Політологічна енциклопедія Книга VI - Карасевич А.О, Шачковська Л.С. 2016

Релігія і церква в Україні

Історія православної церкви на Русі має тисячолітню історію і поділяється на кілька етапів.

Перший етап — існування єдиної Київської митрополії — охоплює період із середини X - до середини XIII ст. Історія православної церкви на Русі починається з формування власної церковної організації — Київської митрополії на чолі з митрополитом. Досить правдоподібно виглядає припущення, що основи церковної організації на Русі закладені ще у IX ст., хоча у період правління князів — язичників змушена функціонувати напівлегально. Князі Володимир І Святославич і Ярослав Мудрий тільки додали їй завершеності і розширили її межі. Під владу митрополита Київського потрапила величезна територія від Чорного моря на півдні до Білого моря на півночі.

Канонічно православна церква у Стародавній Русі тривалий період перебувала у залежності від Константинопольської патріархії. Тоді ж влада константинопольського патріарха на землях стародавньої держави обмежувалася. У 992 р. Київська церква поділяється на єпархії. Спочатку єпархій шість: у Києві, Новгороді, Чернігові, Ростові, Володимир-Волинському і Білгороді. До середини XIII ст. єпархій стало 15, їх межі збігалися з кордонами удільних князівств. Піднесення землі захищало і її єпархію: у 1165 р. Новгород виклопотав своєму єпископу титул архієпископа тоді ще перший і єдиний на Русі. Єпархіальні єпископи залежали від митрополита часто просто номінально, влада митрополита обмежувалася майже тільки наставленим єпископів на єпархії, і митрополит практично не втручався в їх справи. Але удільні князі вважали й цю номінальну залежність важкою. Князі і жителі уділів намагалися обмежити владу митрополита в призначенні своїх єпископів. І якщо митрополит не питав згоди князя і народу на кандидатуру нового єпископа, князь міг його і не прийняти. У Новгороді єпископ обирався на вічі. У виборах брали участь: князь, духівництво і народ. У спірних випадках вдавалися до жеребкування. Обранця посилали до Києва для висвячення. Воля князя і народу (або віча в Новгороді) могла бути й причиною вигнання єпископа навіть без церковного суду.

Київські митрополити посилались, із Константинополя. Наставленим метрополитів із Константинополя тривало до монголо-татарської навали. Із понад 20 київських митрополитів з 988 - 1240 рр. тільки двоє — русичі, поставлені без благословення константинопольського патріарха. Як видно, уже тоді руські князі думали про можливість мати незалежну від Константинополя церкву.

Перший митрополит Іларіон, обраний на київську кафедру у 1051 р. у період правління Ярослава Мудрого. До обрання Іларіон настоятель церкви св. Апостолів у князівському селі Берестові поблизу Києва. Ще будучи священиком, Іларіон написав «Слово про Закон і Благодать», що стало класикою староруської літератури.

Другий після Іларіона випадок наставленим митрополита з русичів стався у 1147 р. у період правління великого київського князя Ізяслава Мстиславовича. Князь скликав собор єпископів Київської церкви (були присутні 9 архієреїв) і запропонував свого кандидата — Юшмента (Клима) Смолятича. Кращого вибору не можна було зробити. Високого духу чернець, схимник — затворник, людина величезного розуму й освіченості, філософ, яких, за словами літопису, «у Руській землі не було». Тоді ж у Київській Русі йшла запекла міжусобиця за київський престол, оскільки великий київський князь вважався верховним правителем Русі. І весь період константинопольський патріарх не затверджував Климента. Кілька разів при черговій зміні князівської влади митрополит Климент видалявся з київської митрополичої кафедри і повертався на неї знову. Нарешті, після прибуття на Русь із Константинополя новопоставленого митрополита Іоанна IV, Клименту Смолятичу довелося обмежитися єпархіальним архієрейством.

Згодом з Константинопольською патріархією встановилися нормальні відносини. Відтоді патріархи почали рахуватися з думкою великого київського князя при поставленні митрополитів. На Русі християнство введено за допомогою держави, тому-то самостійно християнство утриматися не могло. Вище духовенство Київської церкви спочатку утримувалося за рахунок державного забезпечення — десятини від князівських доходів. Крім десятини, митрополити й єпископи мали й інші джерела прибутків: мита з торговельних мір і вагів, судні мита — з церковного суду; «ставленні» — за поставлення в клір; прибутки з нерухомого майна (землі). Князівські статути надавали духівництву різні права, звільнення від мирського суду, служби і податків. Скарбниця архієреїв, монастирів і церков мала важливе громадське значення. Навколо соборів, церков і монастирів зосереджувалася суспільна доброчинність, за їх рахунок утримувалися лікарні, богадільні, школи.

Діючі тоді монастирі стали осередком християнського життя. Спочатку монастирі споруджувалися в містах або на їх околицях. Споруджували монастирі князі, будували і бояри. Першим монастирем є Києво-Печерський, заснований святими Антонієм і Феодосієм. Преподобний Феодосій є засновником монастирського життя на Русі. І пізніше за висотою й чистотою чернечого життя Києво-Печерський монастир залишався першим серед руських монастирів. Уже в останній чверті XI ст., за твердженням «Києво-Печерського патерика», число монахів досягло 180, надалі зросло ще більше. Монастир — невичерпне джерело для поставлення ігуменів і справжня школа архієреїв. За 150 років більше як 50 ченців прийняли єпископський сан. Києво-Печерських ченців можна було зустріти у всіх куточках руської землі. Слідом за Києво-Печерським монастирем виникли нові обителі До кінця XII ст. у Києві налічувалося не менше 17, у Смоленську — 5, у Чернігові — 4, у Галицькому князівстві — 3 монастирів.

Другий етап в історії православної церкви в Україні (XIV - середина XV ст.) — період розпаду єдиної Київської митрополії, пов'язаний з роздрібненістю колись єдиної держави — Київської Русі — на окремі самостійні князівства. Князівства виявилися неспроможними протистояти монголо-татарській навалі (середина XIII ст.), плюндрувались й упродовж двох з половиною століть сплачувати тяжку данину монголо-татарам. З XIV ст. на території колишньої Київської Русі новим центром, який стрімко зміцнював свою могутність, стало Московське князівство. Українські ж землі ввійшли до складу сусідів — Польського королівства та Великого князівства Литовського. Тоді ж у межах колишньої митрополії фактично діяли три митрополити — у Москві, Галичі й Києві. Кілька разів виникав й окремий литовський митрополит, який також титулував Київським. Поділ єдиної митрополії пояснювався винятково політичними мотивами: кожна з держав, що не завжди перебувала одна з одною в дружніх стосунках, прагнула зосередити в своїх руках духовну владу над місцевим населенням, здійснювали тиск на константинопольського патріарха з вимогою створити окрему митрополію або поставити на чолі вже існуючої власного кандидата.

