Політологічна енциклопедія Книга VІІ - Карасевич А.О, Шачковська Л.С. 2016

Сократ

(470/469 - 399 рр. до н. е.)

Давньогрецький мислитель, один із фундаторів діалектики, «філософії людини» й майєвтики як методу пізнання моральних, правових і політичних понять та процесів і, як стверджують дослідники — діалогічної форми пізнання навколишнього світу, основоположник філософії як «науки про дух». Незаперечним є те, що для всіх наступних епох Сократ став втіленням ідеалу мудреця. Хоча сам мудрець і його філософське бачення світу, якщо спиратися на факти, що дісталися нашому поколінню від учнів Сократа, запропонований наступним поколінням у досить суперечливому та неординарному баченні. У поглядах Сократа чергується як критика влади більшості, так і повага до законів суспільства та їх обов'язкове виконання. Іронія і сумнів в Сократа мешкають і вживаються поруч з глибокою вірою в моральність людини. Намагання досягнути ідеального буття ніскільки не заважає мудрецю у вирішенні інших земних проблем. Дельфійський оракул назвав Сократа наймудрішим із греків. Тому діалогічну філософію Сократ запропонував своїм опонентам не як ще один (на рівні з існуючими донині), з специфічних способів цікавого проведення земного життя, а як цілеспрямований тренінг підготовки до основного діалогу — майєвтики життя.

Слухачів і учнів Сократа завжди приваблювала його манера розмовляти у відвертій формі, по-дружньому, довірливо і навіть інтимно. Але, водночас досліджувана істина сприймалася ним в незвичній для аудиторії і небаченій донині іронічній манері, що відрізняло його метод пізнання від методу софістів. Це приводило співбесідника до розгубленості, коли він раптом усвідомлював своє невігластво і необізнаність у житейських проблемах, які донині були для нього, принаймні, на його думку, майже вирішеними. Питання Сократа про те, що таке краса, справедливість, дружба, мудрість, хоробрість змушували людей замислюватися не лишень над філософськими проблемами світоустрою. їх все частіше починали цікавити проблеми сенсожиттєвих цінностей індивіда. Сократ в доступній формі, намагався роз'яснити слухачам сутність призначення людини в суспільстві, її правила поведінки і обов'язки щодо ушанування богів, не цуратись питань освіти, — тобто активніше впроваджувати життєдайні принципи практичної орієнтації людини в навколишньому світі, яка, в першу чергу, повинна керуватися в своїх вчинках насамперед совістю, справедливістю і громадянським обов'язком.

Сократ обрав філософію, чи, точніше, філософія обрала Сократа для того, щоб навчати і творити кращими громадян із дома Алопеки, місця, де народився філософ. (Аттика була поділена Клісфеном у V! столітті до н. е. на 10 адміністративних округів філ, кожна з яких, в свою чергу, була поділена на 10 менших одиниць демів.). Завдання філософа, як стверджували давні греки, «допомогти людині народитися до нового життя, до придбання дійсних та істинних моральних норм». «Я поставив своєю життєвою метою надавати кожному в його індивідуальному духовному житті посильну допомогу, намагаючись накреслити шляхи, ступаючи по яких кожний з вас міг би стати кращим і розумнішим», — говорив він у «Апології». Апологія — захисна промова, яку виголосив Сократ на афінському суді у 399 році до нашої ери, після того як були вислухані всі звинувачення проти нього. Відтворена була значно пізніше в діалогах Платона і, на думку дослідників — сократиків, являла собою стилізоване і художнє дооформлення останньої промови знаменитого грека. Це своєрідна спроба реабілітації перед наступними поколіннями і сучасниками несправедливо засудженого до страти Сократа. Хоча відомі нині і інші апології Сократа, які здебільшого читачам незнайомі. Найвідоміші серед них — «Апологія Сократа», яку створив Ксенофонт ( Ксенофонт Афинский. Сократические сочинения. Пер. С.И. Соболевского. М.,1935).

За свідченням візантійського лексикону суду, «філософ-стоїк Теон із Антіохії написав свою апологію Сократа». У свою чергу, Аристотель в «Риториці» згадує Теодекта із Фаселіди в Лікії, оратора і трагічного поета, учня Платона і Ісакрата, автора однієї із апологій Сократа. Діоген Лаєрцій повідомляє, що апологію Сократа написав також Деметрій Фалерійський, учень Феофраста (Диоген Лаэрций. О жизни, учениях и изречениях знаменитых философов. Пер. М.Л. Гаспарова. М., 1986.).

Майже через 600 років відомий ритор Лібаній відтворив новий текст промови Сократа на афінському судилищі, яка дійшла до нинішнього читача серед так званих декларацій знаменитого вчителя красномовності. Тобто, судова розправа над Сократом в Афінській круглій палаті була досить гучною подією в стародавньому світі, до її інтерпретації зверталися ще протягом багатьох століть відомі історіографи класичної Греції. Хоча присвятивши себе справі формування філософської культури, Сократ не завжди був послідовним, а іноді віддавав перевагу ірраціональним факторам і досить серйозно ставився до сновидінь і оракулів, часто слідував своєму внутрішньому голосу, який, як запевняв філософ, знав значно більше, ніж він сам (якщо вірити Ксенофонту, Сократ називав цей голос «божим голосом»). І сновидіння, і оракули, і «внутрішній голос» — усі ці чинники далеко не є раціональними в нашому сучасному розумінні, хоча саме вони були тим імпульсом, який штовхав Сократа до філософських роздумів і сприяли вибору грецьким філософом подальших орієнтирів свого життєвого шляху і світоглядних цінностей. І на заключному етапі свого життя, коли він розмірковує про те, що коїться з людиною по смерті, неможливо не помітити, що Сократ твердо вірить в безсмертя і що невпевненість, яку він висловлює, — це хитросплетені лабіринти, а іноді і явні хитрощі в контексті його роздумів і міркувань.

До 25 років Сократ працював підмайстром у батька (батько працював в майстерні по оброблені каменю) та займався самоосвітою. У цілому перша половина його життя аж до вступу до філософських лабіринтів мудрості маловідома дослідникам його діалогічної мудрості. І тільки аналізуючи другорядні питання тієї епохи нам вдається іноді відшукати деякі факти із життя людей Древньої Греції, а, отже, глибше пізнати спосіб життя Сократа. Орієнтуючись на дані про освіту в стародавніх Афінах, що не є таємницею сьогодні, які через тисячоліття досить прозоро дійшли до нас, ми можемо відтворити і рівень освіти, яку міг отримати філософ в Давніх Афінах. Оскільки початкова освіта була обов'язковою для стародавніх греків і починалася з семи років, можна достовірно стверджувати, що саме тоді Сократ почав відвідувати початкову школу. В історії Греції відома і навчальна програма початкової школи. Державну освіту стародавні греки починали з читання, письма і отримували ази з арифметики.

Вивчення мов, географії, історії, природознавчих наук та інших галузей знань в часи життя Сократа не практикували і програм з їх освоєння не існувало. Принаймні, на сьогоднішній день, їх не виявлено. Але натомість з двома предметами грецькі юнаки були обізнані — вони сьогодні практично вилучені з програм загальноосвітніх шкіл — гімнастикою і музикою. А пояснити цей факт можна так.

Історично склалося так, що древні общини не знали ні постійних армій, ні поділу жителів на військових та цивільних. Кожний член общини повинен був досконало володіти мечем чи луком, вміти обробляти землю плугом і на перший поклик виступити в похід для захисту своєї вітчизни. Тому тілесні вправи розглядалися в древній Греції як предмет державної необхідності. Особливо велику роль вони відігравали в Спарті і Афінах, де військову справу було піднесено до рівня мистецтва. Тому і недивно, що нечисленні, але фізично налаштовані і дисципліновані армії греків розгромили більш численні, але дикі полчища персів, які зазіхнули на їх незалежність. З історії воєн відомо, що у 490 р. до н. е. перський цар Дарій віроломно напав на Грецію, але в битві під Марафоном зазнав жорстокої поразки. Радісну звістку в Афіни приніс воїн, який пробіг 40 кілометрів і увічнив себе як родоначальник марафонського бігу. А коли 10 років опісля перси знову порушили мир, 300 спартанців і їх союзників загинули в бою біля селища Фермопіли, але знекровили переважаючі полчища перського полководця, що переважали їх кількісно. Незабаром у морській битві біля острова Саламін грецька армада отримала перемогу над персами. Цим перемогам греки, насамперед, повинні були б завдячувати своїй науковій системі гімнастичних вправ, яка обов'язково була включена в навчальні плани початкової освіти стародавньої Греції.

У свою чергу, музика була тісно пов'язана зі всією релігійно-моральною системою, яка була основним підґрунтям грецького суспільства. Тому для всебічно розвинутої людини часів Древньої Греції важливою рисою в формуванні її світогляду було не тільки вміння володіти музичним інструментом, але і вивчення віршів національних поетів, як, наприклад Гомера і Гесіода — цих неперевершених і майже головних авторитетів у сфері релігії і моралі. У структурі музичного мистецтва особливе місце належало і танцям, які завжди були в центрі уваги під час релігійних і державних церемоній і багато значили в суспільному житті Греції, збагачуючи церемоніальну насиченість важливих подій грецького полісу.

Мабуть усього цього навчався і Сократ, хоча можна сьогодні, враховуючи інформативний матеріал тієї доби і письмові свідчення учнів та друзів філософа, стверджувати, що на формування його світогляду вплинули й інші чинники. Так, коли Сократу виповнилося майже двадцять років, відправився він набиратися софістичної премудрості до Продіка Коського, майже свого ровесника, софіста, який пріоритетне місце в софістичному загальному навчанні надавав моральним принципам. Продік вивчав філософію мови, цікавився різноманітністю смислових ознак слова. Можливо, захоплення красномовністю дало можливість Сократу пізніше познайомитися з Аспасією, другою жінкою Перикла, яка була відома в стародавній Греції як своєю пристрасною любов'ю до філософії, так і рідкісною жіночністю і красою. Через багато років, уже в зеніті своєї слави, Сократ згадував Аспасію як одного з кращих учителів риторики, від якої за свою забудькуватість отримував неодноразові ляпаси. Можна було б піддати сумніву цей біографічний факт із життя Сократа, якби він не згадав і не переказав учням в усній формі слова промови, яку написала дружина Перикла для свого чоловіка, виголошену останнім на похоронах воїнів-афінян героїв Самоса. Аспасія пережила Перикла (він помер від чуми в 429 році до н. е.) на 23 роки. У 406 році до н. е., коли афіняни стратили Перикла-молодшого, її сина, якого звинуватили в порушенні військових традицій стародавньої Греції, Аспасія з горя і відчаю випила чашу цикути.

Аспасія, знаменита афінська гетера із Мілета, прославилася не лише своєю жіночністю і красою, але й неперевершеною освіченістю і винятковим складом інтелекту і розуму. Познайомившись з нею на початку 40-х рр. У століття до нашої ери, Перикл залишив свою першу дружину і двох дітей і майже у півстолітньому віці одружився з Аспасією. Як підтверджують джерела тієї доби, Аспасія мала рішучий вплив на свого мужа, особливо на формування його політичного світогляду. Хоча після його трагічної смерті вона недовго бідкалася самотньою і одружилася з посередніх здібностей політиком, торговельних справ громадянином Афін Лісіклом, який пізніше був обраний стратегом. Безперечно, останньому своєму статусу він повинен дякувати своїй дружині. Перікл, неодноразово даючи характеристику своїй дружині, вказував з посиланнями на Діодора, що вона «у філософії — учениця Сократа», а, посилаючись на Есхіна — сократика, акцентував увагу слухачів на тому, що Аспасія завжди наставляла Перікла в політичних промовах та під час державних дискусій.

Плутарх свідчить, що багатий Крітон, який пізніше став учнем і товаришем Сократа, зустрівши його в юнацькі роки, був здивований його розумом і обдарованістю. Це наскільки вразило Крітона, що він забрав його із батьківської майстерні і направив за свій рахунок вчитися мудрості до кращих вчителів того часу. Достовірність цього факту можна піддавати сумніву, але те, що Сократ слухав відомих філософів своєї доби і вивчав під їх керівництвом надбання наукової думки того часу, зафіксовано в спогадах його сучасників. Він добре орієнтувався в філософських системах Парменіда, Геракліта, Демокріта, Анаксагора і Емпедокла. Захоплення риторикою поєднувалося із заняттями музикою, якої навчав Сократа Дамон, наставник Перикла, а пізніше — Коннон. А музика, в свою чергу, привела його до астрономії і геометрії. Сократ неодноразово брав уроки у Феодора із Кірени, вченого геометра, астронома і музиканта.

Є свідчення древніх греків, що Анаксагор був його учителем, настільки цей факт достовірний, судити категорично досить складно. Однак, є чітко відображені історичні закономірності тієї чи іншої епохи, аналізуючи які, ми зможемо з достовірністю зафіксувати і такі факти. Анаксагор був досить відомою особистістю в Афінах сократівської пори, саме в роки могутності Перикла. Попри на те, що вони з Периклом були однолітками, це не завадило Анаксагору навчати його філософії. Анаксагора, Перикла і Аспасію об'єднувала довготривала і міцна дружба, всі вони народилися в містах Іонійського побережжя. Анаксагор був знайомий і з драматургом Еврипідом. У Греції його вважали порядною людиною і вільнодумцем. Його книги, де він заперечував божественну природу небесних світил, були у вільному продажу — їх можна було придбати за доступну ціну в кілька оболів. Молодь Афін цікавилася проблемами, які піднімав в своїх книгах Анакса гор.

Сократ, який на той час цікавився софістичними поглядами, але відрізнявся від останніх допитливістю в пізнанні інтелектуальних і духовних здібностей людини, не міг не використати можливості повчитися мудрості і в Анаксагора. Спілкування з Анаксагором значною мірою вплинуло на формування моральної позиції мудреця. Це віддзеркалюється не лише у формуванні натурфілософських поглядів Сократа. Досить згадати презирливе ставлення Анаксагора до багатства і всякого рівня відзнак, відмова від власності на користь родичів, байдужість до заможного життя. Можна помітити названі характеристики та інші подібні ситуації і в житті Сократа. Наприклад, порівнюючи вислів Анаксагора: «пізнання — високе благо і кінцева ціль життя», з терміном, який вкладає в уста Сократа Платон: «життя без випробувань не має ціни для людини» («Апологія»), нескладно помітити схожість життєвих позицій цих оригінальних людей, двох знаменитостей Стародавньої Греції, хоча і в різному часовому просторі. А коли Анаксагора засудили до смертної кари (страту було замінено висланням за межі країни близько 434 р. до н. е.) і одночасно повідомили про смерть дітей, він відповів: «Що ж, природа давно винесла свій вирок і мені, і їм (суддям)», а про дітей зауважив, що «він знав, що створив їх смертними». Є подібні слова і в Сократа («Апологія»), де він сміється над людьми, які винесли йому смертний вирок, щодо того, що вони збираються жити вічно, навіть не будучи засудженими до страти.

