Політологічна енциклопедія - Карасевич А.О, Шачковська Л.С. 2016

Бердяєв Микола Олександрович (6 березня 1874 - 24 березня 1948 рр.)

Російський релігійний філософ («Мета творчості», «Філософія вільного духу», «Російська ідея»). Один із основоположників екзистенціалізму у Росії.

Микола Бердяєв вважається одним з найвидатніших філософів ХХ ст. Його творчість відносять до релігійного екзистенціалізму — філософії існування, яка мала значний вплив на розвиток літератури та мистецтва. Більш того, він започаткував такий філософський напрямок, як персоналізм, який визнає особистість первинною творчою реальністю, а весь світ — проявом творчої активності «вищої особистості» — Бога.

Батько його,— Олександр Михайлович Бердяєв, — походив із дворянського роду київських та харківських поміщиків, що майже всі обіймали військові посади. Батько був кавалергардським офіцером, потому — київським повітовим маршалком шляхти (рос. предводителем дворянства), а затим — головою правління Київського земельного банку.

Мати, — Алива Сергіївна, урождена княжна Кудашева, — по матері француженка.

Микола Олександрович Бердяєв народився 6 (18) березня 1874 р. у Києві (за іншими даними — в Обухові під Києвом).

Почав навчатися у Київському кадетському корпусі з другого класу. У корпусі не жив, а лише відвідував заняття. У цей час часто хворів і, залишаючись вдома, багато читав. У шостому класі був переведений у Пажеський корпус, до Петербурга. Але, замість переїзду, йому вдалося здійснити заповітне бажання: підготуватися до екзаменів на атестат зрілості для вступу до університету.

У 1894 р. здав екзамени, отримав атестат і вступив на природничий факультет Київського університету. Через рік перейшов на юридичний факультет. У 1898 р. Микола Бердяєв був заарештований за участь у соціал-демократичному русі й відрахований з університету.

Одним зі звинувачень проти Бердяєва стали його рукописи, знайдені під час обшуку у письмовому столі. В архіві збереглася пояснювальна записка майбутнього філософа з приводу тих подій («Его превосходительству директору департамента полиции Дворянина Николая Алексеевича Бердяева Обьяснительная записка»).

У пояснювальній записці він зазначив:

«У моїх замітках та рукописах немає нічого спеціально політичного, нічого на злобу дня, нічого, що стосується Росії...»

Так чи інакше, але саме цієї проблематики торкатиметься Бердяєв упродовж свого наступного творчого шляху мислителя. На початку Бердяєв зацікавився марксизмом, де його захопила ідея сили людини, її влади над природою, однак він ніколи не був революціонером за своєю суттю. Так, уже пізніше він писав:

«Революційна утопія здавалась мені підміною духовного життя. Вони підміняють втраченого Бога... Свобода завжди більше говорила моєму серцю, ніж рівність».

У 1900 р. був на три роки адміністративно засланий до Вологодської губернії. Два роки жив у Вологді, потім рік у Житомирі. У цей період він відійшов від марксистських поглядів і поступово став сповідувати християнський «містичний реалізм».

Микола Бердяєв не сприйняв революційні події 1905 р., як він написав про це пізніше:

«Я дуже болісно пережив революцію 1905 р. Я почував у ній корінну неправду, кривду її духовної основи, і мене жахнуло моральне виродження в її кінці». Лютневу революцію й падіння монархії філософ « розцінив, як «вступ суспільства у велику невідомість».

Після революційне майбутнє він бачив, як хаос і нестримане насильство, винищування раси найкращих і знищення культурних традицій:

«Я відчував себе революціонером духу, але зовсім не революціонером у соціально-політичному відношенні. У перші дні перевороту у мене була деяка надія на краще майбутнє, але вона дуже « скоро зникла, і я відчув, що Росія на межі прірви».

Після ж Жовтневого перевороту 1917 р. Микола Бердяєв деякий час жив і досить успішно працював у нових умовах радянської влади. Зокрема, він був одним із засновників Всеросійської спілки письменників, обраний її віце-президентом. Взимку 1918 - 1919 рр. організував Вільну академію духовної культури, де читав лекції з філософії та богослов'я, був її головою до 1922 р. Викладав етику слова у Державному інституті слова. Був обраний професором Московського університету.

