Політологічна енциклопедія - Карасевич А.О, Шачковська Л.С. 2016

Атеїзм

АТЕЇЗМ (від грец. безбожний), безвірництво — світогляд, який характеризується відсутністю віри в існування будь-яких богів, духів, інших «потойбічних» істот тощо. Атеїзм протиставляється вірі в існування надприроднього — теїзму у формі багатобожжя (політеїзму) або єдинобожжя (монотеїзму). Деяким релігіям (буддизм, наприклад) притаманна відсутність віри у персоніфікованого бога. Інколи такі релігії називають атеїстичними.

Багато з тих, хто вважає себе безбожниками, скептично ставляться до всіх «надприродних» істот чи явищ, цілком логічно вказуючи на відсутність емпіричних свідоцтв їх існування. Інші наводять аргументи на користь атеїзму, спираючись на філософію, соціологію чи історію. Хоча більшість з тих, хто називає себе безбожниками, є прихильниками світських філософій таких як гуманізм та натуралізм, не існує єдиної ідеології чи шаблону поведінки, притаманних усім атеїстам.

Поняття «безбожжя» («атеїзм») з'явилося у часи середньовіччя, як зневажливий епітет, що застосовувався по відношенню до людини або вчення, що знаходилися у конфлікті з поширеним тоді християнським єдинобожжям. І лише пізніше це слово почало означати певну філософську позицію.

З розповсюдженням свободи переконань, свободи думки, наукового скептицизму та критики релігії, цей термін почав набувати конкретнішого значення і використовуватися атеїстами для самовизначення.

Частина незрозумілостей і суперечок, що стосуються визначення атеїзму, виникають з неоднозначностей у визначеннях таких слів, як «божество» та «бог». Так як існує безліч абсолютно різних уявлень про «надприродне», виникли різні думки щодо того, до яких з них має відношення термін «атеїзм». Якщо вважати «теїзм» вірою в єдиного персоніфікованого бога, то людей, які вірять у безліч інших богів, деїстів і навіть політеїстів можна класифікувати як атеїстів. У XX ст. такий підхід втратив популярність, тому що термін «теїзм» почав трактуватися радше як вияв віри у будь-яке божество.

Філософи, такі, як Ентоні Флу і Майкл Мартін, розрізняють слабкий (негативний) і сильний (позитивний) атеїзм. Сильний атеїзм — відстоювання твердження, що богів не існує. Слабкий атеїзм включає в себе всі інші форми відсутності теїзму. Відповідно до цього поділу, будь-яка людина є або теїстом, або «сильним», або «слабким» атеїстом. Терміни сильний і слабкий з'явилися порівняно недавно, проте еквівалентні їм терміни негативний і позитивний атеїзм вже використовувалися у філософській літературі та (у дещо іншому сенсі) католицькими апологетами. Відповідно до такого розмежування атеїзму, більшість агностиків є «слабкими» атеїстами.

Стихійний атеїзм — атеїзм, заснований на чомусь іншому, крім науки (наприклад, як наслідок звичайного здорового глузду або скептичного способу мислення, відсутність інтересу до «надприродного», незнання про наявність релігій та ін.)

Науковий атеїзм — це атеїзм, заснований на природознавстві, коли в якості основного інструменту розгляду питання про існування бога (богів) використовується науковий метод.

За практичним, або прагматичним атеїзмом, також відомим як апатеізм, люди живуть не надаючи значення наявності або відсутності богів, і пояснюють явища природи без допомоги потойбічних сил. При цьому існування богів не заперечується і не стверджується, але може бути визнане необов'язковим або марним. Відповідно до цієї точки зору, боги не надають життю сенсу і не впливають на повсякденне життя.

Теоретичний атеїзм використовує апарат логіки для перевірки концепцій про богів на суперечливість. Наявність суперечностей у таких концепціях є доказом неіснування богів. Наприклад, якщо догми якого-небудь віровчення визначають деякі властивості для свого бога, то логічна суперечливість таких властивостей доводить відсутність даного бога. Крім того, для теоретичного атеїзму характерний виклад конкретних аргументів проти існування богів у відповідь на типові аргументи на користь віри, такі як теологічний аргумент або парі Паскаля, а також використання різних метафізичних, психологічних та епістемологічних доводів проти тезисів теїзму.

