Політичний менеджмент - Навчальний посібник - Головатий М.Ф. 2005
Розділ 6
Як здобувати прихильників, або імідж політика
6.2. Складові формування іміджу політика
Розглянемо основні складові, які в сумі формують імідж політика як складний і часто суперечливий його портрет, як єдність природних і набутих якостей, знань, вміння і досвіду займатися політичною діяльністю.
Політик та його електорат. Кожен політик має знати і зважати на те, що ефективність його діяльності багато в чому визначається насамперед знанням особливостей не тільки своїх прихильників загалом (електорату, близького оточення, колег), а й малих груп (сім’я, друзі) та окремих соціальних прошарків суспільства, які в Україні загалом ще не визначилися чітко навіть на теоретичному рівні. Спробу систематизованого поділу російського суспільства зробила відомий російський соціолог Т. Заславська, яка виокремлює в ньому такі прошарки:
✵ верхній — представники реальної влади, елітні, субелітні групи, які посідають помітні позиції в управлінні державою, в економіці, силових структурах;
✵ середній — переважно підприємці, бюрократи середньої ланки, найбільш кваліфіковані спеціалісти;
✵ базовий — основна частина інтелігенції, службовці з технічного персоналу, працівники масових професій, велика частина селянства;
✵ нижній — літні, малоосвічені люди, обділені здоров’ям, біженці, безробітні.
Крім того, Т. Заславська виокремлює ще й так званий несоціальний прошарок, називаючи його “соціальним дном” (злочинці, наркомани, бомжі, алкоголіки).
Будь-який політик може досягти успіху у своїй діяльності за умови відповідної підтримки з боку певних соціальних груп. Важливою умовою взаємних симпатій між політиком і громадянами, які належать до таких груп, є відповідна взаємоідентифікація. Спрощено це можна висловити так: “Він такий самий, як ми” (електорат про політика), “Вони такі самі, як і я” (політик про своїх симпатиків).
Ідентифікація — це своєрідне перехрестя, на якому людина має зробити вибір: куди йти, як іти, з ким іти (особа, група людей тощо). Характерно, що після зробленого вибору ідентифікація не завершується: вона може поглиблюватися, деталізуватися тощо.
Існує і так звана (за Е. Еріксоном) масова патологія ідентичності, коли індивіди ідентифікують себе з усім суспільством чи навіть з цілими системами (європейська демократія, лібералізм та ін.).
Для того щоб ефективно працювати самому, вміло організовувати роботу підлеглих, колег, впливати на їхню поведінку і діяльність, політик повинен бодай деякою мірою орієнтуватися в соціальній психології. Це наука, яка вивчає закономірності поведінки і діяльності людей залежно від їхньої належності до соціальних груп, а також від психологічних характеристик цих груп.
Як відомо, більшість психологів, зокрема Б. Ананьєв, І. Кон, К. Платонов, М. Каган, А. Леонтьєв та інші, серед усіх видів діяльності людини насамперед виокремлювали два — роботу і спілкування.
Не вдаючись до детального розгляду всіх аспектів соціальної психології, акцентуємо увагу на тих, які найбільше сприяють успіху політика у його діяльності. Це особливості спілкування загалом і міжособистісного зокрема; закономірності ділового спілкування; соціальна психологія груп; соціальна психологія особистості та ін.
Чому саме такого характеру знання і підготовка потрібні політикові, проілюструємо бодай на одному прикладі. У процесі діяльності кожний політик неодмінно має численні зустрічі та ділові бесіди з громадянами, керівниками, іншими політиками. Та далеко не кожен знає і враховує те, що успіх у діловій бесіді зумовлений багатьма складовими. Це підготовчий етап бесіди (відпрацювання плану бесіди, визначення питань, які обговорюватимуться, підготовка документів, матеріалів, проектів можливих рішень тощо). Далі — це сценарій власне бесіди: її початок, основна частина, аргументи і докази, пропозиції, знання і врахування інтересів співрозмовника. Насамкінець — завершення бесіди, аналіз її результатів.
Політик, який не враховує характеру соціальних груп, що існують у суспільстві, не має власного електорату, який йому симпатизує, на який він спирається, з яким спілкується, інтереси і потреби якого враховує у своїй повсякденній діяльності, ніколи не підніметься вище від примітивного популізму. Тобто не стане справжнім політиком, здатним самореалізуватись як у власних, так і в громадських інтересах.
Дбаючи про вирішення проблем усього народу, політик, проте, вибирає ту соціальну групу або кілька груп, які він найкраще знає, до яких причетний і сам, на підтримку яких сподівається. Навколо нього гуртуються також громадяни (електорат), що стають не лише його палкими прихильниками, а й помічниками, друзями, соратниками.
Для того щоб знайти спільну мову зі своїм електоратом, найкраще порозумітися, політик повинен знати його потреби. За всієї різноманітності стосовно конкретної людини такі потреби все ж таки можна поділити на матеріальні й духовні; індивідуальні й суспільні; корінні, стратегічні, тривалі, повсякденні й етапні; здорові й нездорові. Не вдаючись до глибшої характеристики будь-яких з них, наголосимо, що такі потреби не є сталими. Це потребує від політика постійного їх вивчення і врахування у повсякденній діяльності, не кажучи вже про такі важливі політико-суспільні події, як вибори, референдуми тощо.
Політик неодмінно має враховувати, що кожний окремий громадянин сприймає політику, а відтак і діяльність окремого політика досить суб’єктивно, бо політика для нього — лише один з аспектів його життя. До того ж громадяни здебільшого критично ставляться до всього, що діється у політичній сфері. Отже, політик має бути не просто виваженим у своїй діяльності, а й постійно ставити собі запитання — що й чому громадянам не подобається, які причини викликають у них незадоволення як окремими діями політиків, так і конкретними політичними процесами.
Час від часу політичний лідер має відповідати на такі запитання: “Чому мені симпатизують соратники та електорат, який мене підтримав?”, “Наскільки мобільною є маса, яка підтримує мене?”, “Якою мірою я як лідер залежу від свого електорату або більшої його частини?” тощо. Це дасть змогу прискіпливіше поглянути на себе, свій авторитет, імідж, на власне оточення. І не тільки поглянути, а й за необхідності змінити себе на краще.
Політик і політична партія: діалектика відносин. Одним з найважливіших інститутів політичної системи будь-якого суспільства є політичні партії. Без них не існує справжньої демократії, без них важко уявити життя і діяльність практично кожного політика.
Наявність різних політичних партій, зокрема в Україні, підтверджує той незаперечний факт, що за своєю природою, інтересами, запитами, потребами, а особливо за ідейними уподобаннями та орієнтирами люди як особистості абсолютно різні. Мало того, історія свідчить, що будь-яка спроба якоїсь однієї партії вирішувати все обертається трагедіями для людей. Отже, партії є носіями політичного плюралізму, що є необхідним атрибутом демократії.
Люди, професійні політики об’єднуються у партії, керуючись власними груповими, корпоративними, ідеологічними інтересами, намагаючись у такий спосіб за допомогою партії реалізувати ці інтереси, якомога повніше самореалізуватися як особистості.
Якщо додати те, що партії відрізняються від інших об’єднань саме тим, що кожна з них у певний спосіб хоче здійснювати політичну владу, то стає зрозумілим, що політикові не обійтися без конкретної партії або просто без відповідних відносин з однією чи кількома партіями.
Відповідним чином встановлюються і зв’язки політиків з політичними партіями. З одного боку, політик має поділяти ідеологію, ідеї своїх однопартійців, тієї партії, до якої він належить, виконувати програму, рішення своєї партії, дотримуватися її статутних вимог. А з іншого — він має і власні переконання, зокрема ідейні погляди, власну думку. Важливо, щоб певні розбіжності, які, природно, виникають між політичною партією і політиком, усувалися, узгоджувалися демократично, у формі дискусій, цивілізованої критики і самокритики. У разі загострення таких розбіжностей і неможливості їх усунення політик має вирішити, чи варто йому перебувати у цій політичній партії, чи не шкодить це не лише йому особисто, а й іншим, загальному стану справ у партії, врешті, стану справ у суспільстві.