Митрополича кафедра (резиденція) у Москві сформувалася з 1325 р., після її перенесення з Києва, що так і не оправився після розорення. Офіційної згоди на створення митрополичої кафедри у Києві константинопольський патріарх не дав. Глава московської кафедри мав титул «митрополита Київського і всієї Русі», хоча Київ належав до Литовського князівства. Близько 1303 р. утворилася Галицька митрополія у складі п'яти єпархій у західноукраїнських землях. Кілька разів Київська метрополія скасовувалася і відновлювалася, доки у 1415 р. офіційно не стала намісництвом Київського митрополита, який відтоді став титулуватися митрополитом Києва і Галича. Власне Київський митрополит Феодорит проголошений у 1352 р., хоча у Москві сидів митрополит Феогност (також з титулом «Київський»), Кілька разів влада над усіма частинами Київської митрополії зосереджувалася в одних руках (наприклад, за митрополита Фотія у 1420 - 1431 рр.). Упродовж усього часу поділу єдиної Київської митрополії Москва прагнула, з одного боку, не допустити існування окремої митрополії у Литві, а з другого, — до розриву з Константинополем і отримання повної автокефалії (самостійності). У 1448 р. собор єпископів у Москві поставив першого власного митрополита, зробивши це без дозволу константинопольського патріарха. Цей митрополит — останній, хто носив титул «Київський і всієї Русі», наступний митрополит уже називався «Московським і всієї Русі». Фактично це означало проголошення московською митрополією своєї автокефалії. Канонічне оформлення її сталося відбулося майже через півтора століття. У 1589 р. Московська церква оголосила про свій патріарший устрій, обрала власного патріарха, примусивши прибулого з візитом константинопольського патріарха Єремію II дати на це свою формальну згоду. На противагу автокефалії московської митрополії з 1458 р. відновлюється й значення митрополичої кафедри у Києві, де митрополит Григорій Болгарин, визнається і константинопольським патріархом, Папою Римським, сеймом Великого князівства Литовського. Під юрисдикцією митрополичої кафедри в Києві опинилися 9 єпархій на власне українсько-білоруських землях — Чернігівська, Смоленська, Полоцька, Пінська і Турівська, Володимиро-Брестська, Луцько-Острозька, Холмська, Галицька, Перемиська. Так стався поділ стародавньої Київської церкви й утворення двох незалежних церков — Московської (Руської) і Київської (Української).

Третій етап в історії православної церкви в Україні (1468 - 1596 рр.) — період становлення самобутньої Української православної церкви. Характерна особливість Української православної церкви — соборноправність — участь мирян у церковних справах, виявлялася в обов'язковій виборності всіх церковних ієрархів за участі світських представників: митрополита обирав помісний собор, єпископа — собор єпископів (архієрейський собор), священика — парафія. Такий порядок формально зберігався до кінця XVII ст., але вже із середини XVI ст. соборне обрання митрополитів і архієреїв почало поступово замінюватися великокнязівським і королівським призначенням, а іноді й простою купівлею вищих церковних посад. У колегіальності прийняття важливих рішень на помісних та особливо архієрейських соборах, що мали збиратися раз на рік — у першу неділю Великого посту. Участь світських делегатів на таких соборах, насамперед знатних і впливових шляхтичів, на давало рішенням таких соборів значимості й авторитету в очах простих віруючих і в очах державної влади. У діяльності своєрідних органів єпархіального управління Української православної церкви — криласів) — рад при єпископах і митрополиті із священиків кафедрального міста й найповажніших представників нижчого єпархіального духовенства. Представники криласів також брали участь в адміністративному управлінні єпархією й виконували функції єпархіального суду, до компетенції якого входили справи про розлучення, перелюб, заповіти, образи нижчого духовенства тощо. Ані єпископ, ані сам митрополит не мали права втручатися у фінансові справи і прибутки прихожан.

В останню чверть XVI ст. помітну роль у церковному житті стали відігравати братства, релігійні, суспільно-політичні і культурно-освітні організації українських міщан, деякі з них мали право ставропігії. Тоді ж, київська митрополія перебувала в юрисдикції константинопольського патріарха. Залежність номінальна: патріарх надсилав благословення обраному митрополиту. Місце перебування київського митрополита Новогрудок і тодішня столиця Великого князівства Литовського — місто Вільно (Вільнюс). У богослужінні Українська православна церква використовувала церковнослов'янську мову з українською вимовою. Сила і впливовість православної церкви в Литовсько-Руській державі були дуже вагомі, оскільки більшість її населення сповідала православ'я з моменту хрещення Русі, а решта прийняли християнську віру через кілька століть. Правлячі кола Великого князівства Литовського проводили політику релігійної толерантності до різних вірувань. Вищі керівники православної церкви запрошувалися до великокнязівських рад і сеймів.

Четвертий етап (1596 - 1620) можна назвати періодом глибокої кризи і розколу православної церкви в Україні. Занепад православної церкви обумовлено остаточним об'єднанням Великого князівства Литовського й Польського королівства за Люблінською унією (1569 рік) в єдину державу — Річ Посполиту, де панівні позиції належали Римсько-Католицькій церкві. Усупереч тому, що в країні законодавче декларувалася свобода й рівність віросповідань, під тиском католицизму, зокрема впливового чернечого ордену єзуїтів, православна церква почала швидко втрачати позиції. Криза Української православної церкви поглиблювалася двома причинами. З одного боку, Українська церква не мала зовнішньої підтримки: влада Константинополя номінальна, крім того, тоді Константинополь столиця ісламської держави — Османської імперії, де патріарх як духовний наставник усіх православних християн перебував в жалюгідному становищі. З другого боку, у Речі Посполитій беззаперечне право на державні посади мали тільки католики. Це призвело до масового переходу української шляхти до католицизму та її полонізації. Еліта народу, який не мав власної державності, замість боротьби за незалежність обрала служіння завойовникам. У такій ситуації українське православне духівництво стало перед складним вибором: як урятувати національно-релігійну самобутність народу, як припинити латинізацію і полонізацію? У принципі, вибір міг бути лише один, і саме його зробила ініціативна група єпископів: Кирило Терлецький, Іпатій Потій і митрополит Михайло Рогоза, що вирішили закликати духівництво і віруючих до унії з Римом за умов збереження східного (православного) обряду і зрівняння в правах з католицьким духівництвом. Папа Римський підтримав цю ідею і дав згоду. Але унію не прийняли народ і рядове духівництво. Противників унії очолив князь Костянтин Острозький, який назвав уніатів зрадниками.

Щоб офіційно ввести унію і припинити багаторічні суперечки, вирішили скликати Помісний Собор. У жовтні 1596 р. у Бресті зібралися представники католицької церкви, уніати й православні. Єдиний Собор не відбувся. Католики й уніати зібралися разом, а православні — окремо. Один Собор проголосив утворення Української греко- католицької церкви й наклав анафему на Собор православних, а другий — не визнав унії і наклав анафему на католиків і уніатів. За умовами унії, Українська православна церква визнавала верховну владу Папи Римського, натомість зберігала особливості віровчення, культу й богослужіння; католицьке й уніатське духівництво урівнювалися в правах. У таких драматичних умовах б жовтня 1596 р. виникла Українська греко-католика церква, що діяла на українських землях і діє дотепер. Українська православна церква після Брестської унії залишилася без своїх ієрархів, які перейшли на унію, і почала швидко занепадати. На боці православ'я залишились єпископи Львівський і Перемишський, найбільші монастирі, у тому числі Києво-Печерська лавра, а також братства.

