Політичний менеджмент - Навчальний посібник - Головатий М.Ф. 2005

Розділ 9

Технології політичної діяльності

9.2. Суть та особливості політичних технологій

Політичні технології (грецьк. techne — мистецтво, майстерність) — сукупність методів і систем послідовних дій, спрямованих на досягнення необхідного політичного результату.

У політичній практиці вони постають як сукупність методів застосування об’єктивних законів політики, матеріалізація абстракцій політичної науки в конкретні рішення, документи, нормативи, розпорядження.

Політичні технології є системою засобів, завдяки яким реалізуються політичні цінності, інтереси. Вони є невіддільним структурним елементом політичної культури окремих суб’єктів політики, суспільства загалом.

Загальні, основні особливості політичних технологій зумовлені характером політичного процесу, який охоплює найрізноманітніші види політичної діяльності в межах конкретної політичної системи. Серед них — політична участь, яка має на меті формування в процесі політичної діяльності певних позицій, вимог, настроїв, та політичне функціонування як професійна політична діяльність щодо вироблення правових норм, управління політичними інститутами.

Без знання особливостей, класифікації, специфіки політичних технологій та без вміння їх використовувати досягти успіху в політичній діяльності практично неможливо. А для практичного оволодіння ними передусім потрібні відповідна науково-теоретична підготовка, вміння вивчати й аналізувати об’єктивні умови, в яких діють конкретні суб’єкти політики. Це стосується соціально-економічної, політичної ситуації в країні, регіоні; особливостей функціонування соціальних і національних груп у суспільстві, їх потреб й інтересів; розстановки політичних сил; статусу та рівня впливу на громадян політичних партій, рухів, об’єднань, засобів масової інформації.

Політичні технології поділяються на загальні (стосуються інтересів багатьох суб’єктів політичного процесу) та індивідуальні (притаманні окремим суб’єктам політики).

З-поміж перших найпоширенішими є технології завоювання (виборчий процес як комплекс спеціальних технологій) та утримання влади.

Індивідуальні технології використовують окремі політики в процесі своєї політичної діяльності. Вони пов’язані із завоюванням популярності, умінням контактувати з громадянами (виборцями, членами певної партії, об’єднання тощо), майстерністю дискутувати, виголошувати промови, вести мітинги, збори, вдосконалювати власний імідж тощо. До найпоширеніших індивідуальних політичних технологій належать: публічні виступи, участь у бесідах, дискусіях, розв’язанні конфліктів; прогнозування політичної діяльності; виступи на радіо, телебаченні; підготовка матеріалів для друкованих засобів масової інформації тощо. Кожна з таких технологій має свої особливості, завдяки яким створюється певний імідж політика, його авторитет і популярність, формується і збагачується досвід політичної діяльності. А головне — використання певних технологій має на меті врахування індивідуальних, зокрема й психологічних, особливостей політика. Готуючись, наприклад, до публічного виступу, політик передусім повинен знати про час, мету і його характер і відповідно готуватися до спілкування з аудиторією. На цьому етапі важливою є підготовка тез (структури) виступу, визначення суті, спрямування розмови, наявність ймовірних запитань. Необхідно попрацювати і над зовнішністю, жестикуляцією, диханням тощо, усією манерою поведінки. Усе це і є індивідуальною технологією політичного виступу.

Розрізняють політичні технології демократичні і недемократичні. Це означає, що суб’єкти з недемократичною політичною культурою практично неспроможні використовувати демократичні технології, і навпаки.

Існують базові та другорядні політичні технології.

До базових належать технології, які використовуються під час організації та проведення виборчих кампаній, такі, що запобігають соціально-політичним конфліктам, дають змогу розв’язувати їх, досягати політичного консенсусу в суспільстві.

До другорядних зараховують, зокрема, технології прийняття політичних рішень, організації масових політичних акцій: зборів, мітингів, маніфестацій тощо.

Політичні технології існують в кількох варіантах, а саме:

✵ розроблення та ухвалення певних політичних проектів і рішень;

✵ реалізація політичних рішень;

✵ технології формування політичної влади;

✵ виборчі технології;

✵ технології організації діяльності політичних партій, організацій, об’єднань;

✵ технології формування громадянської свідомості, політичної культури;

✵ технології формування громадської думки;

✵ технології узгодження суспільних інтересів;

✵ технології розв’язання політичних конфліктів тощо.

Характер та особливості політичних технологій, як наголошувалося вище, зумовлені особливостями суспільства, сутністю політичного процесу як сукупності діяльності суб’єктів політики.

Політичні технології будуються і реалізуються насамперед на певному, часто специфічному сприйнятті людиною навколишньої дійсності, на відповідних реакціях щодо такої дійсності. До того ж політичні технології пов’язані безпосередньо з конкретними соціальними ролями, які постійно виконує окрема людина як особистість. Так, для досягнення успіху в політиці, політичній діяльності різні за характером політичні технології використовуватиме звичайний робітник або військовослужбовець, активіст чи лідер політичної партії тощо.

Найзагальнішими і найпоширенішими є технології прийняття політичного рішення, технології організації та проведення виборчих кампаній.

Технологія прийняття політичного рішення — процес реалізації політичної мети на основі накопиченої інформації.

Кожне політичне рішення є невід’ємним елементом політичного процесу, результатом певних попередніх дій. Іншими словами, це своєрідний процес, за якого накопичена інформація, розвиваючись, перетворюється на відповідні спонукальні акти (вказівки, розпорядження, накази, дії тощо). Політичні рішення є елементом політичного процесу і не можуть існувати статично. їх класифікують у такій спосіб:

1. За спрямованістю на конкретну проблему. Рішення правильне (проблема вирішується відповідно до мети); рішення нейтральне (проблема залишається на попередньому рівні); рішення неправильне (проблема стає ще гострішою, загальна ситуація погіршується).

