Політологічна енциклопедія Книга ІІ - Карасевич А.О, Шачковська Л.С. 2016

Ейзенхауер Дуайт Девід (14 жовтня 1890 - 28 березня 1969 рр.)

Американський військовий і державний діяч. Тридцять четвертий президент Сполучених Штатів Америки, один з головних американських воєначальників Другої Світової війни, генерал армії США (1944 р.), кавалер багатьох нагород, зокрема радянського ордена «Перемога» (1945 р.) і самий популярний американський президент, хіба, що, після Джорджа Вашінгтона.

Народився в сім'ї Девіда Ейзенхауера і Айди Елізабет Ейзенхауер. У 1891 р. разом з батьками переїхав у місто Абилін, штат Канзас. Закінчив середню школу у 1909 р. і після цього вчився у військовій академії Вест-Пойнт з 1911 - 1915 рр. Батько був не проти військової кар'єри, отримати благословління матері було значно складніше, вона була переконаною пацефісткою. Але майбутній президент закінчив академію 65-м у групі із 170 курсантів. Служив у піхоті до 1918 р. у різних військових таборах у Техасі і Джорджії. Протягом Першої світової війни став 3-м у керівництві нового танкового корпусу і отримав тимчасове звання підполковника у Національній Армії. Відбув війну, навчаючи танкові екіпажі у Пенсильванії. Після війни йому повернули попереднє звання капітана (він отримав звання майора декількома днями пізніше) перед переведенням у Форт-Мід, Меріленд, де він залишався до 1922 р.

Його інтерес у питаннях ведення війни танками підсилили багато бесід з Джорджем Паттоном і іншіми воєначальниками танкових військ.

У 1922 - 1924 рр. — служив у Зоні Панамського каналу під проводом генерала Фокса Коннера. Під опікунством Коннера навчався військовій історії та теорії і пізніше цитував перед військами величезний вплив генерала на його військові погляди. У 1925 - 1926 рр. відвідував командно-штабний коледж (Command and General Staff College) у Форт-Левенворті, Канзас, а потім служив командиром батальйону у Форт Беннінг, Джорджія до 1927 р.

Далі служив у Американській комісії бойових пам'ятників, навчався у воєнному коледжі армії, (англ. Army War College) Карлайль-Барракс (1928 р.), був виконавчим офіцером генерала Джорджа В. Мослі, помічника військового міністра (1929 - 1933 рр.). З 1933 - 1935 рр. працював помічником начальника штабу армії генерала Макартура. Після цього він до 1939 р. служив на Філіппінах, де був помічником військового радника місцевого уряду. У 1936 р. - отримав звання підполковника. Повернувшись у США, у 1939 - 1941 рр. перебував на різних штабних посадах у Вашингтоні, Каліфорнії та Техасі. З березня по грудень 1941 р. - начальник штабу 3-ої армії у Форті Сема Х'юстона в Техасі. Після цього отримав звання полковника, а потім — бригадного генерала (вересень 1941 р.).

У грудні 1941 р. США вступили в Другу світову війну. Спочатку Ейзенхауер займав керівні посади у відділі військового і оперативного планування в штабі армії, на чолі з генералом Джорджем Маршаллом. Пізніше обіймав посаду начальника Генерального штабу.

З листопада 1942 - жовтень 1943 рр. — командував силами союзників при наступі у Східній Африці, Сицилії й Італії. Після Тегеранської конференції західні союзники відкрили «другий фронт» у Франції, й Ейзенгауер стає Верховним головнокомандувачем експедиційними силами. Він командував англо-американськими силами вторгнення у Нормандії 6 червня 1944 р., коли була розпочата Операція «Оверлорд». У грудні присвоєно звання генерала армії. Кавалер радянського ордену «Перемога» (1945 р.).