П'ятий етап (1620 - 1686) — етап короткочасного відродження самостійної православної церкви в Україні. Саме тоді найдраматичніший момент в її історії. Православна церква отримала могутню підтримку з боку українського козацтва, яке в ті роки очолював видатний козацький діяч — гетьман Петро Сагайдачний, який добився того, що (єрусалимський патріарх Феофан, з дозволу Вселенського (константинопольського) патріарха Тимофія, у 1620 році, проїжджаючи через Київ, висвятив для православних нового митрополита Іова Борецького і шістьох єпископів. За кілька десятиліть до початку Визвольної війни Українській православній церкві повністю вдалося розв'язати найболючіші й насущні проблеми, що постали перед нею, модернізувала й уніфікувала богослужбову практику. У 1641 році — Собор східних патріархів в Ясах схвалив Катехізис, «Сповідання православної віри», а пізніше — уведено новий Требник, зміцнило внутрішній церковний порядок. Усі успіхи утвердження православ'я тісно пов'язані з іменем митрополита Петра Могили. Українська православна церква вистояла, і в період визвольної боротьби українського народу в XVII ст. стала основною твердинею українського національного руху. Становище Української православної церкви змінилося після 1654 року, коли Україна проголосила про свій перехід під владу Московської держави. Московську патріархію не влаштовувало існування незалежної Київської митрополії. Постійний тиск Москви («Третього Риму», яким себе вважала) на Константинополь з приводу Української церкви закінчився тим, що 1685 року обраний київським митрополитом Гедеон-Святополк Четвертинський присягнув на вірність московському патріарху. А у 1686 році константинопольський патріарх Діонісій під тиском Москви і турецьких візирів, через політичну кон'юнктуру тимчасово зацікавлених в мирі з нею змушений надати Українській церкві відпускну грамоту. Натомість від царських послів отримав щедрий дарунок — 200 червонців і «три сорока» (120) соболів.

Шостий етап (1686 - 1919) історії Української православної церкви нерозривно пов'язаний з історією Руської православної церкви. У середині XIX ст. національно-демократична громадськість України знову починає ставити питання автокефалії православної церкви в Україні. Ідеться насамперед про діячів Кирило-Мефодіївського братства, програма якого передбачала утворення «нової творчої живої братерської церкви». Цей рух проявився і в період першої російської революції, коли Руська православна церква перебувала в стані внутрішньої кризи.

Сьомий етап в історії православної церкви в України (20 - кінець 80 років XX ст.) починається з відродження Української автокефальної православної церкви Українська автокефальна православна церква, яке припадає лише на період національно-демократичної революції і громадянської війни. Серед віруючих тоді поширюється популярність ідеї демократизації і національного відновлення церковного життя. 1 січня 1919 року уряд Української народної республіки видав декрет, яким проголошувалася автокефалія Української церкви. Тоді ж організуються українські православні парафії, що об'єднуються у Всеукраїнський союз православних парафій під керівництвом Всеукраїнської православної церковної Ради. У травні 1920 р. проголошена автокефалія православної церкви в Україні У зв'язку з відсутністю власного єпископату (жоден з російських єпископів, який перебував в Україні, не погодився очолити Українську церкву) Всеукраїнська православна церква скликає у жовтні 1921 р. у м. Києві. Всеукраїнський Православний церковний собор. На Соборі обрано і висвячено всіма присутніми на митрополита Київського і всієї України протоієрея Василя Липківського.

Оскільки це зроблено з порушенням канонів православної церкви (єпископа рукопокладають два або три єпископи), УАПЦ не була і не могла стати визнаною іншими православними церквам й світу. Собор Української автокефальної православної церкви дав потужний імпульс активному процесу утворення церковних структур. Тоді організуються богословські курси, гуртки й братерства, видається література, ведеться активна місіонерська діяльність у місцях компактного розселення українців. Богослужбові тексти активно перекладаються з церковнослов'янської на українську мову. У період розквіту православна церква мала 30 єпископів, 2000 приходів, до 6 млн. віруючих.

Становище православної церкви докорінно змінилося в Україні, як і в Росії, Білорусії та інших республіках, після встановлення Радянської влади. Юридичною основою взаємодії між Радянською владою і церквою став Декрет Ради народних комісарів «Про відокремлення церкви від держави, а школи від церкви», майже без змін ратифікований урядом України. Радянський режим, заснований на диктатурі правлячої політичної партії, не міг не поставити за мету поступове обмеження впливу, витіснення в перспективі релігії. Але у 20-ті роки XX ст. основні зусилля у боротьбі з релігією Радянська держава зосередила на панівній для колишнього самодержавного ладу Руської православної церкви з метою її упокорення і доведення до так званого «лояльного ставлення до Радянської влади». Для досягнення такої мети використовувалися різноманітні заходи: від обмежень у світській і в релігійній діяльності, до провокування розколу у православ'ї, утворення кількох ворогуючих між собою церков.

Під духовним проводом Українська автокефальна православна церква перебувала в найкращому разі чверть або третина православних українців. Більшість же віруючих українців продовжувала перебувати в офіційній Руській православній церкві. Після смерті патріарха Московського і всієї Русі Тихона, який очолював Руську православну церкву з 1918 р., керівництво Руською православною церквою перебрав на себе заступник місцеблюстителя патріаршого престолу митрополит Сергій (Страгородський). У Декларації 1927 р. митрополит Сергій від імені церкви заявив про лояльність до Радянської влади з погляду цивільного, без яких-небудь поступок у вірі. За ним пішла більшість українського духовенства і віруючих. Ідеться про те, що не тільки завзятих ворогів, а й щирих симпатиків самостійності православної церкви в Україні відлякували занадто радикальні заклики Української православної автокефальної церкви до її «реформування» — на зразок змінити «єпископсько-самодержавний устрій церкви» устроєм «церковно-соборноправним». У 1927 р. на Другому Всеукраїнському православному церковному соборі на вимогу радянської влади переобрано главу церкви. Новим митрополитом став Микола Борецький.

Натомість першому керівнику Української автокефальної православної церкви Василю Липківському призначили пенсію. У 1930 р. після встановлення одноосібної диктатури і початку відкритих масових політичних репресій Українська автокефальна православна церква припинила діяльність як «символ національно-політичної самостійності». Тоді ж не безпідставно вважалось, що незалежна церква приховує думку про незалежність держави. Під тиском радянського режиму зібрання кількох єпископів і 40 священиків Української автокефальної православної церкви оголосило «надзвичайним церковним Собором». Винесено ухвалу про самоліквідацію своєї організації. У 30-х роках XX ст. більшість єпископів і значну кількість священиків, активних мирян репресовано.