2. Як правові та неправові. Правові — рішення, прийняті згідно з конституцією, законами та розпорядчими актами конкретної держави. Неправові — рішення, прийняті всупереч чинним законам і актам.

3. На основі суб’єктно-об’єктних відносин. Це означає, що суб’єкт влади при прийнятті рішення може одночасно бути і його об’єктом. Верховна Рада України, наприклад, приймає певні рішення щодо організації та власної діяльності.

4. За ступенем значущості. Значні, або кардинальні; чергові (що радикально ситуації не змінюють); нейтральні (прийняті з незначних суспільно-політичних питань, наприклад, утворення різних дорадчих, консультаційних органів, тимчасових комісій, робочих груп тощо).

5. За термінами дії, виконання, реалізації. Довготривалі (різноманітні мораторії); безперервної дії (дія багатьох статей конституції країни), короткотривалі (рішення про заборону мітингу, пікету, страйку тощо).

Процес прийняття політичного рішення має кілька етапів: а) підготовчий (відбір і аналіз інформації); б) розробки проекту рішення (проекту програми); в) затвердження і прийняття до виконання рішення: г) реалізації прийнятого рішення; д) автономне існування результатів реалізованого рішення, поширення його наслідків.

Дотримання вимог усіх етапів може забезпечити прийнятому рішенню адекватність щодо ситуації. Це залежить і від компетентності тих, хто готує його, і ступеня врахування громадської думки, знання суспільно-політичної ситуації.

Технологія підготовки і прийняття політичного рішення розпочинається з аналізу суспільно-політичних відносин у тій сфері, якої воно стосуватиметься. Спершу необхідно вивчити, наскільки предмет майбутнього рішення відповідає реальності, чи не стосуватиметься воно псевдопроблем, позірних відносин. Відтак необхідно з-поміж багатьох подій і явищ виокремити саме тенденційні, а також визначити їх сутнісні особливості. На цьому етапі важливою є об’єктивність інформації, доступ до її джерел.

На етапі підготовки проекту політичного рішення може працювати одна особа або група осіб. За колективної підготовки проекту є більше шансів серед альтернативних точок зору знайти ту, яка задовольнила б інтереси багатьох. Особливо важливим є колективне вироблення рішень, що стосуються інтересів великої групи людей — конституцій, меморандумів, програм і заяв політичних партій, об’єднань, груп тощо. На цьому етапі великого значення набуває визначення перспективи рішення (прогностичний аналіз того, наскільки дієвим, результативним буде рішення, як сприятиме воно розв’язанню проблем у суспільстві, між суб’єктами політичного процесу).

Не менш складним є процес затвердження політичного рішення та прийняття його до виконання. Іноді він відбувається в безкомпромісній політичній боротьбі. І хоча в багатьох парламентах, політичних партіях, інших суб’єктах політики відпрацьовано певний механізм розгляду і прийняття рішень, боротьба навколо них нерідко триває досить довго, гостро і непрогнозовано. Особливо складними є ці процеси в країнах зі слабкими демократичними засадами і традиціями, де немає чіткого поділу влади між її гілками і бракує механізмів противаг, що часто зумовлює прийняття нелегітимних рішень, а отже, перешкоджає створенню відповідних умов для їх реалізації. Легітимність рішень — це насамперед дотримання чинних законів. Залежить вона і від сприйняття громадянами ідеї, змісту, мети політичного рішення. Поєднання цих умов щонайкраще здатне забезпечити виконання прийнятого рішення.

Незаконність політичного рішення породжує різні “групи тиску”, лобістські групи. У демократичних суспільствах лобіювання певних рішень, законів давно набуло цивілізованих форм, стимулює ефективне їх виконання. Це офіційні виступи в парламентах, на з’їздах, інших зібраннях політичних партій, у засобах масової інформації, організація листів, телеграм, дзвінків тощо.

Здійснення ухваленого політичного рішення є складним, часто тривалим і суперечливим процесом. Воно пов’язане з відповідними змінами соціально-політичної, економічної ситуацій. Тому після прийняття рішення, як правило, ще залишається ймовірність багатовекторності, непрогнозованості розвитку політичного процесу. Це вимагає від усіх, хто причетний до його прийняття, певних зусиль і щодо його реалізації. Нерідко в суспільній практиці виникає необхідність доповнення, радикального доопрацювання уже прийнятого політичного рішення.

Технології прийняття політичних рішень великою мірою зумовлені характером політичного режиму. За авторитаризму, тоталітаризму рішення приймають здебільшого в закритому, таємному режимі, вузьким колом людей, не беручи до уваги точки зору опозиції. За демократичних режимів, навпаки, дбають про чіткість процедури прийняття політичних рішень, використовуючи компроміс, консенсус, намагаються узгодити позиції. Це сприяє уникненню соціальних, політичних конфліктів, значною мірою забезпечує стабільний розвиток суспільства.

Стрижнем політичної діяльності, політичної участі, а отже і використання усього розмаїття політичних технологій, є влада, яку здобувають або демократичним (всенародні вибори), або недемократичним (насильство, авторитаризм, диктатура) шляхами. Іноді ці шляхи міняються місцями, поєднуються або взаємодоповнюються. Наймасовішими є виборчі технології.

Виборчі технології — це сума політико-організаційних, інформаційних, пропагандистських та інших дій з метою приведення до влади окремого політика, групи політиків чи відповідної політичної організації, об’єднання, сили. Тому вони багато в чому враховують і використовують психологічні аспекти і стани об’єктів і суб’єктів політики.