У пам'яті Сократа закарбувалися на все життя судейські дійства над Анаксагором, затіяні ворогами Перикла. Такого безчестя ще не бачили Афіни, — зібралися судити мудреця за філософське вільнодумство. Вирок суду був таким: «вважати державним злочинцем того, хто не поважає богів за встановленими звичаями чи пояснює науковим чином небесні явища». І лише заступництво Перикла змогло врятувати Анаксагора від смертної кари. Його прогнали з Афін, він проживає в Лампсаке і помирає в 428 році до н. е., коли Сократу виповнилось сорок літ. З того часу Сократ відчув покликання — навчати людей мудрості, пошуку істини і справжнього знання. Хоча з впевненістю можна заявити і таке: на формування світогляду Сократа названі мужі стародавньої Греції вирішального впливу, зрештою, не мали.

Філософська думка в Греції на той час уже залишила космофізичну точки зору мудреців старої школи, і Сократ так і не знайшов в їхній філософській культурі відповіді на питання, які його хвилювали на той час. Тому він без особливої симпатії розглядав філософські опуси названих мудреців, вважав їх мрійниками, які даремно витратили час і здоров'я на предмети, які, здебільшого були недоступними для людського пізнання і малоефективними для практичного оволодіння світом. Тому основним вчителем Сократа було саме життя: це була та школа, яка значною мірою, замінила йому теоретичну підготовку, забезпечила розумову практику і життєву дисципліну. Хоча, по-перше, в зеніті своєї слави як вчителя філософії Сократа оточували здібні учні, які після смерті, продовжили ідеї свого вчителя в різноманітних школах і філософських напрямах. По-друге, займаючись діалогічною філософією, Сократ неодноразово зустрічався в суперечках різного рівня з багатьма відомими філософами, істориками, поетами, де удосконалював свою філософську культуру, формувався як вчитель філософського знання. Мабуть такий спосіб філософування зробив рішучі корективи в формуванні його світобачення, був головним чинником становлення Сократа як мудреця.

Не варто нехтувати тим чинником, що діяльність Сократа в епоху розквіту афінської демократії після перемоги над персами (перша половина V ст. до н. д.) була обумовлена грандіозною зацікавленістю до людини і її особистості. Піднесення наук, мистецтв, філософії, духовного вільнодумства і освідомлення сили та незалежності окремої особистості стали настільною темою в давньогрецькій трагедії. Саме тут, в драматургії Есхіла, Софокла, Євріпіда був представлений той сучасний грек, який рішуче вступив в конфлікт з древніми традиціями і релігійними настановами. Пройшли ті часи, коли людина не могла себе уявити поза родовим колективом і усвідомлювала себе як значущу частину матері-природи, яка бере активну участь в круговерті життя і смерті. Філософи (VI - V ст. до н. д. ), які навчали проблемам буття, розкриваючи таємниці природи під однією назвою «Про природу», поступово, але впевнено, хоча, на перший раз, боязко, зачіпали етичні проблеми. Оскільки природа була поза моральною опікою, древній грек вважав мірилом всього те, що людський вчинок відповідав законам природи.

То був один із найпрекрасніших періодів в історії становлення європейської цивілізації. Закінчилися Персидські війни, і Схід змушений був відступити перед об'єднаними силами Еллади і вперше усвідомити свою територіальну єдність і спільність культур. Такий злет народного духу був наслідком не лише в галузі свідомості, але водночас і корінним переворотом в галузі економічних, політичних і моральних відносин в досліджуваному регіоні, що дало значний поштовх до розквіту і емоційного піднесення поезії і мистецтва в різноманітних його формах. Усі ці зміни в духовній сфері не могли не мати виховного значення на формування особистості Сократа. Афінам як батьківщині Сократа випала історична місія — бути в центрі всіх подій ренесансного піднесення в громадянському і політичному житті стародавньої Греції. Кожному члену афінської общини був забезпечений максимум особистих і громадянських прав, які він міг реалізувати за відсутності колективного принципу представництва в управлінні суспільством, на рівні особистої участі в реалізації своїх політичних функцій. Сам народ як суб'єкт політичної діяльності був одночасно зреалізований у трьох номінаціях: законодавчій, судовій і адміністративній. Це був перший прецендент в історії, коли теорія демократичного устрою суспільства знайшла втілення в афінській політиці. Народні збори-агора — стали вищим законодавчим органом країни: жителі обирали на них посадових осіб, обговорювали в ході принципових дискусій внутрішню і зовнішню політику, приймали бюджет країни, видавали закони і мали верховний нагляд за адміністрацією, релігією і суспільною мораллю. Такий різновид політичних стосунків відтворив і відповідні рейтинги в розвитку інших сфер життя, включаючи і культуру філософування, яка розповсюджувалася в формі діалогових диспутів і випробувань, і могла бути реальністю лише на основі громадянських відносин. Сам метод бесід, в основі якого були запитання і відповіді, познайомив Сократа з дивовижною жінкою, Діотімою, жрицею і пророчицею, яка, згідно легенді, навіть змогла відвести на десять років нашестя чуми на Афіни. Ця мудра жінка здивувала Сократа гнучкістю розуму і вишуканою логікою. Тому, говорячи хто і як вплинув на формування світогляду грецького філософа, непотрібно принижувати і роль жінки, оскільки Греція ще з давніх віків славилася своїми поетесами, такими, як Сапфо (VІ - VI ст. до н. е.) і Корінна (VI - V ст. до н. е.). Відомими жінками-філософами були Феано, Тіміха, Арістоклея і Фемістоклея, а на заході античності прославилась жінка-філософ і видатний математик Гіпатія. У Платона образ Діотіми в «Бенкеті» є прикладом жіночності і мудрості.

Існує легенда про те, що ще двадцятилітнім юнаком Сократ зустрівся з Парменідом, знаменитим засновником елейської школи, автором поеми «Про природу». Як свідчать спогади Платона, ця зустріч відбулася у будинку багатія Піфодора, який розповів про цей факт через багато років Антіфонту, зведеному братові Платона.

Кажуть також, що Сократ слухав Архелая, одного із найздібніших учнів знаменитого Анаксагора. Архелай ще у 475 р. до н. е. відкрив в Афінах філософську школу. Його уже в той час називали «фініком» або «фізіологом», тобто тим, хто вивчає космологію і буття як сукупність різнорідних елементів природи, землі, води, вогню і повітря, хоч на той час названі ідеї вважалися архаїзмом.

До Сократа приходили ті, хто ґрунтовно і щиросердечно хотіли знайти шляхи до істинного знання, але приходили і такі, кого зачарувала слава мудреця. Виникає питання: — яких було більше? Були різні: і молоді, і ті, що пізнали життя, але не знайшли відповідей на питання, які воно їм поставило. Сократ був в дружніх стосунках з філософами-піфагорійцями, зовсім юними, як він сам — Сіммієм і Кебетом. У нього були друзі в різних куточках Греції: у Фессалії, Фівах, Мегарі, Еліді. Так, Евклід із Мегари під час війни зі Спартою здійснив шлях до Афін ночами, з ризиком для життя, бо так хотів побачити і почути Сократа. Федон із Елади, який був полонений і відданий в рабство, пізніше викуплений при сприянні Сократа, стане одним із найближчих друзів і найздібніших учнів грецького мудреця. Інші, такі, як Херефонт, Аполлодор, Антісфен, Арістодем чи Гермоген, обожнювали Сократа і готові були пожертвувати всіма земними благами в ім'я його філософії і натомість слухати мудрі настанови Сократових діалогічних диспутів і принципових суперечок.

Цікавий штрих із життя Сократа зафіксований його учнями під час знайомства з письменником, філософом, істориком Ксенофонтом. Згідно легенди, Сократ одного разу зустрів Ксенофонта і, заступивши йому дорогу, ввічливо запитав, де можна закупити їстівні припаси до обіднього столу. На відповідь Ксенофонта він знову запитав, а де люди стають доброчесними. І коли Ксенофонт змовчав, Сократ власно наказав йому: «Іди за мною і навчайся». Ось чому, коли Ксенофонту потрібно було їхати у Малу Азію командувачем військами до персидського царевича Кіра Молодшого, він радився ще до того — як себе бачити в новому статусі, саме з Сократом, який делегував його в Дельфи до оракула Аполлона.

З Сократом шукали дружби пихаті аристократи Алківіад, Крітій і Каллікл, македонський цар Архелай запросив знаменитого грека в придворні філософи, але отримав відмову. Відмовився Сократ бути вчителем філософії і придворним оракулом можновладцям Скопасу і Еврілоху в Фессалії і Ларіссе. Його не приваблювала філософія найманця, він надавав перевагу філософії творчості, істина якої не примітивне замовлення, а пошуки її у реальному житті, серед простого люду, якому вона конче потрібна.

Саме в такому середовищі і формувався світогляд Сократа. Від батька він успадкував його ремесло. Очевидці стверджують, що аж до П століття від Різдва Христова по дорозі в Акрополь всім іноземцям показували групу зодягнених в покривала Харіт (грацій), які, на їх думку, створив Сократ. У сьогоднішніх дослідників відсутні факти, які доводять істинність названих тверджень, як і не можуть вони вважати достовірною інформацію про причетність до формування світогляду мислителя Протагора і Аспасію. Сократівська філософія була закономірним явищем тієї епохи, а тому була похресницею і Аспасії, і Протагора, і Продіка, яким Сократ був зобов'язаний і без особистого знайомства з ними. Він досить рано відчув потяг до філософської діяльності, але лишень згодом, майже після 20-річної роботи над удосконаленням своїх філософських поглядів, про що в сучасників відсутні факти, Сократ вирішив посвятити наступні роки свого життя філософуванню в статусі вчителя філософії. Але це не означає, що зміна діяльності відбулася як миттєва дія — до появи системи діалогічної філософії пройшли ще довгі роки, аж поки Сократ не наважився винести на широкий суд афінської спільноти своє бачення низки проблем, які неодноразово були предметом дискусії з друзями і однодумцями. Хоча настав такий переломний етап в його житті, коли він все ясніше усвідомлював свою зверхність над опонентами, він стає популярним і бажаним серед простих людей і афінського бомонду.

Одного разу в його житті відбулися зміни, які стали переломними в біографії філософа. Херефонт, один із близьких друзів Сократа, відвідав священне місто Дельфи і зустрівся з оракулом Аполлоном. Він запитав бога, чи є на землі людина мудріша за Сократа? Відповідь піфії легенди трактують по-різному. Перший варіант, ніби піфія вказала на те, що немає нікого мудрішого за Сократа, другий варіант — «Софокл мудрий, Євріпід мудріший, Сократ — наймудріший із всіх людей». Така категоричність піфії наскільки вразила Сократа, що він вирішив присвятити своє життя благородній місії — навчанню людей, своїх земляків істинному знанню, оскільки завжди вважав, що на землі є лишень «одне благо — це знання, і одне тільки зло — невігластво». Лише тоді Сократ залишає батьківське ремесло і цілком присвячує себе новій діяльності. І уже в той час він не належить собі і ближче до 430 р. до н. д., коли Сократу було майже 40 років, він займає в житті той почесний пост, який гідно обіймає аж до моменту своєї смерті. Нова діяльність настільки його надихнула, що Сократ забув в філософському пошуку істини і доброчесності і сім'ю, і попереднє ремесло, яке гарантувало йому стабільний шматок хліба, і, навіть, політику. Він був малозабезпеченою людиною, яка ледь зводила кінці з кінцями, і казки про те, що батько залишив йому ділянку землі і 80 мін грошима, на превеликий жаль, в реальності не знайшли підтвердження. Це слід розцінювати на рівні чергової брехні, яку розповсюджували після його смерті епікурейці та інші філософські опоненти і політичні противники. Є більш точніші свідчення Ксенофонта, людини, яка найближче спілкувалася з філософом. Ксенофонт стверджує, що вся наявна власність Сократа оцінювалася не більше п'яти мін (одна міна — давньогрецька грошова одиниця, по номіналу дорівнює 100 драхмам або 436,6 грамам срібла.). Це була досить скромна сума, яка прирівнювалася в ті часи вартості одного раба. Той самий Ксенофонт писав, що одного із рабів можна було оцінити в одну міну, інший і половину міни не коштує, третій 5 мін, а деякі і 10. А гарний кінь, наприклад, коштував 12 мін.

Софіст Антіфонт, намагаючись принизити Сократа, в присутності його слухачів, заявив: «Ти живеш так, як таким чином не захотів би жити ні один раб у свого господаря, їжу і напої ти споживаєш не розкішну, одяг носиш не лише бідний, але вона для тебе незмінна протягом року, завжди ти без взуття і без хітона». Та й сам філософ заявив на тому роковому судилищі: «Моя робота наскільки захоплює мене, що не лишається навіть часу, щоб займатися питаннями політики чи піклуватися про свій матеріальний стан. Тому я бідний, дякуючи своїй покірності і велінню Бога».

Таке протиріччя із земними благами не могли не позначитися на його долі. Доля нагородила його вульгарною і сварливою дружиною, яка мала приблизно таку репутацію, як інша відома в стародавній історії грецька дама Пенелопа. То була знаменита Ксантіппа, яка стала легендою при своєму житті, і притчі про яку живуть і понині. За деякими джерелами — у Сократа була і ще одна дружина Мірто, дочка чи внучка самого Аристида, на якій філософ був одружений, за одними джерелами — до Ксантіппи, за іншими — після. Треті були впевнені, що Сократ був у шлюбі з двома одночасно, хоча низка фактів із життя філософа наскільки надумані, що бібліографи сьогодення просто не беруть їх до уваги. Про Мірто збереглося мало даних, хоча до наших часів дійшов анекдот, який пішов від Арістоксена. Суть його зводиться до того, що Мірто і Ксантіппа після взаємних сварок кидалися на Сократа, з ціллю його побиття. Свої пізнання в сімейній філософії, він запропонував в крилатій мудрості: «Одружишся ти чи не одружишся — все одно жалкуватимеш». Утішаючи себе, Сократ говорив своїм друзям і учням, що коли чоловікові випала погана жінка, це підсвідомо робить його філософом. «Люди, — говорив Сократ, — які бажають стати добрими вершниками, беруть собі коней гарячих, думаючи, що якщо приборкають таких, то легко упораються з усіма. От і я взяв жінку собі в тому переконанні, що якщо витримуватиму її, то мені легко буде мати справу зі всіма людьми». Алківіад часто нав'язував йому думку, що лайку Ксантіппи неможливо терпіти, на що Сократ спокійно відповідав: «А я до неї вже звик, як до вічного скрипу коліс. Ти можеш переносити гелготання гусей?». — «Але від гусей я отримую яйця і гусенят до столу», — сказав Алківіад. «А Ксантіппа народжує мені дітей», — відповідав Сократ.