Згідно з епістемологічним атеїзмом, люди не можуть пізнати бога або визначити, існує він чи ні. В основі епістемологічного атеїзму — агностицизм, що набуває різних форм. В іманентній філософії божественність невіддільна від світу як такого, у тому числі і від людського розуму, а свідомість кожної людини замкнута у суб'єкті. Відповідно до цього виду агностицизму, таке обмеження у принципі не дозволяє робити висновки про існування Бога, будь то віра або логічний умовивід.

Раціоналістичний агностицизм Канта та Епохи Просвітництва приймає тільки знання, отримане за допомогою людської раціональності. Стверджується, що богів принципово неможливо виявити, отже, неможливо знати, чи вони існують. Скептицизм,

заснований на ідеях Юма, стверджує, що ні про що неможливо знати напевно, й виходить, неможливо з'ясувати, що бог існує. Відношення агностицизму до атеїзму оскаржується; агностицизм можна вважати окремим поглядом на світ.

До інших форм атеїстичної аргументації, які можна назвати епістемологічними, відносяться логічний позитивізм і ігностицизм, які стверджують, що такі терміни, як «бог», і такі висловлювання, як «Бог — всемогутній», позбавлені сенсу. Згідно з теологічним нонкогнітівізмом, фраза «бог існує» — не твердження, а нісенітниця. Велися суперечки, чи можна таку точку зору віднести до категорії атеїзму або агностицизму. Філософ Альфред Джулс Айер заперечував обидві ці категорії, стверджуючи, що вони помилково визнають фразу «бог існує» твердженням. Він вважав нонкогнітівізм окремої, самостійної категорією.

До відносного метафізичного атеїзму належать такі течії, як пантеїзм — «Бог або Природа» у Джордано Бруно та Спінози та панентеїзм, тобто концепція «Бог-природа», що розвивалася від Еріугени і до Гегеля. Метафізика деїстів Чербері, Руссо, Вольтерa, Лессінга також заперечує бога-індивідуума, який зацікавлений у долі всесвіту і людства, а отже, відкидає і всі авраамічні релігії і більшість інших історичних і сучасних вірувань, а деїзм не можна віднести до відносного метафізичного атеїзму, оскільки передбачається бог-творець, який повинен був хоча б один раз володіти такою особистісною якістю, як воля.

Такі філософи, як Людвіг Фейєрбах та Зигмунд Фрейд, стверджували, що віра у Бога і релігія — людські винаходи, створені, щоб задовольнити різні психологічні і емоційні потреби. Цю думку поділяють і більшість буддистів. Карл Маркс та Фрідріх Енгельс, під впливом праць Фейєрбаха, стверджували, що віра у Бога і релігія — це засоби соціального контролю, які використовуються владою для експлуатації трудящих класів. Історик Едуард Гібон писав із цього приводу: «Всі свої релігійні культи народ Стародавнього Риму завжди вважав однаково істинними, філософи — однаково помилковими, а правителі — однаково корисними». Згідно з Михайлом Бакуніним, «ідея бога тягне за собою зречення від людського розуму і справедливості, вона є саме рішуче заперечення людської свободи і неминуче призводить до рабства людей у теорії і на практиці». Він «перевернув» знаменитий афоризм Вольтера про те, що «якщо б Бога не було, його варто було б винайти», і написав, що «якби Бог справді існував, варто було б знищити його».

Європейський атеїзм йде корінням до досократичної грецької філософії, але не виділяється як окрема течія до кінця Епохи Просвітництва.

Грецький поет Діагор (V ст. до н. е.) відомий як «перший атеїст» і затятий критик релігії і містицизму. Критій бачив релігію як людський винахід, який за допомогою залякування ставить людей у деякі рамки моралі. Ксенофан, критикуючи антропоморфізм богів грецької народної релігії, яким він протиставив якесь єдине світове божество, першим висунув ідею про те, що саме люди створили богів за своїм образом і подобою:

«Але якби бики, коні і леви мали руки і могли б ними малювати і створювати твори (мистецтва), подібно до людей, то коні зображували б богів схожими на коней, бики ж схожими на биків...»(«Досократські філософи», ч.1, Каз., 1914, с.).

Атомісти, такі як Демокріт, намагалися описати світ лише матеріалістичним способом, не посилаючись на духовність та містицизм. До інших досократиків, що, ймовірно, мають атеїстичні або агностичні погляди, відносяться Продік, Протагор і Теодор.

