Політичний менеджмент - Навчальний посібник - Головатий М.Ф. 2005

Розділ 5

Політична боротьба як основний засіб здобуття і утримання влади

Як у будь-якій сфері суспільного буття, в політичній також спостерігається певне змагання, конкуренція, зіставлення та навіть зіткнення ідей, точок зору, позицій.

Політична конкуренція — процес, під час якого здійснюється спроба досягти успіху в політичній діяльності шляхом усунення або випередження суперників, які намагаються досягти аналогічної мети.

Здавалося б політична конкуренція в остаточному підсумку мала б привести не лише до кращого врегулювання політичних процесів, формування владних структур, досконалішого вибору загальнонаціональних, політичних лідерів, а й сприяти вдалішій структуризації суспільств, поліпшенню управління ними. Проте політична конкуренція лише сприяє формуванню та утвердженню суб’єкта влади, особливо в нестабільних суспільствах так званого перехідного стану. Тому частіше відбувається не політична конкуренція, а саме політична боротьба.

Політична боротьба є надто складною і специфічною формою політичної взаємодії. У різних формах вона наявна в політиці завжди, оскільки крім співробітництва, співпраці, взаємодії суб’єкти політики, політичного процесу досить часто вдаються до збереження власних позицій, статусу, владних повноважень шляхом усунення (у будь-якій формі), утиску, зменшення впливу і соціального статусу своїх супротивників.

5.1. Соціологія політичної боротьби та окремі її доктрини

Якщо розглядати філософське розуміння “боротьби” як поняття динамічного світогляду, то політична боротьба — явище об’єктивно історичне, без якого суспільний розвиток неможливий. Нагадаємо, що Геракліт вважав боротьбу “мірилом усіх речей”, Гегель — суттю діалектичного руху, Дарвін вбачав у боротьбі основу існування всього живого, а Ясперс навіть стверджує, що в межах комунікації “боротьба сповнена духу любові”.

Політична боротьба — поширене явище політичного життя, проявом якого є зіткнення інтересів різних політичних сил у прагненні кожної з них досягти певної політичної мети [177, 40-41].

Основою політичної боротьби, її спонукальним джерелом є інтереси окремих осіб, груп, класів, соціальних спільнот — суб’єктів конкретних політичних відносин, а об’єктом — відносини власності, оскільки інтереси людей забезпечуються за її рахунок і через неї.

Об’єктом політичної боротьби є насамперед відносини влади, вплив на неї за рахунок прийняття суб’єктами політики відповідних політичних рішень, здійснення певних політичних дій.

Політична боротьба найчастіше має характер виборчого процесу або масового збройного конфлікту — революції, громадянської війни, страйку, збройного повстання.

Основні види політичної боротьби:

✵ боротьба як стимул до розвитку і діяльності. Найтиповішим прикладом у цьому разі є постійна боротьба за вплив на маси, більший авторитет у їхніх очах, між різноманітними політичними партіями, громадськими об’єднаннями, рухами тощо;

✵ боротьба з метою послаблення, винищення. Йдеться про боротьбу антагоністичних політичних груп, партій, організацій, коли це стосується таких принципових моментів, як, наприклад, оволодіння державною, регіональною владою. Для такої боротьби часто утворюються певні об’єднання політичних сил, коаліції, а ведеться вона у гострих і безкомпромісних формах, наприклад громадянської війни;

✵ боротьба, що якісно змінює не лише взаємодію суб’єктів політичного процесу, а й усю суспільно-політичну ситуацію в країні, соціумі. Це вже завоювання влади на загальнонаціональному, загальнодержавному рівні.

Форми політичної боротьби:

✵ політико-ідеологічна — боротьба ідей, концепцій, програм. Часто вона продовжується (як значне загострення, протистояння позицій) у практично-політичній боротьбі;

✵ практично-політична — боротьба, що характеризується певними технологіями, акціями (політичні ігри, тиск, компроміс, вибори, демонстрації, військові сутички, повстання тощо).

Політична боротьба, особливо її результати, значною мірою залежить від того, які й у який спосіб ресурси використовують сторони, що борються.

Основні ресурси політичної боротьби:

✵ матеріальні (люди, економіко-матеріальні можливості, технічні засоби та оснащення, воєнізовані, збройні сили тощо);

✵ інформаційні (знання, різноманітні інформаційні дані різних видів і джерел);

✵ організаційні (органи та організації, структури, що ведуть боротьбу між собою за владу, їх кадровий склад — кількісний, якісний).

З-поміж політичних ідеологій, доктрин, що найбільше апелюють до політичної боротьби, можна назвати соціалізм, комунізм, націоналізм, фашизм, націонал-соціалізм, екстремізм, анархо-синдикалізм, расизм. Три останніх є найвиразнішими апеляторами до рішучої політичної боротьби, а тому пояснимо їх сутність детальніше.

Екстремізм. Екстремізм (від лат. ехtremus — крайній) — схильність в ідеології та політиці до крайніх поглядів і засобів у досягненні певних цілей.

Прихильники екстремізму вважають, що потрібно силою ліквідувати існуючі суспільні структури та інституції. Він пропагує сліпу покору, виконання навіть тих наказів, які суперечать здоровому глузду.

У своїй діяльності екстремісти широко використовують гучні гасла, відкриту демагогію, організовують заворушення, вчиняють провокації, ведуть партизанські війни.