Багато політиків гіперболізують роль і значення політичних партій у житті суспільства, очікують від них виконання функцій, не властивих партіям. Варто нагадати, що в багатьох країнах, особливо на Заході, політичні партії помітно втратили свій ідеологічний, класовий характер і фактично використовуються лише як засіб мобілізації голосів на виборах за певного кандидата.
Загалом же політичні партії відіграють роль посередника між громадськістю та органами державної влади. Вони акумулюють і відображають в ідейно-політичних установках інтереси певних класів і соціальних груп, переносять у сферу політики обговорення і вирішення їх найрізноманітніших питань і проблем.
Діяльність політика — члена, активіста, лідера певної політичної партії — багато в чому зумовлена особливостями, вимогами, характером діяльності тієї політичної партії, до якої він належить. Політичним кредо, яке обґрунтовує мету, основні засади і характер діяльності партії як на віддалену, так і ближчу перспективу, є її програма.
Програма має бути максимально загальною, стратегічно вивіреною з тим, щоб діяти тривалий час і водночас бути відкритою для можливих змін у політичному житті, розвитку суспільства.
Партійна програма, з одного боку, повинна справляти відповідний вплив на громадськість, прихильників партії, тобто виконувати своєрідну рекламну функцію, а з іншого — формувати і забезпечувати внутрішню побудову, устрій партії. Крім того, кожна партія своєю програмою визначає, чим вона відрізняється від інших партій.
Найважливішими складовими партійної програми є закріплені в ній політичні вимоги, які містять обов’язкові положення щодо діяльності, поведінки кожного члена партії. Саме через ці положення члени партії ототожнюють себе (або ні) з партією, визначають, співвідносять свої дії та вчинки з вимогами програми в межах внутрішньопартійної демократії. Крім того, політичні вимоги — це ті елементи, які є основним предметом конкуренції між партіями.
Кожний політик зобов’язаний знати і виконувати програму тієї партії, до якої він належить. Від нього вимагається постійно пропагувати цю програму, відстоювати її переваги перед програмами інших партій, особливо перед громадянами іншої політичної орієнтації.
Політична освіта як обов’язкова умова становлення справжнього політика. За будь-яких обставин, рівня підготовки і досвіду політичної діяльності політик постійно має вчитися взагалі й вчитися політики зокрема бодай тому, що суспільно-політичні процеси в суспільстві динамічно розвиваються, змінюються, ніколи не залишаються сталими.
Вчитися політики можна скрізь: у школах, університетах, на семінарах, практикумах тощо. Таке навчання організовують партії, профспілки, громадські об’єднання, фонди, ініціативні групи, інші суспільні інститути.
Навчаючись політики, політик вчиться демократії, не лише розумінню сутності явищ і процесів, що відбуваються в суспільстві, а й вмінню узгоджувати особисту ініціативу, уявлення, погляди з інтересами інших людей.
Політик може дістати відповідні знання як навчаючись у навчальних закладах різних форм, так і за рахунок самоосвіти, співпраці зі своїми експертами, помічниками, консультантами. Щодо останніх, то їх вибір має здійснюватися за двома основними принципами. Перший — “чого мені самому бракує”. Іншими словами політик добирає експертів, помічників з тих питань, напрямів діяльності, які з різних причин складні для нього. Наприклад, він має недостатні знання з економіки чи політики, права, соціології та ін. Другий принцип — “що зробить експерт, консультант, вивільнивши мені час для особистої діяльності”. Тобто політик економить час, концентруючись на тому, що є необхіднішим у його безпосередній діяльності.
До теоретичних наукових дисциплін, які конче повинен опанувати політик, належать історія, філософія, економіка, соціологія, педагогіка, але особливо політологія, політична психологія, право.
Політик і державна символіка. Національно-державні символи — невіддільна складова формування, фіксації та самовідтворення ідентичності будь-якої нації і держави як соціокультурної та політичної спільноти. Символ — це образ держави, певне загальне уявлення про неї. Він також є засобом взаємодії людей, регулювання їхньої соціальної поведінки.
У кожного народу є створені ним самим, визнані й прийняті візуальні та звукові національно-державні символи, що мають конкретний зміст і супроводжують його життя, відносини з іншими народами, людьми. Шанобливе ставлення до власних національно-державних символів — свідчення політичної культури, високої громадянської свідомості людини, її патріотизму.
Символіка — субсистема політичної системи суспільства, держави. Це прапор, герб, гімн, конституція, свята, політичні ритуали тощо. Національно-державними символами можна вважати також окремі міста (Київ як давньоруська столиця), споруди (статуя Свободи у США як символ “американської мрії”, демократії), Києво-Печерська лавра, Софійський собор, грошові одиниці (українська гривня, американський долар).
Політик має не просто шанувати національно-державні символи своєї держави, а й робити все задля їх пропагування, виховання любові й поваги до цих символів у співгромадян.
Мистецтво спілкування. Спілкування — необхідна передумова існування як особи, так і суспільства загалом, взаємодія двох або більше людей з метою обміну інформацією пізнавального, оцінного характеру. Спілкування має практично таку ж структуру, що й будь-яка інша діяльність. Це потреба, мотив, способи спілкування та його результат. Небезпідставно спілкування багато хто вважає специфічним, самостійним видом діяльності.
Розрізняють спілкування формальне і неформальне. Формальне спілкування зумовлене відповідними соціальними функціями людини, регламентоване за формою і змістом (керівник — підлеглий, контролер — пасажир).
Неформальне спілкування — більш суб’єктивне і менш регламентоване. Мета такого спілкування, його характер багато в чому визначаються особистими стосунками між людьми (мати — дитина, чоловік — дружина, пасажир — пасажир).
Специфічною формою контактів і взаємодії людей є ділове спілкування. Воно належить до формального спілкування і служить для обміну думками, встановлення контактів, підтримання певних зв’язків між людьми, які репрезентують різні, але багато в чому взаємозацікавлені організації, структури, людські спільноти.
Ділове спілкування здебільшого орієнтоване на певний результат, хоча інтереси сторін при цьому можуть бути надто різними, а то й взагалі протилежними. У діловому спілкуванні виокремлюють три фази [103, 14]:
✵ початкову, протягом якої встановлюються контакти;
✵ основну, протягом якої реалізується така послідовність дій: встановлення проміжної та кінцевої мети спілкування, безпосередні мовні та документальні контакти, взаємний аналіз вихідних і проміжних позицій, пошук узгоджених рішень, визначення подальших перспектив спілкування;
✵ завершальну, протягом якої формуються підсумки ділової взаємодії.
М. Доронін, досліджуючи проблему ділового спілкування, вирізняє такі типи людей [103, 19 -20]:
✵ “черепахи” — намагаються ховати свої почуття та переживання під “панциром”, не здатні на їх бурхливі прояви;
✵ “хамелеони” — тримають ніс за вітром, швидко підіграють співрозмовнику: співчувають, обурюються, підлещуються залежно від обставин;
✵ “леви” — постійно рухаються, їхній внутрішній світ не обмежується службовими справами. Вони відчувають свою ділову перевагу і пишаються цим;
✵ “дикобрази” — завжди стривожені, обережні, ворожі, ніби постійно очікують неприємностей від оточення;
✵ “безбарвні” — здається, розчиняються у навколишньому середовищі, нічим не вирізняються, не залишають сліду в пам’яті.
Спілкуючись, варто пам’ятати, що партнери передають один одному інформацію вербально (слова, мова) і невербально (одяг, міміка, поза, жести). Неважко помітити, що кожна людина намагається використовувати той канал інформації, який є виграшним для неї. Гарний оратор, наприклад, підкреслюватиме мовні, ораторські здібності й менше надаватиме уваги своєму одягові або жестам. Натомість досвідчений політик, громадський діяч визначить свої вразливі місця при спілкуванні й докладе зусиль для їх удосконалення.
Ділове спілкування може відбуватися у формі бесіди або листування, по телефону.
Бесіда. Це переважна форма ділового спілкування, яка має кілька фаз.
