Політологічна енциклопедія Книга VI - Карасевич А.О, Шачковська Л.С. 2016

Святополк-Михаіл (1093 - 1113 рр.)

Правління Святополка позначилося передусім жорстокими нападами половців, які сплюндрували південні землі Київщини, Переяславщини, Київ, його монастирі і заходили на Чернігівщину, Сіверщину. Тоді втратила Україна свої колонізаційні здобутки на півдні.

На чолі половецької орди стояв Боняк, що довгий час уособлював в очах українців половецьку навалу («Боняк шолудивий»). Ця страшна трагедія українського народу відбувалася на тлі невгамованої міжусобної боротьби князів, які, замість об'єднання, використовували ворогів України для зведення своїх рахунків. Не допомагали ні відкупи, що їх давали князі половцям, ні шлюби князів з половецькими князівнами. Сам великий князь Святополк одружився був з дочкою Тугорхана в надії забезпечити спокій, але марно.

Це була оргія половецьких нападів: одночасно три великі орди під проводом Боняка, Курі та Тугорхана пустошили Україну. Тесть Святополка обложив Переяслав. Становище характеризує такий факт: 1094 р. мешканці Юр'єва в Пороссі з єпископом утекли до Києва, і Святополк заснував для них місто коло Витечева.

Бояри «розважні», — як пише літописець, — переконували князів припинити «котори». «Потім порозумієтеся між собою, а тепер кінчіть справу з половцями», — казали вони. Нарешті князі погодилися з'їхатися восени 1097 р. в Любче, урочище біля Києва. Приїхали Святополк II, Володимир Мономах, Давид та Олег Святославичі, Давид Ігорович, Василько Ростиславич. Полоцьке князівство не було представлене, бо фактично зібралися на нараду тільки князі-Ярославичі.

Головною ухвалою Любецького з'їзду було таке: кожен володіє своєю «отчиною»: Святополк — по Ізяславові, Володимир — по Всеволодові; Давид, Олег та Ярослав — по Святославові, а решта — волостями, що їх дістали від Всеволода: Давид Ігорович — Володимиром, Володар та Василько Ростиславичі — Перемишлем та Теребовлею. Ця ухвала покладала в теорії кінець концентраційній політиці, кінець «збиранню» земель, виявленому Ярославичами. Але принцип не був доведений до кінця, і Новгород залишився в Мономаха, а не повернувся до Святополка.

Друга ухвала — встановлення союзу князів для оборони й відповідальність за його порушення покладалася на весь союз князів.

Третя ухвала — союз князів проти половців і заборона приватних союзів князів з половцями.

Проте дружні ухвали Любецького з'їзду були негайно порушені. За підмовою Давида, князя Волинського, нібито Василько Теребовлянський хоче забрати Волинь, Турово-Пинське князівство та волинські землі Святополка — Святополк захопив Василька й наказав його осліпити. Це викликало трилітню війну, в якій узяли участь Угорщина та Польща (1097 - 1100 рр.). На з'їзді у Витечові в 1100 році ухвалено покарати Давида, відібравши в нього Волинь і передавши її Святополкові, співучасникові у злочині. Але кару для Давида визначено не надто тяжку, бо йому дано замість того Бозьку та Острозьку волості, Дубен і Чарторийськ, крім того 400 гривень, а згодом — Дорогобузьку волость.

Під час цієї війни були моменти, коли знов забирало голос віче. Наприклад, 1098 року, після осліплення Василька, віче у Володимирі поставило Давидові вимогу назвати бояр, які намовили його проти Василька; бояр віддано Ростиславичам, які стратили їх.

Почувши про осліплення Василька, Володимир Мономах, разом зі Святославичами, пішов на Київ. Святополк хотів був утекти, але справу взяла у свої руки київська громада, яка вислала до Володимира митрополита, а з ним княгиню Ганну, мачуху Володимира, яку він дуже шанував. Вони умовили Володимира не воювати і тим самим не йти на поводу в половців. Тут активно проявила себе і взяла участь у переконанні князя людність Києва. Значною була і сама роль княгині Ганни, популярної в народі.

Після Любецького та Витечівського з'їздів Україна являла собою таку картину: Правобережжя належало Ростиславичам та Ізяславовичам, Лівобережжя — Святославовичам і Володимирові Мономахові, який правив Переяславом, Смоленськом, Новгородом та Поволжям; його володіння було значно більше, ніж Святополка. Але Святополк спирався на Святославовичів, Польщу та Угорщину, і перше місце наприкінці XI та на початку XII ст. належало йому.

Після Любецького з'їзду у князівську практику входить новий елемент: з'їзди, або знеми, до яких досить часто, майже щороку, стали вдаватися князі, віддаючи на їх рішення питання внутрішньої політики, боротьби з половцями.

По закінченні, з ініціативи Святополка та Володимира, міжусобної війни на Витечівському з'їзді, князі збиралися ще кілька разів: на Золотчі, в Сакові, над Долобським озером 1103 р., переважно у справі спільної боротьби з половцями. Ціле десятиліття XII ст. було присвячене боротьбі з половцями, і героєм її став Володимир Мономах. Велася вона зі змінним успіхом, коштуючи величезних жертв. За кожний успіх українських князів половці відплачували ще жорстокішими нападами й руйнаціями. Нарешті, з ініціативи Володимира в 1111 році силами всіх князів зорганізовано похід до Сіверського Дінця, де половців остаточно розбито, взято багато полонених, коней, худоби. Хан Отрок з рештками орди втік до Грузії — «за залізні вороти».

Боротьба з половцями й перемога над ними викликала захоплені описи її в літописах, оспівана в піснях, переказах. Літописець зазначає, що слава про похід 1111 року поширилася «в далекі краї, до греків, угрів, ляхів і чехів, аж нарешті пройшла й до Риму».

На деякий час в Україні настав спокій. Фактично перше місце протягом цього часу посідав Володимир, який здобув велику популярність, і ореол слави оповив його постать. Протягом наступних 50 роках лише час від часу притягали князі половців у своїх сварках. Особа Святополка відходить у тінь, порівнюючи з блискучою діяльністю Володимира Мономаха, що цілком відповідала народним прагненням. Святополк не тішився популярністю. Пам'ять про нього пов'язана з якимись сумнівними грошовими операціями, участю в спекуляції сіллю, конфіскацією майна заможних людей. Як правитель — він був нездатний й аморальний, що показала сумна справа з Васильком. Ставлення до Святополкового правління виявили кияни, як тільки він помер: вони розгромили двори тисяцького Путяти, соцьких та багатих жидів — лихварів.

Боярство, настрашене погромом, удалося до Володимира Мономаха. Віче на другий день по смерті Святополка ухвалило просити Володимира взяти під свою руку Київ. Ситуація була дуже складна, і жодних законних прав Володимир не мав: Київ не робив винятку з ухвали Любецького з'їзду — спадкоємцем Святополка був його син Ярослав; якби Київ, як столиця, переходив до старшого в роді, такими були сини Святослава, а не Всеволодович Володимир. Очевидно, віче, додержуючи традицій, зробило таку мотивацію, закликаючи Володимира: «поиде, княже, на стол отен и деден».