Політологічна енциклопедія Книга ІІІ - Карасевич А.О, Шачковська Л.С. 2016

Законність

ЗАКОННІСТЬ — багатоаспектне (принцип, метод, режим) соціально-правове явище, що характеризує організацію і функціонування суспільства і держави на правових засадах. Це фундаментальна категорія всієї юридичної науки і практики, головними критеріями якої служать рівень і стан оцінки правового життя суспільства взагалі та його громадян.

Законність означає ідею, принцип, метод державного керівництва, режим, систему реального вираження права в законах держави, в самій законотворчості, у підзаконній правотворчості, у практиці правореалізації та правозастосування.

ОЗНАКИ ЗАКОННОСТІ:

✵ зовнішня (формальна) — обов'язок виконувати розпорядження законів і підзаконних правових актів державними органами, посадовими особами, громадянами і різними об'єднаннями.

✵ внутрішня (сутнісна) — наявність науково обґрунтованих і відповідних праву законів; якість законів.

АНАЛІЗ ЗАКОННОСТІ В ШИРОКОМУ СЕНСІ ДОЗВОЛЯЄ РОЗРІЗНИТИ В ЇЇ ЗМІСТІ ТАКІ САМОСТІЙНІ АСПЕКТИ:

✵ ідея законності — необхідність дотримання законності, для фактичного досягненні загальності права, реалізації прав і свобод.

✵ метод державного керівництва суспільством — держава здійснює свої функції шляхом прийняття нормативних актів, забезпечення їхньої реалізації. Проте вона не тільки закріплює правові норми, але й забезпечує їх здійснення і захист прав різними засобами(правовими, організаційними, політичними).

✵ принцип діяльності держави — вимога, згідно з якою держава, всі її органи, організації та установи самі пов'язані правовими нормами, діють в їх рамках і в ім'я їх реалізації. Законність, розглянута з такого боку, служить принципом не будь-якої, а виключно демократичної держави.

✵ режим законності — сутність законності як режиму суспільно-політичного життя в демократичній правовій державі розкривають відправні засади, комплексна система поглядів і ідей, незаперечні засадничі вимоги, які лежать в основі формування норм права і ставляться до поведінки учасників правових відносини.

ГОЛОВНІ ЗАСАДИ, НА ЯКИХ БАЗУЄТЬСЯ ЗАКОННІСТЬ У СУЧАСНІЙ ДЕРЖАВІ:

✵ єдність, тобто однаковість розуміння і застосування законів та підзаконних нормативно-правових актів на всій території їхньої дії та щодо однойменних суб'єктів;

✵ верховенство закону, тобто регулювання всіх найважливіших аспектів суспільного та державного життя законами та відповідність всіх підзаконних нормативно-правових актів Конституції та законам;

✵ контроль за законністю, тобто наявність дійового механізму недопущення та усунення будь-яких порушень законності з боку будь-яких суб'єктів права;

✵ неминучість відповідальності за порушення вимог закону, тобто кожен випадок порушення закону з боку будь-якого суб'єкта права повинен тягнути за собою відповідне реагування з боку держави, відповідних органів.

Законність — це своєрідна необхідність, яка виявляється в сукупності конкретних об'єктивних вимог, які надаються всім суб'єктам, учасникам суспільного життя, врегульована правом. Одна частина таких вимог звернена до громадян, організаціям, інша — до законодавчої, виконавчої, судової державної влади.

При всій різноманітності підходів до поняття законності, прийнято розглядати її як систему певних вимог, що, на думку деяких авторів, складають її субстанціональні елементи влади — це:

✵ Загальність законності — дотримуватись і виконувати всіма органами держави, громадськими організаціями, посадовими особами та самими громадянами. Ніхто не має право порушувати закони, нехтувати ними чи ставити себе вище закону.

✵ Єдність законності — передбачає єдину спрямованість у правовому регулюванні однорідних суспільних відносин, що випливає з загальних для всіх регіонів країни інтересів і потреб; єдність у розумінні, застосуванні і виконанні законів і підзаконних нормативних актів на всій території країни всіма суб'єктами права. Отже, закони і видані різними уповноваженими на те органами держави нормативні акти повинні тлумачитися і застосовуватися однаково відповідно до їхньої букви і духу на всій території країни і для всіх суб'єктів суспільних відносин. Неприпустимо той чи інший закон тлумачити залежно від особистих інтересів конкретного суб'єкта, місцевих умов і впливів.

✵ Верховенство Конституції та закону — підпорядкованість Конституції, загальновизнаним принципам і нормам міжнародного права, закону, всім нормативним актам і всім актам право реалізації.

