Політологія: навчальний посібник Частина ІІ - Висоцький О.Ю. 2012
Лекція 6. Політична система суспільства та її структура
Партії та соціально-політичні рухи
Важливим інститутом сучасних політичних систем є політичні партії. Сам термін «партія» походить від латинського і означає групу людей, об'єднаних спільністю ідей та інтересів.
Політична партія (від лат. — частина, група, відділ) — добровільна політична організація, яка об'єднує у своїх лавах найбільш активну й організовану частину соціальної спільності (народу, нації, соціальної групи) з метою вираження і захисту, політичного інтересу, здійснення практичної роботи для задоволення цього інтересу.
Перші політичні партії з'явилися ще в Стародавній Греції. Ці організації були порівняно малочисельні і мали нестійкий характер. У партії об'єднувалися, звичайно, жителі одного селища чи міста. Такі партії переважно були покликані виражати інтереси багатих рабовласників. Подібні партії існували і в середньовіччі, але вони не відігравали ніякої політичної ролі. Вперше більш-менш оформлені політичні партії виникли в період буржуазних революцій (кінець ХVIII - початок ХХ ст.). Вони активно включалися в політичну боротьбу та інші форми політичного життя.
З посиленням класового розшарування суспільства і поглибленням соціальних конфліктів, роль політичних партій почала суттєво зростати. Сучасні політичні партії існують для того, щоб на основі певних ідей і цінностей згуртувати однодумців і реалізувати свої установки, що відображають інтереси тих чи інших класів, соціальних груп.
Політичні партії значною мірою визначають характер і спрямування політичного процесу, політичну стабільність суспільства. Розвиток політичних партій, їхній громадський статус і характер взаємодії з державою — є критеріями оцінки існуючого в країні політичного режиму.
Завдяки політичним партіям здійснюється прямий і зворотний зв'язок між суспільством і державою. Це важливий інститут громадянського суспільства. Під впливом партій відбуваються зрушення в структурі державних органів — утворюються парламентські фракції, встановлюється той чи інший порядок формування уряду і заміщення вакантних посад. Політичні партії виступають ініціаторами запровадження виборчої системи. Під їх впливом відбуваються законотворчий і правотворчий процеси, утверджуються нові політичні норми і з'являються ідеологічні документи. Без опори на партійну систему неможлива ефективна робота парламенту.
Можна стверджувати, що партії є невід'ємною частиною парламентської системи. Партії — істотний чинник стабільності політичного режиму. Основне призначення партій полягає у вираженні та відстоюванні ідей, світогляду та інтересів своїх прихильників та однодумців;
Важливими рисами політичних партій є їх спроможність відчувати політичний час, уміння знаходити в своєму середовищі і виховувати справжніх політичних лідерів, діячів. Партії постійно продукують нові ідеї і постійно розвивають свою структуру.
Політичні партії розрізняються між собою за такими ознаками:
- класовою суттю;
- цілями та ідеологією;
- соціальною основою;
- місцем і роллю у політичній системі;
- структурою;
- методами діяльності.
За класовою суттю політичні партії можуть бути: буржуазні, дрібнобуржуазні, робітничі, селянські та інші.
За цілями та ідеологією їх поділяють на консервативні, ліберальні, радикальні, фашистські, соціал-демократичні, комуністичні, соціалістичні.
За структурою — автократичні, демократичні та інші.
За місцем у політичній системі суспільства партії бувають правлячі, опозиційні, легальні і нелегальні.
За методами діяльності політичні партії діляться на авангардні і парламентські.
Окрім того, німецький політолог і соціолог М.Вебер, роблячи акцент на внутрішню структуру, організаційний бік політичних партій, визначає такі їх типи: децентралізовані; масові; строго централізовані; комуністичні.
Політичні партії, що відстоюють більш-менш прогресивні доктрини, мають намір або здійснюють відповідні заходи, прийнято називати лівими, реакційні — правими. Ті, що займають проміжне становище, — партіями центру. Найбільш поширеним у західній політології є поділ на партії масові і кадрові.
