Політологія: навчальний посібник Частина ІІ - Висоцький О.Ю. 2012
Лекція 5. Політична влада, її сутність і форми
Сутність, об’єкт та суб’єкт політичної влади
Політична влада — основоположна категорія політології. Вона дає змогу більш глибше зрозуміти сутність й призначення політики.
Взагалі поняття «влади» відноситься до широко вживаних понять: «влада батьків», «влада почуттів», «влада забобонів», «влада розуму», «влада грошей», «судова влада», «влада мафії», «четверта влада».
При всій неоднозначності і різноманітності цих понять можна відмітити одну об'єднуючу їх характеристику — всі вони відображають відносини, в яких воля і дія одних панують, підносяться над волею і діями інших людей, одні підпорядковуються іншим.
Субстанційною основою підкорення однієї людини іншій є нерівність: фізіологічна, інтелектуальна, соціальна, зокрема, статусна, економічна, освітня і т.ін.
Разом з тим історичний досвід свідчить, що влада це не тільки панування та підкорення. Влада — це певне відношення суб'єктів, засноване на переконанні, авторитеті. Влада — це і здатність досягти злагоди, вирішувати конфлікти.
Тобто, там де виявляється необхідність в погоджених діях людей (чи то окрема сім'я, група, нація, суспільство в цілому), там відбувається підпорядкування їх діяльності досягненню певних спільних цілей і одночасно визначаються ведучі і відомі, владарюючі і підвладні, пануючі і підкорені. Мотиви такого підпорядкування різноманітні. Тут і заінтересованість в досягненні спільної мети (Біблейська втеча євреїв з Єгипту, чи Рух як моноліт прихильників досягнення незалежності України) чи переконаність в необхідності виконання розпорядження або якихось вказівок (скажімо, спортивного тренера).
До мотивації відноситься і авторитет владарюючого і навіть просто почуття страху перед небажаними наслідками у випадку непідкорення.
Нам зараз важливо підкреслити, що владні відносини об'єктивно притаманні суспільному життю. Тобто, без відносин влади людська цивілізація, розвиток людства неможливий. В суспільстві не може бути анархії.
Виходячи з вищенаведеного, можна сказати, що влада — це соціальні відносини (тобто відносини між людьми, а не між людиною і природою), що виявляються в можливості і праві одних людей приймати рішення, які набувають характеру обов'язковості для інших людей.
В процесі цих специфічних відносин між людьми — владних відносин — відбувається реалізація права і можливості одних панувати, повелювати, розпоряджатися і управляти іншими. Реалізується також здатність і можливість одних здійснювати свою волю по відношенню до інших, навіть у випадках незгоди, чи супротиву інших.
Сутність влади виражається в реальному здійсненні волі одних людей по відношенню до інших, що виявляється в управлінні одних людей іншими.
Можна також дати загальносоціологічне визначення влади.
Влада — це реалізація здатності соціому здійснювати свою волю, що виражається як вплив на діяльність і поведінку інших людей та як соціальне управління за допомогою таких засобів, як авторитет, право, насильство.
Політична влада, як і кожне складне суспільне явище має багатогранну структуру. Її основними елементами є суб’єкт, об’єкт, засоби чи ресурси.
Суб’єкт політичної влади — це її носій, той хто здійснює владу, владарює, управляє кимось. Він є активним, направляючим началом.
Суб’єктом політичної влади може бути окрема особа, соціальна група, певний політичний орган, організація тощо.
Для здійснення своїх владних функцій суб’єкт влади повинен мати низку обов’язкових особливих властивостей: бажання владарювати; воля до влади; компетентність; знати настрій своїх підлеглих, їхнє становище; мати авторитет.
Те першочергове значення, яке має суб’єкт політичної влади у владних відносинах, відображається у поширеному ототожненні самої влади з її носієм.
Так, говорять про рішення влади, про дії влади, безсилля влади. Насправді ж під владою у цих випадках мається на увазі управлінські органи чи окремі люди.
Механізм владарювання (суб’єкт визначає зміст владного відношення через такі свої дії):
1. наказ (розпорядження). Він є владним повелінням підкоритися волі суб’єкта влади;
2. підпорядкування як підведення приватної, окремої волі під всезагальну волю влади;
3. покарання (санкції) як засіб впливу на заперечення пануючої влади;
4. нормування поведінки як сукупність правил у відповідності до загального інтересу.