Перша фаза — власне початок розмови, коли будь-що треба спробувати встановити позитивний емоційний контакт, зосередити співрозмовника (співрозмовників) на проблемі, питаннях, які є предметом бесіди. Якщо це бесіда однієї людини з порівняно великою аудиторією, то необхідно врахувати стан, особливості такої аудиторії: чи втомлена вона, спокійна, збуджена, однорідна або неоднорідна, представники яких соціальних груп в ній переважають тощо. Отже, початок розмови має бути таким, щоб зацікавити, залучити на свій бік якомога більше людей. Можливо, ви зосередите їхню увагу на якійсь події, факті, що цікавлять багатьох. А може, просто поясните, чому вам потрібна ця зустріч, які причини спонукали до неї. Іноді починають розмову з якогось дотепного жарту, прислів’я, приказки. Зрозуміло, що небажано починати розмову з вибачень, невпевнених фраз типу “Я не збирався з вами зустрічатися”, висловлювати подяку на чиюсь адресу тощо.
Друга фаза — передання інформації. Тут все залежить від вашої підготовленості до розмови, ораторських здібностей, вміння виокремити основне. Навіть досвідчені політики, громадські діячі ґрунтовно готуються до бесіди, підбирають потрібні факти, цифри, інші аргументи.
Третя фаза (найважливіша) — аргументація. До неї також готуються заздалегідь, підбираючи такі аргументи, які були б вагоміші, ніж у співрозмовника. При цьому варто врахувати, що аргументів повинно бути кілька, щоб не повторювати постійно один і той самий. Врахуйте також, чи сприйматиме інша сторона ваші аргументи, які аргументи висуватиме вона у свою чергу.
Ділову розмову бажано вести у формі діалогу, уникаючи монологу, вміло ставлячи потрібні закриті запитання (на які можна відповісти лише “так” чи “ні”), відкриті (відповіді на які потребують пояснень, додаткової інформації), переломні запитання (які переводять увагу з одного предмета на інший), риторичні, запитання для обмірковування та ін.
Досягти успіху у діловій розмові неможливо, якщо ви:
✵ різко заперечуєте іншій стороні, обриваєте її на півслові;
✵ демонструєте бажання не дати можливості іншій стороні взагалі висловити свою точку зору;
✵ не враховуєте, а то й ігноруєте погляди іншої сторони;
✵ різко реагуєте на критику, демонструєте свою підозру до іншої сторони щодо її точок зору, аргументів.
У процесі спілкування люди стикаються з різноманітними труднощами, які називають бар’єрами у спілкуванні. Такі бар’єри можуть виникати з різних причин, що зумовлюють відмінності між людьми, — соціальних, політичних, релігійних, професійних. Проте найскладнішими є причини психологічного характеру (сором’язливість, неприязне ставлення до людини-партнера в бесіді, недовіра до неї тощо).
Усуненню або принаймні подоланню бар’єрів у спілкуванні сприяє підвищення індивідуальної культури, що дає змогу людині найповніше використовувати всі засоби і прийоми, що становлять комунікативний потенціал загалом.
У спілкуванні з іншими людьми стануть у нагоді рекомендації відомого психолога М. Ночевника:
✵ не зловживайте критикою і не звинувачуйте інших людей (критика не повинна бути самоціллю, перетворюватися на суцільний негатив);
✵ умійте підкреслювати непідробний інтерес до людини, з якою вступаєте у спілкування (виявляйте повагу і розуміння до того, з ким спілкуєтеся);
✵ умійте бути добрим слухачем (треба вміти вислухати людину до кінця, не перебиваючи; вислуховування виконує психотерапевтичну функцію);
✵ допомагайте людям відчути їх власне значення (кожна людина заслуговує на повагу);
✵ поважайте думку інших людей;
✵ уникайте непотрібних суперечок — не можна миритися з несправедливістю, з недоліками, але перетворювати суперечки на самоціль — також не вихід;
✵ намагайтеся переконувати, уникайте виключно розпорядчого методу керівництва, вказівок;
✵ запам’ятовуйте імена, по батькові людей, з якими спілкуєтеся (не розчули — перепитайте);
✵ підтримуйте позитивні емоції, частіше усміхайтеся.
Як зазначалося вище, найчастіше спілкування відбувається у формі розмови (бесіди). Корисними тут можуть бути ще й такі поради:
✵ до бесіди потрібно бути готовим (готуватися треба завчасно, прогнозуючи навіть її можливість, перебіг і розвиток). Для цього продумують сценарій бесіди, домовляються про місце, час, можливу тривалість, сподівання, розрахунки на результат;
✵ бажано розпочинати бесіду у приємному, невимушеному тоні (за винятком бесіди раптового характеру);
✵ коротко, але точно, цікаво формулюйте перші тези в бесіді (якщо ви починаєте її), на бажання співрозмовника уточніть їх або повторіть;
✵ спокійно, до кінця вислуховуйте співрозмовника, за можливості не переривайте його різко, не реагуйте мімікою, жестами, словом. Це дратує, спонукає до різких дій, висловлювань;
✵ виявляйте особистий інтерес до того, чим практично займається, цікавиться ваш співрозмовник;
✵ якщо критикуєте когось, щось, а особливо співрозмовника, то критика має бути виваженою, адресною, конструктивною. Збираючись критикувати іншого, трохи похваліть його, зауважте позитивне, покритикуйте себе, а вже потім і його.
Розмова (бесіда) — не єдиний спосіб спілкування.
Листування. Досить поширеним і специфічним є спілкування у формі ділового листування. Листи повинні готуватися з урахуванням поважного ставлення до адресата і його інтересів, містити чіткий виклад того, про що в них ідеться. Останнє залежить від того, якого характеру лист ви готуєте: супровідний, лист-замовлення, лист-пояснення, лист-вибачення, лист-рекомендацію тощо.
Спілкування по телефону. Воно порівняно простіше (не бачиш обличчя, реакції співрозмовника, можеш сказати, що завгодно, але те саме стосується і співрозмовника).
Вдавайтеся до телефонної розмови:
✵ коли хочете швидко отримати чи повідомити необхідні дані;
✵ коли бажаєте оперативно з’ясувати думку певної особи з питання, що вас стосується чи цікавить;
✵ коли прагнете дістати згоду на конкретну дію;
✵ коли хочете уточнити, чи лишається в силі попередньо досягнута домовленість.
Втім, до телефонних розмов також потрібно готуватися, продумувати їх, навіть якщо потім доводиться вести такі розмови раптово або перестроюватися в процесі розмови. Слід чітко формулювати свої думки, виразно називати імена, прізвища людей, уважно слухати співрозмовника, намагатися не перебивати його, будь-що спробувати зрозуміти, бо це, врешті, відповідає вашим особистим інтересам.
Публічний виступ політика. Без публічних виступів політичної діяльності практично не існує. Бажано завчасно погодити час виступу, визначити його мету, підготуватися до спілкування з тими, перед ким будете виступати. Готуючись до виступу, як мінімум складають тези (структуру) того, про що йтиметься, з урахуванням часу, який буде надано для виступу. А вже від цього залежатимуть обсяг і характер матеріалу (факти цифри, інші дані).
У процесі виступу не слід зловживати фактичним і цифровим матеріалом, наводити його безпідставно. Не менш небезпечно говорити про будь-що загалом, без відповідних тез на підтвердження того, що хочете довести до слухачів, а понад усе, завдяки чому сподіваєтеся схилити їх на свій бік, завоювати прихильників.
Перед виступом обов’язково уточніть особливості аудиторії (кількість слухачів, їхній фах, професійну діяльність, вік, інтереси, соціально-політичні смаки й уподобання, віросповідання, національність тощо).
Не поспішайте йти до місця, звідки говоритимете (трибуна, поміст, відкритий майданчик) доти, доки вам остаточно не нададуть слово. Витримайте невеличку паузу, а вже потім прямуйте до місця, звідки говоритимете — спокійно, неквапно, не опускаючи голови, а оглядаючи присутніх і випромінюючи обличчям: “Я зараз скажу вам щось дуже важливе, цікаве, потрібне і саме те, про що ви мало знаєте або ж не знаєте взагалі”.
