Політологічна енциклопедія Книга IV - Карасевич А.О, Шачковська Л.С. 2016

Найманець

НАЙМАНЕЦЬ — людина, яка бере участь у збройному конфлікті, керуючись бажанням отримати матеріальну винагороду.

Першою згадкою про військових найманців вважається «Анабасис» грецького автора Ксенофонта. У цьому творі розповідається про 10 тисяч грецьких найманців, які воювали у лавах армії перського царя Кіра Молодшого проти його брата Артаксеркса. Коли перське військо здалося після загибелі Кіра, грецькі найманці

відмовилися скласти зброю, і вирушили через землі войовничих племен та успішно дісталися до Чорного моря.

Швейцарські найманці — охорона Ватикану

Взагалі професія найманого вояка була досить поширеною у античні часи, особливо у Давній Греції.

Розквіт професії найманця прийшовся на епоху Середньовіччя. У ранньому Середньовіччі свої послуги давнім правителям пропонували дружини вікінгів. Відомий норвезький король Гаральд III Суворий тривалий час служив начальником охоронивізантійського імператора та брав участь у багатьох битвах.

Класичним прикладом найманців були швейцарці, які прославилися завзятістю на полі бою, завдяки чому їх задоволенням наймали у свої армії монархи Європи. У XV - XVII сторіччях велику роль у збройних конфліктах грали ландскнехти — самостійні загони найманців. На відміну від середньовічних лицарів з їх кодексом честі, ландскнехти стали символом брудних способів ведення війни, вони залюбки грабували та вбивали мирне населення. Свої загони ландскнехти називали бандами, з тих пір ця назва стала загальновизнаною для позначення організованої групи людей, яка займається розбоєм. Термін мародер — пішов від імені одного з капітанів загону ландскнехтів.

У ХVII ст. почалися так звані «польоти диких гусей» — так називали свій шлях у континентальну Європу загони ірландських найманців. Вони воювали не тільки у Європі, але й у Новому Світі.

У епоху індустріалізації відбувся занепад професії найманця. Уніфіковане виробництво ефективної, дешевої зброї, навички володіння якою здобувались за кілька місяців, зробило непотрібними професійних вояків, яких потрібно було готувати роками. Настав час масових мобілізаційних армій. Всі фізично здорові чоловіки проходили військову підготовку протягом строкової служби (2 - 3 роки) та ставали резервістами. У разі війни їх можна було швидко зібрати у необхідному місці (свою роль зіграв розвиток залізничного та авіатранспорту), озброїти та відправити на фронт.

Послуги найманців стали знов необхідні у 60-х рр. ХХ ст., коли почалася деколонізація Африки. У країнах, де зникла колоніальна адміністрація, та не існувало власної армії, розпочалася війна за владу між племінними угрупованнями. У цій ситуації найманці, які були добре озброєні та мали досвід ведення війни, були дуже могутньою силою у боротьбі з конкурентами. Найвідомішими найманцями тих років були француз Боб Денар та британець Майк Гоар. Вони зі своїми загонами командос узяли участь у кількох військових переворотах у Африці. Але наприкінці ХХ ст. африканські країни створили власні армії та спецпідрозділи, тож попит на найманців значно зменшився.

У середині 1990-х рр. стали широко використовуватися приватні військові компанії. Так, у 1995 р. під час громадянської війни у Сьєрра-Леоне уряд за 60 млн. доларів найняло ПВК «Executive Outcomes» з ПАР для боротьби з повстанцями. Компанія швидко сформувала з колишніх військовослужбовців частин спеціального призначення ПАР легкий піхотний батальйон, який був оснащений бронетранспортерами, безвідкатними гарматами і мінометами і діяв за підтримки декількох ударних вертольотів. Йому було потрібно лише близько двох тижнів, щоб розгромити повстанців.

Пізніше приватні військові компанії широко використовували США під час Іракської війни та війни в Афганістані.

Найманці у наш час

У наш час у багатьох країнах найманці переслідуються законом. За це передбачається покарання у вигляді позбавлення волі на кілька років. Тим не менше ця професія користується великим попитом. На заміну нелегальним загонам командос прийшли так звані приватні військові компанії, які офіційно зареєстровані як організації, що надають послуги у сфері забезпечення безпеки. Клієнтами таких компаній є не кандидати у африканські диктатори, а уряди європейських країн та США, транснаціональні корпорації та міжнародні неурядові організації. Чисельність персоналу у таких компаніях може складати від кількох сотень співробітників до десятків тисяч (у таких компаніях як DynCorp та Xe Service). В останні 10 — 15 років приватні військові компанії у гарячих точках (Ірак, Афганістан) беруть участь у супроводженні конвоїв, охороні урядових та міжнародних організацій, промислових об'єктів тощо. У американському військовому відомстві навіть створений спеціальний відділ для складання контрактів з приватними військовими компаніями. Так у 2008 р. Іраку чисельність найманців становила 20 тисяч осіб, тоді як військовий контингент становив 130 тисяч осіб. Виводячи війська Пентагон передає приватним компаніям все більше функцій, наприклад підготовку іракських військових та поліції. Відповідно зростає і кількість найманців. Те ж саме відбувається у Афганістані.