Усі сучасні дослідники стародавньої Греції стверджують, що вирішальну роль в його долі все-таки відіграла одна жінка — Ксантіппа.

У Сократа і Ксантіппи було три сина — старший Лампрок і молодші — Софронікс (в пам'ять про свого батька) і Менексен. Але, як і інша б жінка на її місці, вона не могла сприйняти спосіб життя Сократа, коли він залишав її з трьома дітьми, не лише без елементарних засобів для існування, але навіть без шматка хліба. Особливо їй було не до вподоби, коли вона бачила подібних Сократу любителів пофілософувати, які збагачувалися кожен день від аналогічної праці. Сократ ходив в старезному хітоні, відмовлявся від подарунків, які йому часто пропонувалися різними людьми — починаючи від Архелая, македонського царя, і закінчуючи його власними учнями. Один, із його учнів, Арістоден, побачивши його одного разу у сандалетах, був дуже здивований. Виявилося, що Сократ зібрався на званий вечір до відомого поета Агафона з приводу його блискучої перемоги в афінському театрі. Спостерігаючи суперечливе життя свого мужа, Ксантіппа влаштовувала йому такі сцени, що він вимушений був тікати з дому. Один раз вона облила його відром харчових відходів, на що філософ добродушно зауважив, що подібної катастрофи і слід було чекати, адже після грому завжди буває дощ. Але Ксантіппа була непередбаченою не лишень в сімейних стосунках. Вона часто випроваджувала з дому його друзів з такими нецензурними наворотами, на що спроможна була лишень вульгарна жінка. Хоча більшість дослідників списують їх міжособистісні стосунки на нерозуміння Ксантіппою тих особливостей життя її мужа, який зміг створити сократівську філософію людини, але свою дружину як індивідуальність, так і не зміг зрозуміти. Без сумніву, Сократ не був зразковим сім'янином, він так і не зумів примирити інтереси сім'ї з вимогами моральних норм перед суспільством. Але оскільки почуття відповідальності перед вітчизною стало сенсом його життя і зробило другорядним в його світобаченні все інше, яке не вписувалося в його конструкцію світосприймання, ми повинні скоріше дивуватися його благо чинності, ніж піддавати критиці сцени із його особистого життя. За своїм глибоким переконанням, не міг Сократ зробити із своєї філософської діяльності кар'єри чи професії, яка гарантувала б йому і його сім'ї засоби для існування. На його думку, взаємна оплата за вчительські послуги або навіть прийняття дарунків не залежно від кого, але за названу роботу, є одним із головних актів аморальності, який тільки може скоїти філософ, бо йому найдоступніша саме ця сфера життєдіяльності людини.

Віддаючись повністю проблемам філософського знання, Сократ перестав бачити і відчувати прекрасне в природі, милуватися її красотами, він хотів мати справу лише з людьми, цікавився ними не тільки як зі специфічними документами для його діалогічного експерименту, вони ставали для нього рідними, братами по духу, по спільному баченню і вирішенню всіх проблем, над якими трудилося людство і які, в першу чергу, потребували розумової і моральної просвіти.

З раннього ранку його можна було зустріти на вулицях і площах Афін, хоча строго визначеного місця і постійного електорату слухачів він не мав. Тобто там, де можна було побачити людей, що цікавилися питаннями філософії і етики. Сама постать ритора, його манера триматися в дискусіях уже могла справити враження на слухачів в Афінах — центрі і своєрідному фокусі античної цивілізації. Низького зросту і лисий, з помітним животом, товстою і короткою шиєю, витріщеними очима і роздутими ніздрями: за такого портрета Сократ більше був схожий на сатира, який несподівано зірвався з постаменту і з'явився серед людей. Але давайте залишимо на мить особливу тему про несправедливість природи, яка здатна надати зовнішню красу людям бездарним, з убогою душею і обмеженим розумом і водночас обділити найбільш цікавих і достойних. М.Монтень з гіркотою констатував це протиріччя саме на прикладі Сократа: «Як болісно мені, що Сократ, який може слугувати прикладом всіх чеснот, був, як стверджують очевидці, бридкий обличчям і станом, — це так не відповідає красі його душі: адже він був до божевілля закоханий у все прекраснее». Не зважаючи на те, що все оточення погоджувалося в тому, що Сократ був дуже не гарний; і його кирпатий ніс, і чимале черево; і заява Ксенофонта («Бенкет»): «він був бридкіший від усіх Силенів у драмі з сатирами». Одягався завжди в стару витерту одежу і ходив повсюди босоніж. Йому були байдужі як холод, так і спека, як голод, так і спрага. Алківіад, який брав участь з Сократом у військових походах, дивувався його людськими можливостями в складних і неординарних бойових епізодах: «Його витривалість була просто дивовижна, — пише він в «Бенкеті» — коли, відрізані від наших, ми бували змушені йти в похід, нічого не ївши — в таких випадках, що часто траплялося у воєнний час, він переважав не тільки мене, а й будь-кого іншого: нікого не можна порівняти з ним... Його витривалість супроти холоду була теж дивовижна. Стояв лютий мороз, бо зима в тих краях таки грізна, і всі інші або сиділи в наметах, або, коли виходили надвір, мали на собі хтозна-скільки одягу й були тепло взуті, обгорнувши ноги в повсть чи хутро; посеред усього цього Сократ у звичайній одежі ступав босими ногами по кризі й ішов краще, ніж інші воїни, що були взуті, і вони дивились на нього розлючено, бо він неначе глузував з них».

Судячи з усього сказаного, Сократа така «несправедливість» природи мало цікавила; одного разу він з іронією вказав, що краса є недовговічним царством. Він був схожий на Силена, що означало перемогу внутрішньої, духовної краси над зовнішньою непривабливістю. З приводу сказаного є в Сократа змістовний вислів, який він часто пропонував молодим своїм учням. «Молодим людям потрібно частіше розглядати себе в дзеркалі: красивим, щоб не соромитися своєї краси, потворним, щоб вихованням скрасити свою потворність».

Наскільки могутнім був вплив Сократа на своїх слухачів, що навіть таке нещире серце, як Алківіад, один із колишніх учнів Сократа, слухаючи вчителя отримував грандіозне задоволення. «Скільки разів я молив богів, щоб він скоріше помер! Але водночас я усвідомлював, що, якби це сталося насправді, моєму горю не було б меж, — воно було б значно глибшим, ніж моя радість, і я сам не знаю, за чим жалкувати».

Але не тільки своїми промовами чаклував мудрець. Той самий Алківіад, але в інших умовах порівнює Сократа з статуетками Сіленів, які були в торгівлі в Стародавній Греції. Якщо їх розкрити, можна помітити зображення богів, в цьому якраз і відповідь на таємницю привабливості Сократівської особистості — під цією страхітливою і вульгарною оболонкою була схована така сильна і водночас урівноважена натура, яка в уяві греків могла належати тільки богам. «Великі думки, — писав Вовернаг, — ідуть від серця, і під льодом Сократівських роздумів дійсно вирували пристрасті. То була жага його до істини, — саме не любов, а жага, ненаситна і палка, для якої задоволення не в тому, що ти її осягнув. Істина для Сократа була найвищою цінністю: він був її рабом, який для її відкриття міг стукати в будь-які двері». Тобто, Сократ не є володарем істини, її жрецем, він тільки шукає правильний шлях до істинних тверджень і вважає своїм святим обов'язком виправляти помилки тих, хто претендує на абсолютну істину. Сократ виходить з установки, що людина володіє повнотою знання, її свідомість щодо загального розуміння істини бере з самої себе і лише звідти вона черпає це розуміння. А звідси і випливає завдання філософа — допомогти людині народитися для нового життя, для придбання дійсних та істинних моральних норм.

В історії античної філософської думки відомо, як Сократ, а пізніше — Платон і Аристотель, піддавали конструктивній критиці софістів тільки за те, що вони брали платню за прослуховування лекцій і називали її головною умовою при зарахуванні до учнівських колективів. Софіст Антіфонт одного разу зауважив Сократу: «Очевидно, якби ти вважав свої співбесіди чого не будь вартими, то, безперечно, брав би за них гроші не менші їх вартості, але може ти і справедливий в цьому випадку, тому що нікого не обманюєш здирством грошей там, де ти переконаний в тому, що це нічого не коштує». Ідеальні мужі від філософії в часи афінської демократії категорично засуджували грошові стосунки між вчителем і учнем як злочинну торгівлю найсвятішим в людській подобі — її розумом і свободою. «Навчати мудрості, — стверджували стародавні греки епохи Сократа, — це рівносильна акція формування в серцях своїх учнів моральних ідеалів і посвячення їх в таємниці природи і життя. Цей акт є святим обов'язком кожної людини, яка здатна бути педагогом». Тому спроба зробити названі стосунки предметом купування і продажу розцінювалася як нечуваний злочин. Такі погляди і така практика (за винятком софістів) були притаманні всьому стародавньому світові, де наймана праця практично не існувала. Щодо Риму до 1 століття від Різдва Христова адвокатський гонорар вважався негідним для людини явищем. «Ми всі знаємо, Антифон, — говорив Сократ одному із своїх друзів, — що мудрістю, як і красою, можна розпоряджатися по-різному. Якщо жінка обирає собі в друзі людину, яку вона вважає чесною, ми вважаємо її також чесною; але якщо жінка продає свою красу тому, хто готовий заплатити за неї визначену вартість, то ми називаємо її жінкою легкої поведінки. Аналогічно можна трактувати і мудрість: того, хто в дружніх стосунках з чесною людиною і навчає його тому, в що вірить і знає сам, ми також називаємо його чесною людиною; але якщо він продає свою мудрість за гроші будь-кому, хто здатен її купити, він для нас не що інше, як софіст — повія у філософії». Важко щось додати до сказаного, всі, хто знав Сократа, стверджували, що слова і справи у його життєвій практиці завжди були органічно переплетені і він ніколи не змінив своїх переконань на користь практичних переваг.

Рід Сократа походить з древньої афінської родини, де батько Софронікс був скульптором, різьбярем, а мати Фенарета — повитухою, яка була уже раз в шлюбі і мала від першого шлюбу сина Патрокла. Досить цікавими є спроби дослідити родову знаменитого філософа. Так, біографи стверджують в категоричній формі, що рід Сафронікса не лише древній, але й знаменитий. Він виокреслює свою генеалогію від Дедала, який згідно грецької міфології запровадив в Афінах різноманітні мистецтва і ремесла. Син Дедала Ікар зробив фантастичну спробу піднятися на воскових крилах до сонця і, згорівши в його променях, став ідеалом людського стремління до оволодіння божественним ореолом. Сам Сократ потім говорив з гумором, що всі свої здібності в мистецтві, які допомогли людям у справі духовного народження (Платон «Бенкет»), він їх успадкував від батьків. У молоді роки він багато вчився. Павсаній говорить про нього як талановитого скульптора (йому приписується витвір «Три грації»). Уже мабуть тоді в його серце закралися філософські роздуми, яким пізніше було присвячено все його життя. «Досить дивно, — говорив майбутній філософ, — що автори всіх кам'яних статуй борються завжди над тим, щоб надати каменю людської подоби, але не думають ніколи про те, щоб самим не перетворитися в камінну подобу». А потім пізніше, він знову повертається до названої теми і заявляє таке: «Скульптор повинен в своїх творах відображати стан душі».

Сократ був непоганим музикантом. Він безвиїзно все життя прожив в Афінах, за винятком трьох випадків. Уперше Сократ залишив Афіни, коли брав участь у військових походах. Алківіад свідчить, що Сократ був хоробрим і терплячим воїном, він був задіяний у трьох військових компаніях під час Пелепоннеської війни, в битвах біля Потідеї (432 р. до н. е.), Делії (424 р. до н. е.) і Амфіполі (422 р. до н. е.). Героїзм і відчайдушність під час бойових походів викликали загальний подив і повагу серед учасників названих баталій, особливо під час сутичок з тиранами. У битві при Делії Сократ рятує життя Ксенофонту, який впав з коня і мало не потрапив в полон. А коли військо відступило, він з великою мужністю пробивався разом з відомим своєю хоробрістю Лахетом. Це відбувалося з такою настирливістю, що навіть на відстані було видно, що така людина гідно за себе може постояти.

Про військові походи його і побратимів по зброї залишилося багато цікавих спогадів. Найбільш характерними є два, які логічно вписуються в його стиль життя, і невід'ємні при характеристиці Сократа, як воїна.

У 406 р. до н. е., після багатьох поразок і прорахунків полководців, афіняни нарешті отримали жадану перемогу біля Аргінузьких островів (острови біля берегів Малої Азії). Ейфорія досягнула такого рівня, що на радостях всі раби, які були у складі бойових екіпажів, отримали свободу і навіть деякі права громадянства. Але урочистість була затьмарена повідомленням, що навархи (адмірали) не тільки не підібрали тіла загиблих, буря на морі заважала їм це зробити, але й не зробили ніяких спроб, щоб надати допомогу понівеченим в жорстокій битві воїнам. Така поведінка щодо останніх була завжди злочинною у всі часи існування стародавньої Греції. Крім того, тут потрібно було враховувати і те релігійне значення, яке стародавні греки надавали похоронному обряду. Вони вважали, що нездійсненний обряд над загиблими прирікає останніх на вічні муки і проживання на березі підземної річки Стікс без притулку до кінця світу (досить згадати, наприклад, Софоклову драму «Антігону», яка повністю відтворює сцени давньогрецької міфології.).

