Політичний менеджмент - Навчальний посібник - Головатий М.Ф. 2005

Розділ 10

Технології організації і проведення виборчих кампаній

10.2. Технологія організації і проведення виборчої кампанії

Справжня демократія неможлива без загального виборчого права, прямого і таємного голосування, відкритої конкуренції між партіями в їх боротьбі за політичну владу, без свободи слова, зборів, думок, об’єднань, преси тощо. І цілком закономірно, що з усіх видів політичної діяльності найважливішою, особливо в демократичному суспільстві, є депутатська діяльність.

Форми такої діяльності залежать від конкретних соціально-політичних, економічних, психологічних умов, які сформувались у країні, від рівня представницького органу, в якому працює політик (парламент, органи місцевого самоврядування). Відповідно депутати-політики також мають різні права, обов’язки, повноваження.

Депутат (пізньолат. deputatus — посланий) — людина, обрана членами представницького органу влади, членами парламенту. Депутати обираються населенням у процесі виборів або, скажімо, в умовах диктатури призначаються владою.

Парламенти ХІХ — початку XX ст. складалися з депутатів-парламентаріїв, яких знали як шанованих у суспільстві людей. Нині члени парламентів, особливо сучасних західних демократій, — це, як правило, люди з вищою освітою, професійні політологи — випускники спеціальних навчальних закладів, для яких політична діяльність фактично є діяльністю професійною.

Депутати в абсолютній більшості країн мають депутатський імунітет, певні пільги і компенсації, їхня діяльність високо шанується в суспільстві.

Депутати можуть обиратися за партійною, мажоритарною і змішаною системами. Якщо вибори відбуваються за партійною системою, то партії оголошують своїх кандидатів на партійних зборах або зборах виборців в округах.

За мажоритарної та змішаної виборчих систем, як правило, кожний громадянин може виставити свою кандидатуру, якщо за законом він має право бути обраним і подасть певну кількість підписів (в Україні — певну суму грошей) на підтримку своєї кандидатури.

Якщо в мажоритарних виборчих системах власник прямого мандату вибуває (у разі відставки або смерті), то в цьому окрузі

призначаються і проводяться довибори. Щоправда, в окремих державах мандат вибулого депутата передають особі, яка визначається законодавчим органом (наприклад, у США). Звільнене місце прямого кандидата може зайняти також його заступник, якого обирали разом з прямим кандидатом. Така практика існувала, зокрема, у Франції в епоху П’ятої республіки.

Спеціалісти-політологи у структурі депутатської діяльності виокремлюють кілька блоків: гностичний, конструктивний, проектувальний, організаційний та комунікативний.

Гностичний блок пов’язаний з формування депутатом-політиком нових ідей, умінням аналізувати причини будь-яких явищ, працювати з науковою, спеціальною літературою.

Конструктивний блок утворюють здібності та вміння діяти послідовно, виважено, творчо.

Проектувальний блок зумовлюють здібності та вміння розраховувати свої дії на перспективу, враховуючи зроблене, вміння вибирати для своєї діяльності певні форми і методи.

До організаційного блоку можна зарахувати все, що дає змогу депутатові організувати свою повсякденну роботу.

Комунікативний блок формують уміння спілкуватися, співпрацювати з іншим людьми.

Депутатська діяльність значною мірою зумовлена суспільними потребами, відповідними інтересами конкретних соціальних груп, політичних партій, об’єднань, окремих громадян. Усе це — об’єктивні детермінанти політичної діяльності, до яких можна додати і суб’єктивні інтереси, і потреби самого депутата. Отже, політична діяльність потребує врахування та узгодження політиком інтересів різних суб’єктів політики з тим, щоб певним чином регулювати політичні відносини. Практично політик у своїй діяльності може використовувати різноманітні чинники, але насамперед — правові, соціальні та психологічні.

Формування команди. Щоб стати депутатом, необхідно перемогти на виборах. Виборча кампанія — одна з найскладніших акцій, яка потребує врахування багатьох обставин.

Передусім вона є багатоскладовою, багатоступеневою, потребує не лише матеріально-фінансових ресурсів, організаційних зусиль, доброї підготовки самого політика, а й певної групи людей-однодумців, які працюватимуть спільно, згуртовано на єдину

мету впродовж досить тривалого часу. Отже, перший етап підготовки політика до виборів — формування ділової, потужної команди.

Потрібно визначити, хто має загалом увійти до такої команди, люди яких спеціальностей і професій. Це насамперед політолог (ще краще — спеціаліст у сфері політичних технологій), соціолог, психолог, історик, економіст, менеджер, спеціаліст з мас-медіа. Ядро команди кандидата має становити “психологічне число” 7 плюс-мінус дві особи, хоча для різноманітних функцій можна залучати й більше людей.