Причини використання найманців у наш час

Нові засоби та методи ведення війни звели нанівець ефективність масових мобілізаційних армій. На перший план, як в часи середньовіччя вийшов професійний військовий — експерт у сучасних видах озброєнь та техніки. З іншого боку суспільство розвинених країн дуже болюче сприймає загибель солдатів регулярної армії у чужих країнах. Втрати ж найманців ніхто не рахує, оскільки ці люди знають чим ризикують, коли йдуть воювати за матеріальну винагороду. Крім того у кінцевому рахунку утримання найманців коштує для держави дешевше, ніж утримання контингенту регулярної армії. Хоча зарплатня найманців у кілька разів вище, ніж у кадрових військових, вони отримують її тільки протягом короткого терміну певної військової операції. Крім того у разі загибелі чи каліцтва солдата армії держава виплачує родині загиблого великі страхові суми, надає пільги на освіту та лікування тощо. У разі ж загибелі найманця, держава цим не опікується.

Скандали пов'язані з найманцями

На національному рівні в багатьох країнах існують закони, що забороняють вербування найманців. У Росії це стаття 359 Кримінального кодексу Російської Федерації, відповідно до якої вербування, навчання, фінансування або інше матеріальне забезпечення найманця, а само як його використання у збройному конфлікті або військових діях, караються позбавленням волі на строк від чотирьох до восьми років, а участь у збройному конфлікті в якості найманця — позбавленням волі від трьох до семи років.

Погану репутацію здобули співробітники однієї з найбільших приватних військових компаній — Blackwater. У 2007 р. вони влаштували стрілянину у центрі Багдаду, жертвами якої стали 17 цивільних. Після цього інциденту Blackwater змінила назву на Xe Service, що дозволило їй скласти новий контракт з Пентагоном на суму біля 0,5 мільярда доларів на навчання іракських військових. Винуватцями іншого гучного скандалу стали співробітники фірми Armour Group, які охороняли американське посольство у Кабулі. У 2009 р. з'ясувалося, що вони влаштовували п'яні оргії на території дипломатичного представництва.

Правовий статус найманців

Згідно з додатковим протоколом до Женевських конвенцій від 12 серпня 1949 р., що стосується захисту жертв міжнародних збройних конфліктів (Протокол I), від 8 червня 1977 р., найманцем вважається особа, яка:

✵ спеціально завербована на місці або за кордоном для того, щоб брати участь у збройному конфлікті;

✵ фактично бере безпосередню участь у воєнних діях;

✵ бере участь у воєнних діях, керуючись, головним чином, бажанням одержати особисту вигоду, і якій дійсно було обіцяно стороною або за дорученням сторони, що перебуває у конфлікті, матеріальну винагороду, що істотно перевищує винагороду, яка обіцяна чи сплачується комбатантам такого ж рангу і функцій, які входять до особового складу збройних сил даної сторони;

✵ не є ні громадянином сторони, що перебуває у конфлікті, ні особою, яка постійно проживає на території, яка контролюється стороною, що перебуває в конфлікті;

✵ не входить до особового складу збройних сил сторони, що перебуває в конфлікті;

✵ не послана державою, яка не є стороною, що перебуває у конфлікті, для виконання офіційних обов'язків як особи, яка входить до складу її збройних сил.

Найманець не має права на статус комбатанта або військовополоненого.

З цих законодавчих актів можна побачити, що найманець відрізняється від професійного військового та іноземного добровольця тим, що він воює виключно заради матеріальної винагороди. Таким чином, наприклад вояки Французького іноземного легіону не є найманцями. Хоча там можуть служити громадяни будь-яких країн, але цей підрозділ входить до складу регулярної французької армії і вояки отримують такий же розмір зарплатні, як і французькі військові.

Українське законодавство забороняє своїм громадянам брати участь у збройних конфліктах з метою отримання матеріальної винагороди. Зокрема статтею 447 кримінального кодексу України передбачене наступне покарання за найманство:

✵ вербування, фінансування, матеріальне забезпечення, навчання найманців з метою використання у збройних конфліктах

інших держав або насильницьких діях, спрямованих на повалення державної влади чи порушення територіальної цілісності, а також використання найманців у військових конфліктах чи діях — караються позбавленням волі на строк від трьох до восьми років.