У 1920 р. Бердяєва заарештували. Бердяєва допитував особисто Дзержинський, він й розпорядився відвезти філософа додому на автомобілі. Але вже другий арешт у 1922 р. підвів риску під російським періодом життя філософа.

Починаючи від вислання до Німеччини у 1922 р. Микола Бердяєв довіку був змушений жити в еміграції. До 1924 р. Бердяєв жив у Берліні, де організував Релігійно-філософську академію, брав участь у створенні Російського наукового інституту, Російського студентського християнського руху. Потім філософ переїхав у містечко Кламар під Парижем. Там він тривалий час був редактором заснованого ним релігійно-філософського журналу «Путь» — провідного видання російської еміграції, також очолював видавництво «YMCA-Press».

В еміграції Микола Бердяєв сумував за батьківщиною, без надії мріяв повернутися до Росії, але зла за вимушену еміграцію ніколи не тримав: «Наша любов завжди повинна бути сильнішою нашої ненависті. Треба любити Росію та російський народ більше, ніж ненавидіти революцію та більшовиків»

За рік до смерті (24 березня 1948 р.) Миколу Олександровича було обрано почесним доктором теології Кембриджського університету. Цей вчений ступінь був практично єдиною відзнакою одного з найосвіченіших людей нашого часу.

На Заході Микола Бердяєв отримав визнання як головний виразник традиції російської релігійно-ідеалістичної філософії та ідеолог антикомунізму; у Росії ж до ідей Бердяєва «повернулися» на короткий термін лише з демократизацією суспільного життя — виключно наприкінці 1980-х — середині 1990-х рр.

Микола Бердяєв за лишив по собі близько 40 к. Деякі з них з'являлися англійською або французькою мовами, і лише потім перекладалися російською. Одним з таких творів була книга «Витоки і сенс російського комунізму». У ній Бердяєв, як до нього Толстой і Достоєвський, на творах яких він вчився, спробував відкрити для «Заходу» Росію, її ментальність, її внутрішні суперечності, її таємницю. Він проводить паралелі між Петром І та Леніним. Говорить проросійський народ, який завжди шукав правди, хоч її не було і не могло бути у створеній через страшні жертви величезній державі-імперії.

Згадує унікальність російської інтелігенції, яка утворилася з різних соціальних класів — з найбільш культурної частини дворянства, з дітей священиків і дяків, з дрібних чиновників, з міщан та навіть з селян, але до якої могли зовсім не зараховуватись вчені та письменники. Показує, як різні епохи створювали різних людей, які виражали загальний дух свого часу: декабристів і комуністів, Разіних та Пугачових, Рудіних або Обломових. Ця книга та деякі інші стала результатом його довгих пошуків, коли він «намагався розгадати душу Росії та російського народу».

Найвищою цінністю для Бердяєва була людина та її свобода. Але він наголошує на тому, що це не просто, що свобода — то важке випробування, що подеколи легше залишитися у рабстві. Свобода є первинною, вона відкриває можливості творчості та створення всього нового, чого ще не було у світі. На противагу Ніцше, Бердяєв вважав, що демонізм, а не християнство, є мораллю рабів. Філософ зазначав:

«Бунтують проти Бога раби Божі, діти Божі люблять Бога... Моє особисте переконання, що Бог присутній лише у свободі і діє через свободу».

Саме творчість людини, за Бердяєвим, є новим одкровенням, тим, що людина може дати Богу. Бердяєв вважав, що не тільки Бог потрібен людині, але й людина Богу.

Творчість та ідеї Бердяєва у певній мірі вплинули на католицького філософа Антанаса Мацейна (1908 - 1987 рр.).

ДЖЕРЕЛА:

Антонов HP Микола Олександрович Бердяєв та його релігійно-громадський світогляд. СПб., 1912; Ермічев А.А. Три свободи Миколи Бердяєва. М., 1990; Зіньківський В.В. Історія російської філософії. Л., 1991. Т. 2. Ч. 2.; Поляков Л. Месія XX століття (Долі Росії sub specie Миколи Бердяєва) // Паралелі. 1991. № 1. Н.А. Бердяєв: pro et contra. Антологія. СПб., 1994. Кн. 1.; Філософія нерівності. М. Бердяєв про російської філософії. Свердловськ, 1991. Ч. 1 - 2.; Про призначення людини. М., 1993.; Царство Духа і царство Кесаря. М., 1995.