Політологічна енциклопедія Книга IV - Карасевич А.О, Шачковська Л.С. 2016

Марксизм

МАРКСИЗМ — узагальнена назва сукупності теоретичних поглядів німецьких мислителів Карла Маркса (1818 - 1883 рр.) та Фрідріха Енґельса (1820 - 1895 рр.) на історію, політику та суспільство загалом, які їхні послідовники намагаються інтерпретувати, розвивати та втілювати на практиці.

Марксизм заявляє про себе як про систему революційних поглядів робітничого класу, що відображає об'єктивні закони розвитку людського суспільства та досвід класової боротьби народних мас проти експлуататорів, і що постійно розвивається на основі узагальнення цього досвіду.

Першим марксизм визначив Енґельс, як «поєднання діалектичного методу з комуністичним світоглядом» («Анти-Дюрінг», 1878 р.).

Різноманітні інші визначення марксизму можна умовно розділити на наступні категорії:

1. засновану на історико-матеріалістичних поглядах теорію «наукового соціалізму» різноманітні теорії, які, як на першоджерело, посилаються на Маркса та Енгельса;

2. політичні рухи, які орієнтуються на теорію Маркса;

3. марксизм-ленінізм — радянський різновид марксизму, офіційну державну доктрину колишнього СРСР та радянського блоку. У ХХ ст. багато країн проголошували курс на побудову соціалізму (або комунізму) за марксистською програмою. Найбільшими з них були Союз Радянських Соціалістичних Республік і Китайська Народна Республіка.

Марксизм виник у 1840-х рр. у Німеччині, де назрівала буржуазно-демократична революція. Своєрідність революційної ситуації у цій країні, роздробленій тоді на кілька великих (Баварія, Пруссія, Саксонія) і безліч невеличких держав, полягала у тому, що буржуазія, налякана революційністю народних мас, прагнула укласти угоду з королівською владою і поміщиками за рахунок інтересів трудящих. Істотною відмінністю цієї революційної ситуації порівняно з умовами, що передували буржуазним революціям в інших країнах Західної Європи (Голандія, Англія, Франція), була тією, що у Німеччині на арену політичної боротьби вийшов робітничий клас, що виявився найрадикальнішою силою суспільних перетворень. Якщо у минулих буржуазних революціях робітничий клас власноруч «тягав каштани з вогню» для буржуазії, то під час революції у Німеччині виступив самостійно зі своїми особливими вимогами. Все це робило Німеччину центром европейського революційного руху. За завдання озброїти робітничий клас програмою, стратегією і тактикою революційної боротьби взялися молоді ідеологи пролетаріату Маркс й Енґельс, так поклавши початок новому революційному вченню — марксизму.

Від самого моменту свого виникнення, починаючи з революцій 1848 - 1849 рр., марксизм безперестанку проходить практичну перевірку, що супроводжується зміною тактики політичної боротьби. Після поразки цих революцій Маркс заявив про необхідність переходу до мирної роботи зі збирання і підготовки сил для нового етапу підйому революції. У 1852 р., після розпуску німецького робітничого «Союзу комуністів», що його членами були Маркс й Енґельс, останні спрямували свою діяльність на пропаґанду ідей комунізму, на підготовку революційних кадрів в усіх країнах Західної Европи, на збирання сил для нової боротьби.

Пореволюційний період ознаменувався створенням — за активної участі Маркса й Енгельса — «Міжнародного товариства робітників» (I Інтернаціоналу), заснованого у 1864 р. «Міжнародне товариство робітників» вперше з'єднало революційну теорію з практикою масового революційного руху, з класовою боротьбою проти експлуататорів. Так було створено вихідні позиції для завоювання марксизмом міцних позицій у світовому робітничому русі. У 1870 - 1890-ті рр. у низці країн Європи було створено масові робітничі (соціалістичні та соціал-демократичні) партії, що заявляли про свою прихильність до марксистської доктрини. Виникли вони або на базі існуючих у тих країнах національних секцій «Міжнародного товариства робітників», або завдяки діяльності активістів, вихованих у ньому.

Марксизм вважає себе закономірним результатом всього попереднього розвитку людської думки та критичного узагальнення з позицій революційного пролетаріату практики класової боротьби. Одночасно постання марксизму є переворотом у розвитку суспільної думки людства, оскільки марксизм принципово по-новому підійшов до вирішення безлічі суспільних проблем і запропонував відповіді на найважливіші питання, поставлені самим розвитком історії та сформульовані передовими умами минулого.

Спираючись у першу чергу на спадщину німецької класичної філософії, англійської політекономії і французького утопічного соціалізму, Карл Маркс та Фрідріх Енгельс розробили матеріалістичний погляд на історію, теорію додаткової вартості як економічну основу капіталізму й вчення про комунізм — безкласове суспільство, що неминуче прийде на зміну капіталізму. Роль «могильника» капіталізму марксизм відводить пролетаріату.

Найважливішими творами у становленні марксизму були «Маніфест комуністичної партії», в якому проголошується неминучість загибелі капіталізму й стверджується роль робітничого класу, «Капітал» Карла Маркса — фундаментальний аналіз економіки капіталізму, та «Діалектика природи» — незавершена праця Фрідріха Енгельса, в якій сформульовані філософські погляди засновників марксизму.