З кінця війни до листопада 1945 р. Ейзенхауер був воєнним губернатором американської зони в Німеччині. Недивлячись на недовіру до Радянського Союзу, він надіявся на продовження радянсько-американського діалогу, який розпочав з маршалом Жуковим в Берліні. Влітку 1945 р. він виступає проти атомної агресії Японії, вважаючи, що це нашкодить стосункам з Радянським Союзом. Одночасно він не підтримував план Моргентау (1944 р.), який був спрямований проти відродження індустріальної могутності Німеччини. Ейзенхауер вважав, що відновлення Рурської області є важливим чинником відновлення Європи в цілому. З кінця 1945 - лютий 1948 рр. він обіймає посаду начальника штабу армії генерала Маршалла. Поступово від ідеологічно поміркованої людини, Ейзенхауер звертає на антикомуністичну позицію, хоча до кінця він не був впевнений, що саме від СРСР слід чекати військової агресії.

У 1948 р. Ейзенхауер іде у відставку. Він отримує ряд пропозицій для продовження своєї кар'єри. Томасу Уотсону, який опікав університет у Колумбії, вдалося вговорити його стати президентом університету. Він обіймає цю посаду з червня 1948 - жовтень 1950 рр. Мабуть, саме тут, він відчув перепочинок у життєвих перепетіях і як обіцяв друзям і колегам, почав писати біографічну книгу про Другу світову війну.

Для Ейзенхауера була характерна риса його життя щодо відношення до політичного сприйняття світового соціуму. Особливо це проявлялося, коли мова заходила про причетність його до політичної партії. Навіть своїм близьким друзям він ніколи не говорив про свої симпатії до політичного табору чи демократів, чи республіканців. У 1948 р. президент Трумен запропонував йому пост віце-президента. Як і Трумен, Ейзенхауер завжди підтримував план Маршалла. Він був переконаний, Сполучені Штати повинні переслідувати власні інтереси у справі відновлення Європейського континенту. Але пропозицію щодо своєї політичної кар'єри Трумена не підтримав, так як вважав недостойною справою торгуватися за підтримку на партійних кворумах. Як професіональний солдат Ейзенхауер зайняв пасивну позицію у просторі політичного життя і політичних конфліктів. Але безапеляційно він приймає пропозицію президента Трумена у кінці 1949 р. стати головнокомандувачем збройних сил НАТО. Діяльність його у штаб квартирі у Парижі переконала його у тому, що США повинні створити в Європі щит проти Радянського союзу. Ця доктрина повинна діяти до тих пір, поки країни Європи будуть самі у стані протистояти радянській загрозі.

Праве крило республіканської партії і її лідер Роберт Тафт проводили ізоляційну концепцію «фортеці Америки», яку командувач НАТО вважав безпідставною і ненадійною. Він підтримував тих, хто пропагував ідею виводу американських військ з Європи, що повинно було розрушити систему колективної безпеки. Ці ідеї настільки захопили Ейзенхауера, що він вирішив бути республіканським кандидатом на пост президента у 1952 р. Він був переконаний, що в іншому випадку переможе Тафт, що нашкодить національним інтересам США.

Особливу роль участі Ейзенхауера у виборах відіграв республіканський сенатор Генрі Кебот Лодж молодший, який, у кінцевому рахунку переконав його у тому, що населення підтримає його виборчу програму і його кандидатуру. Щось подібне висловив і Джон Фостер Даллес, зовнішньополітичний аналіз якого співпав з аналізом ситуації самого Ейзенхауера. Підтримав його і політичний радник під час війни і наступник військового губернатора у Німеччині. Так як Трумен відмовився виставляти свою кандидатуру на наступний термін, моральний бік президентської епопеї автоматично був знятий — Ейзенхауер не боровся з нині діючим президентом.

Сама передвиборна компанія проходила в обстановці підвищеної критики політики Трумена. Тут йому пригадали війну у Кореї (1950 - 1953 рр.), збільшення терміну військової служби, конфронтацію з Китаєм, де з перемогою Мао Цзе-дуна у 1949 р. до влади прийшли комуністи. Масла у вогонь політичних дискусій підлили випробування атомної зброї Радянським Союзом, а також травля консервативним сенатором Джозефом Маккарті, який намагався представити уряд, демократичну партію і інтелектуальну еліту, яка була комуністично налаштована.

