Політологічна енциклопедія Книга V - Карасевич А.О, Шачковська Л.С. 2016

Печерські преподобні Антоній і Феодосій

ПЕЧЕРСЬКІ ПРЕПОДОБНІ АНТОНІЙ І ФЕОДОСІЙ (983 - 1073 рр., 1036 - 1074 рр.)

Засновники Києво-Печерської лаври, якій судилося стати провідним монастирем усіх східних слов'ян, найвизначніші церковні діячі Київської Русі, святі Антоній і Феодосій залишили незгасимий слід у духовному розвиткові нашого народу.

Преподобний Антоній народився у 983 р. у місті Любечі на Чернігівщині мав світське ім'я Антипа. З дитячих років присвятив себе богоугодним справам. На той час чернецьке життя на Русі було ще мало відоме. Тому юний Антипа вирушив до грецької землі, що славилася своїми монастирями, й оселився на Святій горі Афон. Праведне життя афонських ченців справило на юнака величезне враження, і невдовзі він приймає постриг під ім'ям Антоній.

У 1013 р., за наполяганням свого наставника, Антоній повертається на Русь, аби сприяти там розвиткові чернецького життя. Прибувши до Києва, він обходить усі чернечі обителі з метою обрання місця для подальшої служби і проживання. У Києві на той час уже існувало кілька монастирів, заснованих ченцями-греками, але всі вони, на думку Антонія, були надто комфортними. Афон навчив його іншому. У цей час помирає Володимир, почалися безчинства і чвари. Тому Антоній повертається знову на Афон. Коли ж на великокнязівському престолі перебував Ярослав Мудрий, Антоній знову з'явився у Києві.

Пошуки гідного пристанища приводять Антонія до заміської князівської резиденції Берестове. Тут на дніпровських кручах він знаходить залишену свого часу Іларіоном печеру, в якій і оселився. Незабаром слава про праведного і мудрого ченця розійшлася київською землею, до нього почали приходити люди з різними життєйськими питаннями — просили благословення, інші слухали настанови і жили за прикладом Антонія. Згодом у нього з'явилися послідовники. Вони почали розширювати печерний монастир, викопали кілька келій і збудували під землею невеличку церкву.

Невдовзі Печерський монастир, хоч і не мав на той час офіційного статусу, перетворився в найбільший духовний осередок Київської Русі. Тут проживали відомі церковні та громадські діячі, зокрема Никон, колишній митрополит Іларіон. Слава про Антонія Печерського була настільки великою, що син Ярослава Ізяслав, який успадкував у 1054 р. київський престол, насамперед прийшов до нього за благословенням. Він передав ченцям Берестову гору, на якій згодом і розкинувся Києво-Печерський монастир.

У цей час прийшов до монастиря і благочестивий Феодосій. Він народився близько 1036 р., у місті Васильїв (нині Васильків), у боярській родині. Отримав гарну освіту, виявив неабиякі здібності у навчанні та засвоєнні книжної мудрості. Відповідно до соціального становища батьків Феодосій мав присвятити себе службовій кар'єрі, натомість він мріяв про чернецьке життя. Антоній був спочатку проти прийому його до своєї братії.

Мотив був один — тяжке чернече життя, позбавлене всіх радощів побуту. Але Феодосій зумів переконати видатного аскета в серйозності свого рішення. Наставництво і постриг двадцятилітнього юнака, якому судилося прославити Печерський монастир, було доручено блаженному Никону. За смиренне життя і високу духовність Феодосій невдовзі був висвячений в ієродиякони, а потім і в ієроченці, він фактично став правою рукою Антонія.

Згодом стосунки монастиря з владою стали напруженими. Непримиренність до зла, несхибна принциповість аскета ставили Антонія часто в опозицію до великокнязівської влади. Перший конфлікт виник у зв'язку з постригом близького до Ізяслава молодого боярина Варлама, прийнятого в монастир проти волі його батьків. Конфлікту з Ізяславом сприяла ще й прозахідна політична орієнтація князя, одруженого з дочкою польського князя Болеслава ІІ Сміливого, та його прихильність до Ватикану. Не раз київський князь погрожував покарати Антонія та закрити монастир, але змушений був зважати на його популярність.

Преподобний Антоній, віддаючи перевагу усамітненому аскетичному життю, 1061 р. поставив над братією Варлама, а сам викопав собі окрему печеру на сусідній горі. Невдовзі тут з'явилося ще кілька печер. Так виник новий печерний лабіринт, який пізніше дістав назву Ближніх, або Антонієвих, печер — на відміну від старих, що стали називатися Дальніми, або Феодосієвими.

Після переведення у 1062 р. Варлама до князівського Дмитріївського монастиря Антоній поставив печерським ігуменом Феодосія, за якого чернецька громада збільшилася до 100 чоловік. Коли маленька церква не змогла вміщувати братію, преподобний Антоній благословив збудувати на горі над печерами церкву Успіння Пресвятої Богородиці, аби ченці, продовжуючи жити у своїх підземних келіях, могли провадити в ній богослужіння. За легендою, одного разу, коли Антоній молився, сталося диво: його, разом з Феодосієм, було перенесено у Константинополь і явлено Богородиці. Від неї вони отримали золото, яке дали майстрам-будівничим, аби ті, за велінням Богоматері, йшли до Києва для зведення нової церкви. Коли ж майстри, які прибули до монастиря, почали розпитувати Антонія, де б він хотів збудувати храм, святий молився три дні і на останній день велів визначити розміри майбутньої церкви, змірявши її масштаби за допомогою золотого пояса, взятого з ікони Спасителя Шимоном, сином варязького князя, коли той залишав свою вітчизну. Тридцять поясів завдовжки, двадцять завширшки — таке було веління Господа. Успенський собор, закладений 1073 р. (збудований у 1078 р.), став основою майбутньої Верхньої Лаври, головним храмом Печерського монастиря.

Преподобний Антоній, хоч і був суворим аскетом, пристрасним молитвеником та цілителем, не стояв осторонь політичних подій, що відбувалися у державі. Коли у 1068 р. спалахнуло повстання проти Ізяслава, змушеного рятуватися втечею за кордон, Антоній підтримав повсталих. Наступного року, коли Ізяслав, за допомогою польських військ, повернувся до Києва, Антоній на знак протесту залишив столицю і пішов до Чернігова, де був прийнятий Ізяславовим братом Святославом. Згодом він повертається до Києва. Улітку 1073 р. Антоній помер і був похований у своїй лаврській печері.

ДЖЕРЕЛА:

Енциклопедія політичної думки / Пер. з англ. за ред. Н. Лисюк. — К., 2000; Українське державотворення: Слов.-довід — К., 1997.