Діалектичний матеріалізм

Марксизм твердо стоїть на позиціях матеріалізму, доповнивши його запозиченою у Геґеля діалектикою. За Марксом, не свідомість чи Бог створюють матерію, а навпаки матерія у своєму постійному русі та розвитку створила свідомість. Пізнання можливе через органи чуття та розум, а практика є мірилом, яким вимірюється світ та є єдиним критерієм істини.

Матеріалістичне розуміння історії

Діалектичний метод Маркс застосовує переважно до історії (історичний матеріалізм). Історичний (діалектичний) матеріалізм розглядається як філософія пролетаріату, теоретичне обґрунтування комунізму, наука про закономірності розвитку суспільства та мислення. Лише у філософії пролетаріату як революційного класу, закономірності розвитку суспільства знайти своє об'єктивно відображення.

Суспільство розглядається марксизмом як організм, у структурі якого продуктивні сили визначають виробничі відносини, форми власності, які, у свою чергу, зумовлюютькласову структуру суспільства, політику, державу, право, мораль, філософію, релігію, мистецтво. їх єдність і взаємодія створює певну суспільну формацію. Тобто не духовний процес, а матеріальні умови є визначальними у розвитку суспільства.

У суспільному виробництві люди протягом свого життя перебувають у виробничих відносинах, які, насамперед, залежать від рівня розвитку продуктивних сил. Сукупність цих виробничих відносин є економічною структурою суспільства, на якій базуються всі інші процеси життя, зокрема, соціальні, політичні та духовні. Отже, не свідомість окремих людей визначає їхнє буття, а суспільне буття визначає їхню свідомість. На певній стадії розвитку матеріальні сили виробництва починають конфліктувати із виробничими (економічними) відносинами. У випадку, коли виробничі відносини гальмують розвиток продуктивних сил чи вступають з ними у протиріччя — виникає підґрунтя для соціальної революції. Зміна економічної бази призводить до зміни суспільства. Але нова форма суспільства виникає тільки там, де існують кращі альтернативи, оскільки людство не ставить собі завдання, які воно не здатне вирішити (див. Гегеля — теза містить антитезу). За Марксом — буржуазне суспільство є останньою формою антагоністичного суспільного виробництва.

У застосуванні до історії марксизм доводить неминучість переходу до вищої суспільної формації: від феодалізму до капіталізму, від капіталізму до соціалізму і, врешті-решт, до безкласового суспільства.

Протидія будь-якої суспільної системи прогресу та змінам приводить до необхідності її руйнування, що виявляється у вигляді класової боротьби — у випадку капіталізму між буржуазією і пролетаріатом.

Рушійна сила історії — боротьба пригноблених класів, вищим проявом якої є революція.

Політична теорія

Варто зазначити, що марксизм — це не тільки ідеологія, але й політична програма дій. Маркс і Енгельс займали колективістську і спрямовану на конфлікт політичну позицію. Як каже сам Маркс: «філософи тільки по-різному поясняли світ, а мова йде про те, щоб його змінити».

Класова боротьба

Найважливішою рушійною силою розвитку суспільства впродовж всього його існування була боротьба антаґоністичних суспільних класів. У буржуазному суспільстві революційною силою вони вважали робітничий класу, що його історичною місією є знищення капіталізму та експлуатації людини людиною, створення справедливого суспільного ладу. Цей лад Маркс і Енґельс називали соціалізмом (комунізмом). Капіталізм, як один з кількох щаблів історії, у минулому мав поступовий характер, але по приходу до влади буржуазії (колись революційного класу) перетворився на гальмо суспільного розвитку і має поступитися місцем вищий стадії суспільного розвитку.

Свою історичну місію «могильника капіталізму» пролетаріат виконає за допомогою свого бойового авангарду — комуністичної партії, шляхом встановлення диктатури пролетаріату. Маркс і Енґельс пропаґували ідею поширення пролетарської революції у низці країн і вірили у можливість створення т. зв. Сполучених Штатів Європи. Основним гаслом трудящих має бути гасло: «Пролетарі всіх країн, єднайтеся!».

У зв'язку з цим висувається лозунг «експропріації експропріаторів». Вони приймають ідею логіки історії Геґеля, але ідеологія, в їхньому розумінні, є відображенням матеріальних засобів виробництва, що лежать в її основі (т. зв. економічний детермінізм). За словами Маркса й Енґельса, «Історія всіх дотеперішних суспільств — це історія класової боротьби». а ворогуючі класи є завжди наслідком способів виробництва та обміну, себто економічних умов їхнього часу. Економічна структура суспільства завжди визначає той базис, відштовхуючись від якого, ми можемо дати певне пояснення всієї надбудови юридичних і політичних інституцій, а також релігійних, філософських та інших ідей певного історичного періоду.

Держава:

У марксистів держава є найвищим інститутом організації суспільства, що його функція полягає у захисті панування одного класу над іншими, а також у збереженні системи експлуатації панівним класом всього суспільства. Класичний (хоча й дещо спрощений) марксистський погляд на державу висловлено у «Маніфесті комуністичної партії»: «Сучасний уряд це є лиш комітет, що порядкує спільними справами всеї буржуазії».

