Політологічна енциклопедія Книга IV - Карасевич А.О, Шачковська Л.С. 2016

Мернептах

На час смерті Рамсеса II, наслідному царевичу Мернептаха було вже близько 60-ти рр. Безумовно, та частина життя царя, яка пройшла за володарювання його великого батька, зі зрозумілих причин, була набагато довшою, ніж історія його власного царювання.

Царевич народився у Геліополі : це була четверта дитина цариці Ісітнофрет, тринадцятий син Рамсеса II. Аж до сорокового року правління батька, Мернептах був одним з маловідомих царевичів. Спочатку маючи лише скромний титул «царського писаря», він поступово став головнокомандувачем, а після серії смертей своїх старших братів був призначений спадкоємцем престолу. Це сталося на 55-му р. правління Рамсеса, який до цього часу був уже вісімдесятирічним старцем. Ймовірно, що і попередні спадкоємці до цього часу вже виконували багато державних обов'язки царя. Невідомо, коли Рамсес II реально відійшов від влади, а проте до моменту, коли Мернептах став наслідним царевичем, йому довелося зіткнутися з практично абсолютною владою не в якості офіційного співправителя, а в якості власника вищого державного військового титулу. Саме тоді за наказом Мернептаха був виготовлений пам'ятний скарабей, на якому відобразили всі його унікальні титули правителя, незважаючи на існування «вічно живого» фараона Рамсеса.

Реальне ж воцаріння Мернептаха відбулося тільки після смерті батька, що трапилася у Пер-Рамсесе між 29-м першого і 13-м числами другого місяця сезону Ахет. Традиційно напис Мернептаха на стіні грандіозної капели у Гебель ес-Сільс, датована 5-м днем другого місяця сезону Ахет вважається відправною точкою нового царювання. Тут же вперше з'являється в перший раз цариця Ісітнофрет II, дружина Мернептаха, тезка його матері. Вона також згадана на двох стелах візира Панехсі, розташованих неподалік, і у Луксорі, на статуї Аменхотепа III, узурпованої Мернептахом. Вона скрізь носить лише один титул «чоловіка (або велика дружина) царя». На другий статуї Аменхотепа III, також узурпованої Мернептахом, зображена Бентанат II, дочка Рамсеса II і Бентанат I, сестри Мернептаха, що стала його другою офіційною дружиною. У Мернептаха були сини Мережі-Мернептах, його майбутній спадкоємець, що запанував під ім'ям Мережі II і Хаемуас, який брав участь в азіатських війнах батька. Припущення про існування третього сина Мернептаха, тезки батька, остаточно не доведено: на багатьох пам'ятниках одночасно зустрічаються як написи царевича Мернептаха, так і царя Мернептаха; ймовірно, ставши царем, Мернептах «оновив» пам'ятники, створені під час його тривалого перебування «в царевичах».

Три напрями військових дій, що проводилися при Мернептахові приблизно в один і той же час, — «лівійське», азіатське і нубійське. Джерела, що розповідають про ці війни, зустрічаються по всьому Єгипту — від Дельти до Нубії. Насамперед, це Стела Атрібіса, знайдена насправді у Ком ель-Ахмар, дві тріумфальні колони з Геліополя і храму Сета в Омбосе, велика тріумфальна напис з храму Амона у Карнаке, так звана Стела Ізраїлю, знайдена у поминальному храмі царя у Фівах (і її фрагментарна копія з Карнака), напис з Ваді ес-Сьобу, Стела Амаду, написи в Акше і західній Амаре. Всі перераховані вище документи датовані сезоном 5-го року правління Мернептаха, за винятком написи із західної Амара, датованій 6-м роком. Загальна характеристика цього зведення текстів — східна багатослівність і рідко вживані топоніми.

Військові події в Азії розгорнулися практично одночасно з напруженими конфліктами в Нубії і на західних кордонах Єгипетської держави. Мабуть, на 4-ому році Мернептах здійснив похід у Палестину з метою придушення там повстань. Єгипетськими військами були успішно взяті Ашкелон, Гезер і Ієно і розгромлені єврейські племена. Повсталі міста були суворо покарані. Гезер, можливо, витримав довгу облогу, оскільки Мернептах згодом іменував себе у своїй титулатурі «зв'язує Гезер». У ході цього походу єгиптяни захопили понад 9000 рабів. Серед полонених, приведених в Єгипет в результаті цієї кампанії, згадані мешканці Ханаана, а також Шасу — племена бедуїнів, що мешкали між єгипетською дельтою і Палестиною. Точні дати цих подій, що торкнулися долі лише півдня Палестини, невідомі, хоча, втім, і особливо важливими вони не вважалися: у великій написи Карнака їм, мабуть, просто не вистачило місця, і ми знаємо про них з фрагментів тексту Стели Ізраїлю і стели Амаду.

Вже деякий час назад, Нижній Єгипет став страждати від проникнення лівійців, що доходили до східних околиць Дельти. Навіть великі міста замкнули свої ворота; храми відчували брак жертовних припасів, а населення втікало з насиджених місць. Крім того, у Малій Азії розпочався страшний голод, який викликав рух так званих «народів моря» на південь. У переселенні брали участь племена ахейців, лікійців, сікулів, можливо, етрусків.

Сама назва «народи моря» була надана цим розрізненим племенам з огляду на те, що в єгипетських текстах вони зустрічаються у супроводі словосполучень «Па Йам» або «Уаджит Ур», традиційно переводяться як «Середземне море». Іноді також згадуються місця проживання цих племен: «острова у середині Уаджит Ур». Вождь лівійців Мраіуйа син Діди вступив в угоду з «народами моря», і союзники, осмілівши внаслідок довгої безкарності, перейшли до організованих нападів на Єгипет.