Тому основними напрямками передвиборчої компанії Ейзенхауера були наступні: війна у Кореї, захист від комунізму і боротьба проти корупції в уряді. З обіцянкою бути президентом всіх без винятку американців, він вступає у боротьбу за крісло у Білому дому. Він перемогає кандидата від демократів Едлая Е.Стівенсона, отримавши 21,5 млн. із 39 млн. голосувавших. Після 20 років ейфорії демократів республіканський президент знову прийшов у Білий дім.

Після перемоги у свій особистий штаб Ейзенхауер запросив групу бувших військових колег, людей з університетською освітою і діловими якостями. Перша ціль, яка була поставлена президентом у його програмі «Сучасний республіканізм» — це виведення державного втручання в економіку. Доведена війною державна квота у валовому вітчизняному продукті з 1940 р. піднялася з 23 до 93%. Лозунг передвиборчої боротьби «Прийшов час змін» значив поворот такої тенденції у майбутньому.

Хоча це вдалося здійснити команді Ейзенхауера не у повній мірі, однак коли він у 1961 р. залишив Білий дім, доля державних розходів вже не піднімалася. У той час як доля федеральних витрат у загальних витратах держави знизилася з 76 до 60%.

Друга ціль, яка була поставлена командою президента Ейзенхауера — це розвиток вільної конкуренції. Він відміняє контроль над фіксованою заробітною платою. Економічна політика президента була спрямована на концепцію створення індивідуальної економічної діяльності.

У цьому плані він розумів наступне: стримування інфляції, рівномірне економічне зростання і захист індивіда і сім'ї від економічного ризику в урбанізованому та індустріалізованому світі. Він вважав, що військові витрати повинні бути мінімальні, щоб населення країни не страждало від податків.

Ця ідея була в основі доктрини «дешевої» атомної зброї. Ряд політологів вважають Ейзенхауера ініціатором доктрини «мирного атома».

Більше півстоліття тому, на зорі атомної ери, президент Ейзенхауер, виступаючи на Генеральній Асамблеї ООН У Нью-Йорку, виклав просту і у той же час дуже далекоглядну ідею про необхідність співпраці між світовими ядерними державами.

У своєму виступі, названому «Атом для миру», він дав загальний підхід, що складався з трьох основних частин: використання атомної енергії у мирних цілях, приборкання розповсюдження ядерної зброї і відповідальне розпорядження Америки та Росії своїми ядерними арсеналами.

Пропозиції Ейзенхауера привели до створення Міжнародного агентства з атомної енергії, а пізніше до укладання Договору про нерозповсюдження ядерної зброї. Однак холодна війна в значній мірі вихолостила його багатообіцяючі ідеї.

Жодне з цих питань не має більш важливого значення для світу, в якому ми живемо сьогодні, ніж ядерний виклик, про який Ейзенхауер говорив з такою прозорливістю багато десятиліть тому.

Так, зростання потреби в енергії призводить до виснаження обмежених запасів органічного палива. Загальносвітовий попит на одну лише нафту, наприклад, може зрости до 2030 р. на 50%. Зростання споживання нафти, газу і вугілля негативно позначається на навколишньому середовищі. М'який січень 2007 р. у Москві нагадав усім нам про глобальне потепління — і дійсно, десять найтепліших років у світі за весь час спостережень припали на період після 1990 р.

У міру того як ядерна енергія стає більш привабливою з урахуванням економічних і екологічних міркувань, вона стає не менш привабливою і з військової точки зору як для держав, так і для недержавних структур.

Глибоку стурбованість викликає прагнення Північної Кореї та Ірану обзавестися ядерною зброєю. Але є й інші держави, які явно хотіли б наслідувати їхній приклад. Настільки ж небезпечна і загроза ядерного тероризму.

Немає жодних сумнівів у тому, що, якби терористи, які погубили стільки невинних людей в Нью-Йорку вересневим днем 2001 р. чи в Беслані іншим вересневим днем, могли роздобути ядерну зброю, вони б застосували її і наслідки були б катастрофічними.

Тому слід завжди пам'ятати концепцію «мирного атома», яку прозоро і мудро запропонував наступним поколінням президент США. В ті часи це привело до створення у 1957 р. міжнародних структур з атомної енергії.

У 1955 р., президент США виступив з ініціативою «відкритого неба» (взаємного контролю за простором).

