Політичний менеджмент - Навчальний посібник - Головатий М.Ф. 2005
Розділ 9
Технології політичної діяльності
Успіху в політичній діяльності досягають завдяки багатьом чинникам, та найбільше залежить він від підготовленості політика. Йдеться не лише про знання, здібності, особисті якості, а й про володіння політичними технологіями, які мають свої особливості, механізми дії та впливу на окремих громадян та спільноти. Важливо, хто і з якою метою їх використовує, наскільки моральними є дії, вчинки суб’єктів політичного процесу.
9.1. Спілкування, політичні орієнтації та політична участь як основа політичних технологій
Спілкування. Політика неможлива без відповідних дій, стосунків, спілкування між її суб’єктами.
Спілкування — відносини сторін, спрямовані на досягнення певної мети.
Спілкування має такі основні компоненти:
✵ змістову частину, тобто те, для чого, власне, спілкування здійснюється, яка його мета;
✵ структуру, що проявляється у певній формі, в якій спілкування, власне, і відбувається;.
✵ конкретні дії, завдяки яким спілкування здійснюється.
Спілкування поділяють на позитивне (спрямоване на набуття, придбання будь-чого) і негативне (пов’язане з позбавленням, втратою чогось). 3алежно від цього спілкування має різні мету, спрямованість, форму.
Успіх у політиці, політичній діяльності досягається завдяки багатьом обставинам, проте найбільше він залежить від особистих психологічних якостей політика, його підготовленості до такої діяльності.
Йдеться не лише про його знання, здібності, а й про особистісні риси, якості та відповідну підготовленість до політичної роботи, тобто вміння застосовувати певні політичні технології. Політичні технології — сукупність цілеспрямованих дій, зорієнтованих на досягнення відповідного політичного результату як методу “перетворення” об’єктивних законів політики на механізм управління, тобто перекладу абстрактної мови політичної науки на конкретну мову рішень, документів, нормативів, вказівок, що регламентують діяльність людей і стимулюють їх на найефективніше досягнення зазначеної мети.
Люди по-різному ставляться до політики. Одні беруть активну участь у її практичній реалізації, інші — індиферентні до неї. 3ацікавленість політикою зумовлена багатьма чинниками (вік, стать, соціальне становище, сімейний стан, кланові, національні традиції, інформованість, рівень освіти, культури, інтелекту та ін.). Відповідно до цього вироблено таку типологію політичних ролей:
✵ пересічні громадяни (об’єкт політики, політичних процесів);
✵ пересічні громадяни, опосередковано залучені до політичної практики як члени профспілок, виробничих колективів тощо;
✵ громадяни, які належать до виборного органу, є активними членами певної політичної організації;
✵ громадські, політичні діячі, які активно займаються практичною політичною діяльністю;
✵ професійні політики (для них політична діяльність є домінуючою);
✵ політичні (загальнодержавні, загальнонаціональні) лідери.
Беручи участь у політиці, людина керується здебільшого двома мотивами: альтруїстичним (вдосконалити суспільне життя) та егоїстичним (здобути владу, популярність, багатство). Більшість політиків демонструє перший і намагається приховати другий мотив, особливо на початку діяльності. Мотиви визначають мету і програму політичної діяльності. Мотивуючими її чинниками є потреби самовираження, самореалізації, визнання, свободи, самозабезпечення, влади тощо. Як правило, всі вони взаємозалежні. Щоб розпізнати справжню мету політичної діяльності суб’єкта політики, передбачити її результат, слід уважно аналізувати характер і особливості його потреб.
Вибір людиною позиції та відповідної лінії поведінки у суспільно-політичному житті залежить від її політичної орієнтації.
Політичні орієнтації. Політична орієнтація (фр. orientation — звернений на схід, від лат. oriens — схід) — певні уявлення політичних суб’єктів про цілі, завдання діяльності політичних партій, політичного режиму, суспільства в цілому.
Політична орієнтація — це, з одного боку, певні словесно оформлені ідеї та цінності, з іншого — несвідомі або не цілком свідомі мотиви, які людина переживає на емоційному рівні.
Політична орієнтація обумовлює політичний вибір, який залежить від сформованості особистості, рівня її соціалізації, політичної культури, а також від особливостей суспільних відносин, рівня демократизації суспільства. Вибір може бути груповим та індивідуальним.
Груповий вибір часто здійснюють автоматично, під впливом групової орієнтації, особливо на ранньому етапі соціалізації особи, за несформованої політичної культури. Такий вибір найчастіше домінує в нестабільних суспільствах, на перехідних етапах їх розвитку та існування.
Індивідуальний вибір притаманний людині з високим рівнем соціально-психологічного, духовного розвитку, громадсько-політичної активності.
Вибір орієнтації не завжди є остаточним. Це динамічний процес, який часто супроводжується елементами дезорієнтації або цілковитою дезорієнтацією. Політологи виокремлюють чотири підходи до політичного вибору: ситуаційний, соціологічний, маніпулятивний та індивідуально-психологічний.
Ситуаційний підхід. Базується на твердженні, що будь-яка політична орієнтація є реакцією на конкретно-історичну ситуацію.
Соціологічний підхід. Спрямований на аналіз взаємозалежності між індивідуальним і груповим політичним вибором відповідно до соціально-політичної ситуації в суспільстві.
Маніпулятивний підхід. Ґрунтується на здійсненні вибору відповідно до психолого-політичного зовнішнього впливу, а то й просто маніпуляцій. При цьому активно використовуються різноманітні політичні, психологічні комунікації й технології. За інтенсивного розвитку засобів масової інформації, зростання ролі засобів зв’язку в політичному житті маніпулятивний підхід відіграватиме і надалі неабияку роль у формуванні громадської думки, особливо в нестабільних суспільствах, де недостатньо розвинуті демократичні засади.