Сократ звинувачувався в атеїзмі за те, що викликав в афінян невпевненість у богах, яких шанувало місто. Хоча сам філософ заперечував звинувачення в атеїзмі. У кінцевому підсумку він був засуджений до смерті.

Епікур оскаржував безліч релігійних доктрин, включаючи життя після смерті і божественну сутність. Він вважав, що душа матеріальна і смертна. Хоча епікуреїзм не виключає наявності богів, Епікур вірив, що, якщо боги й існують, то до людства їм байдуже.

Секст Емпірик вважав, що необхідно скасувати покарання за скептицизм, відомий як пірронізм, у якому немає нічого жахливого, і атараксія («свобода розуму» або «безтурботність душі») може бути досягнута скасуванням такого покарання. Його роботи, вцілілі в значній кількості, істотно вплинули на наступних філософів.

Зі Стародавнього Риму дійшов до нас єдиний цілий великий античний філософський атеїстичний твір одного з найвидатніших матеріалістів і атеїстів старовини — Тита Лукреція Кара. Лукрецій стверджував, що якщо боги існують, їм байдуже людство, і вони не впливають на навколишній світ. З цієї причини він вірив, що людство не повинно боятися «надприродного». Відома поема «Про природу речей» всебічно висвітлює і обґрунтовує вчення Епікура. Але головний об'єкт її критики — релігія, якій Лукрецій протиставляє науку, дослідження, засноване на точно встановлених фактах і розумному, природному їх поясненні. Він бачить у релігії не тільки помилкове, але перш за все надзвичайно шкідливе, згубне для людства вчення. Лукрецій піддав критиці не тільки релігійні уявлення, але й вчення Платона про безсмертя душі.

Значення слова «атеїст» змінювалося протягом класичної античності. Часто ранніх християн називали атеїстами за те, що ті не вірили в язичницьких богів. За часівРимської імперії християн страчували за заперечення римських богів у цілому і культу імператора зокрема. Коли у 381 р., за правління Феодосія, християнство стало державною релігією Риму, карним злочином стала єресь.

Слідування атеїстичним поглядам було рідкісним явищем у Європі впродовж Раннього Середньовіччя та Середніх віків, домінував інтерес до релігії і теології. Як зауважив Анатоль Франс, у цей період «щасливій одностайності пастви безсумнівно сприяв також звичай... негайно спалювати усякого інакомислячого».

Микола Кузанський дотримувався форми фідеїзму, яку називав docta ignorantia («вчене неуцтво»), стверджуючи, що бог знаходиться за межею людського розуміння, і наше знання про бога обмежене здогадами. Вільям Оккам поклав початок антиметафізичним вченням, заявивши про номіналістичні обмеження людського пізнання надзвичайних речей. Він стверджував, що божественна сутність не може бути інтуїтивно або раціонально пізнана людським інтелектом. Послідовники Оккама, такі, як Джон Міркуртський та Микола Аутрекуртський, розвивали ці погляди.

Поділ віри і розуму вплинув на таких богословів, як Джон Викліф, Ян Гус та Мартін Лютер. Після них католицизм втратив своє домінування в Європі і зазнав радикальної реформації, зазвичай, більш терпимої у питаннях віри. Ряд відомих представників антирелігійного вільнодумства з'явився у цю епоху і у мусульманському світі. Це Омар Хайям та Ібн-Рушд.

Успіхи мореплавства, торгівлі, промисловості, з одного боку, вимагають створення дослідної науки про природу, справжнього знання про неї, а з іншого — самі створюють основу для розвитку такої науки. Розробка дослідного природознавства стає нагальною потребою для буржуазії і для очолюваного нею поступального розвитку суспільства.

Леонардо да Вінчі вдавався до експериментів, як до методу досліджень, і сперечався з аргументами релігійного авторитаризму.

Інші критики релігії і церкви того часу —Нікколо Макіавеллі, Бонавентюр Деперьє та Франсуа Рабле.

Француз барон Гольбах, був одним з першим у XVIII ст., хто вважав себе атеїстом

Людвіг Фейєрбах своїми роботами «Das Wesen des Christenthums» (1841), «Das Wesen der Religion» (1845) вплинув на таких філософів, як Енгельс, Маркс, Штраус та Ніцше. Фейєрбах розглядав віру як сплячку розуму, Бога як витвір людини, релігійну діяльність як задоволення хибних потреб і вважав, що на місце любові до Бога слід поставити любов до людини, а на місце віри в Бога — віру у самого себе.