Ідея «відкритого неба»(взаємного контролю за простором) дійсно була вперше запропонована президентом США Дуайтом Д. Ейзенхауером.

Спочатку передбачалося, що це буде двостороння угода між США та СРСР, що дозволяло б ведення повітряного спостереження над всією територією кожної з держав-учасників. Однак радянська сторона не підтримала американську ініціативу. Це було викликано насамперед припущенням керівника радянської держави того часу Микити Хрущова про можливе використання американцями режиму відкритого неба в шпигунських цілях.

Таке застереження не було упередженістю радянського керівництва. За рік до висунутої ініціативи з режиму відкритого неба Ензенхауер затвердив розробку нового висотного літака — розвідника U-2. Для того часу літак дійсно був унікальним.

Набір висоти відбувався дуже швидко, для відриву від землі був потрібний короткий розбіг — усього близько 300 м.

Через кілька секунд сріблястий літальний апарат зникав з поля зору. А колір й висота, на якій він міг летіти, робили його невидимим ані з повітря, ані із землі.

Розвідник був оснащений надчутливим бортовим обладнанням для фотографування поверхні землі. Завдяки інфрачервоній апаратурі це можна було здійснювати як вночі, так і в умовах невеликої хмарності.

Спеціальні емульсії, нанесені на аерофотоплівку, дозволяли виявляти будь-яке звичайне маскування.

У липні 1956 р. відбувся перший політ U-2 над територією Радянського Союзу. Завдяки використанню аерофотографічних засобів повітряної розвідки США отримали важливу стратегічну інформацію про низку радянських об'єктів. Польоти розвідників тривали до кінця квітня 1960 р.

Першого травня 1960 р. літак U-2 був збитий під Свердловськом радянськими ракетниками, а його пілот Пауерс захоплений у полон і засуджений як шпигун.

Початок космічної ери визначив новий підхід в інформаційному забезпеченні національної безпеки у військовій сфері, у першу чергу Радянського Союзу й Сполучених Штатів. Дві світові наддержави отримали можливість добувати необхідну їм інформацію за допомогою розвідувальних супутників. Посилення протистояння між двома протилежними політичними співтовариствами у «холодній» війні зробило ідею відкритого неба практично неможливою для реалізації. Через тридцять років після першої пропозиції Ейзенхауера ідея відкритого неба знову була проголошена американським президентом Дж. Бушем під час його виступу в Техаському сільськогосподарському й політехнічному університеті у травні 1989 р.

Як і у 1955 р., акцент було зроблено на двосторонній угоді між США і СРСР, як супердержав, що яскраво заявили про свій ядерний потенціал саме у 50-х рр.

Меркулов, Антонов, Жуков, Ейзенхауер, Сталін, Гарріман, Калінін на Червоній площі

Надалі, відповідно до рекомендацій прем'єр-міністра Канади Б. Малруні й міністра закордонних справ Канади Д. Кларка, Сполучені Штати перетворили двосторонню пропозицію на багатосторонню угоду. Відповідно до нової пропозиції, метою угоди про відкрите небо стало збільшення транспарантності воєнної діяльності обох сторін і зміцнення у такий спосіб співробітництва, що розширювалось між Сходом і Заходом, а також зміцнення безпеки всіх держав-учасниць.

Помітні зрушення в цьому питанні з боку Радянського Союзу намітилися після приходу до вершини партійної влади Михайла Горбачова. Генеральний секретар ЦК КПРС схвалив принцип повітряних спостережень і у 1989 р. погодився почати багатосторонні переговори стосовно укладання Договору про відкрите небо. Цьому сприяла й міжнародна обстановка. У грудні 1987 р. був підписаний Договір про скорочення ракет середньої й малої дальності, що призвело до посилення співробітництва Сполучених Штатів і Радянського Союзу, яке базувалося на політиці гласності, проголошеної Горбачовим. Наближалося закінчення «холодної» війни.