З 1930 - 1943 рр. у Радянському Союзі тривало масове гоніння на релігію. Законодавчо обмежено діяльність релігійних організацій. Задоволення релігійних потреб віруючих можливо тільки у молитовних будинках (тобто культових). Заборонялась місіонерська діяльність і релігійна пропаганда. Священнослужителі могли діяти тільки у культових спорудах і помешканнях віруючих. Під заборону підпали матеріальна допомога одновірцям, створення громадських кас, кооперативів, виробничих артілей і комун, проведення зборів для дітей, юнацтва, жінок. Не можна було створювати біблійні, літературні, трудові товариства, гуртки, групи. Далі становище релігії у СРСР погіршувалось. Ще у 1937 р. ЦК ВКП(б) спеціально проголосив «безбожну п'ятирічку»: мали бути ліквідовані всі конфесії і навіть зовнішні прояви релігійності. Остаточне «викорчовування» релігії йшло у кількох напрямах: закриття діючих церков (понад 8 тис.) і знищення предметів культу, економічний і моральний тиск на православне духовенство (більше тис. священиків змушені зректися сану), пізніше розгорнулися відкриті репресії. Наприкінці 30-х років в Україні, де ще на початку 20-х храми існували майже в кожному селі, діяло менше однієї десятої церковних і молитовних споруд від їх дореволюційної кількості. Жодної православної церкви не залишалося на початку 40-х рр. у Вінницькій, Донецькій, Кіровоградській, Миколаївській, Сумській областях.

На західноукраїнських землях, що перейшли до Польщі після Ризької мирної угоди, з 1924 р. також діяла власна Православна церква — Польська автокефальна православна церква, що об'єднувала православних українців і білорусів. Константинопольський патріарх Григорій VII визнав цю церкву і дарував їй автокефалію. Починаючи з 1943 р., влада застосовує тактику «відродження церкви». Проте влада змушена перехоплювати ініціативу від німецького окупаційного режиму, з дозволу якого на окупованій території СРСР відновлено понад 7,5 тис. культових споруд. Наприкінці війни в Україні діяло понад 6 тисяч православних і більше 4 тисяч греко-католицьких громад. Основою для відновлення автокефальної церкви в Україні стала Українська автокефальна православна церква. Та дуже швидко православна церква опинилася в стані катакомбної — такому ж, як і громади перших християн у Стародавньому Римі, а її керівники емігрували за кордон. Там організовані єпархії Української автокефальної православної церкви, що згодом увійшли в юрисдикцію Вселенського константинопольського патріарха. Віруючі Української автокефальної православної церкви в діаспорі переважно вихідці з Волині і Центральної України: Центр Української автокефальної православної церкви у США знаходиться в місті Саут Бавнд Брук недалеко від Нью-Йорка, Українська автокефальна православна церква в Америці має духовну семінарію, бібліотеку, музей, друкарню і близько сотні парафій. У Канаді існує Українська греко-православна церква, що об'єднує близько сотні парафій.

У період хрущовської «відлиги» взаємовідносини з релігією характеризувалася не лібералізацією, як це сталося в суспільно-політичному житті, а навпаки — активною політикою войовничого атеїзму. Практично ж ця політика пояснювалася курсом керівництва країни на прискорену побудову безкласового і безрелігійного суспільства. Основними напрямами політики войовничого атеїзму стали: по-перше, активізація антирелігійної пропаганди і атеїстичного виховання; по-друге, ускладнення процедури реєстрації нових громад і одночасно спрощення процедури їхнього закриття; по-третє, скорочення релігійної мережі (культових споруд, монастирів, духовних навчальних закладів і видань). Тобто в Україні після закриття семінарій у Києві і Луцьку залишився єдиний духовний заклад — православна семінарія в Одесі. У 70 - 80 роки XX ст. становище православної церкви в Україні істотно не змінилося.

Українська греко-католицька церква. Українська греко-католицька церква бере початок з 1596 р., Брестського церковного собору, який проголосив про з'єднання Православної церкви в Україні з римсько-католицькою церквою. За об'єднання церкви виступали 6 із 8 єпархій (Київська, Володимиро-Волинська, Турово-Пінська, Луцька, Холмська і Полоцька) з митрополитом Київським як головою майже 15 монастирів, а між ними такий відомий центр чернечого життя як Видубоцький монастир. Сам Собор у Бресті проведено як насильницьку акцію, що змусила більшість православних українських єпископів перейти в унію. Український народ, до того єдиний за вірою, поділено на православних та уніатів. Унія з Римом дала можливість за умов латинізації й полонізації зберегти східний (православний) обряд. Це надзвичайно важливо.

Українська греко-католицька церква стала народною церквою і викликала пробудження національної свідомості українців, виступала засобом захисту мови й самобутності нації. Проте сталося це не одразу, потрібні були роки й роки, щоб у вирі тих подій греко-католицька церква утвердилася. У зв'язку з цим панівні кола Речі Посполитої, спочатку сприяли поширенню унії, самі не вірили в її самодостатність, намагалися використати унію як своєрідний перехідний стан, чистилище для православних, аби полегшити їх навернення в католицизм. Процес розбудови Уніатської церкви тривав до кінця XVII - початку XVIII ст. Часто сповнений відвертої боротьби між уніатами та православними. Так, відбувалось у Луцькій єпархії. Кількома роками після смерті її наставника Кирила Терлецького, одного з ініціаторів унії, єпархія повернулась до православ'я, яке після поновлення у 1620 р. православної ієрархії швидко зміцнювало свої позиції за активної підтримки українського козацтва. Хоча на єпархію призначалися уніатські єпископи, все ж реальної влади тривалий період не мали, оскільки унії тут трималися лише близько 100 парафій та 6 монастирів. У 1646 р. про приєднання до унії оголосила Мукачівська єпархія на Закарпатті. Велика Перемиська єпархія, що виступала проти об'єднання православної та католицької церков із Брестського собору, перейшла в унію 1692 р. разом із своїми 1500 церквами і понад 1 млн. віруючих. Нарешті у 1700 році офіційно перейшла на уніатську й Львівська єпархія, що теж протягом століття зберігала вірність православ'ю. Отже, уніатська церква об'єднала всі єпархії на Правобережжі, західноукраїнських землях і Закарпатті, 1720 р. у Замості (Холмщина) відбувся перший Помісний Собор, який визначив організаційну структуру церкви, зміцнив внутрішню дисципліну, упорядкував її обрядовість. У сфері обрядовості Собор значно поступився західній християнській традиції, зокрема визнавши догмат про філіокве й увівши до богослужбової практики формулу походження Святого Духа — від Бога-Отця, і від Бога — Сина.

Після поділу Речі Посполитої між Росією, Австрією та Пруссією (майже всі уніатські єпархії опинилися на землях, підвладних Російській імперії. Царський уряд доклав надзвичайних зусиль, аби приєднати ці єпархії до Руської православної церкви, як це було століття тому з православною церквою в Україні. Переломним став 1795 р. Під проводом спеціально створеної комісії Синодом Руська православна церква переконувала, а часто погрожували, змушувала уніатських священиків переходити у православ'я і навертати своїх парафіян. У першій третині XIX ст. у Луцькій і Берестейській єпархії налічувалося приблизно 1340 єпархій з 2 тис. священнослужителів, 1,5 млн. віруючих, 40 монастирів. Але їх приєднано до Руської православної церкви у 1839 р. Продовжувала існувати тільки окрема Холмська єпархія, розташована на землях Царства Польського автономної одиниці у складі Російської імперії, підпала під владу патріарха Московського і всея Русі.

