Політологічна енциклопедія Книга VІІ - Карасевич А.О, Шачковська Л.С. 2016

Столипін Петро Аркадійович

СТОЛИПІН ПЕТРО АРКАДІЙОВИЧ (2 квітня 1862 - 5 вересня 1911 рр.)

Російський державний діяч, прем'єр-міністр у 1906 - 1911 рр. Столипін проводив жорстку політику на укріплення самодержавства, розпустив Думу, увів військово-польові суди, обмежував політичні свободи. Будучи російським націоналістом, вів боротьбу з національними автономіями. Розпочав аграрну реформу, що не була доведена до кінця. Правління Столипіна відзначалось жорстокими репресіями, у цей час виникли поняття «столипінська реакція», «столипінська краватка» та «столипінський вагон».

Походив із старовинного дворянського роду. У 1884 р. закінчив природничий факультет Санкт-Петербурзького університету. Служив у Міністерстві внутрішніх справ. З 1902 р. — гродненський губернатор. У 1903 - 1906 рр. — губернатор Саратовської губернії. У квітні 1906 р. призначений міністром внутрішніх справ, а у липні 1906 р. — головою Ради Міністрів. Швидка службова кар'єра Столипіна була, у значній мірі, пов'язана з його ораторськими здібностями, численними виступами в Думі, проектами реформування країни.

На своїх посадах проводив жорстку послідовну політику як проти радикальних революціонерів так і проти лібералів будь-якого ґатунку. За його наказом війська й поліція жорстоко карали учасників селянських заворушень, до в'язниць у великій кількості кидали студентів і старшокласників-гімназистів, помічених в антиурядовій діяльності, проголошені царським маніфестом від 17 жовтня 1905 р. політичні свободи було всіляко обмежувано. Столипін дав пряму директиву губернаторам: «Менше заарештовувати, більше стріляти... Переконування облиште, дійте вогнем.». За таку антинародну політику у серпні 1906 р. на Столипіна вчинено замах (загинуло 27 осіб). У відповідь він домігся запровадження військово-польових судів — без адвокатів, без можливості подати апеляцію — із правом винесення та виконання впродовж 24 годин смертних вироків. Протягом 1907 - 1909 рр. військово-польові суди ухвалили понад 5 тис. смертних вироків. На початок 1908-го р. у в'язницях перебувало понад 200 тис. політичних в'язнів, приблизно таку саму кількість заслали у «віддалені місця імперії»

Київський оперний театр, де Столипін був убитий

У червні 1907 р. уряд на чолі з Столипіним та за підтримки імператора Миколи II розпустив II Державну Думу і опублікував новий закон про вибори, який забезпечив повну перевагу у III Думі великих землевласників та підприємців і значно обмежив представництво національних країн. За законом 1% населення імперії обирав майже дві третини виборників, котрі, своєю чергою, голосували за депутатів Думи. Повністю були позбавлені представництва в Думі 10 областей і губерній азіатської частини Росії, Кавказу надавалось 10 місць замість 29.

Такий виборчий закон забезпечив у III Думі «великоросам» 77% місць і вона стала «істинно російською». Столипін був ініціатором обмеження автономії Фінляндії, натхненником створення націоналістичних російських організацій, у тому числі Всеросійського національного союзу, основною метою якого було сприяння «пануванню російської народності».

Офіційно земельну реформу трактували як вибір між селянином-неробою і селянином-хазяїном на користь останнього. «Міцні та сильні» мали стати повноправними власниками і, звільнившись від опіки общини, залишити далеко позаду «убогих та нероб», утримання яких за рахунок найкращих господарів гальмувало розвиток сільського господарства. А вивільнена на селі робоча сила, за задумом Столипіна, повинна була «перекочувати» у промисловість, забезпечивши цим її прискорене зростання. Водночас фактично недоторканними мусили залишитися поміщицькі маєтності незалежно від їхньої товарної продуктивності.

Усі селяни одержали право виходу з общини, але реально ним могли скористатися передусім заможні, які багатіли ще дужче (оскільки надлишкові ґрунти, які вони обробляли, можна було викупити зі спільного володіння за цінами 1861 р., тоді як ринкова ціна землі відтоді зросла в кілька разів). Передану Селянському банкові частину державних наділів — з офіційною метою послаблення «земельної тісноти» — також придбавали головним чином найзаможніші господарі.

