Політичний менеджмент - Навчальний посібник - Головатий М.Ф. 2005

Розділ 3

Політичне життя та основні його детермінанти

3.2. Політичні інтереси, орієнтації та політичний вибір

Політичний інтерес. Основною рушійною силою будь-якої поведінки, діяльності, як і всього життя людини, а відтак — групи, спільноти є інтерес (інтереси). Аналогічно і до політичної діяльності люди залучаються лише за умови, коли мають до цього певний інтерес. Більшість інтересів людини не є політичними, проте є такі, які мають політичний характер або й цілком є політичними. Передусім це виявляється тоді, коли предметом, основою інтересу є влада, необхідність, бажання оволодіти нею, набути її або ж коли для реалізації, задоволення політичного інтересу конче потрібна саме влада.

Політичний інтерес — спрямованість дій суб’єктів політики на постановку й досягнення політичної мети залежно від можливості вирішення того чи іншого політичного завдання [2, 29].

Політичний інтерес є основою політичного життя, основним спонукальним мотивом до дії, до досягнення визначеної у політиці мети, досягнення бажаного, очікуваного результату.

У радянській літературі він характеризувався виключно як класовий, розроблений та внесений у політичну, суспільну сфери однією Комуністичною партією. Звідси брало свій початок марксистсько-ленінське вчення про виняткову роль і призначення класу пролетарів і про диктатуру пролетаріату в цілому як вкрай звужений інтерес одного класу.

Класифікувати політичні інтереси можна у такий спосіб:

✵ загальнодержавні, загальнонаціональні. Найчастіше виразником таких інтересів на основі потреб та інтересів усієї нації (переважно в однонаціональних державах), усього народу виступає держава, державна влада. Визначення сутності загальнодержавного інтересу — явище надто складне і найчастіше відбувається шляхом масового опитування громадян, проведення всенародних референдумів;

✵ політичні інтереси різних політичних груп (партій, рухів, парламентських фракцій, об’єднань, товариств, організацій тощо). У цьому разі гостро постає проблема зіставлення, узгодження таких інтересів з метою збереження загального миру, спокою і злагоди в суспільстві. Практично завжди досягти такого результату в ідеалі абсолютно неможливо, але для загальної стратегії політичного розвитку країни конче необхідно досягти того, що у політиці називають консенсусом;

✵ політичний інтерес у міжнародних відносинах. Це інтерес, що стосується двох і більше держав. Його наявність потребує не лише узгодженості позицій, а й надто делікатних підходів та форм узгодження таких інтересів, які часто можуть бути досить різними, а то й протилежними, суперечливими.

Політичний інтерес за багатьох обставин є метою діяльності, формує певні стратегію і тактику суб’єкта політики щодо досягнення мети, яка в політиці саме владою і є.

Політичний інтерес формує політичну мету, засоби її досягнення, зумовлює і політичне рішення.

Політичне рішення може бути легітимним і нелегітимним. Легітимним воно є тоді, коли приймається згідно з дотриманням норм законів, чітким використанням суб’єктом рішення своїх повноважень, і навпаки.

Політичні інтереси людей значною мірою визначаються тим, до якої соціальної групи, класу вони належать, яким є їхні соціально-економічне, матеріальне становище, соціальний статус, можливості тощо. На формування політичних інтересів суттєво впливають як внутрішні фактори суспільного буття, оточення, так і діяльність окремих політиків, політичних структур — суб’єктів політики.

Політичні орієнтації та політичний вибір. Кожне суспільство характеризується властивою лише йому системою та ієрархією цінностей, які не лише зумовлюють життя окремої людини, а й спроможні трансформувати розрізнене населення в народ з усіма розвиненими ознаками цивілізованості.

Цінності — це життєво значущі предмети, природні утворення і продукти людської діяльності. Розрізняють два види цінностей: пов’язані з вітальними потребами (насамперед забезпечення біологічного, фізичного життя); пов’язані з вищими, духовними потребами.

Цінності також поділяються на такі, що офіційно санкціонуються і культивуються за рахунок і за допомогою тієї системи засобів, які є в розпорядженні держави, і такі, що існують незалежно від офіційно пропагованих, тобто на рівні буденної свідомості.

Нинішній стан ціннісного світу, зокрема українського загалу, надто неоднозначний, складний і багато в чому суперечливий. Він характеризується, з одного боку, кризою старої ідеології, крахом застарілих цінностей, масовою відмовою від радянських символів, а з іншого — перегрупуванням носіїв цієї ідеології. Замість монолітної, гомогенної культури, яка домінувала раніше, виникає багато співіснуючих культурно-ціннісних світів, різноманітних ціннісних систем. Тобто в українському соціумі немає нині ціннісного консенсусу, а навпаки, ціннісне поле надто розмаїте, тут відбувається складна “гра” корпоративних, групових, індивідуальних інтересів.

