Політологія: навчальний посібник Частина ІІ - Висоцький О.Ю. 2012

Лекція 6. Політична система суспільства та її структура
Поняття та структура політичної системи

Поняття політичної системи вперше розроблено в американській політичній науці в 50-60-х рр. ХХ ст. Поширення системних категорій пов’язане з відомими широкому загалу працями фундаторів структурно-функціонального аналізу Т. Парсонса, Р. Мертона, Дж. Хоманса та ін.

Політична система належить до типу «відкритих» систем, тобто для свого функціонування вона напрацьовує здатність реагувати на імпульси навколишнього середовища, формуючи механізм саморозвитку та саморегуляції.

У цій іпостасі політична система має такі ознаки:

1. Система створює елементи — мінімальні одиниці у складі даного цілого, які виконують у ньому певну функцію. У цілісній системі окремі частини функціонують спільно, складаючи в сукупності процес функціонування системи як цілого.

Як елементи політичної системи виступають її підсистеми:

а) інституційна, яка містить різні політичні інститути (держава, політичні партії та інші громадські об’єднання тощо);

б) регулятивна, що містить політичну культуру як сукупність політико-правових норм та інших регулятивів взаємин між суб’єктами політики (політичні традиції, звичаї, погляди, ідеали, забобони тощо);

в) комунікативна, яка репрезентує сукупність відносин між суб’єктами політики щодо завоювання, використання, утримання влади в суспільстві, а також у зв’язку з прийняттям і реалізацією політичних рішень і дій;

г) функціональна, що охоплює сукупність ролей та функцій політичних інститутів, характеризується способами і методами здійснення влади, формами та напрямками політичної діяльності;

2. Елементи перебувають один з одним у певних зв’язках і в цілому створюють структуру системи. Структура — це взаємообумовлена сукупність зв’язків елементів у складі системи, яка являє собою її якісну специфіку.

3. Система має чіткі межі з навколишнім середовищем. Останнє є важливим аспектом розуміння цілісності системи, визначає характер відносин цілісної системи з іншими системами або більш широкою системою, частиною якої є вона сама. Цілісну систему відрізняє відносна незалежність від навколишнього середовища. Це означає, що система реагує на вплив навколишнього середовища, еволюціонує під цим впливом, але при цьому зберігає якісну визначеність і властивості, що відрізняють її від інших систем.

4. Вплив середовища на систему визначається як «вхід», а вплив системи на середовище — як «вихід». Імпульси навколишнього середовища надходять до «входу» у вигляді вимог і підтримки. На «виході» політичної системи — політичні рішення та дії, за допомогою яких здійснюється розподіл суспільних цінностей і благ. Характер і зміст діяльності всередині політичної системи можна визначити як за імпульсами, що надходять на «вхід» системи, так і за тими рішеннями, які вона приймає та втілює у відповідь на ці імпульси.

5. Між «входами» і «виходами» здійснюється певна взаємодія. Характер впливу на «входах» модифікується через зворотний зв’язок. Це дозволяє політичній системі самоналаштовуватися, реагуючи на зміни в навколишньому середовищі.

Великого значення для розкриття сутності політичної системи набуває питання про її структуру. У політичній системі прийнято розрізняти чотири основні групи елементів: політичні інститути; політичні відносини; політичні норми; політичну свідомість і політичну культуру. Відповідно до цих елементів виділяються інституціональна (або організаційно-інституціональна), регулятивна, функціональна й комунікативна підсистеми політичної системи.

Інституціональна підсистема виступає основоположною як щодо політичної системи в цілому, так і стосовно її окремих складників. Саме вона є джерелом усіх найважливіших зв’язків, які виникають у межах політичної системи, визначає характер норм, які регулюють їх.

Т.Парсонс виділяв три інститути політичної системи: лідерство, органи влади й регламентація. Причому перший інститут є джерелом інших. Під інституціоналізацією лідерства дослідник розумів модель нормативного порядку, за допомогою якого деякі підгрупи у зв’язку із займаними ними в даному суспільстві положенням мають дозвіл і навіть обов’язок здійснювати ініціативи й приймати рішення заради досягнення цілей спільноти й залучати до участі цю спільноту як ціле. Інститут органів влади необхідно розрізняти від самої влади. У них влада акумулюється й звідти ж виходить. Так, особа, яка займає певну посаду в органах влади, користується певною часткою влади, яку вона може застосовувати. Інститут регламентації забезпечує видання норм і правил, які створюють підґрунтя соціального контролю. До цієї категорії приписів входять: право, професійні норми, статути партій і асоціацій тощо.

У сучасному розумінні інституціональна підсистема являє собою сукупність організаційних політичних інститутів, основними з яких є: органи державної влади та місцевого самоврядування, політичні партії, громадсько-політичні організації й рухи, групи інтересів, а в деяких випадках і засоби масової інформації.

Регулятивна підсистема містить політичну культуру як сукупність політико-правових норм та інших засобів регулювання взаємин між суб’єктами політики, таких, наприклад, як політичні традиції (у значенні традицій політичної культури), звичаї, політичні принципи, погляди, ідеали, забобони. Регулятивну (або нормативну) підсистему утворює сукупність політичних норм, за допомогою яких здійснюється регулювання політичних відносин. Соціально-політичні норми є різновидом соціальних норм і вирізняються тим, що спрямовані на регулювання політичних відносин. Одні політичні норми безпосередньо цілеспрямовано створюються державою (правові норми), політичними партіями і громадськими організаціями (корпоративні норми), інші складаються й розвиваються поступово, під впливом як політичних, так і економічних, соціальних, духовних чинників. До них належать норми моралі, звичаї і культурні традиції.

Іноді до елементів політичної системи відносять також політичну свідомість і політичну культуру, які утворюють окрему духовно-ідеологічну підсистему політичної системи.

Комунікативна підсистема являє собою сукупність відносин між суб’єктами політики стосовно влади, її завоювання, організації, використання та утримання, у зв’язку з виробленням та здійсненням політичних рішень і дій. По суті, політичні відносини є скріплюючим, цементуючим чинником всієї структури політичної системи й одночасно є способом участі суб’єктів у політичному житті. До цієї підсистеми входять як формалізовані відносини, що ґрунтуються на нормах права і регулюються ними, так і ті неформальні зв’язки, які не закріплені в праві, але відіграють істотну роль у політичному житті.

Функціональна підсистема охоплює сукупність ролей і функцій політичних інститутів і характеризується способами й методами здійснення влади, формами й напрямками політичної діяльності. Функції політичної системи полягають у розподілі цінностей у суспільстві та готовності членів суспільства прийняти такий розподіл. Для Д. Істона політична система значуща не через те, чим вона є, а що вона робить, тобто які суспільні функції вона виконує. Саме функціональна підсистема виявляє сутнісні особливості політичної системи, вона забезпечує її системну цілісність, ефективність існування, напрямки розвитку й стійкість функціонування.

Політична система є безперервно функціонуючим соціальним утворенням. Складний і багатоплановий її характер не може бути розкритий без з’ ясування основних форм і напрямків діяльності, способів і засобів впливу на суспільно-політичне життя. Конкретне вираження функціональна підсистема політичної системи знаходить у політичному процесі й політичному режимі.