Далі радимо вести виступ, зважаючи на такі застереження:
✵ не поспішайте говорити. Спершу огляньте аудиторію (пам’ятаєте, як актори перед спектаклем поглядають у шпарину завіси — вони хочуть відчути загальну атмосферу залу, відчути, в якій його точці їм найбільше симпатизують). Дайте змогу тим, хто зібрався, вас побачити і почути, сконцентрувати на вас увагу. Однак не витримуйте надто довго паузу і подбайте, щоб ваше обличчя не виглядало самовпевненим, а тим більше байдужим або невиразним, розгубленим;
✵ почніть виступ впевнено, розважливо, але не самовпевнено, не повільно і не мляво;
✵ початок має бути нетривалим, але й не надто коротким — приблизно відсотків двадцять від основної частини виступу;
✵ коротко привітайте тих, хто вас слухає, але не вдаючись до довгих комплементарних відступів — це швидко набридає;
✵ чітко сформулюйте тему свого виступу, щоб слухачі зрозуміли, що ви збираєтеся сказати; пропустіть несуттєві деталі;
✵ якщо є певні труднощі (але не виправдання), що заважатимуть аудиторії найкраще зрозуміти вас, етично, стримано скажіть про це;
✵ почніть з чогось помітного (наприклад, з життєвого випадку), що зрозуміло всім або привертає увагу більшості, а головне — безпосередньо стосується теми виступу, проблем, що хвилюють зібрання. Не починайте з того, що далеке від інтересів слухачів. Можна “відштовхнутися” від тези, думки, фрази попереднього оратора, чиєїсь репліки із залу, отриманої вами записки тощо. Завдання — привернути увагу до себе, а отже й до того, про що ви говоритимете далі;
✵ починайте з більш-менш відомого слухачам і поступово йдіть до менш відомого і навіть до того, що їм зовсім невідоме;
✵ викладаючи свої тези, постійно підкреслюйте головну з них або нагадуйте її складові — так слухачам буде легше вас сприймати;
✵ обов’язково нагадайте, що ви завершуєте виступ і тоді переходьте до висновку (висновків). Перед цим зробіть паузу, щоб зрозуміти, чи загострилося сприйняття аудиторією
того, про що ви говорите. Кульмінація має бути ефективною, а не навпаки. Останнє важливе для акторів, популістів, але не політиків-реалістів;
✵ йдіть з трибуни (з місця виступу) неквапно, але впевнено, не мляво, визначаючи, чи сприйняла і як сприйняла аудиторія те, про що ви щойно говорили.
Цілком доречною для того, хто готується виступати, буде й така порада: з‘ясуйте, що є правдою для цієї аудиторії (у що люди вірять), а вже потім спробуйте:
✵ сподобатися, запам’ятатися публіці;
✵ довести тим, хто вас слухає, що ваша точка зору найправильніша;
✵ за наявності часу поясніть детальніше сенс бодай однієї із своїх тез принципового характеру.
Абсолютно по-різному поводяться сильний і слабкий політики як оратори.
Сильний оратор здебільшого не боїться будь-яких гострих запитань, записок, реплік і завжди намагається довести людям, що його програма, погляди, пропозиції є найкращими, доцільними, необхідними для всіх. Такий оратор, як правило, мало уваги звертає на дрібні деталі своєї зовнішності, поведінки, чиїсь зауваження та критику.
Слабкий оратор постійно намагається сказати всім якомога більше “правди”, точніше того, що він сам вважає правдою, часто виправдовується або стурбовано реагує на найменше заперечення, критику своєї позиції тощо. Його може збентежити, вивести з рівноваги навіть чиясь репліка, а тим паче ґрунтовна критика.
Спеціальні поради.
Голос. Говоріть неголосно, але й не тихо, пристосуйте голос до середовища, говоріть так, щоб вас добре чули. Не говоріть байдуже, не вживайте слів-паразитів (що постійно і недоречно повторюються оратором), підвищуйте тон лише тоді, коли ставите
запитання або хочете сказати про найважливіше, закликаєте зібрання до дії. Надмірне підвищення голосу свідчить про агресивність. Сила голосу залежить від розмірів аудиторії та наявності (або відсутності) підсилення звуку.
Обличчя. Міміка має бути стриманою, не відволікати від суті словесної інформації. Намагайтеся бодай час від часу поглядати у зал за всієї складності того, про що говорите. Пам’ятайте: обличчя вимовляє разом зі словами.
Жести. Не робіть незвичних, різких жестів, не починайте і не закінчуйте виступ несподіваним жестом. Якщо виступаєте з трибуни, не жестикулюйте, а коли виступаєте без трибуни і не тримаєте тексту в руках, візьміть бодай в одну руку олівець чи ручку. Якщо вам через надмірну жестикуляцію складно виступати стоячи, говоріть сидячи, коли є можливість. Багато промовців так почуваються вільніше і більше подобаються слухачам.
Дихання. Спробуйте із самого початку виступу говорити так, щоб дихання було рівномірним. Якщо це складно, робіть невеличкі, непомітні паузи. Вдихайте повітря до початку фрази, а видихайте після її закінчення — ротом і носом водночас. Багатьом промовцям стає в нагоді вміння чергувати довгі та короткі речення, але не забувайте, що основну думку треба висловлювати головним, а не другорядним реченням. А ще краще виважено повторити її двічі.
Одяг. Політик — людина публічна, а тому його зовнішній вигляд, одяг мають неабияке значення, впливають на оточення.
Як правило, костюми треба носити не дуже світлих і не надто темних кольорів, уникайте білих, жовтих, малинових, чорних.
Сорочки бажано одягати білі, світло-блакитні, світло-сині, у дрібну смужку. Рукава сорочки мають виглядати з-під рукавів піджака приблизно на два сантиметри, а холоші штанів прикривати застібки взуття.
Добирайте не дуже яскраві краватки, що за кольоровою гамою відповідають сорочці та костюму, і зав’язуйте їх так, щоб вони прикривали застібку пояса.
Проведення ділових нарад. Кожний політик, надто політик високого рівня, має відповідну групу людей, команду, колектив, які з ним і на нього працюють. Тому час від часу виникає потреба проводити спільні ділові наради, на яких вирішуються певні питання, узгоджується стратегія спільної праці, визначаються перспективні питання роботи тощо.
Політик повинен уміти добре підготувати і провести ділову нараду, оскільки від цього залежать як його власні статус та авторитет, так і успіх справи, яку він робить з допомогою інших людей.
До форм ділових нарад належать збори, наради з різних питань, конференції тощо. Усі вони передбачають вирішення певних завдань, а головне — привернути увагу учасників наради до проблем, які обговорюються, уточнити місце і роль у їх вирішенні кожного учасника, розробити робочий план реалізації окремих конкретних завдань із зазначенням термінів, відповідальних осіб тощо.
Розрізняють такі види нарад:
✵ інформаційні, коли необхідно подати певну інформацію, ознайомити з певними документами, матеріалами, відомостями, точками зору тощо;
✵ роз’яснювальні, або інструктивні, коли є потреба визначитися щодо певної ситуації, події, пояснити певні суспільно-політичні події, явища;
✵ звітні, коли йдеться про реалізацію певних планів, дій, справ, окремих доручень;
✵ нагальні, коли ставиться завдання підвищити кваліфікацію з будь-яких питань, проблем;
✵ проблемні — найскладніші, бо йдеться про те, щоб виробити стратегію відповідної поведінки, способи вирішення конкретної проблеми.
Будь-яка нарада потребує відповідної підготовки. Без неї розраховувати на успіх важко. Насамперед потрібно чітко визначитися, задля чого, з якою метою ви хочете провести нараду. Далі з’ясуйте порядок денний наради, перелік тих, хто в ній братиме участь. При цьому слід пам’ятати, що спершу вирішують найскладніші, неоднозначні питання, а вже потім — другорядні.
Ділові наради не повинні бути тривалими. Як правило, продуктивними є наради, що тривають не більше однієї години.
До початку наради потрібно чітко визначити кількість учасників. Зайвих людей, які лише створюватимуть масовість, на нараді не повинно бути. Як правило, запрошують тих, хто безпосередньо причетний до вирішення питань.