Загалом за десятиліття реформи (яка тривала аж до скинення самодержавства у березні 1917 р.) тільки 10 % селян Російської імперії вийшли з общини й закріпили свої ґрунти за собою як приватну власність (15 % усієї орної землі).

В українських губерніях, де общинний устрій був штучно насаджений російськими поміщиками під час закріпачення селян, реформа йшла куди успішніше: так, на Правобережжі станом на 1913 р. дві третини селянських ґрунтів уже перебували у приватній власності.

Але поруч із селянською так само існувала панська земля, і значна кількість людей змушена була наймитувати у великих латифундіях.

Важливою складовою земельної реформи Столипін вважав організоване державою масове переселення землеробів із європейської частини імперії до Сибіру, Центральної Азії та далекосхідних регіонів.

До початку Першої світової війни приблизно 3,5 млн селян, продавши господарство, зірвалися з місця, та аж ніяк не всі з тих чи тих причин прижились у нових краях: близько мільйона з них повернулося назад, але вже без грошей і надій. Для України ці цифри ще більш разючі: переселенцями стали понад мільйон її селян, проте невдовзі 70 % із них знову з'явились у рідних місцях, приречені наймитувати й жебракувати.

Що ж стосується Селянського банку, покликаного стати промотором реформ, то високі ціни на землю, яку він продавав, і великі відсотки, що їх накладали на позичальників, спричиняли розорення багатьох власників-хуторян.

Отож у підсумку аграрна реформа за Столипіним мала наслідком передусім стрімке розшарування селянства, появу на селі значної кількості люмпен-пролетарів, різке зростання ненависті до поміщиків.

Це створило підґрунтя для створення революційних організацій, які заручилися підтримкою не тільки люмпенів, а й великою частиною «справних» господарів, які потерпали від малоземелля.

Основну загрозу «російській православній цивілізації» Столипін вбачав у національному відродженні поневолених Росією народів. Тому він виступив ініціатором істотного обмеження автономії Фінляндії, а у січні 1910 р. видав циркуляр із забороною реєстрації товариств та видавництв так званих інородців. Згодом Петро Аркадійовіч в окремій інструкції роз'яснив губернаторам, що той документ стосується геть усіх товариств «інородницьких, зокрема й українських та єврейських, незалежно від їхніх цілей». «Народи іноді забувають про свої національні коріння, але такі народи гинуть, вони перетворюються в багно, на якому проростають та міцніють інші, сильніші народи».

Переслідуючи українську мову і культуру, Столипін розсилав свої циркуляри, в яких наказував боротися з «ідеєю відродження старої України і устрою на національно-територіальних засадах». За словами Дмитра Дорошенка, Столипін весь час підозрював українців у намірах сепаратизму, і щоб викорінити сам український дух, заборонив публічний вжиток української мови.

На цій підставі по всій імперії влада закривала українські організації та газети, забороняла продаж книжок, проведення концертів та вечорів українською мовою.

У березні 1911 р. уряд Столипіна не дозволив відзначення 50-ліття від смерті Тараса Шевченка. А приїхавши до Києва, — за кілька днів до своєї загибелі, — прем'єр Росії заявив: допоки він живий, пам'ятника Шевченкові у «матері міст руських» не буде. І водночас схвально відгукнувся про місцеві чорносотенні організації, про їхню мету й діяльність.

У вересні 1911 р. Столипін був убитий у Київському оперному театрі таємним агентом поліції, есером Дмитром Богровим. Похований на території Києво-Печерської лаври.

ДЖЕРЕЛА:

Енциклопедія українознавства: Словникова частина: [в 11 т.] / Наукове товариство імені Шевченка; гол. ред. проф., д-р Володимир Кубійович. — Париж; Нью-Йорк: Молоде життя, 1955 - 1995.; О. М. Машкін. П. А. Столипін та Україна. Український історичний журнал, Київ, 2012, № , с. 73 - 97.