Таким чином, активною стороною владних відносин є суб’єкт. Але влада — завжди двосторонні відносини. Тобто влада — це взаємодія суб’єкта і об’єкта.
Об’єкт політичної влади — це особа чи соціальна група, на яку направлена воля владаря, виконавець такої волі. Це підкорена, підлегла, управляєма сторона владних відносин.
Де нема об’єкта, більш точніше — нема готовності об’єкта підкорятись, нема згоди об’єкта на те, щоб ним управляли — там нема і влади.
Тобто влада немислима без підкорення об’єкта суб’єкту. Покірність — необхідна риса владних відносин. Суб’єкт влади, ефективність його владарювання, таким чином, залежить не тільки від самого суб’єкта, але і від покірності об’єкта. А об’єкт — це і окрема людина, і група людей, і суспільство в цілому. Усвідомлення таким об’єктом залежності суб’єкта влади від покірності самого об’єкта стає дійовим чинникам впливу на органи влади. Тут можна вказати на акції громадянської непокори, які широко застосовуються в сучасному політичному житті.
Взагалі, відношення об’єкта до суб’єкта влади різноманітні: добровільне підкорення, яке сприймається з великою радістю; ненасильницька боротьба: громадянська непокора, пікетування, демонстрації, ігнорування рішень влади тощо; запеклий опір; боротьба на знищення.
Можна говорити, що і керівництво, і підкорення природно притаманні людському суспільству.
Якості об’єкта політичного владарювання, його готовність підкорятися визначається перш за все політичною культурою населення. Найбільшу покірність забезпечує патріархальний і підданський типи політичних культур. Перевага в суспільстві людей, які звикли покорятися, які жадають твердої, сильної «руки», є сприйнятливим середовищем для авторитетних і тоталітарних режимів.
Що ж мотивує підкорятися об'єкта? Що ж змушує його коритися?
Мотивація об’єкта влади: 1) страх перед покаранням; 2) інтерес, особиста зацікавленість. Вона спонукає підлеглих до добровільного виконання вказівок та розпоряджень, робить зайвим контроль та застосування негативних санкцій; 3) внутрішня переконаність в необхідності підкорення; 4) визнання авторитета і схиляння перед ним; 5) ідентифікація, тобто ототожнення об’єкта влади з її суб’єктом. В цьому випадку об’єкт владних відносин сприймає справу суб’єкта як свою особисту справу, він абсолютно довіряє своєму керівникові; 6) нерівність.
2. Ресурси та види влади. Політичне панування та легітимність
Важливою соціальною причиною покори одних людей іншим є нерівномірний розподіл засобів чи ресурсів влади.
Під ресурсами влади розуміються всі її засоби, використання яких забезпечує вплив на об’єкт влади у відповідності з цілями суб’єкта.
Ресурси влади використовуються для винагороди, покарання чи переконання.
Ресурси влади різноманітні. Їх можна по різному класифікувати:
I група: 1) Утилітарні — матеріальні і соціальні блага, що визначаються (співвідносяться) виключно практичною вигодою чи користю (гроші, предмети споживання); 2) Примусові — засоби кримінального та адміністративного впливу; 3) Нормативні — засоби впливу на внутрішній світ, ціннісні орієнтації та норми поведінки людини;
II група. Класифікація у відповідності зі сферами діяльності:
1) економічні ресурси; 2) соціальні; 3) культурно-інформаційні — знання та інформація, а також засоби їх отримання: наукові та освітні заклади тощо; 4) силові ресурси — апарат фізичного примусу; 5) сама людина.
В суспільстві існують різні види влади: економічна, політична, державна,
соціальна, духовна, сімейна, інформаційна тощо.
Економічна влада — це контроль над певними економічними ресурсами, власність по відношенню до різних матеріальних цінностей, підпорядкування своїм інтересам інших учасників економічних відносин.
Соціальна влада — це розподіл соціального положення людей, їх стосунків, посад, привілеїв, а також контроль над цим розподілом (скажімо, призначення міністрів, голів адміністрацій).
Політична влада — це виявлення організованої волі однієї групи людей на основі осмисленого політичного інтересу по відношенню до іншої, в ході якого здійснюється підпорядкування загальним (чи видаваємим за загальні) цілям.