До наради потрібно ретельно підготуватися. Це може бути розгорнута доповідь, детальні або короткі тези. Потрібно пам’ятати, що аудиторія найкраще сприймає того, хто говорить не більше 15-17 хвилин. Щоб заволодіти слухачами, насамперед скажіть про мету свого виступу, поясніть, що ви хочете сказати і чому це важливо, далі запропонуйте аудиторії, що треба робити і для чого, хто має це робити. При цьому важливе значення має те, які способи вирішення існуючих проблем ви запропонуєте. Іншими словами, потрібно виробити приблизний і можливий проект вирішення таких проблем, кому і що буде доручено зробити і в які терміни.
У процесі ділової наради важливо також врахувати кілька особливостей.
1. Не намагайтеся взяти ініціативу виключно на себе, спробуйте почути думки і пропозиції інших учасників наради, дайте їм можливість висловитися.
2. Спробуйте діяти за правилом: критикуєш — пропонуй, пропонуєш — роби.
3. Не намагайтеся давати виконавцям однозначні оцінки типу: “Ви цього не зможете зробити”, “Вам це не під силу”, “У вас мало досвіду” тощо.
4. З усіма учасниками наради поводьтеся однаково (називайте всіх по імені та по батькові.
5. Пам’ятайте, що саме від вас очікують підсумкового, заключного слова, завчасно готуйтеся до нього.
Кожна ділова нарада має закінчуватися прийняттям певних рішень — письмових чи усних. Можна завчасно підготувати проект письмових рішень і запропонувати їх для обговорення або у процесі наради запропонувати проект рішення усно і прийняти його за погодженням усіх, хто бере участь у нараді. Все залежить від конкретної ситуації.
Будь-яка нарада не позбавлена принципових зауважень або й критики. Це природно, бо єдина точка зору існує досить рідко. А тому важливо уважно ставитися до будь-якого критичного зауваження, спробувати спростувати його чи пояснити його сутність, особливості або й відмежуватися від нього.
У будь-якому разі на користь справі варто ознайомитися з усіма існуючими точками зору, думками, пропозиціями, можливо й такими, яких ви абсолютно не поділяєте. Толерантно ставтеся до будь-яких думок, маючи і відстоюючи свою власну.
Тому, хто веде нараду, радимо:
✵ будьте уважним, таким, щоб з вами хотіли спілкуватись;
✵ умійте слухати інших, враховувати їхню точку зору; власну позицію викладайте чітко і зрозуміло;
✵ враховуючи думки багатьох, майте і відстоюйте власну точку зору, прокоментуйте свої аргументи і пропозиції.
Як вести бесіду, дискусію, розв’язувати конфлікти. Кожний політик має вчитися мистецтва ведення рівноправного, культурного діалогу, оскільки саме діалог є конкретним засобом спілкування з іншими людьми, взаємодії з ними.
Діалог як засіб уточнення позицій, вирішення проблем, досягнення домовленостей може мати різний характер:
✵ діалог-торг (коли ставиться завдання отримати від спілкування якомога більше зиску для себе особисто);
✵ діалог-компроміс (коли одна із сторін певною мірою поступається іншій);
✵ діалог-рівність (ідеальний варіант діалогу, коли обидві сторони мають після його завершення фактично однаковий зиск).
Загальний рівень участі будь-якої сторони (якщо йдеться про конкретних осіб) у діалозі значною мірою визначається рівнем загальної культури в цілому та політичної культури дискутантів зокрема. Вміння розмовляти з іншими людьми не є вродженим. Для успішної бесіди потрібно відпрацювати вміння бути контактною, уважною до співрозмовника людиною та багато іншого. Зрештою — це мистецтво.
Зазначимо якості та навички, які мають бути притаманні досвідченому співрозмовнику.
✵ Динамічність, гнучкість поведінки під час ведення бесіди, вміння легко переходити з однієї проблеми на іншу, зберігаючи загальну канву розмови, обстоюючи свою точку зору, виходити із складних ситуацій, що виникають.
✵ Вміння вислухати, зрозуміти, заспокоїти співрозмовника. Часто, уважно вислухавши співрозмовника, ви зможете поступово, методично довести свою точку зору, навіть використовуючи аргументи протилежної сторони. Неважко помітити, що найкращими співрозмовниками є люди, які вміють слухати.
✵ Здатність стримувати себе, уникати радикальних висновків, пропозицій, різких висловлювань (демонструвати повагу до співрозмовника, зберігаючи водночас самоповагу).
✵ Уникання розмов, що стосуються інтимних сторін життя співрозмовника. Таке можна допускати лише за умови, якщо, образно кажучи, це дозволяє робити ваш співрозмовник.
✵ Уміння вибудувати і витримати до кінця свою лінію поведінки у бесіді. Це непросто, але досить часто вкрай необхідно.
✵ Здатність чітко усвідомити мету співрозмовника. Це дасть змогу не лише зрозуміти його, а й вибудувати власну стратегію бесіди, скоригувати її вже у процесі спілкування.
Важливо усвідомити мету бесіди. Вона може бути різною:
✵ бесіда як потреба засвідчити своє шанобливе ставлення до співрозмовника, зміцнити, продовжити свої ділові відносини з ним;
✵ бесіда з метою отримати потрібну вам інформацію;
✵ бесіда з метою врегулювати стосунки, а то й конфлікт з протилежною стороною;
✵ бесіда, ініціатором якої є не ви, а ваш співрозмовник;
✵ бесіда, яка ні до чого конкретно вас особисто не зобов’язує (у вагоні поїзда, на відпочинку тощо).
Бесіди можуть різнитися не лише змістом, характером, а й складністю. Щоб не ускладнювати бесіду зі свого боку, варто дотримуватися таких правил:
✵ не поспішайте робити висновки з того, що говорить ваш співрозмовник;
✵ не перебивайте без потреби співрозмовника, дайте йому можливість висловитися;
✵ покажіть своєму співрозмовникові, що ви справді уважно його слухаєте;
✵ стежте за своїми жестами (щоб вони не були надто різкими і динамічними), постійно підтримуйте візуальний контакт зі співрозмовником;
✵ намагайтеся зрозуміти не лише те, про що вам говорить, а й те, що відчуває співрозмовник;
✵ стежте за жестами, мімікою співрозмовника, намагаючись зрозуміти, чи вони справді відповідають тому, про що він говорить;
✵ дотримуйтеся загалом схвальної реакції стосовно того, про що говорить співрозмовник, коли це якоюсь мірою збігається з вашою думкою, точкою зору, позицією;
✵ не вважайте, що будь-яке мовчання співрозмовника є згодою з вашими думками, точкою зору;
✵ уникайте поспішних висновків;
✵ намагайтесь якомога менше ставити уточнювальних запитань, оскільки це може дратувати співрозмовника;
✵ весь час вдумуйтесь у суть того, про що йдеться у розмові, не акцентуючи уваги навіть на неприємних, різкуватих висловлюваннях співрозмовника;
✵ не вдавайтеся до мовчання як засобу уникнути загострення розмови;
✵ намагайтеся, щоб вас “не спіймали” під час розмови на суперечностях, тобто будьте логічними і уважними під час бесіди.
Іноді бесіда переходить у суперечку або навіть починається з неї. Суперечка виникає тоді, коли сторони мають надто різні, а то й діаметрально протилежні погляди, точки зору, оцінки певних явищ, ситуацій, вчинків тощо. У будь-якій суперечці є ініціатор і опонент. Зрозуміло, що їх поведінка під час суперечки також різна. Жоден політик не уникає і фактично не може уникнути дискусій як їх організатор, учасник, спостерігач. Вирізняють дискусії “вільні” та “прогресивні”.
“Вільною” називається дискусія, метою якої є не пошук будь-якого рішення, більш-менш єдиної точки зору, а просто обмін думками.
“Прогресивна” дискусія — групове вирішення (або принаймні знаходження способу вирішення) певної, у тому числі політичної, проблеми.
Якщо політик має брати участь у дискусії або є її організатором, насамперед потрібно знати мету, приблизний зміст майбутньої дискусії. Далі слід здійснити підготовчі міжособистісні контакти з окремими учасниками дискусії, щоб уточнити її мету, можливості реалізації плану дискусії, на який розраховує політик. Головне — безпосередньо сама дискусія (участь або керування нею). Важливий етап дискусії — її завершення, аналіз і підбиття підсумків.