Від радощів місто пройняв смуток, гнів переможців було спрямовано проти злочинних навархів. Натовп вимагав справедливого суду над ними, всупереч писаним законам Конституції і встановленими афінською демократією основних принципів громадянської свободи. Громадяни Афін не хотіли і слухати, що в деяких полководців були об'єктивні причини непричетності до скоєного. Народ злісно реагував на всі спроби виправдати адміралів, враховуючи їх заслуги перед державою, вимагав термінового і колективного покарання. Притани — головуюча триба (адміністративна одиниця грецького полісу. Аттика була поділена на десять триб, кожна із яких щороку делегувала в раду п'ятдесят своїх представників, які в статусі «пританів» протягом 1/10 року виконували функції ведення всіх поточних справ ради. Послідовність правління філи визначалася жеребкуванням) — після деяких роздумів проявили безвольність і вирішили долю стратегів поставити на відкрите голосування. Тільки один із пританів, а саме Сократ, в цей день він був головою Ради — епістазом, відмовився дати згоду на протизаконну дію суду. Він був обраний в 406 р. до н. е. членом афінської «ради п'ятиста» («буле»), членом якої міг бути кожен, хто досягнув тридцятиліття. Сократ був делегований від дема Алопеки, який входив в філу Антиохіду. Він вносить пропозицію, що долю кожного полководця, потрібно розглядати окремо. Завжди незалежний і справедливий, Сократ різко виступив проти поспішного вирішення долі шести стратегів, які повернулися на батьківщину в надії на справедливість афінської демократії. Ксенофонт, сучасник тих подій, пізніше в знаменитій «Грецькій Історії», і пізній історик Діодор, досить ґрунтовно торкнуться тих трагічних подій. У такій ситуації, стверджував Сократ, можна було б врахувати ті їхні заслуги перед афінським народом, які було здійснено стратегами протягом всього життя. Є історичні факти, що серед стратегів, долю яких вирішувала рада п'ятдесяти, був син Перикла — Перикл-молодший. Можливо, в Сократа спрацювала пам'ять про свого старого товариша, а, можливо, навіялися спогади про Аспасію, матір молодого полководця, але він проявив неабияку послідовність і настирливість, тому рада вирішила не загострювати протиріч з досить напруженого питання, а почекати, коли призначать, згідно регламенту, нового епістата. Не дивлячись на дикі погрози народу, Сократ спокійно обґрунтував свій протест і залишив засідання зборів, віддаючи перевагу мученицькій смерті самого себе, ніж бути співучасником скоєного злочину. На наступний день, коли повноваження на керівництво радою Сократом були вичерпані і раду очолив новий епістат, стратегів було засуджено до страти і вони прийняли чашу з цикутою. Через деякий час афіняни розкаялися за здійснену розправу над адміралами, і Рада виносить справедливий вирок тим, хто проголосував за страту полководців. Головний обвинувачував Калліксен — «помер з голоду, проклятий всіма» (Ксенофонт. Греческая история). Пройде кілька років, і вже на своєму власному судовому процесі, Сократ відчує подих помсти колишніх колег, вершителів людської долі, з одною лише різницею — тепер питання стояло по-іншому, чи буде жити він сам.

Інший випадок в житті Сократа стався двома роками пізніше, коли у 404 р. владу в Афінах за підтримки спартанського наварха Лісандра захопили «тридцять тиранів. Очолили державний переворот Крітій і Ферамен. За час свого правління, яке продовжувалося вісім місяців, «тридцять тиранів» знищили без суду і розслідування 1500 афінських громадян, більшість тих, хто залишився в живих, боячись розправи, вимушені були втекти з Афін. Захопивши владу за допомогою спартанських мечів, ця гордість аристократичних якобінців вдалася до репресій і знищення всіх тих, хто не погоджувався з вакханалією тиранів. Конфіскація власності громадян, тюрма і заслання за межі країни тих, хто суперечив і не подобався новій владі, страти та інші насильницькі дії, сипалися на голови демократів. Боячись гострого слова Сократа, нова влада ще на початку свого правління видала указ, який забороняв філософам навчати мистецтву, вести аргументовану полеміку під час вирішення спірних питань. Сократ мало не заплатив за свої демократичні вислови життям. Засуджуючи численні страти, філософ прилюдно висловив думку, що «в той час, коли пастухи, у яких отари з різних причин зменшуються, вважаються нікчемами, правителі, при управлінні державою яких населення також з таємничих причинам зникає, продовжують розглядати себе як професіонально здатних для здійснення своєї керівної ролі?» За цю «провину», тирани призначили Сократу аудієнцію, де порадили тримати язик за зубами, забути притчу про пастухів, бо скоєнню подібного, він може посприяти також, але за рахунок своєї власної персони, скороченню народної отари. І лишень заступництво Крітія, колишнього учня Сократа, а нині головної особи серед тридцяти тиранів, відвела, і на цей раз, біду від філософа.

Хоч є свідчення Ксенофонта, що Сократ поводив себе мужньо і незалежно в управлінні тридцяти тиранів (404 р. до н. е.). Він відмовився, і, до речі, єдиний із п'яти пританів, брати участь у страті Леонта Саламінського. «Коли до влади прийшли олігархи тридцяти, мене і ще чотирьох громадян Афін викликали в Круглу палату і наказали нам привезти із Саламіна саламінця Леона, щоб його потім стратити. Але я довів не словами, а своєю участю, що смерть для мене сама пуста справа, а засуджувати беззаконня і безбожжя — це для мене головне», — говорив Сократ у своїй «Апології».

Що найбільше в запропонованих читачеві вчинках Сократа є характерне для нього як для особистості? Це повна відсутність драматичних моментів, які автоматично передаються нам, коли ми бачимо зіткнення егоїстичних інтересів з вимогами переконань людини, які стали складниками його способу життя. Сучасному обивателю, світосприйняття якого спотворене в пошуках історичної істини, з його навіяними, далекими від істинних, а тому хворими ідеалами, а в більшості — нездоланними ідеологічним комплексом, особливо в тих суспільствах, де визначальними чинниками життя є соціальна невлаштованість і конфлікти, досить не просто достойно оцінити внутрішню красу цієї простої і благородної натури. Але античному суспільству, яке ще не встигло дійти до духовного роздвоєння і яке не бачило більшої краси, ніж в гармонійно розвинутій особистості, постать Сократа була найвищим проявом божественного генія, одним із удосконалених ідеалів щасливого людства («нус»). «Нус» — одна із основних категорій давньогрецької філософії. За Анаксагором, який уперше вводить її в літературний і філософський лексикон, «нус» — світова душа, світовий закон; у Платона і Аристотеля — найвище, якщо мати на увазі субстанцію душі, яке притаманне лише людині. Саме в названій іпостасі, Сократ був неповторним явищем навіть в очах своїх сучасників: «Ви можете собі легко уявити, — що, наприклад, Брасід (спартанський полководець) та інші були схожі на Ахілла, а який-небудь Перикл — на Нестора і Антенора (гомерівські герої, які були відомі ораторським мистецтвом). Подібне можна тлумачити про інших знаменитих людей, але не про Сократа: цій дивній людині не можливо знайти аналога, який би хоч як був схожий на неї, а ні серед тих, хто живе нині, а ні серед тих, хто мешкав до нас». Логічно виникає питання — чи слід звинувачувати людину в руйнуванні суспільної моралі, коли з характеристики людей, які близько його знали, вимальовується зовсім інша картина?

У проміжках між воєнними баталіями Сократ продовжував займатися філософією, підтримував зв'язки, знайомився з творами, а при можливості — вів дискусії як зі знаменитими софістами, так із іншими мислителями тієї епохи: Горгієм, Продиком, Ксеніадом, Гіппієм, Антифонтом, Крітоном, Аполлодором, Антисфеном, Арістодемом, Гермогеном, Ксенофонтом, Алкідамом, Полом, Фразимахом, Критієм, Калліклом, Протагором, Лікофроном, пізніше — з Платоном, Меноном, Теететом, Лісієм та ін. «Ті, хто дійсно відданий філософії, — стверджував Сократ, — займаються лише одним — процесом помирання і самою смертю. Люди, як правило, цього не помічають, але, якщо все це дійсно так, то було б безглуздо все життя намагатися дійти до цілі, а коли вона буде поряд, себе ненавидіти, що так довго і з такою настирливістю намагався досягнути її».

Саме в цей час Сократ отримав широке громадське визнання як «наймудріший» з усіх людей. Випробовуючи інших на мудрість, Сократ аж ніяк не погоджується претендувати на звання мудреця, на його думку, такий соціальний статус може личити лише богу. «Філософ, — говорив Сократ, — займає проміжне місце між мудрецем і невігласом». Якщо людина самовдоволено думає, що вона знає готові відповіді на всі питання, які поставило життя, то такий індивід для філософії є живим трупом, бо йому немає більше необхідності орієнтуватися в своїх поглядах на пошуки відповіді на ті питання, які виникли під час розв'язання попередніх ситуацій. У такої людини відпадає необхідність рухатися далі нескінченними лабіринтами пізнавальних можливостей індивіда. А якщо це так, то активний період в такого дослідника закінчується, він може лише почивати на лаврах істини, що аж ніяк не личить вчителю філософії».

«Я знаю тільки те, що нічого не знаю». Це улюблений вираз, який став життєвим каноном сократівської особистої позиції і філософії людини. Бо стверджуючи, що «я нічого не знаю» — це означає, що як би далеко ми не просунулися в лабіринтах думки, ми не повинні заспокоюватися на досягнутому, не обманювати себе ілюзією, що впіймали жар-птицю істини, бо процес пізнання нескінченний.

Даючи характеристику філософським роздумам Сократа слід пам'ятати, що у тернистому шляху його життя були не лише друзі і однодумці, не тільки захоплюючі погляди його супроводжували, але й погляди сповнені ненависті і ворожнечі. Особливо ненавиділи філософа ті софісти, які намагалися зробити мистецтво служителькою неправди і темних людей. Першим напівжартівливим звинуваченням проти Сократа була спроба принизити його в комедії Арістофана «Хмари, яка побачила світ в 423 р. до н. е. У ній Сократа зображено майстром «кривих мов», людиною, яка заперечує існування Зевса, брехуном і низькопробним фантастом. Це звинувачення більш грізно, ніж офіційне звинувачення, бо це була перша спроба його недругів показати пантеїстичну, і зрештою, атеїстичну природу роздумів свого колишнього вчителя. Звинувачення в запереченні богів і знищенні устоїв традиційної релігії, яке пред'явив Арістофан Сократу, а пізніше, судді, на останньому судилищі в його житті в 399 р. до н. е., безперечно, було спрямовано за адресою і підтверджувалося реальними фактами з професійного життя філософа. Хіба міг Сократ зі своїм оригінальним баченням проблем влаштування світу в епоху розквіту грецького відродження і, будучи одним із фундаторів просвіти в Афінах, вірити нісенітницям про традиційних і нетрадиційних богів, як це приписують йому Ксенофонт і Платон, перший відверто, інший, безперечно, фальшиво. Але з усією достовірністю можна запевнити читачів, що за тридцять років до своєї смерті Сократ висловлювався значно влучніше і тоді було більше причин звинуватити його в запереченні богів і атеїзмі. Пізніше, відбулася низка судових процесів проти пантеїстичних та атеїстичних філософських роздумів, які вразили своєю жорстокістю Афіни. Це вигнання Анаксагора в 434 р. до н. е. Анаксагор із Клазомен — філософ, сучасник Сократа, товариш Перикла, був вигнаний із Афін за свої філософські погляди. Він писав і прилюдно заявляв, що Сонце — це не що інше, як нагріта глиба, а Місяць — це тіло, яке подібне Землі. На судовому процесі Анаксагора звинуватили в неповазі до існуючих богів, і члени Афінської Ради внесли пропозицію « вважати державними злочинцями тих, хто не поважає богів згідно встановлених звичаїв або пояснює науковим чином небесні явища». Потім було переслідування Діагора 415 р. до н. е., процес проти Протагора 410 р. до н. е.

Сократ став більш обережним, а якщо точніше, хитрішим у тлумаченні різноманітних релігійних питань. Тому тільки у сліпців могло скластися таке враження, що Сократа не цікавили питання про Творця. Проте ми не можемо в категоричній формі засвідчити, що Сократ піднявся до безперечного признання одного Бога і до чіткої концепції про безсмертя і потойбічне життя. Грецький політеїзм з його наївним антропоморфізмом уже більше не міг нікого здивувати і, тим більше, задовольнити. Сократ бачив в Богові Розумного Творця і Спасителя всесвіту, на що поняття нашого кінцевого розуму майже не впливають. Уже тоді він навчав, що ніхто і нікого не зобов'язував робити богам пожертвування, виходячи не з засобів існування індивіда, тому що в очах божества той, хто приносить мало із малих можливостей, не є гіршим за того, хто приносить більше, але із більших можливостей. У противному випадку — багаті і злі віруючі були б більше бажані небу. Боги в подарунках не мають потреби, а якщо і цікавляться пожертвуваннями, то винятково лише постільки, оскільки в них відображено пошану того, хто виконує дію, до божества.

Одним із головних дійових осіб в «Хмарах» був дідусь Стрепсіад, який заплутався в боргах з провини свого безтолкового сина Фідіппіда. Вирішивши вправити клепку своєму синочку, Стрепсіад звертається за допомогою до софістів. Біля софістичної школи його зустрічає учень софістів і «повідомляє страшну таємницю про нове відкриття Сократа, так званий комариний спів». А коли батько запитав Сократа, який рід його занять, мудрець, який на той час ще був з софістами, сказав, що він те і робить, що літаючи в хмарах, думає про долю небесних світил. І Сократ, мирно відпочиваючи в гамаку, розкрив легендарну істину старцю, що він заперечує олімпійських богів, тому єдиними богами для нього є хмари. Бідний старий не зміг зрозуміти й усвідомити високі філософські матерії Сократа, оскільки не володів необхідним обсягом знань, тому вся надія пізнати сказане Сократом покладалася на сина. Але син Фідіппід швидко розібрався з філософськими лабіринтами софістів і вирішив сам провчити батька — ті батьки, які хотіли поставити своїх синів на шлях істини винуваті подвійно, тому і пробачати людям похилого віку їхнє невігластво непотрібно. Розгніваний саме таким доведенням своєї вини, а у винуватці напрошувалися софісти, Стрепсіад підпалює школу Сократа. Мораль тут одна — вже на ранньому етапі у Сократа з'явилися перші критики і заздрісники. І хто міг подумати в той час, що через 20 років, висвітлене в «Хмарах» буде одним із аргументів на судовому дійстві.