Особливості політичної влади:
1. Здатність, готовність її носія виявити політичну волю;
2. Осмислення політичного інтересу і політичних потреб;
3. Наявність політичних організацій, через які здійснюється політичне волевиявлення
4. Політичний вплив на суспільство в цілому, на всі сфери суспільства;
5. Забезпечення соціального панування в суспільстві носія політичної влади.
Політична влада має різноманітні форми виявлення: державна влада, партійна влада, влада громадських організацій, інформаційна влада.
Головним знаряддям політичної влади є влада державна, адже найсуттєвішим у політиці є досягнення і утримання державної влади.
Державна влада - це така форма влади, яка виражає волю економічно та політично панівної спільноти і спирається на спеціальний апарат примусу, а також має монопольне право видавати закони й інші розпорядження, обов'язкові для всього населення.
Особливості державної влади:
1. Публічний характер, тобто всезагальність і безликість, що означає звернення до всіх громадян від імені всього народу на основі права, юридичного закону;
2. Обов’язковість владних розпоряджень для всього населення;
3. Наявність певного територіального простору, що визначає межі державної влади;
4. Монополія на юридичне закріплення влади;
5. Монополія на наявність спеціального апарату примусу, використання засобів організованого й законодавчо інституйованого насильства;
6. Моноцентричність, тобто наявність єдиного центру управління всією державою (на відміну, наприклад, від влади економічної).
Державна влада розподіляється на законодавчу, виконавчу, судову. Діяльність структурних елементів влади, її функціонування багато в чому залежить від шляхів досягнення (отримання) влади.
Історично відомі такі шляхи завоювання чи досягнення політичної, державної влади: 1) Політична реформа (зміна політичного життя без зміни основ існуючого ладу): а)реформа зверху; б) зречення влади, відмова від влади; в) поступове реформування влади погодженими зусиллям владних і опозиційних політичних сил. 2) Політична революція. 3) Контрреволюція. 4) Мілітаристська форма досягнення влади (воєнний переворот). 5) Політичний переворот.
Що стосується питання реалізації влади, то, це, по суті, питання політичного панування або виконання функцій влади. Функції політичної влади: 1) інтегративна; 2) регулятивна; 3) функція мотивації політичної життєдіяльності суспільства; 4) об’єднувальна; 5) стабілізаційна.
В суспільстві відносини влади багатоманітні, мінливі і відносні. Щоб відносини влади упорядкувати, стабілізувати в суспільстві саму владу, зробити її здатною до виконання покладених на неї функцій, необхідно владу інститулізувати, закріпити у формі політичного панування. Політичне панування — поняття в соціології і теорії політики, що характеризує реалізацію, здійснення влади, яка набирає інституціональні форми і передбачає розчленування суспільства на панівні і покірні спільності, соціальні групи, а також виділення і уособлення, відокремлення особливого управлінського апарату. Панування відрізняється від поняття влади, хоча влада може досягати становища панування. Політичне панування означає структурування в суспільстві відносин влади і підкорення, організаційне оформлення і закріплення розподілу управлінської праці і звичайно поєднаних з ним соціальних привілеїв, — з одного боку, і виконавчої діяльності, — з другого.
Політичне панування виникає тоді, коли влада інституалізується, стає стійкими відносинами, коли в соціальній організації встановлюються позиції, зайняття яких дозволяє приймати рішення, наказувати, дозволяти або ж забороняти. Відомий німецький соціолог М.Вебер відмічає, що панування означає шанс зустріти покору певному наказу. Формою суспільної організації влади є нерозривно пов'язане з нею політичне панування. Ще до утвердження політичного панування виникає політична влада, якщо вона спирається на силу. Тривалий період влада не може утриматися без встановлення політичного панування. Природно, політичне панування — це політичний порядок, в умовах якого одні командують, а інші підкоряються, хоча ті, хто командує, можуть бути і підконтрольні демократично настроєним підлеглим. Такий порядок може відповідати інтересам не тільки керівної, управляючої меншості, але й усього суспільства або його більшості.
Політичне панування або реалізація влади безпосередньо пов’язана з встановленням і дотриманням норм діяльності людей, що найбільш повно представлені в праві, в юридичному законодавстві.
Влада реалізується також у формі рішень правового, економічного чи духовного порядку, які лежать в основі управлінської діяльності.