✵ участь без дозволу відповідних органів державної влади у збройних конфліктах інших держав з метою одержання матеріальної винагороди — карається позбавленням волі на строк від п'яти до десяти років.

Відомі війська найманців та формування у світові й історії

Мамертинці (лат. mamertini, буквально — сини Марса) — найманці сіракузького тирана Агафокла, за походженням — переважно вихідці з Південної Італії.

Звільнені зі служби після смерті Агафокла, мамертинці за власною ініціативою захопили Мессану, перебили усіх місцевих чоловіків і заснували у 282 р. до н. е. у місті свою власну державу. Інший загін мамертинців облаштувался у Гелі. Поступово приєднали до своїх володінь кілька сусідніх міст, а у 271 році до н. е. на річці Кіамосор здобули перемогу над сіракузьким тираном Гієроном II.

Проте наступного року Гієрон перейшов у контрнаступ і завдав мамертинцям кілька суттєвих поразок. Вони змушені були забратися з міст Катана, Тавроменій, Міли, Кентуріна, Агиріон. Амеселон був зруйнований. Спроба Гієрона захопити саму Мессану була невдалою. Однак 269 році до н. е. біля міста Тиндаріс мамертинці знову зазнали поразки, забарикадувалися в Мессані і почали перемовини про умови остаточної капітуляції. Врятував їх командувач карфагенського флоту Ганнон, який розмістив у Мессані пунійський гарнізон і змусив Гієрона відмовитися від зазіхань на місто.

Частина мамертинців, натомість, звернулася до Риму, який поквапився прийняти їх до своєї держави як civitas Mamertina foederata. Щоправда, римському загону надісланому до міста, «союзники» заявили, що передумали. Але тих це не зупинило. Зібравши місцевих мешканців на збори, трибун Гай Клавдій оголосив про перехід міста під римську владу (264 р. до н. е.).

Сакаліба або саклабі, (Arabic: , sg. Siqlabi) — спочатку цим терміном в арабських джерелах позначалося слов'янське населення Східної Європи, пізніше колишні воїни (дезертири) слов'янських контингентів візантійської армії, що перейшли у ході боїв VII - XIII ст. на бік мусульман.

Істахрі називав Саклабі світлих тюрків, як і Гарнаті, Гардізі, слов'ян він називав — славійа, написавши, що вони жили на захід від Києва, руси — в Києві, а Арсанія — північніше Києва. З сакаліба араби асоціювали найчастіше світловолосих людей. Згодом терміном сакаліба іменувалися слов'янські невільники, що вивозяться в ісламські країни. Тому слід поділяти поняття слов'янин (славійа), Саклабі, та куманів та ін світловолосих тюрків, що називали схожими термінами.

Також так називали слов'янських рабів і найманців в середньовічному арабському світі, на Близькому Сході, Північній Африці, Сицилії і Андалусії. Прийнято вважати, що арабський термін запозичений з візантійських джерел: saqlab, siklab, saqlab і т.д. і це викривлений грецький термін Sklavinoi (скваліни). Це слово також часто використовується в цілому по відношенню до всіх рабів з Центральної та Східної Європи.

Перський хроніст Ібн аль-Факіх пише, що існує два типи saqaliba: ті, що зі смаглявою шкірою і темним волоссям, які живуть на березі моря, і ті що зі світлою шкірою і світлим волоссям, які живуть далеко від моря. Абу Зейд аль-Балх описав три основних центрів сакалібів — Куявія, Славія і Артанія.

Ібрагім ібн Якуб поставив народ «Saqalib» у гірських районах Центральної Балкан, на захід від болгар і на схід від «інших слов'ян» (боснійських, хорватських і сербських земель). Сакаліби мали репутацію «найсміливіших і жорстоких».

Існували кілька основних шляхів торгівлі слов'янськими рабами в мусульманському світі: через країни Центральної Азії (монголи, татари, хазари та ін); через Середземне море (Візантія) по Центральній і Західній Європи в Аль-Андалус і далі на північ Африки (Марокко, Єгипет). Волзький торговий шлях і в інших європейських маршрутах, відповідно до Ібрагім ібн Якуб, були обслуговуватися єврейськими купцями. Феофан згадує, що халіф Муавія Омейядов зупинив цілу армія з 5000 слов'янських найманців у Сирії у 660 р.

