Політологічна енциклопедія Книга ІІІ - Карасевич А.О, Шачковська Л.С. 2016

Зіньківський Василь Васильович (4 липня 1882 - 5 серпня 1962 рр.)

Народився у місті Проскурові Подільської губернії (нині м. Хмельницький). Його дід був священиком, а батько — учителем математики, виконуючи також обов'язки церковного старости.

З дванадцятирічного віку хлопчик співав у церковному хорі, але згодом, навчаючись у одній з київських гімназій, ще у п'ятнадцятирічному віці під впливом публіцистики Д. Писарєва пережив кризу віри і став атеїстом. Однак голий матеріалізм не міг задовольнити його духовних запитів. Через два роки, під впливом критики матеріалізму неокантіанця Ф. Ланге, почалося його повернення до релігійного світогляду. Цьому сприяло також знайомство з творчістю Ф. Достоєвського і Л. Толстого, а потім — із працями Е. Канта. Таким чином, уже у молоді роки В. Зіньківський, як і більшість його старших сучасників з когорти вітчизняних мислителів великого масштабу (зокрема Л. Шестов і М. Бердяєв), пройшов шлях від дитячої релігійної віри до невір'я і — назад до збагаченого досвідом сумнівів віри. С. Булгаков, теж із подібним досвідом, назвав цей шлях «від марксизму до ідеалізму».

У роки гімназійного навчання у В. Зіньківського виник інтерес до природознавства, і у 1900 р. він поступив на фізико-математичний факультет Київського університету св. Володимира. Але провчившись 4 роки і не маючи схильності до експериментальної роботи, перейшов на історико-філологічний факультет, де займався на філософському і класичному відділеннях (1904 - 1909 pp.). Важливу роль у житті В. Зіньківського зіграло те, що з 1902 р. він почав займатися психологією і філософією під керівництвом професора Г. Челпанова. З 1905 р. він брав участь у роботі Київського товариства з вивчення релігії і філософії, а у 1910 р. став його головою.

У ці роки В. Зіньківський на ґрунті спільності світоглядних і соціально-політичних позицій зійшовся — і на все наступне життя — з С. Булгаковим («зблизилися вперше при виданні «церковно-соціалістичної» газети «Народ», що проіснувала лише 8 днів», — напише Зіньківський у своїх спогадах). На пропозицію С. Булгакова у передреволюційні роки В. Зіньківський готував двотомну монографію «Микола Гоголь», але вона була надрукована тільки у 1961 р. у Парижі.

Про цю працю, над якою В. Зіньківський працював усе життя, треба сказати детальніше. Чому саме Гоголь був у центрі уваги релігійного мислителя? Це пояснюється тим, що для Зіньківського, який виріс на «культурному прикордонні», великий письменник уособлював своєрідний синтез двох культур —української і російської. Захоплювала його і «духовна роздвоєність» Гоголя як письменника (творця «Ревізора» і «Мертвих душ») і як релігійного мислителя — автора «Вибраних місць із листування з друзями». Він крок за кроком досліджує особистість, життя і творчість Гоголя. Зіньківський вважає його найзагадковішим російським письменником, істинне значення якого стало поступово усвідомлюватися лише у XX ст. У житті й творчості цього письменника простежуються не тільки протиставлення світської культури і церкви, але й намічається вихід із цього трагічного становища. Зіньківський називає Гоголя «пророком православної культури», тому що саме у його творчості яскравіше, аніж в інших релігійних мислителів, була обґрунтована ідея «обцерковлення культури».

Залишений на факультеті для підготовки до професорського звання, Зіньківський читав лекції з філософії, загальної і дитячої психології на Жіночих курсах (із 1909 р.), а також в Інституті дошкільного виховання (з 1910 р.), де незабаром обійняв посаду директора. Після від'їзду Г. Челпанова до Москви у 1907 р., молодий учений очолив його психологічний семінар. У цей час він перебував переважно під впливом ідей В. Соловйова, Л. Лопатіна, Е. Гуссерля і З. Фрейда, був знайомий із новітніми розробками К. Юнга, П. Флоренського і багатьох інших, що згодом стали широковідомими мислителями.

У 1913 - 1914 рр. Зіньківський стажується за кордоном (у Німеччині, Австрії, Італії). Захистивши у 1915 р. (Москва) у Г. Челпанова докторську дисертацію «Проблема психічної причинності», він стає професором філософії Київського університету, де читає низку курсів з логіки і психології. Узимку 1917 р. він почав читати лекції у щойно створеному Українському народному університеті, залишаючись професором Київського університету.