Концепція відкритого неба була не тільки політичною ініціативою, спрямованою на нарощування зусиль у сфері контролю над озброєннями. Адміністрація Буша, що втомилася від заяв з боку керівництва Радянського Союзу, хотіла переконатися в дійсності ідей гласності й перебудови. На початковій стадії переговорів у 1989 і 1990 рр. деякі країни НАТО були трохи стурбовані позицією Михайла Горбачова, яка, як їм здавалося, вступала у протиріччя з оголошеною ним підтримкою гласності й відкритості в міжнародних справах і могла означати, що він має намір припинити переговори у найбільш відповідальний момент. Тому успіх переговорів за цим договором означав би прихильність Радянського Союзу до відкритості й зміцнення довіри між країнами. У першому раунді переговорів взяли участь представники шістнадцяти країн НАТО й семи країн Варшавського Договору.

Повернення до ідеї добровільного режиму відкритого неба робило можливим реальний доступ некосмічних держав до стратегічної інформації, яка представляла інтерес для систем національної безпеки цих держав. Слід зазначити, що певні можливості в одержанні необхідної інформації могли мати й наддержави. Це пояснювалося тим, що повітряне спостереження має потенційні переваги порівняно з космічною розвідкою.

Літаки спостереження можуть літати значно нижче, під хмарами, у той час як успішному функціонуванню оптико-електронних засобів розвідки супутників можуть створювати перешкоди хмарна погода, пилові бурі й дими (турбулентність атмосфери). Підтвердженням такої переваги є й сучасні воєнні конфлікти, починаючи з війни багатонаціональних сил проти Іраку у 1991 р., коли піщані бурі й дим від палаючих нафтосвердловин не дозволяли ефективно вести не тільки видову (з формуванням зображення) космічну розвідку, але й повітряну із застосуванням оптико-електронної апаратури. У 1999 р. командування об'єднаних збройних сил НАТО у ході югославської кампанії було змушене визнати невисоку ефективність космічної видової розвідки внаслідок постійної хмарності над театром бойових дій.

Незалежний метод контролю, реалізований у режимі відкритого неба, дозволяє кожній державі-учасниці здійснювати спостережні польоти над територією інших держав-учасниць відповідно до квот, зазначених у Договорі про відкрите небо, у результаті чого отримується видова інформація. Якщо взяти географічні розміри наприклад, таких європейських держав-учасниць, як Болгарія, Словаччина, Угорщина, Італія та Чехія, то один спостережний політ дозволяє, з урахуванням поперечного захоплення апаратури й дозволеної в рамках договору висоти спостереження, отримувати інформацію зі значної площі їх території.

Концепція відкритого неба дозволяла державам, що не мають системи космічної розвідки, отримати реальний метод контролю й легальний спосіб отримання важливої, навіть стратегічної, інформації. Цим країнам, природно, було відомо, що СРСР і США збирали стратегічну розвідувальну інформацію про них в інтересах національної безпеки з використанням зображень, отриманих за допомогою розвідувальних супутників. Але вони не могли робити те ж саме стосовно двох наддержав. Концепція відкритого неба дала всім державам-учасникам, не враховуючи Росію й США, можливість мати дозволену договором систему повітряного спостереження. її реалізація дозволяла, по-перше, мати всім державам-учасницям засіб спостереження за воєнною діяльністю інших країн, а по-друге, зміцнювати свою довіру до намірів інших країн при польотах над своєю територією.

Договір про відкрите небо, парафований 21 березня 1992 р. представниками 24 держав, включаючи дві колишні радянські республіки Білорусь й Україну, мав на меті зміцнення довіри між країнами міжнародного співтовариства за рахунок польотів небойових літаків для повітряного спостереження. Після приєднання до Договору Грузії, Киргизії, а також Чехії та Словаччини у 1993 р. число учасників досягло 27. Нині ж Договір про відкрите небо налічує 34 країни.

У межах договору передбачене використання апаратури спостереження чотирьох різних типів: планові й панорамні аерофотоапарати, відеокамери з дисплеєм, що працює у масштабі реального часу, інфрачервоні станції лінійного сканування й радіолокаційна станція бокового огляду. Щоправда, договором обмежена максимально допустима розрізнена здатність цієї апаратури. Зокрема, допускається використання аерофотоапаратів із розрізненою здатністю не більше як 30 см. Цей самий показник встановлюється і відносно відеокамер. При використанні інфрачервоної апаратури лінійного сканування розрізнена здатність отриманого зображення земної поверхні обмежена величиною у 50 см. Для радіолокаційної станції бокового огляду допускається розрізнена здатність зображення поверхні землі не більше ніж 3 м.