Пізніше, у «Початку родини, приватної власності і держави» (1884), Енґельс писав, що «держава є щось із зовні нав'язане суспільству; вона не є також «втіленням моральної ідеї», «втілення розуму», як доводить Гегель. Держава є продукт суспільства, що досягло певного щабля розвитку; є свідомість, що суспільство перебуває в нерозв'язаній суперечності само з собою, що вона розпалась на незамирені класи, і що вона немає змоги замирити ці протилежності й суперечності. Ці суспільні класи з протилежними економічними інтересами не знищили один одного і разом з тим саме суспільство у безплодній боротьбі: треба було особливої влади, що стояла, очевидно, по-над суспільством, яка має, якщо не знищити цю боротьбу, то тримати її в межах порядку; ця влада, що відокремилася від суспільства, що стала над ним і разом з тим йому чужа, — є держава».

І далі: «Підвалиною установлення держави стала потреба тримати в слухняності різні суспільні класи, але через те, що держава повстала серед класової боротьби, то зрозуміло, що влада зосередилась в руках наймогутнішої з економічного погляду верстви, і до неї перейшло політичне панування. ... Стара держава була, переважно, державою рабовласників, що заснована на послусі рабів; феодальна держава була органом дворян заради панування над кріпаками; найновіша поважна держава є знаряддя експлуатацій праці капіталом».

Диктатура пролетаріату

Поняття «диктатура пролетаріату» залишається проблематичним у марксизмі, адже ані Маркс, ані Енґельс не дають докладного роз'яснення, що саме мається на увазі — енергійний уряд, що діє від імені пролетаріату (подібно до того, як буржуазний уряд діє від імені буржуазії) та придушення опору маєтних кляс підчас революції; форму правління, коли робітники перебирають на себе всі функції держави; тощо. У Марксовому листі до Йосефа Вайдемаєра (1818 - 1866) з 5 березня 1852 р. між іншим читаємо: «Буржуазні історики давно переді мною представили історичний розвиток цієї боротьби клас, а буржуазні економи економічну анатомію цих класів. Моїм ділом було довести: 1. що існування класів зв’язане тільки з певними, історичними боротьбами, сполученими з розвитком продукції, 2. що класова боротьба неминуче веде до диктатури пролетаріату, 3. що ця диктатура становить лише перехід до знесення всіх класів і до безкласового громадянства».

Критикуючи програму щойно створеної соціал-демократичної партії Німеччини, Маркс писав: «Між капіталістичним і комуністичним суспільством лежить період революційного перетворення першого у друге. Цьому періодові відповідає і політичний перехідний період. І держава цього періоду не може бути нічим іншим, крім як революційною диктатурою пролетаріату».

За Володимиром Лєніним (1870 — 1924 рр.), диктатура пролетаріату є поєднанням режиму класової диктатури з формою правління (безпосередньою участю пролетарів (робітників) в управлянні суспільством). Одначе нерозв'язаним лишається питання пролетарської революційної партії та її роля у новому, пост-капіталістичному суспільстві. Адже, як показала практика революційних перетворень, одна справа «диктатура пролєтаріяту», інша — «диктатура пролетаріату під проводом партії», що схильна перетворюватися на «диктатуру партії від імені пролетаріату».

Безкласове суспільство

Класова боротьба перестане бути рушійною силою історії тільки в майбутньому комуністичному суспільстві, коли будуть ліквідовані класи, що саме є основним завданням комуністів. З цього приводу Енґельс писав: «Держава не од вічності. Жили громади й без неї, існували громади, що не знали, що таке держава і державна влада. Лише на певнім щаблі економічного розвитку, що нерозривно з'єднаний з розпадом суспільства на класи, на верстви, з'явилась потреба держави. А у теперішній час [себто наприкінці XIX ст.] ми хуткими кроками наближаємось до такої фази розвитку промисловості, за якої розподіл на класи не лише не являє собою необхідності, але стісняє навіть саму продукційність. Так повстав цей розподіл на класи, так він і щезне, а з ним загине й держава. Суспільство, яке знову організує промисловість на підвалинах вільної, рівноправної асоціації всіх продуцентів, таке суспільство не потрібує державної машини й здає її в історичний музей, де вона буде красуватися поруч з бронзового сокирою та веретеном».

Додаткова вартість

Критика політичної економії виникла на основі діалектико-матеріалістичного аналізу Марксом капіталістичного способу виробництва та відповідного йому суспільного ладу. Маркс розробив і обґрунтував трудову теорію вартості, відкрив закон додаткової вартості. Це відкриття стало, образно кажучи, наріжним каменем економічної теорії Маркса, адже саме воно допомогло йому розкрити експлуататорську сутність буржуазного виробництва. У своїй фундаментальній праці «Капітал» Маркс розглянув капіталістичний лад, зіставляючи його політекономічну теорію з дійсністю, та доходить висновку, що цей лад заснований на експропріації власниками засобів виробництва частини вартості продукту найманої праці робітників.

За Марксом, додаткова вартість є джерелом збагачення власника засобів виробництва. Додаткова вартість утворюється в процесі виробництва як різниця між вартістю виробленого продукту й вартістю робочої сили. В умовах існування приватної власності на засоби виробництва капіталіст експропріює додаткову вартість, а робітники отримують стільки, щоб забезпечити відтворення своєї робочої сили. Отже марксизм бачить джерело економічної нерівності, експлуатації людини людиною, у приватній власності. Відповідно марксизм, виходячи із діалектичної складової своєї філософії, формулює основне протиріччя капіталізму, як протиріччя між суспільним характером виробництва й приватною власністю, що лежить в основі розподілу.

