди; зобов'язання.
що виникають внаслідок рятування майна, придбання або збереження майна за рахунок коштів іншої особи без достатніх підстав.
Слід зазначити, що в багатьох країнах (Франція, ФРН, Іспанія, Греція, Туреччина, Японія) поряд із цивільним існують і торговельні кодекси, які відображають специфіку певної частини господарських і торговельних відносин. В інший групі країн (Швейцарія, Італія, Російська Федерація та ін.) основні норми торговельного і господарського права існують у рамках Цивільного кодексу.
101. Цивільно-правові відносини
В основі цивільно-правового регулювання лежать передусім майнові відносини, предметом яких можуть бути конкретні речі, майно, а також інші блага (роботи, послуги). Право власності фактично є серцевиною цієї галузі права.
Цивільне право регулює також і деякі немайнові відносини, що виникають у зв'язку зі здійсненням особистих прав, невіддільних від особи. Особисті немайнові права поділяються на дві групи:
1) права, що пов'язані з майновими правами (права автора у галузі літератури, мистецтва, науки тощо, де окрім авторства особа має право і на гонорар);
2) права, що не пов'язані з майновими правами (право на ім'я, недоторканність особистого життя, честь, гідність).
Особливістю цивільно-правових відносин є те, що їх учасники (суб'єкти) характеризуються юридичною рівністю, майновою відокремленістю і певною автономією (вільним волевиявленням). Юридична рівність учасників цивільних правовідносин відрізняє ці правовідносини від інших — фінансових, податкових, адміністративних відносин. Ступінь автономії і майнової самостійності може бути різним. Найбільш широкими вони є у громадян і приватних підприємств. Автономна воля і майнова самостійність державних і комунальних підприємств певним чином обмежуються.
Суб'єктами цивільних правовідносин можуть бути: фізичні особи — громадяни України, іноземці, особи без громадянства; юридичні особи — державні підприємства, організації та установи, приватні підприємства, кооперативи, господарські товариства, фермерські господарства, іноземні підприємства, громадські організації, релігійні організації, партії тощо. У цивільних правовідносинах можуть брати участь також держава Україна, Автономна Республіка Крим, територіальні громади, іноземні юридичні особи, іноземні держави. Об'єктами цивільних правовідносин є матеріальні та нематеріальні блага, з приводу яких сторони (суб'єкти) вступають між собою в цивільні правовідносини. Такими об'єктами є: речі (в тому числі гроші і цінні папери), дії, результати духовної та інтелектуальної творчості, інформація, особисті немайнові блага.
Речі — найпоширеніший об'єкт цивільних правовідносин, оскільки за допомогою їх задовольняються істотні потреби громадян та організацій. Річчю визнається предмет зовнішнього (матеріального) світу, який перебуває у натуральному стані в природі або створений працею людини і щодо якого можуть виникати цивільні права та обов'язки. Юридичне поняття речі не завжди збігається з побутовим значенням цього слова. У цивільному праві під річчю розуміють будинки і промислові комплекси, цистерни з нафтою і газопроводи, земельні ділянки і тварин тощо.
Речі у цивільному праві класифікуються за різними ознаками.
Речі поділяються на:
✵ тварини - особливий об'єкт цивільних прав;
✵ рухомі та нерухомі;
✵ такі, що знаходяться у цивільному обігу, обмежені в обігу і вилучені з цивільного обігу;
✵ речі індивідуально визначені, і родові;
✵ речі споживні і не споживні;
✵ речі подільні і неподільні;
✵ речі головні і приналежності;
✵ продукція, плоди і доходи;
✵ складні речі;
✵ гроші і валютні цінності;
✵ підприємство як єдиний майновий комплекс.
Особливим об'єктом цивільних прав є тварини. На них поширюється спеціальний правовий режим, встановлюються певні правила поводження з тваринами (заборона знущання над тваринами, садистських засобів відлову тварин тощо). Поводження з тваринами, їх утримання та використання має не лише правовий, але й моральний аспект та відображає ступінь людяності власників та володільців цих тварин. Відповідно до закону «Про захист тварин від жорстокого поводження» виховання гуманного ставлення до тварин є важливою складовою етичного, культурного та економічного виховання громадян.
Підставою для поділу речей на рухомі й нерухомі є та обставина, що нерухомі речі (житловий будинок та інші будівлі виробничого і невиробничого призначення, наприклад, фабрики, мости, трубопроводи), пов'язані з землею, як правило, мають значну вартість. У разі відділення від землі вони втрачають звичайне призначення і відповідно знижуються в ціні. До нерухомості належать також земельні ділянки і багатолітні насадження. Угоди з нерухомістю (купівля - продаж, дарування, обмін та ін.) підлягають нотаріальному посвідченню і спеціальній державній реєстрації.
Режим нерухомості речі може бути поширений законом на повітряні та морські судна, судна внутрішнього плавання, космічні об'єкти, а також інші речі, права на які підлягають державній реєстрації.
Речі, щодо яких закон дозволяє вільну торгівлю без будь-яких обмежень, знаходяться у цивільному обігу. Речі, щодо яких закон встановлює спеціальний порядок їх відчуження і придбання, обмежені в обігу (мисливська зброя, деякі ліки). Речі, що заборонені законом для вільної торгівлі, вилучені з цивільного обігу (наркотичні речовини, сильнодіючі отрути).
Індивідуально визначені речі наділені тільки їм властивими ознаками, що вирізняють їх з безлічі однорідних речей і тим самим індивідуалізують їх (картина відомого художника, годинник з дарчим написом). Родовими визнаються речі, що визначаються родовими ознаками, властивими усім речам того самого роду (борошно, картопля, цегла, гроші). Родові речі вимірюються кількістю, вагою, обсягом тощо і є замінними. Індивідуально визначену річ замінити не можна, бо інша така річ не може мати тих індивідуальних ознак, які важливі для її власника.
Речі, які при споживанні перестають існувати, — споживні (продукти харчування). Речі, які служать людям у процесі споживання тривалий строк,— не споживні (одяг, взуття, будинки, меблі).
Якщо при поділі річ втрачає своє цільове призначення, вона є неподільною (швейна машина, магнітофон, кінь). Якщо при поділі річ не втрачає свого господарського призначення, вона подільна (хліб, молоко, вугілля).
Під головною річчю розуміють таку річ, яка має самостійне значення в цивільному обігу, тобто є незалежною від інших речей. Приналежністю визнається річ, яка має служити головній речі і пов'язана з нею спільним господарським чи іншим цільовим призначенням (скрипка і футляр для неї, картина і рама, замок і ключ до замка). Правове значення цього поділу полягає в тому, що приналежність має таку ж долю, що й головна річ, якщо законом або договором не встановлено інше (якщо виставлено на продаж годинник з ланцюжком, то покупцю за зазначену суму передаються і годинник і ланцюжок).
Продукція — це те, що виробляється з речі.
Плоди — це природне породження самої речі (приплід тварин, плоди фруктових дерев). Доходи — це те, що приносить власнику експлуатація його речей (дохід від перевезення пасажирів автомашиною). Плоди та доходи належать власникові речі, якщо інше не передбачено законом або договором.
Майном як особливим об'єктом вважаються окрема річ, сукупність речей, а також майнові права та обов'язки.
102. Цивільна правоздатність, дієздатність
Для того, щоб громадяни були учасниками цивільних правовідносин, вони мусять мати певні фізичні, психічні та інтелектуальні властивості і відповідний їм юридичний статус. Передусім громадяни мають бути правоздатні і дієздатні.
Цивільна правоздатність — це здатність людини бути носієм цивільних прав та обов'язків, здатність мати цивільні права і нести цивільні обов'язки. Правоздатність органічно пов'язана з громадянством. Усі громадяни незалежно від віку і стану здоров'я наділені цивільною правоздатністю. Змістом цивільної правоздатності є можливість мати майно у власності або в користуванні, одержувати його у спадок або на інших законних підставах, обирати вид діяльності і місце проживання, бути стороною в договорах, мати авторські та винахідницькі права, право на недоторканність особистого життя, честь, гідність, ділову репутацію та ін.
Громадяни можуть мати і такі цивільні права, які не передбачені в нормативно-правових актах, якщо вони не суперечать законам України та моральним засадам громадянського суспільства.
Правоздатність однакова за обсягом в усіх громадян, вона не залежить від статі, раси, національності, віросповідання, мови, освіти, місця проживання та інших обставин. Усі громадяни рівні перед цивільним законодавством.
Правоздатність виникає з моменту народження громадянина і припиняється з його смертю. Жоден громадянин за своє життя не може бути позбавлений цивільної правоздатності. Правоздатність може бути частково обмежена лише судом на певний строк у випадку покарання за вчинений злочин. Особа, позбавлена за вироком суду волі, втрачає право вільного вибору місця проживання, вільного вибору роду занять, вона обмежується у праві користування своєю власністю тощо. У минулому цивільними законами багатьох країн передбачалася можливість позбавлення людини всіх цивільних прав — цивільна смерть; у наш час такі норми не передбачені.
Цивільна дієздатність. Наявність у громадянина лише однієї правоздатності ще не робить його повноцінним суб'єктом цивільного права. Мало володіти правами і мати обов'язки. Важливо також бути здатним самостійно здійснювати права, виконувати обов'язки, проводити необхідні для цього дії зі взяттям на себе всієї повноти відповідальності за свою поведінку. Така здатність іменується цивільною дієздатністю, тобто здатністю громадянина своїми діями набувати цивільних прав і створювати для себе цивільні обов'язки (самостійно укладати договори на виконання робіт, здавати своє майно в оренду, відповідати за заподіяння шкоди, обирати місце проживання, займатись підприємництвом тощо).
Правоздатна особа, яка не має дієздатності, також може набувати цивільних прав і обов'язків не своїми діями, а шляхом дії своїх батьків, усиновителів, опікунів, піклувальників та інших представників.
Зміст дієздатності громадян тісно пов'язаний зі змістом правоздатності. Можна сказати, що дієздатність — це надана громадянину законом можливість реалізації своєї правоздатності власними діями. При здійсненні своїх прав особа має утримуватись від дій, які б порушували права інших осіб, заподіювали шкоду довкіллю та культурній спадщині, зобов'язана додержуватись моральних засад суспільства.
Обсяг дієздатності залежить від віку, стану психічного здоров'я, а за певних умов — від способу життя і поведінки особи.
За обсягом дієздатність поділяється на такі види:
✵ повна;
✵ часткова;
✵ неповна;
✵ обмежена;
✵ визнання громадянина недієздатним.
Повна дієздатність настає з досягненням повноліття, тобто 18 років. У такому віці громадянин стає достатньо психічно і розумово зрілим, має певний життєвий досвід і може вчиняти будь-які правомірні дії, тобто набуває прав і обов'язків та здійснює їх під своїм ім'ям. Враховуючи, що за певних умов шлюб можуть брати неповнолітні, встановлено, що з моменту одруження неповнолітні стають повністю дієздатними. У разі народження дитини неповнолітньою жінкою також настає її повна дієздатність. Повна дієздатність може надаватись особі, якій виповнилось 16 років і яка працює за трудовим договором або займається підприємництвом. Для більшості країн характерне набуття повної дієздатності з 18 років — у Росії, Великобританії, Франції, ФРН, але у Швейцарії та Японії — з 20 років, а в США — у різних штатах — від 18 до 21 року.
Часткова дієздатність визначається за малолітніми, тобто дітьми, яким не виповнилось 14років. Угоди за цих дітей укладають їхні батьки або опікуни. Водночас у цьому віці діти вже можуть укладати дрібні побутові правочини. Це угоди, які задовольняють побутові потреби дитини, стосуються предметів, які мають невисоку вартість, відповідають інтересам дитини, її фізичному і духовному розвиткові. Діти купують продукти, книжки, білети в музеї і на виставки, одержують книжки в бібліотеці тощо. У цьому віці діти можуть здійснювати авторські права (публікувати свої вірші, музичні твори, малюнки та ін.). Сімейний кодекс України передбачає, що для усиновлення дитини, якщо вона усвідомлює факт усиновлення, необхідна її згода, прізвище дитини, яка досягла семи років, змінюється за її згодою, місце проживання дитини, яка досягла десяти років, визначається за згодою батьків та самої дитини. За шкоду (пошкодження або знищення чужого майна), заподіяну малолітніми, відповідають їхні батьки або опікуни. Відшкодування збитків перекладається, проте, на школу, лікарню, інтернат або іншу подібну установу, якщо в момент заподіяння шкоди дитина перебувала під її наглядом. Батьки, опікуни або заклад, що зобов'язаний здійснювати нагляд за малолітніми, звільняються від відповідальності, якщо доведуть, що шкода, заподіяна малолітніми, не є наслідком несумлінного здійснення нагляду за ними.
Неповна дієздатність настає в особи віком від 14 до 18 років (неповнолітніх) і включає такі права:
✵ самостійно вчиняти дрібні побутові правочини;
✵ самостійно розпоряджатися своїм заробітком, стипендією або прибутком;
✵ самостійно здійснювати права автора на свої витвори науки, літератури та мистецтва, об'єкти промислової власності або інші результати своєї творчої діяльності;
✵ вкладати кошти у кредитні установи і розпоряджатися ними;
✵ розпоряджатися коштами, що внесені іншими особами на їхнє ім'я, за згодою батьків, піклувальників, органу опіки та піклування;
✵ бути членами та засновниками громадських і кооперативних організацій відповідно до закону про такі організації та до їхніх статутів;
✵ з 16 років бути членом фермерського господарства;
✵ вчиняти будь-які інші правочини за умови згоди на це їхніх батьків (усиновлювачів), органу опіки та піклування або піклувальника. Якщо неповнолітній проживає з одним із батьків, згода на вчинення ним правочину має бути одержана від того з батьків, з ким він проживає;
✵ з досягненням 14 років самостійно визначати місце свого проживання;
✵ з досягненням 14 років безпосередньо звертатися до суду за захистом свого права або інтересу.
За наявності достатніх підстав (наприклад, легковажне витрачання коштів у сім'ї, що перебуває в тяжкому матеріальному становищі, використання грошей на придбання спиртних напоїв) суд може обмежити неповнолітнього у праві самостійно розпоряджатися своєю заробітною платою (заробітком), стипендією.
Неповнолітній віком від 14 до 18 років самостійно відповідає за заподіяну ним шкоду. У випадку, коли у неповнолітнього немає майна або заробітку, достатнього для відшкодування заподіяних ним збитків, збитки у відповідній частині мають бути відшкодовані його батьками або піклувальником. Цей їхній обов'язок припиняється після досягнення тим, хто заподіяв шкоду, повноліття, а також якщо у нього до досягнення повноліття з'являться майно або заробіток, достатні для відшкодування збитків.
Неповнолітній сам несе відповідальність за невиконання договору, укладеного ним самостійно, а якщо договір укладено зі згоди батьків (або піклувальників) і у неповнолітнього не вистачає майна достатнього для відшкодування збитків, додаткову відповідальність несуть батьки або піклувальники. Неповнолітній може самостійно обирати місце свого проживання.
Обмежена дієздатність. Мотивом для обмеження громадянина в дієздатності може бути зловживання спиртними напоями, наркотичними або токсичними речовинами, внаслідок чого він ставить себе чи свою сім'ю, а також інших осіб, яких він за законом зобов'язаний утримувати, в скрутне матеріальне становище. Обмеження вводиться за рішенням суду і зберігається доти, поки внаслідок припинення зловживання спиртним і наркотичними речовинами не буде відмінено судом. Обмежено дієздатна особа не має права самостійно розпоряджатись своїм майном — продати, обміняти будинок, квартиру, земельну ділянку тощо. Протягом усього часу, поки діє обмеження громадянин, може самостійно вчиняти лише дрібні побутові угоди. Інші угоди, у тому числі одержання заробітної плати, пенсії та інших прибутків, а також розпорядження ними, вимагають згоди спеціально призначеного для такої особи піклувальника. Обмеження особи в дієздатності жодною мірою не є порушенням прав людини. Ці норми спрямовані не лише на захист інтересів сім'ї, але й на запобігання перетворення алкоголіків, наркоманів на бездомних.
Новий Цивільний кодекс передбачає право суду обмежити у дієздатності особу також у випадках, коли вона страждає на психічний розлад здоров'я, який суттєво впливає на її здатність усвідомлювати значення своїх дій або керувати нами.
Особа, цивільна дієздатність якої обмежена, самостійно несе відповідальність за порушення нею договору, укладеного за згодою піклувальника, та за шкоду, завдану нею іншій особі.
Дієздатна фізична особа, яка за станом свого здоров'я не може самостійно здійснювати свої права та виконувати обов'язки, має право обрати собі помічника, який реєструється органом опіки та піклування. В інтересах особи, яка потребує допомоги, помічник має право одержувати пенсію, заробітну плату, кореспонденцію, що належить цій особі, вчиняти дрібні побутові угоди, представляти особу в органах державної влади тощо.
Послуги помічника є платними, якщо інше не визначено за домовленістю сторін. Повноваження помічника може бути в будь-який час припинено шляхом відкликання його особою, яка потребувала допомоги.
Недієздатність особи Підставою для визнання громадянина недієздатним є хронічна і стійка душевна хвороба або ненормальність розумового розвитку (недоумство), внаслідок яких громадянин не здатний розуміти значення своїх дій або керувати ними. Проте сам по собі факт душевної хвороби або недоумства, хоча б він і був очевидним для оточення, ще не дає підстав вважати громадянина недієздатним. Він може бути визнаний недієздатним лише судом, причому із заявою до суду можуть звернутися лише члени сім'ї громадянина, близькі родичі, органи опіки і піклування, психіатрична лікувальна установа. Для розгляду судом такої справи вимагається висновок судово-психіатричної експертизи.
Над недієздатною особою встановлюється опікун. Недієздатна особа позбавляється права на вчинення будь-яких правочинів.
Правочини від її імені і в її інтересах вчиняє опікун. У разі видужання або значного поліпшення здоров'я громадянина, визнаного недієздатним, суд поновлює його у дієздатності.
103. Визнання громадянина безвісно
відсутнім і оголошення громадянина померлим
Регулювання цивільних відносин передбачає участь у них фізичної особи (громадянина). Однак досить часто бувають ситуації, коли громадянин зникає і місце його перебування невідоме. Розшуки не дають позитивних наслідків. Між тим тривала відсутність громадянина на місці його постійного проживання робить правовідносини за його участю невизначеними, вимагає вжиття відповідних заходів, У таких випадках постає необхідність визнати громадянина безвісно відсутнім, а потім оголосити його померлим.
Визнання громадянина безвісно відсутнім провадиться лише за таких умов:
✵ на місці постійного проживання громадянин відсутній протягом року;
✵ про його місцезнаходження протягом цього самого строку на місці його постійного проживання нічого невідомо;
✵ вжиті заходи для встановлення місця перебування цього громадянина не дали результатів.
Визнання громадянина безвісно відсутнім здійснюється в судовому порядку за місцем його постійного проживання і тягне за собою такі правові наслідки:
✵ над його майном встановлюється опіка;
✵ з майна, належного безвісно відсутньому, видається утримання громадянам, яких безвісно відсутній зобов'язаний за законом утримувати. За рахунок цього ж майна задовольняється вимога зі сплати боргів за різними зобов'язаннями безвісно відсутнього;
✵ неповнолітні та повнолітні непрацездатні діти, непрацездатні батьки, дружина, незалежно від віку і працездатності, якщо вона доглядає за дітьми безвісно відсутнього, що не досягали восьми років, вправі вимагати призначення їм пенсії у зв'язку з визнанням годувальника безвісно відсутнім;• чоловік або дружина безвісно відсутнього набувають права розірвати шлюб у спрощеному порядку через органи РАЦСу;
✵ припиняються зобов'язання, тісно пов'язані з особою безвісно відсутнього громадянина.
