Політичний менеджмент - Навчальний посібник - Головатий М.Ф. 2005

Розділ 4

Політична участь, поведінка та діяльність

Влада здебільшого реалізується через спілкування, політичну участь, поведінку та політичну діяльність.

Спілкування — відносини, взаємодія двох або більшої кількості сторін, спрямована на досягнення певної мети. А що інтереси людей — різні, то різними є і їхні цілі. В ідеалі у державі мають створюватися такі умови, щоб потреби практично кожного громадянина могли бути розв’язаними, а інтереси — задоволеними. Такі суспільства часто називають суспільствами соціальної злагоди і суспільного добробуту.

Спілкування характеризується:

✵ змістом (з якою метою відбувається спілкування);

✵ структурою (форма спілкування);

✵ характером (конкретні дії як складові спілкування).

Означене вище повною мірою зумовлює і спілкування в політиці, політичних процесах. Тут, однак, важливіше значення мають ті аспекти та особливості, що зумовлюють політичну участь і політичну соціалізацію суб’єкта політики.

4.1. Політична участь та політична соціалізація

Політика — явище складне, багатоаспектне. Щоб усвідомити її суть, треба передусім з’ясувати, що таке “участь у політиці”, або політична участь.

Політична участь. Політичні процеси абсолютно неможливі без відповідної участі в них різноманітних суб’єктів політичного процесу. Таку участь називають політичною.

Політична участь — втягнення (залучення) членів соціально-політичної спільноти в існуючі в ній політичні відносини і структуру влади. Конкретніше політичну участь розглядають як участь громадян у певних справах держави.

Розглянемо найпоширеніші концепції, що пояснюють причини політичної участі.

Згідно з теорією раціонального вибору, більшість людей схильна до раціональної поведінки (не слід ототожнювати з логічною поведінкою). Прихильники такого погляду вважають, що людина намагається в усьому, а отже й у політиці, досягти максимального результату за рахунок оптимальних, часто найменших затрат і зусиль.

Адепти теорії так званої мічиганської моделі, на противагу теорії раціонального вибору, вважають, що в політичній діяльності домінує партійна ідентифікація людини, яка є результатом або похідною від політичної соціалізації.

Представники психологічної школи вважають, що домінуючими у політичній участі й діяльності є мотиви та установки людини. А тому важливо вивчати взаємозв’язок, взаємовплив установок особистості на її поведінку, конкретні дії.

На думку прихильників інституціонального підходу до визначення особливостей політичної участі, остання залежить не від конкретних психологічних характеристик особи, її соціального статусу, рівня освіти, а від можливостей громадян (виборців) впливати на уряд, владу [182, 188].

Вирізняють політичну участь активну і пасивну, індивідуальну і колективну, добровільну і примусову, традиційну і новаторську, легітимну і нелегітимну. Рівень політичної участі, її масштаби є показниками ступеня демократичного розвитку суспільства, рівня загальної та політичної культури його громадян, найрізноманітніших суб’єктів політики.

Існують дві основні форми участі громадян у політичному житті: безпосередня і опосередкована.

Безпосередня — участь (волевиявлення) в референдумах, виборах.

Опосередкована — участь у діяльності різних партій, об’єднань, груп, спілок.

Політична участь реалізується через відповідну політичну поведінку, діяльність. Тому необхідно визначити психологічні особливості взаємозв’язку особи і політики.

Соціальні, політичні науки розглядають особу як соціальний індивід, свого роду первинний, неподільний елемент політичної системи, як окрему людину, яка має політичні права і свободи й несе персональну відповідальність за акти своєї поведінки у політичній сфері [164, 293].

Психіка і поведінка людини є продуктами біологічних і соціальних процесів. Ми поділяємо точку зору, що в переважній більшості сучасних суспільств люди вибирають ті мотиви і цінності, мету і засоби, ту лінію поведінки, якими вони керуються саме в суспільно-політичному житті.

Д. В. Ольшанський політичну поведінку визначає як процес взаємодії політичних суб’єктів з політикою і вважає її найвищою стадією людської поведінки, яка має місце в політиці як найвищій сфері організації людської діяльності [153, 93].

Найвищим рівнем політичної поведінки є вчинок. Саме у вчинках проявляється і формується особистість людини, особливо політика.

Особа водночас є об’єктом і суб’єктом політики. З одного боку, навіть усупереч бажанню, тією чи іншою мірою людина перебуває під впливом політики, політичних процесів, а з іншого — як носій певних політичних якостей вона залучається до конкретного політичного процесу як представник держави, нації, народу, соціальної групи.

Для кожної людини властиве індивідуальне ставлення до політики. її участь у політичних процесах залежить від особистісних характеристик, а також від конкретних матеріальних, соціально-культурних, політико-правових умов. Так, малоосвічена, з низькою політичною культурою людина найчастіше є простим об’єктом політичного впливу, маніпулювання з боку інших. У суспільствах з високорозвиненими демократичними засадами і нормами безпосередню участь у політичних процесах беруть значно більше людей, ніж у суспільствах з низьким рівнем демократії.

Політична соціалізація. Реальним учасником політичного життя людину робить її політична соціалізація як своєрідний процес політичного дозрівання особи, знаходження власного політичного “Я” як за рахунок засвоєння політичного досвіду, практики своїх попередників, так і саморозвитку, самореалізації.

