Політологічна енциклопедія Книга ІІ - Карасевич А.О, Шачковська Л.С. 2016

Етнокультурна політика

ЕТНОКУЛЬТУРНА ПОЛІТИКА — напрям державної діяльності і невіддільна складова офіційної культурної політики в Україні, спрямованої на відродження й розвиток культур етнокомпонентів українського соціуму (етнічних українців, національних меншин, кримськотатарського народу). Цим українська держава, будуючи демократичне суспільство, обрала шлях полікультурного розвитку суспільства і закріпила його в Основному Законі.

Сутність державної етнокультурної політики полягає у відродженні етнічної самосвідомості й збереженні духовної і матеріальної культури етносів, сприянні розвитку їх етнічної, культурної, мовної та релігійної самобутності, забезпеченні інформаційних, культурних, освітніх потреб, у створенні умов для активного включення всіх етнокультур у духовне життя суспільства. Державна етнокультурна політика органічно звязана з державною етнополітикою і культурною політикою держави. Вона має відображати духовні інтереси усіх складових української політичної нації та української діаспори. «Українська нація, національні меншини є одночасно субєктами етнонаціональної, а отже, етнокультурної політики».

Державна політика у сфері етнокультурного розвитку, її формування і реалізація мають базуватися і на загальносистемних принципах: гуманізму, демократизму, публічності, науковості, законності тощо. Особливе значення має дотримання спеціальних принципів — багатокультурності; самоцінності етнокультур; єдності прав та обовязків громадян і їхніх спільнот щодо задоволення етнокультурних інтересів; орієнтації носіїв культур на загальнолюдські духовні цінності. Вони корелюються із проголошеними міжнародною спільнотою такими принципами культурної політики у постіндустріальному суспільстві, як сприяння розвитку етнічної та національної ідентичності, культурному і мовному розмаїттю; підтримка творчості та ін.

Особливість процесу реалізації державної політики у сфері етнокультурного розвитку полягає, зокрема, в тому, що він здійснюється переважно у формі регулятивного впливу з обмеженим використанням адміністративних методів. Комплексний механізм формування і реалізації державної етнокультурної політики є сукупність засобів і способів цілеспрямованого впливу держави на вирішення питань збереження культурної самобутності етносів і забезпечення інтеграції етнокультур в єдиний культурний простір України.

Одним із найсуттєвіших недоліків розроблюваних в Україні проектів концепцій етнонаціонального, етнокультурного розвитку є недостатня орієнтованість на створення умов для втілення у життя державної політики і особливо — відсутність ефективних економічних, правових, організаційних механізмів її реалізації. Наукова проблема, яка зумовлена об’єктивною суспільною потребою і актуалізована відсутністю відповідних ґрунтовних теоретичних розробок, потребує дослідження на основі системного підходу. З огляду на поглиблення процесів регіоналізації і підвищення ролі регіонів у суспільно-політичному та етнокультурному житті, а також розуміння культурно-освітнього фактора як одного з визначальних випливає, що етнокультурний регіон — це територія, яка відрізняється від інших територій за різноманітністю культурних виявів, сукупністю та інтенсивністю взаємозв’язаних етнічних елементів, структур, відносин, що її утворюють. Культурний розвиток регіонів залежить від рівня їх розвитку, державного сприяння йому, утвердження в суспільстві толерантності й поваги до культури, історії, мови, традицій різних етносів при збереженні інтегруючої ролі української культури.

Українське суспільство може успішно розвиватися лише за наявності достатніх внутрішніх можливостей регіонів та за державної підтримки їх культурної різноманітності, базуючись на принципах самодостатності, рівноправності, гармонізації соціальних відносин, на традиційних культурних регуляторах, а також за умови недопущення рецидивів протистояння чи ігнорування самоцінності культурних архетипів локального середовища регіонів.

Відтак одним з актуальних завдань державної влади на сучасному етапі є формування і проведення якісно нової державної регіональної політики. Державна регіональна політика — це складова не тільки соціально-економічного, а й етнонаціонального, етнокультурного розвитку країни, тісно повязаного із здійсненням адміністративної реформи та вдосконаленням адміністративно-територіального устрою.

В етнокультурному русі спостерігаються як позитивні тенденції, так і певні суперечності. «Відбувається інтенсивний процес формування громадських організацій: етнокультурних товариств, асоціацій тощо».

До сталих тенденцій в етнокультурному русі відносяться: пробудження почуттів національної гідності й упевненості меншин у творчих силах своїх етносів; зародження масового аматорського художнього руху, створення професійних театрів і мистецьких колективів національних меншин; розвиток мережі національних шкіл, організація класів і груп, відділень і курсів у спеціальних навчальних закладах; запровадження на телебаченні й радіо передач та друкованих органів мовами національних меншин.

Етнокультурні центри (громадські організації, які репрезентують один з механізмів культурно-національної автономії і новий тип культурно-дозвільної організації, що ставить перед собою завдання культурної консолідації певного етносу, відродження, розвитку і популяризації духовної культури різних етнічних спільнот) стали відігравати роль авторитетних інститутів громадського управління етнокультурними процесами.

