Політичний менеджмент - Навчальний посібник - Головатий М.Ф. 2005

Розділ 2

Політика як специфічний вид суспільної діяльності і взаємодії

2.1. Політика як діяльнісний феномен

Окремі науки (філософія, політологія, соціологія політики) визначають політику як соціальне явище, насамперед як певну суму ідей, цінностей. У контексті політичного менеджменту варто виокремити таку характерну ознаку (особливість) політики, як конкретний вид діяльності.

“Історія, — зазначали К. Маркс і Ф. Енгельс, — не що інше, як діяльність людини, що має свою мету” [129, 102]. Відтак і в політиці діяльнісний аспект є головним, визначальним. Звідси, зокрема, і бере початок так зване поведінкове (біхевіористичне) розуміння політики як специфічної діяльності, яку здійснює і якою керує людина.

Отже, стає зрозумілим існування таких визначень стосовно людини (особистості), як “людина політична”, “людина ідеологічна”. Це природно, оскільки людина — не лише біологічне, а й соціальне явище. їй притаманна будь-яка форма діяльності, зокрема й у сфері політики, адже і сама по собі політика — суто людське утворення. Людина потребує і спроможна брати участь у політиці, політичних процесах, отримуючи можливість реалізовувати (задовольняти) у такий спосіб свої інтереси, запити, потреби, переконання.

У політиці людина (на відміну від деяких інших видів діяльності) може реалізувати себе абсолютно не так одноосібно, як спільно з іншими людьми, групами, інтереси яких збігаються з її особистими. Об’єднує людину з іншими людьми система поглядів та ідей, яка і є ідеологією.

Будь-яка ідея завдяки людині політичній не лише підтримує, а й продукує певну ідеологію, ідеологеми. Завдяки суспільно-політичній діяльності такі ідеологеми існують, розвиваються, утверджуються.

Деякі політологи запроваджують у вжиток й активно використовують таке поняття, як “символічна політика”. Така політика можлива за наявності відповідних суспільно-політичних передумов у вигляді існуючих способів сприйняття інформації (специфіки суспільно-політичної комунікації) та організації простору політичної комунікації [211, 91].

В. Поленська виокремлює такі варіанти символічної політики [211, 91]:

✵ символічні ерзац-акції;

✵ символічне законодавство;

✵ символічна персоніфікація;

✵ символічна ідеологізація.

Отже, найправильніше буде визначати політику як певну людську діяльність, зумовлену відповідними мотивами, цілями і результатами.

Відомий російський політолог Д. В. Ольшанський визначає і обґрунтовує два основних підходи до вивчення політики як специфічної діяльності [153 32]:

✵ інституціональний підхід — досліджується діяльність спеціальних, здебільшого політичних інститутів, результат такої діяльності;

✵ процесуальний підхід — політична діяльність розглядається суто як специфічний процес.

Діяльнісний феномен політики зумовлений тим, що в основі будь-якої політичної дії, як і політичного процесу загалом, обов’язково перебуває суб’єкт такої політики.

Суб’єктом політики є особа, організація або суспільна група, які спроможні творити політику, тобто відносно самостійно брати участь у політичному житті відповідно до своїх інтересів, потреб, впливати на суспільну поведінку інших осіб та спричиняти важливі зміни у політичних відносинах.

Звідси і виникає суб’єктивність у політиці особи, яка зумовлена:

✵ об’єктивними умовами, що уможливлюють політичну діяльність;

✵ суб’єктивними здібностями особи до політичної діяльності (знання, вміння, мотивації, спонукання тощо).

Існує також суб’єктивність у політиці суспільної групи, класу, великої спільноти. Вони стають суб’єктами в політиці за таких умов [148, 47]:

✵ наявність у них спільності та міцного надлокального зв’язку;

✵ єдність і загальне усвідомлення власного становища і спільних інтересів (почуття самобутності, співдружності, взаємозалежності, ідентифікації особистості з цілим — групою, внутрішня солідарність);

✵ існування організації, тобто координація керівними центрами поведінки і дій окремих територіальних угруповань, течій, вікових і професійних категорій.

Серед багатьох концепцій суб’єктивності у політиці виокремлюють дві основні:

✵ немарксистську. Тут домінує індивідуалістична точка зору, тобто реальним і єдиним суб’єктом політики (власне й історії) визнається індивідуум, особистість. Звідси й особлива роль особистості в політиці, теорії видатних особистостей, заперечення ролі мас (стверджується лише наявність певної суми інтересів, осіб, які спільно жодної вирішальної ролі у суспільному процесі не відіграють). Іншими словами, діяльність маси характеризується переважно як некерована, стихійна, на яку вирішально впливають політики — особистості;

✵ марксистську. Вирішальне значення у політиці надається саме масам, а не особистостям.