За часів Ренесансу та Реформації релігійні пристрасті розгорілися, що очевидно з розповсюдження нових релігійних законів, братств, популярних захоплень у католицькому світі і появи все більш аскетичних протестантських сект, таких, як кальвіністи. Це був час міжконфесійного суперництва, що дозволив ще більше розширити межі теологічної та філософської теорії, що пізніше багато у чому було використано для просування скептичного (у відношенні до релігії) світогляду.

Критика християнства почастішала у XVII і XVIII ст., особливо у Франції та Англії, де, на думку сучасників, спостерігалася криза релігії. Деякі протестантські мислителі, такі, як Томас Гоббс, підтримували філософію матеріалізму та скептицизму щодо надприродних сил. У кінці XVII ст. деїзм став відкрито підтримуватися такими інтелектуалами, як Джон Толанд. Фактично всі французькі та англійські філософи XVIII ст. в якійсь формі дотримувалися деїзму. Висміюючи християнство, багато деїстів в той же час зневажали і атеїзм. Перші відкрито атеїстичні мислителі, такі, як барон Гольбах, з'явилися наприкінці XVIII ст., коли вираження невіри у Бога стало менш небезпечним. Девід Юм був найбільш систематичним представником освіченого мислення, що створював скептичну епістемологію, засновану на емпіризмі, яка підриває метафізичні основи теології.

Французька Революція винесла атеїзм з салонів на вулиці. Спроба нав'язати Громадянську конституцію духовенства призвела до антиклерикалістських заворушень і вигнання багатьох священиків з Франції. Політичний хаос у революційному Парижі, у кінцевому підсумку, дозволив радикальнішим якобінцям, які розгорнули масовий терор, захопити владу у 1793 р. На завершення, войовничіші атеїсти спробували силоміць дехристиянізувати Францію, замінивши релігію культом розуму. Ці переслідування закінчилися зтермідоріанським переворотом, але деякі секуляристські заходи того періоду залишилися постійною спадщиною французької політики.

У період Директорії, консульства та Імперії секуляризація французького суспільства була узаконена, причому в її орбіту залучалися спочатку Північна Італія, а потім й інші території в Європі, де виникали держави-сателіти Франції — спочатку республіки, пізніше (після коронації Наполеона у 1804 р.) — монархії. У XIX ст. багато атеїстів та інших антирелігійних мислителів спрямували свої зусилля на політичну й соціальну революцію, сприяючи переворотам 1848 р., Рісорджіменто в Італії та зростанню інтернаціонального соціалістичного руху. У другій половині XIX ст. атеїзм отримав популярність під впливом філософів-раціоналістів та вільнодумців. Багато відомих німецьких філософів того часу, таких як Людвіг Андреас Фейєрбах, Артур Шопенгауер, Карл Маркс та Фрідріх Ніцше, заперечували існування божеств і були критиками релігії.

Класики марксизму-ленінізму намагалися науково обґрунтувати атеїзм. Теоретичною основою марксистського атеїзму є діалектичний та історичний матеріалізм.

«Марксизм є матеріалізм. У якості такого, він так само нещадно ворожий релігії, як матеріалізм енциклопедистів XVIII ст. чи матеріалізм Фейєрбаха. Це безсумнівно. Але діалектичний матеріалізм Маркса і Енгельса йде далі енциклопедистів і Фейєрбаха, застосовуючи матеріалістичну філософію до області історії, до галузі суспільних наук. Ми повинні боротися з релігією. Це — азбука всього матеріалізму і, отже, марксизму. Але марксизм не є матеріалізм, який зупинився на абетці. Марксизм йде далі. Він каже: треба вміти боротися з релігією, а для цього треба матеріалістично пояснити джерело віри та релігії серед мас». (В. І. Ленін, ПСС, т. 17, с. 418.)

Атеїзм у XX ст., особливо у формі практичного атеїзму, поширився у багатьох суспільствах. Атеїстичні думки знайшли визнання у багатьох інших великих філософіях, таких, як екзистенціалізм, об'єктивізм, світський гуманізм, нігілізм, логічний позитивізм, марксизм та фемінізм.

