Політологія: навчальний посібник Частина ІІ - Висоцький О.Ю. 2012

Лекція 6. Політична система суспільства та її структура
Проблеми формування багатопартійності в Україні

Україна, відійшовши від тоталітарної однонартійності, у 1990 р, стала на шлях формування багатопартійної системи. Відродження політичного

плюралізму і багатопартійності в Україні нерозривно пов'язане із процесом становлення і розбудови української державності. Можна виділити кілька етапів формування сучасної партійної системи в Україні.

I етап (1990 - 1993 pp.) — період початкової багатопартійності (т.зв. «національно-романтичний»). Його характерними рисами були:

- правове оформлення багатопартійності в 1990 р. внаслідок скасування 6 і 7 статей Конституції СРСР, в яких закріплювалася однопартійна система. Першими легалізованими партіями в 1990 - 1991 pp. стали: Українська республіканська партія (УРП), Українська селянська демократична партія (УСДП), Партія Зелених України (ПЗУ), Ліберальна партія (ЛПУ), Соціал-демократична партія України (СДПУ), Українська християнсько-демократична партія (УХДП), Соціалістична партія України (СПУ);

- визначальним при створенні партій був ідеологічний чинник. Уже в перші роки незалежності на програмно-ідеологічній та особистісній основі сформувався спектр політичних сил, що відображав практично усі ідеологічні позиції — від крайньо-лівих до крайньо-правих;

- нові партії були нечисленними, мало відповідали реальним потребам громадян та не були залученими до вироблення державної політики;

- партійні структури, маючи лише попередні програми без механізмів їх реалізації, не могли стати повноцінними суб'єктами політичної системи. Але на виборах до Верховної Ради 1990 р. представники опозиційних партій та рухів переважно національного спрямування дістали близько чверті мандатів і, тим самим, стали досить впливовою силою всередині законодавчого органу. Вплив партій цього спрямування проявився зокрема в прийнятті Верховною Радою постанови про заборону діяльності Компартії України після спроби державного перевороту 19 - 21 серпня 1991 р. у Москві.

Закінчується перший етап партійної еволюції в 1993 р. з перетворенням Народного Руху України (НРУ) у політичну партію і реєстрацією забороненої Комуністичної партії України (КПУ).

II етап партійного будівництва тривав з 1993 р. до 1998 p., тобто до парламентських виборів за новою змішаною мажоритарно-пропорційною виборчою системою. Дослідники визначають цей період партійного розвитку як етап атомізованої багатопартійності.

Основні риси періоду атомізованої багатопартійності:

- на тлі соціально-економічних проблем, що охопили українське суспільство в цей період, спостерігається організаційне оформлення партій і подальше зростання їх кількості. Станом на початок 1996 р. було зареєстровано 40 партій;

- однак партії ще не мали такого рівня впливу, який допоміг би їх фракціям створити більшість у парламенті та місцевих представницьких органах, формувати склад уряду та органів виконавчої влади на місцях. Вибори 1994 р. не принесли ні бажаного зміцнення, ні укрупнення українських партій. Серед причин цього слід виділити: по-перше, Закон «Про вибори народних депутатів України» від 1993 p., встановивши мажоритарну систему виборів, фактично проігнорував партії; а по-друге, саме суспільство було ще недостатньо структурованим, а партії — недостатньо зрілими, особливо в питанні визначення і розширення своєї соціальної бази.

Станом на травень 1994 р. у Верховній Раді XIII скликання були представлені депутати від 16 партій (194 депутати), але більше 1% депутатських мандатів здобули лише 6 політичних сил.

- правоцентристський (національно-демократичний) та лівий напрям отримали своїх фаворитів. У 1993 р. відбулася трансформація громадської політичної організації НРУ у політичну партію, а також було знято заборону з діяльності КПУ. Вибори 1994 р. підтвердили домінуючі позиції цих політичних сил;

- вплив ідеологічного чинника на створення партій відчутно зменшується і поєднується з іншими факторами. Створюються партії, що відбивають і захищають інтереси державно-політичної еліти (створення так званих «партій влади»), фінансово-промислових груп. Серед прикладів партій, створених адміністративним втручанням, можна назвати Народно-демократичну партію (НДП), Аграрну партію України (АПУ).

IIІ етап (1998 - 2006 pp.) — період формування системи поляризованого плюралізму. Початком цього етапу є проведення виборів 1998 р. на новій мажоритарно-пропорційній основі, яка діяла до парламентських виборів 2006 р. Зміна виборчої системи з мажоритарної системи абсолютної більшості на змішану мажоритарно-пропорційну стимулювала трансформацію партійної системи з атомізованої в систему поляризованого плюралізму. Про це свідчать такі характеристики:

- значна поляризація серед політичних сил, ідеологічна несумісність крайніх екстрем політичного спектру;

- існування політичного центру і двосторонньої опозиції;

- наявність політичних сил, які відмовляються визнавати чи ставлять під сумнів легітимність існуючих у державі порядків;

- зростає чисельність політичних партій, утворюються їхні структури в регіонах;

- зменшення кількості безпартійних депутатів та зміцнення статусу політичних партій завдяки проведенню виборів на партійній основі;

- скорочення кількості політичних партій, представлених у парламенті. У 1998 р. результати голосування за партійними списками показали, що 9 політичних партій (СелПУ та СПУ у блоці) подолали чотирьохвідсотковий виборчий бар'єр і здобули представництво в Верховній Раді України (КПУ, НРУ, СелПУ, СПУ, ПЗУ, НДП, Громада, ПСПУ, СДПУ(о)). Серед народних депутатів, обраних в одномандатних виборчих округах, безпартійних було лише 114 осіб, тобто 51,12 %.