Масові партії — добре організовані і формуються на грунті певного світогляду. Вони звертаються до невеликих соціальних груп, релігії, ідеології.
Претендують на роль вихователя народу, викривача несправедливості. Вони існують за рахунок членських внесків, що є джерелом фінансування їхньої участі у виборчих кампаніях.
Кадрові партії виражають ідеї та інтереси правлячого класу і спираються на існуючі соціально-політичні структури. Основне завдання цих партій — забезпечити широку підтримку з боку виборців.
У таких партіях відсутнє поняття членства як зобов'язання перед партією і сплати членських внесків.
Кінцева мета діяльності і масових і кадрових партій одна — перемога на виборах.
Вважається, що масові партії (а це, як правило, робітничі партії) нині перетворилися в «загальнонародні», оскільки конкурентна боротьба за виборців змушує їх вербувати прихильників з усіх верств населення. «Народними» стають і кадрові партії, залучаючи до себе трудящих, звертаючи серйозну увагу на організаторську діяльність.
Існує підхід, згідно з яким класифікація партій здійснюється з урахуванням насамперед їхньої класової природи. При цьому підкреслюється, що інтереси буржуазії, як і робітничого класу, можуть захищати не одна, а кілька партій. Не виключається і те, що одна партія може виражати інтереси двох класів. Згідно з таким підходом, буржуазною ладові притаманні чотири основних типи партій. По-перше, поміщицькі. що захищають інтереси великих землевласників. По-друге, буржуазні партії, які відображають інтереси монополістичної національної буржуазії. а в деяких країнах і сільської буржуазії. По-третє, дрібнобуржуазні партії сільської і міської буржуазії. Їхній вплив на політичне життя не значний По-четверте, робітничі партії — соціал-демократичні і комуністичні, або, як вони кваліфікуються, марксистсько-ленінські партії.
В умовах, коли в країні не одна, а кілька партій, то жодна партія не може розраховувати на статус постійно правлячої сили. Правлячою партією можна стати тільки в результаті народної підтримки на виборах, V чесній і відкритій конкуренції з іншими партіями. При необхідності партії можуть об'єднуватися у коаліції з метою формування уряду і т.д. У блоки або коаліції можуть також об'єднуватися і ті партії, які перебувають в опозиції.
Не випадково розвинуті країни дозволяють собі «розкіш» плекати опозицію, беручи її нерідко на державне утримання. Очевидно, що там вбачають у наявності опозиції ефективний засіб, який дає змогу попереджати застій у суспільному розвитку. Як сказав образно один західний політолог, «коли б опозиції не було, то її варто було б вигадати».
Проте, визнаючи, що без сильної опозиції не може бути і сильної й ефективної влади, слід підкреслити, що діяльність опозиції повинна носити конструктивний характер.
Досвід розвинутих демократичних держав свідчить, що суспільний прогрес можливий лише тоді, коли правляча партія і політична опозиція при всіх своїх відмінностях визнавали необхідність консенсусу щодо фундаментальних цінностей і робили все для його досягнення. Це аж ніж не суперечить боротьбі політичних партій за владу, оскільки саме влада створює можливість реалізувати їм програмні цілі. Саме тому будь-яка партія не може не прагнути прийти до політичної влади.
Проте акценти при цьому політичні партії повинні робити на боротьбі за владу, а не на боротьбі між собою.
Історія є свідком різних способів виникнення партій:
1) об'єднання навколо парламентської групи депутатів одного політичного напряму, представників у місцевих органах влади, що їх підгримують;
2) діяльність виборчих комітетів різних рівнів у процесі популяризації кандидата і платформи його однодумців, здійснення постійних зв'язків депутата з округом;
3) створення таємної групи змовників, що принципово виступає за зміну існуючого політичного режиму;
4) на базі руху політичного або громадського об'єднання певної групи в організацію для здійснення цілей методом політичної діяльності.
Статус партії регулюється законодавством країни. З цією метою місце й роль партій визначаються у конституціях, окремих законах. Відповідно до законодавства здійснюється реєстрація партій, у кожній країні є свої особливості державно-правового закріплення статусу партій.