Індивідуально-психологічний підхід. Основою вибору є особистісні психологічні якості (вроджені, набуті). Засновник його — основоположник неофрейдизму Т. Адорно, який обстоював ідею “авторитарної особистості”. На його думку, авторитарна особа відрізняється від інших не лише соціально-політичними чи етнонаціональними орієнтаціями й установками, а й особистісними рисами. їй він протиставляв демократичну, ліберальну особистість. Цю проблематику досліджував і Е. Фромм, спеціалісти з інших галузей знань.
Вибір політичної орієнтації — не одномоментна дія, а процес, в якому людина коригує свою орієнтацію під впливом певних соціально-економічних умов, особистих психологічних змін. У цьому процесі вона ідентифікує себе з окремою особою або групою осіб. Політичні переваги, як правило, і формуються внаслідок макрогрупової (“середовищної”) ідентифікації. Наприклад, людина може ідентифікувати себе з бізнесменами, управлінцями, середнім класом тощо. Такі ідентифікації ґрунтуються на відповідній психологічній близькості до тієї групи, якій людина симпатизує.
Характерними виявами групових психологічних ідентифікацій є ідентифікації на національному ґрунті. Національна чи націонал-державна орієнтація відображає систему політичних уподобань і переваг. Основним її важелем є прагнення націй, етносів до незалежності.
Політичний вибір здійснюється на основі певних цінностей. Для одних домінуючими є загально-гуманістичні цінності, для інших — цінності певної релігії, соціальної групи тощо. Вибір може бути й суто прагматичним, ґрунтуватись на особистісних цілях й інтересах.
Політичні процеси неможливі без участі в них різних суб’єктів, яку називають політичною участю.
Є кілька концепцій політичної (передусім електоральної) участі.
Теорія раціонального вибору. Згідно з нею більшість людей схильні до раціональної поведінки (не ототожнювати з логічною
поведінкою). її прибічники вважають, що людина намагається досягти максимального результату за рахунок саме оптимальних, а то й найменших зусиль.
Мічиганська модель. Передбачає, що в політичній діяльності домінує партійна ідентифікація людини, яка є результатом або вихідною політичної соціалізації.
Психологічна школа. її прихильники домінуючими у політичній участі й діяльності вважають мотиви й установки людини, намагаються щонайконкретніше вивчити взаємозалежність установок та поведінки, конкретних дій особи.
Інституціональний підхід. На думку його прихильників, політична участь залежить не від конкретних психологічних характеристик особистості, її соціального статусу, рівня освіти, а від можливостей громадян (виборців) впливати на владу.
Реалізується політична участь у виборах, управлінні та самоуправлінні, прийнятті політичних рішень та здійсненні контролю за їх доцільністю; політичних кампаніях (мітингах, маніфестаціях, зібраннях), акціях громадянської непокори (війнах, революціях); діяльності політичних партій, різноманітних громадських об’єднань, у процесі самостійної індивідуальної політичної діяльності. її рівень, масштаби — показник рівня демократичності суспільства, загальної та політичної культури його громадян, інших суб’єктів політики.
Особливості політичного процесу завжди зумовлені не лише політичною орієнтацією, а й відповідною політичною поведінкою, діяльністю його учасників. Політична діяльність визначається самою природою політики — формуванням відповідних політичних відносин між суб’єктами політики, які часто мають протилежні запити та інтереси, судження і спрямування активності.
Політична участь, діяльність завжди індивідуальні. Йдеться про індивідуальний стиль політичної діяльності не як сукупність окремих якостей, а як цілеспрямовану систему взаємопов’язаних дій, за допомогою яких досягається певний результат.
Залежно від характеру поведінки учасників політичного процесу поділяють на лідерів, активістів, послідовників, лідерів громадської думки.
Лідери, як правило, очолюють політичний рух завдяки підготовленості, своєму авторитету, соціальному статусу тощо.
Активісти виступають посередниками між лідерами і тими, хто їх підтримує. Вони впливають на рядових учасників політичних дій і процесів, дещо змінюють стратегію і тактику політичного дійства, а головне — активно допомагають лідерам у їх діяльності.
Послідовники мають різний ступінь політичної, соціальної активності, в цілому підтримують ідеї лідерів, але з різних причин недостатньо чітко усвідомлюють навіть власні інтереси у політичній боротьбі, а тому менш діяльні, ніж активісти.
Лідери громадської думки своєю не стільки організаторською діяльністю, скільки інтелектуальною (особливо в засобах масової інформації) підсилюють емоційне, психологічне напруження навколо проблем, які є предметом політики.
Політичну поведінку, взаємодію різних соціальних груп, осіб, соціальних, політичних інститутів називають політичними відносинами. Існують дві форми політичних відносин: політична діяльність, яка відображає динамізм політичних відносин, їх залежність від зусиль конкретних учасників політичного процесу, і політична організація, яка відображає структурованість політичних відносин, їх сформованість на основі певних норм і правил.
Політична участь не лише забезпечує реалізацію інтересів і запитів громадянина в процесі політичної діяльності, а є дієвим засобом політичної соціалізації, формування політичної культури, громадянської позиції особи.
У процесі політичної діяльності політик, громадський діяч вступає в певні контакти з іншими політиками, має відносини з державою, ідеологією, політикою, владою. Ці відносини багато в чому визначаються тим, наскільки політик знає їх сутність, особливості функціонування, як володіє прийомами, технологіями політичної діяльності. Адже йому випадає жити і діяти за конкретного політичного режиму, певних політичних партій, громадських об’єднань, інших суб’єктів політики.