Становище уніатської церкви на землях, підпорядкованих Австрійській імперії, виявилось значно кращим. Згодом сюди переходить центр її діяльності. Австрійський уряд проводив стосовно до католицької та уніатської церков політику рівнорядності. Щоб відрізнити одну від одної, все частіше почали вживати назву «греко-католицька». У 1807 р. папською буллою встановлено Галицьку митрополію з правами Київської уніатської митрополії. У XIX ст. Галицька митрополія розквітла. У рамках національно-визвольного руху на західних і на східноукраїнських землях у ній дедалі помітнішою ставала тенденція повернення до старих обрядових форм. Найбільше зростання і повна українізація греко-католицької церкви припадає на період, коли Андрій Шептицький був митрополитом. Напередодні Другої світової війни (1939 - 1945) Галицька митрополія складалась із трьох єпархій: Львівської архієпископії, єпископств Перемиського й Станіславського. Ідейно і фактично до неї належала створена у 1934 р. Апостольська адміністратура Лемківщини. Єпархії поділялись на деканати, парафії. На Закарпатті діяли Мукачівська і Пряшівська єпархії, окрема Керижевацька єпархія створена ще наприкінці XVIII ст. на території Югославії для задоволення релігійних потреб 40 тис. українців — уніатів, які переселилися туди із Західної України.

Після визволення від фашистської окупації і встановлення Радянської влади на західноукраїнських землях, відразу ж почалося винищення уніатської церкви. Існуючий режим справедливо побоювався її як символу національної незалежності України, убачав головного противника духовного впливу на місцеве населення. У березні 1946 р. у Львові 216 священиків, деканів, інших представників кліру, 19 мирян, силоміць зігнаних на Собор після арешту верхівки уніатського духовенства, оголосили про розрив Брестської церковної унії й «повернення» до православної церкви Московського патріархату. Греко-католицька церква в Україні змушена піти у підпілля, стати «катакомбною».

Разом із тим, багато з послідовників Української греко-католицької церкви прибрали вигляду криптоуніатів, тобто прихованих прихильників греко-католицизму, відвідували православні храми, але зберігали специфічну уніатську ментальність і наполягали на традиційних для себе богослужбових і обрядових формах. Дедалі інтенсивніше стали посідати єпархії Російської православної церкви у Центральній, Східній і Південній Україні та за її межами.

Історія протестантизму в Україні. Історію протестантизму в Україні умовно поділяють на кілька хвиль, що припадали на різні періоди.

Перша хвиля. Протестантизм проникає в Україну вже через кілька десятиліть після формування в країнах Західної Європи на територію Польського королівства (як частини союзної держави Польщі та Литви — Речі Посполитої). У самій Польщі прихильниками Реформації церкви виступали із суто економічних і політичних міркувань. На відміну від Західної Європи, протестантизм в Україні позбавлений підтримки широких мас, які здебільшого вороже ставилися до нововірства як чужого народній традиції, як «віри панів», що часто-густо запроваджувалась насильницьким шляхом. Існувало два основних шляхи занесення нових релігійних ідей до України: навчання шляхетського і навіть міщанського юнацтва за кордоном, місіонерська пропаганда через проповідь, відповідну літературу, організацію протестантських громад за підтримки якого-небудь шляхтича або впливового і заможного купця, ремісника, міщанина. Першими організаційно оформленими протестантськими течіями в Україні стали лютеранство і, особливо, кальвінізм, що виникли у 30 - 40 роках XVI ст. Відомо, що у 1539 р. у Вільно (сучасний Вільнюс) відкривається школа при тамтешній лютеранській громаді. Період найбільших успіхів протестантизму цієї «першої хвилі» припав на 60 - 80 рр. XVI ст., коли на всіх українських землях діяло тільки до 500 кальвіністських (реформатських) громад. Тоді ж протестантизм об'єктивно сприяв національно-культурному піднесенню України через розвиток освіти, науки, книгодрукування, утвердження самодостатності рідної мови, пропаганді віротерпимості та свободи совісті.

Друга половина XVII - початок XVIII ст. — період найбільших втрат протестантизму в Україні. Це спричинено насамперед руйнуванням, постійними військовими діями на українській землі, занепадом економічного і культурного життя. Із західноукраїнських земель на протестантизм вівся наступ з боку Римсько-католицької церкви, що спромоглася поновити панівні позиції у Речі Посполитій. Зі східноукраїнських земель протестантизм відтіснявся Руською православною церквою, яка у 80-х роках XVII ст. підпорядкувала собі православну церкву в Україні. Не дивно, що у першій половині XVIII ст. переважно на західноукраїнських землях залишалося фактично близько 20 лютеранських і реформатських об'єднань.

Друга хвиля протестантизму в Україні почалася з другої половини XVIII ст. Центр діяльності переходить з правого берега Дніпра на лівий. Протестантизм втрачає переважно «західноукраїнський» характер і стає фактором релігійної історії всієї України. Тоді ж ряди українських протестантів поповнили десятки тисяч родин іноземних переселенців, яких уряд запросив для господарського освоєння південноукраїнських земель, відвойованих у Кримського ханства і Туреччини. З другої половини XIX ст. в Україну, де формувався індустріальний район гірничодобувної і машинобудівної промисловості, почали запрошувати також іноземних інженерів, значна частина яких теж сповідувала різні напрями протестантизму. Поселенці та інженери не тільки істотно сприяли розвитку народного господарства України, а й поширювали свою віру серед тисяч українських робітників, які працювали на їх чималих земельних наділах, або під їх керівництвом на заводах і шахтах. Протестантські організації діяли на засадах самоврядування і контролювалися владою Російської імперії. Ставлення російського уряду до протестантів будувалося на принципі повної віротерпимості. Постійно існувала лише заборона на вільну проповідь свого вчення серед «осіб іншого сповідання» (вважай — православних), і деякі обмеження стосувалися змішаних шлюбів. До 1917 р. протестанти становили 3 % населення Російської імперії (п'яте місце серед інших конфесій). Сприятливе політичне середовище призвело до створення у протестантів розгалуженої церковної організації. Найбільшим розмахом відзначалася діяльність остаточно конституйованої Євангелічно-лютеранської церкви, до складу якої входили й українські лютерани.

Третя хвиля протестантизму на території України наприкінці XIX — першій третині XX ст. пов'язана з поширенням нових протестантських течій: баптизму, адвентизму, згодом п'ятидесятництва, а також поновленням діяльності лютеранських і кальвіністських об'єднань на західноукраїнських землях. Від початку існування течії протестантизма зазнавали переслідувань. Руська православна церква вбачала у їх поглядах близькість до однієї із заборонених єресей. А царський уряд взагалі спочатку оголосив баптизм «однією з найнебезпечніших сект». Легального статусу секти набули після знаменитого маніфесту Миколи II «Про дарування населенню непорушних основ громадянської свободи на засадах реальної недоторканності особи, свободи совісті, слова, зборів і союзів» (17 жовтня 1905 року). Не було у нових протестантських течіях порозуміння між собою. Не існувало злагоди між ними й традиційними протестантськими визнаннями (лютеранством і кальвінізмом). Основна причина те, що ряди кожного з напрямів поповнювались з одного й того самого середовища.

