Політологічна енциклопедія Книга VI - Карасевич А.О, Шачковська Л.С. 2016

Рівновага політична

Рівновага політична — тимчасовий стан відносної рівності у протистоянні, що виникає в конкретних політичних ситуаціях приблизної рівності політичних ресурсів, недоцільності подальшого протистояння для обох сторін.

У державах з усталеними демократичними традиціями, особливо з парламентською формою правління, ситуації рівноваги політичної при розв'язанні тих чи інших проблем є досить поширеним явищем. Залежно від гостроти певних питань рівновага політична може завершитись компромісом або відставкою уряду. Разом з тим поняття «політична рівновага» вживається в ситуаціях політичної кризи в суспільстві, коли різко загострюються суперечності між політичними силами, які виступають за модернізацію, з одного боку, і за збереження статус-кво — з іншого, або між силами, які виступають за модернізацію, але по-різному бачать цілі й засоби останньої, та коли ці сили приблизно рівні.

На відміну від природних систем, де стан рівноваги є ознакою сталості системи, рівновага політична виступає показником нестійкості політичної системи і має завжди тимчасовий характер, а ситуація протистояння завжди вирішується перемогою однієї з протилежних політичних сил.

Рівновага політична в демократичних суспільствах досягається через посередництво правової держави, системи поділу влади, захист прав меншин, запобігання засиллю держави і т. ін.

До інститутів, котрі забезпечують рівновагу політичну, належать: норми, закони, правила гри, функціонування політичних і економічних структур, які забезпечують дієздатність законів; політичні партії, які впорядковують політичну боротьбу, бюрократія як стабілізуючий чинник; громадські об'єднання, профспілки, групи тиску тощо. Прагнення до рівноваги політичної реалізується у процесі політичної інтеграції, наслідком якої передбачається політичне об'єднання.

Основний принцип встановлення рівноваги політичної влади, як зазначив Чарльз Давенант в «Есеї про баланс сил» (англ. Essay on the Balance of Power), старий як історія, та був відомий як прадавнім політичним теоретикам та державним тіячам. По суті, цей принцип виплває із здорового глузду, нажитого досвіду таінстинкту самозбереження.

Доктрина рівноваги:

Військово-політичні блоки НАТО та країн Варшавського договору у часи Холодної війни.

Точніше, теорія балансу сил має деякі ключові аспекти загальновизнані у літературі на цю тему. Перш за все, основне покликання держав згідно з теорією балансу сил — забезпечити власну безпеку відповідно до поглядів реалістів. Також держави намагаються відновити рівновагу заради самозбереження. Заради уникнення домінування однієї з держав, інші укладатимуть союзи до відновлення рівноваги.

На думку професора Л. Оппенгайма рівновага серед націй відіграє вирішальну роль для існування та дії міжнародного права. Якщо держави не в змозі тримати взаємний контроль, домінуюча держава діятиме на власний розсуд та нехтуватиме правом.

Ідея збереження балансу сил як свідомої мети зовнішньої політики, відома ще в прадавні часи, відновила увагу до себе у XV ст. серед італійський міст-держав.

Франческо Сфорца, правитель Мілану, був першим, хто активно переслідував політику балансу сил, хоча історики тривалий час невірно приписували першість правителям Флоренції, славу яких оспівували відомі письменникиНікколо Макіавеллі та Францеско Гвічардіні.

Універсалізм, який був основним напрямком розвитку міжнародних відносин в Європі до Вестфальського миру 1648 р., поступився місцем доктрині балансу сил. Поняття набуло особливої ваги після Утрехтського миру 1713 р., коли воно було згадано.

Лише у XVII ст. завдяки Ґроцію та його послідовникам дослідження міжнародного права перетворилось на наукову дисципліну та було сформульовано теорію балансу сил та покладено в основу дипломатії.

Згідно з цією дисципліною, європейські держави утворюють щось на зразок федеральної спільноти, в основі існування якої лежить принцип балансу сил.

Оскільки всі держави однаково були зацікавлені в збережені балансу, вважалось і правом, і обов'язком кожної держави вдаватись навіть до військового втручання у випадку порушення балансу якоюсь державою спільноти.

Будучи сформульованим, принцип «балансу сил» став аксіомою у політології. Франсуа Фенелон, в «Instructions», ознайомив молодого Людовіка, герцога Бургундського з цією аксіомою. Фрідріх II в «Анти-Макіавелі» проголосив принцип балансу сил світові. У 1806 р. Фрідріх фон Гентц повторно висловив принцип у праці «Fragments on the Balance of Power».

Принцип балансу сил послужив основою для коаліцій проти Людовика XIV та Наполеона, та приводом і виправданням для багатьох воєн, які трапились в Європі у проміжку між Вестфальським миром 1648 р. та Віденським конгресом 1814 р., особливо з боку Великобританії (частково включаючи Першу світову війну).

Протягом XIX ст. національні повстання змінили мапу Європи та змістили баланс сил.

Однак, всі сили дипломатії були скеровані на відновлення балансу сил спотвореного силами, вивільненими Велика французька революція.

По завершенню революції та встановленню відносної стабільності стали виникати військові союзи заради збереження миру.

Англія: Сер Есме Говард писав, що Англія взяла на озброєння принцип балансу сил оскільк и для неї він був єдиною можливістю зберегти політичну та економічну незалежність.

ДЖЕРЕЛА:

Баланс сил у світовій політиці // Політологічний енциклопедичний словник / уклад.: Л. М. Герасіна, В. Л. Погрібна, І. О. Поліщук та ін. За ред. М. П. Требіна. — Х .:Право, 2015