Політологічна енциклопедія Книга ІІІ - Карасевич А.О, Шачковська Л.С. 2016

Козаки

КОЗАКИ — члени самоврядних чоловічих військових громад, що з ХV ст. існували на теренах українського «Дикого поля», у районі середніх течій Дніпра та Дону, на межі християнського і мусульманського світів. Основним заняттям козаків була військова справа: охорона і патрулювання торгових шляхів, морські рейди на чайках проти турецького флоту у Криму та Чорному морі, захист українських земель від татарських «полювань на рабів», участь у військових кампаніях сусідніх володарів та захист кордонів сусідніх держав.

У ХVІІ ст. козаки були організовані у дві воєнні державні формації — Військо Запорізьке та Донське військо, які на початку ХVІІІ ст. були інкорпоровані до складу російської монархії. Остання поступово ліквідувала козацькі автономії шляхом залучення козацької верхівки до дворянського стану, нищенням козацьких самостійницьких осередків, зросійщенням козацтва. На середину ХІХ ст. у Росії існувало 11 козацьких військ, що були розташовані у прикордонних зонах Кавказу та Сибіру. Після створення СРСР комуністична влада фізично винищила козацький стан у ході розкозачення, репресій і Голодомору. Частина козаків воювала проти радянської влади на боці Німеччини під час Другої світової війни.

З 1990 - 1991 рр., особливо після розвалу СРСР, ряд громадських організацій України, Білорусі, Росії та Казахстану намагаються відроджувати козацькі традиції. 1990 р. для козацтва у Росії характеризувалися створенням самопроголошених козацьких «республік»}, увесь період після розпаду СРСР використанням керівництвом РФ козаків у опосередкованих війнах.

Запорожці пишуть листа турецькому султану.

СУЧАСНІ ГІПОТЕЗИ

Від половецького «Cosac» — «варта», «чота». Зустрічається у «Codex cumanicus».

Від кримсько-татарського або тюркського «Qazaq» — «вільна людина», «авантюрист», «шукач пригод», «бурлака».

Від тюркського «Cosac» і «Qazaq» — «вільна людина», «авантюрист», «шукач пригод», «вартовий», «розбійник», «найманець».

Виникли у наслідок популярного у XVII - XVIII ст. філологічного напряму досліджень (співзвучності назв). З погляду наукового обґрунтування нічого не варті.

Від імені легендарного ватажка Козака.

Від слова «коза» у зв'язку зі спритністю козаків.

Від етноніму «хозари». Популярна гіпотеза у козацькій історіографії кінця ХVІІ - початку ХVІІІ ст.

Вперше термін «козак» згадано у Початковій монгольській хроніці у 1240 р. У ХІV ст. цей термін вміщено у словник половецької мови (Кодекс Куманікус) і у додаток грецького збірника житій святих. Найперша згадка про козаків у Західній Європі зустрічається у генуезькій хроніці за 1474 р. Перша в історії офіційна згадка про дії козаків на морі й офіційна згадка про запорізьких козаків узагалі — 1492 р., коли запорожці атакували турецьку військово-морську галеру під Тягинею, про це йдеться у листі великого князя Олександра до хана Менґлі I Ґерая. Перші козацькі слободи розташовувались обіч сумновідомого татарського «Чорного шляху» вздовж річки Тясмин, що біля Чигирина, річки Ташлик, що біля Сміли, а також річок Конилка та Гірський Тікич неподалік Умані. Отож колиска всього козацтва знаходиться на території сучасної Київської, Черкаської та Вінницької областей України.

Чотарі над Дніпром

ТЕОРІЇ ПОХОДЖЕННЯ

Автохтонна — козаки це місцевий стан, що виник через потребу захисту південного кордону Литовського князівства. Козацтво виникло централізовано згідно з державницькою політикою тогочасного уряду. Першим її виклав Мартин Бєльський, нащадок козацького старшини. На цьому стояв й Самійло Величко, а згодом детально обґрунтував Михайло Максимович. Прибічником цієї догми був і Михайло Грушевський.

Боярська — козаки сформувалися на основі руських бояр та незнатного військового люду Литви та Польщі, професійних військових, які не отримали статусу шляхтичів і були змушені займатися війною та розбоєм (Антонович, Леп'явко).