Офіційною датою започаткування баптизму в Україні вважається 1867 р. У 70 - 80 рр. XIX ст. підготовлений попередніми протестантськими впливами баптизм поширювався у багатьох населених пунктах Лівобережної та Південної України. На початку 80 p. XIX ст. перша група українців — баптистів сформувалася у Західній Україні. В усій Україні тоді ж налічувалось 20 тис. баптистів. З 90 рр. XIX ст. розпочався процес формування ідейно-догматичної системи, вироблення норм в нутрі та позарелігійного життя. Перше післяреволюційне десятиріччя самі духовні керівники баптизму називають «золотим десятиріччям». Зайнята боротьбою із Руською православною церквою, Радянська влада не занадто переймалась справами інших конфесій. Тому тоді спостерігалося швидке зростання і поширення баптистських громад, створення ними колективних господарств, комун і кооперативів, організації Баптистської спілки молоді (Бапсомолу). У Мелітопольському районі Бапсомол об'єднував, до речі, 90 % молоді.

У травні 1921 р. відбувся II Всеукраїнський з'їзд баптистів, який проголосив створення Всеукраїнського союзу баптистів. Пізніше союз увійшов до складу всесоюзного об'єднання. До Всеукраїнського союзу на федеративних засадах входили інші регіональні союзи. Всеукраїнський союз очолювало правління, що складалося з 12 пресвітерів і мало декілька відділів. Старший пресвітер керував діяльністю громад на території певної області. Хоча кожна громада мала свою церковну раду, все ж була зобов'язана виконувати рішення старшого пресвітера, а через нього — центрального проводу. Найвищим законодавчим органом братства вважався з'їзд, який обирав правління і затверджував програму роботи у міжз'їздівський період. В Україні видавався журнал «Баптист України». За баптистською статистикою 30-х рр. XX ст., на західноукраїнських землях діяло 23 громади Союзу слов'янських баптистів, що налічували приблизно 4 тис. віруючих. Союз володів 19 молитовними будинками, орендував 42 зали для зібрань, мав 37 дитячих і юнацьких гуртків, 65 недільних шкіл, видавав газети і журнали. У серпні 1928 року було створено перший національний осередок баптизму — Союз українських євангельських християн — баптистів.

У Росії сформувалася ще одна течія баптизму — євангельське християнство. У 70 рр. XIX ст. у великосвітських петербурзьких салонах під впливом проповідей англійця Гренвілла Редстока. Однак дуже швидко євангельська проповідь втратила вплив на соціальну верхівку й звернулася до широких верств населення. У 1880 р. у Харкові утворилася перша громада євангельських християн. Громади євангельських християн існували також у Західній Україні. У 1920 р. конституюється Союз слов'янських зборів євангельських християн у Польщі, до якого ввійшли поляки, українці, росіяни, чехи, які жили у Західній Україні. У 1933 р. це об'єднання євангельських християн найзначніше на західноукраїнських, білоруських та східно-польських землях, що налічувало 66 громад.

Зародження в Україні адвентизму (переважно у вигляді адвентистів сьомого дня) пов'язане з діяльністю європейських центрів адвентизму, насамперед у Гамбурзі. Тут у другій половині XIX ст. створено Міжнародне трактатне товариство, що розповсюджувало адвентистську літературу, а також біблійна школа, де готувались місіонери для роботи у Східній Європі. В Україні перші групи адвентистів виникали у місцях найбільшого зосередження німецьких колоній. У середині 80-х рр. XX ст. місіонер Луї Конраді став пресвітером першої громади адвентистів у колонії Бердубулат (тепер с. Привольне) в Криму. Якщо у 1924 р. офіційна статистика налічувала 11500 адвентистів, то в кінці 30-х років майже 25 тисяч віруючих. Разом із членами сімей адвентисти мали вплив на 40 тисяч населення України. Адвентизм поширений і в Західній Україні.

Перші кроки п'ятидесятництва на Україні пов'язані з іменем Івана Воропаєва, який у 1921 р. приїхав до Одеси з Північної Америки, де кілька років перебував в еміграції, почав активно проповідувати новий протестантський напрям серед баптистів, адвентистів і православних, обернувши у нову віру багатьох прихильників. У 1922 р. в Одесі відкрилась перша п'ятидесятницька громада, члени якої розгорнули місіонерську діяльність, подорожуючи по всій Україні. У 1926 р. створюється Всеукраїнський союз християн євангельської віри (ХЄВ), який об'єднав 350 громад і 17 тис. віруючих. З 1928 р. почав виходити журнал «Євангеліст». Однак сформувати церковну структуру в Україні п'ятидесятникам до Другої світової війни не вдалось. У 20 - 30 рр. на Волині та Галичині, знову-таки завдяки проповідницьким зусиллям закордонних місіонерських центрів, сформувалася ще одна п'ятидесятницька течія — християн віри євангельської. У 1929 р. відбувся Перший з'їзд п'ятидесятників Східної Польщі, Західної Білорусі та Західної України, де прийнято рішення про створення Союзу зборів християн віри євангельської з центром у Лодзі.

У 20 - 30 рр. на Україну повертається лютеранство і кальвінізм, це пояснюється тим, що події Першої світової війни, революції у Росії та Європі, розвиток у Західній Україні національно-визвольного руху й активізація національно-культурної діяльності численних громадських, кооперативних, освітніх, наукових організацій — зумовило загальне політичне й духовне піднесення українського населення регіону, урізноманітнення релігійного життя. Польська влада до середини 30-х років XX ст. доволі терпимо ставилася до релігійних рухів поза офіційною Римсько-католицькою церквою.

Нарешті, новоутворені українські лютеранські і кальвіністські громади спиралися на матеріальну, моральну, організаційну підтримку українських емігрантськріх церков у США і Канаді, допомогу протестантських об'єднань Західної Європи.

У 1922 р. створюється в Західній Україні перша українська реформатська громада. На початку 30-х рр. існувало вже кілько десятків громад, у тому числі у Львові, Коломиї, Станіславі, об'єднуючи у своїх рядах 1,5 тис. українців — кальвіністів. У 1931 р. у Молодятині відбувався перший з'їзд українських кальвіністів, а пізніше на конференції у Коломиї, розв'язано питання об'єднання у Союз українських євангельсько-реформованих громад). До його складу входило 68 релігійних осередків з 2760 дорослими віруючими. Ознакою кальвіністського руху в Західній Україні стало набуття ним виразних національних рис. Недарма вся усна та друкована пропаганда, проповідь і культ велися тільки рідною українською мовою.