Оголошення людини померлою провадиться в судовому порядку за таких умов:
✵ громадянин відсутній у місці постійного проживання протягом трьох років;
✵ якщо протягом того ж строку на місці постійного проживання громадянина немає відомостей про місце його перебування;
✵ вжиті заходи для виявлення місцеперебування громадянина і одержання відомостей про нього не дали позитивних результатів.
Коли громадянин пропав безвісно за обставин, що загрожували смертю або дають підставу припускати його загибель від певного нещасного випадку (аварія літака, обвал у горах та ін.), то трирічний строк скорочується до шести місяців. Громадянин, що пропав безвісно у зв'язку з воєнними діями, може бути оголошений судом таким, що помер, не раніше як після закінчення двох років з дня припинення воєнних дій. Днем смерті громадянина, оголошеного померлим, вважається день набрання законної сили рішенням суду або день його гаданої загибелі.
Правові наслідки оголошення особи такою, що померла, прирівнюються до правових наслідків, які настають у разі смерті (відкриття спадщини, припинення шлюбу та ін.). Спадкоємці особи, яка оголошена такою, що померла, не мають права відчужувати (продавати, дарувати, міняти) протягом п'яти років нерухоме майно, що перейшло до них у зв'язку з відкриттям спадщини. Якщо особа, яка була визнана такою, що померла, з'явилася, то вона може зажадати від будь-кого повернення майна, що збереглося та безоплатно перейшло до нього.
104. Юридичні особи
У цивільних правовідносинах беруть участь не тільки громадяни (фізичні особи), а й тисячі різноманітних соціальних утворень. Це можуть бути державні, комунальні, кооперативні, приватні підприємства та установи, господарські товариства, фермерські господарства, громадські організації та ін. Але такими вони стають лише за умови, що вони відповідають встановленим у законі вимогам, тобто є юридичними особами.
Юридична особа є об'єднанням осіб та майна у відокремлену організацію, яка наділяється правоздатністю і яка внаслідок цього як така може мати майнові та особисті немайнові права і нести обов'язки, бути позивачем та відповідачем у суді.
Юридична особа підлягає державній реєстрації органами юстиції. Дані державної реєстрації включаються до єдиного державного реєстру юридичних осіб, відкритого для загального ознайомлення. Відмова у державній реєстрації, а також зволікання з її проведенням можуть бути оскаржені в суді.
Місцезнаходження юридичної особи визначається місцем її державної реєстрації і зазначається в її установчих документах.
Юридичні особи можуть створюватися у формі товариств або установ. Товариством є об'єднання осіб (учасників), яке має устрій визначений в установчих документах, та управляється його учасниками. Товариство може бути створене й однією особою. Установою є об'єднання майна у відокремлену організацію, без членів, створену однією або кількома особами (засновниками) для досягнення визначеної засновниками мети (задоволення культурних, соціальних чи економічних потреб).
Ознаками юридичної особи є:
✵ наявність відокремленого майна. Кожна юридична особа має своє власне майно, що робить її економічно незалежною організацією. Це майно відокремлене від майна держави, інших організацій, громадян, що утворюють колектив юридичної особи. Це майно може належати юридичній особі на праві власності або на інших законних підставах;
✵ організаційна єдність. Юридична особа — це певним чином організований колектив, колективне утворення, тобто організоване об'єднання працівників;
✵ у цивільних правовідносинах юридична особа виступає від власного імені. Кожна юридична особа має найменування (ім'я), печатку, може мати свої товарні й фірмові знаки та іншу символіку;
✵ юридична особа здатна нести самостійну майнову відповідальність.
Юридичні особи наділені правоздатністю і дієздатністю, які виникають одночасно — з моменту державної реєстрації. Правоздатність юридичних осіб на відміну від правоздатності фізичних осіб може бути спеціальною. Вона визначається характером діяльності юридичної особи, яка закріплюється в її статуті, положенні або засновницькому договорі. Вона не однакова: правоздатність, наприклад, вищого закладу освіти далеко не збігається з правоздатністю транспортного підприємства.
Юридична особа набуває цивільних прав і бере на себе цивільні обов'язки через свої органи (посадових осіб), які діють відповідно до закону або установчих документів (статутів, положень). У певних випадках юридична особа може набувати цивільних прав і брати на себе цивільні обов'язки через своїх учасників, які повинні діяти в інтересах юридичної особи добросовісно і розумно.
Окремими видами діяльності (медична, фармацевтична, юридична, зовнішній туризм та ін.), перелік яких визначається законом, юридична особа може займатися тільки після одержання спеціального дозволу з боку держави (ліцензії).
Юридичні особи можуть мати свої філії і представництва. Філією є відокремлений підрозділ юридичної особи, що розташований поза місцем її знаходження та здійснює усі функції юридичної особи або частину їх. Представництвом є відокремлений підрозділ юридичної особи, що розташований поза місцем її знаходження та здійснює представництво і захист інтересів юридичної особи. Керівники філій та представництв призначаються юридичною особою і діють на підставі виданої нею довіреності. Філії та представництва не є юридичними особами. Вони наділяються майном юридичної особи, що їх створила, і діють на підставі затвердженого положення.
105. Держава як суб'єкт цивільного права
У певних випадках Україна як держава виступає також суб'єктом цивільних правовідносин. Цивільно-правовий статус держави має свої особливості, а саме:
1) держава шляхом прийняття законів встановлює порядок цивільно-правових відносин;
2) від імені держави можуть діяти спеціальні органи, уповноважені управляти і розпоряджатися державним майном (Уряд України, Фонд державного майна України, фінансові, банківські установи тощо);
3) тільки держава може володіти і розпоряджатися речами, вилученими з цивільного обігу (бойова зброя, ядерні матеріали, предмети особливої культурно-історичної цінності тощо).
Держава може створювати юридичні особи публічного права (державні підприємства, навчальні заклади тощо), а також юридичні особи приватного права (підприємницькі товариства тощо).
Держава бере участь у цивільних правовідносинах у випадках випуску облігацій державних позик, надання державного кредиту тощо.
106. Особисті немайнові права громадян. Захист честі, гідності й ділової репутації
Особисті немайнові права — це такі блага, які не мають грошової чи будь-якої іншої майнової оцінки. Вони пов'язані з особою людини, не можуть передаватись і бути відчуженими.
Такі права:
✵ утворюються у духовній сфері життя суспільства, не мають майнового змісту і не підлягають грошовій оцінці;
✵ мають особистий характер, їх неможливо відокремити від конкретної особи;
✵ мають абсолютний характер, тобто належним кожній особі правам відповідають обов'язки всіх інших осіб не порушувати цих прав.
До особистих немайнових прав належать права на честь, гідність, ділову репутацію, право на ім'я, право на недоторканність житла, право на таємницю листування, телефонних розмов, телеграфних повідомлень, право на щоденники та іншу особисту документацію, право на власне зображення, недоторканність зовнішнього вигляду, право на таємницю особистого життя, право бути автором, винахідником та ін.
Виняткове значення мають право на життя, здоров'я та особисту свободу. Згідно зі ст. 281 ЦК фізична особа не може бути позбавлена життя. Фізична особа має право захищати своє життя та здоров'я, а також життя і здоров'я фізичної особи від протиправних посягань будь-якими засобами, не забороненими законом. Штучне переривання вагітності, якщо вона не перевищує 12-ти тижнів, може здійснюватись за бажанням жінки. Задоволення прохання людини про припинення її життя забороняється. Захист цих невід'ємних особистих прав людини здійснюється судом на підставі норм конституційного, цивільного, кримінального, адміністративного, екологічного та інших галузей права України.
Честь — це соціально значима суспільна позитивна оцінка особистості.
Гідність — це оцінка особою (самооцінка) своїх моральних, професійних та інших якостей.
Ділова репутація — це суспільна думка щодо професійних якостей особи.
Відповідно до цивільного законодавства громадянин вправі вимагати в суді спростування відомостей, які порочать його честь, гідність або ділову репутацію, якщо той, хто поширив такі відомості, не доведе, що вони відповідають дійсності.
Якщо відомості поширені щодо неповнолітніх або осіб, визнаних судом недієздатними, позов про захист їхньої честі та гідності мають право вчинити батьки, усиновителі, опікуни, піклувальники.
Заінтересована особа має право на судовий захист честі та гідності й у разі, коли відомості, які порочать, поширені щодо померлого члена її сім'ї чи іншого родича.
Обов'язок доведення того, що поширені відомості відповідають дійсності, покладається на відповідача. Позивач зобов'язаний довести лише сам факт поширення відповідачем відомостей, що його порочать. Слід зауважити, що законодавство ряду країн покладає обов'язок доказу того, що поширені відомості не відповідають дійсності, на самого позивача.
Форма поширення відомостей може бути будь-якою: усною (у публічних виступах), публікацією в пресі, повідомленням по радіо, на телебаченні, в інших засобах масової інформації, викладеною в службових характеристиках тощо. Якщо такі відомості поширені у пресі або інших засобах масової інформації, суд притягує як відповідачів автора та орган масової інформації (видавництво, редакцію).
Не вважається поширенням відомостей, які порочать честь, гідність і ділову репутацію, повідомлення їх лише тій особі, якої вони стосуються. Якщо поширені відомості, що містять критику, справді існуючих в особи недоліків у поведінці, роботі, побуті, то ці відомості не вважаються такими, що порочать її честь і гідність.
Особа, стосовно якої поширено відомості, що порочать її честь, гідність або ділову репутацію, має право вимагати, поряд із спростуванням таких відомостей, відшкодування збитків і моральної шкоди, заподіяних їх поширенням.
Моральна(немайнова)шкода, заподіяна громадянину порушенням її честі, гідності або ділової репутації, компенсується особою, яка заподіяла шкоду, якщо вона не доведе, що моральна шкода заподіяна не з її вини. Моральна шкода компенсується у грошовій або іншій матеріальній формі за рішенням суду з урахуванням суті позовних вимог, характеру діяння особи, яка заподіяла шкоду, фізичних чи моральних страждань потерпілого, а також інших негативних наслідків.
У наш час до засобів масової інформації подаються численні позови щодо виплати моральної компенсації на величезні грошові суми. За таких умов журналісти та інші творчі працівники висувають вимогу — внести зміни до законодавства про засоби масової інформації (пресу), обмежити можливість майнових вимог щодо них, забезпечити гарантії свободи преси. Враховуючи таку ситуацію, Верховна Рада України змінила принцип визначення розмірів судового мита при поданні позовів такого характеру (так, якщо позивач вимагає компенсацію моральної шкоди в сумі 200 000 грн, він має сплатити 10% від цієї суми).
107. Право власності та його захист
Майнові права громадян, як і майнові права інших суб'єктів правовідносин, регулюються переважно нормами цивільного права. Проте основи цих прав мають конституційне закріплення. Відповідно до ст. 41 Конституції України кожен має прав володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Новий Цивільний кодекс визначає, що правом власності є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб.
Право володіння — це юридично забезпечена можливість фактичного утримання речі у сфері господарювання, фізичного її утримання, можливість власника впливати на річ. Цивільне законодавство передбачає володіння законне і незаконне. Законне володіння передусім належить власнику майна. Проте таке право може надаватися на підставі договірних відносин (найму, підряду, комісії, схову), а також у силу адміністративного акта (наприклад, розпорядження органів опіки і піклування) або на підставі, передбаченій у законі (знахідка, безхазяйне майно).
Поряд із законним володінням існує володіння без правових підстав, тобто незаконне. Якщо, особа, яка володіє майном без правових підстав, не знає і не могла знати про його незаконність, таке володіння визнається добросовісним незаконним володінням (громадянин придбав річ на речовому ринку, яку було вкрадено у власника). Якщо володілець майна знає або повинен знати про незаконність свого володіння, воно називається недобросовісним незаконним володінням (наприклад, якщо особа знайшла чужу річ і не передала її відповідним державним органам).
Право користування — це закріплена нормами права можливість одержання з речі корисних властивостей для задоволення потреб власника чи інших осіб або одержання від неї плодів і прибутків. Економічна реформа розширює можливості власника щодо господарського використання його майна: громадяни можуть вести самостійне господарство, створювати приватні підприємства, виготовляти продукцію як для особистих потреб, так і для продажу її іншим особам. Як і володіння, користування може бути законним і незаконним. Законним користувачем може бути не лише власник, а й інші особи.
Право розпорядження — це закріплена у нормах права можливість визначити юридичну чи фактичну долю речі. Якщо викладені вище правомочності щодо володіння і користування можуть належати не лише власникові, а й іншим особам, то право розпорядження належить, як правило, лише власникові. Власник має право на свій розсуд у своїх інтересах продати, обміняти, подарувати чи переробити належну йому річ.
Правочинності щодо користування, володіння і розпорядження виникають у власника одночасно з виникненням права власності, разом, у сукупності, можуть належати лише власникові й нікому більше.
Законодавство деяких країн використовує й інші визначення права власності. Так, за цивільним кодексом Франції — це «користування і розпорядження речами найбільш абсолютним засобом», а за німецьким цивільним уложенням — це «право розпоряджатися річчю на свій розсуд і відстороняти інших від усякого на неї впливу».
Право власності не можна ототожнювати з поняттям власності як економічної категорії, що означає конкретні суспільні відносини окремих індивідів та їх колективів щодо привласнення засобів і продуктів праці шляхом усунення від них усіх інших осіб. Економічні відносини власності у будь-якому суспільстві закріплюються за допомогою норм права і набувають характеру правовідносин. У Законі України «Про власність» зазначено, що «право власності — це врегульовані законом суспільні відносини щодо володіння, користування і розпорядження майном».
Найпоширенішими способами набуття права власності є право на новостворене майно (виготовлення продукції, вирощений врожай, збудовані споруди тощо), купівля, отримання у спадок, у дарунок, у порядку обміну, придбання за прибутки від трудової, підприємницької та інтелектуальної діяльності, іншими способами, не забороненими законодавством. У процесі економічної реформи громадяни України дістали можливість набувати право власності внаслідок приватизації державного житлового фонду та майна державних підприємств.
У Цивільному кодексі України передбачено можливість набуття права власності шляхом набувальної давності, тобто фізична чи юридична особа, що не є власником майна, але добросовісно, відкрито і безперервно володіє нерухомим майном як своїм власним протягом 10 років або земельними ділянками протягом 15 років, рухомим майном — протягом п'яти років, набуває право власності на це майно.
Широта повноважень, які надаються власникові, може вступати в протиріччя з інтересами і правами інших осіб і суспільства в цілому. Тому закони всіх країн, щез часів давньоримської держави, передбачали і передбачають ті чи інші обмеження права власності. Конституцією та законами України визначається, що власник, здійснюючи свої права та виконуючи обов'язки зобов'язаний додержуватись моральних засад суспільства, не може завдавати шкоди правам, свободам і гідності громадян, порушувати інтереси суспільства, що охороняються законом, завдавати шкоди навколишньому середовищу, погіршувати природну якість землі, води, інших об'єктів природи. При здійсненні своїх прав і виконанні обов'язків власник зобов'язаний додержуватися моральних засад суспільства. Проте, в період зміни соціальних відносин та структури економіки країни в суспільстві склався прошарок так званих «нуворишів», котрих ніщо інше, крім накопичення капіталу та прибутків не цікавить. Вони не лише перебирають на свою користь народне надбання, але й морально розкладають молодь і, всупереч віковим православним традиціям насаджують культ власності (багатства).
Варто зауважити, що власність — не лише право, власність накладає обов'язки. Власник несе тягар утримання майна, що йому належить, тобто несе фінансові та інші витрати, пов'язані з підтриманням свого майна у відповідному стані, охороною майна і сплатою податків. Власник несе також ризик випадкового знищення чи пошкодження майна.
Відповідно до ст. 13 Конституції України держава забезпечує захист прав усіх суб'єктів права власності та господарювання, гарантує їм рівність перед законом. Порушення прав власників, будь то держава, громадянин чи юридична особа, зумовлює притягнення винних до юридичної відповідальності: цивільно-правової (майнової та моральної), матеріальної, адміністративної, кримінальної. Захист права власності полягає у забезпеченні власникові можливості нормально здійснювати правочинність щодо володіння, користування і розпорядження майном.
Найважливішим цивільно-правовим засобом захисту права власності є віндикація (від лат. vindiko — захищаю, заявляю претензію, вимагаю) — витребування власником майна з чужого незаконного володіння. Індикаційний позов — це позов власника про витребування свого майна з чужого незаконного володіння. У незаконного добросовісного володільця (того, хто придбав майно і не знав і не повинен був знати, що особа не мала права його відчужувати), власник має право витребувати майно, коли цей володілець придбав майно безоплатно (дарування, успадкування). Коли незаконний добросовісний володілець придбав майно за плату, то власник може витребувати своє майно лише в тому випадку, коли це майно вибуло з володіння власника поза його волею (було втрачене або викрадене). Гроші, цінні папери на пред'явника не можуть бути витребувані від того, хто добросовісно придбав їх.
У недобросовісного володільця (того, хто знав або повинен був знати, що не має права на це майно) власник має право витребувати не лише своє майно, а й усі прибутки, які цей володілець одержав або міг одержати.
Порушення прав власника можуть полягати не тільки у позбавленні його володіння річчю. Коли хтось чинить перешкоду власникові у користуванні або розпорядженні річчю, власник може вимагати усунення будь-яких порушень його прав (негаторний позов), хоч би ці порушення і не були поєднані з позбавленням володіння, а також вимагати відшкодування завданих цими порушеннями збитків. Такі перешкоди можуть виявитися, наприклад, у спорудженні будівель, які обмежують доступ світла у вікна сусіднього будинку, створення постійного понад допустиму норму шуму та ін.
Цивільне право передбачає й інші форми захисту майнових інтересів власника: вимагати відшкодування завданих йому невиконанням договору збитків, а також компенсувати заподіяну власникові шкоду за умов відсутності договірних відносин та ін.
108. Форми та види власності
Відповідно до Конституції України існує державна, комунальна та приватна власність, право власності українського народу.
Суб'єктом державної власності є держава в особі уповноважених на це державних органів. У державній власності є майно, у тому числі грошові кошти, яке належить державі Україна. У цілому об'єкти державної власності законодавством не обмежуються.
Суб'єктом комунальної власності, яка належить територіальній громаді, є відповідний орган місцевого самоврядування та уповноважений ним виконавчий орган. Згідно з Конституцією України територіальні громади села, селища, міста безпосередньо або через утворені ними органи місцевого самоврядування управляють майном, що є у комунальній власності, утворюють, реорганізують та ліквідують комунальні підприємства, організації та установи, а також здійснюють контроль за їх діяльністю.
Об'єктами комунальної власності можуть бути житлові будинки, підприємства міського транспорту, водопостачання, теплопостачання, побутового обслуговування, культурні заклади, заклади народної освіти, охорони здоров'я та ін.
Суб'єктом права приватної власності є громадяни України, іноземці, особи без громадянства, а також створені громадянами юридичні особи. Об'єктом права приватної власності можуть бути речі (майно), природні ресурси, які допущені до цивільного обігу, а також результати інтелектуальної, творчої діяльності, в тому числі твори науки, літератури і мистецтва, винаходи і відкриття, сценарії кінофільмів, радіо - і телевізійних передач, інші результати інтелектуальної творчої діяльності. Вартість та кількість майна, яке може бути у приватній власності, законом не обмежується.
Суб'єктом права власності українського народу є народ України. Від імені народу права власника здійснюють органи державної влади та місцевого самоврядування. Об'єктом цієї форми власності є земля, її надра, атмосферне повітря, водні та інші природні ресурси, які знаходяться в межах території України, природні ресурси континентального шельфу, виключної (морської) економічної зони.
Колективна власність передбачена в Законі України «Про власність» та в Господарському кодексі. Суб'єктом колективної власності є певний колектив, права якого як власника здійснюють вищіоргани управління юридичної особи (загальні збори, конференції, з'їзди тощо).
Господарський кодекс України до підприємств колективної форми власності відносить: виробничі кооперативи, підприємства споживчої кооперації, підприємства громадських і релігійних організацій.