Уходницька — козаки сформувалися на основі промислових ватаг представників різних станів, що йшли на сезонні промисли в Причорноморські й Прикаспійські степи. Значну частину уходників становили селяни-втікачі з Литви, Польщі та Московії, через що уходницьку теорію також називають утікацькою. Для оборони від татар уходники брали з собою зброю, організовувалися у збройні загони. Ця теорія є панівною у радянській й пострадянській історіографії.

ГІПОТЕЗИ ПОХОДЖЕННЯ

Кочівницька — козаки походили від одного або декількох кочових народів, що у різні часи мешкали на території Північного Причорномор'я. Пращурами козаків називають скіфів, сарматів, хозарів, чорних клобуків, половців, черкесів (адигів), татар та інших. Кочівницька гіпотеза походження козаків сформувалася під впливом польської історичної школи ХVІ — ХVІІ ст. й була пов'язана із теорією сарматського походження шляхти. За тогочасною традицією виводити походження стану або народу від певного народу давнини, козацькі літописці ХVІІІ ст. обстоювали хозарське походження козаків. З розширенням джерельної бази та становленням історичної науки, кочівницькі гіпотези були відкинута офіційною історіографією. Вперше на недосконалість гіпотези вказав Олександр Рігельман. У ХХ ст. апологетом половецького походження козаків був російський вчений Гумільов.

Бродницька — козаки є нащадками бродників, берладників і галицьких вигонців, які мешкали у ХІ - ХІІІ ст. у Північному Причорномор'ї (автор Голубовський). Частково цю гіпотезу підтримував Гумільов. Водночас, вони вказували на відсутність прямого зв'язку між спільнотами бродників і козаків, через наявність часової прірви. Різновидом бродницької гіпотези є болохівська гіпотеза (автор Дашкевич), згідно з якою козаки є нащадками мешканців Болохівської землі, які полишили руських князів і визнали сюзеренітет монгольського хана.

Запорозьке козацьке військо сформувалося у середині ХVІ ст. у середній течії Дніпра, на незайманій території Запорожжя, розташованій на кордонах Речі Посполитої, Кримського ханства і Московського царства. Основу війська складали руські шляхтичі та міщани. Центром запорожців була дніпровська фортеця — Січ, прообразом якої було укріплення, споруджене волинським князем Дмитром-Байдою Вишневецьким на острові Мала Хортиця 1553 р.

У 1572 р. невелика частина запорожців була взята на службу і вписана до державного реєстру польським королем Сигізмундом II Августом. Це дало початок реєстровим козакам. Вони квартирувалися в українських порубіжних містах і називалися «Військом Запорозьким Городовим». Кількість реєстрових запорожців у 1617 - 1637 рр. становила близько 6 тисяч. Центр війська розташовувався у Трахтемирові. На противагу привілейованим реєстровцям, більшість козаків належала до нереєстрового козацтва. Вони проживали на українському порубіжжі, Запорожжі, так званому Низу, і називалися «Військом Запорозьким Низовим». їхнім центром була Січ. Обидві гілки запорозького козацтва мали власне самоврядування з елементами військової демократії, за зразком шляхетського самоврядування.

Козацька рада

З другої половини ХVІ - середина ХVІІ ст. Військо Запорозьке брало участь у більшості воєн Речі Посполитої; зокрема, у Лівонській війні 1558 - 1583 рр., польсько-московській війні 1605 - 1618 рр., Хотинській війні 1620 - 1621 рр., Смоленській війні 1632 - 1634 рр. Крім цього козаки самовільно ходили з грабіжницькими походами до Молдови, Московію, Крим, Чорноморське узбережжя Болгарії і Малої Азії, а також активно займалися найманством, особливо під час Тридцятирічної війни 1618 - 1648 рр. Незважаючи на військові здобутки і привілеї, козаки часто зазнавали соціальних утисків з боку місцевої руської і польської шляхти. Правовий і соціальний гніт ставав причиною козацьких повстань, найбільшими з яких були повстання Косинського 1591 - 1593 рр., повстання Наливайка 1594 - 1596 рр., повстання Жмайла 1625 р, повстання Федоровича 1630 р., повстання Сулими 1635 р., повстання Павлюка 1637 р. й повстання Острянина 1637 р.

