Політичний менеджмент - Навчальний посібник - Головатий М.Ф. 2005

Розділ 4

Політична участь, поведінка та діяльність

4.4. Політичні рішення

Політичне рішення — невід’ємний елемент політичного процесу і результат будь-яких попередніх дій.

Політичне рішення — процес, у якому елементи структури, розвиваючись послідовно, передають накопичену інформацію та вироблені команди один одному. Політичне рішення є елементом політичного процесу і не може перебувати в статичному стані [2, 15].

Прийняття політичних рішень завжди зумовлене різноманітними інтересами. Це національні інтереси, або інтереси народу; інтереси класів, соціальних груп, партій, інших організацій; особистісні інтереси та інтереси різних сил поза межами країни. При цьому загальнонаціональні інтереси можуть бути і є визначальними лише у стабільному суспільстві, де такі інтереси визначені і й визнаються більшістю елементів і структур політичної системи.

Підготовка і прийняття політичного рішення — процес реалізації політичної мети на основі обробки нагромадженої інформації.

Класифікація політичних рішень. Політичні рішення класифікують за різними критеріями. За їх спрямованістю на розв’язання конкретної проблеми:

✵ рішення правильне — проблема вирішується в напрямку наближення до мети;

✵ рішення нейтральне — проблема залишається на тому самому рівні;

✵ рішення неправильне — проблема загострюється, загальна політична ситуація погіршується.

Політичні рішення кваліфікують як правові та неправові. У першому випадку це рішення, прийняті згідно з демократичними засадами Конституції, законами та розпорядчими актами, що діють у державі, у другому — прийняті всупереч їм.

Крім того, політичні рішення кваліфікують на основі суб’єктно-об’єктних відносин. При цьому суб’єкт влади може під час прийняття рішення одночасно бути і його об’єктом. Так, Верховна Рада України приймає певні рішення щодо організації власної діяльності, що цілком природно і необхідно.

Політичні рішення класифікують також за змістом, тобто залежно від того, наскільки прийняті рішення охоплюють політичні відносини.

Залежно від поставленої мети вирізняють політичні рішення:

✵ постановчі;

✵ регулятивні;

✵ контрольні;

✵ організаційні.

Можна кваліфікувати політичні рішення як:

✵ значущі. Ці рішення найчастіше загальнодержавного, загальнонаціонального значення і ваги, які стосуються інтересів більшості соціальних груп, класів, суб’єктів політики;

✵ чергові. Як правило, такі рішення приймаються у стабільних суспільствах задля підтримки, регулювання владних відносин, насамперед щодо правлячих політичних сил, груп, блоків. Найчастіше такі рішення передбачають внесення певних (не дуже суттєвих) змін до законів, інших нормативних актів, що посилюють стабільність у державі;

✵ нейтральні. Часто такі рішення називають косметичними, які лише задовольняють громадську думку, обслуговують, внутрішньополітичні, незначні проблеми і питання. Вирішального, істотного значення для функціонування держави, правлячої політичної влади вони, як правило, не мають.

Залежно від терміну, на який розрахована їх дія, політичні рішення можуть бути:

✵ тривалої дії. Скажімо, прийняття міжпарламентських угод, встановлення мораторіїв на кілька років;

✵ безперервної дії. Такими рішеннями є Конституції, основоположні законодавчі акти, наприклад Закон України “Про громадянство” тощо;

✵ короткотривалої дії. Це своєрідні політичні рішення разової дії, для здійснення певних акцій, заходів (наприклад, збори, маніфестації тощо).

Класифікують політичні рішення і так:

✵ стратегічні. Рішення, розраховані на досить тривалий час і задля досягнення перспективної мети. Наприклад, забезпечити перемогу на виборах, радикально поліпшити соціальний стан громадян чи певних соціальних груп тощо;

✵ тактичні. Такі рішення здебільшого є складовими стратегічних політичних рішень, моделюють їх як складові стратегічних рішень.