У Іберії, Марокко, Дамаск і Сицилії, їх роль можна порівняти з діяльністю мамлюків в Османській імперії. Деякі сакаліби стали правителями Taifas (князівства) в Іберії після розпаду халіфату Кордова.

Цілком можливо, що в деяких старих текстах сакаліба відноситься до інших народів Східної Європи. Зокрема, Ібн Фадлан називає правителя Волзької Болгарії як «Король Saqaliba». Це може бути або тому, що багато слов'яни, як раби і прості поселенці жили в їх володіннях у той час, або тому, що на момент написання, болгари управління слов'янських землях.

Слов'янське населення контактувало з мусульманським світом особливо інтенсивно у середньовічний період: європейські (зокрема італійські та провансальські), мусульманські та єврейські работорговці продавали слов'янських рабів до Криму, південну Європу і Візантію. Работоргівля у середньовічній Європі XII - XVI століть набула широкого поширення у містах по всьому Середземномор'ю. Слов'ян полонили і доставляли у Крим, Північне Причорномор'я і Приазов'ї монголи, татари, хазари та ін. кочові народи. Після підкорення Болгарії греками, чимало слов'ян потрапило і на невільницькі ринки Константинополя. Звичайно, те, що невільниками — вихідцями з Славії — торгували як самі слов'янські верхи і у додержавні, і до державного періоди, так само як і войовничі сусіди слов'ян, було відомо давно. Не менш популярним був і наймання слов'ян у війська різноманітних східних держав, особливо Візантії, що розселилися слов'ян у Малій Азії, де багато хто з них спочатку елінізовані, а потім перейшли в іслам. Пізніше до послуг слов'ян вдавалися і багато ісламські країни. Феофан Сповідник згадав у своїх літописах, що цілу слов'янську армію чисельністю більш ніж 5000 чоловік розселили в Сирії арабські халіфи ще в 660-х рр..

Йомсвікінги — напівлегендарне братство вікінгів, що існувало у X—XI ст. Йомсвікінги були найманцями та розбійниками. Ймовірно йомсвікінги являли собою перший прототип лицарського орденув Європі. Головною базою йомсвікінгам слугував Йомсборг. Будучи переконаними язичниками, вони поклонялись Одіну й Тору, але були готові стати на службу будь-кому, хто міг собі дозволити сплачувати їхні послуги, у тому числі й християнам.

Відповідно до «Саги про йомсвікінгів» братство ретельно відбирало кандидатів. Усі члени ордену підкорялись жорстким правилам для підтримки суворої військової дисципліни у громаді.

✵ Для вступу до братства кандидат мав здійснити подвиг, що, як правило, являв собою хольмганг з чинним йомсвікінгом.

✵ Член ордена не міг бути молодшим за 18 років і старшим за 50. Виняток зробили лише для 12-річного хлопчика на ім'я Вагн Окессон (Vagn Akesson), який переміг у двобої Сігвальда Струт-Харальдсона (у подальшому обидва командували у битві під Хйорунгавагом).

✵ Кожен був зобов'язаний захищати своїх побратимів та, у разі їхньої смерті, помститись за них.

✵ Заборонялись усілякі сварки у громаді й навіть грубе звертання одного до одного могло коштувати йомсвікінгу вигнання.

Кровна ворожнеча між членами братства могла мати місце тільки за згоди старшин йомсвікінгів.

✵ Йомсвікінги не могли виявляти страх чи тікати перед обличчям рівного ворога або такого, що поступався їм за чисельністю, хоч організований відступ перед силами супротивника, які значно переважали, не вважався ганебним.

✵ Всі трофеї розподілялись між усіма членами братства.

✵ Воїнам заборонялось відлучатись із фортеці більш ніж на три дні без дозволу братства.

✵ Жінки та діти не допускались за стіни фортеці. Також йомсвікінги не брали їх у полон. Допоки точно не встановлено чи було заборонено йомсвікінгам мати дружин чи коханок за межами стін.

Будь-яке порушення правил, зазвичай каралось виключенням з братства та вигнанням.

Історія братства вкрай заплутана та суперечлива через нестачу інформації, суперечливість джерел та відсутність достовірних археологічно підтверджених фактів.

Різні джерела містять різні версії започаткування братства і заснування головного опорного пункту йомсвікінгів. Джерела не сходяться й у назвах цієї фортеці, й в іменах керівників братства. Версії та джерела:

1. Відповідно до 10 книги Gesta Danorum датський конунг Гаральд I Синьозубий захопив поселення Юлінум (Julinum) та віддав його шведському принцу Стирбйорну-Чемпіону, надавши йому потужний флот з яким той почав тероризувати місцевість.