Кожна з вищеназваних форм власності може поділятися на види, що більш конкретно розкривають їх сутність і зміст. Так, приватна форма власності поділяється на особисту, спільну подружжя — майно, нажите під час шлюбу, спільну власність громадян набуту внаслідок спільної господарської діяльності. При цьому розрізняється спільна власність з визначенням часток (часткова власність) або без визначення часток (сумісна власність). Виділяють і такі види власності: власність кооперативна — внески, будівлі, споруди, продукція, доходи, що передбачені статутом кооперативу; власність громадських об'єднань (професійних спілок, благодійних фондів, політичних партій та організацій), релігійних об'єднань (культові споруди, предмети релігійної обрядності, житлові будинки, кошти, майно, необхідне для забезпечення їх діяльності).
109. Інтелектуальна власність
У Конституції України визначається, що кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Суб'єктами цієї власності можуть бути громадяни, юридичні особи, держава, а об'єктами — літературні, мистецькі наукові твори, відкриття, винаходи, корисні моделі, промислові зразки, товарні знаки, знаки обслуговування, фірмові найменування та інші результати інтелектуальної праці.
Усі результати творчої діяльності поділяються на дві основні групи: перша охороняється авторським правом, а друга (так звана промислова власність) — патентним правом та ін.
Майнові права, що належать суб'єктам інтелектуальної власності, якщо інше не передбачене законом, можуть передаватися повністю чи частково іншій особі за договором, а також у порядку спадкування. Передача майнових прав у цих випадках не має наслідком передачу чи обмеження прав авторства та інших невідчужуваних прав. Умови договору про передачу або обмеження таких прав є недійсними. Так, наприклад, художник, який намалював картину, може продати чи подарувати її, але нікому не може передати право авторства на неї.
110. Зобов'язання та засоби їх забезпечення
Цивільні зобов'язання є найбільш поширеним видом цивільно-правових відносин. Люди щоденно кілька разів вступають між собою чи з організаціями в цивільно-правові відносини, які називаються зобов'язально-правовими. Сферою зобов'язально-правових відносин є виробництво і продаж товарів, побутове обслуговування населення, будівництво, транспортні послуги та ін.
Зобов'язанням вважаються правовідносини, в яких одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь іншої сторони (кредитора) певну дію, як-то: передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші, або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку.
Більшість зобов'язань виникають з договорів. Проте зобов'язання можуть виникати із інших правомірних дій: адміністративних актів, рятування та охорони майна третіх осіб, знайдення чужого майна або скарбу, утримання прогульних домашніх тварин та ін. Зобов'язання можуть також виникати з неправомірних дій: внаслідок знищення, пошкодження або привласнення чужого майна, заподіяння шкоди здоров'ю громадянина, що потягло за собою втрату заробітку, заволодіння знахідкою, безпідставне набуття майна. Отже, підставами виникнення зобов'язань є два види дій: правомірні й неправомірні.
Суб'єктом зобов'язання може бути будь-яка фізична чи юридична особа. Сторона, яка має право вимагати від другої сторони виконання якоїсь дії, називається кредитором, а сторона, яка зобов'язана виконати вимогу кредитора, називається боржником. Сторони у зобов'язанні називаються ще контрагентами.
Зобов'язання, коли одна сторона має тільки право і не несе ніяких обов'язків, а друга несе тільки обов'язки і не має ніяких прав, називаються односторонніми. Такі відносини складаються при договорі позики, в якому позикодавець має тільки право вимагати повернення позичених грошей і не несе ніяких обов'язків, а в позичальника є тільки обов'язок повернути позичені гроші й немає ніяких прав; при позадоговірному заподіянні шкоди, коли потерпілий має лише право вимагати відшкодування завданих збитків, а заподіювач зобов'язаний відшкодувати завдані ним збитки і не має ніяких прав. Але в більшості випадків у зобов'язанні кожна сторона має не тільки права, а й несе певні обов'язки. Зобов'язання повинні виконуватися належним чином і в установлений строк відповідно до умов договору та вимог, передбачених у правових актах, а за відсутності таких — відповідно до вимог, що звичайно ставляться. Виконання зобов'язань може забезпечуватися згідно з договором або законом неустойкою, заставою, завдатком, поручительством, гарантією. Всі ці засоби забезпечення виконання зобов'язань мають оформлятися письмово.
Неустойка — це визначена договором або законом сума, яку боржник повинен сплатити кредиторові у разі невиконання або неналежного виконання зобов'язання, зокрема, у разі прострочення виконання. Право на неустойку в такому випадку виникає незалежно від наявності у кредитора збитків. Кредитор не має права на неустойку лише в разі якщо порушення боржником зобов'язання стало наслідком випадку або непереборної сили.
Застава — це додатковий до основного договір між кредитором і боржником, за яким кредитор (заставодержатель) у разі невиконання зобов'язання боржником (заставодавцем) має право повернути стягнення на обумовлене цим договором майно боржника. Застава нерухомого майна, що залишається у володінні заставодавця, називається іпотекою, а застава рухомого майна, що передається у володіння заставодержателя, називається закладом. Реалізація предмета застави, на який звернено стягнення, провадиться шляхом його продажу з публічних торгів.
Завдаток — це грошова сума або рухоме майно, що видається однією з договірних сторін (боржником) другій стороні (кредитору) на підтвердження договору і забезпечення його виконання. Коли договір не виконано стороною, що дала завдаток, вона втрачає його. Коли ж у невиконанні договору винна сторона, яка одержала завдаток, вона зобов'язана повернути завдаток у подвійному розмірі.
Порука — договір, за яким поручитель бере на себе обов'язок відповідати перед кредитором за виконання зобов'язання основним боржником. Отже, у договорі поруки беруть участь три суб'єкти — кредитор, боржник з основного договору і третя особа — поручитель, з якою кредитор укладає додатковий договір — договір поручительства.
Гарантія — це письмові зобов'язання банку, іншої фінансової установи, страхової організації (гаранта), яке видається кредитору (бенефіціару) на прохання боржника (принципала) і за яким гарант бере на себе відповідальність за порушення боржником умов договору з кредитором.
Притриманих — це право кредитора, який правомірно володіє річчю, що підлягає передачі боржникові, в разі невиконання останнім у строк зобов'язання, притримувати річ у себе до виконання боржником зобов’язання.
111. Авторське право. Суміжні права
Авторське право — це сукупність правових норм, якими регулюються майнові і немайнові відносини, пов'язані зі створенням і використанням творів літератури, науки та мистецтва. Основні положення авторського права передбачені Цивільним кодексом України та Законом України «Про авторське право та суміжні права». Авторське право поширюється як на обнародувані, так і на необнародувані твори в галузі літератури, науки і мистецтва незалежно від їх призначення, жанру, достоїнства, обсягу, мети, а також способу відтворення, виражені в усній, письмовій або будь-якій іншій формі.
Об'єктами авторського права є книги, брошури, статті, музичні твори, сценарії, хореографічні твори, твори живопису, скульптури, графіки, дизайну, твори архітектури, садово-паркового мистецтва, кінофільми, відеофільми та ін.
Авторові належить право:
4) на опублікування, відтворення і розповсюдження свого твору всіма дозволеними законом способами під своїм ім'ям, під умовним ім'ям (псевдонімом) або без зазначення імені (анонімно);
5) на недоторканність твору;
6) на одержання винагороди за використання твору іншими особами, крім випадків, зазначених у законі.
При виданні, публічному виконанні або іншому використанні твору забороняється без згоди автора вносити будь-які зміни як у сам твір, так і в його назву. Забороняється також без згоди автора супроводжувати твір при його виданні ілюстраціями, передмовами, післямовами, коментарями, будь-якими поясненнями.
Авторові твору, створеного в порядку виконання службового завдання в науковій або іншій організації, належить особисте немайнове право на цей твір. Авторське право на радіо- і телевізійні передачі належить радіотелевізійним організаціям, що передають їх, а на твори, включені в ці передачі, — їх авторам.
Використання твору автора (в тому числі переклад на іншу мову) іншими особами допускається не інакше, як на підставі договору з автором або його правонаступником, крім випадків, зазначених у законі.
Допускається без згоди автора і без виплати авторського гонорару, але із зазначенням імені автора:
6) використання цитат з опублікованого твору;
6) публічне виконання музичних творів під час офіційних та релігійних церемоній;
6) вільне відтворення бібліотеками та архівами примірників твору репрографічним способом з метою освіти, навчання, приватного дослідження;
6) вільне відтворення примірників твору для навчання за умовами, якщо обсяг такого відтворення відповідає зазначеній меті;
6) вільне відтворення творів у особистих цілях або для звичайного кола сім'ї.
Майнові права автора діють протягом усього його життя і 70 років після його смерті. Вони переходять у спадщину. Особисті немайнові права автора (право на авторство, право на недоторканність твору) захищаються без обмеження в часі і не переходять до спадкоємців.
Суміжними правами вважаються права виконавців літературних, драматичних, музичних, музично-драматичних, хореографічних та інших творів; а також права виробників фонограм і відеограм; організацій програм (передач) мовлення.
Виконавці здійснюють свої права за умови дозволу з боку авторів і дотримання ними прав авторів виконуваних творів. Виробники фонограм і відеограм повинні дотримуватись прав суб'єктів авторського права і виконавців, організації програм мовлення повинні дотримуватись прав суб'єктів авторського права і виконавців. Організації програм мовлення повинні дотримуватись прав суб'єктів авторського права, виконавців, виробників фонограм і відеограм.
Майнові права і право інтелектуальної власності на об'єкти суміжних прав (право на використання об'єкта суміжних прав та ін.) належать відповідним виконавцям, виробникам та організаціям мовлення.
Строк чинності суміжних майнових прав спливає через 50 років з моменту їх виникнення, тобто з 1 січня наступного року після першого виконання твору.
112. Цивільно-правові правочини (угоди). Договори
Правочини (угоди) є найпоширенішими в цивільному праві юридичними фактами. Правочинами є дії громадян і організацій, спрямовані на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків. Такі дії можуть бути передбачені законодавством і бути такими, що законом не передбачені, але й не суперечать чинному законодавству. Правочин має юридичну силу, якщо в ній виявлена воля її учасників, причому в такій формі, щоб вона була доступна і зрозуміла для них. Зовнішнє вираження волі називається волевиявленням. Волевиявлення є суттю самого правочину. Вона може бути виражена словами (усно), у письмовій формі або поведінкою. Це гак звані конклюдентні дії, тобто дії, які свідчать про те чи інше волевиявлення. Наприклад, спадкоємець залишається проживати у квартирі, яку йому заповів батько. Це свідчення того, що спадкоємець згоден прийняти спадщину. Громадянин опускає в торговельний автомат монету або жетон (вчиняє дію), і це свідчення того, що громадянин бажає придбати необхідну йому річ.
Правочини, які щоденно учиняють юридичні особи і громадяни, є досить різноманітними, а тому вимагають певної класифікації. Вони бувають одно -, дво- або багатосторонніми. Якщо для виникнення правочину достатньо волевиявлення однієї сторони, вона є односторонньою (наприклад, розпорядження своїм майном на випадок смерті — заповіт). Якщо для виникнення правочину необхідні зустрічні волевиявлення двох сторін, то це — двосторонній правочин. Такі правочини (їх більшість) називаються договорами.
Залежно від способу укладання правочини поділяються на консенсуальні та реальні. Консенсуальні правочини вважаються укладеними з моменту досягнення згоди сторін за всіма істотними умовами. Більшість правочинів є консенсуальними. Для укладання реального правочину, поряд зі згодою сторін, необхідне вчинення фактичних дій (наприклад, передача майна). До реальних правочинів належать договори позики, перевезення, дарування.
За особливостями мсти, якої намагаються досягти сторони, правочини поділяються на платні й безоплатні. У платному правочині дії однієї сторони відповідає обов'язок іншої сторони вчинити зустрічну дію (сплатити гроші, передати річ, виконати роботу та ін.). Переважна більшість договорів є платними. У безоплатній угоді одна сторона зобов'язана вчинити дії, а інша не зобов'язана вчиняти власні зустрічні дії. Односторонні правочини є безоплатними. Деякі двосторонні правочини за розсудом сторін можуть бути як платними, так і безоплатними (наприклад, договори доручення, схову).
Не всякий правочин може бути визнаним дійсним. Для того, щоб правочин мав належну юридичну силу, він повинен відповідати низці вимог закону, які заведено називати умовами дійсності правочину.
До них належать: форма, сторони, зміст, відповідність внутрішньої волі та волевиявлення сторін.
Форма правочину може бути усна або письмова (проста чи нотаріальна). Письмовим вважається правочин, якщо його підписано учасниками, а якщо він вчиняється юридичними особами, то має бути скріплений також печаткою. Форма правочину обирається за розсудом осіб, які його укладають, за винятком випадків, коли закон зобов'язує укласти правочин у певній формі. Згідно з цивільним законодавством правочини державних, кооперативних і громадських організацій між собою і з громадянами, а також правочини громадян між собою на значну суму грошей укладаються, як правило, у письмовій формі. Правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо його зміст зафіксований в одному або декількох документах, у листах, телеграмах, якими обмінялись сторони. У письмовій формі укладається договір поруки та інші передбачені законодавством види забезпечення цивільно-правових зобов'язань. Недодержання простої письмової форми, що вимагається законом, позбавляє сторони права в разі спору посилатися для підтвердження правочину на показання свідків, а у випадках, прямо зазначених у законі, має наслідком недійсність правочину. У решті випадків правочин може бути укладено в усній формі. Як правило, в усній формі укладаються правочини між громадянами, що виконуються під час укладання. Але й при усній формі правочину між організацією і громадянином, сторона, яка оплатила товари або послуги, повинна одержати від другої сторони письмовий документ, що підтверджує одержання грошей і підстави цього.
Нотаріальне посвідчення правочинів обов'язкове лише у випадках, зазначених у законі. Недодержання нотаріальної форми угод у цих випадках тягне за собою їх недійсність. Нотаріальна форма передбачається для договорів купівлі — продажу, дарування будинків, квартир, дач та іншої нерухомості, договорів на довічне утримання особи. Нотаріального посвідчення вимагають заповіти, сімейні договори, згода батьків на усиновлення їхньої дитини тощо.
Сторони. Оскільки правочин є вольовим актом, спрямованим на досягнення правового результату, то й укладати його можуть лише особи, які володіють у тому чи іншому обсязі дієздатністю. Якщо ж виникає необхідність вчинення правочину недієздатною особою, то від імені недієздатного правочин вчиняють його законні представники — батьки, усиновителі, опікуни, піклувальники. Якщо ж правочин вчиняється недієздатними особами, то він визнається недійсним. Наслідком його є, як правило, двостороння реституція, тобто кожна зі сторін зобов'язана повернути іншій все одержане за правочином.
Ознакою правоздатності організації є її статус юридичної особи. Правочини юридичної особи не повинні суперечити цілям її діяльності та її статуту.
Зміст правочину становлять цивільні права й цивільні обов'язки сторін, які зумовлені їхньою волею. Насамперед воля сторін має відповідати нормам права. Якщо воля сторін суперечить вимогам права, то є підстави вважати такий правочин протизаконним. До таких правочинів належать гак звані фіктивні правочини, коли сторони ставлять за мету вчинити угоди без виникнення певних юридичних наслідків (уявний продаж майна), а також удавані правочини, тобто правочини, укладені з метою приховати інший правочин (під виглядом дарування здійснюється купівля — продаж),
Правочин є дійсним і набуває юридичної сили лише за умови, що справжня воля сторін і її зовнішнє вираження — волевиявлення — збігаються. Недійсними є правочини у випадках, коли волевиявлення не відображає справжньої волі сторін, тобто немає єдності (відповідності) волі й волевиявлення, що свідчить про відсутність справжнього бажання укласти правочин. Така розбіжність волі й волевиявлення має місце, коли правочин учиняється, зокрема, під впливом насильства, погрози, обману помилки, збігу тяжких обставин.
Насильство — це фізичний або психічний вплив на особу учасника правочину або його близьких з метою примусу до її вчинення.
Погроза — це вплив на учасника правочину або його близьких обіцянкою (погрозою) заподіяти майнову або немайнову шкоду. Погроза за змістом має бути серйозною, реальною, протиправною.
Обман — це навмисне введення іншої сторони в оману повідомленням їй фактів, які не відповідають дійсності. Обман має місце і тоді, коли одна із сторін замовчує обставини, які мають істотне значення для угоди.
Наслідками правочинів, які вчинено під впливом насильства, погрози і обману є визнання судом їх недійсними. Сторона, яка застосувала насильство, погрозу або обман зобов'язана відшкодувати другій стороні збитки в подвійному розмірі та моральну шкоду, що завдані у зв'язку з вчиненням таких правочинів.
Помилка — це відсутність справжнього уявлення про ті чи інші обставини, що мають значення для угоди; помилка має бути суттєвою і не стосуватися мети вчинення правочину.
Збіг тяжких обставин — це настання такого скрутного становища для однієї зі сторін угоди, яке примушує її укласти цю угоду на вкрай невигідних для себе умовах.
При визнанні такого договору недійсним кожна зі сторін зобов'язана повернути другій стороні все, що вона одержала на виконання цього правочину: сторона, яка скористалась тяжкою обставиною, зобов'язана, окрім того, відшкодувати другій стороні збитки і моральну шкоду, що завдані їй у зв'язку з вчиненням цього правочину.
Як зазначалося, будь-який цивільно-правовий договір є правочином. Отже, всі вимоги щодо правочинів рівною мірою стосуються і договорів.
Договір — це домовленість двох або більше сторін (громадян чи юридичних осіб), спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних правовідносин. Для виникнення договору необхідна воля сторін, що його укладають. Ця воля має збігатися, тобто волевиявлення сторін знаходить свою реалізацію в досягненні домовленості між ними. Предметом договору завжди є певна дія, але ця дія повинна бути тільки правомірною. Якщо предметом договору буде неправомірна дія, тобто незаконна, то такий договір визнається недійсним. Змістом будь-якого договору є права та обов'язки сторін, встановлені ним. Зміст будь-якого договору характеризується його умовами. Істотними визначаються такі умови договору, без яких договір не може вважатися укладеним. Істотними є ті умови договору, які визначені такими за законом або необхідні для договорів певного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою однієї зі сторін досягнуто згоди.
113. Позовна давність
У суспільних і, зокрема, правових відносинах велика роль належить факторові часу. На певні строки укладаються договори, з досягненням певного віку громадяни набувають повної дієздатності, права на одержання пенсії тощо. За висловом визначного філософа Г. Сковороди «...з усіх втрат втрата часу - найтяжча».
Особливе місце серед правових строків посідає строк позовної давності. Позовна давність — це строк, у межах якого особа може звернутись до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.
Цивільне законодавство розрізняє два види строків позовної давності - загальну і спеціальну. Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки. Вона застосовується у будь-яких випадках за умови, що законом не передбачено інший (спеціальний) строк. Спеціальні строки встановлюються для окремих вимог. Наприклад, один рік на спростування недостовірної інформації, поміщеної у засобах масової інформації; у зв'язку з недоліками придбаного товару; про розірвання договору дарування; у зв'язку з перевезенням вантажу, пошти; про стягнення неустойки (штрафу, пені) тощо. Позовна давність у п'ять років застосовується до вимог про визнання недійсними правочину (договору), вчиненого під впливом насильства або обману Позовна давність у десять років застосовується щодо оскарження правочинів (договорів), недійсність яких встановлена законом (нікчемні правочини), і визнання такого правочину недійсним судом не вимагається.
Позовна давність, встановлена законом, може бути збільшена за домовленістю сторін, але не скорочена за волею сторін у договірних відносинах.
Перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила. У разі порушення цивільного права або інтересу неповнолітньої особи позовна давність починається від дня досягнення нею повноліття.
Однак після початку перебігу строку позовної давності можуть виникати обставини, які впливають на нормальний перебіг строку давності, а тому такі обставини можуть призводити до: зупинення або переривання строку позовної давності.