Процеси етнокультурного розвитку тісно взаємозв’язані з етнополітичними. На базі етнокультурних об’єднань із всеукраїнським статусом утворюються об’єднання, які формують субпредставницькі органи, включають фінансові та комерційні структури, налагоджують тісні зв’язки з різними міжнародними організаціями та дипломатичними службами зарубіжних країн. На передній план у загальному етнокультурному русі виходять соціально-економічні проблеми, що зумовлює новий перерозподіл сил між політичними партіями і блоками, що представляють різні етнічні групи.

Відзначається суттєве відставання чинної нормативно-правової бази від стрімкого розвитку самоорганізації етнічних спільнот. Серед інших факторів, що справляють негативний вплив на етнокультурну ситуацію в Україні є невирішеність питання щодо забезпечення етнокультурних товариств фінансовими та іншими ресурсами. Тобто політизація етнокультурного руху відбувається не лише внаслідок активного пошуку етнічними спільнотами адекватних форм культурного самовизначення, а й через неповне і несвоєчасне задоволенням їх потреб, зокрема матеріально-фінансових.

ЕТНОКУЛЬТУРА В СИСТЕМІ МІЖДЕРЖАВНОГО СПІВРОБІТНИЦТВА:

Задоволення етнокультурних і мовних потреб українців, які перебувають поза «ядром» українського етносу, є одним з найважливіших напрямів державної етнокультурної політики. Проведення трьох всесвітніх форумів українців продемонструвало, що фактично формується глобальний український культурний простір. За роки незалежності у налагодженні культурно-освітніх і мистецьких зв’язків з українською діаспорою відбулися помітні зрушення. На основі міжнародних домовленостей Україна протягом 90-х рр. минулого століття організовувала у зарубіжних країнах культурно-мистецькі фестивалі, образотворчі виставки, гастролі професійних колективів представників різних етносів країни, надавала практичну допомогу художнім колективам українців за кордоном. В Україні проводилися фестивалі народної художньої творчості закордонних українців. У розвитку культурних зв’язків України із зарубіжними країнами важливу роль відіграла створена у 90-і рр. ХХ ст. Українська всесвітня координаційна рада.

За результатами узагальнення очікувань українських громад у Росії та в інших державах пострадянського простору щодо забезпечення їх етнокультурних потреб дисертантка визначила найсуттєвіші з них. Це організаційна, правова, фінансова допомога з боку влади країн їх проживання у забезпеченні діяльності культурних, освітніх і наукових осередків; випуск періодичних видань та налагодження книговидавничої справи, заснування центрів українського мистецтва в місцях компактного проживання українців; організація українських радіо- і телепередач у регіонах; створення механізмів широкого залучення потенціалу закордонних українців до розвитку Української держави, підтримки з її боку ініціатив, спрямованих на збереження етнокультурної самобутності світового українства.

В організації міжнародного культурного обміну як загальнодержавної проблеми визначені нові підходи, що активізують підтримку Україною заходів щодо відродження культури закордонних українців і сприятимуть розвитку етнокультур на теренах України. Йдеться, зокрема, про державну підтримку в Україні громадських національних осередків — членів Міжнародної організації з народної творчості (IOV), Міжнародної музичної ради (IMC), Міжнародної організації фольклорних фестивалів (CIOFF), які працюють під патронатом ЮНЕСКО. Співробітництво за програмами цих неурядових організацій має охопити широкий спектр міжнародних симпозіумів, конференцій, робочих семінарів, проведення культурно-мистецьких заходів. Це сприятиме розширенню можливостей для залучення інтелектуального, культурно-мистецького потенціалу країни до міжнародної співпраці; зміцненню культурно-творчих, освітніх і наукових зв’язків України із світовим співтовариством.

Розвиток зв’язків з українцями, які проживають за межами України, є одним з важливих факторів застосування комплексного підходу до налагодження взаємовигідного економічного, політичного та культурного співробітництва з іншими державами і водночас сприяє такому співробітництву.

З огляду на європейський вибір України особливого значення набувають дво- та багатосторонні угоди України з державами, де проживають українці, й державами, що є етнічними батьківщинами національних меншин України.

Стратегія інтеграції України до Європейського Союзу потребує запровадження нових засад транскордонного співробітництва, розширення субрегіональних зв’язків, розробки механізмів співробітництва у рамках єврорегіонів, де етнокультурний фактор відіграє провідну роль.

ДЖЕРЕЛА:

Леонова А.О. Державна етнокультурна політика в сучасній Україні: Теорія і практика: Моногр. — К.: ДАКК КіМ, 2005. — 275 с.; . Леонова А. Державна культурна політика України: Нормативно-правовий аспект // Вісник УАДУ. — 2002. — №2. — С. 300 - 306.; Леонова А.О. Етнокультурна політика України: Моногр. — К.: М-во культури і мистецтв України, 1998. — 228 с.; Леонова А. Культура як компонент розбудови державної етнополітики України // Вісник УАДУ. — 2001. — №3. — С. 327 - 336.; Татаренко Т. Етнічні кордони і міжетнічна толерантність // Політичний менеджмент. — 2004. — №5 . — C.31 - 39.