Виокремлюють два основних періоди політичної соціалізації людини. Перший охоплює дитячі та юнацькі роки, другий — активне доросле життя і діяльність.

Політична соціалізація зумовлена конкретно-історичними чинниками суспільства, характером політичного життя.

Політична соціалізація — засвоєння особою певного соціального і політичного досвіду, нагромадженого суспільством і сконцентрованого в культурних традиціях, цінностях, нормах статусної та рольової поведінки.

Результатом політичної соціалізації є вміння людини: а) орієнтуватися в суспільно-політичному просторі; б) брати участь у розв’язанні соціально-політичних та інших проблем, пов’язаних з управлінням справами суспільства і держави.

Раніше основний акцент у процесі соціалізації особистості робився на засвоєнні людиною інформації, певних норм і цінностей, а згодом — на самостійному аналітичному підході до засвоєння інформації, на її переробці, вмінні використовувати таку інформацію у практичній діяльності. При цьому особливе значення надається тому, наскільки соціалізація особи сприяє її поведінковій діяльності у процесі виборів, референдумів, іншого способу визначення громадської думки при прийнятті рішень, що стосуються політики.

Механізм, канали політичної соціалізації в кожному суспільстві існують свої. Вони пов’язані з переданням особі певних традицій, залучення до домінуючої політичної культури. Існують при цьому і так звані універсальні, суспільно значимі інститути політичної соціалізації, до яких зараховують сім’ю, систему освіти, засоби масової інформації, державні, партійні, громадські організації, окремі політичні події та акції.

Роль, значення, спрямованість та ефективність дій різних інститутів політичної соціалізації особи залежать від багатьох обставин: особливостей політичної системи в конкретній країні, її стабільності; правового поля; рівня демократизації; стану розвитку громадянського суспільства тощо.

У процесі політичної соціалізації людина опановує певні соціальні, політичні ролі, апробує їх через діяльність, змінює власну поведінку.

Ефективність політичної соціалізації, її глибина (предметність) залежать від віку людини, набутих знань, практичного

життєвого досвіду, сприйняття політичного життя, об’єктивної, критичної оцінки дійсності тощо.

Політична соціалізація як процес залучення особи до політичного життя містить такі елементи:

✵ політичні інтереси;

✵ політичні потреби;

✵ політичні знання;

✵ політичні утвердження;

✵ політичні емоції;

✵ політичну волю;

✵ політичну активність;

✵ політичну діяльність.

Виокремлюють первинну і вторинну політичну соціалізацію особи.

Первинна політична соціалізація переважно пов’язана з набуттям знань, зокрема у галузі суспільних, політичних наук, із засвоєнням певних норм, цінностей.

Вторинна політична соціалізація відбувається тоді, коли людина здатна самостійно продукувати різноманітні норми й цінності, формуючи власну (індивідуальну) політичну культуру (субкультуру).

Політична соціалізація, як і соціалізація особистості загалом, неможлива не лише без відповідних суспільних, соціальних умов, а й насамперед без свободи особистості.

Свобода людини — багатопланове явище, передбачає переважно економічну, політичну, духовну, гносеологічну свободу, кожна з яких має свій характер та особливості.

Свобода економічна — це не просто свобода від експлуатації, а свобода і можливість вибору прийняття економічних рішень (ким, де, у якому статусі, за яких умов тощо людина бажає і може працювати). Йдеться про суб’єктивний момент економічної свободи.

Свобода політична — відповідний політичний комфорт, який створює умови для користування максимумом громадянських, політичних прав і свобод для активної участі окремо взятого громадянина в управлінні державними і суспільними справами. Політична свобода можлива лише за відповідного рівня демократії.

Свобода духовна — свобода вибору ідей, ідеалів, ідеології, світогляду. Часто таку свободу називають “свободою совісті”. Духовно вільною може бути лише людина певного рівня знань, культури, зокрема культури політичної.

Свобода гносеологічна — здатність людини діяти настільки широко і масштабно, наскільки вона спроможна пізнавати навколишній світ — світ природи і соціальний світ.

Свободу особистості потрібно розглядати у тісному взаємозв’язку з її відповідальністю, без такої єдності прогресивний суспільний розвиток людської спільноти є нереальним.

Існують такі форми політичної участі людини в політичному житті суспільства:

✵ узгодження свого життя, діяльності з органами влади відповідно до основних конституційно-правових норм;

✵ участь у виборчих кампаніях, референдумах, формуванні представницьких органів різних рівнів — від місцевих до центральних;

✵ участь у демонстраціях, мітингах, пікетуваннях, інших масових політичних акціях;

✵ участь у діяльності політичних партій, громадських об’єднань, в інших організованих формах політичного процесу;

✵ безпосередня політична діяльність у формах і на посадах, пов’язаних з виконанням функцій представника влади, депутатського корпусу тощо;

✵ політична діяльність, яка фактично є для людини основним заняттям, джерелом її існування (державні діячі, лідери політичних партій, об’єднань, теоретики-ідеологи тощо).

Своєрідність і особливості політичного процесу завжди зумовлені відповідною політичною поведінкою, діяльністю його учасників, суб’єктів. У свою чергу, політична діяльність визначається власне природою політики — встановленням відповідних політичних відносин між суб’єктами політики, які мають не лише однакові, а й протилежні потреби й інтереси, судження і напрямки активності.

У сукупності політична поведінка різних суб’єктів є тією взаємодією, яку і називають політичними відносинами.