Кількість спостережних польотів — пасивних або активних квот — у рамках Договору про відкрите небо щороку визначається для кожної держави-учасниці (групи держав-учасниць) з урахуванням розмірів їх географічних площ. В умовах пасивної квоти держава-учасниця допускає місії інших держав-учасниць на свою територію. Активна квота дозволяє їм здійснювати політ одна над одною відповідно до плану місії.

Особливим випадком договору є надзвичайні спостережні польоти. Консультативна комісія з відкритого неба, керуючись відповідним розділом Договору, розглядає прохання від органів Наради з безпеки і співробітництва в Європі, уповноважених вирішувати питання, пов'язані із запобіганням конфліктів і врегулюванням кризових ситуацій, а також від інших відповідних міжнародних організацій щодо сприяння організації й проведення надзвичайних польотів над територією держави-учасниці за її згодою. Дані, отримані в результаті таких спостережних польотів, надаються зацікавленим органам і організаціям. При цьому надзвичайні спостережні польоти не зараховуються в активні або пасивні квоти відповідних держав-учасниць.

Словом, Договір про відкрите небо забезпечує виконання двох основних завдань. По-перше — створення відкритого міжнародного режиму, заснованого на взаємній довірі й інформованості щодо збройних сил і дій. По-друге — всебічне інформаційне забезпечення всіх складових національної безпеки у військовій сфері кожної держави-учасниці в умовах усе ще нестабільного миру на нашій планеті, екологічних проблем і збитків — наслідків природних катаклізмів.

У свою чергу, ефективна реалізація Договору викликала значну зацікавленість його концепцією з боку таких країн, як Індія, Пакистан, Китай, Японія, Бразилія, Аргентина і Перу, які вже почали вивчати можливості застосування режиму контролю з повітря у своїх регіонах.

У 1957 р. Ейзенхауер наказав федеральному війську навести порядок і забезпечити расову інтеграцію у місті Літтл-Рокс. А передувала цій події постанова Верховного суду США від 17 травня 1954 р., суть якої зводилася до наступного — расовий поділ в школах суперечить конституції США. Через рік президент закликав керівництво штатів ліквідувати расовий поділ у школах.

Це рішення викликало хвилю протестів на півдні США. У 1956 р. більше 100 членів Конгресу підписали так званий «Південий маніфест», в якому було звинувачено Верховний суд про втручання у внутрішні справи окремих штатів. Конфлікт досягнув кульмінації у вересні 1957 р. в Арканзасі, де губернатор Орвіл Фоубес за допомогою національної гвардії намагався силою заборонити чорним студентам відвідувати школу, яка недавно була лише для білих.

Саме тому, щоб зберегти авторитет федерального суду, президент вперше, після громадянської війни Південь-Північ, посилає війська для захисту чарного населення та їх конституційних прав. Автор специфічного і довготривалого зовнішньополітичного курсу уряду США на Ближньому і Середньому Сході, відомого як «доктрина Ейзенхауера».

15 січня 1957 р. Ейзенхауер надсилає послання до конгресу США, яке стало відомим всьому світу як «доктрина Ейзенхауера». Для більш детального ознайомлення, пропонуємо її короткий зміст. Даючи огляд міжнародної обстановки у цілому, президент зупиняється на останніх подіях, які відбулися на Середньому Сході і підкреслює, що основна національна ціль Америки є мир у всьому світі, основою якого є право. Такий мир, щоб бути надійним, повинен охопити всі народи світу. Не існує держав більших чи менших, якими США відмовилися б вести переговори при взаємній добрій волі. Наш уряд постійно працює для досягнення цих цілей, день за днем, рік за роком. Але ми повинні завжди лишатися сильними.