Капітал і наймана праця

За Марксом, капітал є не сумою предметів, що містять нагромаджену працю, а буржуазне виробниче відношення.

Вирішальним для виникнення капіталу є не його речова форма, конкретні товари, що його утворюють, а наявність суспільних відносин, що дозволяють шляхом володіння речами привласнювати безоплатно живу працю робітників, позбавлених власності. Панування нагромадженої, минулої, матеріалізованої праці над безпосередньою, живою працею перетворює нагромаджену працю на капітал (мертву працю).

Прибутком капіталіста є перевищення вартості виробленого робітником продукту над вартістю життєвих засобів, що їх він отримує у вигляді заробітної плати. Відносна заробітна плата, її частка в капіталі, має тенденцію зменшуватися, а прибуток, відносна частка капіталіста, —зростати: прибуток і заробітна плата перебувають один до одного у зворотному відношенні.

Інтереси буржуазії і пролетаріату є антаґоністичними. Мірою зростання продуктивности праці пролетаріат кує золотий ланцюг, на якому буржуазія тягне його за собою.

Відчужена праця

Відчуження відображає об'єктивне перетворення діяльності людини і її результатів на самостійну силу, що панує над нею та їй ворожу, а також пов'язане з цим перетворення людини з активного суб'єкту суспільного процесу на об'єкт цього процесу. Відчуження є історично минущою формою опредмечування людиною своїх діяльних здібностей у класово-антаґоністичному суспільстві та пов'язане з урічевленням, фетишизацією суспільних зв'язків, з опосередкуванням відносин між людьми суспільними інститутами. Початки відчуження треба шукати в поділі праці.

У творах 1842 - 1943 рр. Маркс й Енґельс досліджували спочатку відчуження у царині духовного життя (реліґія, філософія тощо), а потім у царині політичного життя (бюрократизація держави). Пізніше, у «Економічно-філософських рукописах з 1844 року», вихідним пунктом розуміння відчуження стає проблема відчуженої праці. Маркс зазначає, що в умовах антаґоністичних суспільних відносин робітник ставиться до праці, до акту виробництва як до зовнішнього примусу: наймана праця не розгортає вільно фізичну та духовну енерґію, а виснажує фізичну природу та руйнує дух робітника. Тим-то людина відчуває себе вільною не в процесі праці, а лише у тому бутті, що не відріжняє її від тварини. Ставлення робітника до своєї діяльності визначає також його ставлення до предметів і продуктів своєї праці, що належать не йому, а окремому приватному власнику або загальному капіталісту (державі), і виступають по відношенню до робітника як чужі, ворожі йому сутності, що чимдалі більше закріпачують його.

Відчуження стосується не лише робітника: буржуа теж відчужений від праці, він теж переживає самовідчуження, але відчуває себе у цьому самовідчуженні задоволеним і ствердженим; а пролетар відчуває себе у цьому відчуженні знищеним.

Товарний фетишизм:

Фетишизм — ототожнення суспільних функцій предмета з його природними властивостями, обумовлене процесом упредметнення соціальних відносин між людьми і персоніфікацією речей. Різні форми фетишизму визначаються тим, чи відбувається ототожнення соціальних характеристик з натуралістичним буттям речі або фізично-тілесним субстратом предмету культури, продукту людської діяльності, або природними особливостями індивіда.

У капіталістичному суспільстві, де панують товарно-грошові відносини, фетишем стає продукт людської діяльності і зникає будь-яка природна та суспільна визначеність предмета. Відносини між людьми опосередковуються річчю, що вона набуває через це особливого соціального значення. Суспільний характер праці набуває в очах людей речовий характер самих продуктів праці, як суспільної властивості цих речей, притаманної їм від природи. На речі переносяться властивості людських відносин, і починає здаватися, що не люди, а речі самостійно (у товарній формі) вступають у відносини обміну; а людина тут виявляється лише персоніфікацією певної соціальної функції, виконавцем соціальної ролі, актором, що ховається за «економічною маскою». Речі заступають місце людей.

Фетишизм грошей є подальшим розвитком фетишизму товару. У грошах вартість зрощується з речовою, натуральною формою предмета, що виконує функцію грошей (золото тощо); вартісно-суспільне відношення набуває відокремленого матеріального існування. Тепер товари у своїй якісно-предметній визначеності обмінюються на символічний загальний продукт, певний предметний знак — гроші, що їхнє символічне буття з'єднується з їхньою природною формою.

Своєї вищої форми фетишизм сягає у капіталі, що приносить відсотки. Капітал бачиться таким, що він здатний сам — без участі праці — примножувати вартість і приносити дохід.

Теорія криз

Маркс визначив природу криз у капіталістичному суспільстві та довів невипадковість і закономірну періодичність криз у буржуазному суспільстві.

Капіталіст (власник фабрики, корпорація) намагається збільшувати свої прибутки, а для цього збільшує норми виробки та систематично зменшує витрати на оплату найманої праці. Однак, оскільки, працівники є членами суспільства, яке споживає вироблену продукцію, відповідно зменшується попит та виникає криза перевиробництва, коли вироблену продукцію немає кому купувати.