Зокрема, перебіг строку позовної давності зупиняється:
- якщо пред'явникові позову перешкоджала надзвичайна або невідворотна за даних умов подія - непереборна сила (урагани, землетруси, воєнні дії);
- внаслідок встановлення законом відстрочки виконання зобов'язань — мораторій (може бути у випадках оголошення воєнного або надзвичайного стану); 3) якщо позивач або відповідач перебуває у складі Збройних Сил України або в інших збройних формуваннях, що переведені на воєнний стан.
Від дня припинення обставин, що були підставою для зупинення перебігу позовної давності, перебіг позовної давності продовжується.
Переривання перебігу позовної давності можливе у випадках:
3. вчинення особою дій, що свідчать про визнання нею свого боргу або іншого обов'язку;
4. пред'явлення особою позову до боржника. Після переривання перебіг позовної давності починається заново. Час, що минув до переривання перебігу позовної давності, до нового строку не зараховується.
Пред'явлення позову, залишеного без розгляду, не перериває перебігу строку позовної давності.
Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові. Якщо суд визнає поважними причини пропущення позовної давності, порушене право підлягає захисту.
Існують вимоги, на які позовна давність не поширюється. До таких належать:
4. вимоги, що випливають із порушення особистих немайнових прав;
4. вимоги вкладників банку (іншої фінансової установи) про видачу вкладу;
4. вимоги про відшкодування збитків, завданих каліцтвом, іншими ушкодженнями здоров'я або смертю;
4. вимоги власника або іншої особи про визнання незаконними правового акта органу власності або інше речове право;
4. на вимогу застрахованої особи (страхувальника) до страхової організації (страховика) про здійснення страхової виплати;
4. на вимогу центрального органу виконавчої влади, що здійснює управління державним резервом, стосовно виконання зобов'язань, що впливають із закону «Про державний матеріальний резерв».
114. Договір купівлі — продажу
Договір купівлі — продажу — один із найпоширеніших типів договорів, за яким продавець зобов'язується передати майно у власність покупцеві, а покупець зобов'язується прийняти майно і сплатити за нього визначену грошову суму. Цей договір відплатний, двосторонній, консенсуальний. Право продажу майна, крім випадків примусового продажу, належить власникові. Продаж майна провадиться за цінами, що встановлюються за погодженням сторін, якщо інше не передбачено законодавчими актами. При укладанні договору продавець зобов'язаний попередити покупця про всі права третіх осіб на продавану річ (право наймача, право застави, право довічного користування тощо). Право власності на продане майно переходить до покупця, як правило, з моменту передання речі.
Якість проданої речі мас відповідати умовам договору, а якщо таких вказівок у договорі немає — вимогам, що звичайно ставляться. Річ, що продається торговельною організацією, має відповідати стандартові, технічним умовам або зразкам, встановленим для речей цього роду. Покупець, якому продано річ неналежної якості, якщо її недоліки не були застережені продавцем, вправі за своїм вибором вимагати:
✵ або заміни речі, визначеної у договорі родовими ознаками, річчю належної якості;
✵ або відповідного зменшення купівельної ціни;
✵ або безоплатного усунення недоліків у речі продавцем чи відшкодування витрат покупця на їх виправлення;
✵ або заміни на такий самий товар іншої моделі з відповідним перерахуванням купівельної ціни;
✵ або розірвання договору з відшкодуванням покупцеві збитків.
Товаром може бути всяке майно, яке не вилучене з цивільного обороту. Більше того, товаром може бути майно, якого на момент укладання договору ще немає в натурі, наприклад, майбутній врожай або річ, яка буде виготовлена після укладення договору.
Слід мати на увазі й те, що стосовно деяких речей прийнято спеціальний порядок їх набуття, спеціальне оформлення договору: нотаріальне посвідчення, державна реєстрація (купівля — продаж домоволодінь, квартир, гаражів, автомашин, промислових об'єктів та ін.). Продаж алкогольних і тютюнових виробів, продукції засобів масової інформації еротичного чи сексуального характеру особам, які не досягай 18 років забороняються.
115. Договір майнового найму (оренди)
Договір майнового найму (оренди) — це договір, за яким наймодавець зобов'язаний надати наймачеві майно у тимчасове користування за плату. Наймачеві належить право власності на плоди, продукцію, доходи, одержані у результаті користування річчю, переданою у найм. Це двосторонній, сплатний, консенсуальний і, як правило, письмовий договір. За цим договором одна сторона — наймодавець — зобов'язана надати наймачеві майно у стані, що відповідає умовам договору і призначенню майна, і провадити за свій рахунок капітальний ремонт зданого у найм майна, якщо інше не передбачено законом або договором. Друга сторона — наймач — зобов'язана:
5. своєчасно вносити плату за користування майном;
6. користуватися майном відповідно до договору і призначення майна;
7. підтримувати найняте майно в належному стані;
8. провадити за свій рахунок поточний ремонт, якщо інше не встановлено законом або договором;
9. при припиненні договору найму повернути майно в тому стані, в якому він його одержав, з урахуванням нормального зносу, або у стані, обумовленому договором.
Строк договору майнового найму визначається за погодженням сторін. Коли договір майнового найму укладено без зазначення строку, він вважається укладеним на невизначений строк і кожна із сторін вправі відмовитися від договору в будь-який час, попередивши про це в письмовій формі другу сторону за один місяць, а у разі найму нерухомого майна - за три місяці. Наймодавець має право відмовитись від договору найму і вимагати повернення речі, якщо наймач не вносить плату за користування річчю протягом трьох місяців. Здавання наймачем найнятого майна в піднайом дозволяється лише за згодою наймодавця. Різновидами договору майнового найму можна вважати договір оренди. Орендою вважається засноване на договорі тимчасове й сплатне володіння та користування будинками, землею, природними ресурсами, підприємствами та іншими майновими комплексами і майном, необхідним орендареві для самостійного здійснення господарської та іншої діяльності.
116. Договір позики
За договором позики одна сторона (позикодавець) передає другій стороні (позичальникові) у власність гроші або речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов'язується повернути позикодавцеві таку саму суму грошей або рівну кількість речей того ж роду і якості. Сторонами договору можуть бути як фізичні, так і юридичні особи. Договір позики вважається укладеним у момент передачі грошей або речей.
Договір позики є реальним. Якщо сума цього договору не менш як у десять разів перевищує встановлений законом розмір неоподаткованого мінімуму доходів громадян, він має укладатись в письмової формі. Він може бути безоплатним і відплатним. Сплатним договір вважається тоді, коли в його умовах передбачено одержання позикодавцем від позичальника процентів на суму позики. Договір позики вважається безпроцентним, якщо він укладений між громадянами на суму, яка не перевищує п'ятдесятикратного розміру неоподатковуваного мінімуму доходів громадян і не пов'язаний із здійсненням підприємницької діяльності.
Якщо договір позики має бути укладений у письмовій формі, то його оспорювання в суді, як правило, не може ґрунтуватися на свідченнях свідків.
117. Договір дарування. Пожертва
За договором дарування одна сторона (дарувальник) передає безоплатно іншій стороні (обдаровуваному) майно (дарунок) у власність. Дарувальник повинен бути власником відчужуваного у такий спосіб майна. Цей договір є безоплатним, тому дарувальник не вправі вимагати від обдарованої особи зустрічних дій майнового або немайнового характеру. Договір вважається укладеним з моменту прийняття майна обдарованим.
Сторонами у договорі дарування можуть бути фізичні особи, юридичні особи, держава Україна, Автономна Республіка Крим, адміністративно-територіальні громади. Батьки (усиновлювачі), опікуни не мають права дарувати майно дітей та підопічних. Договір дарування між юридичними особами, які займаються підприємницькою діяльністю, не допускається, якщо право дарування прямо не передбачене у статуті дарувальника. Дарунком можуть бути рухомі речі, в тому числі гроші та цінні папери, нерухомі речі, майнові права, якими уже володіє дарувальник, а також ті, які можуть виникнути у нього у зв'язку зі здійсненням права інтелектуальної власності та інших прав.
Договір дарування предметів особистого користування та побутового призначення може бути укладений усно, договір дарування нерухомої речі укладається письмово і посвідчується нотаріусом, а договір дарування рухомих речей, які мають особливу цінність, укладається письмово. Договір дарування валютних цінностей на значну суму укладається письмово і посвідчується нотаріусом. Дарування тварин допускається після попереднього погодження з майбутнім власником.
Договором може бути встановлено обов'язок обдарованого вчинити певну дію майнового характеру на користь третьої особи або утриматись від її вчинення (сплачувати грошову допомогу, не виселяти особу з будинку, право користуватись певною ділянкою та ін.). Договором дарування може бути встановлений обов'язок дарувальника передати дарунок обдарованому в майбутньому (у певний термін або в разі настання певної обставини). До вимог про розірвання договору дарування застосовується позовна давність в один рік.
Пожертва. Як правило, юридичні особи укладають між собою відплатні договори. Водночас набувають поширення договори, за якими юридичні особи, що займаються підприємництвом, передають безоплатно майно різним громадським організаціям, благодійним фондам, некомерційним організаціям на засадах пожертви (спонсорства, меценатства, благодійництва тощо) для досягнення ними певної, наперед обумовленої, помсти. Пожертвувач має право здійснювати контроль за використанням пожертви, відповідно до встановленої мети (будівництва храму, придбання обладнання для лікарні, заснування притулку для бездомних, фінансування дитячого будинку та ін.).
118. Договір довічного утримання
Договір довічного утримання є договором, за яким громадянин (відчужувач) передає іншому громадянину або організації — юридичній особі (набувачу) будинок, квартиру, інше нерухоме майно або майно, що має значну цінність, натомість набувач майна зобов'язується надавати відчужувачеві довічне грошове або матеріальне забезпечення.
Договір довічного утримання має бути нотаріально засвідчений державним або приватним нотаріусом, а якщо він передбачає відчуження нерухомого майна, то підлягає також державній реєстрації. У договорі довічного утримання зазначається оцінка відчужуваного майна, яка встановлюється за погодженням сторін, а також конкретні види грошового і матеріального забезпечення, тобто суми, які має виплачувати набувач, та періодичність цих виплат і можливістьіндексації, надання харчування, догляду, медичного обслуговування, санаторно-курортного лікування та іншої необхідної допомоги.
Таку угоду можуть укладати і забезпечені громадяни, але які за станом здоров'я не можуть себе обслуговувати, тому допомога з боку набувача може полягати лише у догляді за ними (утриманні будинку, приготуванні їжі, супроводі на прогулянках та ін.).
Якщо утримання передбачає лише виплату певних платежів у грошах, то розмір грошової суми, що визначається у договорі, у розрахунку на місяць має бути не меншим від розміру грошової оцінки прожиткового мінімуму.
За договором довічного утримання набувач не має права під час дії договору відчужувати одержане майно. Випадкова втрата або пошкодження майна, одержаного набувачем, не звільняє набувача від обов'язків, взятих ним на себе за договором.
Договір довічного утримання може бути розірваний:
6. на вимогу відчужувача, якщо набувач майна не виконує обов'язків, взятих на себе за договором;
7. на вимогу набувача майна, якщо з незалежних від нього обставин його майновий стан змінився настільки, що він не в змозі надавати відчужувачеві обумовлене забезпечення.
У разі розірвання договору майно має бути повернене відчужувачеві. Витрати на забезпечення відчужувача, проведені набувачем майна до розірвання договору не відшкодовуються. Договір може бути розірваний також за одночасною згодою обох сторін.
Оскільки набувач зобов'язаний утримувати відчужувача довічно, то строк дії договору не можна визначити; такі договори є договорами з невизначеним строком і настання смерті відчужувача є умовою припинення договору.
У разі смерті набувача майна (фізичної особи) обов'язки за договором переходять до тих спадкоємців, до яких переходить майно, яке було відчужене за договором; у разі відсутності таких спадкоємців або у разі відмови їх від договору довічного утримання майно, яке раніше було відчужене з умовою довічного утримання, повертається відчужувачеві. Договір припиняється також за зверненням відчужувача до спадкоємців з вимогою повернення майна.
У разі реорганізації юридичної особи обов'язки за договором довічного утримання переходять до правонаступників юридичної особи, яка уклала договір; у разі ліквідації юридичної особи майно, яке раніше було відчужене з умовою довічного утримання, має бути повернене відчужувачеві.
Цивільний кодекс України допускає встановлення довічного утримання на користь кількох осіб (чоловіка і дружини; двох сестер і брата). Договором може бути обумовлено право на одержання утримання і на користь третіх осіб, яких визначає відчужувач майна.
Спірні питання, які виникають у процесі виконання договору, вирішуються судом і, якщо спір виник з приводу обсягу утримання, що надається, суд має керуватися принципами добросовісності і здорового глузду.
Задля запобігання спорам у договорі на довічне утримання бажано детально і чітко регламентувати види, обсяг, якість матеріального забезпечення, умови проживання «утриманця», надання медичної допомоги, можливість індексації грошових виплат тощо.
Слід зазначити, що договір на довічне утримання має гуманний характер і основною його метою є, насамперед, надання особам, які за станом здоров'я або внаслідок віку не можуть себе обслуговувати, постійного стороннього догляду. Перетворення укладання таких договорів на різновид підприємництва - небажане явище в суспільстві. Враховуючи, що відчужувані - це переважно немічні та одинокі люди, держава має взяти під контроль виконання таких договорів, доручивши здійснення контролю на органи опіки та піклування.
119. Цивільно-правова відповідальність. Делікт
Цивільно-правова відповідальність — це один з видів юридичної відповідальності, суть якої полягає у примусовому впливі на порушника цивільних прав і обов'язків шляхом застосування до нього санкцій переважно майнового характеру. Цивільно-правова відповідальність характеризується низкою особливостей, що вирізняють її серед інших видів юридичної відповідальності. Головними особливостями є:
7. переважно майновий її характер;
7. можливість добровільного здійснення її самим правопорушником (наприклад, правопорушник добровільно відшкодовує матеріальні збитки без втручання судових органів);
7. компенсаційна мета (поновлення порушених майнових або особистих немайнових прав);
7. можливість виявлення власної ініціативи у встановленні відповідальності (передбачення в договорі неустойки та її розмірів, умов розірвання договору та ін.);
5) додатковий характер для порушника (як правило, боржник, до якого застосовано цивільно-правову відповідальність, не звільняється від виконання зобов'язання в натурі).
Питання щодо віднесення відповідальності до певного виду - часткової, солідарної, субсидіарної - виникає лише у випадках порушення зобов'язання.
Цивільно-правове зобов'язання - це таке цивільне правовідношення, за якого одна особа (боржник) зобов'язаний здійснити на користь іншого (кредитора) певну дію або утриматися від певних дій, а кредитор має право вимагати вказаної поведінки від боржника. Кожна зі сторін у зобов'язанні може мати кілька учасників. Така участь кількох осіб може бути частковою чи солідарною. Часткове зобов'язання має місце тоді, коли в ньому беруть участь кілька кредиторів або кілька боржників і кожен із кредиторів має право вимагати виконання, а кожен із боржників повинен виконати зобов'язання у певній частці. Припускається, що ці частки є рівними, якщо інше не випливає із закону або договору. При частковій відповідальності кожна із зобов'язаних осіб відповідає у певній частці спільного боргу. Солідарні зобов'язання виникають тоді, коли вони передбачені договором або встановлені законом, зокрема при неподільності предмета зобов'язання. Якщо в такому зобов'язанні є один кредитор і кілька боржників, то кредитор має право вимагати виконання як від усіх боржників разом, так і від кожного з них окремо, причому як повністю, так і в частині боргу. Не одержавши повного задоволення від одного із солідарних боржників, кредитор має право вимагати не одержане з решти солідарних боржників. Усі боржники залишаються зобов'язаними доти, поки зобов'язання не буде погашене повністю. Виконання солідарного зобов'язання повністю одним із боржників звільняє решту боржників від його виконання.
Для субсидіарної або додаткової відповідальності характерне існування основного і додаткового боржників. Кредитор не може вибрати, до кого звернутися з вимогою - до основного чи додаткового боржника. В усіх випадках відповідальність несе основний боржник і лише у випадку неможливості стягнення з основного боржника можна притягти до відповідальності додаткового. Прикладом субсидіарної відповідальності може бути відповідальність батьків або піклувальників за шкоду, заподіяну неповнолітнім віком від 15 до 18 років (якщо у неповнолітнього немає майна або заробітку, достатнього для відшкодування заподіяних збитків, то до відповідальності притягаються батьки, усиновителі або піклувальники). Відповідальність залежить від підстави виникнення і поділяється на договірну та позадоговірну відповідальності.
Договірна відповідальність — це обов'язок однієї сторони відшкодувати збитки, завдані іншій стороні неналежним виконанням або невиконанням умов договору, тобто добровільно взятих на себе зобов'язань. Вона характеризується такими рисами:
8) до настання відповідальності сторони були зв'язані між собою певним цивільно-правовим зобов'язанням;
9) це зобов'язання виникло з укладеного договору;
10) підставою відповідальності боржника перед кредитором є факт невиконання чи неналежного виконання зобов'язання.
Позадоговірною визнається відповідальність, що настає у зв'язку із заподіянням шкоди однією особою (правопорушником) іншій особі (потерпілому), між якими відсутні договірні відносини.
Делікт — правопорушення, яке є підставою для притягнення правопорушника до передбаченої законом відповідальності. Деліктна відповідальність є наслідком позадоговірного заподіяння шкоди. Вона настає за таких умов:
10) заподіяння майнової шкоди (збитків);
10) протиправність діяння особи, яка заподіяла шкоду;
10) наявність причинного зв'язку між протиправними діями
особи, яка заподіяла шкоду, і цією шкодою;
10) наявність вини особи, яка заподіяла шкоду.
За деліктним зобов'язанням той, хто заподіяв шкоду, зобов'язаний у повному обсязі відшкодувати її, а інша сторона має право вимагати від заподіювача виконання його зобов'язання. На відміну від договірної відповідальності, деліктна відповідальність є порушенням загального правила не завдавати шкоди іншому.
Особливістю цивільно-правової відповідальності є те, що вона може наставати й без вини, якщо це передбачено законом або договором. Так, згідно з Цивільним кодексом боржник не звільняється від відповідальності за неможливість виконання грошового зобов'язання. Це означає, що у разі неможливості суб'єкта господарських відносин розрахуватися з кредиторами через відсутність коштів на його рахунку в банку, він, як правило, не звільняється від відповідальності.
Найпоширенішим випадком відповідальності особи без вини є відповідальність за шкоду, заподіяну джерелом підвищеної небезпеки. Джерелом підвищеної небезпеки є предмети матеріального світу (транспортні засоби, механізми, шкідливі викиди підприємства, вибухові речовини, отрути та ін.), які через свої специфічні особливості не піддаються повному контролю людини, що використовує ці предмети у своїх інтересах, і тому становлять підвищену небезпеку для оточення, оскільки мають високий ступінь імовірності заподіяння йому шкоди.
Відповідальність за шкоду, заподіяну джерелом підвищеної небезпеки, як правило, покладається на власника або володільця цього джерела, а не на особу, що безпосередньо ним керувала. Ця відповідальність настає незалежно від вини особи, що керувала джерелом підвищеної небезпеки, і вини його власника або володільця. Якщо джерело підвищеної небезпеки належить підприємству - юридичній особі, то вона й відповідає за заподіяну шкоду. Власники або володільці джерела підвищеної небезпеки звільняються від відповідальності за заподіяну шкоду, якщо доведуть, що шкода настала внаслідок непереборної сили або умислу потерпілого.
Особа не несе відповідальності, якщо в її діях нема складу правопорушення. Підставами звільнення від цивільно-правової відповідальності є, зокрема, випадок (казус) і непереборна сила.
Казусом є випадкова дія особи, яка має зовнішні ознаки правопорушення, але позбавлена елементу вини (умислу чи необережності) і не тягне юридичної відповідальності. Як правило, казус не залежить від волі особи і за існуючих умов не може бути передбачений.