Слід відмітити також позитивну тенденцію посилення позицій політичних партій у суспільстві. Із загальної кількості кандидатів у народні депутати на виборах 1998 р. 56,6 % були висунуті політичними партіями та виборчими блоками партій.

Посиленню ролі партій у суспільстві сприяло не тільки запровадження змішаної виборчої системи, а й прийняття у 2001 році Закону «Про політичні партії України», яким регламентовано основи партійної діяльності.

За результатами парламентських виборів 2002 року, які також відбувалися за змішаною системою, в загальнодержавному багатомандатному округу до Верховної Ради України потрапило шість політичних партій або їх блоків, незважаючи на те, що у виборчому бюлетені було 33 партії /виборчі блоки (Блок Віктора Ющенка «Наша Україна», КПУ, Блок «За єдину Україну», «Виборчий блок Юлії Тимошенко», СПУ, СДПУ(о)).

Крім зазначених блоків та партій, за результатами виборів в одномандатних виборчих округах до парламенту потрапили тільки Виборчий блок політичних партій «Демократична партія України — партія «Демократичний союз» (5 мандатів), Виборчий блок політичних партій «Єдність» (4 мандати), Партія національно-економічного розвитку України (1 мандат), Українська морська партія (1 мандат), Українська Національна Асамблея (1 мандат). Але всі вони не вплинули суттєво на розклад сил у Верховній Раді.

У період з 1998 по 2006 pp. в розвитку партійної системи чітко простежувалися процеси дроблення та консолідації політичних сил. Особливо відчутними були процеси дроблення після виборів 1998 р. Розкол відбувся в партії «Громада», Народному Русі України, Народно-демократичній партії, Ліберальній партії, Демократичній партії України, Партії зелених України. Розколи в партіях привели до створення нових політичних об'єднань і фракцій у Верховній Раді. Але вже в 2002 р. на зміну стадії партійної роздрібненості приходить етап консолідації провідних політичних сил насамперед під час виборів і задля вирішення виборчих завдань. Це реалізовується через створення виборчих об'єднань та блоків. Головним чинником партійно-політичної структуризації є особистості політичних лідерів, а також етнокультурні та регіонально-політичні детермінанти електоральної бази провідних політичних сил.

IV етап розпочався після проведення парламентських виборів 2006 р. на новій, партійній основі. Система пропорційного представництва з закритими партійними списками сприяла розгортанню передвиборної боротьби між партіями як організаціями.

Для громадян України членство в партії є однією з основних форм здійснення впливу на політичну систему, каналом для публічного декларування власних ціннісних чи ідеологічних позицій, можливістю підвищення власних статусних позицій у суспільстві, видом професійної діяльності. Останні дві позиції переважають у формуванні комплексу мотивів щодо набуття членства в партії в умовах політичних трансформацій і засвідчують про зміни у якості членства. Членами політичної партії є 5,3 % громадян України, найбільше їх на півдні — 10,2 %, серед громадян віком від 60 років (6,6 %), з неповною середньою освітою (8,0 %) та відносно забезпечених (9,6 %).

Починаючи з 2005 р., в Україні обирались п'ять складів Кабінету Міністрів. В той же час, партійна афіліація членів уряду стала визначальним фактором його формування. Всі ці п'ять складів вищого виконавчого органу влади були сформовані правлячою на той час парламентською коаліцією. Значна частина міністрів на момент їх призначення була народними депутатами, а в тих випадках, коли в Кабінет призначався безпартійний міністр, він або вона проходили по відповідній квоті партії-члена правлячої коаліції. Таким чином, починаючи з 2005 р. різні політичні сили в Україні сприйняли традиційну європейську модель «партійного уряду», яка встановлює партійну монополію на формування уряду. Парламентські вибори 2006 і 2007 рр. підтвердили стійку та послідовну тенденцію української партійної системи.

З 2006 р. прискорився розвиток та інституціоналізація української партійної системи. Національна партійна система стала суттєво більш автономною від зовнішнього політичного середовища та більш стабільною, порівняно з минулими роками. Партії стали помітнішими в українському політикумі, зріс рівень їх ідентифікації серед електорату, що, в свою чергу, неминуче веде до їх політичної відповідальності за свої дії.

Протягом 2010 - 2011 рр. механізм, який сприяв прискореній інституціоналізації партійної системи України, був демонтований. Скасування Конституційним Судом конституційної реформи 2004 р., повернення до змішаної виборчої системи негативно вплинули на розвиток українських політичних партій. Наприклад, вже на парламентських виборах 2012 р. керівні органи абсолютної більшості політичних партій торгували місцями членів виборчих комісій.

Вибори до Верховної Ради України (порівняльна таблиця)