Найчастіше команда кандидата комплектується так, щоб після його перемоги на виборах кожний з її учасників міг продовжувати працювати з політиком, реалізуючи його програму. Щоправда, часто навіть на рівні кандидата на високу державну посаду багато з членів його команди, що виграла вибори, подальшого докладання своїх зусиль не мають.

Як мінімум, до команди кандидата мають входити менеджер, політолог, економіст, прес-секретар, іміджмейкер. У кожного з названих членів команди може бути певна кількість помічників, виконавців. З них, як правило, формуються такі робочі групи: аналітиків, преси, організації роботи з виборцями, підготовки і редагування виступів та інших матеріалів тощо. Все залежить від того, наскільки велика команда.

Суттєве значення має вибір кандидатом довірених осіб. Так, згідно з українським законодавством, кандидат до місцевих органів влади може мати до трьох довірених осіб; кандидат в депутати парламенту — до п’яти осіб; кандидат на посаду мера або губернатора — до 10 осіб; кандидат у президенти України — до 30 довірених осіб. Звичайно, треба мати реально діючих, ефективних довірених осіб, а не просто використовувати законодавчий дозвіл на певну їх кількість.

Цікавий досвід роботи і використання можливостей довірених осіб застосував свого часу Л.М. Кравчук під час перших президентських виборів у незалежній Україні. Він розподілив мандати своїх довірених осіб фактично порівну між областями (по одному на область), а решту віддав фахівцям у галузі економіки, права, вивчення та аналізу громадської думки, преси, громадським діячам, іншим впливовим особам. За такою системою групи налічували до 20 осіб. Ці групи мали таку структурно-функціональну будову:

1) керівник групи підтримки — довірена особа кандидата;

2) заступники керівника:

✵ з організаційно-масової роботи;

✵ із зв’язків з громадсько-політичними організаціями;

✵ із зв’язків із засобами масової інформації;

✵ із зв’язків з трудовими колективами;

3) керівники підгруп з роботи:

✵ з громадсько-політичними організаціями;

✵ з трудовими колективами;

✵ з молоддю;

✵ з ветеранськими організаціями;

✵ з жіноцтвом;

✵ з військовослужбовцями та співробітниками МВС і СБУ;

✵ з національними меншинами.

Такі досить численні групи підтримки займалися агітацією та збиранням підписів на підтримку свого кандидата, а після його реєстрації — формуванням громадської думки про нього.

Аналіз соціально-політичної та економічної ситуації. Фактично з початком формування команди кандидата розпочинається і ґрунтовний аналіз соціально-політичної, економічної ситуації у відповідному виборчому окрузі (регіоні). Без такої аналітичної інформації про реальний розклад політичних сил практично неможливо ні розробити стратегію виборчої кампанії, ні підготувати програму кандидата, ні правильно розподілити фінансово-матеріальні та інші ресурси, виділені (зібрані) на кампанію. Потрібно мати об’єктивну інформацію про:

✵ історико-географічні особливості округу (регіону);

✵ соціально-демографічні, економічні характеристики, проблеми, перспективи розвитку округу (регіону);

✵ наявність та особливостей діяльності політичних партій, громадських організацій, об’єднань, неформальних об’єднань тощо;

✵ особливості округу, регіону (межі виборчих дільниць, кварталів вулиць із зазначенням кількості виборців, їхнього соціального статусу, професій);

✵ особливості минулих виборчих кампаній у цьому окрузі (регіоні);

✵ наявність авторитетних осіб, державних діячів, лідерів партій, громадських, неформальних об’єднань;

✵ наявність та впливовість засобів масової інформації;

✵ дані про суперників кандидата (їхні слабкі й сильні сторони) та ін.

Важливо також глибоко проаналізувати, чому, за яких обставин переміг у цьому окрузі (регіоні) попередній політичний лідер, громадський діяч. Не зайвим буде визначити і своєрідний рейтинг (престиж, авторитет, статус) певної організації, структури, об’єднання тощо. Черговим важливим етапом виборчої кампанії є розробка програми кандидата. її, зрозуміло, можна готувати лише тоді, коли зроблено всю попередню роботу, маючи дані про ситуацію у виборчому окрузі (регіоні).

Розроблення програми. При підготовці програми варто врахувати такі основні вимоги:

1) програма по суті має містити відповіді й основні способи вирішення проблем, наявних у виборчому окрузі, регіоні, які найбільше хвилюють виборців, — соціально-економічні, політичні, духовні, культурологічні, правові тощо;

2) структурно програма має складатися з кількох основних блоків, не містити дріб’язкових питань;

3) програма за змістом, стилем викладу повинна бути доступною, зрозумілою виборцям.