У 1648 - 1657 рр. козаки під керівництвом гетьмана Богдана Хмельницького підняли велике повстання у Речі Посполитій, результатом якого стало створення у Наддніпрянщині самоврядної української держави — Війська Запорозького або Гетьманщини.

У 1654 р. для продовження війни з поляками козацька Україна прийняла протекторат московського царя, а 1656 р., через підписання московітами сепаратного миру, уклала союз із Швецією і Трансільванією. У 1657 р., після обрання новим гетьманом Івана Виговського, всередині України спалахнуло антигетьманське повстання, що розвинулося у козацько-московську війну. Незважаючи на перемогу гетьмана під Конотопом у 1659 р., він втратив підтримку козацької старшини через союз із поляками. Стартував період козацьких міжусобиць — руїни, у результаті якої козацька держава розкололася по Дніпру на Лівобережжя, Правобережжя і Запорожжя. Правобережні козаки опинилася під владою Речі Посполитої, а Лівобережжя і Запорожжя — під впливом Московії.

У 1667 р. цей поділ був затверджений Андрусівським миром. Козацькі намагання об'єднати Україну під проводом гетьмана Петра Дорошенка за допомоги Османської імперії у 1672 - 1676 рр. закінчилися поразкою і закріпленням попереднього поділу. У 1689 р. Московія і Річ Посполита остаточно розділили Гетьманщину. Наприкінці ХVІІ ст. поляки ліквідували залишки козацького суверенітету на Правобережжі, а московити зберегли його на Лівобережжі. У 1709 р., під час Великої північної війни, козаки під проводом гетьмана Івана Мазепи уклали союз із Швецією, намагаючись визволитися з під московського панування, але зазнали поразки під Полтавою.

У 1710 р. переможені козаки на чолі з гетьманом Пилипом Орликом прийняли у вигнанні першу козацьку Конституцію. Через повстання Мазепи Московська держава, перетворена на Російську імперію, взяла курс на ліквідацію козацької автономії в Україні. У 1754 р. росіяни ліквідували українсько-російський митний кордон і 1764 р. скасували гетьманство, надавши останньому гетьману Кирилу Розумовському титул фельдмаршала. У 1775 р. було зруйновано Запорозьку Січ, у 1781 р. ліквідовано козацький устрій в Україні, а у 1783 р. закріпачено українських козаків і вільних селян. 3 козацької старшини утворилася нова українська аристократія. Новий устрій проіснував на українських землях до кінця ХVІІІ ст., а військові козацькі формування — до 1-ї половини ХІХ ст.

ДЖЕРЕЛА:

Акты, относящиеся к истории Южной и Западной России, собранные и изданные Археографическою комиссиею. Санкт-Петербург, 1863 — 1892, в 15 т.; Боплан Г. Л. де. Опис України, кількох провінцій Королівства Польського, що тягнуться від кордонів Московії до границь Трансільванії, разом з їхніми звичаями, способом життя і ведення воєн. — К.: Наук. думка; Кембрідж (Мас.): Укр. наук. ін-т, 1990.; Таирова-Яковлева Т. Мазепа. — Москва: Молодая гвардия, 2007.; Голобуцький В. Запорозьке козацтво. — К., 1994.; Здоров А. А. Чи були козаки хазарами? (Історія одного міфу) // Записки історичного факультету Одеського державного університету ім. І. І. Мечникова. — Одеса, 1999. — Вип. 9. — С. 78 - 82. Грушевський М. С. Історія України-Руси. — Т. 4 - 10. — К., 1993 - 1999.; Рігельман О. І. Літописна оповідь про Малу Росію та її народ і козаків узагалі / Вст. ст., упор. та примітки П. М. Саса, В. О.Щербака. — К.: Либідь, 1994.; Хаджибей — Одеса та українське козацтво. — Одеса, 1999.; Щербак В. О. Українське козацтво: формування соціального стану.— К., 2000.; Яворницький Д.І. Історія запорозьких козаків. — Т. 1 - 3. — К., 1990 - 1993.