Політологічна енциклопедія Книга ІІІ - Карасевич А.О, Шачковська Л.С. 2016

Лисяк-Рудницький Іван Павлович (27 жовтня 1919 - 25 квітня 1984 рр.)

Історик української суспільно-політичної думки, політолог, публіцист. Автор праць з історії, що відкривали Європі та світу Україну. Син Мілени Рудницької та українського громадсько-політичного діяча Павла Лисяка.

У 1937 р. закінчив Академічну гімназію у Львові. Після навчався на юридичному факультеті Львівського університету (1933 - 1939). Після 1939 р. жив за кордоном в еміграції: навчався на факультеті зовнішніх відносин Берлінського університету (1940 - 1943). Захистив докторську дисертацію у Карловому університеті у Празі (1945).

У 1940 р. був членом українського студентського товариства «Мазепинець», Української Студентської Громади у Празі та разом з А. Білинським, В. Рудком, О. Пріцаком — членом Націоналістичної Організації Українських Студентів Великонімеччини (НОУС). Після війни переїхав до Австрії, а у 1947 р. — до Женеви (Швейцарія), де деякий час слухав лекції в Інституті вищих міжнародних досліджень.

У 1951 - 1971 рр. — у США у 1951 - 1952 рр. стажувався у Колумбійському університеті і незабаром здобув науковий ступінь доктора філософії.

У 1956 - 1967 рр. викладав історію у Ла Саль Коледж (Філадельфія), а у 1967 -1971 рр. — в Американському університеті у Вашингтоні. З 1971 р. — у Канаді, професор Альбертського університету, член НТШ та УВАН. Був одним із засновників Канадського Інституту Українських Студій при Альбертському університеті. Йому належать праці з історії України, української політичної думки XIX - XX ст. і теорії нації. Історичні есе видані у 2-х томах. Має великий вплив на сучасну історіографію.

Протягом усього свого життя дописував до українських емігрантських періодичних видань, зокрема до газети «Українські Вісті» і журналу «Зустрічі», був співробітником «Сучасності» (1961 - 1967). У 1967 р. став одним з авторів тексту «Заяви», надісланої від імені провідних американських інтелектуалів українського походження до керівництва СРСР і УРСР з політичними вимогами встановити громадянство УРСР, наладнати дипломатичні відносини між Українською РСР і зарубіжними країнами, надати українській мові статус державної в УРСР, легалізувати УАПЦ і УГКЦ та ін. Помер в Едмонтоні (Канада).

Осереддя філософських зацікавлень вченого становило історичне пізнання, у центрі його історіографічних інтересів — історія української суспільно-політичної думки від середини XIX ст. до 30-х років XX ст. Тривалий час був прихильником гетьманського руху, однак наприкінці 1940-х рр. відійшов від цього табору. Найвагоміші його дослідження присвячені М. Драгоманову, В. Липинському, М. Хвильовому, О. Назарукові. Провідна тема як політолога — доля України новітній історії, передусім аналіз визначальних тенденцій її політичних змін у контексті сучасного світового процесу та політичного прогнозування. Його інтелектуальною батьківщиною була Німеччина XVIII - XX ст. Найвідчутнішим у творчості історика є вплив філософії історії Геґеля, його думок про наявність в історичному процесі своєї об'єктивної логіки і про можливість свободи тільки у правовій державі. Вихований на традиціях західноєвропейського лібералізму, — близький до «державницької школи» в українській історіографії. Звертаючись до антитези «Схід — Захід», він констатував амбівалентність українства, що полягає у поєднанні двох традицій: західної (соціально-політичної) та східної (християнсько-духовної). Українське національне відродження розглядав у контексті аналогічних процесів, що відбуваються з так званими «неісторичними» («недержавними») народами. їх перетворення в історичні визначається передусім суспільно-культурною спроможністю національної еліти. Тож атрибутом «історичної нації» мислить не просто наявність державності, а й збереження нею своїх вищих, елітарних верств. До прикмет «недержавних», «сплебеїзованих» спільнот відносить особливу роль селянського чинника: у них основну масу становить селянство, а міське середовище або органічно гетерогенне, або відчужується слідом за елітарними верствами. Ця обставина, на його думку, ускладнює розгортання українського національного руху. Звідси й відсутність важливих ланок національного життя, неповнота української культури як за внутрішньою структурою, так і за функціями. Культурна цілісність чи принаймні її можливість є привілеєм державної нації. Ідея формування політичної української нації — одна з домінантних у Лисяка-Рудницького.