Одночасно з «Хмарами» був написаний «Конн» Аміпсія, де Сократа зображено, знаменитого серед небагатьох, безглуздого серед небагатьох, бідного, який не мав навіть пристойного плаща, без взуття, але який ніколи не мешкає як дармоїд. Через два роки, в 421 р. до н. е., Евполід в своїх «Підлизах» зображає Сократа як бідного балакуна, який піклується про що завгодно, лишень не про те, де він мусить сьогодні обідати; «це ніякий ні натурфілософ, ні софіст; ми впізнаємо тут того Сократа, якого спотворив Ксенофонт, Сократа Апології».

У 406 р. до н. е., будучи вже відомим ритором, Сократ обирається членом афінської ради 500. Тут він прославився як «правдошукач», постійно вступав у конфлікти і з демократами, і з олігархами (тиранія тридцяти), і з тиранами, і з аристократами (останні не сприймали його новаторські ідеї). Кількість особистих ворогів поступово накопичувалася. Троє з них подали підступний донос, звинувативши Сократа у підриві старовинних ідеалів держави, релігії і сімейного життя, єресі (введенні нових богів і демонів) та розтлінні (неправильному вихованні) молоді.

І ось, в квітні чи травні, точної дати не знає ніхто, у 399 р. до н. е., жителі Афін прочитали виставлений для загального ознайомлення документ, зміст якого насторожив своєю категоричністю: автором його був молодий і трагічний поет Мелет — син Мелета, також маловідомого афінського поета, який не одноразово був об'єктом насмішок з боку знаменитого афінського комедіанта Арістофана (для прикладу, його твір «Жабенята»). Другим, що поставив свій підпис під документом, був багатий афінський майстровий, один із активних демократів і учасник звільнення Афін від владарювання тридцяти тиранів 401 р. до н. е., відомий оратор — Лікон, який досить часто піддавався критиці за те, що скаржився на свою бідність (Ксенофонт. Греческая история. Пер. С.Лурье. — Л., 1935.).

Формально першим обвинувачувачем був Мелет, але, по суті, головна роль у звинуваченнях проти Сократа належала відомому афінському правдолюбцю Аніту, який висунув основні аргументи проти грецького оракула з позиції консервативної благонадійності останнього, порівнював його погляди з софістською філософією і бачив у Сократі злісного критика давніх ідеалів державного, релігійного і сімейного життя.

Серед захисників Сократа на суді були його учні. Платон був майже на всіх судових засіданнях, і лише через хворобу на кількох з них був відсутній. Діалог, який більшість дослідників розглядають як останню промову на суді — це «Апологія» Сократа. Однак, це не стенографічний запис, а те, що лишилося у пам'яті Платона через кілька років після вироку суду в його літературному оформленні. А оскільки Платон був на основних судових засіданнях, то, безперечно, можна уявити, що «Апологія» — це Платонові спогади в дусі Сократівських іронічних висловлювань. Тоді вимальовується сам задум автора — написати такий історичний твір, щоб запропонувати читачам певний образ неперевершеної Сократівської натури.

Сам Сократ поводився під час розгляду справи з притаманними йому поважністю, зовнішньою байдужістю та іронією, говорив тільки те, що думав, а не те, що могло б його виправдати і зрештою врятувати. Як розповідає Платон («Теетет»), Сократ настільки був впевнений в позитивному закінченні судового процесу, що на перших засіданнях був відсутній, миролюбно вів бесіду з геометром Феодором Кіренським і юним Теететом, майбутнім відомим вченим і філософом, людиною благородною і мужньою.

Справа Сократа отримала непередбачений, як стверджував би простий обиватель, резонанс. Сама процедура судових засідань відбувалася в одному із 10 відділків суду присяжних, або гелії, в склад якої входило 5 тисяч громадян і 1 тисяча запасних, які кожного року обиралися жеребкуванням від кожної із 10 філ Аттики. У відділенні, яке розглядало справу Сократа, було 500 громадян. До цієї кількості приплюсували при голосуванні ще одного присяжного, щоб кількість присутніх в суді була непарною.

Сократ повинен був з'явитися в суд і виступити, згідно афінської традиції, з промовою, щоб захистити себе. Питання стояло настільки трагічно, що схвилювало всіх, хто знав, або мав нагоду слухати Сократа, — від близьких його друзів, до учнів і простих мешканців афінського полісу. Біда стукала в двері. Для більш об'єктивного виступу перед присяжними, коли потрібно за досить короткий час переконати шановану публіку в своїй непричетності до злочинів, які інкримінував йому Мелет, потрібно було мати хоч мінімум відведеного для виступу часу, а в Сократа такого часу майже не було, свою допомогу запропонував йому і навіть написав промову знаменитий на той час судовий оратор Лісій, двадцять років тому в будинку його батька Сократ, проводячи діалогічні змагання, вів розмову про ідеальну державу. За час, який минув з тієї пори, Лісій втратив батька, який став жертвою тиранії Тридцяти, і сьогодні він, відомий оратор, намагався захистити афінського мудреця від демократів консервативного напряму, які найбільше могли нашкодити його товаришу і вчителю.

Сократ вирішив сам переконати суд у своїй непричетності до злочинів, які приписували йому Мелет і його компанія, ту аудиторію, де згідно з демократичним принципами Афін обов'язки присяжного могли виконувати кухарі і корабели, вчителі і музиканти, лікарі і теслі та багато інших, з якими на площах міста вів свій діалог грецький мудрець. Багато з них, мабуть, згадали залізні сократівські обійми логіки його майєвтичного методу, своє приниження перед натовпом собі подібних і звинувачення їх всіх, зрештою всіх дійових осіб діалогу в невігластві і дурисвітстві. І на додаток до цього старші люди пам'ятають, як невідступно за Сократом слідували Алківіад і Крітій, вихвалялися перед всіма, що вони учні і друзі самого мудрого Сократа. А скільки горя, дякуючи їм, зазнали Афіни, коли вони в часи тиранії Тридцяти входили в її керівництво, скільки порядних громадян безвинно загинуло?

Після виступу офіційних обвинувачів, слово для захисту було надане Сократу. Однак, що міг сказати він за такий короткий час на свій захист? На видноті було встановлено клепсидру — водяний годинник. Оскільки звинувачення було двадцятилітньої давності ще до часів «Хмар» Аристофана, і вони, практично, не були конкретними, можна було спрогнозувати, що у судовій залі готувався злочин. Хіба могли учасники наклепу на нього, бездарність і дурість яких він ганьбив у принципових суперечках і змістовних діалогах, протягом всього свого життя, вибачити сьогодні йому своє моральне падіння в минулому?

Як підтвердження цьому, слід навести слова Діогена Лаєртського, який згадуючи епізоди із життя діалогової філософії Сократа, вказував: «Оскільки в суперечках він завжди був сильнішим, то досить часто діалоги закінчувалися фізичними розправами — Сократа били, тягали за волосся, а ще частіше — піднімали на сміх і лайку. Він усе це переносив мужньо і не суперечив. Одного разу, отримавши чергового стусана, він відповів: «Якби мене штовхнув віслюк, хіба міг би я на нього подати до суду»? Ясно, що подібні алегорії не залишилися поза увагою його колишніх діалогових опонентів, і вони чекали нагоди, щоб вчинити самосуд.

Про це довідався сам Сократ, коли вже на початку процесу він зрозумів, що боротися йому потрібно буде сьогодні з невідомими тінями і чутками. Але він був переконаний у своїй правоті, навіть в такий критичний момент свого життя. Не приховуючи жодного недостойного факту зі своєї біографії, він розповідав своїм суддям і про оракула, який колись засвідчив, що він наймудріший, і про таємничий голос, який постійно утримував його від недостойних вчинків, і про те, як він мужньо і достойно чинив опір тиранії Тридцяти, і про те, що він нікого спеціально не навчав, а, отже, і не брав грошей. У свідки він пропонує своїх друзів, які присутні були на розправі свого вчителя. Серед них найповажніший за віком і мудрістю Крітон та його син Крітобул, Есхін із Сфетта і його батько, Антіфон і Нікострат. Тут перебували Аполлодор зі своїм братом і сини Арістона, Адімант і Платон. Сократ не благає суддів поступитися істиною та порушити присягу. Він шукає у цьому запрограмованому і театралізованому дійстві лишень одне — справедливості.

Після перерви, судді порадившись, зачитують вирок. Через тисячоліття до нас дійшли ці скупі на правду слова. Одних бісила гордість мудреця, адже не просив він сльозливо шановну аудиторію про помилування. Інші боялися Сократа як людини, і не приховували своєї заздрості до того, кого Аполлон визнав наймудрішою особистістю: тоді риторично виникало питання — а хто вони? Але найчисельнішу аудиторію зібрала і об'єднала проти афінського мудреця непохитна позиція і впевненість Сократа в своїй правоті. Це викликало гнів геліеї: за свідченням Платона, за виправдання Сократа було подано 221 голос, проти — 280. Йому невистачило всього 30 голосів, оскільки мінімально потрібно було набрати 251 із 501 голосу присяжних, які присутні були у залі.

За афінськими законами обвинувачувач, який не зібрав однієї п'ятої голосів, повинен був заплатити штраф 1000 драхм. Він позбавлявся права в подальшому подавати в суд подібні звинувачення. Але наявність, крім Мелета, двох інших обвинувачів — Аніта і Лікона — дало можливість забезпечити потрібну кількість голосів для Мелета, який в письмовому звинуваченні вимагав смертної кари. Хоча, згідно знову таки афінського законодавства, Сократ мав право сам собі запропонувати кару, а після закінчення судового процесу мав можливість втекти з тюрми, але відмовився і гордо прийняв смерть, випивши отруту. Тут виявився полум’яний патріотизм мислителя, його повага до матері, батька і всіх предків. Коли друзі запропонували втечу і спасіння від смерті він заявив: «Я був афінянином ще в утробі матері, ним я і помру».

Останній акт життя Сократа можна вважати ключем до його вчення і розуміння сутності його особистості, яка втілювала винятковий приклад цілковитої відповідності теорії і практики. У промові на суді, з великою художньою силою відтвореною пізніше в спогадах Платона, вражає те, що Сократ сам, свідомо і навіть рішуче відрізає собі всі шляхи до порятунку і, засуджуючи розправу над ним, іде назустріч смертному вироку. Платонові розповіді про Сократа дуже складно оцінювати однозначно у зв'язку з багатьма невідомими чинниками. Питання потрібно ставити і вирішувати так: чи Платон хоче дійсно відтворити історичний образ Сократа, чи він тільки апелює в своїх діалогах до персонажа, якого йому хочеться бачити в статусі свого знаменитого вчителя, але не як реальної історичної особистості, а як рупора своїх власних переконань? Адже відомо, що, крім створеного ним значно пізніше філософського вчення, Платон був, насамперед, талановитим письменником, йому приписуються ліричні твори, трагедії і комедії. Під його прізвищем до наших часів дійшло біля 25 віршованих мініатюр-епіграм з притаманним йому даром творчого підходу до створення тих образів, які він досліджував. Знайомство з Сократом і повна присвята філософським проблемам посприяли тому, що Платон спалив свої віршовані твори і почав філософствувати. Тому розмови, наведені в його «Діалогах», відбувалися в дійсності так, як цього хотів він сам, людина, якій притаманні були особливості літературного бачення того часу. Його Сократ — цілісний і надзвичайно цікавий персонаж, такого не могла б створити уява більшості людей, але Платон, віддаючи данину своєму учителю, зробити це міг. А ось чи зробив — це вже інше питання.

В адресованому друзям та прихильникам Діона звертанні (шваґер автократа Діоніса, володар Сіракуз) сімдесятип'ятирічний Платон, приблизно так згадував про цей союз: «Коли я був молодим, мені жилося як і багатьом: я гадав, що як тільки я буду сам собі паном, то прямісінько піду на службу державної спільноти. То був час падіння демократії та встановлення аристократичного владарювання Тридцяти, і серед нових владарів було чимало родичів та знайомих. Коли це сталося, одразу ж запросили мене до співпраці». Сповнений юнацьких сподівань, Платон спочатку ставився прихильно до цього, однак незабаром лиходійства правителів його напоумили. «Між іншим, всупереч декотрим із громадян, вони хотіли вислати разом із іншими мого давнішнього друга Сократа, котрого я без побоювання міг би назвати найсправедливішим чоловіком того часу. Вони, на мою думку, насильно довели його до смерті. Вочевидь Тридцять тиранів хотіли у цей спосіб зробити Сократа своїм невільним співучасником. Однак він відмовився від покори: ліпше він візьме на себе найгірше, ніж стане поплічником у їхньому злому дійстві».

В останніх міркуваннях Сократа відтворюється акт тієї закулісної моралі, носіями якої були афіняни його доби. Тому неможливо зрозуміти розправу так званої афінської демократії над Сократом, не знаючи тих катаклізмів, які сталися з нею на час страти афінського мудреця.

Початок Пелопоннеської війни у 431 р. до н. е. і смерть Перикла у 429 р. до н. е. означали настання похмурого періоду у втіленні в життя основ афінської демократії. Афіняни ще зберігали перевагу на морі, однак спартанці поступово їм диктували свої правила на суходолі, що приводило до неодноразового загарбання Аттіки (за винятком Афін). Побоювання бути знищеними фізично привело до Афін багато незахищеного люду. Від перенаселення в місті спалахнула чума, що привело до масового вимирання населення. Намагаючись проявити себе на міжнародній арені, у 414 р. до н. е. Афіни відрядили велику військову експедицію на Сіцілію, сподіваючись захопити Сіракузи, що були союзниками Спарти, але ця спроба зазнала поразки.

Війна зробила афінян жорстокими і мстивими. У 416 р. до н. е. вони захопили острів Мелос і винищили там усіх чоловіків, які за віком здатні були носити зброю. Решту жителів острова було продано в рабство. Евріпід в своїх знаменитих «Троянках» категорично засуджує подібне дійство і насильство над людською сутністю, це своєрідний протест проти небаченого геноциду і варварства в історії давньогрецької цивілізації. Названий конфлікт мав ідеологічну основу, бо Спарта орієнтувалася на олігархічну політичну владу, тоді як Афіни впроваджували в своїй державі демократичну форму правління. Афіняни мали всі підстави підозрівати деяких своїх аристократів у зраді, яка, на їх думку, привела до остаточної жорстокої поразки греків в бою під Егоспотамами у 405 р. до н. е.