Утверджуючись як один із провідних інтелектуалів, В. Зіньківський співпрацює з видавництвом «Шлях» Московського релігійно-філософського товариства ім. Володимира Соловйова, а також з різноманітними київськими виданнями, зокрема з журналом «Християнська думка», який видавався із січня 1916 р. під редакцією відомого культурно-церковного діяча В. Екземплярського. У цьому виданні вчений публікує свою працю «Росія і православ'я», де викладає своє розуміння християнської антропології. Паралельно В. Зіньківський стає членом авторитетної Партії конституційних демократів і виступає одним із керівників її Київського відділення.

Жовтневі події 1917 р. у Петрограді Зіньківський сприйняв як катастрофу, тому що, як пізніше писав, «...завжди вважав себе монархістом, хоча й конституційним». У цій ситуації він із розумінням поставився до проголошення Центральною Радою (яка не визнавала легітимності диктатури більшовиків) Української Народної Республіки (УНР). Послуговуючись повагою серед церковних кіл українських губерній, Зіньківський брав активну участь у скликанні і початку роботи у січні 1918 р. Першого Всеукраїнського церковного Собору, засідання якого були перервані захопленням міста частинами Червоної армії.

У ніч вступу більшовиків у Київ був жорстоко вбитий митрополит Володимир. «Таємниця його смерті так і залишилася нерозгаданою», — напише Зіньківський у спогадах, викладаючи дві версії злочину. На початку квітня до нього прийшла «спеціальна делегація від українських церковних кіл» і просила дати дозвіл запропонувати його кандидатуру на митрополита Київського. Ця пропозиція була дуже дивною і «невдалою». Ще за 7 - 8 років до революції у газеті «Киевлянин» Зіньківський був названий «священником у сюртуку». Він хотів залишитися «церковним інтелігентом», працювати на ниві народної освіти. «І я сказав делегації, не підозрюючи про те, як напророчив собі цими словами: ще, мабуть, у міністри сповідань і пішов би, щоби служити церкві, але до священнослужіння і чернецтва я ще не почуваю себе готовим... Я сам не знав тоді, яка була близькою година коли я повинен був стати міністром сповідань».

З 15 травня - 19 жовтня 1918 р. в уряді гетьмана П. Скоропадського і за його особистим проханням Зіньківський виконує обов'язки міністра віросповідань. На цій посаді, з огляду на події, що тоді відбувалися на просторах розваленої Російської імперії, він м'яко, але послідовно відстоював ідею створення Української автокефальної церкви. Ця ідея користалася досить великою підтримкою серед рядового, особливо сільського українського духовенства, але зустрічала рішучий опір переважної більшості церковних ієрархів українських губерній на чолі з Антонієм Храповицьким, архієпископом Волинським, обраним після загибелі згаданого вище Володимира, митрополитом Київським.

Зіньківський оголосив Усеукраїнському Церковному Собору, що відновив свою роботу у Києві 20 червня 1918 р., «непохитну волю гетьмана» — утвердити автокефалію Української церкви, але більшість присутніх відхилила пропозицію. Таким чином, В. Зіньківський був одним із тих, хто стояв біля витоків української православної церковної автокефалії. Водночас він разом із М. Василенком (міністром освіти у гетьманському кабінеті) мав намір відкрити богословські факультети при університетах України, однак далі мрій справа не пішла.

Гетьман П. Скоропадський у спогадах так характеризує свого міністра сповідань: «Він прагнув провести корабель українського церковного питання через Сціллу і Харібду. Його ситуація була надзвичайно важкою. Дуже доброзичлива і м'яка людина. Трохи азартний і кадет завзятий. Я з ним добре жив і шкодував його, споглядаючи, наскільки важкою була робота, на чолі якої він стояв».

У свою чергу, оцінюючи свій досвід політичної діяльності, Зіньківський через багато років писав: «Належачи за своїм походженням на 7/8 до українців, я за вихованням і почуттями цілком і абсолютно належав Росії, — і це створювало особисто для мене постійні проблеми з обох боків. Ті росіяни, що дізнавалися про мою участь в українському уряді, часто починали ставитися з недовірою до мене як російської людини. А українці, добре знаючи про те, що я не тільки не поділяю політичних ідей сепаратизму, але й за своїми переконаннями і почуттями є російською людиною, ставилися і ставляться до мене з надзвичайною недовірою, нерідко нагороджуючи мене званням зрадника».

Така подвійність характерна для багатьох українців, що отримали російську освіту й цілком інтегрувалися у загальноросійське науково-культурне і суспільно-політичне життя протягом уже майже трьох сторіч. Для таких людей як М. Гоголь чи В. Зіньківський, В. Вернадський чи М. Василенко їх вроджена «українськість» і набута «російськість» не були чимось взаємовиключним, але органічно доповнюваними.