Екстремізм відкидає будь-які альтернативи, намагається неодмінно нав’язати свою систему поглядів у будь-якій сфері життя, політиці, економіці, військовій справі тощо.

Передумовами, що породжують екстремізм, є різноманітні соціально-економічні явища — кризи, зниження життєвого рівня окремих верств населення, деформації, руйнування політичних структур тощо.

Різновидами форм екстремізму є національний, релігійний, політичний, екологічний.

Національний екстремізм виступає і діє насамперед або переважно з позицій захисту інтересів “своєї” нації, її історії, культури, традицій, мови. Право інших націй на такі дії він категорично відкидає.

Релігійний екстремізм базується здебільшого на нетерпимості до представників інших релігійних конфесій, напрямів, на протистоянні їм.

Політичний екстремізм ставить за мету насамперед знищення існуючих державних структур і встановлення диктатури тоталітарного порядку лівого або правого спрямування.

Екологічний екстремізм виступає проти науково-технічного прогресу, закликає до закриття несприятливих в екологічному плані підприємств, доводячи, що вони псують навколишнє природне середовище.

Загалом екстремізм поділяють на лівий і правий.

Лівий екстремізм апелює переважно до марксистсько-ленінського вчення, доводячи, що саме він є найпослідовнішим борцем за справу робітничого класу.

Лівий екстремізм перебільшує роль особи у керівництві державою, часто наділяючи такого керівника рисами харизматичного лідера. Лівоекстремістська ідеологія, наприклад, втілювалася в СРСР (1917-1953), в КНР (1956-1976), у Республіці Кампучія (1975-1979).

Праві екстремісти бачать вади існуючого суспільства в падінні моралі, відсутності належного порядку, наявності “масової культури”, споживацтва, егоїзму, гострих соціальних, економічних проблем.

За всіх відмінностей спільним для всіх форм екстремізму є протистояння демократії, а часто і нацизм, шовінізм, вороже ставлення до інших доктрин, хоча в реальній політичній практиці часто важко знайти між ними помітну відмінність.

Екстремізм нині набув такого значного поширення, що становить глобальну загрозу для існування людства.

Анархо-синдикалізм. Анархо-синдикалізм, або революційний синдикалізм, — течія в робітничому русі, яка ставить за мету знищення капіталістичного ладу шляхом революційної боротьби синдикатів (французька назва профспілок) [174, 21-22].

Враховуючи, що головною функцією буржуазної держави є захист привілейованих прошарків суспільства, прихильники анархо-синдикалізму вважають, що саме боротьба з нею є головним важелем у розвалі капіталістичного ладу. Стверджують, що для об’єднання робітничого класу набагато важливішим є економічне підґрунтя, аніж політичне.

Анархо-синдикалізм виступає проти парламентської діяльності, зокрема політичних партій, бо вона обов’язково призводить до компромісів, поступок. Не підтримує він і такі форми боротьби й протесту, як революція, а відстоює форму прямого тиску на працедавців, підприємців через об’єднання робітників у профспілковий рух, демонстрації, саботаж. Саме за рахунок такої прямої дії, на думку прихильників ідей анархо-синдикалізму, можна створити кращі умови для життя робітничого класу в межах існуючого суспільного ладу. Переходу ж капіталістичної власності від власників до профспілок може сприяти загальний (загальнонаціональний) страйк, після чого саме профспілки візьмуть, на їх думку, на себе організацію виробництва і розподіл продуктів на соціалістичних принципах і умовах.

Фактично джерелом існування анархо-синдикалізму є наявність у робітничому середовищі дрібнобуржуазного світогляду та ідей.

Расизм. Расизм (від фр. race, від італ. rassa — природа) — це [173]:

а) сукупність антинаукових концепцій, основу яких становить положення про фізичну і психічну нерівноцінність людських рас, про вирішальний вплив расових ознак на історію суспільства, про одвічний поділ людей на “вищі” і “нижчі” раси, з яких перші нібито покликані до панування, а другі приречені лише бути об’єктом експлуатації;

б) політика, що ґрунтується на расистських теоріях.

Головними расами є європеоїдна, монголоїдна і негроїдна. Кожна з них має свої особливості — біологічні, психологічні, генетичні та інші. Власне тому в середині XIX ст. перші расистські теорії і базувалися на твердженні, що саме раси є суб’єктами історії, а тому будь-яке змішання рас неприпустиме.

Расистські погляди і теорії активно слугували політиці колонізації, призвели до винищення цілих народів в Америці, Азії, Австралії, Океанії, а під час Другої світової війни спричинили страшні геноциди проти багатьох націй і національностей.

Біологічні дослідження останньої чверті XX ст. яскраво засвідчили, що расові відмінності людей не є вирішальними, а тому і не можуть бути причиною певного їх розподілу.

Сьогодні расизм визначається в документах ООН як явище, що суперечить правам людини. У світі закономірно точиться гостра боротьба за подолання расизму у будь-яких його формах і проявах.

Доктрина “держави добробуту”. Фактично це своєрідна “золота середина” між ліберальною і соціалістичною ідеями, теорія, яку часто ще називають доктриною “конвергенцій”.

В економіці прихильники такої доктрини закликають відмовитися як від ринкових механізмів, так і від моделі соціалістичної (планової) економіки і практики господарювання.