Метою дискусії для політика часто є прагнення довести правильність власної точки зору і хибність точки зору опонента чи опонентів. Щоб досягти цього, необхідно використати в дискусії як мінімум два основних елементи:
✵ тезу, тобто предмет дискусії, або на чому ми зосереджуємо свої докази, які обґрунтовуємо як найсуттєвіше, найвагоміше;
✵ аргументи — судження, думки, які мають підтверджувати одну точку зору і спростовувати іншу. При цьому потрібно обов’язково дотримуватися культури аргументації, тобто використовувати реальні аргументи і факти.
Між окремими людьми виникають і міжособистісні гострі ситуації або конфлікти. Вони мають різні причини, але здебільшого конфлікти поділяють на об’єктивні та суб’єктивні.
Зрозуміло, що в разі виникнення конфліктів (а вони є досить поширеним явищем) варто спершу розібратися у самому собі, визначити об’єктивні і суб’єктивні причини, суть конфлікту, проаналізувати можливі шляхи його розв’язання, виробити власну стратегію поведінки у конфлікті.
Конфлікт може мати як негативні, так і позитивні наслідки для подальших відносин, спілкування конфліктуючих сторін. Часто він призводить не лише до погіршення відносин між людьми, а й до їх припинення. Спеціалісти вважають, що загрозу становлять не конфлікти як такі, а їх наслідки. Тому профілактика конфліктів, спроба усунути причини, що можуть їх спричинити, значно важливіші, ніж навіть конструктивне розв’язання конфліктів.
Найчастіше розв’язати конфлікт можна в результаті певного діалогу з іншою стороною. Психологи радять вдаватися до таких прийомів:
✵ визнайте, в чому має рацію ваш співрозмовник, а в чому ви;
✵ спробуйте перевести розмову в русло питань, з яких у вас немає суттєвих суперечностей з протилежною стороною;
✵ дещо поступіться у суперечці протилежній стороні, якщо предмет такої суперечки не має особливо принципового значення (поступіться бодай на словах);
✵ спробуйте пом’якшити дискусію за рахунок жарту, спокійного, розважливого тону бесіди;
✵ визнайте, що ви не зовсім глибоко розібралися в окремих питаннях, навколо яких виникла суперечка, запропонуйте ще раз (з часом) повернутися до спільного їх обговорення.
Неважко зрозуміти, що найважливішою передумовою запобігання конфлікту або успішного його розв’язання є вміння зрозуміти іншу сторону. Слід терпляче ставитися до того, що хтось думає інакше, ніж ви. Будьте завжди готові погодитися, що ваші аргументи, позиція — малодоказові або навіть хибні. Пригадайте вислів відомого французького філософа-гуманіста М. Монтеня про те, що ніхто не забезпечений від можливості сказати нісенітницю. Біда, коли її висловлюють свідомо.
Насамкінець нагадаємо основні способи розв’язання конфліктів тоді, коли їх неможливо уникнути взагалі:
✵ мінімізація взаємодії з іншою стороною, тобто зведення до мінімуму спілкування з людиною, яка конфліктує з вами, сподіваючись, що настане сприятливіший час для позитивного розв‘язання конфлікту;
✵ відкрита розмова з іншою стороною. До цього прийому вдаються нечасто, оскільки така розмова — справа нелегка. До того ж треба бути досить впевненим у тому, що правда й аргументи на вашому боці й на вашу користь;
✵ одностороння поступка. Це робиться тоді, коли ви змушені поступитися або бачите безперспективність конфлікту особисто для себе, готовність протилежної сторони також дещо поступитися;
✵ оприлюднення конфлікту, залучення до нього впливових осіб, винесення його на їхній суд. Йдеться про третіх осіб, спроможних допомогти своїм авторитетом, впливовістю, умінням розв’язати конфлікт. Слід хіба що остерігатися, щоб такі особи не скористалися ситуацією у власних інтересах;
✵ співробітництво за певних обставин — найефективніший спосіб розв’язання конфлікту, коли виграють обидві сторони. Розмірковуйте у такий спосіб: “Я бажаю мати позитивні результати від розв’язання конфлікту і хочу, щоб інша сторона також їх мала”;
✵ уникнення активних дій у конфлікті. Проаналізуйте, можливо, відсутність активності вам вигідніша, ніж її надмірність, інакше конфлікт буде розв’язаний з ініціативи протилежної сторони або ж взагалі сам собою;
✵ вибір розумної послідовності особистих дій. Не варто поспішати, ставити за мету воднораз вирішити конфлікт. Спробуйте розподілити свою стратегію на окремі дії тактичного характеру або на кілька можливих варіантів розв’язання конфлікту, які ви потім послідовно використаєте.
Політична культура політика. Успіх діяльності політика забезпечує, крім знань, навичок і вмінь, політична культура — своєрідний вид людської культури, який межує на стику політики і досягнень суспільства у матеріальній і духовній сферах і проявляється як цивілізована діяльність, поведінка у сфері політики і політичного життя.
Розрізняють політичну культуру окремих політиків, громадських діячів, партій, рухів, націй, класів, держав, країн, народів. Політична культура окремого політика — важливий показник його підготовленості (знань, навичок, ідейних переконань), готовності до активної і свідомої політичної діяльності. Як правило, політик, якому притаманна висока політична культура, займає чітку політичну, громадянську позицію, вміє поєднувати власні інтереси з груповими, корпоративними, загальнонаціональними, загальнодержавними. Його дії переважно відкриті, чесні, послідовні та виважені.
Політична культура — особливий різновид культури, спосіб духовно-практичної діяльності й відносин, які відображають, закріплюють і реалізують основні національні цінності та інтереси, формують політичні погляди й цінності, знання та навички участі громадян у суспільно-політичному житті.
Однією з характерних ознак стану суспільної думки в політичній сфері є авторитет політичних інститутів, партій, організацій, владних структур і довіра до них з боку населення країни. Особа у процесі свідомої діяльності отримує політичні знання й досвід, формує свою політичну свідомість і відповідні політичні відносини.
Політична культура характеризується власним способом реалізації соціально-політичної діяльності людей, у процесі якої змінюються відносини між ними і створюються певні цінності. Політична культура окремої людини формується у процесі навчання, оволодіння професією, продуктивної діяльності зі створення матеріальних і духовних благ, участі в суспільному, громадському житті.
Формування політичної культури, на думку багатьох людей в Україні, нині не може бути дієвим, бо демократія ще не вирізняється стабільністю, парламентський демократизм існує лише теоретично, а вибори не відображають істинних сподівань народу. Принаймні такою є думка багатьох фахівців з філософії, історії, політології та соціології. Можна зробити висновок, що у свідомості старшого покоління склався ілюзорний імідж соціалізму, який забезпечував ідеальне “соціальне благополуччя” та повну зайнятість в умовах планової економіки.
Політична культура насамперед повинна сприяти усвідомленню загально-історичної відповідальності українців як нації, вихованню в них справжнього патріотизму, національної гідності та самосвідомості.
У справді демократичному суспільстві політична культура має бути спрямована на виховання громадян, особливо молодих, які поважають закон, але чинять опір у тому разі, коли їх права порушуються. її реалізація може бути дієвою, якщо людина, особливо молода, матиме чіткі ідеї обмеження влади і готовність боротися законними засобами для підтримки цих обмежень. Досягти такої ситуації можна лише через виховання, формування особистості.
Слід застерегти від роздмухування тільки суто національного, поки воно не утвердиться у свідомості як державно-національне в духовній і державно-правовій сферах, тобто не стане природним і об’єктивно необхідним. М. Маринович з цього приводу зазначає, “що є націоналісти, для яких кожний пункт, кожна кома в Декальозі мають сакральне значення. Вони й не помічають, що їхні народозахисні моделі, не вивірені у часі й конкретних історичних обставинах, можуть призвести до громадянської війни, тобто означати захист народу” до останнього українця [181, 58].
Історія свідчить, що культурний розвиток певного народу не завжди супроводжується формуванням політичної культури, яка передбачає осмислення тих проблем, що стоять перед політичними інститутами для розбудови держави.