З відставкою першого гетьманського Кабінету міністрів 19 жовтня Зіньківський зосереджується на науковій і викладацькій роботі. Ще у 1910 р. у нього виник задум написати докладну історію російської філософії, шлях якої на той час ще в цілісності ніким не був осмислений. З цього часу він збирав для такого капітального видання матеріали, віддаючи належне і розвитку української філософської думки (згодом усвідомленої як цілісне явище Д. Чижевським).

Але головна дослідницька увага В. Зіньківського у київський період його життя була зосереджена на філософсько-психологічній проблематиці. Підходи до неї знайшли вираження у книгах «Сучасний стан психічної проблеми» (1905) і «Проблема психічної причинності» (1914). У Москві у 1918 р. побачила світ його брошура «Соціальне виховання, його завдання і шляхи».

У цих та інших роботах київського періоду Зіньківський, як глибоко віруюча людина, піднімає також питання про те, як у свідомості людини виникає ідея Бога. Він доводить, що вона не може бути запозиченою із соціальної сфери і не виникає у підсвідомості. Ідея може бути пояснена лише за допомогою гіпотези наявності у певних людей особливого містичного досвіду сприйняття трансцендентної, надчутливої реальності.

Філософські пошукування Зіньківського з роками набували все виразнішого персоналістичного відтінку. Як і знайомого з ним М. Бердяєва, його хвилює проблема беззастережного факту свободи особи і, як і названий мислитель, Зіньківський прагне знайти її пояснення в контексті християнського віровчення.

Короткий час правління у Києві Директорії Зіньківський пережив спокійно як приватна особа, але з захопленням Києва більшовиками він, під загрозою арешту, влітку 1919 р. змушений був переховуватися у дитячій колонії під Бояркою на південь від столиці. Після того як 31 серпня 1919 р. Києвом заволоділи частини Добровольчої армії, Зіньківський зміг повернутися до міста. Він працює у дитячому відділі відновленого Земського міського союзу. У ці місяці разом із братами Василенками, В. Вернадським, Б. Кістяковським та іншими діячами Київської кадетської орієнтації він створює неформальний союз, який відстоював перед шовіністично настроєним керівництвом «добровольців» (чиїм ідеологом був киянин В. Шульгін) ідею російсько-української федерації. Після очікуваного повалення більшовиків вони мріяли створити особливу федералістську партію, однак армія більшовиків у жовтні 1919 р. розгромила вже на підступах до Москви війська білих.

Новий наступ червоних змусив Зіньківського 29 листопада 1919 р. назавжди залишити рідний Київ. Разом із іншими біженцями він опинився в Одесі, звідки 26 січня 1920-го відбув в еміграцію. Спочатку зупиняється в Югославії, де з 1920 - 1923 рр. викладає філософію як професор Бєлградського університету і є одним із активних членів емігрантського православного руху. Потім переїжджає до Чехословаччини, де (1923 - 1926 рр.) очолює кафедру експериментальної і дитячої психології Вищого педагогічного інституту у Празі.

У 1923 р. у Пшерові з ініціативи В. Зіньківського відбувся з'їзд російської православної молоді, на якому було засновано Російський студентський християнський рух, ним же і очолений. Він залишався головою РСХР до самої своєї смерті. У Берліні у 1923 р. виходить «Психологія дитинства», а у 1926» — «Російські мислителі і Європа» (уперше надрукована сербською у 1923 р.).

У 1926 р. у зв'язку з припиненням державних субсидій Празькому педагогічному інституту В. Зіньківський переїхав до Парижа. Тут він узяв активну участь у відкритті Російського богословського інституту імені преп. Сергія Радонезького, у якому з цього року перебував у званні професора. У 1923 - 1927 рр. очолював Педагогічне бюро по справах російської закордонної школи, і у 1927 р. редагував журнал «Питання релігійного виховання й освіти» (Париж).

У 1939 р., за день до оголошення війни, Зіньківський за нез'ясованих причини був заарештований французькою владою і пробув в ув'язненні 14 місяців (із них 40 днів — в одиночній камері). Саме тоді він вирішив прийняти сан священика. У березні 1942 р. В. Зіньківський був рукопокладений митрополитом Євлогієм, а через два роки (після смерті С. Булгакова) — обраний деканом Богословської академії у Парижі.

Ці роки життя виявилися для Зіньківського найпродуктивнішими у творчому плані. Він створив низку видатних праць із педагогіки («Проблеми виховання у світлі християнської антропології» (1934). «На порозі зрілості». «Бесіди з юнацтвом про питання статі» (1955) та ін., написав багато статей з історії російської літератури і культури. Як і багато мислителів XX ст., Зіньківський акцентував увагу на проблемах кризи європейської культури і пропонував релігійний шлях виходу з неї.