Як правило, потрібно розробити три моделі програми.

Перша програма — широка, об’ємна, з усіма деталями її практичної реалізації. Такою програмою користуються усі, хто здійснює виборчу кампанію, але до широкого загалу вона здебільшого не доводиться.

Друга програма коротша (4-6 с.), її оприлюднюють серед широкого загалу, в засобах масової інформації, використовують на виборчих дільницях, розклеюють на будинках, парканах тощо.

Третя програма — найкоротший варіант програми, оформлений власне у вигляд окремих фраз, гасел, закликів. Як правило, це своєрідна програма-листівка, яку використовують для найпростішого оприлюднення цілей, мети діяльності кандидата.

Розробляючи будь-який варіант програми, починають з найдетальнішого, обов’язково дбаючи про те, щоб у ньому не було:

✵ слабких місць, за які могли б “вчепитися” суперники, піддати їх сумніву, а то й критиці;

✵ пустопорожніх обіцянок, яким, власне, не повірять і самі виборці;

✵ пунктів і позицій, що повторюють пункти програм інших кандидатів.

Коли програму підготовлено, узгоджено, вивірено, слід приступати до детального розписування об’ємного, деталізованого плану проведення кампанії власне як такої. Він повинен передбачати:

✵ задекларовану причетність кандидата до тих політичної сили, руху, блоку, структури чи навіть окремих авторитетних осіб, які справді є авторитетними і визнаними у цьому окрузі (регіоні);

✵ створення певного контрасту між кандидатом і його суперниками;

✵ ставку на базову соціально-економічну чи іншу проблему, яка хвилює багатьох громадян і потребує свого нагального вирішення;

✵ створення якомога позитивнішого іміджу кандидата і негативного іміджу його суперників;

✵ утворення передвиборної коаліції (якщо в цьому є потреба);

✵ ставку на певні владні структури, авторитетних політиків, впливових осіб;

✵ ставку на відповідні засоби масової інформації;

✵ деморалізацію своїх суперників, конкурентів.

Як правило, стратегію виборчої кампанії як загальний документ для всієї команди кандидата викладають стисло, у формі своєрідного плану конкретних дій із зазначенням термінів, відповідальних осіб тощо.

Будь-яка виборча кампанія передбачає підготовку і використання відповідних засобів інформації та наочної агітації.

Основні засоби масової інформації:

✵ преса;

✵ телебачення;

✵ радіо;

✵ кінопродукція (відеокліпи, відеофільми, ролики).

Наочна агітація і сувенірна реклама:

✵ рекламні листівки, програми, заклики;

✵ календарики-листівки;

✵ гороскопи-листівки;

✵ сумки, значки, етикетки, емблеми тощо.

З усього переліку наочної агітації особливо виокремимо найпоширеніші та найефективніші — різноманітні листівки. Вони мають бути короткі, зрозумілі, не дуже яскраві, але й не темного кольору, розміщені в місцях найбільшого скупчення людей.

Великого значення щодо психологічного впливу на виборців, електорат надається використанню відповідних гасел, закликів. Вони по-різному діють на громадян. Прості, зрозумілі, закличні типу “За нами Україна!”, “Майбутнє України — в надійних руках”, “Я зроблю Україну кращою” тощо сприймаються позитивно, особливо коли їх автор — знана, авторитетна, популярна людина, а не випадковий політик середньої руки.

Часто гасла, заклики спрацьовують у зворотному напрямі. Наприклад, гасло “Виберіть депутатом нормальну людину” фактично стверджує, що нормальним є лише той, хто є автором або ким таке гасло використовується, решта кандидатів на виборах ненормальні.

Не спрацьовують на широкий електорат і гасла типу “Виберіть мене — я вирішу всі ваші проблеми”, “Потрібен інший (новий) депутат”. У першому разі багато виборців відлякує максималізм кандидата. У другому — гасло взагалі не має будь-якого змістового навантаження. З досвіду виборчих кампаній відомо, що їх вигравав саме той кандидат, який у процесі всього передвиборного марафону постійно наголошував, що на відміну від інших кандидатів не обіцяє вирішити усіх або більшість проблем виборців. Він, навпаки, інформував, що не в змозі цього зробити сам, але кілька абсолютно конкретних справ довести до кінця спроможний і обіцяє: побудувати дорогу, міст, поновити роботу заводу, відремонтувати школу тощо.