Коли Пелопоннеська війна закінчилася, Спарта встановила в переможених Афінах олігархічне урядування, яке ввійшло в історію державотворення як «тиранія тридцятьох». Деякі з тиранів були Сократові учні, у тому числі і їх поводир Критій. За майже рік їхнього правління, вони так підірвали свою репутацію в народі, що обурені афіняни відлучили їх від влади і спробували знову відновити демократичну форму правління. Але то був уже озлоблений варіант демократії, який тільки амністією утримувався від помсти своїм внутрішнім ворогам за попередню зраду. Проте демократи чекали будь-якої нагоди, щоб надати роботу своєму каральному мечу.

Саме в такій напруженій атмосфері відбувся суд над афінським філософом і його, як вважають більшість біографів Сократа, упереджений вирок. Існує ще одна версія, представники якої стверджують, що страта Сократа не що інше, як політична розправа над філософом. Оскільки його учні були послідовними захисниками інтересів аристократичної партії, то немає впевненості в тому, що і їх учитель не поділяв їх поглядів. А коли аристократи прийшли до влади і заподіяли багато шкоди своєму народу і за це поплатилися, то, логічно, напрошується висновок — таку участь повинні були поділити всі, хто мав відношення до тиранії. Хоча цю причину страти філософа не можна було висувати як основну й у відвертій формі, враховуючи право на амністію.

Але давайте повернемося до того місця, де закони Афінської демократії гарантували надію на спасіння саме через визначення покарання самому собі. У подібних випадках підсвідомо спрацьовувало неписане правило — підсудний повинен був пропонувати кару достатньо серйозну, хоча вона могла бути значно меншою, ніж того вимагала протилежна сторона. Самим реальним, що гарантувало якоюсь мірою життя — Сократ повинен був просити вигнання за межі держави. Мабуть, ураховуючи заслуги філософа в минулому, його героїзм під час військових походів, що він батько трьох синів, його сиву голову і низку інших суттєвих заслуг перед народом Афін, суд зміг би вирішити питання на користь Сократа. Друзі, які не лишали свого вчителя ні на хвилину, наполягали на саме такому, менш жорстокому, вироку. Але Сократ категорично відмовився залишати той край, де народився і стався, як особистість. Він згоден був померти, але на Батьківщині, ніж провести залишок років серед чужих людей. «А хіба є гарантія, що через деякий час, у вигнанні, подібне не стане знову реальністю? — запитує він своїх учнів. — І тоді він знову буде втікачем».

«Що можу я, афіняни, запропонувати Вам? Я, котрий все своє життя пропрацював, не знаючи утоми, не піклуючись про багатства, про сім'ю, про військові почесті і нагороди, не беручи участі в народних зборах і різноманітних партіях. Що можна запропонувати людині бідній, майже жебраку, людині, якій потрібна забезпечена старість»? І Сократ без іронії, цілком щиро приходить до висновку: оскільки його заслуги і подвиги відомі в Афінах (під час війни він був хоробрим воїном, в одній із компаній він здійснив подвиг, який завжди був почесним в древньому світі — рискуючи власним життям, Сократ рятує від ворогів і виносить з бою свого пораненого учня), то найкращим вироком для нього, стверджує філософ, було б утримання за рахунок суспільства в Прітанії аж до скінчення життя. Така нечувана неповага і зухвалість до суддів остаточно похоронила надію на спасіння — Сократ свідомо йшов назустріч своїй долі. Присутніх учнів цей жест учителя настільки вразив, що вони почали просити Сократа не йти свідомо назустріч своїй загибелі, а попросити суд вирішити проблему шляхом присудження штрафу; така кара, як сплачування визначеної судом суми в правовій практиці стародавніх Афінах іноді траплялася. Сократ погодився з учнями, але як людина бідна він спроможний був заплатити за свій, так званий, «злочин» лишень одну мину, «хоча Платон, Крітон, Крітобул, Аполлодор і інші мої друзі, — замітив Сократ, готові за мене поручитися на суму в 30 мин. Цей штраф в 30 мин, я і пропоную як плату за здійснену провину».

На той час це була чимала сума, але гнів суддів уже не знав меж, і навіть така значна кількість грошей, запропонована суду, але, на їх думку, в такій зухвалій і образливій формі, уже не могла йому слугувати як аргумент для порятунку. Суд наскільки був розгніваним, що присудив його до страти більшістю голосів — 320 голосів проти 180 висловилися за те, що внаслідок доведеної вини Сократа в злочинах, але, мабуть, найбільше — недостойної поведінки на суді — мудрець повинен був померти через вживання отрути. Сократ не захотів уникнути смертної кари ціною компромісу, на противагу він повинен був визнати свою провину. Після винесення вироку, Аполлодор плачучи, сказав Сократу: «Мені особливо тяжко, Сократ, що тобі ухвалили вирок смертної кари несправедливо». Нащо почув відповідь мудреця: «А тобі було б приємніше бачити, щоб я був приговорений справедливо»?

Перед винесенням вирішального вироку терпець у Платона урвався. Він намагався зійти на центральний поміст, викрикуючи слова: «Громадяни афіняни, я — наймолодший зі всіх, хто сюди сходив», але судді, як навіжені, закричали: «Геть! Геть!». Такого в практиці афінської демократії ще не було, щоб почесний суд відмовився вислухати аргументи сина Арістона, одного із найближчих родичів тих, хто верховодив в епоху олігархії Тридцяти.

Філософ покірно схилив голову перед рішенням суду і після незначної паузи отримав право на висловлювання свого останнього слова. Відкидаючи всі закиди на свою адресу і звинувачення у риторичності, він проголошує, що єдине красномовство, яке він закликає — це красномовство правди. Він виказав суддям свій докір, суть якого полягала в тому, що вирок винесений йому — це поспішний акт. Судді повинні були почекати, поки він, старий чоловік, помре своєю природною смертю. За здійснений акт його прямого вбивства, наступні покоління їх проклянуть. «А тепер, о люди, що засудили мене на смерть, я відповім Вам пророцтвом; бо я маю померти, а в годину смерті люди, бувають, наділені пророчою силою. Тож я й провіщаю Вам, своїм убивцям, що, негайно, після моєї кончини на Вас неодмінно впаде куди тяжча кара ніж та, яку Ви накликали на мене. Якщо Ви вважаєте, що, вбиваючи людей, зможете утримувати когось в покорі і без осуду Ваших нечестивих життів, то помиляєтесь: такий спосіб втечі від загальнонародного осуду не тільки не достойний честі, він нічого взагалі не вартий». Діоген Лаєртський писав, що афіняни невдовзі після смерті Сократа в знак розкаяння, поставили йому бронзову статую і жорстоко обійшлися з його вбивцями. Можливо, Діогена Лаєртського спонукали до таких слів природні і шляхетні почуття, визнати, хоча і з запізненням, заслуги дорогої людини, що було своєрідною розрадою після тяжкої втрати.

Сократ продовжив свій останній діалог: «Для нього померти не страшно, — мовив він, — тому що зло не може доторкнутися до чесної людини ні при житті, ні після смерті. Тому він вибачає своїм суддям, вони особисто не завдали йому жодної шкоди, але у нього є одне прохання до присутніх». Сократ формулює його так: «якщо його діти виростуть і в їх свідомості більше переможе прагнення заможності й інших земних спокус та, водночас, будуть мало цікавитися тим, що властиве людській сутності і будуть вимагати для себе більше, ніж на те матимуть право, він благає суд вчинити з ними так, як би личило йому самому». «Таким чином, — завершив він, — час розлуки настав: ми розходимося: я — щоб померти, а ви — щоб жити; але що краще, — знає один Бог». Пізніше, коли Сократ чекав вироку, хтось виголосив фразу: «Афіняни засудили тебе, Сократ, до смертної кари», на що він спокійно відповів: «А їх до смерті засудила природа».

Згідно законодавства Афін, Сократ мав випити чашу цикути наступного дня, але обставини склалися так, що чекати скорбної хвилини йому судилося в кайданах ще 30 днів. Справа в тому, що після грецько-перських війн острів Делос, де, згідно переказів, народився Аполлон, став фінансовим центром Афінського морського союзу (в храмі Аполлона зберігалася скарбниця). У 425 р. до н. е. Афіни запровадили Делійські ігри, своєрідне свято Аполлона, яке відбувалося кожного ріку в структурі Делійських випробувань. Для участі в названих урочистостях афіняни делегували своїх учасників, які протягом місяця відстоювали інтереси свого полісу. За традицією під час названого дійства заборонялося страчувати будь-яких злочинців, якщо корабель з делегацією залишав межі держави.

Саму драму життя Сократа не потрібно пов'язувати лише з трагізмом його останніх днів, коли його, одного із наймудріших афінян, примусили свідомо вибирати смерть як один із достойних методів зведення рахунків з дійсністю. Причиною трагізму життя філософа були ті обставини, які створили його вчителем філософії, адже не всі, хто професійно займається філософією може бути філософом за покликанням. Тому, будучи філософом від народження, мислителем за покликанням і являючи собою приклад

«персоніфікованої філософії» (К.Маркс), Сократ був людиною, яка не ординарно сприймалася всіма, хто оточував філософа. Звинувачення Мелета слід розглядати як абсолютно випадкове завершення конфлікту, який десятиліттями визрівав в тому суспільстві, де формувалася метод діалогічних роздумів Сократа.

Не слід бути категоричними стверджуючи, що більшість присутніх на судилищі не знали істинної причини — за що судять знаменитого грека? Деякі, звісно, знали. І серед таких знавців був Аніт, який, як обвинувачувач, повинен був виказати своє бачення проблеми суддівській аудиторії. Але сказати правду, яка була невигідна офіційному звинуваченню, означало розкрити реальні призначення і сутність того, що коїлося у судовій залі. І шкірник за фахом, а, можливо, і за «історичним покликанням», Аніт не набрався духу пролити світло правди на самому суді, а вже після вироку відкрив всю підступність своїх помислів в особистій розмові з Сократом. «Ти нам всім заважав, — сказав він Сократу перед смертю. — Розумним тому, що багато з того, що спадало на думку тобі, спало на думку й їм. Але вони мовчали. А коли хтось мовчить, йому зовсім не приємно, коли говорить інший. Ти заважав дурням — бо вони тебе не розуміли. Ти заважав тим, хто не був віруючими людьми, бо вимагав віри. Ти заважав тим, хто вірив, тому що їх дратувала твоя віра, яку завжди потрібно було ставити під сумнів — істинна вона чи ні».

Аніт, судячи з його слів, також в молоді роки захоплювався філософією. Пізніше прийшов до висновку, що справжній людині вона потрібна до тієї межі, аж доки не стане надокучати надлишковою мудрістю. Тому для практичного Аніта діалог з філософом Сократом не що інше, як пуста розмова, яка немає ніякого відношення до нормального життя грецького оракула. Його думку поділяли ті хто заздрили, яких насторожували і дратували намагання Сократа скрізь знайти істину і його категоричність в твердженні про неможливість досягнення абсолютного ідеалу, як і абсолютної істини.

Не для всіх дослідників намагання знайти істину є сенсом життя. Деякі так і не спромоглися протягом всього свого життя зреалізувати цей пошуковий процес. Вони виправдовують свою бездіяльність формулою, досить таки сумнівною, стверджуючи, що щастя людини не в пізнанні невідомого, а якраз сутність щастя в наявності самого невідомого. Але вони так і не змогли вибачити філософу його формулу щастя, сутність якої він пояснював так. На питання, кого можна вважати щасливою людиною, він відповів: «Того, у кого чесний спосіб думання і гострий Розум».

Тому Сократ — експериментатор, який все своє свідоме життя присвятив служінню діалогічній риториці, досліджував межу людського невігластва, тому люди для нього були, насамперед, лише експериментальні тварини; їх боги, релігія, мораль і інші чуттєві життєві цінності — це тільки нервові сплетіння і м'язи експериментальної тварини, подразнюючи які, він досліджує людську наївність і її безглуздя. Тому, що для експериментатора наявна лише одна цінність — здійснення його експерименту і в майбутньому — аргумент на істинність. Звідси, всі індивіди, які задіяні в експерименті, є дійовими його суб'єктами і перебувають в єдиному полі виміру.

Згідно філософських роздумів Сократа — Бог і невіра в Бога, моральність і аморальність — це атрибути, які достойні бути фігурантами при експерименті. Тому і експериментувати потрібно щодо всіх елементів одномірно і рівнозначно. Тобто грецький філософ діяв за принципом — ти нікчемний дослідник, якщо до своїх чи чужих переживань не можеш підійти з позиції експериментатора. Він так осягнув і ввійшов в роль експериментатора, що, навіть перебуваючи в лоні інтимного, підсвідомо експериментував над своїми і чужими почуттями. І отримував від цього задоволення, хоча розумів, що поступок його суперечить моральності щодо здійсненого, але при цьому переконував себе, що насамкінець дослідник повинен бути циніком, бо оправдати все в майбутньому можуть лише результати здійсненого експерименту.

Яскравим прототипом є протилежний персонаж Сократа — Продік. Це зібраний образ із впливової на той час школи софістів, які досить скоро із риторів та вчителів філософії перетворилися в фокусників від філософії, які досить майстровиті були щодо жонглювання парадоксами життя, намагаючись відійти від його сутності. Красивий, не знає, що таке голодувати, із усвідомленням власної величності Продік зверхньо поглядає на Сократа, мудрість якого завжди для нікчемного знавця азів філософії Продіка уявлялася дурним і непотрібним заняттям. Але він, що не спробував знайти в своєму житті жодної істини і навіть не здійснив на цьому шляху жодного жесту чи потуги, в душі заздрив Сократу. Цікавий парадокс — багатий заздрить бідному, красивий — страховиську, той, хто створив і написав свої праці, але які ніхто не читав, тому, хто створив цілу діалогічну систему, категорично відмовився записати хоча би слово, але його знають Афіни зі слів, а не творів, всі і без будь-яких підтверджень на те, що він не є автором жодного опусу?

На відміну від Сократа багатий Продік ніколи не ускладнював своє життя суперечностями. В контексті його життєвих перепитій ніколи не було ситуацій, які створювали б напругу і незгоди. Прожити життя, не думаючи над його наслідками, і обґрунтовувати свої вчинки на моралізуванні інших значно практичніше, ніж навантажувати свою свідомість складними проблемами буття, або бідкатися в пошуках істини. Буває незнання, писав М.Монтень, «повне сили і благочинності, в мужності і честі нічим не поступається знанню, незнання, для досягнення якого потрібно ніскільки не менше знання, ніж для права називатися знавцями». «Тих, які стверджують, що не знають, можна навчити. Не можна навчити тих, хто не хоче знати. Тому мудрість — справа наживна. Головне — було б хотіння», — говорив Сократ.