2. «Сага про нащадків Кнута» (давньоісл. Knytlinga saga) підтверджує цю історію, називаючи, однак, Гаральда засновником йомсвікінгів, але виключаючи історію про Стирбйорна з оповідання про йомсвікінгів.

3. «Сага про йомсвікінгів» називає засновником Палнатокі, який отримав це місце від міфічного правителя вендів Бурислава, якого ряд дослідників ототожнюють зі збиральним образом Болеслава Хороброго та його батька.

4. «Оповідь про Стирбйорна Чемпіона» та «Сага про людей з піщаного Берега» розповідають те саме, що й усі решта, стверджуючи лише те, що Стирбйорн очолив йомсвікінгів уже після їх заснування.

Відповідно до різних джерел гавань Йомсборга, головна база йомсвікінгів, може вміщувати від 30 до 300 кораблів одночасно, а вождями йомсвікінгів названі Палнатокі, Стирбйорн-Чемпіон, Свен I Вилобородий, Сігвальд Струт-Харальдссон, Торкелль Довгий і Хеменг.

Відповідно до джерел на початку 980-их років вигнаний шведський принц Стирбйорн Сильний повів йомсвікінгів до Швеції проти свого дядька Еріка Переможного, щоб повернути собі престол. Йомсвікінги були розбиті у битві на Фірісвеллірі, кажуть завдяки угоді Еріка з Одіном. Про цю історію свідчать рунічні камені, а також вона згадана у поемі скальда Торвальда Х'ялтасона, що брав участь у битві на боці шведів.

«Після битви на Фірісвеллірі», Мортен Ескілл Вінге(1888)

Джерело каже, що у 986 р. йомсвікінги вирушили на норвезького ярла Хакона й були розбиті у битві під Хйорунгавагом. Сага коротко подає опис битви та фактично оповідає про те, що ця битва стала початком кінця йомсвікінгів.

Хоч після цих нищівних поразок сили йомсвікінгів пішли на спад, «Сага про Олава Трюггвасона» каже про їхню вирішальну роль у битві під Сволдером у 1000 р. У цій битві йомсвікінги на чолі з ярла Сігвальду зрадили Олафа Святого, об'єднавшись із його ворогами. Можливе пояснення їхнього вчинку може полягати в тому, що таким чином вони вжили спроби зупинити християнізацію Скандинавії, послідовним адептом якої був Олаф. Однак Свен Вилобородий, який переміг у битві, хоча б номінально, також був християнином, він та його батько Гаральд були хрещені у 965 р.

Є повідомлення, що на початку 1000-х рр. йомсвікінги здійснювали набіги на різні скандинавські території, а у 1009 р. влаштували набіг на східне узбережжя Англії.

Близько 1013 р. спільно зі Свеном Вилобородим йомсвікінги брали участь у вторгненні до Англії. Можливо, сподіваючись брати податки, вони невдовзі знову змінили сторону, а основні сили вікінгів на чолі з Етельредом Нерозумним завдали удару по Нормандії.

Занепад братства тривав ще кілька десятків років, допоки у 1043 р. король Норвегії Магнус I не вирішив покласти край йомсвікінгам. Він розграбував Йомсборг, зрівняв фортецю із землею і стратив вцілілих братів — про таке йдеться у «Колі земному».

Ландскнехт (від нім. Landsknecht — буквально — слуга країни, від нім. Land — країна та нім. Knecht — батрак, солдат) — німецький найманий піхотинець у ХV - ХVІІ ст., що прибував на військову службу з власною зброєю. Військо ландскнехтів комплектувалося з дворянства, що розорилося, ремісників, селян і городян. Вперше ландскнехти з'явилися у Швабії (Південна Німеччина), де спочатку так звані найманці зі своєї країни; у подальшому ландскнехтами стали називати і іноземних найманців. З ХVІ ст. ландскнехти набули широкого поширення у Франції, Австрії, Іспанії, німецьких, італійських та інших державах. Загони ландскнехтів бродили по Західній Європі і наймалися до того, хто більше платив.

Термін «ландскнехт» вперше був введений у вживання близько 1470 р. Пітером ван Хагенбахом, літописцем бургундського герцога Карла Сміливого.

Війська найманців — ландскнехти і рейтари, що набули поширення в Європі з кінця XV - початку XVIII ст. з'явилися перехідною ланкою від лицарської кінноти середньовіччя до регулярних армій нового часу, що комплектувалисярекрутами.