Судячи за кількістю людей, згодом убитих або взятих у полон, лівійський цар повинен був мати, щонайменше, 20 тисяч воїнів. Навесні 5-го року правління Мернептах зібрав велику армію і рушив назустріч лівійцям і їх союзникам. У долині натрових озер, у міста Періру, у ході 6-годинної битви єгиптяни здобули рішучу перемогу. Втрати лівійців склали до 8500 чоловік, понад 9 тисяч було захоплено у полон. Причому не менше однієї третини припало на частку морських союзників. Серед убитих були і 6 синів та братів лівійського царя. І, хоча сам Мраіуйа зміг втекти від єгиптян, вся його сім'я і багата здобич потрапили у руки Мернептаха.

Першу хвилю переселення народів із заходу і півночі Єгипту було відбито, і основною проблемою для фараона стали події у Нубії. Про них ми знаємо виключно з тексту стели з Амаду. У титулатурі царя тут вже присутні епітети «пов'язують Гезер», до яких додаються нові: «Лев, перемогаючий Хару» (Хару — місцевість на північний схід від Єгипту) і «Бик могутній, захопивший Куш буде нищити землі Маджалі», тобто племен, що мешкали на схід від Нілу в Нубії.

Згідно з текстом стели, на 5-му році правління у третьому місяці сезону цареві донесли про виступи племен, що мешкали у нубійських областях, що знаходиться між 1-м і 2-м порогами Нілу. Судячи по даті, це відбулося практично одночасно з лівійською війною. Гнів Мернептаха був жахливий, і у Нубії настав час неймовірних репресій, під час яких були страчені багато тисяч чоловік. Причиною безпрецедентної жорстокості царя, ймовірно, була боязнь втратити в метушні північних воєн південні землі, які постійно постачали до Єгипту золото. Нубія була, таким чином, замирена.

Війни 4-го та 5-го років правління Мернептаха викликали справжній шок в єгипетському суспільстві. По іншому це царювання можна охарактеризувати як спокійним етапом в житті Єгипту.

Стосунки з хеттами залишалися непорушним і при правлінні Мернептаха. Останній навіть посилав до хетів кораблі з зерном для підтримки їх під час голоду, що, однак, не заважало єгипетському двору, незважаючи на сорокарічну дружбу, порівнювати посланців сусіднього царства з псами, які підповзають до свого пана.

Ця допомога, крім виконання умов міжнародного договору укладеного свого часу батьком Мернептаха з хеттами, мала й важливе політичне значення, оскільки Хетське царство брало на себе основний удар «народів моря», натиск яких погрожував існування Єгипту.

Мернептах не належав до числа фараонів, які увічнили своє ім'я величними будівлями або закладкою нових святилищ, або розширенням існуючих будівель. Усвідомлюючи похилий вік, Мернептах не став витрачати час на виготовлення матеріалів для своїх будівель і статуй. Крім самих нікчемних, не вартих майже згадки робіт він задовольнився дешевою славою: продовжував накреслювати свої царські картуші на пам'ятниках своїх попередників до XII династії, не виключаючи і пам'ятники гіксосів.

Характерною рисою цього правління стало неймовірне за своєю силою прагнення царя узурпувати якомога більше пам'ятників попередників; частіше, ніж будь-хто інший. Мернептах узурпував скульптурні зображення своїх попередників, навіть не наказуючи внести необхідні зміни для дотримання мінімального портретної схожості. Псуючи чужі пам'ятники, знищуючи ім'я попередника і вставляючи своє, Мернептах тим самим перекручував історичну істину.

При цьому, судячи з усього, будівництвом власних споруд Мернептах захоплений не був. Власні його написи короткі, незначні, погано виконані в художньому відношенні і тільки нагадують про його існування, не даючи ніяких історичних відомостей. Скромні пам'ятники Мернептаха відомі в Гермополе, де від імені царя був висічений гімн богу Тоту.

У Фівах, на західному березі Нілу, в містечку Курна, Мернептах звів свій заупокійний храм. Для цього у «каменоломні» був перетворений гігантський поминальний комплекс Аменхотепа III у Ком ель-Хеттан, від якого в результаті залишилися тільки дві гігантські статуї, що носять назву «Колосів Мемнона», і стояли колись перед пілоном два сфінкса і ряд інших пошкоджених пам'ятників.

У даний час храм Мернептаха практично зруйнований. Ворота у масивному вхідному пілоні вели у перший двір комплексу, з двох сторін обрамлений колонадами, по шість колон у кожній. Ліва сторона двору одночасно служила фасадом невеликого цегельного царського палацу. Перед другим пілоном колись стояла гігантська Стела Ізраїлю, які увічнили у камені «гімн» військової доблесті Мернептаха.

За цим пілоном відкривався другий двір. Саме тут було виявлено чудовий бюст від зруйнованої колосальної статуї, що зображувала самого Мернептаха. Прохід з другого двору вів у великій (12 колон) і додатковий (8 колон) гіпостільний зали.

Завершувався храм трьома святилищами, навколо яких знаходилися додаткові приміщення для священних предметів і жертвоприношень. Храм був багато прикрашений узурпованих вапняковими і гранітними статуями Аменхотепа III.

Джерела:

Карасевич А. О. Історія політичної думки. Навчальний посібник. — Умань. — 2013. — 726 с.; Карасевич А. О. Історія політичної думки. Навчальний посібник. — Умань. — 2014. — 860 с.; Політологічний енциклопедичний словник: Навч. посіб. для студ. вищ. навч. закл. — К., 2000