Ситуація на Середньому Сході досягнула критичної межі. Протягом останніх десятиліть багато країн цього регіону не були повністю саморегульованими. Ряд з них самі собі забезпечували безпеку. У ряді країн після Першої світової війни намітився розвиток до самоуправління і незалежності. Цей перебіг подій знаходив підтримку у США. Наша країна без слів підтримувала їх суверенітет і незалежність. Але зовсім недавно там почалися воєнні дії, в яких були задіяні західноєвропейські країни, які колись користувалися повним авторитетом в названому регіоні. Напад Ізраїля загострив протиріччя в арабському світі. Ця нестабільність була використана міжнародним комунізмом.

Командувачі союзними військами, які підписали Акт капітуляції фашистської Німеччини (другий зліва Д. Ейзенхауер)

Керівництво Росії давно намагалося встановити свою владу на Середньому Сході. Це було при царях і залишається при більшовиках. Причини, у даній ситуації, знайти не тяжко. Ніхто не загрожує безпеці Росії, ніхто не виносить планів використати Середній Схід в якості плацдарму для агресії проти Росії. У США таких намірів, принаймі, не виникало.

Радянському Союзу не потрібно боятися США на Середньому Сході або в іншому регіоні світу, якщо його лідери першими не поведуть себе агресивно. Я роблю цю заяву зі всією відповідальністю і рішучістю.

Економічні інтереси також мало цікавлять Росію в цьому регіоні. Росія не використовує в значній мірі Суецький канал і не залежить від нього.

У 1956 р. радянські транспортні витрати по каналу становили біля одного процента від загальних перевозок. СРСР не потрібні нафтові запаси цього регіону, так як Радянський Союз є сам крупним експортером нафтопродуктів.

Тому, в основі інтересів Росії до цього регіону знаходяться політичні чинники силового характеру. Враховуючи той фактор, що Росія збирається комунізувати весь світ, досить легко зрозуміти її наміри на Середньому Сході. Середній Схід — це ворота між Євразією і Африкою. На цій території розміщені дві третіх розвіданих світових запасів нафти, які покривають всі потреби Європи, причому ця залежність проявляється як у сфері транспортування, так і в сфері нафтодобування. Це досить переконливо було доведено при тимчасовому закритті Суецького каналу. Все це показує велике значення Середнього Сходу.

Якщо держави цього регіону втратять свою незалежність, якщо над ними будуть домінувати іноземні сили, вороже налаштовані по відношенню до свободи, це стане трагедією для регіону і для інших країн, економічне життя яких гарантоване на загибель. Небезпека буде загрожувати Західній Європі.

Схід є колискою трьох великих релігій — мусульманської, християнської і іудейської. Мекка і Ієрусалим — це значно більше, ніж назви на карті. Вони символізують релігії, які навчають, що духовне первинне над матеріальним і що людина наділена від природи такими правами, яких її не вправі лишити жодний деспотичний уряд. Було б неприпустимим, якщо ці святі місця Середнього Сходу будуть завойовані устрієм, який сповідає атеїстичний матеріалізм.

Ясно, що межнародний комунізм намагається приховати свої наміри встановлення влади над світом своїми виказуваннями доброї волі і зовнішньо прикрашеними пропозиціями своє політичної, економічної і військової допомоги. Але будь — яка незалежна держава, яка є об'єктом радянського заманювання, повинна проявити елементарну мудрість, щоб заглянути під маску.

Згадайте Естонію, Латвію і Литву. У 1939 р. Радянський Союз підписав Пакт про взаємодопомогу з цими незалежними державами. Радянський міністр іноземних справ в своєму зверненні до першої сесії Верховної Ради у жовтні 1939 р. заявив:

«Ми стоїмо за точне виконання пакту на основі повного взаєморозуміння, і ми офіційно заявляємо, що всі безсмислу розмови про радянизацію Прибалтійських країн ведуться лише на користь наших спільних ворогів і усіх антирадянських провокаторів».

Але у 1940 р. Естонія, Латвія і Литва були приєднані до Радянського Союзу.

Насильницький радянський контроль продовжує існувати над державами-сателітами, хоча під час Другої світової війни були урочисті обіцянки про протилежні наміри. Смерть Сталіна принесла надію, що така практика поміняється. І ми прочитали у Варшавському пакті 1955 р., що Радянський Союз буде притримувати в країнах-сателітах принципи взаємної поваги, незалежності і суверенітету.