Вміння філософувати, аналізувати і думати над процесами, що відбуваються в реальному житті, в сократівському розумінні не є привілеєм окремої когорти людей, «торгашів мудрістю». Це здатність такої людини, яка потенційно є невід'ємним складником її сутності, і яка допомагає оволодівати своїм розумом, своїм духом і істиною. Це вміння прийшло до Сократа значно пізніше, коли він почав особисто вдумуватися в знаменитий вислів: «Пізнай самого себе!». Тяжка праця самоосвіти і пізнання привела його до усвідомлення того, як мало він ще знає, хоча знав набагато більше від тих, хто лише пишався своєю освіченістю. Всупереч такій несправедливості Сократ виводить і на практиці діалогічної філософії обґрунтовує знамениту формулу «Розуму» і «людської обмеженості», яка є актуальною і неперевершеною і нині: «Я знаю, що нічого не знаю, а інші не знають навіть цього». Усвідомлення відносності людського пізнання про довкілля і самого себе, стало з тих давніх часів своєрідною умовою загальнокультурних можливостей розвитку особистості, суттєвим чинником її духовної зрілості. «За цю людину я мудріший, — часто повторював Сократ, — тому що ми з ним насправді обидва нічого розумного і потрібного не знаємо, але він, не знаючи, уявляє, що щось знає, а я, якщо не знаю, то і не уявляю».

Останні дні завершення життя знаменитого грека проходили в філософських роздумах і активному спілкуванні з друзями та рідними. Десь за кілька днів до рокової дати його відвідав Крітон — один з найближчих друзів, неостання людина за соціальним статусом в Афінах і запропонував Сократу погодитися на втечу в Фессалію. На той час було підкуплено тюремщика і втікачів чекав корабель. Аргументи Крітона зводилися до наступного — мудрець не має права помирати, коли в нього є можливість жити і працювати на своє благополуччя, благополуччя своїх рідних і учнів. «Ніхто не має морального права народити дітей, а потім осиротити їх, не визначивши в житті», — аргументував Крітон. Відомі філософи-піфагорійці із Фів, Сіммій і Кебет, були готові надати допомогу своєму товаришу і заплатити відповідну суму кому потрібно. Спостерігаючи за поведінкою тюремщиків, можна було зрозуміти, що їм також не подобалося те, що здійснив суд над Сократом. Тому вони формально несли службу і готові були закрити очі на несподіване зникнення відомого в'язня.

«Послухай, Сократ, ти мене, — звернувся Крітон, — і не відмовляйся від свого спасіння. Адже, якщо ти загинеш, це буде не єдиною бідою: окрім того що в мене не буде вірного друга, якого мені неможливо буде більше відшукати в цьому світі, багатьом іншим, які знають наші дружні стосунки, вважатимуть, що я не захотів тебе врятувати, хоча міг це зробити, якщо витратив би кошти. А хіба може бути гірша слава ніж та, що ми цінуємо гроші більше, ніж друзів? І чи не злякався ти, що рятуючи тебе, ми, цим самим нашкодимо собі? Якщо ти так думаєш, то залиши в спокої подібні думки, тому що справедливість вимагає, всупереч придуманому судилищу, що ми, твої друзі, вчинили саме так, а не всупереч законам моралі. Послухай мене, Сократ, і не вчиняй по-іншому».

«Ти, Сократ, — продовжив Крітон, — намагаєшся створити собі ту біду, яку намагаються нав'язати тобі твої вороги, які намагаються тобі помститися і знищити фізично. Мало того, на мою думку, ти лишаєш без батька своїх дітей під заставу долі, хоча міг їх виховувати і забезпечувати всім необхідним. І це буде твоєю провиною, що жити вони будуть як безбатченки і житимуть як прийдеться».

«А чи буде справедливим той факт, — втрутився в розмову з учнями Сократ, — що я буду намагатися втекти звідси всупереч повелінню афінян, чи, може, це буде несправедливою дією. Якщо сам факт втечі буде справедливим, то спробуємо так і діяти, а якщо ні — то залишим все так, як воно є на сьогодні. Що ж стосується твоїх роздумів щодо витрат, суспільної думки, виховання дітей, то щиро кажучи, скажу тобі, Крітон, чи не є це точкою зору тих людей, які однаково можуть стратити людину, а потім воскресити її. І якщо ми їм будемо платити за ці дії, то ми цим аморальним вчинком порушимо принципи справедливості як основу існування соціуму. Тому краще померти, Крітоне, але справедливість не порушувати».

І ось тут напрошується таке: яку силу може мати мораль, коли вона стає переконаннями і повсякденною нормою поведінки людини?

Сократівська мораль проявляє свою реальну силу саме тоді, коли вона стає вчинком, дією, тобто творчістю індивідуальної волі особистості. Він обґрунтовує свою категоричність проти втечі тим, що може порушити афінські закони, які донині його влаштовували. У платонівському діалозі «Протагор» Сократ, перебуваючи в ув'язненні, говорить, що краще терпіти несправедливість, ніж несправедливо вчинити. Втікати в інше місто — це відповісти своїй батьківщині злом, а зло, за Сократом, — це відмова від проголошених ним самим моральних принципів, це відмова від своїх власних переконань. «Мені дуже хочеться жити... Але тобі буде соромно, — звертається він до одного із своїх учнів, — якщо твій вчитель Сократ зрадить своїм переконанням на користь свого власного життя». Чи не впадає Сократ в протиріччя, коли, з одного боку, зізнається, що хочеться жити, а з іншого — обґрунтовує неможливість діяти по-іншому, окрім, як погодитися з вироком суду? Виявляється, що ні. Сократ не виключає такої життєвої ситуації, коли суспільний закон може стати предметом рефлексії розумного індивіда, бути прийнятим чи відторгнутим ним залежно від того, чи трактується він як істинний. У цьому якраз і розкривається пафос створеної Сократом «моральної філософії», зміст якої в тому, що потрібно в своїй життєвій поведінці завжди обґрунтовувати і, особливо, практично підтверджувати непорушну єдність знання і моралі, суспільного і особистого.

І він, Сократ, знаменитий еллін, вчитель філософії, який завжди навчав моралі, який стверджував в своїх діалогах принципи поваги до батьків, як святої повинності людини і її доброчинності, чи міг би він, навіть в критичний час, але для свого власного спасіння, порушити ті закони, які становили його сутність? «Адже закони нікого не стримують, — говорить Сократ, — і якщо вони комусь не до вподоби, той може їх засуджувати і відмовлятися від них, але якщо людина, яка має вибір чи втекти чи лишитися, зупиняється на останньому, вона повинна діяти в їх правовому полі». Сократ прожив на світі 70 років, він мав достатньо часу, щоб обдумати — чи до вподоби йому лад його батьківщини чи ні, але оскільки він безвиїзно прожив все своє життя а Афінах, майже не цікавлячись тим, що відбувалося в інших країнах, то ми маємо можливість робити висновок, що найбільше за все він любить лише свою країну і тільки її закони. «У нас, Сократ, є докази того, що тобі завжди подобалися ми, Закони і наше місто, тому що не просидів би ти, Сократе, все життя в ньому, як цього не зробив жоден афінянин, якби тобі не подобалося наше місто. Ніколи ти не залишав міста ні на свята чи деінде, а лише один раз на Істму (національне загальнодержавне свято в Греції з легкої атлетики присвячене Зевсу в Олімпії і Немії Аполону Піфійському в Дельфах і Посейдону на Істмі). Та ще на війну. Тобі було важливе понад усе наше місто, його люди і Закони Афін, інших законів ти не шукав; ти і дітей народив саме в цьому місті лише тому, що воно тобі подобалося понад усе». А йому, всупереч логіці його переконань, пропонували призначити самому собі вигнання в інший регіон, за межі Афін, до інших законів і людей. І він відмовився. «Такий, дорогий мій Крітон, — після роздумів говорить Сократ, — такий голос звучить у моїх вухах, подібно флейті, який присутній у вухах священнодіючого у таїнствах. Цей голос звучить з такою силою, що заважає мені почути щось інше, і я впевнений, що все сказане тобою, буде марною витратою часу. Але, якщо ти хочеш ще щось сказати, я послухаю».

Жак-Луї Давід. «Смерть Сократа»

Події, які відбулися в останній день життя великого вчителя, досить детально запропоновані читачеві в діалозі «Федон». Хоча самого Платона не було в ті рокові години, через хворобу, вирок суду настільки вразив кращого учня Сократа своїм нелогічним змістом, що приголомшив його. Тому розповідь ведеться від імені Федона, найулюбленішого учня Сократа, але висока достовірність фактів не підлягає сумніву.

У той день, коли у його келії зібралися друзі, Сократ був уже без кайданів в товаристві Ксантіппи і всієї сім'ї. Побачивши їх, Сократ попросив дружину і дітей дати йому можливість поспілкуватися в останнє зі своїми учнями. Сьогодні неможливо з достовірністю засвідчити точний зміст останніх настанов видатного елліна своїм наступникам, які запропонував нам, в своїх діалогічних роздумах, Платон. Хоча, зі знанням структури філософських роздумів Сократа, можна запевнити читачів, що йшлося про сутність душі людини, її безсмертність, про життя в потойбічному світі. Це був не простий діалог вчителя зі своїми учнями, розмова з рівними, з тими, хто продовжить його справу. Обличчя учнів були похмурими, на очах стояли сльози, з грудей проривався стогін. Пестячи локони Федона, Сократ заспокоював друзів, говорив про те, що життя не вічне, і необхідність померти буде у всіх. А коли сонце почало сідати за обрій, він перейшов в сусідню келію і прийняв ритуальну купіль, яка символізувала очищення тіла від гріхів земного життя, після чого попросив покликати дружину і синів, дав їм необхідні настанови, ніжно попрощався, доручив Крітону піклуватися про них і залишився знову з друзями. Незабаром в келію зайшли тюремщик і раб зі смертельною чашою, він перепросив Сократа простити за цю печальну церемонію, яку йому як стражу закону належить вершити. Сократ взяв чашу розтертої отруйної цикути (болиголов, або, як кажуть в народі, — свистуля) із рук служителя афінської Феміди і здійснивши молитву богам, спокійно спорожнив посуду. Раніше в Афінах засудженого до смерті скидали зі скали. Але час минув, змінилось звичаєве право, і мабуть, у зв'язку зі збільшенням смертних вироків більш цивілізованою стала процедура страти.

Не витримали нерви в друзів — Федон, закривши голову хітоном, залився слізьми, і у відчаї повернувся до стіни. Молодий Аполлодор розплакався надривно і навіть старець Крітон не стримався і гірко заридав. Сократ попросив друзів не плакати, він нагадав їм, що людина повинна помирати в побожній мовчазності. Сократ ходив по келії аж до тих пір, як почали німіти ноги. Він ліг на тапчан і юний Аполлодор запропонував своєму кумиру надіти свою розкішну мантію. Сократ посміхнувся і категорично відмовився. «Як? — запитав Сократ. — Невже моя особиста одіж годилася мені в житті, але не годиться, щоб в ній померти?»

Коли холод наблизився до попереку, Сократ скинув ковдру і сказав Крітону: «Ми повинні віддати Асклепію півня. Віддайте, не забудьте». Це були останні слова Сократа. Жертвоприношення півня сину Аполлона Асклепію, богу зцілення, приносили, як правило, за одужання. Сократ і тут залишився філософом — він мав на увазі одужання його душі після смерті і символічне звільнення її від тлінного тіла.

Так помер Сократ — один із дивовижних людей, яких коли-небудь знало людство. Серед всіх велетнів філософської культури, якими багата Стародавня Греція, мабуть, найпопулярнішою є постать Сократа. Пройшло 23 століття відтоді, коли у тюремній келії в останніх променях сонця закінчив свій тернистий шлях афінський мудрець. Змінювалися народи і країни, нові ідеали і нові інтереси чергувалися, як в калейдоскопі. Але ніяка зміна подій не змогла хоч на хвилину заступити від поглядів людства величність життєвого подвигу Сократа. Грецькому філософу не потрібна реабілітація — пам'ять про нього не вмерла разом з ним, його образ назавжди лишився надбанням людства як прекрасний, недосяжний ідеал.

Згідно легенди, обвинувачувачі Сократа відчули на власній долі його передбачення. Кажуть, що афіняни, отямившись і зрозумівши, що скоїли злочин, вигнали головних судових виконавців із міста, позбавили їх води і вогню, і їм лишився лише один вихід — закінчити своє життя самогубством. Нащадкам дуже хотілося, щоб помста коли-небудь знайшла убивць великого грека. Мабуть, тому і з'явилася легенда про те, що Аніт, головний підбурювач і переслідувач Сократа, був побитий камінням афінської громади і помер в страшних муках.

Якщо спробувати дати загальну оцінку суспільно-політичним поглядам Сократа, то при цьому, безперечно, слід враховувати і орієнтуватися на той характер, який носила тодішня епоха. Афінська політія була на той час ще в повному розцвіті, і всі намагання та спроби поземельних класів усунути з політичної арени народні маси та поставити біля владних важелів керівництва аристократичну олігархію на перший випадок не гарантувало суттєвих змін у формуванні громадянської самосвідомості. Усілякі методи вирішити державотворчі питання силовими екзекуціями закінчувалися кожного разу негативними наслідками. Тому афінський народ залишався і надалі носієм державності як в конституційній теорії, так і в практиці державного життя. Водночас, при тлінному впливі грошового господарства, яке перетворило одну частину населення в ненаситну комерційну буржуазію, а іншу — в паразитичний міський простолюд, основи афінського суспільства непомітним чином почали підточуватися моральною і політичною деморалізацією, що вимальовувало на горизонті суспільних перетворень все чіткішу тінь деспотизму і рабства. У людському колі з'явився симптом неспокою за майбутнє демократії, ті, які взяли на себе місію оракула, при нагоді вказували, до якої безодні прямує афінське суспільство. З'явилися відповідні прогнози, почали аналізуватися причини катаклізмів Афінської держави, пропонувалися рішучі заходи, для їх ліквідації. Деякі політики намагалися спрогнозували корені насильства та зла в не компетентності і не готовності до політичного життя в нових історичних умовах керівної частини суспільства, яка повинна була б вчасно виявляти всі негаразди і скоректувати життя відповідно до нових змін. Причому, це однаково було характерно як для демократичної форми владарювання, так і для тих, хто представляв олігархічні структури влади. Логічно напрошувався висновок, — ні демократія, ні олігархія уже не були тими формами правління, щоб в юридичному полі претендувати на моральну підтримку народу, в якому б статусі він не був, чи то бідний, чи безмежно багатий. То де потрібно було шукати спасіння від поневірянь і ошукування афінському люду? Відповідь одна, яку підтримував і Сократ — потрібно, щоб у державницького керма стояли найдостойніші, а ними були аристократи, кращі із кращих, за інтелектом і освіченістю.