За тією ж часовою стратегією політичні рішення поділяють також на:

✵ прогностичні. Такі рішення, як правило, мають своєрідний випереджальний характер, спроектовані у майбутнє, готуються і приймаються на глибокому науковому рівні, де суттєве значення мають політична інтуїція, довгостроковий розрахунок з прогнозуванням можливого очікуваного результату;

✵ своєчасні. Якщо зміст і характер політичних рішень максимально відповідають потребам сьогодення, реальної суспільно-політичної ситуації, яка регулюється, і таке рішення є максимально ефективним, його називають своєчасним. Рішення такого характеру свідчить про вміле і вдале використання влади тим, хто таке рішення провів і зреалізував у межах свого ресурсу, потенціалу;

✵ пізні. Це рішення, які запізнюються у часі та в стані суспільно-політичних відносин. їх приймають тоді, коли проблема або зникла, або ще більше загострилася, або взагалі стала принципово іншою. Пізні політичні рішення виникають через надмірну динаміку політичних процесів і подій, їх мінливість.

Політичні рішення можна поділяти на програмовані та непрограмовані, або на традиційні та нетрадиційні. Другі, на відміну від перших, характеризуються певною новизною, оригінальністю підходів і шляхів до розв’язання політичних проблем.

За ступенем значущості розрізняють значні політичні рішення, або кардинальні, чергові (що принципово, радикально стану справ не змінюють) і нейтральні. Останні найчастіше приймаються з другорядних суспільно-політичних питань, наприклад утворення різних дорадчих органів, тимчасових комісій, робочих груп тощо.

Процес розроблення та прийняття політичних рішень. Існує кілька рівнів підготовки політичних рішень залежно від рівнів функціонування влади, її суб’єктів. Такими рівнями є:

✵ макрорівень. Йдеться про центральні органи (інститути) влади: в Україні — Президент, Верховна Рада, Кабінет Міністрів, Конституційний Суд, основні міністерства і відомства, що утворюють уряд;

✵ мезорівень. Це рішення регіональних (обласних, міських) органів влади, загальнонаціональних політичних партій, об’єднань, тобто тих, що впливають на великі групи людей;

✵ мікрорівень. Це політичні рішення, які стосуються невеликих груп людей і незначного територіального поширення.

Ці три рівні політичних рішень не існують відокремлено, ізольовано один від одного. Навпаки, вони взаємозалежні, взаємовпливові. Скажімо, політичне рішення, прийняте на макрорівні, своєю дієвістю, практичною спрямованістю багато в чому залежить від того, як воно буде реалізоване на мезо- та мікрорівні. Існує і зворотна залежність. В обох випадках суб’єкт підготовки і прийняття політичного рішення має прогнозувати, як це рішення спрацьовуватиме на тих рівнях, на які воно розраховане.

Дієвість (об’єктивна необхідність) прийняття конкретного політичного рішення значною мірою залежить від того, наскільки досконалою була технологія його розроблення, прийняття та оприлюднення.

Для розроблення та прийняття політичних рішень потрібна інформація. Статистичні, фактологічні, наукові та інші дані, що відтворюють в усій повноті характер, стан ситуації, об’єктів і суб’єктів політичного процесу, дають змогу визначити особливості, спрямованість і зміст майбутнього політичного рішення. Збиранням і обробкою інформації займаються ті, хто розробляє проект політичного рішення, залучаючи до цього спеціальні структури і установи — наукові, соціологічні, статистичні та ін. Існують відповідні вимоги до інформації, основними з яких є: якість (відповідність інформації проблемі); економність (мінімальні обсяги для цілісного сприйняття того, що пояснює, доводить інформація); логічність; чітка підпорядкованість і взаємозв’язок фактів і даних [2, 27-28].

Технології прийняття політичних рішень великою мірою зумовлені характером політичного режиму. В авторитарних, тоталітарних політичних режимах рішення будь-якого рівня намагаються приймати закрито, таємно, вузьким колом людей, незважаючи на політичних супротивників, опозицію. У демократичних — навпаки, шляхом чітко визначених процедур, вдаючись до компромісів, узгоджень, консенсусів. Хоч це і значно складніше, але дає змогу позбавити суспільство зайвих соціальних, політичних конфліктів, забезпечує стабільніший його розвиток.

Ступінь ефективності, дієвості політичного рішення суттєво залежить від того, наскільки воно інноваційне, пов’язане з новітніми науковими досягненнями, соціальними технологіями, реальною практикою суспільного життя.

Інновація — це нова цінність, яку політики беруть на озброєння і намагаються використати у своїй діяльності.