Партії забезпечують політичний зв'язок між державою та її громадянами. У процесі такого зв'язку вони здійснюють такі завдання: 1) об'єднання політичних сил; 2) генерування ідей; 3) координація дій; 4) погодження теорії і практики різних політичних сил та їх організацій; 5) виявлення політичних та інших інтересів; 6) забезпечення волевиявлення мас.
Життєдіяльність і впливовість політичної партії забезпечують її складові, серед яких є обов'язковими: 1) організаційна; 2) теоретична; 3) аналітична; 4) ідеологічна; 5) пропагандистська; 6) власне політична.
Якщо партія перестає здійснювати будь-який з названих видів діяльності, вона не здатна досягти поставлених цілей, перестає бути впливовою і згортає свою діяльність.
Партійна система — це сукупність партій (правлячих та опозиційних), які тісно пов'язані між собою і з державою й беруть участь у здійсненні влади.
Від партійної системи як важливої складової політичної системи безпосередньо залежить стабільність і ефективність останньої, зокрема тривалість існування уряду в даному складі. Така залежність виявляється, насамперед, у тому, наскільки адекватна проголошеним намірам передвиборча чи поточна програма партії, партійної коаліції, що перемогла на виборах.
За словами польського політолога А.Боднара, партійна система — це об'єднання взаємозалежних партій, які прагнуть до завоювання, утримання та здійснення влади.
Найбільш поширена типологія партійних систем грунтується на кількісному критерії — числі партій, які реально борються за владу або здійснюють на неї вплив. Відповідно виділяються однопартійна, двопартійна й багатопартійна системи.
Однопартійна система має такі ознаки:
- існування тільки однієї легальної партії, заборона утворення інших;
- домінуюча роль партії в державі, зрощення партійного апарату з державним;
- тоталітарний політичний, режим.
Однопартійна система існувала в 20-40-х роках у фашистській Італії, в 30-40-х — в гітлерівській Німеччині, в 20-80-х рр. у Радянському Союзі, сьогодні — на Кубі, в Північній Кореї, Іраку та деяких країнах Африки (Кенії, Малі, Лівії тощо).
Двопартійна система характеризується такими рисами:
- наявність кількох політичних партій;
- існування 2-х партій значно авторитетніших за інших;
- формування складу уряду однією з двох партій, котра перемогла на виборах;
- впливова опозиція партії, яка програла вибори;
- демократичний політичний режим.
Класичними країнами з двопартійною системою залишаються Великобританія і США. Республіканська й Демократична партії США, Консервативна та Лейбористська партії Великобританії мають вікові традиції політичної боротьби, а виборче законодавство цих країн сприяє існуванню саме такої системи.
Серед багатопартійних систем італійський політолог Сарторі виділяє системи обмеженого і поляризованого плюралізму, а також атомізовану партійну систему.
Система обмеженого плюралізму, за Сарторі, характеризується ознаками:
- наявністю в країні багатьох політичних партій;
- репрезентацією у парламенті лише кількох партій;
- репрезентацією в уряді деяких із представлених у парламенті партій;
- відсутністю позасистемної опозиції;
- демократичним політичним устроєм.
Залежно від механізму формування виділяють різні варіанти системи обмеженого плюралізму:
1) Однопартійне правління, коли уряд формується партією, що дістала абсолютну більшість голосів на парламентських виборах. Типовим прикладом є Іспанія, де офіційно зареєстровано близько 250 політичних партій та організацій, у парламенті їх представлено вісім, а уряд сформовано соціалістичною партією, котра перемогла на виборах. Так формується уряд в Індії.