Політична культура в різних суспільствах завжди фрагментована, особливо в Україні. На думку Б. Цимбалістого, політична культура українців надто глибоко фрагментована, бо поділяє їх на Схід і Захід, за релігійним віросповіданням (католики і православні), на велику кількість політичних партій.
Загалом політичну культуру слід визначити як систему відповідних уявлень, установок, переконань у свідомості громадянина, які виявляються в його особистій практичній діяльності.
У реальному житті у процесі формування політичної системи українського суспільства політична культура має бути інтегрованим цілим, де органічно пов’язані, з одного боку, гуманістично й демократично орієнтована політична свідомість і реальна політична творчість трудящих, усього українського народу, а з іншого — політичне мислення та політична активність окремих громадян, які беруть реальну й ефективну участь в управлінні справами суспільства і держави та інших творчих політичних діях.
Молода Українська держава надзвичайно зацікавлена в цивілізаційній соціалізації молодого громадянина, у формуванні в нього демократичної політичної свідомості й культури, законослухняності, які обмежують прояви крайнощів і радикалізму, роблять людину соціально активною, спроможною до саморозвитку та самореалізації.
Проте однієї такої зацікавленості замало. Потрібні ще й практичні дії, спрямовані на заохочення участі молоді у розвитку державотворчих процесів, відповідна молодіжна політика, яка враховувала б інтереси молоді, визначала шляхи вирішення проблем, які її хвилюють, конкретні дії щодо реалізації такої політики. Адже молодіжна політика, як і політика взагалі, лише тоді досягає успіху, коли вона зрозуміла, усвідомлена, підтримана, прийнята масами, спонукає їх до активної дії в суспільних процесах.
Донедавна державна політика стосовно молоді була переважно декларативною і повчальною. Молодь розглядали не інакше, як об’єкт ідеологічного, виховного впливу, а не як суб’єкт діяльності у власних і державних інтересах. Цьому сьогодні необхідно запобігти будь-що, зробити все, аби саме молодий громадянин став дієвим суб’єктом державотворення.
Становлення й розвиток державної молодіжної політики передбачає систематичний аналіз стану свідомості як методологічної основи цього процесу і водночас є необхідною умовою формування політичної свідомості як основи високої політичної культури особи.
Політична свідомість — система ідейно-теоретичних поглядів, установок та емпіричного ставлення до явищ і процесів політичного життя суспільства, а також політичного розуміння, політичного усвідомлення. Вона зумовлює пізнавальні та практичні функції політичної діяльності, вибір форм і засобів, розвиток соціальної активності, а тому є визначальним фактором політичної поведінки особи.
Вивчення особливостей розвитку політичної свідомості передбачає дослідження тенденцій, динаміки розвитку соціально-політичних орієнтацій громадян, особливо молоді.
Для становлення української державності суттєве значення має формування політики національної злагоди, єдності громадян навколо загальнонаціональної ідеї. Саме національна ідея має бути консолідуючим чинником нації, народу. Це зазначав свого часу академік М. Жулинський. “Виникає загальна необхідність, — пише він, — формування цілісної системи ціннісних орієнтацій суспільства, концептуальним ядром якої має бути власна державна національна ідея. Головний принцип формування цієї системи ціннісних орієнтацій полягає в урахуванні інтересів усіх верств суспільства, усіх народів, що населяють Україну, а отже, передбачає охоплення всіх сфер економічного, інтелектуального й духовного життя суспільства. По суті, йде мова про відповідну ідеологію, за допомогою якої можна було б формувати нові структури свідомості, нову ментальність нації в її національно-культурній єдності та духовній суверенності” [119, 93].
Участь громадян у суспільно-політичному житті має неабияке значення з огляду не лише на самореалізацію особи, конкретного громадянина, а й на реалізацію загальнодержавних, загальнонаціональних проблем. Іншими словами, досягти політичних зрушень у справі демократизації суспільства можна лише за наявності високої політичної культури максимальної кількості громадян.
Задля формування такої культури варто було б мати та реалізовувати комплексну державну програму соціально-духовного розвитку суспільства, в центрі якої мають бути питання формування громадянської позиції, активної політичної культури громадян.
Як свідчить соціальна практика, занепад політичної культури відбувається в тих суспільствах, де відсутня стабільна, впорядкована демократична, правова держава, тобто де немає однакового для всіх закону.
У тому разі, коли існує безправ’я народу, проте процвітає бездіяльність владних структур, некомпетентність політиків, нездатність політичних партій висунути узагальнюючу концепцію подальшого розвитку національної держави, відбувається постійна боротьба між різними гілками влади, тоді занепадає політична культура, поглиблюються песимізм і соціальна напруженість.
Занепад політичної культури відбувається також у разі відсутності певних вагомих соціальних цінностей, якими надихається кожне нове покоління, тобто формується й утверджується на майбутнє шанобливе ставлення до своєї історії, мови й культури і відповідних владних структур.
Найважливішими рисами, які мають бути притаманні справжньому політику, є: освіченість, мудрість, людяність, працьовитість, інтелігентність, мужність, кмітливість, наполегливість, гнучкість, комунікабельність, чесність, колегіальність тощо.
Як і будь-яка інша, політична діяльність має не лише свої особливості, засоби і методи, а й закономірності. Йдеться про технології політичної діяльності.
Зовнішність політика. Політика можуть характеризувати навіть окремі деталі його одягу, не кажучи вже про загальний смак та манеру одягатися. Наприклад, психологи вважають, що характер, темперамент політика, громадського, політичного діяча видає навіть його краватка:
✵ яскрава краватка, з викликом, підібрана не в тон. її носять люди, схильні до несподіваних дій, вчинків, ризику. Досить часто ці ризики межують з відкритою грубістю, безцеремонністю;
✵ краватка з незвичайними фігурками, контрастних кольорів. Добирають їх люди, що полюбляють ефектну риторику, демагогію, часто обіцяють навіть те, чого реально ніколи виконати не можуть;
✵ помірно яскрава, помітна, але така, що гармонує з одягом. її носять люди, що схильні до демонстративних вчинків. Вони всьому знають міру, сміливі, у них достатньо розвинуте почуття гумору;
✵ краватка у невиразних блідих тонах. її найчастіше носять люди, які здебільшого не полюбляють ризикувати, як кажуть, важкуваті на підйом, хиткі у своїх оцінках, точках зору, виборі;
✵ краватка у квіточки або різні тваринки. Перевагу таким краваткам віддають ті, хто мають холеричний, імпульсивний характер, не дуже полюбляють усталений стан речей — порядок частіше виводить їх з рівноваги, ніж дає спокій і задоволення;
✵ смугаста краватка, з якимись геометричними фігурками. Як правило, їх полюбляють ті, хто схильний до плановості, організованості, порядку, кому хаос не імпонує;
✵ краватка темних, невиразних кольорів. їх носять здебільшого люди стримані, невиразні, які уникають публічності, сутичок, конфліктів.
Існують також інші деталі, які часто можуть відігравати більшу роль, ніж ми вважаємо. Ось окремі поради.
Краще мати однотонний костюм з піджака і штанів, а можна — костюм-трійку.
Віддавайте перевагу чорним або темно-коричневим черевикам з тонкої шкіри. Як правило, ділові люди уникають носити взуття білого кольору, яскраві шкарпетки.
Окремо слід дати поради жінці-політику щодо вбрання, зовнішнього вигляду. Вона, як і чоловік, має одягатися модно, але без “виклику”. Бажано, скажімо, уникати сміливо декольтованих костюмів, суконь, блузок, коротких спідниць, помітно дорогих, особливо у великій кількості, прикрас. Спеціалісти з іміджу рекомендують жінці-політику, діловій жінці вдень носити вдало підібрану біжутерію, вироби з дерева, срібла, напівдорогоцінних каменів, а дорогі коштовності одягати після 18 години.
Отже, одягайтеся просто, але приємно, без чогось надто строкатого у костюмі (різкий колір, незвичний фасон). Зрозуміло, що одяг має бути охайним, випрасуваним, зручним. Зовнішність підкреслює розумні слова і такі ж само думки.
Кілька порад щодо того, як триматися під час публічного виступу.