Глобальний капіталізм

Слід зазначити, що у часи, коли жив Маркс, не було таких понять як «глобалізація», «споживацтво», «постіндустріальне суспільство», «інформаційне суспільство», не було масового «експорту» технологій та перенесення транснаціональними корпораціями виробництва у країни з дешевою робочою силою. Тому у наукових працях Маркса та Енгельса немає відповідей на деякі гострі проблеми сучасної світової економіки. Але це не зменшує значення творів Маркса як цінного першоджерела для вивчення проблем сучасної глобальної економіки та кризових явищ глобальної економіки.

Тимчасовість капіталізму

Критика Маркса розкриває об'єктивні закономірності розвитку суспільного виробництва на всьому протязі історії людства від рабовласницьких суспільств Стародавнього світу до сучасного капіталізму. Ця закономірність демонструє тимчасовий характер капіталістичного способу виробництва, неминучість його загибелі і заміни буржуазного суспільства вищим — соціалістичним (комуністичним).

Коли політичні економісти вважали товар «природною» і невідворотною формою продукту праці, а ринок — єдиним можливим інститутом обміну продуктами, що має існувати завжди, представляючи закон вартості як закон незмінних історичних фактів, для Маркса ані товар, ані гроші, ані капітал, ані наймана праця не тільки не існували вічно, але не мають існувати далі — саме на це вказують тенденції історичного розвитку.

Марксизм після Маркса й Енґельса

Ревізіонізм: Поширення марксизму у робітничому русі стикнулось з опором як з боку його одвертих противників з інших соціалістичних течій (напр., бакуністів, прудоністів тощо), так і з боку угодовських елементів усередині соціалістичних і соціал-демократичних партій — ревізіоністів.

Ревізіонізм виник головно як прояв впливу буржуазної ідеолоґії на найменш революційні, відносно забезпечені верстви робітничої клясу (так звану «робітничу аристократію»). Іншим джерелом ревізіонізму стала ідеолоґія дрібнобуржуазних елементів, що їм притаманна половинчастість, коливання між пролетаріатом і буржуазією, що виражається у теоретичних поступках буржуазної ідеології.

Представники ревізіонізму (найвідоміший з них — німецький соціал-демократ Едуард Бернштейн (1850 - 1932 рр.)) виступали у філософії за повернення до Канта, намагалися підмінити матеріалізм суб'єктивним ідеалізмом, матеріалістичну діалектику — еволюціонізмом. В теоретичній царині вони стверджували, що капіталізм має перерости у соціалізм «самопливом», без соціальної революції. У царині політики ревізіоністи відстоювали теорію «гармонії класових інтересів» і «співпраці клас», заперечуючи теорію пролетарської революції і диктатури пролетаріату. Ревізіонізм в теорії призвів до реформізму на практиці, що набув найяскравішого вираження у тактиці партій Інтернаціоналу — відмові від революції і мирній парламентській діяльності, що полягала у боротьбі за часткове поліпшення становища трудящих у рамках буржуазного ладу та співпраці з буржуазними партіями.

Австромарксизм

Австромарксизмом прийнято називати школу марксистської думки, що склалась у Відні наприкінці XIX ст. навколо провідних теоретиків і керівників австрійської соціал-демократії Макса Адлера (1873 - 1937), Отто Бауера (1881 - 1938), Рудольфа Гільфердінґа (1877 - 1941) і Карла Реннера (1870 - 1950). На додаток до Марксової теорії, найбільше на школу вплинули неокантіянство та позитивізм у філософії, марґіналістський напрямок у політичній економії та потреба осмислення і розв'язання специфічних проблем Габсбурґської імперії. Адлер зробив найвагоміший внесок у переосмислення марксизму з точки зору неокантіянства. Він вважав, що Марксова методолоґія полягає по суті у розкриванні за видимістю дійсності. Марксизм є науковим, історичним матеріалізмом, «системою соціолоґічних знань» і не має нічого спільного з філософією. Бауер був одним з перших, хто звернув увагу на національне питання (що на початку XIX ст. стояли в Австро-Угорщині надзвичайно гостро). Гільфердінґова аналіза влади фінансових інституцій і впливу держави, а також важливості зовнішніх ринків для акумуляції капіталу мала велике значення для розвитку марксистських теорій імперіалізму. Реннер відомий у першу чергу як соціолоґ права. Не вважаючи правові норми простим відображенням економічних умов, він наголошував на тому, що право грає активну ролью у відтворенні та навіть зміні суспільних відносин.

Більшовизм

Революційний елемент марксизму розвивав у своїх працях російський революціонер Владімір Лєнін, що не тільки сприйняв теорію Маркса й Енґельса, а конкретизував її стосовно до умов нової епохи — епохи державно-монополістичного капіталізму й імперіалізму, пролетарських і національно-визвольних рухів у всьому світі, початку ліквідації колоніальної системи. Не тільки видатний теоретик, але також революціонер-практик, Лєнін став керівником першої марксистської партії, що прийшла до влади, — Російської Соціал-Демократичної Робітничої Партії (більшовиків).

Лєнін розкрив специфіку імперіалізму як етапу в розвитку капіталізму. Він відкрив один з найважливіших його законів — нерівномірності розвитку капіталізму, через який революційна ситуація виникає не обов'язково у найрозвиненіших в економічному відношенні країнах, а у тій країні, де протиріччя капіталізму надзвичайно загострені й буржуазія якої нездатна шляхом політичних маневрів нейтралізувати революційність народних мас.

