Політологічна енциклопедія Книга IV - Карасевич А.О, Шачковська Л.С. 2016


Національно-персональна автономія

НАЦІОНАЛЬНО-ПЕРСОНАЛЬНА АВТОНОМІЯ — форма врахування і реалізації в етнонаціональній політиці прав та інтересів національних меншин, різновид національно-політичної За задумом австрійських соціал-демократів О. Бауера та К. Реннера — духовних батьків ідеї екстериторіальної автономії, акцент на персональності мав забезпечити поєднання інтересів особистості, нації і держави, не ставлячи під загрозу цілісність останньої. Входження індивіда в ту чи іншу спільноту на добровільних засадах забезпечувало новостворюваним національним союзам статус колективної юридичної особи. Першим у світовій практиці законом про національно-персональну автономію був Закон Української Народної Республіки про національно-персональну автономію, прийнятий Українською Центральною Радою 22 (9) січня 1918 р.

Найпослідовніших прихильників ідея національно-персональна автономія знайшла в Україні. У резолюції З'їзду поневолених народів Росії, проведеного у Києві у вересні 1917 р., зазначалося, що національно-територіальна автономія «не вирішує остаточно питання національних меншостей та малих націй». Доповненням до неї мала стати національно-персональна автономія. Ідея була матеріалізована в прийнятому Українською Центральною Радою 22 (9) січня 1918 р. Законі Української Народної Республіки про національно-персональну автономію. Закон автоматично надавав право на національно-персональну автономію великоруській, єврейській та польській націям; білоруська, чеська, молдовська, німецька, татарська, грецька й болгарська меншини могли скористатися цим правом за умови подання на розгляд Генеральному суду спеціальної заяви з 10 тис. підписів. Кожна з національних меншин, відповідно до закону, могла утворити Національний союз, члени якого заносилися в іменні списки, а вони у сукупності становили Національний кадастр. Національному союзові надавалися права законодавчої ініціативи й урядування у межах компетенції, встановленої Установчими зборами. За своїм правовим статусом органи Національного союзу вважалися державними.

Названий закон був першим у світовій практиці законом про національно-персональну автономію, який мав конституційний характер; він увійшов окремою частиною в Конституцію Української Народної Республіки (квітень 1918). Однак в умовах громадянської війни в Україні 1917—1921 рр. реалізувати цю модель не вдалося. Гетьман. уряд Павла Скоропадського закон про Національно-персональну автономію скасував. Директорія УНР його відновила, але час її існування виявився нетривалим. Радянська влада до національно-персональної автономії ставилася різко негативно.

ДЖЕРЕЛА:

Національно-персональна (культурна) автономія в історії та сучасності // Етнічні меншини Східної та Центральної Європи: компаративний аналіз становища та перспектив розвитку. — К., 1994; Міграційні процеси в сучасному світі: світовий, регіональний та національний виміри. — К., 1998.





Перша публікація: 01/01/2008

Останнє оновлення: 06/02/2024

Редакційна та навчальна адаптація: Даний матеріал зведено на основі першоджерела/оригінального тексту. Команда проєкту здійснила редакційне оглядове опрацювання, виправлення технічних неточностей, структурування розділів та адаптацію змісту до навчального формату.

Що було опрацьовано:

  • усунення форматних дефектів (OCR-помилки, розриви структури, дефектні символи);
  • редакційне упорядкування змісту;
  • уніфікація термінів відповідно до академічних джерел;
  • перевірка відповідності фактичних тверджень тексту першоджерела.

Усі згадки про автора, рік видання та походження первинного тексту збережено відповідно до джерела.