Влада реалізується в діяльності соціальних інститутів, організацій та установ, в яких приймаються правові норми та політичні рішення і які забезпечують регулювання, організацією та управління суспільних відносин. Тобто, політична влада завжди інституціоналізована.
Таким чином, політичне панування або реалізація влади — це використання організацій, встановлених норм, рішень та санкцій для досягнення певних політичних інтересів, які в тій чи іншій мірі виражають загальні цілі та цінності суспільства.
Важливе значення для владних відносин має визнання суспільством, народними масами обґрунтованості, необхідності і правомірності даної політичної влади та її носіїв. В цьому сутність проблеми легітимності влади.
Тобто, поняття легітимності влади характеризує визнання суспільством авторитетності, правомірності і справедливості влади, відповідності її основоположним цілям держави та загальноприйнятим принципам і цінностям, виправдання суспільством обраного політичного курсу, діяльності певного суб’єкта політики.
Легітимність пов’язана з вірою переважної частини населення в те, що існуючий політичний порядок є найкращим для даної країни.
Легітимність може виражатись в добровільному прийнятті більшістю населення конкретної форми правління (скажімо, монархії), влади тої чи іншої соціальної групи, партії.
Відомий німецький соціолог М.Вебер виділив три основні типи легітимності.
1. Традиційна легітимність. Влада діє по традиційним правилам і відповідає традиційним цінностям мас. Ця легітимність виникає на основі звичаїв, традицій, звичці коритися владі, вірі в непорушність і священність здавна існуючих порядків. (Монархія).
2. Легальна чи раціонально-правова легітимність. Вона заснована на добровільному визнанні встановлених юридичних норм.
3. Харизматична (персональна) легітимність: визнання влади засновано на вірі мас в особливі здібності і властивості політичного лідера, вождя. Джерело такої легітимності — особливий авторитет політика.
3. Моделі конституційного та громадянського суспільства
Сучасні західні режими конституціоналізму з'явилися результатом тривалого історичного розвитку на основі цінностей, що склалися ще в період греко-римської цивілізації, під величезним впливом християнської моралі та з'єднання визнання влади і права на критичне ставлення до неї, її оспорювання.
Пріоритет закону затверджується паралельно з розвитком іншої максими — вимоги законослухняності. Перед політикою постала проблема — як реалізувати ці максими в політичній практиці. Історія показала, що небезпечна як абсолютна монархія, так і абсолютна влада народу, більшості виборців. Терор якобінської диктатури дискредитував ідею народовладдя і показав, що зміна одного всевладдя іншим — це зміна одного диктату іншим. Постало питання про те, як захистити людину від будь-якого всевладдя. У підсумку акцент був зроблений не на характері влади (монархічна, духовна, народна), а на ставленні влади з людиною, на визначенні меж державної влади.
Вперше ця проблема була сформульована у Великій Хартії вольностей 1215 р. Вона стала першим кроком в обмеженні влади короля Великобританії і визнання прав підданих монархії, зокрема встановлювалася недоторканність особи феодалів та їхнього майна.
У громадянському суспільстві відносини повинні бути впорядковані на основі визнання невід'ємного права кожної людини, її свободи ними користуватися. Суть прав виражається в тріаді: «життя, свобода, власність». Суспільству, яке побудоване на жорсткій належності кожного до якої-небудь групи (стану, цеху), протиставляється суспільство, в якому ніхто не має ніяких привілеїв, але всі рівні перед законом.
Всевладдя закону і свідомість неминучого покарання за його порушення, незалежно від соціального положення стало основою конституціоналізму. Такий тип громадянського суспільства оформився в першій половині ХІХ ст. в США і Великобританії, а також в британських домініонах — Канаді та Австралії.
4. Диктаторські форми правління
Деякі країни і народи на різних етапах свого розвитку проходять диктаторські форми правління. У ХХ в. диктатури виступають у двох основних формах — тоталітарної та авторитарної.
«Тоталітаризм» як політичний термін походить від латинського слова — «весь, повний, загальний». Сьогодні його розуміють як політичну практику, при якій керівництво країни прагне підпорядкувати весь устрій життя людей однієї неподільної пануючій ідеї і організувати систему політичної влади так, щоб вона сприяла реалізації цієї ідеї. Тоталітаризм відрізняється від усіх інших форм влади своєрідною революційністю, націленістю на рішуче подолання недоліків та суперечностей старого порядку, побудова нового суспільства і формування нової людини.