Народ зрідка підтримує тих, хто багато обіцяє, надто різко критикує, а то й ганьбить інших, зрештою, може навіть розчаруватися у такому кандидатові. Відомі випадки, коли кандидат упродовж усієї виборчої кампанії постійно, особливо на зустрічах з виборцями, підкреслював позитивні сторони своїх конкурентів, але давав зрозуміти, що не треба так вже однозначно довіряти їхнім, не завжди реальним, а то й пустим обіцянкам.

Організовуючи виборчу кампанію, беручи в ній участь, слід звертати увагу на такий важливий елемент виборчої системи, як поділ певної території на виборчі округи. Області, де мають відбутися вибори, поділяють на виборчі округи, округи — на виборчі райони і дільниці.

Поділ на виборчі округи по-різному впливає на можливість успіху для окремих політичних партій, рухів, об’єднань, сил. Саме тому геометрія виборчих округів — предмет уваги всіх, хто сподівається на успіх у виборах.

Існують певні умови поділу на виборчі округи:

✵ виборчі округи визначаються за кількістю мандатів: одномандатні округи, де голосують за одним мандатом, і багатомандатні округи, де голоси виборців розподіляються щонайменше між двома мандатами;

✵ за розміром округу, щоб максимально забезпечити ефект пропорційності;

✵ залежно від розмірів інших виборчих округів в одній виборчій області, щоб у такий спосіб не надати будь-яких привілеїв, не створити невигідних (або навпаки) умов для певної політичної партії.

Виборчий округ — це тимчасове територіальне утворення, яке існує лише на час виборів. Проте він може існувати досить тривалий час, якщо, скажімо, вибори не завершуються за один тур, якщо жоден з претендентів на виборчий мандат не може зібрати потрібної кількості голосів.

Часто саме визначення виборчих округів є предметом усіляких маніпуляцій. Наприклад, кандидат добре знає, що найбільше його прихильників, однодумців, симпатиків проживають у тому районі (навіть у межах міста), де він балотується. Якщо ні, то, зрозуміло, що він спробує якось вплинути на територіальні межі цього округу. Те саме стосується прихильників певних партій. Зрозуміло, що кандидат від “лівих” із самого початку виборів може не мати жодних надій на успіх, якщо сам він є яскраво вираженим “правим”, і навпаки.

Разом із складовими виборчої кампанії, вдалою її стратегією і тактикою суттєве значення має імідж кандидата. Імідж — не лише те, як він виглядає зовні, а й те, яким постає загалом в уяві своїх виборців, електорату за спільної взаємодії:

✵ зовнішніх даних;

✵ психологічних характеристик;

✵ комунікативних здібностей;

✵ рефлективності (здатності зрозуміти інших);

✵ моральних і фізичних якостей;

✵ життєвого досвіду;

✵ ділових якостей і професійної компетентності;

✵ загального рівня культури і політичної культури зокрема;

✵ соціальних характеристик (посада, походження, сімейний стан, громадська діяльність тощо);

✵ наявності політичної програми, платформи та ін.

Виокремлюють три основних напрями конструювання іміджу кандидата:

✵ зовнішня симпатичність і привабливість;

✵ комунікативна механіка (уміння спілкуватися);

✵ ділова риторика (уміння говорити, виголошувати промови, виступати).

Кожна з цих складових має певні особливості. Так, зовнішня привабливість — це одяг, зачіска, макіяж, манера поведінки, рухи, міміка, жести, поза, голос тощо. Тобто все, за чим зустрічають людину і формують про неї першу думку.

Комунікативна механіка — це набутий досвід, навички спілкування, вміння сподобатися іншим. Виграє той, хто вміє вести індивідуальну бесіду, спілкуватися не лише з малими, а й великими групами людей. Тобто спілкування може бути з окремими особами, малими групами людей, великими групами і масовою аудиторією. При цьому важливо поважати точку зору, думки інших, вміти слухати, бути уважним, доброзичливим, володіти культурою діалогу, полеміки, вміти встановлювати і підтримувати контакт з іншими людьми.

Ділова риторика — вміння вести ділові розмови, виступати перед аудиторією. Говорити впевнено, по-діловому, красиво, так, щоб вам повірили, вами зацікавилися, захопилися — непросто. Для цього потрібно щонайдосконаліше оволодіти риторикою як наукою, де важливо все: знання і культура мови, жести, вміння враховувати особливості аудиторії тощо.

Проведення виборів завжди регулюється певним законом, за яким і обирають депутатів, представницькі органи взагалі. Найчастіше закон про вибори є ввідним до відповідних статей Конституції. Що ж до виборів одних державних органів (наприклад, уряду) іншими (парламентом), то, як правило, ця процедура регламентується Конституцією.