У таких умовах дослідження проблеми формування та прояву ціннісних орієнтацій громадян, особливо в нестабільних, перехідних суспільствах, видається надзвичайно актуальним як у науковому, так і в практичному, прикладному аспекті.

Вибір кожною окремою людиною позиції та відповідної лінії поведінки у суспільно-політичному житті залежить від загальної та політичної орієнтації.

Сутність політичної орієнтації. Політична орієнтація — це уявлення людини про відповідну її потребам мету політичної діяльності, а також про засоби досягнення мети.

Люди по-різному ставляться до політики. Одні зацікавлені в ній і беруть активну участь у її практичній реалізації, другі — індиферентні до неї, треті взагалі байдужі, зовсім її не сприймають і не цікавляться нею.

Інтерес, безпосереднє ставлення людини до політики зумовлені багатьма чинниками (вік, стать, соціальний, сімейний стан, кланові, групові, національні традиції, інформованість, рівень освіти, культури, інтелекту та ін.). Загалом можна погодитися з такою типологією політичних ролей:

✵ рядові громадяни (об’єкт політики, політичних процесів);

✵ рядові члени суспільства, що побічно залучені до політичної практики як члени профспілок, виробничих колективів тощо;

✵ громадяни, які входять до виборного органу, а також є активними членами певної політичної організації;

✵ громадський, політичний діяч, який досить активно займається практичною політичною діяльністю;

✵ професійний політик (для якого політична діяльність є домінуючою у житті);

✵ політичний лідер як остання інстанція (загальнодержавний, загальнонаціональний лідер).

Беручи участь у політиці, людина переважно керується двома мотивами: альтруїстичним (удосконалити суспільне життя усіх, зробити його кращим); егоїстичним (здобути владу, популярність, розбагатіти). Більшість політиків демонструють перше і намагаються приховати друге, особливо на початку політичної діяльності.

Мотиви детермінують, визначають мету і програму політичної діяльності. І мета, і програма також можуть бути помітно вираженими альтруїстичними або егоїстичними.

Мотивувальним чинником політичної діяльності є потреба або потреби у самовираженні, самореалізації, визнанні, свободі, самозабезпеченні, владі, звеличенні та ін. Як правило, потреби тісно взаємопов’язані, взаємозалежні. Щоб зрозуміти справжню мету політичної діяльності будь-якого суб’єкта політики, передбачити її результат, потрібно уважно проаналізувати характер та особливості потреб, які спонукали його до такої діяльності.

Політична орієнтація, як зазначалося вище, є складним соціально-психологічним утворенням. З одного боку, маємо певні словесно оформлені ідеї та цінності, а з іншого — несвідомі або не зовсім усвідомлені мотиви і переваги, які людина переживає на емоційному рівні.

Політичний вибір. Політична орієнтація зумовлює політичний вибір. Робити вибір важко, оскільки він залежить не лише від сформованості особи, рівня її інформованості, освіченості, соціалізації, політичної культури, а й від особливостей суспільних відносин, рівня демократизації суспільства.

Вибір може бути груповим та індивідуальним. Перший часто здійснюється автоматично, під впливом групи, особливо на етапі ранньої соціалізації особи в разі її низької політичної культури. Другий властивий людині з високим рівнем соціально-психологічного, духовного розвитку, високою громадянсько-політичною свідомістю та активністю.

Груповий вибір, як і групові політичні орієнтації, їх швидка зміна найчастіше спостерігаються в нестабільних суспільствах, на перехідних етапах їх розвитку та існування. Вибір політичної орієнтації далеко не завжди є визначеним і остаточним. Це динамічний процес, який часто супроводжується сумнівами або пов’язаний з цілковитою дезорієнтацією людини (особистості).

Виокремлюють чотири основних підходи до детермінації політичного вибору: ситуаційний, соціологічний, маніпулятивний та індивідуально-психологічний.

Ситуаційний підхід базується на тому, що будь-яка політична орієнтація є не що інше, як реакція на конкретно-історичну ситуацію, з якою людина стикається.

Соціологічний підхід спрямований на аналіз взаємозалежності між індивідуальним і груповим політичним вибором відповідно до тих соціально-політичних обставин, ситуації, що склалися в суспільстві, в яких перебувають конкретні соціальні групи або окремі особи.

Маніпулятивний підхід, як правило, обґрунтовують тим, що люди нібито роблять відповідний вибір у результаті їх психолого-політичної “обробки” ззовні, внаслідок впливу на них, а то і просто маніпуляцій. При цьому активно використовуються різноманітні політичні, психологічні комунікації та технології як засіб своєрідного психологічного, політичного впливу.