Ландскнехт наймався в основному з представників нижчого стану (бідноти) на противагу лицарям—дворянам, хоча останні нерідка займали пости вищих офіцерів в підрозділах ландскнехту. Наймання здійснювалося на певний термін (від 3 місяців до 1 року) і проводився особами, що отримали спеціальний патент від монарха. Військо ландскнехтів складалося з полків, які підрозділялися на значки. У полку їх було від 10 до 16, в окремих випадках до 18. Значок зазвичай складався з 300 - 400, інколи 500 - 600 чол., у тому числі 50 стрільців-аркебузирів (останні були озброєні довгими списами, алебардами, мечами, у тому числі дворучними мечами «для поля» — еспадонами та фламбергами). Полки і значки були організаційно-адміністративними одиницями і не мали тактичної самостійності.

У бою ландскнехти діяли великими масами, як правило, у зімкнутому бойовому порядку (строю) у вигляді однієї великої чотирикутної колони; застосовувалася також побудова клином або трикутником. Резерви були або відсутні, або украй слабкими і не могли істотно вплинути на хід бою.

Різними заходами, головним образом матеріальними подачками, фізичними методами дії, загрозою воєнного суду, що засуджував ландскнехтів за боягузтво і невиконання наказів до суворих покарань аж до страти, начальники ландскнехтів добивалися від них сліпої покори, стійкості і завзятості у бою. У цілому ж тверда свідома дисципліна у ландскнехтів була відсутня. Під час воєн і походів вони займалися грабежами і мародерством. Рухомі жагою наживи, ландскнехти розоряли зайняті міста і села, виявляли виняткову жорстокість стосовно мирного населення. Награбоване майно розподілялося між рядовими ландскнехтами та їх начальниками. У зв'язку з цим у період Тридцятирічної війни стали прозивними такі слова, як «банда» (загін ландскнехту) і «мародер» (прізвище одного з капітанів ландскнехту). Вважалося також, що ландскнехт заробляв в місяць більше, ніж фермер за рік.

Починаючи з 2-ої половини ХVІІ ст. через поступовий перехід європейських держав до постійних національних армій ландскнехти були скасовані. Термін «ландскнехт» інколи використовується в сучасній літературі як прозивна назва найманих військ, службовців за плату інтересам визначених кіл.

Рейтари (нім. Reiter — вершник) — вид найманої кавалерії в арміях європейських країн у ХVІ - ХVІІІ ст.

Прийшли на зміну важкій рицарській кінноті. Мали на озброєнні вогнепальну зброю (рушницю або карабін, пістолі), палаші, а іноді і списи; носили шоломи і нагрудні лати. Рейтари нарівні з кірасирами і драгунами використовувались для завдання вирішальних ударів противнику. Вели атаку щільними бойовими порядками. Організацію і тактику ведення бою розробив Моріс Оранський унідерландській армії. Рейтари складались переважно з німців і служили у постійних найманих арміях Польщі, Швеції, німецьких держав.

Рейтарські підрозділи використовувались польським урядом в Україні для придушення козацьких повстань та під час національно-визвольної війни українського народу під проводом Б.Хмельницького 1648 - 1657 рр. Українські козацькі полки неодноразово завдавали поразок рейтарським військовим частинам. На поч. ХVІІІ ст. рейтари були замінені драгунами та кінними єгерами.

Лісовчики («польські козаки», «козаки-лісовчики», «польські елеари») — рід польської легкої кінноти, що був створений у 1615 р., спершу як жовнірська конфедерація під проводом полковника Олександра Лісовського.

Лісовчики — окрема сторінка в історії польської військової справи XVII ст. Вони були єдиним прикладом польських кондотьєрів так само затятих, як німецькі ландскнехти чи швейцарська піхота. Від цих згаданих найманців їх відрізняла специфічна внутрішня організація, що дещо нагадувала організацію Запорізької Січі. Лісовчики були жовнірською громадою, що вступала на найману військову службу найчастіше у цілості, за умови збереження права керуватися власними звичаями, підпорядкування винятково власному, обраному громадою провідникові, із власними військовими посадовими особами та судом.

Внутрішня організація лісовчиків мала форму солдатської конфедерації, по типу тих, які з'явилися у Польщі під час польсько-шведської війни за Інфлянти 1601 - 1605 рр. їх укладали військові частини, що бунтували через невиплату жолду. Конфедерації вибирали собі власних командирів і нападали на містечка і села, відбираючи в селян прострочену платню через грабіж, контрибуції або накладення нових податків. Одним з перших командирів такої конфедерації, створеної у кінці 1604 р., був Олександр Лісовський.