Досить складно визначити кількість атеїстів у всьому світі. Також учасники опитувань можуть по-різному розуміти термін «атеїзм» і відмінності між атеїзмом, не-релігійними віруваннями, не-теїстичними релігіями та духовними практиками. Крім цього, у деяких релігійних країнах люди намагаються не демонструвати свої атеїстичні погляди з метою уникнути дискримінації та переслідувань.

Дослідження, проведене Британської Енциклопедією у 2005 р., показало, що нерелігійними є приблизно 11,9% людей, а атеїстами — близько 2,3%. Ці результати не включають у себе послідовників нетеїстичних релігій, таких, як буддизм. Також у 2005 р. Pew Research Center досліджував ставлення американців до представників різних конфесій (світоглядів). Було встановлено, що атеїсти користуються найменшою повагою. 35% американців ставляться до них позитивно, 53% — негативно.

У листопаді — грудні 2006 р. опитування серед громадян США і п'яти європейських країн, опубліковане у Financial Times, показало, що американці більше, ніж європейці, схильні вірити у щось «надприродне» (73%). Серед дорослого населення Європи більш побожними є італійці (62%), а французи — найменш релігійні (27%). У Франції 32% опитаних назвали себе атеїстами і ще 32% —агностиками. Офіційне опитування Європейського союзу дало такі результати: 18% населення ЄС не вірять у бога, 27% допускають існування «надприродної духовної життєвої сили», у той час як 52% вірять у якого-небудь конкретного бога. Серед тих, хто припинив навчання у школі, не досягнувши п'ятнадцятиріччя, співвідношення вірян підвищується до 65%; ті з опитаних, хто вважав себе вихідцем із строгих сімей, більше схильні вірити у бога, ніж ті, чиї родини не мали строгих внутрішніх правил.

У 2007 р. опитування, проведене Інститутом Соціальних досліджень (США), показало, що найбільшою релігійною країною серед індустріально розвинених держав є США — 90% стверджують, що вірять у бога, 60% щодня моляться, 46% щотижня відвідують храм (синагогу або мечеть). Частка активних вірян в інших індустріально розвинених країнах значно нижча — 4% у Великобританії, 8% у Франції, 7% у Швеції і 4% в Японії.

На 2005 р. перше місце у списку 50 найбільш атеїстичних країн світу, складеному американським коледжем Пітцер, займає Швеція (45 - 85% жителів є атеїстами). За нею йде В'єтнам (81%), Данія (43 - 80%), Норвегія (31 - 72%), Японія (64 - 65%), Чехія (54 - 61%), Фінляндія (28 - 60%), Франція (43 - 54%), Південна Корея (30 - 52%) і Естонія (49%).

Науковий атеїзм — одна з основних складових частин радянської комуністичної ідеологічної доктрини марксизму-ленінізму; обов'язковий академічний фах у всіх вищих навчальних закладах СРСР.

Термін «науковий атеїзм» був введений у СРСР у 1954 р. і вперше використаний у постановах ЦК КПРС «Про великі недоліки у науково-атеїстичній пропаганді та заходи щодо її поліпшення» та «Про помилки у веденні науково-атеїстичної пропаганди серед населення». У 1959 р. курс «Основи наукового атеїзму» став обов'язковим у програмах вузів СРСР.

ДЖЕРЕЛА:

Ульяновський В.І. Історія церкви та релігійної думки України: У 3-х ч. — Київ: Либідь, 1994.; Токарев С.А. Религии в истории народов мира. — Москва: Из-во политической литературы, 1986.; Свободомыслие и атеїзм в древності, средние века и в епоху Возрождения // Под ред. А.Д. Духова. — Москва, 1986.; Релігієзнавство: Підручник / За ред. В.І. Лубського, В.Ш. Теремка. — Київ: Академія, 2000. Панченко П.П. Релігійні конфесії в Україні. — Київ, 1993. Історія релігій в Україні: Навчальний посібник / За ред. А.М. Колодного, П.Л. Яроцького. — Київ, 1999.; Грушевський М.С. З історії релігійної думки на Україні. — Київ: Освіта, 1992.; Академічне релігієзнавство. Підручник. За науковою редакцією професора А. Колодного.— Київ: Світ знань, 2000. — 862 с.; Бабій М.Ю. Свобода совісті: Філософсько-антропологічне осмислення Київ, 1994.; Бондаренко В., Єленський В., Журавський В. Релігійне життя в Україні: Стан, проблеми, шляхи оптимізації. — Київ, 1996.