Політик повинен дбати насамперед про те, аби реалізувати інновацію, а не просто заявити про неї, задекларувати. Так, часто у процесі різноманітних виборчих кампаній, конкурсів, суперечок за статус і місце в політиці або й у суспільстві загалом політик лише подає, характеризує як позитивні, вигідні, з перевагами певні інновації. Проте у процесі практичної суспільної, політичної діяльності йому бракує саме вміння втілити інновацію в реальне життя. У такому разі політик різко втрачає авторитет і популярність.

З огляду на те, що у світовій практиці управління суспільними процесами щораз більше утверджується інноваційний метод освоєння соціального оточення, деякі російські науковці, зокрема В. Іванов і В. Патрушев, активно досліджують проблему розробки і впровадження в управлінську діяльність інноваційних соціальних технологій. Суть таких технологій, на їх думку, “можна розуміти як інноваційну систему методів виявлення і використання прихованих потенціалів соціальних систем, отримання суспільно корисного результату за найменших затрат” [86, 5]. Це стосується і політичної сфери, політичної діяльності, політичного процесу. Згадані науковці за сферами життєдіяльності людей поділяють технології на економічні, політичні, духовно-культурні, управлінські, а за діяльністю людей — на промислово-трудові, аграрні, навчальні, впроваджувальні, сімейно-побутові та ін. [86, 53].

Процес прийняття рішень у політиці можна класифікувати за суб’єктами політичної діяльності, за змістом, за часом його прийняття.

За суб’єктом політичної діяльності рішення мають характер указів, розпоряджень президента країни, іншої вищої державної посадової особи, рішень парламенту країни, вищого органу виконавчої, судової влади, рішень політичних партій, громадських об’єднань.

За змістом політичні рішення поділяють на ті, що сприяють досягненню раціональних політичних цілей, а також на такі, що приймаються як самоціль, у контексті політичної кон’юнктури. До останніх О. Валевський, зокрема, зараховує “численні рішення, що приймаються радикальними угрупованнями як лівого, так і правого спрямування”, а також “низку постанов Верховної Ради, які приймаються в атмосфері конфліктного розвитку подій” [39, 48-49]. У будь-якому разі йдеться про політичні рішення, які або не мають чітко визначеного суб’єкта їх виконання, або коли практично немає предметного забезпечення їх виконання і контролю.

За часовим виміром політичні рішення поділяють на:

✵ стратегічні (різноманітні концепції, програми, розраховані на досить тривалий час);

✵ тактичні (розраховані на дотримання впродовж певного часу балансу політичних сил, наприклад, змішана виборча система);

✵ кон’юнктурні (тимчасова реклама, оприлюднення певних політичних дій, задоволення корпоративних інтересів).

Технологія прийняття і реалізації політичного рішення. Розглянемо цю технологію докладніше, з урахуванням окремих складових цього процесу, тобто як політичну технологію, включаючи аналіз елементів психологічного характеру.

Процес прийняття політичного рішення передбачає кілька етапів:

✵ підготовчий — відбір інформації, її аналіз;

✵ розробка проекту рішення (проекту програми);

✵ затвердження рішення і прийняття його до виконання;

✵ реалізації прийнятого рішення;

✵ автономне існування результатів прийнятого рішення, поширення його наслідків.

Ефективне проходження названих етапів, а також забезпечення прийняття рішення, адекватного дійсності, ситуації, залежить від двох складових: компетентності тих, хто готує політичне рішення, та якнайповнішого розуміння й урахування громадської думки, суспільно-політичної ситуації.

Перший етап — аналіз суспільно-політичних відносин у тій сфері, якої воно стосується. Спершу постає потреба у своєрідній перевірці реальності таких відносин, тобто з’ясування того, чи не є вони псевдо-відносинами.

Далі серед багатьох подій і явищ необхідно визначити тенденційні, їх сутність, особливість. При цьому виникає проблема доступу до окремих джерел інформації, що ускладнює об’єктивне пізнання багатьох суб’єктів і складових політичного процесу. Як відомо, в умовах тоталітаризму великі державні структури, особливо силові, були абсолютно недоступні для будь-якого вивчення й аналізу ззовні навіть неупередженими людьми і структурами.