У процесі виступу, якщо немає попередньої однозначної домовленості, вам можуть подавати записки або ставити усні запитання. Досвідчені оратори не “бояться” ні того, ні іншого, менш досвідчені віддають перевагу першому. Якщо вам зручніше давати відповіді на письмові запитання, попросіть подати їх у такій формі, завершуючи виступ. Але якщо слухачі наполягають на усні запитання, нічого не залишається, як погодитися.
Якщо ж пролунало усне запитання прямо із залу, з натовпу, навіть провокаційного характеру, то головне — не демонструйте (якщо це навіть так), що воно несподіване для вас. Не втягуйтесь у суперечку, а тим більше не намагайтеся ще дошкульніше “дістати” свого опонента. Спробуйте коректно парирувати його. Тут доречним буде і вдалий аргумент, і дотепна репліка, і комплімент на адресу автора навіть найдошкульнішого зауваження, а то й просто жарт. Не хвилюйтеся, тримайтеся впевнено, бо невпевненість досить гостро відчувають слухач і глядач.
Іноді доводиться виступати без підготовки, за обставин оперативних, раптових. У такому разі за кілька хвилин зорієнтуйтеся в особливостях аудиторії, у тому, чого вона очікує від вас, чи буде їй важливо, цікаво почути вас, а також у тому, що ви хочете сказати і заради чого (переконати, погодитися з чиєюсь точкою зору, закликати зібрання до певної дії, щось спробувати зробити тощо). Іншими словами, визначте мету свого виступу.
Публічний виступ політика — складна і відповідальна справа, вона потребує відповідної підготовки, роботи над собою. Особливо це стосується виступів на телебаченні. Телебачення — найдієвіший засіб інформації, спілкування з великою кількістю виборців. Однак використання політиком телебачення — справа складна. Можна набути великої популярності, авторитету, а можна водночас втратити й ту популярність, що у вас вже була.
Якщо вас запросили на телебачення, то насамперед:
✵ з’ясуйте назву програми, її мету, характер;
✵ дізнайтеся, хто окрім вас братиме участь у програмі;
✵ уточніть, форму програми (бесіда, дискусія, дебати, інтерв’ю, коментар, відповіді на заздалегідь заготовлені запитання), залежно від зазначеного потрібно буде готуватися до програми (передачі);
✵ з’ясуйте, чи є більш-менш точний сценарій передачі, хто її вестиме;
✵ дізнайтеся, чи регламентований час, пов’язаний з вашою особистою участю у передачі;
✵ з’ясуйте, в якому режимі вестиметься передача (запис, прямий ефір, спеціальне монтування);
✵ дізнайтеся, хто особисто вестиме передачу (ім’я, номер телефону). Підготуйтеся до телевізійної передачі у такий спосіб:
- якщо вам буде надано можливість виступити, то підготуйте тези свого виступу (монологу) в межах зазначеного часу;
- якщо це буде дискусія, обмін думками — напишіть короткі репліки (відповіді) на можливі запитання, спробуйте їх запам’ятати;
- якщо є потреба, запишіть потрібний матеріал на відеокасету, магнітофон — може він знадобиться потім на телебаченні.
Спробуйте відрепетирувати, відшліфувати свій текст (виступ, відповіді на можливі запитання, репліки), уявляючи можливу ситуацію у процесі телепередачі.
Напередодні передачі надайте особливої уваги своєму зовнішньому вигляду.
Ви повинні бути добре виголені, акуратно зачесані (без перуки), у костюмі спокійних кольорів, темних туфлях і шкарпетках. Якщо ви носите окуляри, їх дужки не повинні бути блискучі. У жодному разі не одягайте темних окулярів — глядачі не бачитимуть ваших очей.
Отже, ви — в телестудії (постарайтеся прийти за 10-15 хвилин до початку передачі):
✵ уточніть, чи правильно буде названо ваше прізвище (ім’я, по батькові), партію, організацію, яку ви представляєте;
✵ познайомтеся з ведучим програми, вручіть йому свою візитівку;
✵ скористайтеся послугами гримера, ретушера, який допоможе вам виглядати симпатичніше і привабливіше;
✵ якщо ви вперше на телебаченні, попросіть оператора, координатора програми показати вам, як дивитися у телекамеру, щоб виглядати якомога простіше, впевненіше;
✵ перед тим як говорити, посміхніться, розслабтеся, намагайтеся триматися звично, природно;
✵ намагайтеся говорити чітко, спокійно, виважено, без потреби не жестикулюйте, не закривайте своє обличчя і не торкайтеся його, без потреби не знімайте і не одягайте окулярів;
✵ якщо ви маєте можливість виголосити перед слухачами і глядачами монолог, посміхніться, зробіть невеличку паузу, привітайтеся і спокійно розпочинайте свою промову.
У бізнесі, політичній, громадській роботі невіддільним атрибутом спілкування, формування контактів є візитні картки, або візитівки. Ними обмінюються відповідно до потреби, ситуації, певних ритуалів.
Традиційно розмір візитних карток 5 х 9 см, іноді (у високих посадових осіб) 6 х 9. Жінки, які беруть участь в офіційних ділових прийомах і є дружинами офіційних осіб, мають візитівку розміром 4 х 8 см.
Виготовляються візитні картки з цупкого паперу — білого або інших кольорів. Картки можуть містити герб держави, емблему, знак фірми, політичної партії, громадської організації, а іноді й невеличке фото власника.
Небажано надто розкішно оформляти візитівку, перевантажувати її текстом і малюнками-зображеннями.
Якщо текст на візитівці пишуть двома мовами, його розміщують на кожному боці окремо. Слід при цьому подбати, щоб текст іноземною мовою був досконалий, ідентичний національній мові.
Виготовляють також спеціальні картки-візитівки для привітань, поздоровлень, висловлення подяки, співчуття, запрошень на різноманітні події (офіційні, дружні прийоми, дні народження, річниці фірм, організацій, партій, ювілейні дати держав, окремих відомих осіб тощо). Такі картки здебільшого пересилають поштою або кур’єром. В один конверт (трохи більший за візитівку) можна вкласти кілька візитівок, якщо вони адресовані людям, які разом працюють, є близькими родичами. На конверті, як правило, пишуть ім’я, по батькові, прізвище адресата, його посаду.
Той, кому передано візитівку, повинен обов’язково відповідно відреагувати — надіслати власну візитівку, зателефонувати, висловити подяку під час особистої зустрічі.
У процесі політичної діяльності, як і в будь-якому спілкуванні, не обійтися без подарунків та сувенірів. їх широко використовують з нагоди свят, урочистостей, нагород окремих осіб та організацій.
Оскільки подарунки і сувеніри мають засвідчити певну повагу до людини, організації, структури, то варто подбати про те, щоб вони не були надто дорогими, краще з доречною символікою. Простежте за тим, щоб подарунок чи сувенір виявився до смаку тому, кому він адресований, не був непотрібним натяком, аналогією для адресата або ж зайвою, непотрібною річчю. Наприклад, ви подарували дорогу книгу, але без ілюстрацій і мовою, якою той, кому вона дісталася, абсолютно не володіє.
Для цього у коректній формі потрібно поцікавитися смаками, уподобаннями адресата, а ще краще дізнатися про це заздалегідь.
Подарунок чи сувенір повинен бути красиво упакований. Всередину кладуть свою візитівку або листівку — поздоровлення, привітання.
За подарунок чи сувенір можуть правити гарні квіти. Найдоречніші — троянди, гладіолуси, гербери, тюльпани, гіацинти, хризантеми, гвоздики. Не бажано дарувати як офіційний подарунок польові квіти, жоржини, іриси. Не варто дарувати також квіти темних кольорів.
Квіти (парна кількість — траурні події, непарна — святкові, врочисті) треба красиво оформити. На вулиці дарують загорнуті квіти, у приміщенні — розпаковані.
Якщо подарунок чи сувенір вручили вам, потрібно обов’язково розпакувати їх, квіти — поставити у вазу, подякувати тому, хто приніс подарунок, висловити своє задоволення типу: “Я давно мріяв (мріяла) мати таку чудову річ”, “Мені дуже до вподоби ваш сувенір, спасибі” тощо.