В умовах інтенсивного розвитку, вдосконалення засобів масової інформації, підвищення ролі засобів зв’язку з громадськістю у політичному житті людей маніпулятивний підхід відіграє неабияку роль у виборі та формуванні громадської думки взагалі, особливо у нестабільних суспільствах з недостатньо розвиненими демократичними засадами.

Індивідуально-психологічний підхід ґрунтується на тому, що в основу вибору покладено особистісні психологічні якості, риси. Саме вони — вроджені чи набуті — впливають передусім на вибір людини, на суспільно-політичну позицію особи загалом. Вперше цю думку висловив основоположник неофрейдизму Т. Адорно, який обстоював ідею “авторитарної особистості”. Так, на підставі спеціальних досліджень він дійшов висновку, що авторитарну особу вирізняють з-поміж інших не лише відповідні соціально-політичні чи етнонаціональні орієнтації та установки, а й характерологічні особистісні риси та якості. Такій особистості, що цілком логічно, він протиставляв демократичну або ліберальну особистість.

Частково проблему індивідуально-психологічного підходу в політичному виборі було розроблено також не менш відомим представником неофрейдизму Е. Фроммом, соціальними психологами, політологами, спеціалістами інших галузей знань.

Вибір політичної орієнтації — не одноразова, одномоментна дія. Фактично такий вибір людина робить постійно, дещо його змінюючи, коригуючи. Крім того, цей вибір може бути стабільно-еволюційним або дискретним, коли індивід втрачає здатність вибору або різко змінює його під впливом певних соціально-економічних суспільних умов чи особистих психологічних змін.

У процесі вибору індивід певною мірою ідентифікує себе з окремою особою або групою осіб. Політичні переваги, як правило, складаються внаслідок макрогрупової, або “середовищної”, ідентифікації. Наприклад, людина може ідентифікувати себе з великими власниками, бізнесменами, управлінцями, середнім класом тощо. Такі ідентифікації спостерігаються внаслідок відповідної психологічної близькості до тієї групи, якій людина симпатизує, до якої ставиться прихильно.

Характерними виявами згаданих групових психологічних ідентифікацій є ідентифікації на національному ґрунті, оскільки перш ніж визнати себе представником будь-якої соціальної групи, людина відчуває себе представником певної національності — українцем, росіянином, поляком тощо. Звідси і випливає, що, скажімо, національна чи національно-державна орієнтація відображає відповідну систему політичних уподобань і переваг. Головним рушієм такої орієнтації є прагнення націй, етносів до незалежності, усунення загрози незалежності (реальної чи позірної), позбавлення міжнаціональних конфліктів, культурної експансії, імміграційних процесів та ін.

Політичний вибір, як і будь-який інший, здійснюється на основі певних цінностей. Одні роблять вибір під впливом, скажімо, цінностей певної релігії, соціальної групи.

Вибір може бути і суто прагматичним, в основу якого покладено вузько особистісні цілі та інтереси, а для багатьох людей — і вузькоегоїстичні.

Відомий український соціолог Є. Головаха вважає, що сучасному українському суспільству притаманні три типи особистостей.

Перший тип — особистість, розчинена у суспільстві, яка не виокремилась із системи традиційних суспільних зв’язків і природно засвоїла колективістську ідеологію.

Другий тип — особистість, відчужена від суспільства, як базисний тип, що відповідає періодові поступового занепаду тоталітарної ідеології і характеризується подвійною системою цінностей.

Третій тип (переважаючий, “перехідний”) — людина з виразною амбівалентністю ставлення до перспективи подальшого демократичного перетворення суспільства. Вона постійно вагається, перебуває в ситуації вибору між певними альтернативами, сумнівається у своїх рішеннях, схильностях, симпатіях тощо.

Політична орієнтація має певний механізм, за яким вона функціонує. Тобто існують фактори, від яких залежить така орієнтація. Виокремлюють:

✵ загальну політичну орієнтацію. Це цілісне сприйняття, оцінка людиною політики, яка може коливатися в межах від абсолютної аполітичності до надто високої зацікавленості в політиці, політичній активності. Йдеться, наприклад, про абсолютне сприйняття або, навпаки, заперечення існуючого політичного режиму;

✵ конкретну політичну орієнтацію. У цьому разі демонстрацією такої орієнтації є конкретні політичні дії, реальна участь людини у будь-яких політичних акціях.

Окремо варто вести мову про політичну спрямованість політичної орієнтації (об’єкт), про причини і фактори, що її обумовлюють, про взаємозв’язок та взаємовплив політичної орієнтації та політичної культури загалом, врешті — про самостійність характеру політичної орієнтації.