Непереборна сила - це надзвичайна і невідворотна за певних умов подія. До таких подій належать землетруси, повені, урагани, лісові пожежі та інші стихійні лиха. Також непереборною силою можуть вважатися певні суспільні явища - воєнні дії, страйки тощо.
120. Спадкове право
Спадкове право - це сукупність норм цивільного права, що встановлюють порядок переходу прав і обов'язків (спадщини) від особи, що померла (спадкодавця), до інших осіб (спадкоємців). Спадкове право урегульоване шостою книгою нового Цивільного кодексу.
Підставою виникнення спадкових правовідносин є смерть громадянина або оголошення судом його померлим.
Переходять у спадок майнові права авторів, тобто право на винагороду за використання створеного ними твору, майнові права, пов'язані з винаходами, майнові права, що випливають з різноманітнихдоговорів. До спадщини включають і борги спадкодавця, проте спадкоємець, який прийняв спадщину, відповідає за ці борги лише в межах справжньої вартості спадкового майна, що перейшло до нього. Спадковим майном можуть бути також приватні підприємства, частки (паї) та вклади в майні господарських товариств.
Не входять до складу спадщини права та обов'язки, що нерозривно пов'язані з особою спадкодавця, зокрема:
10) Особисті немайнові права (честь, гідність, авторство).
10) Право на участь у товариствах та право членства в об'єднаннях громадян, якщо інше не передбачене законом або їхніми установчими документами.
10) Право на відшкодування збитків у зв'язку з каліцтвом або іншим ушкодженням здоров'я.
10) Права на аліменти, права на пенсію, допомогу або інші виплати, передбачені законом. Проте закон передбачає право спадкоємців на всі виплати спадкодавцю до моменту його смерті.
Спадкодавцями можуть бути тільки фізичні особи (громадяни України, іноземці, особи без громадянства). Після ліквідації юридичних осіб спадкування не буває. Спадкоємці — це носії права спадкування. Ними можуть бути особи, живі на момент смерті спадкодавця, а також діти померлого, зачаті за життя спадкодавця і народжені після його смерті. Спадкоємцями можуть бути також юридичні особи (благодійні фонди, лікарняні установи, будинки інвалідів, музеї, бібліотеки, громадські організації, партії та ін.) і держава.
Є два види спадкоємства: спадкоємство за заповітом і спадкоємство за законом. При цьому пріоритет належить заповіту, бо спадкоємство за законом застосовується ,зокрема тоді, коли:
✵ заповіту немає;
✵ заповіт визнано недійсним;
✵ спадкоємці, призначені в заповіті, померли до відкриття спадщини або відмовилися прийняти її;
✵ відсутня умова набуття спадщини спадкоємцями за заповітом, якщо заповіт був складений з умовою.
Заповіт може скласти будь-яка особа, яка досягла 18 років і є дієздатною. Заповідати можна лише те майно, яке є власністю громадянина. Заповіт повинен бути укладений у письмовій формі, де зазначаються місце і час його укладення. Заповіт має бути власноручно підписаним спадкодавцем і нотаріально засвідченим. У разі відсутності нотаріуса заповіт може бути засвідчений головним або черговим лікарем, головою сільради, командиром військового підрозділу, капітаном корабля та рядом інших посадових осіб, яким надано таке право.
Цивільний кодекс допускає складання секретних заповітів, які засвідчуються нотаріусом без ознайомлення з його змістом. Нотаріус ставить свій підпис на заклеєному конверті з текстом заповіту. Відкривається конверт у присутності спадкоємців і двох свідків.
Заповіт може бути складено подружжям. Це означає, що подружжя може скласти спільний заповіт на випадок смерті одного з подружжя. Таким чином чоловік і дружина можуть заповідати свою спільну власність. У разі смерті чоловіка чи дружини частка у спільній власності переходить до другого з подружжя, але другий з подружжя вже не може щось змінити в цьому заповіті. У разі смерті останнього право на спадкування мають особи, визначені подружжям у заповіті.
Заповідач може обумовити виникнення в особи, що названа у заповіті, права на спадкування наявністю певної умови, як пов'язаної, так і не пов'язаної з її поведінкою (проживання у певному місці, народження дітей, здобуття освіти).
Умова зазначена в заповіті, має існувати на час відкриття спадщини. Умова, зазначена в заповіті, є недійсною, якщо вона суперечить законові або моральним засадам суспільства. Особа, призначена у заповіті, не має права вимагати визнання умови недійсною на тій підставі, що не знала про неї або якщо настання її від неї не залежить.
Заповідач може зобов'язати спадкоємця до вчинення певних дій, спрямованих на досягнення суспільно корисної мети.
Спадкове право передбачає можливість складання спадкового договору. Спадковий договір, як і будь-який інший, передбачає наявність двох сторін. У ньому зазначається, що спадкодавець (відчужувач) після своєї смерті заповідає майно другій стороні договору (набувачу), але в разі виконання певних умов. Наприклад, якщо надаватиме спадкодавцю матеріальну або медичну допомогу, доглядатиме його господарство тощо. Умови можуть бути різні, але вони не повинні порушувати конституційні права і свободи людини. Зазначений вид договору має складатись у письмовій формі і нотаріально засвідчуватись.
Заповідач має право в будь-який час скасувати заповіт, скласти новий заповіт. Заповіт, який було складено пізніше, скасовує попередній заповіт, кожний новий заповіт скасовує попередній. Заповідач має також право у будь-який час внести до заповіту зміни та доповнення. Скасування заповіту, внесення до нього змін та доповнень проводяться заповідачем особисто.
Заповіт, складений особою, яка не мала на це права, а також заповіт, складений з порушенням вимог щодо його форми та засвідчення, є недійсним. За позовом зацікавленої особи суд визнає заповіт недійсним, якщо буде встановлено, що волевиявлення заповідача не було вільним і не відповідало його внутрішній волі (застосування щодо заповідача фізичного насильства, погрози, введення його в оману і т. д.).
Цивільне законодавство передбачає право на обов'язкову частку у спадщині. Малолітні, неповнолітні, а також повнолітні, але непрацездатні діти спадкодавця, непрацездатна вдова (вдівець) та непрацездатні батьки спадкують незалежно від змісту заповіту. Тобто незалежно від того, чи були вони зазначенні в ньому, чи ні. вони одержують половину частки, яка належала б кожному з них у разі спадкування за законом. Так, наприклад, якщо спадкодавець заповів все своє майно дружині за другим шлюбом, але має дорослого непрацездатного сина, то цей син має право на обов'язкову частку у спадщині в розмірі однієї чверті від вартості спадкового майна.
Спадкоємці за законом призиваються до спадщини в порядку черги. Цивільне законодавство передбачає п'ять черг спадкоємців.
У першу чергу право на спадкування за законом одержують у рівних частках діти і батьки спадкодавця і той з подружжя, який його пережив. При цьому неважливо, чи діти рідні, чи всиновленні — вони мають однакові права.
До другої черги належать рідні брати та сестри спадкодавця (в тому числі єдинокровні та єдиноутробні), дідусі й бабусі, як з боку батька так і з боку матері.
У третю чергу право на спадкування одержують рідні дядько та тітка спадкодавця.
У четверту чергу право на спадкування одержують особи, які проживали зі спадкодавцем однією сім'єю не менш як п'ять років до часу відкриття спадщини.
У п'яту чергу право на спадкування одержують інші родичі спадкодавця до шостого ступеня споріднення включно. У зазначену чергу право на спадкування за законом одержують і утриманці спадкодавця. При цьому утриманцем вважається неповнолітня або непрацездатна особа, яка не була членом сім'ї спадкодавця, але не менш як п'ять років одержувала від нього матеріальну допомогу, що була для неї єдиним або основним засобом для життя. Ступінь споріднення визначається за кількістю народжень, що віддаляють родича від спадкодавця.
Слід мати на увазі, що кожна наступна черга спадкоємців за законом одержує право на спадкування у разі відсутності спадкоємців попередньої черги. Спадкові права можуть набуватись за правом представлення. Так, онуки і правнуки спадкодавця спадкують ту частку спадщини, яка належала б за законом їхнім батькам, бабі й дідові, якби вони були живими, племінники спадкодавця успадковують ту частину спадщини, яка належала б за законом їхнім матері, батькові (сестрі, братові спадкодавця), якби вони були живі.
Не мають права на спадкування ні за заповітом, ні за законом особи, які умисно позбавили життя спадкодавця чи будь-кого з можливих спадкоємців або вчинили замах на їхнє життя, а також особи, які умисно перешкоджали здійсненню спадкодавцем своєї останньої волі і цим сприяли виникненню права на спадкування у них самих або близьких їм осіб.
Не мають права на спадкування за законом батьки після дітей, щодо яких вони позбавленні батьківських прав і не були відновлені у цих правах на момент відкриття спадщини, а також батьки (усиновлювачі) та повнолітні діти (усиновлені), інші особи, що ухилялися від виконання покладених на них за законом обов'язків щодо утримання спадкодавця, якщо ця обставина встановлена судом.
Не мають права на спадкування за законом один після одного особи, шлюб між якими визнаний судом недійсним.
За рішенням суду особа може бути усунена від права на спадкування за законом, якщо буде встановлено, що вона ухилялася від надання допомоги спадкодавцеві, який через похилий вік, важку хворобу або каліцтво був у безпорадному стані.
У разі відсутності спадкоємців як за законом, так і за заповітом, або усунення їх від права успадкування, за рішенням суду спадкове майно переходить у власність територіальній громаді села, селища або міста.
Законодавство встановлює справедливу норму, згідно з якою спадкоємці зобов'язані відшкодувати розумні витрати, яких зазнав один із них або інша особа на утримання, догляд, лікування та поховання спадкодавця. Ці витрати можуть бути стягнені в межах трьох років до смерті спадкодавця. Витрати на поховання, у тому числі на спорудження надгробного пам'ятника, а також інші розумні витрати відшкодовуються спадкоємцями тим особам, які їх фактично зазнали.
Спадкоємець за заповітом чи за законом має право прийняти спадщину, не приймати спадщини або відмовитись від неї. Спадщина приймається спадкоємцем особисто. Від імені малолітніх та недієздатних спадщину приймають їхні батьки або опікуни. Для прийняття спадщини встановлюється строк у шість місяців, який починається від дня відкриття спадщини. Часом відкриття спадщини визнається день смерті спадкодавця або оголошення судом його померлим.
ТЕМА 23. ЖИТЛОВЕ ЗАКОНОДАВСТВО
121. Конституційне право на житло. Житловий кодекс
Серед матеріальних потреб людей важливе значення має забезпеченість житлом. Від помешкання, в якому проживає людина, залежить її здоров'я, працездатність, моральний стан, сімейні стосунки, виховання дітей, нормальний відпочинок. Враховуючи важливість вирішення цієї проблеми, Конституцією України проголошено право кожного на житло, передбачено створення умов, за яких кожний громадянин матиме змогу побудувати житло, придбати його у власність або взяти в оренду.
Житлові будинки, побудовані громадянами України або придбані ними на основі цивільно-правових угод, є їх власністю. Громадяни можуть вчиняти щодо них будь-які дії, що не суперечать законові, можуть безоплатно або за плату передавати їх у володіння і користування іншим особам, а також відчужувати. Громадяни можуть також купити квартиру, збудовану на кошти будівельних організацій, вступити до житлово-будівельних кооперативів, члени яких після сплати пайових внесків стають власниками житлових приміщень. Передбачається організація пільгового кредитування будівництва житла громадянами, насамперед молодими сім'ями.
Згідно з Конституцією громадянам, які потребують соціального захисту (інваліди, ветерани війни і праці, учасники воєнних дій, багатодітні матері та ін.), житло надається державою або органами місцевого самоврядування безоплатно або за доступну для них плату відповідно до закону.
Сукупність правових норм, які регулюють умови і надання житлових приміщень громадянам, користування і розпорядження ними, права та обов'язки наймачів житлового приміщення, називають житловим правом. Більшість норм житлового права включено до Житлового кодексу України, чинного з 1 січня 1984 р. (зі змінами та доповненнями).У Кодексі передбачені:
✵ житлові права та обов'язки громадян;
✵ компетенція місцевих органів щодо використання, експлуатації і збереження державного житлового фонду;
✵ правила утримання та управління житловим фондом;
✵ відповідальність за порушення житлового законодавства;
✵ порядок розв'язання житлових спорів тощо.
Договір найму житлового приміщення. Важливу роль у житловому праві відіграє договір найму житлового приміщення, шляхом укладання якого в основному здійснюється забезпечення громадян житлом. Зміст цього договору полягає в тому, що наймач (особа, на ім'я якої видано ордер) одержує від наймодавця (власника житла) право користуватися житловим приміщенням у будинках державного, комунального чи громадського житлового фонду.
Житлове приміщення, що надається громадянам для проживання, має бути упорядкованим стосовно умов даного населеного пункту відповідно до встановлених санітарних і технічних вимог. Не допускається заселення одної кімнати особами різної статі, старшими за дев'ять років, крім подружжя.
Договір найму житлового приміщення є двостороннім, сплатним, письмовим та необмеженим у часі (безстроковим). Наймодавець зобов'язаний забезпечити належне утримання будинку та його обладнання, здійснювати капітальний ремонт.
Ці правила не поширюються на договір найму (оренду) житлового приміщення щодо будинків і квартир, які належать громадянам на праві власності. Такі договори укладаються з власником житлової площі за домовленістю сторін і відповідно до вимог закону щодо укладання правочинів.
Суттєве значення для укладення договору найму житлового приміщення має ордер на житлове приміщення — документ, на підставі якого здійснюється вселення у надане житлове приміщення в будинках державного, комунального, громадського житлового фонду або фонду ЖБК. Він видається на вільне житлове приміщення. В ордері вказується, кому він виданий, з якої кількості осіб складається сім'я громадянина, котрому надається квартира, її площа та адреса, за якою вона розташована; дата і номер рішення виконкому місцевої Ради чи райдержадміністрації і дата його видачі.
Житлове законодавство передбачає можливість позачергового надання житлової площі окремим категоріям громадян, до яких, зокрема, належать:
✵ громадяни, житло яких внаслідок стихійного лиха стало непридатним;
✵ громадяни, які повернулися з державних закладів;
✵ діти — інваліди, що не мають батьків;
✵ реабілітовані;
✵ особи, призначені батьками — вихователями дитячих будинків сімейного типу, для спільного проживання з дітьми.
Якщо у квартирі, в якій проживають два наймачі або більше, звільняється не ізольоване житлове приміщення, воно надається наймачеві суміжного приміщення. При цьому загальний розмір житлової площі не може перевищувати 13,65 кв. м на одну особу, крім випадків, коли члени сім'ї мають право на додаткову житлову площу (громадяни, що хворіють на тяжкі форми хронічних хвороб, а також ті, яким ця площа необхідна за умовами і характером виконуваної роботи). За тимчасової відсутності наймача або члена його сім'ї за ним зберігається житлове приміщення протягом шести місяців. Житлове приміщення зберігається за наймачем понад шість місяців у випадках:
✵ призову громадянина на строкову військову службу;
✵ тимчасового виїзду у зв'язку з характером роботи (екіпажі суден, геологічні, археологічні експедиції та ін.);
✵ у зв'язку з навчанням;
✵ поміщення дітей в інтернати, інші виховні та навчальні заклади;
✵ у зв'язку з виїздом на лікування;
✵ засудження до позбавлення волі.
Закон України «Про приватизацію державного житлового фонду» від 19 червня 1992 р. визначає правові основи приватизації житла, що перебуває в державній і комунальній власності, та подальшого його утримання й використання. Приватизація житла — це відчуження квартир (будинків) і належних до них господарських споруд і приміщень (підвалів, сараїв та ін.) державного та комунального житлового фонду на користь громадян України. До об'єктів приватизації належать квартири багатоквартирних будинків та одноквартирні будинки, які використовуються громадянами на умовах найму.
Не підлягають приватизації:
✵ квартири — музеї;
✵ квартири (будинки), розташовані на територіях закритих військових поселень, підприємств, установ та організацій, природних і біосферних заповідників, національних парків, парків - пам'яток садово-паркового мистецтва, ботанічних садів, історико-культурних заповідників, музеїв — заповідників;
✵ кімнати в гуртожитках;
✵ квартири (будинки), які перебувають в аварійному стані (в яких неможливо забезпечити безпечне проживання людей); • квартири (кімнати, будинки), віднесені до числа службових, а також квартири (будинки), розташовані в зоні безумовного (обов'язкового) відселення, забрудненій внаслідок катастрофи на Чорнобильській АЕС.
Передача займаних квартир (будинків) у приватну (для одиноких наймачів) та у приватну спільну власність здійснюється за письмовою згодою всіх повнолітніх членів сім'ї з обов'язковим визначенням уповноваженого власника квартири. Права всіх членів сім'ї на житлову площу однакові. Передача житла у власність громадян здійснюється безоплатно, виходячи з розрахунку встановленої норми (21 кв. м. загальної площі на наймача і на кожного члена сім'ї та додатково 10 кв. м. на сім'ю). Якщо загальна площа квартири більша за площу, яку має отримати сім'я наймача безоплатно, він здійснює доплату грошима або цінними паперами. Законом передбачені випадки, коли незалежно від розмірів загальної площі квартир вони безоплатно передаються у власність громадян. Так, безоплатно передаються у власність громадян однокімнатні квартири; квартири, в яких мешкають: сім'ї загиблих військовослужбовців або загиблих при виконанні державних і громадських обов'язків; ветерани війни; інваліди І і II груп; інваліди з дитинства; ветерани праці та ветерани Збройних Сил України; багатодітні сім'ї та деякі інші категорії громадян.
Кожний громадянин України має право приватизувати займане ним житло один раз. Приватизація житлового фонду здійснюється уповноваженими на це органами, створюваними виконкомами місцевих Рад, райдержадміністраціями, державними підприємствами, установами та організаціями. Передання квартир у власність громадян оформляється свідоцтвом про право власності на квартиру, яке реєструється в органах приватизації і не потребує нотаріального засвідчення. На початок 2006 року громадяни здійснили приватизацію понад 80% квартир і будинків державного і комунального житлового фонду.
122. Права та обов'язки власників і наймачів житлового приміщення
Права власників і наймачів житлових приміщень різняться і частково регламентуються різними нормативними актами. Якщо власник житлового приміщення має право на свій розсуд володіти, користуватися і розпоряджатися належним йому житловим приміщенням, тобто має право його продавати, дарувати, заставляти, заповідати, обмінювати або поселяти в нього інших осіб без погодження з органами державної виконавчої влади, то наймач житлового приміщення має право лише користуватися ним відповідно до вимог договору житлового найму та обмінювати його. При цьому обмін житлового приміщення він може здійснювати лише на підставі згоди на це органів державної влади. У разі смерті наймача житлового приміщення, коли у квартирі не залишилися проживати члени сім'ї, квартира переходить до державних органів, які надають її у користування іншим громадянам, а у разі смерті власника житлового приміщення воно переходить до спадкоємців за законом або за заповітом.
Громадяни повинні дотримуватися вимог Типового договору найму приміщення: не порушувати правил користування житловим приміщенням, санітарних правил утримання місць загального користування, не використовувати їхнє за призначенням, не порушувати правил експлуатації житла, не допускати безгосподарності при його утриманні. Не псувати житло, устаткування та об'єкти благоустрою.
Держава захищає житлові права громадян — як власників так і наймачів житлового приміщення. Згідно з Конституцією ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду. Лише у виняткових випадках (загроза стихійного лиха, самовільне захоплення житлоплощі) допускається виселення громадянина із займаної ним площі без рішення суду за санкцією прокурора.