2) Двоблокова коаліція, коли уряд формується одним з двох блоків, що перемагає на виборах, наприклад, у ФРН, де з 1969 р. по 1982 р. уряд формувався блоком соціал-демократів з вільними демократами (СДПН-ВДПН), а постійний блок ХДС/ХСС перебував в опозиції. З 1982 р. ситуація змінилася, оскільки ВДПН розірвала блок із СДПН й увійшла до коаліції ХДС/ХСС, яка і перемогла на виборах. Подібна система діє в Австрії. Деякі автори називають двоблокову коаліцію «модифікованою двопартійною системою», зважаючи на наявність двох сильних партій, жодна з яких, одначе, не має абсолютної більшості в парламенті, а тому змушена шукати союзу з третьою .
3) Мультипартійна коаліція, коли уряд формується з представників Декількох партій на основі їхнього пропорційного представництва в парламенті за результатами виборів. Характерним прикладом мультипартійних стабільних коаліцій є Швейцарія, а нестабільних — Італія, Бельгія, Нідерланди.
Сарторі вважає систему обмеженого плюралізму найдосконалішою, оскільки в ній відсутні антисистемні партії та двосторонні опозиції, всі партії орієнтовані на участь в уряді, можлива їхня участь в коаліційних кабінетах.
Систему поляризованого плюралізму характеризують:
- наявність багатьох політичних партій;
- гострота ідеологічного розмежування між ними;
- присутність серед політичних партій позасистемних;
- формування уряду партіями центру;
- наявність двосторонньої (двополярної) деструктивної опозиції;
- демократичний політичний режим.
Типовими країнами з поляризованою системою в різні роки були Франція й Італія. У Франції партіями центру були Французька соціалістична партія (ФСП) та праве Об'єднання на підтримку республіки (ОПР), роль лівої деструктивної опозиції виконувала Французька комуністична партія (ФКП), а правої — Національний фронт (НФ).
Як бачимо, ідеологічний спектр партій в умовах поляризованої системи охоплює всі можливі різновиди ідеологій, що й визначає запеклість боротьби ідей на політичній арені. Роль лівої деструктивної опозиції виконують, як правило, прокомуністичні політичні сили, а правої — неофашистські. За організаційною структурою всі партії масові. При цьому, якщо для партій центру характерна децентралізована схема взаємодії між керівними й місцевими органами, то для обох полюсів опозиції — централізована. Відповідно методи і засоби діяльності партій центру парламентські, а партій опозиції — від парламентських до авангардних. деструктивних за засобами дій. Соціальна база й електорат усіх цих партій відповідають їхнім ідеологічним засадам, при цьому типовою є орієнтація партій, особливо центристської коаліції, на всі суспільні верстви.
Стабільність та ефективність функціонування системи поляризованого плюралізму перебувають у прямопропорційній залежності від стабільності, міцності коаліції центристських сил.
Атомізована партійна система характеризується такими ознаками:
- наявністю й незначною впливовістю всіх партій;
- присутністю серед політичних партій позасистемних;
- формування уряду на позапартійній основі або на основі широкої коаліції;
- демократичним або авторитарним політичним режимом.
Існують два різновиди атомізованої системи:
1. Системи крайнього плюралізму. Вона притаманна республікам колишнього СРСР і більшості країн Східної Європи. Багаторічна комуністична олігархія змінилась тут широким конгломератом порівняно невеликих (у середньому 1000, але не більше 10000 членів) політичних партій. Так, кількість партій у Польщі сьогодні становить 132, в Грузії — 79.
За умов крайнього плюралізму уряд формується або на широкій коаліційній основі (як у країнах Східної Європи), або за позапартійними критеріями, як у республіках колишнього СРСР.
За ідеологічним спрямуванням спектр партій надзвичайно широкий — від традиційних «ідеологічних» до таких екзотичних, як польська партія любителів пива.
2. Авторитарна псевдопартійність (деякі країни Латинської Америки — Уругвай, Парагвай, Гаїті). Багато партій ведуть конкурентну боротьбу, але реальна влада й контроль над ситуацією в країні перебуває в руках військової верхівки, яка стоїть над партіями й над традиційними інститутами парламентської і президентської республіки.