З роками світогляд Зіньківського стає все більш теїстичним. Це, зокрема, знайшло вираження у його «Апологетиці» (Париж, 1957 р.), мета якої полягала у доведенні того, що в усіх пунктах, де наявна розбіжність (дійсна чи надумана) між світським знанням і християнським віровченням, «правда християнства залишається непорушною».

Поступово відшліфовується і його власне філософсько-богословський світогляд, презентований у низці статей (багато з яких були надруковані у редагованому М. Бердяєвим паризькому журналі «Шлях») і у кінцевому варіанті представлений у підсумковій двотомній праці «Основи християнської філософії» (1961 - 1964 рр.).

Філософська система Зіньківського складається з трьох основних розділів: гносеології, метафізики і вченні про людину (антропології), поданих із принципово християнських позицій. Особливо цікава метафізика Зіньківського. У ній ми знаходимо у трохи переробленому і наближеному до офіційної догматики православ'я «соціологічне» вчення, докладно розроблене ідейно близьким Зіньківському С. Булгаковим.

Паралельно, протягом майже всього свого творчого життя, Зіньківський займався підготовкою вже згаданої фундаментальної праці з історії російської філософії (російської у найширшому значенні слова: включаючи й українських мислителів, насамперед Г. Сковороду). З цим дослідженням було пов'язане написання серії статей і окремих книжок про світогляд видатних письменників, поетів та інших відомих осіб, які не були професійними філософами, але залишили помітний слід в історії вітчизняної думки (М. Гоголь, Ф. Тютчев, М. Пирогов та ін.). Ця праця стала гідною відповіддю на спроби офіційної радянської філософії представити історію російської і української думки під знаком наростання у них матеріалізму. У цьому плані знаменною була книга «Про уявний матеріалізм російської філософії» (Мюнхен, 1956 р.).

Двотомна праця В.Зіньківського «Історія російської філософії» (Париж, 1948 - 1950 рр.) мала широкий міжнародний резонанс, і у 1953 р. була перевидана французькою і англійською мовами. За використанням матеріалу і глибиною інтерпретації це дослідження донині залишається неперевершеним. У праці філософський розвиток східнослов'янських народів уперше був представлений системно і докладно, від витоків до середини XX ст., на тлі світоглядних шукань суспільства. Зіньківський не розділяв вітчизняних мислителів на ворогуючі табори, і намагався проаналізувати їх із розумінням та певною симпатією. У кожній концепції він прагне знайти момент істини, що, за його переконаннями, у своїй повноті є в православному віровченні.

На думку людей, які особисто знали вченого, він був доброю, винятково порядною людиною, хотів і вмів бути «у дружніх стосунках з усіма, хто лишень цього хотів». Він був «переконаним шанувальником сімейного вогнища», радів будь-якому гарному весіллю, немовляті, із задоволенням хрестив, любив відвідувати сім'ї і перебувати у сімейній атмосфері. Він постійно намагався допомагати родинам й залагоджувати їхні проблеми. Водночас мав сильну волю й дивував своєю працездатністю (міг працювати по 16 годин на добу), що значною мірою пояснює його творчу продуктивність.

Помер Зіньківський після довгої і тривалої хвороби 5 серпня 1962 р., похований на цвинтарі російських емігрантів у Сент- Женев'єв-де-Буа.

Багатогранністю своїх наукових інтересів і дарувань В. Зіньківський виділяється навіть на тлі своїх старших сучасників. Він — філософ, богослов, психолог, педагог, історик російської філософської думки, літературознавець. Він —великий громадський діяч і пастир. І на всіх цих поприщах сказав своє вагоме слово.

Зіньківський — один з небагатьох релігійних мислителів, що працювали на стику філософії, богослов'я, психології, літературознавства, публіцистики і зуміли вибудувати цілісну релігійно-філософську систему. Творчість Зіньківського не втратила своєї актуальності й у XXI ст.

ДЖЕРЕЛА:

100 найвідоміших українців / Гнатюк М., Громовенко Л., Семака Л., Скорульська Р., Стус Д., Удовик С. — М.: Вече; К.: Орфей, 2001. — С. 433 - 438.; Апологетика. — Париж, 1957. 260 с. (2-е издание — М.: Братство Всемилостивого Спаса, [б/г]).; Русская педагогика XX века. — Париж, 1960.; Н. В. Гоголь. — Париж, 1961 (перевидання: — М.: Слово, 1997. 224 с.); Основы христианской философии. — Париж, 1961 - 1964. — Т. 1—2.; Педагогика. — Париж; Москва, 1996. 153 с.; Христианское учение о познании. — М.: Грааль, 2001. — 140 с.; Пять месяцев у власти. — М.: Крутицкое подворье, 1995. 237 с.