Коли по смерті Бориса Годунова вибухла у Росії громадянська війна, маса звільнених із служби після інфлянської війни чи скомпрометованих участю у рокоші Зебжидовського польських вояків на власний розсуд пішли на службу до Дмитра Самозванця ІІ. Самозванець не мав грошей, тож поляки на його службі створили перед тим так звану московську конфедерацію і через вибраних командирів (зокрема «гетьмана» Яна Петра Сапєгу, старосту усвятського) уклали з серпня 1608 р. з Дмитром угоду, згідно з якою вони взялися служити без платні, як добровольці, а коли Дмитрій утвердиться на троні, має виплатити їм 100 000 дукатів або дозволить збирати податки в сіверській і рязанській землях. Одним з ватажків московської конфедерації був колишній рокошанин — Олександр Лісовський.

Коли справа Самозванця зазнала поразки, а війська польського короля Сигизмунта ІІІ зайняли Сіверщину у кінці 1609 р., частина конфедератів погрожувала Речі Посполитій війною з приводу вторгнення на території, яку вони мали отримати в оплату від царя Дмитрія. Пізніше, по бурхливих авантурах «Димитріад», частина конфедератів перейшла у кінці 1610 р. на службу до Сигізмунта ІІІ, м.ін. Олександер Лісовський. Тим самим життя солдатської конфедерації Лісовського було продовжено ще років на тридцять.

Лісовчики перед господою. Картина Юліуша Коссака

Найвищою владою у лісовчиків було «генеральне коло», або збір всіх товаришів (повноправних членів товариства). Воно вибирало головного вождя, званого «полковником» (у країні) або іноді «гетьманом» (за рубежем), його поручика, або заступника, обозного, суддів, ротмістрів, поручиків і прапороносців. Круг ухвалював також суворі військові статті, що проголошували нещадні штрафи за порушення правил внутрішнього життя конфедерації.

Подібно тому, як це було в регулярних військах, лісовчики мали із собою почт (пахолків) і челядь (джур чи цюрів). Вважалося, що товаришеві слугують від 3 до 5 пахолків і до 10 цюрів.

Товариші і пахолки складали «панські корогви». Цюрів відособлено було в окремі корогви, що мали навіть власні прапорці, «короговки» чи «челядні знаки». Кожному ротмістрові підлягали два підрозділи — панський і цюрівський. Тільки полковник командував чотирма корогвами — двома добірними панськими, званими «чорною» і «червоною», а також двома цюрівскими. Уся сукупність конфедератів, організована таким чином, звалася «полком». Його кількісний склад міг становити від 2000 до 10 000 шабель.

Корпус товаришів складала переважно дрібна мазовецька шляхта, проте і серед товаришів було багато простого люду, що вислужився в боях. Прислужниками були ремісники і селяни, а часто злочинці або волоцюги, у тому числі цигани.

Челядні корогви несли службу бойової охорони та розвідки, вони також використовувалися для того, щоб проводити систематичний грабунок території за татарським зразком, тоді як панські корогви, що були головними силами полку, трималися вкупі, напоготові для активних бойових дій.

Московські конфедерації складалися, напевно, із різних родів війська, хай і з перевагою кінноти. Але коли гетьман Ян Кароль Ходкевич брав на королівську службу полк Лісовського, то обумовив, що полк повинен складатися із випробуваної в домовій війні у Росії найлегшої кінноти, «козаків у самому платті» (тобто без захисного озброєння), без таборів. Це накидало полкові Лісовського характерну тактику і озброєння.

Голандська сепія ХVІІ ст. із зображенням польських гусарів та лісовчиків

Лісовчики не носили жодного захисного обладунку, але наступальне озброєння мали дуже добре. Становили його три штуки вогнепальної зброї, два пістолети і мушкет (тобто напевно бандолет або карабін), окрім того лук, шабля, кончар або палаш під сідлом, а також — напевно у деяких корогвах або у товаришів — рогатина (короткий спис).

Не маючи таборів, використовуючи для маршу тільки в'ючні коні, лісовчики рухалися по місцевості дуже швидко. Переправи здійснювали завжди вплав, тримаючись за кінський хвіст; тільки знятий з в'юків вантаж перевозили складеним поспішно плотом, або «поромом». Під час маршу лісовчики керувалися суворими принципами, що повинні були запевнити таємницю маневру. Вони вбивали кожну людину, яка траплялася на дорозі. Населення здобутих міст вирізували в пень. Мордували власних товаришів, які в результаті хвороб або ран не могли встигнути за темпом маршу. Для переправ вибирали тільки невідомі місця.

Всі ці способи запевняли невловимість лісовчиків і дозволяли їм проводити безкарні грабунки. Добрі коні і брак таборів давали їм перевагу у швидкості над переслідуючим їх ворогом, а те, що вони мали можливість минути комунікаційні шляхи, мости і броди, уможливлювало уникнення заздалегідь налаштованих засідок.