123. Об'єднання співвласників багатоквартирного будинку. Житловий фонд соціального призначення
Закон України «Про об'єднання співвласників багатоквартирного будинку» від 23.11.2001 передбачив право співвласників багатоквартирних будників створювати юридичну особу - об'єднання співвласників багатоквартирного буднику (далі — об'єднання) з метою захисту своїх прав, належного утримання та використання неподільного і загального майна (вестибюлі, сходові клітки, горища, підвали, відділення ліфтів тощо, які є спільною власністю всіх співвласників) та прибуткової території, сприяти членам об'єднання в отриманні житлово-комунальних послуг належної якості та за обґрунтованими цінами і, водночас, забезпеченні своєчасної сплати коштів за ці послуги.
Як юридична особа об'єднання має печатку зі своїм найменуванням, розрахункові рахунки в установах банків. Об'єднання може здійснювати господарську діяльність для забезпечення власних потреб, але як неприбуткова організація не може розподіляти прибуток між членами об'єднання.
Для створення об'єднання ініціативна група у складі не менше як трьох власників квартир скликає установчі збори. Рішення зборів приймаються поіменним голосуванням і оформлюються особистим підписом кожного, хто проголосував.
Установчі збори правочинні якщо на них присутні більше п'ятдесяти відсотків власників, а рішення цих зборів вважається прийнятим, якщо за нього проголосувало не менше 2/3 присутніх осіб.
Установчі збори приймають рішення про створення об'єднання і затверджують його статут. Об'єднання вважається створеним з моменту видачі свідоцтва про державну реєстрацію.
У статуті об'єднання зазначаються:
5) Назва і місцезнаходження об'єднання.
6) Мета створення, завдання та предмет діяльності.
7) Перелік майна, що перебуває у сумісній власності (неподільного майна), права та обов'язки членів об'єднання щодо цього майна.
8) Порядок формування та повноваження статутних органів.
9) Порядок скликання, проведення та повноваження загальних зборів.
10) Права і обов'язки об'єднання.
11) Порядок та умови укладання договорів між об'єднанням та кожним власником квартир, приміщення.
12) Відповідальність за порушення статуту та рішень статутних органів.
Вищим органом управління об'єднанням є загальні збори, які правочинні за умов присутності на них більше половини членів об'єднання. Рішення зборів є обов'язковим для всіх членів об'єднання.
Для керівництва поточною діяльністю об'єднання збори обирають правління. Правління здійснює контроль за своєчасною сплатою членами об'єднання внесків і платежів та погашенням заборгованості;
укладає договори з суб'єктами підприємництва, які виконують роботи та надають послуги; розпоряджаються коштами об'єднання відповідно до затвердженого зборами кошторису; ведуть діловодство, бухгалтерський облік та звітність про діяльність об'єднання.
Обов'язками об'єднання є:
12) забезпечувати належний санітарний, протипожежний і технічний стан неподільного та загального майна, що належить членам об'єднання;
12) звітувати загальним зборам про виконання кошторису об'єднання за рік;
12) виконувати свої договірні зобов'язання;
12) Забезпечувати дотримання інтересів усіх членів об'єднання при встановленні умов і порядку володіння, користування і розпорядження спільною власністю, розподілі між членами об'єднання витрат на експлуатацію та ремонт неподільного і загального майна.
Частка в загальному обсязі обов'язкових платежів на утримання і ремонт неподільного майна встановлюється пропорційно до загальної площі приміщень, що перебувають у власності фізичних або юридичних осіб.
За умов, коли вартість квартир в новобудовах надзвичайно висока, для переважної більшості громадян України реалізація конституційного права на житло шляхом купівлі є недосяжною. Частково вирішення цього самого питання передбачено в Законі України «Про житловий фонд соціального призначення» від 12.01.2006 р. Цей закон має забезпечити реалізацію соціально незахищеними верствами населення права на отримання житла.
Соціальне житло (соціальні гуртожитки, соціальні будинки для ветеранів війни і праці, громадян похилого віку та інвалідів, спеціалізовані будинки для бідних та безпритульних тощо) має відповідати технічним нормам, санітарно-гігієнічним вимогам та бути придатним для проживання. Це житло не підлягає приватизації, продажу, даруванню, викупу, бронюванню, заставі та здачі в піднайм.
Правом взяття на соціальний квартирний облік користуються громадяни України, матеріальний стан яких не надає можливості найняти житло в населених пунктах, де вони проживають. Соціальний квартирний облік здійснюється відповідними органами місцевою самоврядування за місцем проживання на підставі їх заяви. До заяви на взяття на квартирний облік додаються документи, які підтверджують обґрунтованість визнання громадянина малозабезпеченим та таким,що потребує надання соціального житла. Право позачергового одержання квартир соціального житлового фонду, зокрема, мають: інваліди війни, особи які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи (категорії 1-2), діти сироти та діти інваліди.
ТЕМА 24. СІМЕЙНЕ ЗАКОНОДАВСТВО
124. Міжнародні стандарти в галузі охорони сім'ї та дитинства. Конвенція про права дитини
Основними міжнародно-правовими актами, ратифікованими Україною у цій юридичній галузі, є такі:
12) «Загальна декларація прав людини», прийнята 10 грудня 1948 року на першій сесії ООН, що відбулася в Парижі. Це перший в історії міжнародних відносин акт, в якому проголошено основні свободи та права людини, що підлягають загальній повазі та реалізації.
У ст. 16 Декларації зазначається:
а) чоловіки і жінки, які досягли повноліття, мають право без будь-яких обмежень за ознаками раси, національності або релігії одружуватися і засновувати сім'ю;
б) шлюб може укладатися тільки у разі вільної і повної згоди сторін, що одружуються;
в) сім'я є природним і основним осередком суспільства і має право на захист з боку суспільства та держави;
12) «Міжнародний пакт про громадянські та політичні права», прийнятий 16 грудня 1996 р. Генеральною Асамблеєю ООН;
12) «Міжнародний пакт про економічні, соціальні та культурні права», прийнятий 19 грудня 1996 р. Генеральною Асамблеєю ООН;
12) «Конвенція про ліквідацію всіх форм дискримінації щодо жінок», схвалена 18 грудня 1979 р. Генеральною Асамблеєю ООН;
12) «Конвенція про права дитини», схвалена 20 листопада 1989 р.
Держави — учасниці цієї Конвенції нагадують: ООН у «Загальній декларації прав людини» наголосила, що діти мають право на особливе піклування і допомогу; що сім'ї, як основному осередку суспільства і природному середовищу для зростання і благополуччя всіх її членів і особливо дітей, має бути наданий необхідний захист, Конвенцією визначається, що дитині для повного та гармонійного розвитку необхідно зростати в сімейному оточенні, в атмосфері щастя, любові та розуміння, дитина має бути повністю підготовлена до самостійного життя в суспільстві та вихована в дусі ідеалів, проголошених Статутом ООН, і особливо в дусі миру, гідності, терпимості, свободи, рівності й солідарності.
Відповідно до цієї Конвенції держави — учасниці зобов'язалися забезпечити дитині такі права:
7) право на життя, на виживання і здоровий розвиток;
8) право на ім'я та набуття громадянства;
9) право знати своїх батьків і право на їх піклування; на збереження індивідуальності; на возз'єднання з сім'єю, що перебуває в іншій державі;
10) право залишати будь-яку країну і повертатись у свою країну;
11) право вільно висловлювати свої погляди з усіх питань; право на свободу думки, совісті, релігії; на користування послугами системи охорони здоров'я; на охорону сімейного та особистого життя;
12) право на користування благами соціального забезпечення;
13) право на освіту;
14) право на захист від незаконного зловживання наркотичними засобами і психотропними речовинами, від усіх форм сексуальної експлуатації і сексуальних розбещень;
15) право на гуманне поводження, на захист від незаконного чи свавільного позбавлення волі.
Конвенція проголошує принцип рівної відповідальності обох батьків і законних опікунів за виховання дитини, встановлює обов'язок держави щодо піклування, заохочення та забезпечення прав дитини.
Державна політика України в галузі сім'ї та дітей спрямована на соціальну допомогу сім'ям та дітям і сприяння суспільному становленню й розвитку молоді.
Зокрема прийнято такі нормативно-правові акти:
2) Закони України «Про державну допомогу сім'ям з дітьми» (1992 р.), «Про сприяння соціальному становленню та розвитку молоді в Україні» (1993 р.);
3) Укази Президента України «Про Національну програму «Діти України» (1996 р.) та «Про Національний фонд соціального захисту матерів і дітей «Україна - дітям» (1996 р.);
4) постанови Кабінету Міністрів України «Про затвердження Порядку передачі дітей, які є громадянами України, на усиновлення громадянам України та іноземним громадянам і здійснення контролю за умовами їх проживання у сім'ях усиновителів» (1996 р.) та «Питання Центру по усиновленню дітей при Міністерстві освіти» (1996 р.), Закон України «Про соціальну роботу з дітьми та молоддю» від 21 червня 2001 р.
Крім того, низка важливих питань щодо державного захисту сім'ї, материнства, батьківства, дитинства, боротьби з безпритульністю тощо регулюється нормами цивільного, житлового, трудового, пенсійного законодавства та законодавства про освіту, охорону здоров'я тощо.
125. Сімейний кодекс України
Сімейне законодавство України складається із законів і підзаконних актів. Основні принципи цього законодавства закріплено у ст. 51 і 52 Конституції України:
Шлюб ґрунтується на вільній згоді жінки і чоловіка.
Кожен з подружжя має рівні права і обов'язки у шлюбі та сім'ї.
Батьки зобов'язані утримувати дітей до їх повноліття.
Повнолітні діти зобов'язані піклуватися про своїх непрацездатних батьків.
Сім'я, дитинство, материнство і батьківство охороняються державою.
Діти рівні у своїх правах незалежно від походження, а також від того, народжені вони у шлюбі чи поза ним.
Будь-яке насильство над дитиною та її експлуатація переслідуються за законом.
Утримання та виховання дітей — сиріт і дітей, позбавлених батьківського піклування, покладається на державу. Держава заохочує і підтримує благодійницьку діяльність щодо дітей».
Визначальним нормативно-правовим актом сімейного законодавства є Сімейний кодекс України, який прийнятий 10 січня 2002 р. і набрав чинності з 1 січня 2003 р. Кодекс є систематизованим законодавчим актом, в якому містяться норми права, що регулюють суспільні відносини в галузі сімейного права. Сімейний кодекс України регулює сімейні особисті немайнові та майнові відносини між подружжям; між батьками та дітьми, усиновлювачами та усиновленими, між матір'ю та батьком дитини щодо її виховання, розвитку та утримання.
Відповідно до Сімейного кодексу України держава бере під свою охорону кожну дитину, яка позбавлена належного батьківського піклування, охороняє сім'ю, материнство, дитинство, батьківство, створює умови для зміцнення сім'ї. Сімейні відносини регулюються на засадах справедливості, добросовісності та розумності, відповідно до моральних засад суспільства. Регулювання сімейних відносин здійснюється з урахуванням права на таємницю особистого життя та недопустимість свавільного втручання у сімейне життя. Слід зазначити, що новий Кодекс максимально розширює предмет регулювання. Він деталізує правове регулювання сімейних відносин у найрізноманітніших сферах, регулює не тільки сімейні особисті і майнові відносини між подружжям, батьками і дітьми, усиновителями і усиновленими, матір'ю і батьком дитини, але й між дідом і бабою, прадідом, прабабою і внуками, рідними братами і сестрами, мачухою, вітчимом і падчеркою, пасинком та іншими членами сім'ї. Нове законодавство дозволяє суду враховувати при вирішенні сімейних спорів місцеві звичаї, а також звичаї національної меншини, якщо це не суперечить законодавству і моральним засадам суспільства.
Сімейний кодекс, порівняно з попереднім законодавством, посилює захист прав дітей, як того вимагають діючі міжнародні договори України.
126. Порядок укладення шлюбу і створення сім'ї
Поняття шлюбу та сім'ї. Шлюб - це сімейний союз жінки та чоловіка, зареєстрований у державному органі реєстрації актів цивільного стану. Проживання однією сім'єю жінки та чоловіка без шлюбу не є підставою для виникнення у них прав та обов'язків подружжя. Шлюб є основою продовження людського роду, основою сім'ї - у цьому його суспільне значення.
Сім'я — це союз людей, права та обов'язки яких виникають зі шлюбу, родинних відносин, усиновлення (удочеріння) та прийняття дітей на виховання в сім'ю. Сім'я — це первинний основний осередок суспільства, в якому реалізуються дітородна, культурно-виховна та інші функції суспільного життя.
Сім'ю складають особи, які спільно проживають, пов'язані спільним побутом, мають взаємні права та обов'язки. Подружжя вважається сім'єю і тоді, коли дружина та чоловік у зв'язку з навчанням, роботою, лікуванням, необхідністю догляду за батьками, дітьми та з інших поважних причин не проживають спільно. Дитина належить до сім'ї своїх батьків і тоді, коли спільно з ними не проживає. Права члена сім'ї має і одинока особа. Сім'я створюється на підставі шлюбу, кровного споріднення, усиновлення, а також на інших підставах, не заборонених законом і таких, що не суперечать моральним засадам суспільства. Права члена сім'ї має і одинока особа.
Умови укладення шлюбу. Сімейним кодексом України визначається, що для укладення шлюбу необхідна взаємна згода осіб, які одружуються, і досягнення ними шлюбного віку. Шлюбний вік встановлюється такий: 18 років для чоловіків і 17 років для жінок. За заявою особи, яка досягла чотирнадцяти років, за рішенням суду їй може бути надано право на шлюб, якщо буде встановлено, що це відповідає її інтересам.
Заява про реєстрацію шлюбу подається жінкою та чоловіком особисто до будь-якого державного органу реєстрації актів цивільного стану (ОРАЦС) за їхнім вибором. Жінка та чоловік зобов'язані при цьому подати паспорт чи інші документи, що засвідчують їх особу та вік. Релігійний (церковний) обряд шлюбу (вінчання) не дає йому правового значення, тобто не породжує прав і обов'язків, передбачених шлюбно-сімейним законодавством. Якщо жінка і (або) чоловік не можуть через поважні причини особисто подати заяву про реєстрацію шлюбу до ОРАЦС, таку заяву, нотаріально засвідчену, можуть подати їхні представники. Повноваження представника мають бути нотаріально засвідчені.
Якщо реєстрація шлюбу у визначений день не відбулася, заява про реєстрацію шлюбу втрачає чинність після спливу трьох місяців від дня її подання.
Особи, які подали заяву про реєстрацію шлюбу, вважаються зарученими, але заручини не створюють обов'язку вступу в шлюб.
Особа, яка відмовилася від шлюбу, зобов'язана відшкодувати другій стороні затрати, що були нею понесені у зв'язку з приготуванням до реєстрації шлюбу та весілля. Такі затрати не підлягають відшкодуванню, якщо відмова від шлюбу була викликана протиправною, аморальною поведінкою нареченої (нареченого), прихованням нею (ним) обставин, що мають для того, хто відмовився від шлюбу, істотне значення (тяжкої хвороби, наявності дитини, судимості тощо).
Шлюб реєструється у присутності нареченої та нареченого після спливу одного місяця від дня подання особами заяви про реєстрацію шлюбу. За наявності поважних причин керівник державного органу реєстрації актів цивільного стану дозволяє реєстрацію шлюбу до спливу цього строку. Реєстрація шлюбу відбувається у приміщенні державного органу реєстрації актів цивільного стану, але за заявою наречених реєстрація може відбутися і за місцем їхнього проживання, за місцем надання стаціонарної медичної допомоги або в іншому місці, якщо вони не можуть з поважних причин прибути до державного органу реєстрації актів цивільного стану.
Перешкоди до укладення шлюбу. Не допускається шлюб: між особами, з яких хоча б одна перебуває в іншому шлюбі; між родичами прямої лінії споріднення; між повнорідними і неповнорідними братами і сестрами (повнорідними є брати і сестри, які мають спільних батьків; неповнорідними є брати і сестри, які мають спільну матір або спільного батька); між двоюрідними братами і сестрами. У шлюбі між собою не можуть перебувати рідні тітка, дядько та племінник, племінниця, усиновлювач та усиновлена ним дитина. Шлюб між усиновлювачем та усиновленою ним дитиною може бути зареєстрований лише в разі скасування усиновлення. Крім того, особи, які одружуються, мають бути взаємно обізнані про стан здоров'я один одного. Шлюб з особою, яка визнана недієздатною, визнається недійсним.
У паспортах осіб, що уклали шлюб, робиться відповідний запис про реєстрацію шлюбу і видається свідоцтво про шлюб. З цього часу особи, які уклали шлюб, стають подружжям — чоловіком і дружиною, сім'єю.
Шлюбний договір. Шлюбний договір може бути укладено особами, які подали заяву про реєстрацію шлюбу, а також особами які вже перебувають у шлюбі. Цей договір укладається в письмовій формі і нотаріально засвідчується.
Шлюбним договором регулюються майнові відносини між подружжям, визначаються їхні майнові права та обов'язки.
Шлюбний договір не може регулювати особисті відносини подружжя, а також особисті відносини між ними та дітьми. Шлюбний договір не може також зменшувати обсягу прав дитини, які встановлені Сімейним кодексом, а також ставити одного з подружжя у надзвичайно невигідне матеріальне становище.
У шлюбному договорі може бути визначене майно, яке дружина (чоловік) передає для використання на спільні потреби сім'ї, а також правовий режим майна, подарованого подружжю у зв'язку з реєстрацією шлюбу. У договорі може бути передбачено, що майно, набуте подружжям за час шлюбу, не стає об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, а вважається особистою приватною власністю одного з них.
Сторони можуть домовитися про можливий порядок поділу майна, у тому числі і в разі розірвання шлюбу. У шлюбному договорі сторони можуть передбачити використання належного їм обом або одному з них майна для забезпечення потреб їхніх дітей, а також інших осіб, включити до договору будь-які інші умови щодо правового режиму майна, якщо вони не суперечать моральним засадам суспільства.
Одностороння зміна умов шлюбного договору не допускається. На вимогу одного з подружжя шлюбний договір може бути розірваний за рішенням суду з підстав, що мають істотне значення, зокрема в разі неможливості його виконання.
127. Рівність прав та обов'язків подружжя
Сімейним кодексом України передбачено, що кожен з подружжя користується рівними правами і несе рівні обов'язки. Права та обов'язки подружжя поділяються на особисті та майнові. До особистих прав і обов'язків подружжя належать: обрання прізвища, вільний вибір кожним з подружжя занять, професії і місця проживання. Питання виховання дітей та інші питання життя сім'ї вирішуються подружжям спільно.
Наречені мають право обрати прізвище одного з них як спільне прізвище подружжя або надалі іменуватися дошлюбним прізвищем, а також наречена (наречений) мають право приєднати до свого прізвища прізвище нареченого (нареченої). Якщо вони обоє бажають мати подвійне прізвище, за їхньою згодою визначається, з якого прізвища воно буде починатися. Складення більше двох прізвищ не допускається, якщо інше не випливає зі звичаю національної меншини, до якої належить наречена і (або) наречений. Якщо на момент реєстрації шлюбу прізвище нареченої (нареченого) вже є подвійним, вона (він) має право замінити одну із частин свого прізвища на прізвище другого.
Сімейний кодекс України встановлює, що дружина та чоловік мають рівне право на повагу до своєї індивідуальності, до своїх звичок та уподобань, право на вільний вибір місця проживання. Усі найважливіші питання життя сім'ї мають вирішуватися подружжям спільно, на засадах рівності. Дружина і чоловік зобов'язані спільно піклуватися про побудову сімейних відносин між собою та з іншими членами сім'ї на почуттях взаємної любові, поваги, дружби, взаємодопомоги, повинні утверджувати повагу до будь-якої праці, яка виконується в інтересах сім'ї, спільно дбати про матеріальне забезпечення сім'ї. Чоловік зобов'язаний утверджувати в сім'ї повагу до матері. Дружина зобов'язана утверджувати в сім'ї повагу до батька.
До майнових прав подружжя належать їх права на особисту приватну власність, на спільну сумісну власність, на набуття та статус цих видів власності, права та обов'язки подружжя по утриманню.