Така країна, за визначенням Леніна, є «слабкою ланкою» у ланцюзі імперіалізму. У цій слабкій ланці й має статися насамперед розрив єдиного ланцюга системи імперіалізму. Виходячи з цього, Ленін розвинув теорію соціалістичної революції й диктатури пролетаріату для епохи імперіалізму: революція не може статися одночасно у всіх основних капіталістичних країнах, як припускали Маркс й Енґельс, адже революційна ситуація не може виникнути одночасно у всіх головних країнах світу. Навпаки — природніше припустити, що «слабкою ланкою» чи «ланками» стануть спочатку одна або декілька країн, де позиції імперіалізму найбільш ослаблені, і саме там відбудеться революція.

Марксизм-лєнінізм

Спочатку у Радянському Союзі, а пізніше у «народних демократіях» марксизм пережив цікаву трансформацію: з революційного вчення він перетворився на панівну ідеолоґію. Прийшовши до влади в економічно-відсталій країні, марксисти мусили здійснити те, що не було їхньою метою і що в передових капіталістичних країнах здійснила буржуазія, себто нагромаджувати капітал шляхом «первісної акумуляції» й експлуатації селянства. Що це здійснювалось під прикриттям марксистської ідеолоґії, не має дивувати, адже в каясовому суспільстві (а СРСР був класовим суспільством) пануюча ідеолоґія не відображає дійсного стану речей, а маскує його (тим-то Маркс і Енґельс називали ідеолоґію «хибною свідомістю»). Іронія історії полягає в тому, що цю закостенілу систему беззаперечних доґматів, що від початку 1930-х р. дедалі більше нагадувала реліґію, назвали іменами двох великих революційних теоретиків, які самі на віру нічого не сприймали.

Характерними рисами марксизму-лєнінізму були ототожнення законів природи та законів розвитку суспільства (за що почасти відповідальний Енґельс і його «Діялєктика природи»), бачення відносини між базисом і надбудовою як односторонніх (безумовне підпорядкування надбудови базису), віра в лінійність історії, почергову зміну суспільно-економічних формацій і неминучість соціалізму (комунізму). «Економічні закони» (наприклад, закон вартості) вважались об'єктивними законами, незалежними від розстановки класових сил і волі учасників процесу суспільного виробництва, як закони природи, а значить такими, що діятимуть і при соціалізмі. Загалом соціалізм можна було збудувати в одній, окремо взятій країні (про завершення будівництва неодноразового проголошувалось на офіційному рівні).

Західний марксизм

По першій світовій війні (1914 - 1918 рр.) в Європі постав «західний марксизм» — широка теоретична течія, в рамках якої прагнули творчо розвивати спадщину Маркса й Енґельса. «Західні марксисти» не тільки критикували капіталістичну систему — вони

стояли в опозиції до «радянської» інтерпретації марксизму і відкидали «реальний соціалізм» у СРСР і країнах Східної Європи та Китаї як класове суспільство нового типу. З політичної економії (центральної теми творів теоретиків часів II (Соціялістичного) Інтернаціоналу) наголос у нового покоління теоретиків зсувається у бік філософії, ідеолоґії, культури, мистецтва. Зачинателями течії прийнято вважати угорця Дьйордя Лукача (1885 - 1971), німця Карла Корша (1886 - 1961) й італійця Антоніо Ґрамші (1891 - 1937).

Лукач стверджував, що через своє бачення тотальности та зосередженість на центральності товарного виробництва марксизм є найкращим методолоґічним інструментом критичної аналізи сучасного капіталістичного суспільства. Індивід ніколи не може стати мірою філософії чи дії, оскільки він оточений готовими, «народженими» до нього об'єктами, а це уможливлює вироблення лише суб'єктивних реакцій — або конформістського визнання дійсності, або нігілістичної відмови. Тільки кляса може охопити дійсність у процесі її революційного перетворення. Точка зору пролетаріату є особливою, оскільки той виступає об'єктом-суб'єктом історії: тільки ця точка зору дозволяє бачити, як капіталістичне суспільство перетворює людські властивості, стосунки та дії на властивості, стосунки та дії рукотворних речей, що відокремлюються від людини й панують над нею. Єдиним розв'язанням проблем буржуазного суспільства є пролетарська революція. Через своє особливе положення «живого заперечення капіталізму» пролетаріат є єдиною класою, спроможною на справжню класову свідомість — здатен усвідомити свою історичну роль революційного суб'єкту. Класова свідомість не дається робітникові при народженні, але її здобувають у постійній боротьбі з диктатом буржуазної ідеології. Тільки пролетаріат здатен побачити, що «вічні закони економіки» є продуктами історичного розвитку, результатом колективної дії, а значить їх можна змінити через свідому дію. Всі інші суспільні класи приречені на «хибну свідомість», що створює ілюзію вічності й універсальності капіталізму.