Атомізована партійна система неефективна і найменш стабільна серед усіх інших. Це стосується як системи крайнього плюралізму, так і системи авторитарної псевдопартійності. Система крайнього плюралізму швидко скочувалася в бік або тоталітарної однопартійної диктатури або стабільних систем із числа розглянутих вище (ФРН наприкінці 40-х — початку 50-х). Так само диктаторські режими в країнах Латинської Америки ніколи не залишалися надовго.
Варто мати на увазі, що кордони між різними типами систем досить прозорі.
Ті країни, які мають постійно, протягом тривалого часу одну з розглянутих стабільних систем, відрізняються від інших не тільки стабільністю політичної системи в цілому, а й вищим рівнем економічного розвитку, більш демократичними засобами в управлінні й більш розвиненим громадянським суспільством.
Характер партійних систем визначає вид політичного режиму, механізм та ефективність демократії. Тому цей аспект теорії і практики діяльності політичних партій особливо привертає до себе увагу вчених від політики.
Важливу роль у формуванні та діяльності органів влади, впливу на владні відносини відіграють громадсько-політичні об'єднання, які склались у суспільстві.
Громадські об’єднання — це такі добровільні організаційні структури громадян, які створені на основі їхньої самодіяльності, вираження та захисту різного роду інтересів. Завдяки своїй діяльності вони сприяють розвиткові активності своїх членів в усіх сферах життєдіяльності суспільства.
Громадські об'єднання не слід плутати із соціально-економічними об'єднаннями. До останніх належать об'єднання, спілки, асоціації соціально-економічного характеру — кооперативні спілки, асоціації державних підприємств, спілки орендарів та підприємців, науково-промислові спілки тощо. Для таких об'єднань характерними є деполітизованість, чітка спрямованість на захист економіки, широкий спектр заходів, за допомогою яких досягається поставлена мета.
Громадські об'єднання являють собою певну систему. Це громадські рухи, масові громадські організації; громадські самодіяльні органи. Кожне з них має свої характерні особливості.
Громадські рухи — це самодіяльні об'єднання мас, створені на основі спільності інтересів і впорядкованої діяльності.
Найбільш відомими громадськими рухами є рух за мир антифашистські, антивоєнні, антиракетні, екологічні та інші. Вони поєднують у собі стихійне та свідоме начала. На відміну від масових громадських організацій, вони не мають чіткої формальної структури. Якщо така структура з'являється, вони можуть переростати у масові громадські організації або політичні партії. Створення політичних партій становить вищий етап консолідації мас у процесі розвитку політичних рухів.
Політичні рухи — особлива форма діяльності політичних сил, що представляють політичні інтереси й прагнення різних спільностей та їх організацій, спрямована на зміну існуючих соціально-політичних та економічних умов шляхом впливу на владні структури, вдосконалення або зміни їх.
На основі соціально-політичних критеріїв проводять типологізацію політичних рухів.
1) Відповідно до соціальної бази: класові — робітничі, селянські, буржуазні, національні, народні; окремих соціальних груп — інтелігенції, студентські, молодіжні та інші.
2) Відповідно до ставлення до існуючого ладу: революційні, контрреволюційні, реформаторські, консервативні.
3) Відповідно до терміну досягнення поставленої мети: довгострокові, короткострокові, одномоментні.
4) Відповідно до форм організації політичних рухів: організовані, слабоорганізовані, стихійні.
5) Відповідно до характеру мети: комуністичні, соціалістичні, ліберальні, клерикальні, анархістські та інші.
Розвиток політичних рухів дає можливість визначити їх основні особливості:
- спрямовані на зміну або вдосконалення владних структур;
- як форма волевиявлення інтересів та прагнень соціальних спільностей і їх організацій як політичних сил;
- використання політичних засобів у прагненнях вплинути на організацію влади та її функціонування;
- можливість у процесі політичного руху консолідації в партійні структури.
Для XX ст. є характерним яскраве розмаїття різного роду політичних рухів. Зокрема, до них належать народні фронти.
Народний фронт — це масовий суспільно-політичний рух у тих чи інших країнах, економіко-географічних і адміністративно-політичних регіонах, що охоплюють собою широкі кола населення, їхні масові організації і політичні партії для досягнення тих політичних цілей, навколо яких вони об'єдналися.