Особистою приватною власністю дружини (чоловіка) є:• майно, набуте нею (ним) до шлюбу;
✵ майно, набуте нею (ним) за час шлюбу, але на підставі договору дарування або в порядку спадкування;
✵ майно, набуте нею (ним) за час шлюбу, але за кошти, які належали їй (йому) особисто;
✵ речі індивідуального користування, в тому числі коштовності, навіть тоді, коли вони були придбані за рахунок спільних коштів подружжя;
✵ премії, нагороди, які вона (він) одержала (одержав) за особисті заслуги;
✵ страхові суми, одержані нею (ним) за обов'язковим або добровільним особистим страхуванням.
✵ кошти, одержані як відшкодування завданої їй(йому) моральної шкоди.
Суд може визнати особистою приватною власністю дружини (чоловіка) майно, набуте нею (ним) за час окремого проживання у зв'язку з фактичним припиненням шлюбних відносин.
Якщо річ, що належить одному з подружжя, плодоносить, дає приплід або дохід (дивіденди), то він і є власником цих плодів, приплоду або доходу. Той з подружжя, хто є власником майна, визначає порядок володіння, користування і розпорядження ним, але при цьому мають враховуватися інтереси інших членів сім'ї, насамперед дітей.
Майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дитиною, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу).
Об'єктом права спільної сумісної власності є заробітна плата, пенсія, стипендія, інші доходи, одержані одним із подружжя і внесені до сімейного бюджету або внесені на його особистий рахунок у банківську (кредитну) установу. Якщо одним із подружжя укладено договір в інтересах сім'ї, то гроші, інше майно, в тому числі гонорар, виграш, які були одержані за цим договором, є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя.
Дружина та чоловік мають право на укладення між собою усіх договорів, які не заборонені законом, як щодо майна, що є їхньою особистою приватною власністю, так і щодо майна, яке є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя. Дружина, чоловік розпоряджаються майном, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, за взаємною згодою.
Для укладення одним із подружжя договорів, які потребують нотаріального засвідчення і (або) державної реєстрації, а також договорів стосовно цінного майна згода другого з подружжя має бути подана письмово. Згода на укладення договору, який потребує нотаріального засвідчення і (або) державної реєстрації, має бути нотаріально посвідчена. Договір, укладений одним із подружжя в інтересах сім'ї, створює обов'язки для другого з подружжя, якщо майно, одержане за договором, використане в інтересах сім'ї.
Подружжя має право домовитися між собою про порядок користування майном, що належить чоловіку та дружині на праві спільної сумісної власності. Дружина і чоловік мають право на поділ майна, що належить їм на праві спільної сумісної власності, незалежно від розірвання шлюбу. Розірвання шлюбу не припиняє права спільної сумісної власності на майно, набуте за час шлюбу. Розпорядження майном, що є об'єктом права спільної сумісної власності, після розірвання шлюбу здійснюється співвласниками виключно за взаємною згодою, відповідно до Цивільного кодексу.
Якщо дружина та чоловік не домовилися про порядок поділу майна, спір може бути вирішений судом.
У разі поділу майна, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором. При вирішенні спору про поділ майна суд може відступити від засади рівності часток подружжя за обставин, що мають істотне значення. Зокрема, якщо один із них не дбав про матеріальне забезпечення сім'ї, приховував, знищував чи пошкоджував спільне майно, витрачав його на шкоду інтересам сім'ї. За рішенням суду частка майна дружини (чоловіка) може бути збільшена, якщо з нею (з ним) проживають діти, а також непрацездатні повнолітні син, дочка, якщо розмір аліментів, які вони одержують, недостатній для їхнього фізичного, духовного розвитку та лікування.
Майно ділиться в натуральній формі, але неподільні речі присуджуються одному з подружжя, якщо інше не визначено домовленістю між ними. Речі для професійних занять присуджуються тому з подружжя, хто використовує їх у своїй професійній діяльності. Вартість цих речей враховується при присудженні іншого майна другому з подружжя.
Коли жінка та чоловік проживають однією сім'єю, але не перебувають у шлюбі між собою, майно, набуте ними за час спільного проживання, належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено письмовим договором між ними. Дружина, чоловік повинні матеріально підтримувати один одного. Право на утримання (аліменти) має гой із подружжя, який є непрацездатним, потребує матеріальної допомоги, за умови, що другий із подружжя може надати матеріальну допомогу. Непрацездатним вважається той із подружжя, який досяг пенсійного віку, встановленого законом, або інваліди І, II чи III групи. Один із подружжя є таким, що потребує матеріальної допомоги, якщо заробітна плата, пенсія, інші доходи не забезпечують йому прожиткового мінімуму, встановленого законом. Права на утримання не має той із подружжя, хто негідно поводився у шлюбних відносинах, а також той, хто став непрацездатним у зв'язку із вчиненням ним умисного злочину, якщо це встановлено судом.
Після розірвання шлюбу особа має право на утримання, якщо вона стала непрацездатною до розірвання шлюбу або протягом одного року від дня розірвання шлюбу і потребує матеріальної допомоги і якщо її колишній чоловік (колишня дружина) може надавати матеріальну допомогу. Подружжя має право укласти договір про надання утримання одному з них, у якому може визначити умови, розмір та строки виплати аліментів. Договір укладається у письмовій формі і нотаріально засвідчується.
128. Припинення шлюбу і визнання шлюбу недійсним
Шлюб припиняється внаслідок смерті або оголошення в судовому порядку померлим одного з подружжя. За життя шлюб може бути розірваний шляхом розлучення за заявою одного з подружжя або їх обох.
Розірвання шлюбу може провадитися як у судовому порядку, так і органами реєстрації актів цивільного стану.
Подружжя, яке не має дітей, має право подати до державного органу реєстрації актів цивільного стану заяву про розірвання шлюбу. Цей орган виносить постанову про розірвання шлюбу після спливу одного місяця від дня подання заяви, якщо вона не була відкликана. Шлюб розривається незалежно від наявності між подружжям майнового спору.
В органах реєстрації актів цивільного стану шлюб розривається також за заявою одного з подружжя, якщо другий із подружжя:
1) визнаний безвісно відсутнім;
C. визнаний недієздатним;
D. засуджений за вчинення злочину до позбавлення волі на строк не менш як три роки.
Подружжя, яке має дітей, наділене правом подати до суду заяву про розірвання шлюбу Суд виносить рішення про розірвання шлюбу, якщо буде встановлено, що заява відповідає справжній волі дружини та чоловіка і що після розірвання шлюбу не будуть порушені їхні особисті та майнові права, а також права їхніх дітей. Суд постановляє рішення про розірвання шлюбу після спливу одного місяця від дня подання заяви. До закінчення цього строку дружина і чоловік мають право відкликати заяву. Позов про розірвання шлюбу може бути поданий і одним із подружжя. Але позов не може бути пред'явлений протягом вагітності дружини та протягом одного року після народження дитини, крім випадків, коли один із подружжя вчинив щодо другого з подружжя або дитини протиправну поведінку, яка містить ознаки злочину.
При розгляді справи про розірвання шлюбу суд повинен установити справжні мотиви розлучення, з'ясувати фактичні взаємини подружжя і вжити заходів до примирення, якщо це не суперечить моральним засадам суспільства.
Шлюб розривається, якщо судом буде встановлено, що подальше спільне життя подружжя і збереження сім'ї стали неможливими і спільне життя подружжя суперечило б інтересам одного з них та інтересам їхніх дітей.
Від розлучення подружжя слід відрізняти визнання шлюбу недійсним. Визнання шлюбу недійсним провадиться в судовому порядку і лише тоді, коли були порушені умови укладання шлюбу, зокрема:
✵ якщо шлюб зареєстрований з особою, яка перебуває в іншому зареєстрованому шлюбі;
✵ коли шлюб зареєстрований між особами, які є родичами прямої лінії споріднення;
✵ коли шлюб був зареєстрований без вільної згоди жінки або чоловіка;
✵ коли такий шлюб є фіктивним, тобто без наміру створення сім'ї;
✵ коли шлюб зареєстрований з особою, яка визнана недієздатною.
Шлюб, визнаний судом недійсним, вважається таким з часу його укладення. Суд вирішує й інші питання щодо прав і обов'язків осіб, які перебувають у фіктивному шлюбі. Визнання шлюбу недійсним не впливає на права дітей, які народилися в такому шлюбі. Діти, зачаті або народжені у шлюбі, визнаному недійсним, мають ті самі права та обов'язки, що й діти, народжені в дійсному шлюбі.
129. Взаємні права та обов'язки батьків і дітей
Стосунки в сім'ї мають складатися на взаємній повазі, любові та матеріальній підтримці. Зазвичай батьки турбуються про своїх дітей за велінням серця, їх ніхто не примушує виконувати свій батьківський обов'язок. Утім, є і такі сім'ї, де батьки байдужі до своїх дітей, позбавляють їх усього того, на що діти мають право.
Діти також мають піклуватися про батьків, надавати їм необхідну допомогу і в разі необхідності матеріально підтримувати та доглядати за немічними членами сім'ї.
Взаємні права та обов'язки батьків і дітей ґрунтуються на походженні дітей, засвідченому в установленому порядку. Походження дитини від батьків, які перебувають між собою в шлюбі, засвідчується записом про шлюб батьків; від батьків, які не перебувають між собою у шлюбі, встановлюється шляхом подання спільної заяви батьком і матір'ю в органи реєстрації актів цивільного стану. У разі народження дитини у батьків, які не перебувають у шлюбі, за відсутності спільної заяви батьків батьківство може бути встановлено в судовому порядку за заявою одного з батьків або опікуна (піклувальника) дитини, особи, на утриманні якої перебуває дитина, і самої дитини після досягнення нею повноліття. Діти, походження яких встановлене за спільною заявою батьків або рішенням суду, мають такі ж права та обов'язки щодо батьків та їхніх родичів, що й діти, які народилися від осіб, що перебувають у шлюбі. Якщо хтось із батьків відмовляється добровільно надавати дітям матеріальну допомогу, що частіше трапляється, коли батьки вже перестали жити разом, то закон передбачає можливість стягнення з нього певної суми грошей (аліментів).
За рішенням суду кошти на утримання дитини (аліменти) присуджуються у частці від доходу її батька (матері)) і (або) у твердій грошовій сумі.
При визначенні розміру аліментів суд враховує:
3) стан здоров'я та матеріальне становище дитини;
4) стан здоров'я та матеріальне становище платника аліментів;
3) наявність у платника аліментів інших дітей, непрацездатних чоловіка, дружини, батьків, дочки, сина.
Якщо місце проживання батьків невідоме або вони ухиляються від сплати аліментів, або не мають можливості утримувати дитину, їй призначається тимчасова державна допомога.
Батьки мають право укласти договір про сплату аліментів на дитину, у якому визначити розмір та строки виплати. Умови договору не можуть порушувати права дитини, встановлені Сімейним кодексом.
За загальним правилом батьки зобов'язані утримувати дітей до досягнення ними повноліття. Але якщо повнолітні дочка, син продовжують навчання і у зв'язку з цим потребують матеріальної допомоги, батьки зобов'язані утримувати їх до досягнення двадцяти трьох років за умови, що вони можуть надавати таку допомогу. Батьки зобов'язані також утримувати своїх повнолітніх непрацездатних дочку, сина, які потребують матеріальної допомоги.
До особистих прав та обов'язків батьків щодо дітей належать право надавати прізвище, ім'я та по батькові, визначати їхнє громадянство, віросповідання, місце проживання, представляти і захищати їхні інтереси, нести відповідальність за їхні неправомірні вчинки.
Батьки і діти зобов'язані надавати взаємну моральну підтримку та матеріальну допомогу один одному.
Після того, як діти стають повнолітніми, а батьки непрацездатними і такими що, потребують матеріальної допомоги, діти повинні утримувати батьків. Якщо ж син або дочка не виконують цього обов'язку, то їх до цього може примусити суд. Суд визначає розмір аліментів на батьків у твердій грошовій сумі і (або) у частці від заробітку (доходу) з урахуванням матеріального та сімейного стану сторін. При визначенні розміру аліментів та додаткових витрат суд бере до уваги можливість одержання утримання від інших дітей. Повнолітні діти, які сплачують аліменти на батьків, можуть бути притягнуті до участі в додаткових витратах, викликаних винятковими обставинами (тяжкою хворобою, каліцтвом, для оплати праці осіб, які доглядають за батьками, тощо).
130. Усиновлення (удочеріння). Патронат
Усиновлення — це прийняття усиновлювачем у свою сім'ю особи на правах дочки чи сина, здійснене на підставі рішення суду. Усиновлення провадиться винятково в інтересах дитини. Усиновленою може бути дитина (у виняткових випадках суд може постановити рішення про усиновлення повнолітньої особи), яка не має матері, батька або була позбавлена їхнього піклування. Суд бере до уваги сімейний стан усиновлювача, зокрема відсутність у нього своїх дітей, та інші обставини, що мають істотне значення.
Дитина, покинута в пологовому будинку, в іншому закладі охорони здоров'я або яку відмовилися забрати звідти батьки, інші родичі, може бути усиновлена після досягнення нею двомісячного віку.
Якщо на обліку дітей для можливого усиновлення перебувають рідні брати та сестри, вони не можуть бути, як правило, роз'єднані при усиновленні.
Усиновлювачем дитини може бути повнолітня дієздатна особа, старша за дитину, яку вона бажає усиновити, не менш як на п'ятнадцять років. Кількість дітей, яких може усиновити один усиновлювач, не обмежується.
Не можуть бути усиновлювачами особи:
4) обмежені у дієздатності;
4) визнані недієздатними;
4) позбавлені батьківських прав;
4) що були усиновлювачами іншої дитини, але усиновлення було скасоване або визнане недійсним з їхньої вини;
4) що перебувають на обліку або на лікуванні у психоневрологічному чи наркологічному диспансері;
4) що зловживають спиртними напоями або наркотичними засобами;
4) що не мають постійного місця проживання та постійного заробітку (доходу);
4) що страждають на хвороби, перелік яких затверджений Міністерством охорони здоров'я України.
Усиновлення дитини здійснюється за вільною згодою її батьків, яка може бути дана лише після досягнення дитиною двомісячного віку. Письмова згода батьків на усиновлення засвідчується нотаріусом. Для усиновлення дитини потрібна також її згода, яка дається у формі, що відповідає вікові дитини. Усиновлення проводиться без згоди дитини, якщо вона у зв'язку з віком або за станом здоров'я не усвідомлює факту всиновлення.
Усиновлення дитини проводиться без згоди батьків, якщо вони:
4) невідомі;
4) визнані безвісно відсутніми;
4) визнані недієздатними;
4) позбавлені батьківських прав щодо дитини, яка усиновлюється.
Усиновлення дитини може бути проведено без згоди повнолітніх батьків, якщо судом встановлено, що вони, не проживаючи з дитиною понад шість місяців без поважних причин, не проявляють щодо неї батьківської турботи та піклування, не виховують та не утримують її.
На усиновлення дитини одним із подружжя потрібна письмова згода другого з подружжя, за винятком випадку, коли подружжя проживають окремо.
Суд, постановляючи рішення про усиновлення дитини, враховує обставини, що мають істотне значення, зокрема:
6) стан здоров'я та матеріальне становище особи, яка бажає усиновити дитину, її сімейний стан та умови проживання, ставлення до виховання дитини;
7) мотиви, на підставі яких особа бажає усиновити дитину;
8) мотиви того, чому другий із подружжя не бажає бути усиновлювачем, якщо лише один із подружжя подав заяву про усиновлення;
9) ставлення дитини до особи, яка бажає її усиновити;
10) як довго особа вже опікується дитиною;
11) особу дитини та стан її здоров'я.
За бажанням усиновлювача, державний орган реєстрації актів цивільного стану видає на підставі рішення суду свідоцтво про усиновлення.
Усиновлювачі мають право на таємницю усиновлення. Усиновлення надає усиновлювачеві права і накладає на нього обов'язки щодо дитини, яку він усиновив, у такому ж обсязі, який мають батьки щодо дитини.
Усиновлення може бути скасоване за рішенням суду, якщо:
1) воно суперечить інтересам дитини, не забезпечує їй сімейного виховання;
2) дитина страждає недоумством, на психічну чи іншу тяжку невиліковну хворобу, про що усиновлювач не знав і не міг знати на час усиновлення;
3) між усиновлювачем і дитиною склалися, незалежно від усиновлювача, стосунки, які роблять неможливими їхнє спільне проживання і виконання обов'язків.
Нове сімейне законодавство передбачає запровадження патронату над дітьми. За договором про патронат орган опіки і піклування передає дитину, яка є сиротою або з іншої причини позбавлена батьківського догляду, на виховання в сім'ю іншої особи (патронатного вихователя) до досягнення дитиною повноліття. За виховання дитини патронатному вихователю встановлюється плата, розмір якої визначається за його домовленістю з органом опіки і піклування. Проте це положення створює правову основу для укладення зазначених договорів з особами, які згодні і безкоштовно виховувати покинутих дітей.
На передачу дитини в сім'ю патронатного вихователя потрібна згода дитини, якщо вона досягла такого віку, коли може свідомо це висловити.
Патронатний вихователь зобов'язаний:
3) забезпечувати дитину житлом, одягом, харчуванням тощо;
3) створювати дитині умови для навчання, фізичного та духовного розвитку;
3) захищати дитину, її права та інтереси як опікун або піклувальник без спеціальних на те повноважень.
Договір про патронат може бути розірваний за згодою сторін або за рішенням суду в разі невиконання вихователем своїх обов'язків або якщо між ним та дитиною склалися стосунки, які перешкоджають виконанню обов'язків за договором.
131. Позбавлення батьківських прав
Батьки або один з них можуть бути позбавлені батьківських прав, якщо буде встановлено, що вони ухиляються від виконання своїх обов'язків з виховання дитини, у тому числі при відмові без поважних причин взяти дитину з пологового будинку (відділення) та з інших дитячих лікувально-профілактичних закладів, і протягом шести місяців не виявляють щодо неї батьківського піклування, жорстоко поводяться з нею, шкідливо впливають на неї своєю аморальною антигромадською поведінкою, вдаються добудь — яких видів експлуатації дитини, примушують її до жебракування та бродяжництва, якщо вони засуджені за вчинення умисного злочину щодо дитини, а також якщо є хронічними алкоголіками або наркоманами.
Позбавлення батьківських прав проводиться лише в судовому порядку. Справи про позбавлення батьківських прав розглядаються за заявою державних або громадських організацій, одного з батьків або опікуна (піклувальника) дитини за позовом прокурора, а також самої дитини, яка досягла чотирнадцяти років. При цьому необхідним є подання письмового висновку органів опіки і піклування, а також участь у судовому засіданні представника цього органу і прокурора.
При позбавленні батьківських прав обох батьків дитина передається на опікування органам опіки і піклування. Побачення з дитиною батьків, позбавлених батьківських прав, може мати місце з дозволу органів опіки і піклування, якщо такі побачення не позначаться шкідливо на здоров'ї та поведінці дитини.
Батьки, позбавлені батьківських прав, втрачають усі права, що ґрунтуються на факті спорідненості з дитиною, відносно якої вони позбавлені прав, у тому числі права вимагати від дитини в майбутньому надання їм утримання. Позбавлення батьківських прав не звільняє батьків від обов'язку утримання дітей - сплати аліментів тощо.
Поновлення провадиться лише в судовому порядку за заявою особи, позбавленої батьківських прав.
Законодавством встановлюється також порядок відібрання дітей від осіб без позбавлення їх батьківських прав. Тільки суд може прийняти рішення про відібрання дитини і передати її на опікування органам опіки і піклування незалежно від позбавлення осіб батьківських прав, якщо залишення дитини в осіб, у яких вона перебуває, небезпечне для неї (для її життя, здоров'я), для її морального виховання.