За Коршем, марксизм пережив три великі етапи: народження як філософської системи (1843 - 1848); розпад на політекономію, політику й ідеологію (1848 - 1900); перетворення на «науковий соціалізм» і втрату безпосереднього зв'язку з політичною боротьбою (після 1900). Він виступив проти представлення марксизму як «позитивної науки», що її необов'язково пов'язувати з боротьбою пролетаріату. Попри протиставлення «наукового соціалізму»

«утопічному соціалізму», що закріпилося у II (Соціалістичному) Інтернаціоналі, марксизм не є наукою в буржуазному розумінні цього слова. Марксова система покликана не збагатити буржуазну філософію, історію чи соціологію, а критикувати буржуазну теорію і практику з метою викриття їхньої невідповідності одна одній і пошуку шляхів змін матеріальних умов життя та суспільних відносин. Запозичивши у російських соціал-демократів кінця XIX ст. термін «геґемонія», Ґрамші вжив його для описування політичного устрою в Європі 1920 - 30-х. Панування буржуазії у Західній Європі, що спирається не тільки на примус, а й на згоду, створювало умови, які унеможливлювали прихід пролетаріату до влади у спосіб, продемонстрований Жовтневою революцією, — через штурм влади («маневрену війну», як писав Ґрамші). Боротьба на Заході мала бути тривалою, мала набути форми «позиційної війни», коли боротьба точиться за геґемонію (панівне місце у суспільстві). Геґемонія означає не тільки опанувати провідне місце в політико-економічному житті суспільства, але також мати авторитет у народних мас, культурне та моральне лідерство («культурна геґемонія», «ідеолоґічна геґемонія»). Без авторитету панування може означати лише диктатуру. Міць геґемонії визначається згодою народних мас з політикою панівного класу.

Українськи й марксизм

Марксистська традиція в Україні починається у 1870-х р. і пов'язана з іменами професора політекономії Миколи Зібера (1844 - 1888) та «гpoмадівця» Сергія Подолинського (1850 - 1891) — першими популяризаторами марксизму на підросійській Україні. Хоча соціалістичні ідеї визначали діяльність перших українських політичних партій як на території Російської імперії, так і в Австро-Угорщині, проте через різні причини українські марксистські центри були в еміграції.

Таким у часи першої світової війни була Закордонна організація Української соціал-демократичної робітничої партії (УСДРП), що видавала у Женеві часопис «Боротьба». її редактор — Лев Юркевич (1884 - 1917)) — відстоював ідею української пролетарської революції, виступав проти українського міщанства й орієнтації на Австрію й Німеччину, виступав за демократичну федералізацію Російської імперії та обґрунтовував потребу у незалежній українській соціал-демократичній партії.

Так само саме на еміграції після другої світової війни (1939 - 1945) було створено Українську революційно-демократичну партію (УРДП), що її ліве крило на чолі з Іваном Майстренком (1899 - 1984)

декларувала прихильність до демократичного соціалізму. Майстренко наголошував, що в СРСР не соціалізм, а державний капіталізм, тільки правлячим класом є не буржуазія (як при «нормальному» капіталізмі), а партійно-господарська бюрократія. Його товариш по часопису «Вперед», який ліве крило УРДП видавало у Мюнхені, Всеволод Голубничий (1928 - 1977) виступав за планову економіку, в якій планування відбувається знизу вверх (від «консументів» до «продуцентів»), та відкидав будь-яку можливість поєднання ринкових відносин із соціалізмом («ринок, це — реставрація капіталізму»). Економіку СССР — на відміну від більшості зарубіжних фахівців — розглядав не як гомогенну цілісність, а як сукупність структур зі значними регіонально-історичними та етнокультурними відмінностями.

Роман Роздольський (1898 - 1967) — єдиний український марксист, що його книжки перекладено багатьма європейськими мовами. Живучи у Нью-Йорку та Детройті, він написав один з найважливіших текстів про національне питання у Східній Европі — «Фрідріх Енґельс і проблєма «неісторичних» народів» (1964), а слідом завершив двотомну «Історію виникнення Марксового «Капіталу» (1968). Метою останньої стала реконструкція думки зрілого Маркса, прояснення загального значення Марксової економічної теорії та захист її основних складових від спробу ревізії як всередині робітничого руху, так і з боку офіційної науки.

Марксизм у «третьому світі»

У більшість країн «третього світу» марксизм проник через колоніальні зв'язки та був пов'язаний у першу чергу з антиімперіалістичною боротьбою; тим-то питання імперіалістичного панування і колоніальної експлутації займали центральне місце в марксистській теорії та практиці в «третьому світі».

Лідер китайської компартії Мао Цзе-дун (1893 - 1976) був не тільки ватажком селянської революції, але й теоретиком революційної війни у світовому масштабі. За Мао, хоча на зміну капіталізму має прийти соціалізм, капіталістично-імперіалістична система сама ніколи не завалиться — її зруйнує революція всередині імперіалістичних країн («першого світу») і національні революції у колоніях і залежних країнах («третьому світі»). Головною рушійною силою епохи є національно-визвольні рухи. Треба підтримувати націоналізм народів Азії, Африки та Латинської Америки та ідею «відокремлення» від метрополій. Після відокремлення колоній від метрополій в останніх настане господарська криза, що спричинить падіння рівня життя, викличе незадоволення широких мас і пролетарське повстання.

Перший президент незалежної Ґани і прибічний ідеї панафриканізму Кваме Нкрума (1909 - 1972) вважав імперіалізм найбільшою небезпекою для народів Африки та проаналізував методи відновлення імперіалістичного панування у колишніх колоніях, але тепер опосередковано — у формі неоколоніалізму. Колишні метрополії нав'язують «оборонні» угоди, підтримують маріонеткові уряди, контролюють місцеві економіки через фінансову та технічну «допомогу», нерівноправні умови торгівлі й удушення місцевого господарства, метрополії проникають у постколоніальне суспільство шляхом насадження місцевої буржуазії, ідеолоґічної пропаґанди тощо.