✵ Рівність всіх громадян у правовому захисті та у виконанні ними правових приписів громадяни зобов'язані виконувати покладені на них обов'язки і держава повинна — створити всі необхідні умови для реалізації їх законних прав та інтересів.

✵ Наявність соціальних і юридичних механізмів, що забезпечують реалізацію права.

✵ Якісне застосування права.

✵ Невідворотність юридичної відповідальності — особи, які вчинили правопорушення, рівні перед законом і судом, неминуче підлягають юридичній відповідальності незалежно від їхньої статі, національності, походження, майнового стану, займаної посади та ін.

На підставі вчення М. Вебера про легітимні типи панування можна дати таке визначення легітимності влади.

Положення, при якому люди вважають себе належними підкорятися, а влада вважає, що має право наказувати, називається легітимністю влади.

✵ визнання влади населенням;

✵ прийняття влади як правомірної і справедливої;

✵ наявність у влади авторитету в очах населення.

Термін «легітимність» іноді перекладають з французької як «законність» влади. Це невірно. Для визначення законності влади у французькій мові існує інший термін — «легальність» влади.

ЛЕГАЛЬНІСТЬ ВЛАДИ ОЗНАЧАЄ, ЩО:

✵ влада має законне походження;

✵ влада здійснюється за допомогою закону (а не шляхом сваволі, насильства тощо);

✵ влада сама підкоряється закону .

Звідси видно, що легітимність і легальність влади — це близькі, але не тотожні поняття.

Легітимність — це етична, оціночна характеристика влади (існуюча влада є доброю чи поганою, справедливою або несправедливою, чесною або нечесною і т.п.).

Легальність же — це юридична і тому етично нейтральна характеристика влади.

Різниця двох зазначених характеристик влади виражається також у тому, що легальна влада може на певному етапі стати нелегітимною в очах населення. У цьому зв’язку в західній політологи розроблений такий показник, як поріг легітимності влади. Він визначається за результатами соціологічних опитувань і становить 30% населення. Це означає, що якщо за результатами соціологічних опитувань більше 30% населення висловлює довіру існуючій владі, вона вважається легітимною; якщо ж за результатами соціологічних опитувань довіру існуючій владі висловлює менше 30% населення, вона вважається нелегітимною. Оскільки громадська думка у країнах західної демократії розглядається як один з політичних інститутів суспільства, то політик з рейтингом менше 30%, як правило, йде у відставку. Претенденти на посаду президента США напередодні виборів мають рейтинг, що значно перевищує 50% (близько 60 - 70%) і постійно стежать за тим, щоб протягом їх президентства він залишався досить високим, тобто не опускався нижче позначки в 50%.

Для розуміння відмінності вказаних характеристик влади видається важливим введення ще одного поняття — підпорядкування владі.

Підпорядкування владі — це юридичний акт, він означає, що особа не порушує закон. А ось підкоряється, визнає або не визнає існуючу владу — це вже етична, оціночна характеристика влади.

Іншими словами, не всяке підпорядкування владі означає визнання цієї влади, або — люди підкоряються не тільки легітимній владі.

Коли влада стає нелегітимною в очах населення, зростає ймовірність протидії цій владі. Однією з поширених в демократичній практиці форм опору владі, вираження їй своєї недовіри є акції громадянської непокори як засіб ненасильницької боротьби. Про ефективність цього засобу свідчить, наприклад, набуття у 1950 р. Індією незалежності в результаті масових кампаній непокори колоніальним британським властям.

ДЖЕРЕЛА:

Алексеев С.С., Архипов С.И. и др. Теория государства и права М.: Норма, 1998.; Вітрук Н.В. Законність: поняття, захист і забезпечення. Конституційна законність і конституційне правосуддя. // Загальна теорія держави і права. В 2 т. / За ред. М.М. Марченко. М. 1998. С. 15.; Кудрявцев В.Н. Законність: зміст і сучасний стан // Законність в РФ. М. 1998, с. 4.; Скакун О.Ф. Теорія держави і права: Підручник / Пер. з рос. — Харків: Консум, 2001.; Алексеев С.С., Архипов С.И. и др. Теория государства и права М.: Норма, 1998.; Ткаченко, В. Д. Функціональне призначення законності [Текст] / В. Д. Ткаченко // Вісник Академії правових наук України. 1996 р. №6. — Х.: Акад. Правових наук України, 1996.; Афанасьев В.С. Обеспечение законности: вопросы теории и практики: Автореф. дисс. ... д-ра юрид. наук. — М., 1993.; Вереша Р.В., Туркевич І.К. — Кримінальне право України. Загальна частина. — К.: ЦУЛ, 2007 — 208 с.