Завдяки цим особливостям лісовчики особливо надавалися до дій в авангарді й ар'єргарді, до розвідки і перерізання комунікацій, до шарпання ворога, до переслідування, до стереження флангів армії і проведення глибоких диверсійних і терористичних операцій.

Змушені до битви, билися лісовчики лавою, тобто відкритим бойовим порядком, з такими проміжками, щоб можна було вільно повернути коня на місці. Раз у раз нападаючи і тікаючи («розсипом ударяючи»), знищували ворога вогнем або засипали хмарою стріл. Але вони могли також у відповідну мить ударити в щільному порядку.

Лісовчики були майстрами у застосуванні захоплення ворога зненацька. Нападали перед світанком, коли сон найміцніший (Маннгайм — 1622). Рідко коли давали битву без вживання «фортеля» — засідки.

Найчастіше удавали втечу, а коли в результаті гонитви ворожі порядки розстроювалися, повертали і стрімко ударяли на ворога (Надь Хомонна — 13.X.1619 р., Сест у Гессені — 27.IX.1636 р.). Перед початком битви лісовчики часто потайки обходили одне або обидва крила ворога.

Легка кіннота лісовска уміла навіть здобувати міста. Час від часу під час грабунку худоби, що пасеться біля стін, або грабунку передмістя нечисленими цюрами траплялася вилазка залоги міста, на яку вже чекала решта лісовчиків і на її карках вривалася через відкриті ворота до міста. (Злабінск у Моравії — 1620, Клодзко у Сілезії — 1622 рр., Понт-а-Муссон над Мозелем — 1635 р.).

Час від часу перед світанком лісовчики перекидали через стіну спритного прислужника з інструментами, який відчиняв ворота (Лампсхцім — 1622 р.).

Військове мистецтво лісовчиків було зразком неписьменної і ненаписаної, але набутої дорогою ціною кількавікової безперервної традиції досвіду — польської солдатської практики, яку через службу

міг придбати однаковою мірою як гетьман з магнатів, так і колишній кріпак.

В історії україни як най манці були відомі

Сердюки — на Лівобережній Україні кінця XVII - початку XVIII ст. — козаки найманих піхотних полків, що були на повному утриманні гетьманського уряду; охоронці гетьмана.

Жолдак — воїн-найманець, що отримує жолд (платню за службу). Назва найманців у Гетьманщині після ліквідації сердюцьких полків.

Компанійські полки (охотницькі) — вільнонаймані полки Гетьманщини, створені у 60 - 70-х рр. XVII ст. Поділялися на охочекомонні та охочепіхотні, іноді під час кампаній використовуючи коней лиш для пересування та ведучі бойові дії пішими, на зразок драгунів. Виконували військово-політичні функції, несли сторожову та розвідувальну службу, а також брали участь у військових діях.

Офіційним заснуванням професійних охотницьких підрозділів вважається дата обрання на гетьманство Дем'яна Ігнатовича. Втім впродовж 1669 - 1671 рр. у війську Ігнатовича, у війні супроти Петра Дорошенка, перебувало принаймні три охотницьких полки загальною чисельністю близько 3,5 - 4 тис. чоловік, що значно перевищувало ліміт закріплений у статтях. На відміну від козацтва компанійці несли регулярну службу за плату з гетьманської скарбниці, а не лише під час бойових дій через станові зобов'язання. Судячи з вимог у Конотопських статтях відношення старшин до приватної «гетьманської інквізиції» було не найкраще: «...щоб його царська величність указав не бути тисячі чоловік компанії полку через те, що від таких компаній чиниться жителям малоросійських городів, міст, містечок та сіл всілякі розори та образи».

За кількістю устрій охотницьких полків відрізнявся від козацького, їх склад становив 400 - 700 вояк. Компанійська служба, особливо з кінця 20-х рр. у ХVІІІ ст. поступово втрачає ознаки найманої, перетворюючись на спадкову, пов'язану з певними становими привілеями, землеволодінням і статусом, наближеним до козацького. Компанійські полки, скорочені чисельно й виведені з-під прямого підпорядкування гетьманській владі, проіснували майже до самої ліквідації автономного устрою Гетьманщини.

Джерела:

Найманець // Політологічний енциклопедичний словник / уклад.: Л. М. Герасіна, В. Л. Погрібна, І.О. Поліщук та ін. За ред. М. П. Требіна. — Х. : Право, 2015.; Найманець // Юридична енциклопедія: В 6 томах. / Редколегія: Ю. С. Шемшученко (відп. ред.) та інші. — К. : «Українська енциклопедія», 1998.