При тоталітаризмі встановлюється панування в суспільстві однієї ідеології, як правило, утопічною, яка на конкретному історичному відрізку часу здатна заповнити дефіцит позитивних цінностей минулих епохи, стати цементуючою силою, що дозволяє мобілізувати і привести в рух цілі народи.
ХХ століття дало багато зразків тоталітарних режимів. Розрізняють правий і лівий тоталітаризм. Правий — узагальнено називають фашизмом. Лівий — це соціалістичні або комуністичні режими. Між ними є істотна відмінність. Якщо в комуністичній ідеї пріоритет віддається робітничого класу (пролетаріату), взагалі трудящим, які живуть за рахунок власної праці, то у фашистській — нації, раси. В основі комуністичної ідеології лежить ідея соціальної рівності, фашистська — ґрунтується на уявленні про природний нерівності не тільки окремих людей, а й цілих народів. Тоталітаризм зароджується в період криз, коли суспільство піддається найсильнішим «перевантаженням». В умовах, коли відбувається ломка традиційних суспільних структур і рвуться звичні економічні, політичні, соціальні, ідеологічні, культурні і навіть родинні зв'язки між людьми. І тоді в суспільстві з'являється «рятівник» в особі окремої людини або групи людей, організованих в партію, яким вдається прийти до влади за рахунок будь-якої зрозумілої та прийнятної для більшості людей ідеї, що є відповіддю на недоліки існуючого життя і вказує шлях до кращого майбутнього.
Політична влада в умовах тоталітарних режимів може набувати різних форм — від терористичної диктатури, що зневажає цивілізованими нормами політичного життя, до псевдодемократії з формальними виборами і багатопартійністю. У будь-якому випадку тоталітаризм означає відсутність народовладдя. У народу немає можливості дієво впливати на політику держави. Вища влада нав'язує свою волю всьому населенню. Завдяки цьому відбувається бюрократизація всього життя суспільства, роль чиновника стає першорядною.
Характерною рисою тоталітарних режимів є повна відсутність поділу влади. Всі види влади безпосередньо чи опосередковано пов'язані між собою, незалежний суд відсутній. У ряді випадків існують особливі, позасудові органи, спеціально створювані в певні періоди для виконання каральних функцій. Таким чином, тоталітарна держава створює репресивний апарат, який проводить масові «чистки» самих членів правлячої партії, а також пересічних громадян.
Тоталітарний режим ставить всілякі перепони інакодумства: забороняє видання опозиційної літератури, вислів «крамольних» думок і критичних суджень, унаслідок чого його політична система поступово втрачає здатність до самокритики і правильної, здорової реакції на справедливі зауваження. Замість гласного обговорення помилок і прорахунків — головним завданням пропаганди стає прищеплення народові любові до лідера, партії, системі в цілому. Всі досягнення країни приписуються геніальності лідера, а помилки замовчуються.
Як показує практика, всі тоталітарні режими рано чи пізно руйнуються. Вичерпується ентузіазм, готовність людей завзято і безкорисливо трудитися, жертвувати всім заради культивованих ідеалів. У підсумку падає трудова дисципліна, а з нею і продуктивність праці. Суспільний розвиток втрачає динамізм, різко падають темпи економічного зростання — виникає явище «застою». Система продовжує існувати як би за інерцією, і досить будь-якого поштовху, щоб вона звалилася.
Поряд з тоталітарними режимами в деяких країнах складається інший тип диктатури — авторитарний. Головна відмінність авторитарної системи полягає в тому, що в ній провідну роль відіграє не революційний світогляд, а інтереси збереження влади. У цьому випадку авторитарні режими швидше консервативні, ніж революційні. Військові хунти в Латинській Америці звичайно приходили до влади під гаслами збереження громадського порядку, що утвердився, рятування від загрози його зміни.
Для авторитаризму, навпаки, характерна навмисна деполітизація мас, їх слабка політична інформованість. При авторитарній системі формально існують партії, парламент, поділ влади і інші атрибути демократії.
Здебільшого авторитарні режими, особливо військові, прагнули зберегти основні принципи колишнього соціально-економічного устрою, удосконалюючи при цьому механізми управління економікою. На противагу комуністичним диктатурам, авторитарні режими, наприклад, на Тайвані, в Сінгапурі виявилися дуже ефективними в економічному відношенні.