Характерними особливостями народних фронтів є: охоплення широких мас населення, його різноманітних елементів; об'єднання населення навколо різних інтересів і політичних цілей; охоплення різнопланових партій та інших масових організацій; обмеження часом досягнення мети; керівна роль політичних партій та інше.
Отже, політичні рухи — важлива політична сила, яка має об'єктивну основу для свого розвитку у будь-якому суспільстві і є формою активізації демократичних процесів.
Масова громадська організація — це добровільне, самодіяльне, організаційно оформлене на основі добровільного членства об'єднання громадян, створене за їхньою волею для виявлення й задоволення інтересів на засадах самоврядування відповідно до завдань і цілей, закріплених у статутах.
До них належать: профспілкові, молодіжні, творчі добровільні товариства; релігійні організації.
Громадські органи — вид громадських об'єднань, що створюються при державних органах.
До них належать: комітети захисту миру, ветеранів війни, жінок, батьківські ради, вуличні, квартальні комітети тощо. Вони не мають членства, статутів.
Політичним критерієм будь-якого громадського об'єднання є: чітка політична спрямованість; закріплення у правових актах участі громадських об'єднань у формуванні і діяльності органів державної влади, функціонуванні інших державних органів; вияв політичної активності (підтримка, протест, участь у різних формах політичної діяльності).
Отже, громадські об'єднання є показником демократизму політичної системи суспільства.
У створенні та функціонуванні політичної системи значну роль відіграють суспільно-політичні рухи — своєрідна форма вияву політичної активності людських мас. Тут мається на увазі спільна діяльність, об'єднання людей, що різняться своїми ідейними засадами і доктринами, цілями та
способами їх досягнення, чисельністю і внутрішньою структурою, роллю у політичному житті.
Термін «рух» у політології використовується при вивченні дуже різнопорядкових явищ. В одних випадках розглядаються політичні сили, значною мірою глобального характеру. Це, наприклад, національно-визвольний, національно-соціалістичний, соціал-демократичний та інші рухи. Протягом кількох десятиліть відчутною реалією був міжнародний комуністичний рух, а також рух країн, що не приєдналися до протистоячих блоків.
Оскільки суспільно-політичні рухи різні за своїми характеристиками, то і класифікувати їх можна по-різному. Так, Е.Гідденс виділяє чотири типи суспільно-політичних рухів.
Перший тип — трансформативні рухи, спрямовані на радикальні зміни в суспільствах. Ці зміни глибокі, всеохоплюючі і часто насильницькі.
Другий тип — реформаторські. Вони більш обмежені в прагненнях, пов’язані з певними перетвореннями в суспільстві і спрямовані на зміну лише деяких сторін існуючого суспільного порядку. Наприклад, такі рухи є реакцією на специфічні види несправедливості або нерівності.
Третій тип — рухи порятунку, що ставлять за мету звільнити людей від таких життєвих шляхів, які розцінюються як гріховні. Такими є, наприклад, різноманітні релігійні течії.
Четвертий тип — альтернативні рухи, спрямовані на досягнення часткових індивідуальних змін Вони не намагаються досягти повної зміни звичок індивідів, а зосереджені на усуненні якихось специфічних негативних рис людей.
Суспільно-політичні рухи не ставлять перед собою мету завойовувати державну владу, проте вони можуть зіграти істотну роль при зміні правлячих сил і навіть характеру влади. Однак їх вплив на уряд здійснюється опосередковано.
На відміну від партій, суспільно-політичні рухи, як правило, тривких довгочасних організаційних структур не мають. Відсутнє і фіксоване членство. Більше того, участь у них не перериває членства в тих або інших політичних партіях. Це єдина соціальна організація, яка може об’єднати людей різної партійної належності для досягнення певних політичних цілей.
Суспільно-політичні рухи є суттєвим фактором подолання авторитарних і тоталітарних режимів. Це визначається характером переходу до демократичної системи.