В історії політичної думки чітко зафіксовано, що першим представником філософії політики, який надавав статусу аристократії як форми державної влади, був Платон. Ніхто не піддає сумніву його систематичний підхід до проблем державотворення, але ніхто не сумнівається, що вчителем Платона був Сократ. Для Сократа, що було характерним для будь-якого грека того часу, особистість не могла жити осторонь проблем суспільства і суспільних інтересів, та всупереч пізнішій порослі мудреців від стоїків і епікурейців, він невпинно вимагав, щоб кожен громадянин суспільства виконував громадську роботу і в будь-який спосіб слугував державі. І ось тут, щоб правильно усвідомити політичну концепцію грецького філософа, слід ознайомитися з сократівською концепцією людського покликання і відповідальності політичного лідера, якщо він дійсно хоче внести свій вагомий внесок в державотворчі процеси.

У зв'язку з цим, Сократ, по-перше, вимагав для всіх, без винятку, хто хотів займатися державними справами, наявності спеціальної освіти. Тому він готовий був звільнити від державної служби кожного, хто через неосвіченість нездатний був займати ту чи іншу посаду в галузі зовнішньої і внутрішньої політики.

По-друге, такий сократівський підхід в освітянській культурі був своєрідним джерелом і мірилом його поглядів заперечливого ставлення до панівної форми правління. Так, він завжди з іронією висміював теоретиків демократії за те, що вони вважали вирішальним способом вибору посадових осіб не за діловими якостями, а за результатами жеребкування. «Хіба ми вибираємо таким шляхом, — говорив він, — керманича, флейтиста, архітектора чи іншого якогось спеціаліста? Адже недоречності, які вони можуть скоїти при виконанні своїх обов'язків, мізерні в порівнянні з помилками державних людей?» Правити державою повинні найкомпетентніші люди. Царями і правителями повинні бути не ті, які носять скіпетри, не ті, які обрані на посади відомими вельможами, і не ті, які дісталися державного крісла засобом таємного жеребкування або насиллям, брехнею, але ті, які вміють управляти.

По-третє, Сократ був категоричним, коли стояло питання довіри і визначення майбутнього держави неосвіченою міською біднотою. Тому, його огида до народних зборів, які складалися виключно з невігласів, часто переходила всілякі кордони. Так, звертаючись до Харміда, який соромився виступати з промовами перед простими жителями Афін, Сократ застерігав останнього: «Я повинен тобі зауважити, що в той час, коли ти, не соромишся виступати перед наймудрішими і тими, що володіють реальною владою, ти соромишся говорити перед невігласами і тими, що цієї влади не мають. Невже ти тремтиш перед теслями, ковалями, шкіряниками, матросами і ринковими працівниками, в думці яких лишень одне — як продати подорожче, а купити подешевше? Але тільки із таких і складаються Народні збори». Під час судового засідання, звертаючись до ради 500, більшість яких проголосувала за його страту, Сократ сказав пророчі слава, які були його життєвим переконанням: «Я вам повинен сказати відверто, — звернувся він до народу і Афінської Феміди, — і ви не ображайтеся: оскільки в суспільстві творяться масові безчинства, жодна людина не може розраховувати на безпеку, якщо вона не погоджується з натовпом або виступає проти нього. Той, хто присвятив своє життя боротьбі за справедливість, але паралельно тремтить над своїми шкурними проблемами, повинен тікати від політики і займатися приватними проблемами життя і не чіпати життя публічне».

Було б несправедливо, якби ми забули й іншу сторону медалі. А саме, Сократ ніколи, навіть подумки, не обмежував простий народ в державності. Він, навпаки, завжди вважав народну санкцію законом і заходи, які пропонувала правляча еліта, були для Сократа необхідною умовою суспільного благополуччя і прогресу. Кожний уряд, в руках якого влада, чи то аристократія, чи то плутократія, і який здійснює цю владу як втілення волі народу, Сократ вважав нормальним явищем. Інший уряд, що вступав в сутичку з волею народу, він називав тиранією, мабуть, чи не найстрашнішим словом в тодішній афінській демократії. «Тиранія — це влада, яка ґрунтується не на законах, а на свавіллі правителя, така влада — проти народу», стверджував філософ.

Тому закони, які санкціювалися як колективна воля народу, займали в політичному світобаченні афінського мудреця найпочесніше місце, яке можна було порівняти хіба що з єдиним джерелом права, як стверджував сам автор сказаного, — то були синоніми справедливості. «А хіба ми не можемо називати справедливим того, хто вчиняє справедливо, а несправедливим того, хто несправедливо діє», — запитує Сократ у свого опонента. «Без сумніву», — відповідає той. «У такому випадку, хто поступає згідно вимог закону, справедливий, а хто, порушує їх, несправедливий». Навіть така категоричність не змогла врятувати мудреця від вироку суду, хоча при докладному розгляді, коли воля народу є основним фігурантом при законотворчості, не може бути ніякої апеляції, тому що іншого законодавства не існувало.

Розуміння правових проблем Сократом було близьким до софістських концепцій природного права і виходило з власного фундаментального гасла «я знаю, що нічого не знаю» (вживаючи його, майже всі дослідники відкидають другу частину висловлювання: «а інші не знають навіть цього»). Але Сократ, на відміну від софістів, ніколи не протиставляв природні і писані закони. Не розмежовує він і природне та божественне право, вважаючи, що неписані закони є «братами законів людських», встановлюються богами і мають однакову силу повсюдно, незалежно від волі людей. Божественне походження перетворює природні закони на моральний стрижень всього чинного права, робить їх критерієм, еталоном для права людського, а тому писані закони повинні повністю відповідати законам божественним. Для мислителя справедливість і законність — поняття абсолютно тотожні. Несправедливих законів для нього не існує. Навіть у разі невідповідності писаних законів божественному праву їх треба дотримуватися, оскільки це все одно краще, ніж сваволя та беззаконня. Саме, виходячи з таких переконань, Сократ відмовився тікати з в'язниці, де очікував смертної кари. Його відповіддю Крітону стали нові запитання: «Хай ми маємо намір тікати; раптом приходять закони і, заступаючись за загальну справу держави, говорять: «Скажи нам, Сократе, що це ти задумав? Мабуть, хочеш влаштувати загибель нам, законам, і всьому суспільству? Хіба суспільство може існувати, якщо судові рішення у ньому не мають ніякої сили?» Тому і помітна замовлена форма розправи над мислителем, коли третій звинувач Лікон заявив на суді геліастів таке: «Він порушує закони держави».

Геліасти — в Афінах вибрані народні судді в кількості 6000 людей, які за свою діяльність отримували 2 - 3 обола (обол — найдрібніша грецька монета, яка прирівнювалася одній шостій драхми) в день. 500 геліастів кожен місяць приходили на зміну один одному. Назва «геліея» (Народний суд в Афінах) означає «сонячне місце»(для зборів). І це заявили йому, який вірою і правдою слугував закону, жив згідно його канонам, і помер, свято вірячи в їх доброчесність. «Ти знаєш, — заявив Сократ Гіппію в розмові з ним, — що Лікург Лакедомський ніколи не зміг би підняти велич Спарти над іншими державами, якби не ввів в обов'язок в ній послушність закону? Хіба тобі не відомо, що в державах ті правителі є мудрими, яким громадяни найбільш зобов'язані повагою до законів? І та держава, в якій громадяни найбільш додержуються законів, щаслива під час миру і непереможна під час війни».

Закони для громадян, вважав Сократ, дорожчі за батька й матір. Люди вступають у договірні відносини з державою і на основі священного дотримання законів і своїх громадянських обов'язків зберігають право на безперешкодне пересування, вільне обрання місця мешкання, на вступ у громадянство, на участь у політичному житті. Політична свобода, на думку Сократа, — це «прекрасний і величний скарб» як для людини, так і для держави. Важливою у цьому аспекті є теза, що закони обов'язкові не тільки для громадянина, а й для правителя, що повинен постійно турбуватися про підданих як «пастух про отару».

Погляди Сократа на питання походження держави залишаються невідомими, хоча саме йому приписується пріоритет у згадках про «золотий вік» як дуже далеке минуле. Він розглядав державу як порядок, що ґрунтується на божественному задумі і не є продуктом егоїстичної сваволі. Але афінську демократію, підірвану невдачами у Пелопоннеській війні, зловживаннями партійних провідників, розгулом професійних демагогів, мислитель не сприймав очевидно. Відштовхнула його і плутократія, і тиранія, і олігархія тридцяти тиранів. Ось чому він віддавав перевагу аристократії (але не родовій), ставлячи за взірець сучасні йому спартанський та критський державні устрої, а також помірковані у той час режими Мегар і Фів.

Як підтвердження сказаному слід звернути увагу на аргументацію Б. Рассела: «Головні факти суду над Сократом не лишають місця для сумнівів. Судове переслідування ґрунтувалося на закиді, що «Сократ — лиходій і химерник, він розкопує все під землею й дошукується на небесах, виставляючи гірше за краще і навчаючи всього цього інших». Справжньою причиною ворожого ставлення до Сократа було майже напевне те, що його вважали зв'язаним з аристократичною партією; більшість його учнів належала до неї».

Мислитель проти влади більшості, оскільки учасники афінських Народних зборів «ніколи не думають про справи державні», а, складаючись із ремісників і торгівців, займаються лишень проблемами, «як купити подешевше і продати подорожче». Найголовніше призначення держави — виступати гарантом втілення у життя загального поняття про справедливість, а найкращим державним управлінцем є той, хто знає, «що таке справедливість».

Владування, на його думку, це «царське мистецтво» мудреців, «обтяжених знаннями», вишколених гідним вихованням та освітою. Якшо законність він ототожнює зі справедливістю, то знання — з чеснотами правителя, і звідси виводить два важливі правила: той, хто знає, не може творити зло і йти на негативні вчинки; будь-хто може стати добрим, набувши додаткових знань. Царі для Сократа — не ті, хто «обраний ким попало», чи отримали владу оманою або насильством, а ті, «хто вміє управляти». Головний постулат мислителя у цьому аспекті — принцип компетентного управління державою. Через П тисячоліття, уже в епоху Петра Великого, один із наймудріших мужів в українській політичній думці, Феофан Прокопович назве виказану умову державного владарювання освіченим абсолютизмом. Знаючи відтінки політичної палітри Сократа, можна з впевненістю константувати, що освічений абсолютизм Прокоповича і компетентне управління суспільством, яке запропонував знаменитий грек, — майже синоніми. Найвищим проявом мудрості правителя він вважав вміння відрізняти справедливе від несправедливого, розмежовувати добро і зло. Політику і державне управління Сократ вважав «найважливішими справами людськими» і різко засуджував тих, хто, не оволодівши цим мистецтвом, дозволяє собі про них судити. Навіть декотрі з Ксенофонтових ремінісценцій вельми переконливі. Він (як і Платон) сповіщає, що Сократ весь час був заклопотаний проблемою, як привести до влади тямущих людей. Він нібито мав за звичай ставити такі запитання: «Якби мені треба було полагодити взуття, до кого б я звернувся?» На це той чи той кмітливий юнак нібито відповідав: «До шевця, о Сократе». Далі він питав те саме про теслярів, мідників і так далі, а наостанку кидав, приміром, такі запитання, як: «А хто має лагодити корабель Держави?»

Коли ж він зайшов у конфлікт із тридцятьма афінськими тиранами, то Критій, їхній проводир, що знав Сократові погляди, бо вчився в нього, заборонив йому навчати молодь в подібній манері і додав: «Облиш краще своїх шевців, теслярів та мідників. Ти їх уже стільки попоганяв, що вони, мабуть, уже й п'яти собі постоптували».

Це сталося під час недовгого олігархічного режиму встановленого спартанцями під кінець Пелопоннеської війни. Але здебільшого Афіни були супердемократичні настільки, що навіть найвищих воєначальників обирали голосуванням або жеребкуванням, не вдаючись до його здібностей і вмінь стратегічного мислення. Сократ натрапив на одного молодика, який хотів стати воєначальником і переконав його, що добре було б трохи повчитися мистецтва війни.

Отож, молодик пішов і трохи повчився тактики. Коли він повернувся до Сократа, той, насмішкувато похваливши його, послав продовжувати своє навчання. Ще одного молодика він послав вивчати основи фінансової науки. Такий самий метод він випробовував на багатьох людях, аж до головнокомандувача.

Для Сократа, як для кожного грека тієї доби, особистість окремо від суспільства і суспільних інтересів була немислимим явищем. Тому він постійно стверджував в своєму політичному діалозі, щоб кожен громадянин виконував державну службу незалежно від форми її прояву.

Водночас, він намагався заохотити до політичних справ людей, які здатні були вирішувати доручені їм народом завдання і настанови в управлінні державою. Найточнішим методом пошуків критерія істини Сократ вважав самопізнання. Пізнання починалося з ретельного аналізу самого себе, як духовної особи, що мислить і діє Після завершення аналізу механізму свого духовного апарату, на думку Сократа, мудрець міг правильно вирішити проблему життя, тобто пізнати об'єктивно існуючу істину. Після цього мудрець повинен був навчати цієї істини якомога більшу кількість людей, так як істина — пізнається в спорі.

Такий метод ведення спору отримав назву Сократової індукції, або діалогу.

ДЖЕРЕЛА:

Ксенофонт Афинский. Сократические сочинения. Пер. С.И. Соболевского. М., 1935.); Балух В.О. Історія античної цивілізації. — Т. 1. Стародавня Греція: Підручник. — Чернівці: 2007 — 656 с.; Політичні портрети Стародавнього світу. Кн. І. — Антична Греція.: навч. посібник / укл.: А.О. Карасевич, К.М. Левківський, Л.С. Шачковська. — Умань: ПП Жовтий О.О., 2011. — 635 с.