У 30-ті рр. всі протестантські течії незалежно від їх територіального розташування та напрямів діяльності спіткала однакова доля: керівників громад і найактивніших віруючих вислано до Сибіру, закатовано у тюрмах чи таборах, декому пощастило емігрувати. У період пом’якшення політики режиму в релігійному питанні і до кінця 80-х рр. функціонування протестантської конфесії відбувалося, по суті, на двох рівнях: перший — офіційний, або легальний; (охоплювались громади, що сприйняли законодавство, зареєстровані в органах влади). Другий — неофіційний, або нелегальний. Сюди входили частина лідерів та віруючих громад християн — баптистів, п'ятидесятників, адвенстистів-реформістів. їх діяльність оголошено протизаконною. Окрім незареєстрованих осередків, діяли менші секти і навіть просто групи з кількох десятків віруючих визначеної або напіввизначеної конфесійної орієнтації. Істотного впливу на загальну релігійну ситуацію в Україні та розвиток протестантизму такі громади не мали. Осередком офіційного протестантизму став Союз євангельських християн — баптистів (створений у 1944 р. до 1963 р. об'єднав у своїх лавах основні протестантські течії). Союз будувався на федеративних принципах, тобто окремі осередки мали право на місцеві, регіональні, республіканські утворення. Однак підпорядковувалися єдиному центру — Всесоюзній раді євангельських християн — баптистів у Москві.

Події середини 80 - початку 90 рр. привели до значних змін у релігійному житті України.

По-перше, наявна чітка тенденція зростання питомої ваги віруючих серед дорослого населення (понад 18 років) України. Якщо на початку 90-х рр. XX ст. тих, хто називав себе віруючим, було трохи більше 40 %, то на початку XXI ст. — уже понад 60 %. Якщо раніше на чолі руху стояли люди, чиї релігійні почуття пригнічувалися, то нарешті змогли активізувати діяльність, дедалі більшою мірою демонструвати власні релігійні переконання. Шлях людей до релігії полегшується нині низкою обставин: після краху тоталітарного режиму в масовій свідомості утворився вакуум, який нині поступово заповнюється і відроджуваною національною свідомістю, і новим відчуттям громадянськості, і релігією. Збереглися відчутні релігійно-культурні традиції, особливо у західноукраїнському регіоні. Залишається загальнодуховна потреба в релігії, що полегшує людські біди, знімає стресові навантаження, обіцяє заступництво з боку Всевишнього. Зміни соціальної структури у бік виразної нерівності (багаті — бідні) викликали гостру потребу в релігійному милосерді та добродійності. Нарешті, у суспільстві складається доброзичливо-зацікавлене ставлення до релігії завдяки активній її популяризації з боку засобів масової інформації.

По-друге, помітно пожвавились інституційні прояви релігії. Загалом станом на 1 січня 2003 року у країні зареєстровано 26271 релігійна громада (1076 — діяли без реєстрації). Це — удвічі більше, ніж у 1991 р. В Україні є 25871 священнослужитель, 344 монастирі з 5864 ченцями і черницями, 249 місій, відкрито понад 150 духовних навчальних закладів, майже 10 тис недільних шкіл, виходить 334 періодичних видань. У розпорядженні релігійних організацій є 19112 культових споруд (церкви, храми, мечеті, синагоги тощо), 2332 — у процесі будівництва. Пожвавлення релігійної діяльності пояснюється зняттям обмежень на діяльність релігійних організацій і полегшенням їхньої реєстрації в Україні.

По-третє, розширився релігійний спектр. У сучасних умовах в Україні кількість відомих релігій сягнула за сто, однак 99,5 % усіх релігійних утворень належать до 25 основних віровизнань або напрямів. На початку XXI ст. 70 % дорослого населення України назвали себе православними, 7 % — греко-католиками, 2,2 % — протестантами, менше 1 % — римо — католиками, мусульманами, іудеями.

Сучасна релігійна ситуація в Україні відзначається деякими особливостями. Значний відсоток (від 20 до 25) громадян коливається між вірою та невір'ям. Решта — невіруючі, переконані атеїсти, просто байдужі до релігії. Релігійність сучасних українських віруючих має помітно поверховий характер і в багатьох випадках зводиться лише до прийняття відповідної атрибутики й виконання формальних вимог (хрещення, носіння натільного хрестика тощо). Лише 20 % віруючих відвідують службу Божу раз на тиждень або частіше, ще 20 % — раз на місяць, половина — тільки у дні релігійних свят. Релігійна свідомість людей віруючих і невіруючих, відрізняється помітною невизначеністю. Як правило, люди визнають існування Бога, однак не завжди визнають існування диявола; вірять в існування душі, гріха, раю і пекла. Ці поняття набувають нині не тільки релігійного, а й морального забарвлення. Причому третина віруючих, половина тих, хто коливається між вірою та невір'ям, шоста частина невіруючих і атеїстів примудряються одночасно вірити у переселення душ.

Релігійність населення західноукраїнського регіону є повністю вищою за релігійність інших регіонів України. Ще до початку перших реальних кроків у лібералізації радянської державної політики стосовно релігії на сім західноукраїнських областей припадало більше половини зареєстрованих релігійних громад. Незважаючи на те що зменшилася чисельність віруючих усе ж 80 % дорослого населення є віруючими. Якщо в Україні на один населений пункт припадає в середньому одна громада, то в західних областях у 2 - 3 рази більше. Центрами поширення нетрадиційних релігій, навпаки, є Донецька, Київська області, Автономна Республіка Крим — регіони без усталеної історичної традиції, або такі, де результати політики викорінення релігії виявилася найуспішнішими. Центр релігійної діяльності перемістився у міста (у дореволюційний період та у перші десятиліття Радянської влади релігійним було насамперед українське село). Особливість відображає загальну для всіх більш-менш розвинутих країн тенденцію до урбанізації. Релігійні організації мають гостру потребу у культових спорудах. Незважаючи, що відповідно до двох березневих (1992 і 2002 рр.) указів Президента України релігійним організаціям передано понад 3000 культових споруд і 8000 одиниць церковного майна, ще 3638 споруд збудовано упродовж 1992 - 2002 рр., приблизно 25 % нині діючих культових споруд є лише пристосованими для молитовних цілей, ще 25 % — орендуються з тією ж метою. Рівень забезпеченості різних релігійних конфесій культовими спорудами різна. Якщо православні і католицькі об'єднання мають потребу в кваліфікованих кадрах священнослужителів, то в протестантських громадах завдяки створеній власній системі духовної освіти їх у 2 - 3 рази більше, ніж громад. Зважаючи на протестантський принцип «загального священства», не вбачається проблеми у протестантському середовищі. У православ'ї стався розкол.