Суб’єктивність індивідів і груп у політиці взаємозумовлена. З одного боку, вона залежить від інтересів і потреб великих груп, а з іншого — від усвідомлення особистістю (політиком) цих інтересів, його підтримки з боку таких груп.

Політолог Артур Боднар стверджує, що роль, яку виконують політики та ідеологи, залежить від великих соціальних груп, а саме [148, 49]:

✵ від довіреного їм суспільством (або самостійно завойованого, але визнаного суспільством, спільнотою) обсягу повноважень;

✵ від того, чи користуються політик, ідеолог певною суспільною підтримкою (матеріальною, організаційною, моральною);

✵ чи спроможна соціальна група контролювати діяльність політика.

Видатний політолог Ж. Бодуен доводить, що поняття “політична діяльність” з’явилося внаслідок певної диференціації різних типів діяльності саме у соціальній сфері [32, 76]. За такою логікою міркувань одним з найвдаліших визначень поняття “політична діяльність” вважаємо таке: “Політична діяльність — специфічний вид людської діяльності, спрямований на регулювання і збалансування інтересів та відносин між соціальними (національними) групами, політичними суб’єктами, що відображають їх інтереси, з одного боку, та між ними і державними інституціями. з іншого, досягнення в суспільстві злагоди та консенсусу” [160, 15].

За визначенням українських політологів політична діяльність — невід’ємна складова загальної людської діяльності, специфічна сутність якої полягає в сукупності дій окремих індивідів і великих соціальних груп (класів, партій, суспільних організацій тощо), спрямованих на реалізацію їх політичних інтересів, насамперед завоювання, утримання і використання влади [177, 107].

А. Боднар трактує політичну діяльність як індивідуальну або колективну, спонтанну або організовану діяльність суспільних суб’єктів, що прямо чи опосередковано виходить з інтересів великих суспільних груп і цінностей, яких вони дотримуються [148, 106].

Політична діяльність має певну структуру, до якої входять:

✵ об’єкти політичної діяльності: політична влада, політико-владні структури;

✵ суб’єкти політичної діяльності: політичні партії, суспільні рухи, політичні, громадські діячі, державні та політико-владні структури;

✵ процес політичної діяльності: окремі політичні дії, акції.

Політичну діяльність поділяють на:

✵ теоретичну (ідеологічна, законодавча, соціологічна, науково-організаційна, методична та інша діяльність, пов’язана з розробленням теоретичних засад політики);

✵ практичну (депутатська, урядова діяльність в органах місцевого самоврядування, в політичних партіях, громадських організаціях і об’єднаннях, в рухах, робота під час виборчих кампаній, проведення референдумів, опитувань громадської думки, участь у мітингах, демонстраціях, маршах протесту або підтримки, пікетуваннях тощо).

Політична діяльність має дві основні форми:

✵ політична діяльність, що здійснюється на громадських засадах;

✵ політична діяльність, що здійснюється на професійних засадах (депутатська діяльність, робота в апаратах політичних партій, рухів, організацій тощо).

Західна політологічна наука виокремлює три основні концепції (моделі) політичної діяльності [189, 31-36]:

✵ елітарну концепцію (модель). Доводиться, що політична діяльність — це призначення насамперед еліти суспільства, а для народу така діяльність вважається непотрібною, зайвою;

✵ концепцію плюралізму еліт. Прихильники цієї концепції обстоюють точку зору, що в суспільстві є не одна, а багато еліт, з-поміж яких виділяється панівна;

✵ концепцію “моделей майбутнього державного управління”. Мовляв, у майбутньому не існуватиме якоїсь однієї моделі державного управління, оскільки взаємодія між державним апаратом і суспільством є складною і досить суперечливою.

Мета політичної діяльності — зміцнення або послаблення, а то й зруйнування відносин між особами, соціальними групами, класами. Тому такі відносини мають характер співробітництва (взаємодії) або боротьби (зіткнення, протистояння).

Основою співробітництва або, навпаки, боротьби в процесі політичної діяльності є намагання зберегти або змінити (знищити) існуючий у державі суспільний порядок шляхом визнання або невизнання економічного, політичного, ідеологічного владарювання певного суспільного класу в цій державі.

Наслідками політичної діяльності є суспільні зміни, які відбуваються у таких сферах:

✵ відносин між суспільними класами (групами);

✵ відносин влади (між тими, хто керує, і тими, ким керують);

✵ відносин у межах влади (наприклад, застосування коаліційного способу здійснення влади, встановлення гласності у процесі прийняття рішень тощо);

✵ політичних відносин між індивідами і групами.