132. Опіка і піклування
Опіка і піклування встановлюються для виховання неповнолітніх дітей, які внаслідок смерті, хвороби батьків, позбавлення їх батьківських прав чи з інших причин лишилися без батьківського піклування, та для захисту особистих і майнових прав та інтересів цих дітей, а також для захисту таких прав повнолітніх осіб, які не можуть самостійно здійснювати свої права і виконувати свої обов'язки. Опіка встановлюється над неповнолітніми, які не досягай 14 років, і над громадянами, визнаними судом недієздатними внаслідок душевної хвороби.
Піклування встановлюється над неповнолітніми віком від 14 до 18 років і над громадянами, визнаними судом обмежено дієздатними. Опіка, піклування над дитиною встановлюються органом опіки та піклування, та судом. Опікуном, піклувальником дитини може бути за її згодою повнолітня дієздатна особа. У разі призначення дитині опікуна або піклувальника органом опіки та піклування враховуються їхні моральні якості, здатність до виховання дитини, ставлення до неї, а також бажання самої дитини. Органами, які приймають рішення щодо опіки і піклування, є районні, районні в містах Києві та Севастополі державні адміністрації, виконавчі комітети міських, районних у містах, сільських, селищних рад. Безпосереднє ведення справ щодо опіки і піклування покладається на відповідні відділи та управління місцевих державних адміністрацій чи виконавчих комітетів у межах їх компетенції. У селах і селищах справами опіки та піклування безпосередньо відають виконавчі комітети їхніх рад. Для допомоги в роботі при органах опіки та піклування створюються опікунські ради, що виконують дорадчі функції. До складу опікунських рад входять депутати, представники місцевих органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування (представники органів освіти, охорони здоров'я тощо) і громадськості.
У випадках визнання особи недієздатною, а також позбавлення батьківських прав щодо малолітньої дитини опікуна над ними призначає суд.
ТЕМА 25. ТРУДОВЕ ЗАКОНОДАВСТВО
133. Конституційне право на працю і відпочинок
Праця — основа життя і багатства суспільства, джерело внутрішнього зростання духовних якостей людини. Праця - це діяльність людини, що потребує витрат фізичної або розумової енергії і має своїм призначенням створення матеріальних і духовних цінностей. Праця є найважливішою умовою існування суспільства, його розвитку і вдосконалення.
У Конституції України (ст. 43) зазначається, що кожен громадянин має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується. Держава створює умови для повного здійснення громадянами права на працю, гарантує рівні можливості у виборі професії та роду трудової діяльності, реалізує програми професійно-технічного навчання, підготовки і перепідготовки кадрів відповідно до суспільних потреб.
Конституція України проголошує, що використання примусової праці забороняється. Не вважається примусовою працею військова або альтернативна (невійськова) служба, а також робота чи служба, яка виконується за вироком чи іншим рішенням суду або відповідно до законів про воєнний і про надзвичайний стан.
Кожен має право на безпечні й здорові умови праці, на заробітну плату, не нижчу від визначеної законодавством.
Конституція України забороняє використання праці жінок і неповнолітніх на небезпечних та шкідливих для їхнього здоров'я роботах, гарантує захист громадян від незаконного звільнення. Право на своєчасне одержання винагороди за працю захищається законом.
Ст. 44 Конституції України встановлює: ті, хто працює, мають право на страйк для захисту своїх економічних і соціальних інтересів.
Конституцією проголошується право не лише на працю, а й на відпочинок. Так, у ст. 45 зазначається, що кожен, хто працює, має право на відпочинок. Детальне регулювання громадян на працю, на страйк, на відпочинок здійснюється чинним законодавством.
134. Трудові правовідносини
Трудові правовідносини - це врегульовані нормами права відносини щодо застосування праці громадянина в якості працівника (робітника або службовця), який уклав трудовий договір з підприємством, установою, організацією або з фізичною особою. Ці відносини регулюються нормами трудового права, через що сторони наділяються взаємними правами і обов'язками. їх виконання забезпечується примусовою силою держави.
Отже, трудові правовідносини - це врегульовані нормами трудового права суспільні відносини між працівником і власником або уповноваженим ним органом чи фізичною особою, у яких одна сторона — працівник — зобов'язується виконувати роботу за певною спеціальністю, кваліфікацією чи посадою з підляганням внутрішньому трудовому розпорядку, а друга — власник або уповноважений ним орган чи фізична особа — зобов'язується виплачувати працівникові заробітну плату і забезпечувати умови праці, передбачені законодавством, колективним договором і угодою сторін. Зміст трудових правовідносин становлять права та обов'язки їх суб'єктів.
135. Кодекс законів про працю України (КЗпП)
КЗпП - це єдиний систематизований законодавчий акт, в якому містяться норми права, що регулюють галузь суспільних трудових відносин працівників і закріплюють суспільну організацію праці. КЗпП України прийнято 10 грудня 1971 р. (з подальшими змінами і доповненнями). Він складається з 18 глав: загальні положення; колективний договір; трудовий договір; забезпечення зайнятості вивільнюваних працівників; робочий час; час відпочинку; нормування праці; оплата праці; гарантії та компенсації, гарантії при покладенні па працівників матеріальної відповідальності за шкоду, заподіяну підприємству, установі, організації; трудова дисципліна; охорона праці; праця жінок; праця молоді; пільги для працівників, які поєднують роботу з навчанням; індивідуальні трудові спори; професійні спілки, участь працівників в управлінні підприємствами; трудовий колектив, державне соціальне страхування; нагляд і контроль за додержанням законодавства про працю.
КЗпП України — це лише основа трудового законодавства України. Верховна Рада України прийняла низку законів, які відіграють значну роль у вдосконаленні регулювання трудових відносин. Це Закони України: «Про охорону праці» від 14 жовтня 1992 р. (зі змінами і доповненнями), «Про колективні договори і угоди» , «Про оплату праці» від 24 березня 1995 р. (зі змінами), «Про відпустки» від 15 листопада 1996 р. та ін.
Визначальне місце посідає Закон України «Про зайнятість населення», прийнятий 1 березня 1991 р. (зі змінами і доповненнями). За умов ринкової економіки і рівноправності різних форм власності цим Законом визначаються правові, економічні та організаційні основи зайнятості населення України та його захисту від безробіття, а також соціальні гарантії з боку держави в реалізації громадянами права на працю. Закон вперше дає визначення зайнятості як діяльності громадян, пов'язаної із задоволенням особистих і суспільних потреб і такої, що, як правило, приносить їм дохід у грошовій або іншій формі.
136. Колективні договори і угоди
Колективний договір - правовий акт, який регулює трудові та соціально-економічні відносини найманих працівників і роботодавців на підприємствах, в установах та організаціях незалежно від форми власності, виду діяльності, галузевої належності. Колективний договір укладається також з фізичною особою, яка використовує найману працю. Представниками найманих працівників при укладенні трудових договорів можуть виступати органи профспілок чи їх об'єднань, представники (довірені особи) профспілкових організацій, які діють відповідно до своїх статутів, а у разі відсутності профспілок, представники, вільно обрані на загальних зборах (конференції) найманих працівників та уповноважені ними. Колективний договір укладається відповідно до чинного законодавства (статті 10—20 КЗпП України, Закон України «Про колективні договори і угоди» та ін.) та взятих сторонами зобов'язань і має на меті регулювання виробничих, трудових і соціально-економічних відносин, а також узгодження інтересів трудящих, власників та уповноважених ними органів.
Зміст колективного договору визначають сторони. У ньому передбачаються взаємні зобов'язання сторін щодо регулювання виробничих, трудових, соціально-економічних відносин, зокрема:3) зміни в організації виробництва і праці;
4) забезпечення продуктивної зайнятості;
5) нормування й оплата праці, встановлення форм, системи, розмірів заробітної плати та інших видів трудових виплат (премій, доплат, надбавок тощо);
6) встановлення гарантій, компенсацій, пільг;
7) участь трудового колективу у формуванні, розподілі та використанні прибутку підприємства, установи, організації (якщо це передбачено статутом);
8) установлення режиму роботи, тривалості робочого часу і відпочинку, умов і охорони праці; забезпечення житлово-побутового, культурного, медичного обслуговування, організації оздоровлення і відпочинку працівників;
9) гарантії діяльності профспілкової чи інших представницьких організацій трудящих.
У колективному договорі можна передбачити додаткові, порівняно з чинним законодавством і угодами, гарантії, соціально-побутові пільги.
Колективний договір підлягає реєстрації місцевими органами державної виконавчої влади. Колективний договір набирає чинності від дня підписання його сторонами або від дня, зазначеного в ньому, і діє до часу укладення нового договору або перегляду чинного, якщо інше не передбачено договором. Колективний договір поширюється на всіх працівників незалежно від того, чи є вони членами профспілки, і є обов'язковим як для власника або уповноваженого ним органу, так і для працівників. Контроль за виконанням колективного договору здійснюється безпосередньо сторонами, які його уклали, або уповноваженими ними представниками. Щорічно у строки, передбачені колективним договором, сторони, що його підписали, звітують про його виконання.
Угода — правовий акт, який укладається на державному, галузевому чи територіальному рівні з метою встановлення соціально-трудових гарантій для найманих працівників на відповідному рівні та регулювання трудових і соціально-економічних відносин між найманими працівниками і роботодавцем.
137. Трудовий договір: поняття та порядок укладення
Працівники реалізують право на працю шляхом укладення трудового договору.
Трудовий договір — це угода між працівником (робітником чи службовцем) і власником підприємства, установи, організації або уповноваженим ним органом чи фізичною особою. Працівник зобов'язується виконувати роботу, визначену цією угодою, з підляганням внутрішньому трудовому розпорядку. А власник підприємства, установи, організації або уповноважений ним орган чи фізична особа зобов'язуються виплачувати працівникові заробітну плату і забезпечувати умови праці, необхідні для виконання роботи, передбачені законодавством про працю, колективним договором і угодою сторін.
Працівник має право реалізувати свої здібності до продуктивної творчої праці шляхом укладення трудового договору на одному або одночасно на кількох підприємствах, в установах, організаціях, якщо інше не передбачено законодавством, колективним договором або угодою сторін.
Особливою формою трудового договору є контракт, в якому строк його дії, права, обов'язки і відповідальність сторін (у тому числі матеріальна), умови матеріального забезпечення та організація праці працівника, умови розірвання трудового договору, в тому числі дострокового, можуть встановлюватися угодою сторін. Контракт укладається письмово у двох екземплярах і підписується сторонами, які його уклали.
Поняття трудового договору включає три складових, тісно пов'язаних між собою частини: укладення трудового договору (прийом працівника на роботу); зміна трудового договору (переведення працівника на іншу роботу); припинення трудового договору (звільнення працівника з роботи (посади)).
Сторони трудового договору:
10) працівник (робітник чи службовець);
11) роботодавець - власник підприємства, установи, організації або уповноважений ним орган чи фізична особа. Представником власника, як правило, виступає керівник підприємства, установи, організації, який призначається або обирається.Строки і форма трудового договору. Трудовий договір може бути:
1. безстроковим, що укладається на невизначений строк;
2. на визначений строк, встановлений за погодженням сторін;
3. таким, що укладається на час виконання певної роботи.
Трудовий договір укладається, як правило, у письмовій формі.
Зміст трудового договору становлять його умови (права та
обов'язки сторін). Умови поділяються на два види: умови, що визначаються угодою сторін, і умови, що встановлюються законодавством про працю. Умови трудового договору, які визначаються угодою сторін, поділяються на обов'язкові (необхідні) та факультативні (додаткові).
Обов'язкові умови:
12) про місце і рід роботи;
13) про трудову функцію (діяльність);
14) про строки дії трудового договору;
15) про оплату праці тощо.
Факультативні (додаткові) умови трудового договору - це всі інші умови, які визначаються угодою сторін і не суперечать законові. Наприклад, про поліпшення житлових умов працівника та його сім'ї, про надання місця дитині працівника в дитячому садку підприємства тощо.
Порядок укладення трудового договору. При укладенні трудового договору громадянин зобов'язаний подати паспорт або інший документ, що посвідчує особу, трудову книжку, а у випадках, передбачених законодавством, - і документ про освіту (спеціальність, кваліфікацію), документ про стан здоров'я тощо. При укладенні трудового договору забороняється вимагати від осіб, що влаштовуються на роботу, відомості про їхню партійну та національну приналежність, походження, віросповідання і реєстрацію місця проживання та документи, надання яких не передбачено законодавством.
При укладенні трудового договору угодою сторін може бути обумовлене випробування з метою перевірки відповідності працівника роботі, яка йому доручається. Умова про випробування має бути передбачена у наказі (розпорядженні) про прийняття на роботу. Випробування не встановлюється у разі прийняття на роботу: осіб, які не досягай 18 років; молодих працівників після закінчення професійних навчально-виховних закладів; молодих спеціалістів після закінчення вищих навчальних закладів; осіб, звільнених у запас з військової чи альтернативної (невійськової) служби; при прийнятті на роботу і при переведенні в іншу місцевість на роботу на інше підприємство, в установу, організацію, а також в інших випадках, передбачених законодавством.
Строк випробування не може перевищувати трьох місяців, а в окремих випадках, за погодженням з відповідним комітетом профспілки, - шести місяців. У випадку прийняття на роботу працівників за робочими спеціальностями випробування не може перевищувати одного місяця. Протягом випробування на працівника поширюється законодавство про працю. Коли строк випробування закінчився, а працівник продовжує працювати, то він вважається таким, що витримав випробування. Якщо протягом строку випробування буде встановлено невідповідність працівника роботі, на яку його прийнято, то керівник підприємства, установи, організації протягом цього строку вправі розірвати трудовий договір.
У разі укладення трудового договору між фізичною особою і працівником фізична особа повинна у тижневий строк з моменту фактичного допущення працівника до роботи зареєструвати укладений у письмовій формі трудовий договір у державній службі зайнятості за місцем свого проживання.
Умови трудового договору не можуть містити положень, що суперечать законам та іншим нормативно-правовим актам. Під час укладення трудового договору роботодавець повинен:
16) проінформувати працівника під розписку про умови праці та про наявність на його робочому місці небезпечних і шкідливих виробничих факторів, можливі наслідки їх впливу на здоров'я та про право працівника на пільги і компенсації за роботу в таких умовах відповідно до законодавства та колективного договору;
17) ознайомити працівників з правилами внутрішнього трудового розпорядку та колективним договором;
18) визначити працівникові робоче місце, забезпечити його необхідними для роботи засобами;
19) проінструктувати працівника з техніки безпеки, виробничої санітарії, гігієни праці і протипожежної охорони.
Укладення трудового договору оформляється наказом чи розпорядженням власника або уповноваженого ним органу(керівника) про зарахування працівника на роботу.
138. Зміна умов трудового договору
Роботодавець не має права вимагати від працівника виконання роботи, не обумовленої трудовим договором. Переведення працівника на іншу роботу на тому ж підприємстві, в установі, організації, а також переведення його на роботу на інше підприємство, в установу, організацію або в іншу місцевість, тимчасове переведення на іншу роботу в разі виробничої потреби чи простою підприємства допускається лише за згодою працівника.
Власник або уповноважений ним орган має право перевести працівника: строком до одного місяця на іншу роботу, не обумовлену трудовим договором, без його згоди, якщо вона не протипоказана працівникові за станом здоров'я, лише для відвернення або ліквідації наслідків стихійного лиха, епідемій, виробничих аварій, а також за інших обставин, які ставлять або можуть поставити під загрозу життя чи нормальні життєві умови людей.
Не вважається переведенням на іншу роботу і тому не потребує згоди працівника переміщення його на тому ж підприємстві, в установі, організації на інше робоче місце, в інший структурний підрозділ у цій же місцевості, доручення роботи на іншому механізмі або агрегаті у межах спеціальності, кваліфікації чи посади, які обумовлені трудовим договором, за винятком переміщення працівника на роботу, протипоказану йому за станом здоров'я.
Працівника, який за станом здоров'я відповідно до медичного висновку потребує надання легшої роботи, роботодавець повинен перевести за згодою працівника на таку роботу на строк, зазначений у медичному висновку.
139. Підстави та порядок припинення трудового договору
Законодавство про працю України (ст. 36 КЗпП України) встановлює такі підстави припинення трудового договору:
1. угода сторін;
2. закінчення строку трудового договору, крім випадків, коли трудові відносини фактично тривають і жодна із сторін не поставила вимогу про їх припинення;
3. призов або вступ працівника на військову службу, направлення на альтернативну (невійськову) службу;
4. розірвання трудового договору з ініціативи працівника, з ініціативи власника або уповноваженого ним органу або на вимогу профспілкового чи іншого уповноваженого на підприємстві трудовим колективом органу;
5. переведення працівника за його згодою на інше підприємство, в установу, організацію або перехід на виборну посаду;
6. відмова працівника від переведення на роботу в іншу місцевість разом з підприємством, установою, організацією, а також відмова від продовження роботи у зв'язку зі зміною істотних умов праці;
7. набрання законної сили вироком суду, яким працівника засуджено (крім випадків умовного засудження і відстрочки виконання вироку) до позбавлення волі, виправних робіт не за місцем роботи або до іншого покарання, що виключає можливість продовження даної роботи;
8. підстави, передбачені контрактом.
Припинення (розірвання) трудового договору може бути як з ініціативи працівника, так і з ініціативи власника або уповноваженого ним органу чи фізичної особи — роботодавця.
Розірвання трудового договору з ініціативи власника (керівника) (ст. 40 КЗпП України). Власник може розірвати трудовий договір лише у випадках:
1) змін в організації виробництва і праці, в тому числі ліквідації, реорганізації, банкрутства або перепрофілювання підприємства, установи, організації, скорочення чисельності або штату працівників, а так само в разі скасування допуску до державної таємниці, якщо виконання покладених на нього обов'язків вимагає доступу до державної таємниці;
2) виявленої невідповідності працівника займаній посаді або виконуваній роботі внаслідок недостатньої кваліфікації або стану здоров'я, які перешкоджають продовженню даної роботи, а так само в разі скасування допуску до державної таємниці, якщо виконання покладених на нього обов'язків вимагає доступу до державної таємниці;
3) систематичного невиконання працівником без поважних причин обов'язків, покладених на нього трудовим договором або правилами внутрішнього трудового розпорядку, якщо до працівника раніше застосовувалися заходи дисциплінарного чи громадського стягнення;
4) прогулу (в тому числі у разі відсутності на роботі більше трьох годин протягом робочого дня) без поважних причин;5) нез'явлення на роботу протягом більше чотирьох місяців внаслідок тимчасової непрацездатності, не рахуючи відпустки по вагітності і родах, якщо законодавством не встановлений триваліший строк збереження місця роботи (посади) при певному захворюванні. За працівниками, які втратили працездатність у зв'язку з трудовим каліцтвом або професійним захворюванням, місце роботи (посади) зберігається до відновлення працездатності або встановлення інвалідності;
6) поновлення на роботі працівника, який раніше виконував цю роботу;
7) появи на роботі в нетверезому стані, у стані наркотичного або токсичного сп'яніння;
8) вчинення за місцем роботи розкрадання (в тому числі дрібного) майна власника, встановленого вироком суду, що набрав законної сили, чи постановою органу, до компетенції якого входить накладення адміністративного стягнення або застосування заходів громадського стягнення.
Крім того, законодавством про працю (ст. 41 КЗпП України) передбачаються додаткові підстави розірвання трудового договору з ініціативи власника — роботодавця з окремими категоріями працівників у випадках:
8) одноразового грубого порушення трудових обов'язків керівником підприємства, установи, організації (філіалу, представництва, відділення та іншого відокремленого підрозділу), його заступниками, головним бухгалтером, його заступниками, а також службовими особами митних органів, податкових інспекцій, і службовими особами державної контрольно-ревізійної служби та органів державного контролю за цінами; винних дій керівника підприємства, установи, організації, внаслідок чого заробітна плата виплачувалася невчасно або у розмірах, нижчих від встановленого законом розміру мінімальної заробітної плати;
8) винних дій працівника, який безпо