Зараз діють:

Українська автокефальна православна церква, що перебуває під духовною опікою глави українських церков в Америці і в діаспорі митрополита Константина (Багана), предстоятель — митрополит Мефодій (Кудряков). Українська православна церква Київський патріархат, її очолює патріарх Київський і всієї Русі-України Філарет (Денисенко). Українська православна церква Московського патріархату, очолювана митрополитом Київським і всієї України Володимиром (Сабодан). Діяльність Православних Церков в Україні охоплює — 1110 зареєстрованих і незареєстрованих релігійних громад Української автокефальної православної церкви, 3 монастирі, 676 священнослужителів, 789 культових споруд, що вже діють чи споруджуються, 7 навчальних закладів, 248 недільних шкіл, 5 періодичних видань;

Українська православна церква Київського патріархату охоплює 3196 релігійних громад, 31 монастир, 2514 священнослужителів, 2206 культових споруд 17 навчальних закладів, 881 недільну школу, 25 періодичних видань;

Українська православна церква Московського патріархату охоплює 10042 релігійні громади, 144 монастирі з 4046 ченцями, 8285 священиків, 8542 культові споруди (1018 — у будівництві), 15 навчальних закладів, 3245 недільних шкіл, 116 періодичних видань.

Відродження Української греко-католицької церкви свідчило про зростання української національної самосвідомості. Швидкому відродженню греко-католицької церкви сприяло те, що з 4418 православних парафій України близько половини припадали на західноукраїнські землі. Релігійна мережа греко-католицької церкви повністю відновлена. 16 січня 1991 р. папа Іоанн Павло II відновив діяльність римсько-католицьких дієцезій в Україні і призначив єпископів у Львові, Кам'янці-Подільському, Житомирі. У 1992 р. Україна встановила дипломатичні відносини з Ватиканом, Папа призначив першим Апостольським Нунцієм в Україні архієпископа Антоніо Франко. Пізніше Папа Іоанн Павло II проголосив Львівського митрополита архієпископа Мар'яна Яворського кардиналом. Тоді ж став кардиналом глава Української греко-католицької церкви Любомир Гузар. Отже, уперше в історії Україна має своїх кардиналів, а Львів — єдине місто у світі, де є відразу два кардинали. На початку 2003 р. Римсько-католицька церква мала 840 зареєстрованих громад, 77 місій, 477 священнослужителів, у тому числі 11 єпископів, сотні культових споруд. Римсько-католицька церква в Україні має 7 дієцезій (Львівська архідієцезія, дієцезії Київсько-Житомирська, Кам'янець-Подільська, Луцька, Мукачівська, Харківсько-Запорізька і Одесько-Сімферопольська).

Буддизм. Новітня історія буддизму в Україні починається з кінця 80-х років, коли з Бурятії до Донецька приїхав буддійський монах Дорже Жамбо-лама. Завдяки його проповідям. Дхарми (Вчення) на Україні з'явилися спочатку перші буддисти — миряни, а потім і ченці. Відразу ж після розвалу Радянського Союзу у 1991 р. була зареєстрована перша в Україні буддійська громада у Донецьку, того ж року були зареєстровані ще дві обласні буддійські громади у Луганську і Харкові, а також з'явилися буддійські групи в Києві, Москві, Білорусі і Башкортостані. У 1993 р. керівники цих громад і груп прийняли рішення про об'єднання в єдину організацію — Буддійський духовний Орден Лунг-жонг-па, главою якого був одноголосно обраний Дорже Жамбо.

У цьому ж році у пожертвуваному Ордену однією мирянкою будинку із земельною ділянкою був заснований перший в Україні буддійський монастир — Храм Шейчен-линг. Сама ж мирянка прийняла чернечі обітниці, ставши першою українською буддійською черницею. Розбудова монастирських споруд триває.

Інший відомий Буддійський Центр виник у 1994 р. у Луганську завдяки невеликій групі ентузіастів. У 1995 р. на запрошення Буддійського Центру Луганськ відвідав відомий тибетський монах Лама Оле Нідал.

Тоді на його публічній лекції близько 200 чоловік прийняли Обітниці Притулку. У 1997 р. кількісно зростаючий Центр отримав офіційний статус релігійної організації.

Разом із кількома іншими об'єднаннями і групами (Стаханов, Рубіжне, Лисичанськ тощо) Центр з 1998 р. входить до Асоціації Буддистів Карма Каг'ю в Україні.

В Україні діє буддійська асоціація «Серединного Шляху» з кількома тисячами послідовників, її фундатор Сергій Бугаєв називає себе «першим патріархом» нового напряму в буддизмі, який поєднує елементи дзен і тантри. Центри «Серединного Шляху» зареєстровані у Києві, Вінниці, Харкові і ще в 5 містах України. Якщо на початку 90-х років XX ст. офіційно було зареєстровано тільки 7 буддійських громад, то на початку XXI ст. — уже 38.

Кількість громадян України, які сповідують буддизм, за різними оцінками становить від тисячі до 5 тисяч осіб. Зріс інтерес до буддизму і у суспільстві.

Іслам. Нині триває процес повернення до Криму кримських татар. Послідовниками ісламу в Україні є також представники тих народів, які сповідували його з дідів — прадідів. Це — татари волзькі, дагестанці, азербайджанці, узбеки, абхазці та ін. Тепер щоденно виконують хоча б дворазовий намаз 10 - 12 %. За підрахунками самих мусульман, на території України постійно мешкає 1,5 - 2 млн. мусульман різних національностей. Продовжується відродження мусульманських релігійних громад. Якщо у 1991 р. їх налічувалося 34, то на початку 2005 р. в Україні діяло 452 мусульманські громади з 436 служниками культу, у розпорядженні яких 151 культова споруда. Більшість громад підпорядковані Духовному управлінню мусульман Криму.

Вищим органом влади у Криму є Курултай (з'їзд) мусульман Криму. На Україні діють два самостійних центри ісламу — Духовне управління мусульман України у Києві, створене 1993 року Духовний центр мусульман України у Донецьку.

Поширення ісламу за межами автономної республіки Крим пов'язане з діяльністю всеукраїнської громадської організації «Арраїд». Основними завданнями цієї організації є благодійна діяльність у різних регіонах України і підтримка культури ісламу. Мусульмани, які живуть в Україні, прагнуть знайти своє місце у процесі розбудови в країні демократичного суспільства.

Міжконфесійні конфлікти в сучасній Україні не набули такої гостроти, як бувало раніше. Релігійні організації за поодинокими винятками намагаються не долучати державні органи влади для вирішення внутрішніх непорозумінь.

Однак не можна не помічати деякі «лінії напруги», що пролягають: між трьома православними церквами; між православними церквами, з одного боку, і греко-католицькими громадами і Римсько-католицькою церквою — з другого; між «традиційними» церквами (включаючи православну, греко-католицьку, римсько-католицьку, а також протестантські деномінації) і нетрадиційними релігійними організаціями.

Сприятливим ґрунтом для міжконфесійного розбрату є відсутність досвіду діалогу між усіма релігіями в Україні упродовж майже всієї її історії.

ДЖЕРЕЛА:

Політологія. Основні поняття і логічні схеми: Посібник / В.А. Мельник. — Мн.: Вишейшая школа, 2003.; Політологія. За ред. Бабкіної О.В., Горбатенка В.П. — К: Академія, 2001.; Політологія. Під ред. Радугіна А.А. — Москва: Центр, 2004.; Релігієзнавство. Під ред. Радугіна А.А. — Москва: Центр, 2005.