Ґвінейський революціонер Амілкар Кабрал (1924 - 1973) вважав, що ключовою для успішної соціальної революції на периферії капіталістичного світу є роль дрібнобуржуазного керівництво національного руху після завоювання незалежності. Коли настає визволення, народ повертається до історії й назовні вириваються внутрішні суперечності, затушовані під час боротьби проти колоніалізму. Дрібна буржуазія опиниться перед вибором: або стати національною буржуазією (насправді псевдобуржуазією, адже у неоколоніальних умовах буржуазія слаборозвинених країн є лише імітацією буржуазії капіталістичного центру), або здійснити соціальну революцію. Для продовження революції дрібна буржуазія має вчинити «класове самогубство»: замість слідувати вузькокласовим інтересам, дослухатися до революційної свідомості. За відсутності справжньої робітничої класи дрібна буржуазія має в інтересах всього суспільства принести у жертву свій стан і привілеї й ототожнити себе з трудящими масами. Нездатність на класове самогубство веде до відтворення експлуататорських відносин у новій конфіґурації: пару колонізатор—колонізований заступить пара національна буржуазія — пролетаріят.

Згідно з єгипетським економістом Саміром Аміном (народ. 1931), панівні класи капіталістичного центру діляться часткою додаткової вартості, акумульованої завдяки експлуатації периферії, з підпорядкованими класами, тому соціальна революція у розвинених країнах постійно відкладається. Хоча ця «імперіалістична рента» не вирішує проблеми майнового розшарування всередині країн центру, всі ґрупи населення отримують свою частку, а значить так чи так зацікавлені у збереженні єдиного капіталістичного світу. На периферії ж питання революції є актуальним, адже стосується самого виживання слаборозвинених країн. Для тих, хто опинився у непривілейованому положенні, єдиний шлях подолати зачароване коло експлуатації та відсталості, це — «від'єднатися» від системи. Від'єднатися означає підпорядкувати розвиток своєї країни — чи реґіону — не потребам світового ринку (а їх завжди визначає центр), але потребам внутрішнього розвитку.

Від'єднання означає справедливий розподіл суспільного продукту, продукцію для задоволення людських потреб, урізноманітнення продукції відповідно до людських потреб і залучення народних мас до економічного планування і політичної діяльності.

Постмарксизм

Постмарксизм виник як теоретичний напрямок, який намагається зберегти елементи марксистської філософії після колапсу марксизму як глобальної політичної сили у другій половині XX ст. та переорієнтуватись у відповідь на стрімкі зміни у середовищі культури. Ґрунтується на працях Ернеста Лаклау та Шанталь Муфф.

Наразі, марксизм на Заході, зазвичай, вважається дискредитованим вченням, обтяженим авторитаризмом та тоталітаризмом, протилежним сучасній підтримці (теоретичній та політичній) культурному плюралізму та лібералізму.

Сучасна критика

Андре Глюксман (колишній французький маоїст, що 1972 р. характеризував правлячий режим у Франції як «фашистську диктатуру»: «Марксизм — порожня доктрина і може наповнюватися будь-якими дурницями, що мають як місцевий, так і інтернаціональний колорит. ...Марксизм відмовляється бачити власну порожнечу, це порожнеча, яка не вважає себе такою... Маркс був вкрай непослідовний. Практично кожні п'ять років він пророкував загальну і остаточну кризу капіталізму, солідаризувався з найреакційнішими представниками англійського суспільства, потім починав викривати їх. Спочатку він називав Паризьку Комуну націоналістичною, підлою революцією, а якийсь час опісля вимовив фразу, що стала знаменитою про пролетарів, які штурмували небо. Я вважаю, що Маркс був першою жертвою власної порожньої доктрини, не здатної правильно інтерпретувати історію. Що не означає, що Маркса не варто читати. «Капітал» — захоплююча праця».

ДЖЕРЕЛА:

Ніколай Бухарін. Теорія історичного матеріалізму. — Харків-Берлін-Нью-Йорк: Українсько-американське видавництво «Космос», 1923. — 326 с.; Сергій Іщенко. Марксизм за 120 хвилин. — Київ: Вперед, 2010. — 63 с.; В. І. Ленін. Карл Маркс // Карл Маркс. Капітал. Критика політичної економії. Том I. Кн. I. — Київ: Партвидав ЦК КП(б)У, 1934. — Стор. 47 - 72.; Георгий Плеханов. Основные вопросы марксизма (изд. 2-е). — Москва: Кооперативное издательство «Московский рабочий», 1922. — 185 с.; Іван Майстренко (ред.). Документи українського комунізму. — Нью Йорк: Пролог, 1962. — 232 с.; Роман Тиса. Короткий нарис українського марксизму // «Товариш» (Київ). — 2013. — № №14, 15 і 16.; Герберт Маркузе. Разум и революция. Гегель и становление социальной теории. — Санкт-Петербург: «Владимир Даль», 2000. — 541 с.; Роже Бурдерон. Фашизм: идеология и практика. — Москва: Прогресс, 1983. — 165 с.; Бела Кёпеци. Неокосерватизм и «новые правые». — Москва: Издательство политической литературы, 1986. — 144 с.; Пальмиро Тольятти. Лекции о фашизме. — Москва: Издательство политической литературы, 1971. — 200 с.