Другий етап — розроблення проекту політичного рішення однією особою або групою осіб. У разі колективної розробки політичного рішення існує більше можливостей для творчості, спроб знайти серед альтернативних поглядів такий, що задовольняє інтереси більшості. Особливо важливо колективно працювати над розробкою рішень, що стосуються інтересів великої групи людей, — конституцій, меморандумів, програм і заяв політичних партій, об’єднань, груп тощо. На цьому етапі важливого значення набуває визначення перспективи рішення, тобто прогностичний аналіз дієвості, результативності рішення, якою мірою воно сприятиме розв’язанню проблем, що існують у суспільстві, між окремими суб’єктами політичного процесу.

Третій етап — затвердження політичного рішення і прийняття його до виконання. Іноді це пов’язано з гострою, безкомпромісною політичною боротьбою, хоч у парламентах, окремих політичних партіях розроблено певний механізм, порядок розгляду і прийняття рішень. Особливо складний цей процес у країнах зі слабкими демократичними засадами і традиціями, де немає чіткого поділу і механізмів противаг різних гілок влади, не структуровано політичні партії, об’єднання. Усе це часто призводить до прийняття нелегітимних рішень, а тому не створює відповідних умов і для їх реалізації.

Легітимність рішень — це насамперед їх дотримання, відповідність чинним законам. Водночас легітимність багато в чому зумовлена тим, як сприймають громадяни ідею, зміст політичного рішення. Це створює умови для легітимності, а отже, реально забезпечує виконання прийнятого рішення. Що меншою мірою легітимні закони, політичні рішення, то більше вони сприяють виникненню різних “груп тиску”, лобістських груп, викликають незгоду з боку окремих політиків, політичних сил. У демократичних суспільствах лобіювання певних рішень, законів набуло цивілізованих, демократичних форм, а тому стимулює ефективніше виконання прийнятого рішення, прискорює процес його дії. Вирізняють такі форми лобіювання: офіційні виступи в парламентах, на з’їздах, інших зібраннях політичних партій, організацій, об’єднань, рухів, у засобах масової інформації, організація потоку листів, телеграм, дзвінків тощо.

Четвертий етап — реалізація ухваленого політичного рішення. Цей процес складний, часто довготривалий і суперечливий, оскільки пов’язаний з відповідними змінами у розвитку соціально-політичної, економічної та іншої ситуації. Після прийняття певного політичного рішення, як правило, виникає ситуація багатовекторності у розвитку політичного процесу, яка не завжди прогнозована. Це потребує від усіх причетних до розробки і прийняття такого рішення повсякденних зусиль для його реалізації, а не виключено — і доповнення до рішення або радикального його доопрацювання, удосконалення.

Кожний політичний документ, рішення, а понад усе — політичні концепції, програми, можуть бути по-справжньому дієвими, результативними, якщо при їх формуванні, створенні дотримувалися таких принципів [160, 19-25]:

✵ пошук та обґрунтування екстраординарної мети (єдиної для всіх або більшості об’єднуючої, такої, до чого намагається йти більшість);

✵ акумуляційний принцип (відображення інтересів і потреб більшості);

✵ інноваційний принцип (наявність запропонованих нових ідей, програмних засад, пропозицій);

✵ мобілізаційний принцип (умови та засоби, що дають змогу певним чином не лише об’єднати, а й мобілізувати зусилля максимально більшої кількості учасників політичного процесу);

✵ принцип конкретності та ясності (відсутність загальних положень, абстрактних, нереальних завдань і намірів).

П’ятий етап — поширення наслідків рішення. У процесі політичної діяльності не лише приймаються відповідні політичні рішення, а й загалом здійснюється політичне керівництво будь-якими діями, зокрема загальнонаціонального, загальнодержавного значення.

Політичне керівництво — важлива ознака і умова політичної діяльності. При цьому завданнями людини, яка його здійснює, тобто політичного організатора, лідера, є:

✵ сформулювати, обґрунтувати і довести до своїх колег, партнерів, соратників головну мету політичної боротьби, діяльності;

✵ довести до народу, громадян шляхи, якими можна досягти означеної мети;

✵ сформувати у своїх соратників, партнерів, однодумців впевненість, переконання в тому, що задекларованої мети можна досягти;

✵ бути прикладом для інших у політичній діяльності, створюючи одночасно максимально сприятливі умови для своєї команди щодо можливості працювати вільно і творчо.