Але ми свідки сьогодні попирання незалежності грубою військовою силою у Венгрії. Це говорить про те, що міжнародний комунізм пожинає успіхи.

ТОМУ, МИ МАЄМО СПРАВУ З ПРОСТИМИ ФАКТАМИ:

- Середній Схід, який завжди манив Росію, сьогодні є для міжнародного комунізму ще більшою нагородою;

- радянське керівництво продовжує демонструвати, що вони не будуть нехтувати нічим для досягнення бажаних цілей;

- незалежні держави Середнього Сходу потребують додаткової підтримки, більшість з них намагається заручитися нею для того, щоб залишитися незалежними.

У цих умовах я звертаюся до Конгресу з пропозиціями про співпрацю, яка допоможе ліквідувати агресію міжнародного комунізму. У запропонованих мною діях будуть наступні пропозиції:

По-перше, у результаті сумісних дій, США отримають право надати допомогу всякій державі чи навіть групі держав Середнього Сходу в розвитку їх економічним можливостей, спрямованих на збереження національної незалежності;

По-друге, у результаті цих дій голова виконавчої влади буде уповноважений реалізувати у цих регіонах програми військової допомоги і співробітництва з державою чи групою держав, які такої допомоги забажають;

По-третє, у результаті цих дій будуть санкціоновані такі форми допомоги і співробітництва, які включатимуть допомогу збройних сил США для захисту територіальної цілісності і політичної незалежності.

По-четверте, ці пропозиції уповноважуть президента використовувати в економічних і воєнних оборонних цілях суми, які будуть виділятися по закону про взаємну небезпеку (1954 рік) з поправками до нього, незалежно від існуючих обмежень. Тому я повинен запросити виділення 200 мільйонів доларів у кожному черговому законопроекті на 1958 - 1959 рр. для цільового використання у регіоні у додаток до виділених грошей на інші програми.

Дозвольте мені ще раз звернутися до Конгресу про використання збройних сил США для надання допомоги по захисту територіальної цілісності і політичної незалежності держав від комуністичної військової агресії.

Такі повноваження не будуть використані, якщо країна на яку була здійснена агресія не попросить військової допомоги».

Такий, приблизно, зміст «доктрини Ейзенхауера. Під кінець своєї президентської кар'єри він використав, все-таки, права, що надав йому Конгрес. Так, у 1958 р. президент тимчасово посилає війська у Ліван, щоб перешкодити дестабілізації Близького Сходу, який представляв життєвий інтерес національній безпеці та скорочення економічного добробуту США, та ще більше Західної Європи.

Така демонстрація сили не могла обдурити світ у тому, що роки президенства Ейзенхауера не мали ніякої дійсної концепції у зовнішній політиці. Особливо це яскраво показав приклад з Радянським лідером.

Динамічну політику Хрущова, що використовував своє відвідування Сполучених Штатів у вересні 1959 р. з надзвичайним пропагандистським успіхом, Ейзенхауер зустрів з нічого не зобов'язуючим вираженням доброї волі.

А коли 1 травня 1960 р., під Свердловськом, був збитий розвідувальний літак збройних сил Сполучених Штатів Америки, Микита Хрущов образив президента Айка на Женевській конференції 16 - 17 травня 1960 р., коли прилюдно потребував у нього повернення запрошення до державного візиту у Радянський Союз. Після відставки з поста президента Ейзенхауер не займався більше політикою.

Він пише два томи спогадів, де знову піднімає питання «військово-промислового комплекса і його загрози для людей планети».

27 червня 1964 р. Ейзенхауер урочисто відкрив пам'ятник Тарасові Шевченку у Вашингтоні. У травні 1968 р. переніс 4-й інфаркт за останні 13 років. Помер 28 березня 1969 р.

ДЖЕРЕЛА:

Дэвис Д.З., Трани Ю.П. Первая холодная война. Наследие Вудро Вильсона в советско-американских отношениях. — М.: 2002. — 479 с.; Американские президента: 41 исторический портрет от Джорджа Вашингтона до Билла Клинтона. — Ростов - на - Дону, 1997. — 640 с.