Політологічна енциклопедія Книга ІІ - Карасевич А.О, Шачковська Л.С. 2016

Джонсон Ліндон Б. (27 серпня 1908 - 22 січня 1973 рр.)

Тридцять шостий президент Сполучених Штатів Америки. Обирався до Палати представників і до Сенату. У 1955 р. обраний лідером більшості у сенаті. У 1960 р. обраний віце-президентом. Заступив на посаду президента у 1963 р., після замаху на президента Кеннеді. Обраний президентом у 1964 р.

Народився 27 серпня 1908 р., біля Стоунуолла у штаті Техас. Його батько, Семюель Джонсон молодший, був фермером, маклером, пізніше службовцем на залізнодорожному транспорті. Тимчасово він обирався депутатом від демократичної партії у палату представників Техасу. Мати — Ребекка Бейнс, залишила посаду журналістки, присвятивши себе сім'ї. Ліндон Джонсон мав трьох сестер і брата. Всі вони не росли у бідноті, як пізніше він любив це повторювати. Умови життя були досить скромними, але водопроводу і електромереж не було у перших десятиріччях ХХ ст. у горбистій місцевості Техасу, до якої Джонсон був прив'язаний все своє життя. Але економічні можливості сім'ї були обмежені, і для того щоб здобути освіту, сім'я Джонсонів нерідко залазила у борги.

Закінчив школу у Джонсон-ситі, пізніше — Південно-західний педагогічний коледж (штат Техас, Сан-Маркос). Після закінчення освіти викладав майстерність полеміки і риторики у школі імені Сема Х'юстона (Х'юстон).

У 1931 р. конгресмен Р. Клеберг запросив Ліндона Джонсона на посаду свого секретаря. У серпні 1935 р. Джонсон був призначений техаським уповноваженим національної адміністрації у справах молоді. У вересні 1934 р. Джонсон познайомився з Клаудією Алтою Тейлор, яку у сім'ї називали «леді птиця». Вони одружилися через два місяці після знайомства і прожили 45 років, аж до кончини тридцять шостого президента США.

У 1937 р. його було обрано у палату представників США від 10-го виборчого округу Техасу. Джонсон отримав призначення у впливові комітети Конгресу і став активним поборником Нового курсу. Як вірний представник інтересів свого техаського виборчого округу і рідного району, Джонсон направив більше як 70 млн. доларів на заходи по працевлаштуванню і на проект будівництва греблі. Це допомогло підняти і економічний рівень сім'ї, дякуючи різноманітним подякам у вигляді дарунків і морально сумнівним підказкам про капіталовкладення.

У 1941 р. він почав свою першу кампанію по виборах у Сенат США. Не зважаючи на підтримку Рузвельта, у ході попередніх виборів Джонсон зайняв друге місце серед 29 претендентів. Як член Комітету збройних сил палати представників і старший лейтенант запасу Джонсон у 1942 р. отримав нагороду за участь у бойових діях на Тихому океані, де перебував у статусі спостерігача.

Він став у 1942 р. членом комітету палати представників у справах військово-морського флоту, а у 1947 р. — членом комітету з військових сил. Брав участь, також, у роботі спеціального комітету з військової політики і об'єднаного комітету з атомної енергії.

У 1948 р. Джонсон був обраний у Сенат, перемігши з незначною перевагою у 87 голосів свого конкурента. Там він зблизився з впливовим демократом Р.Расселом з Джорджії, і отримав два призначення — у комітет з військових сил і комітет із зовнішньої торгівлі і торгівлі між штатами. У 1951 р. він був вибраний заступником лідера, а у 1955 р. — лідером демократів у Сенаті. У 1954 р. він був переобраний у Сенат на новий термін.

У 1960 р. Джонсон вирішив балотуватися на пост президента від Демократичної партії. Він заявив свою кандидатуру 5 липня, за декілька днів до скликання національного конвенту партії. У першому турі первинних виборів він зазнав серйозної поразки, а у другому програв Джону Кеннеді і був призначений кандидатом у віце-президенти. Після перемоги Кеннеді на президентських виборах 1960 р. Ліндон Джонсон вступив у повноваження віце-президента 20 січня 1961 р.

22 листопада 1963 р. Кеннеді був вбитий, і з цього дня Джонсон приступив до виконання обов'язків президента. Джонсон (що їхав у тому ж кортежі машин, що і президент) приступив до виконання обов'язків президента, принісши присягу на борту президентського літака, що стояв на аеродромі Далласа, безпосередньо перед вильотом до Вашингтона.

Однією з перших ініціатив Джонсона було створення «Великого суспільства», в якому не буде бідності. Конгрес виділив на цю програму близько мільярда доларів.

У 1964 р. був прийнятий Акт про цивільні права, що знищив расову сегрегацію на Півдні США. Була заснована державна медична страховка. На президентських виборах 1964 р. Джонсон із значною перевагою знову переміг, не зважаючи на те, що Південь, невдоволений відміною сегрегації, вперше за 100 років голосував за республіканця — відомого «яструба» Холодної війни Баррі Голдуотера.

Джонсон повторно вступив на посаду у січні 1965 р., менш ніж через 2 роки після смерті Кеннеді, тому мав право балотуватися і на наступний термін.

У 1966 р. Джонсон добився вживання заходів по створенню «вчительського корпусу», програми житлових субсидій сім'ям, що мають потребу, програми «Зразкових міст», нових заходів боротьби із забрудненням води і повітря, програми будівництва сучасніших автомагістралей, збільшення виплат по соціальному страхуванню, нових заходів в області медичної і професійної реабілітації.

Проте пізніше програма створення «Великого суспільства» була згорнута у зв'язку з початком війни у В'єтнамі.

Під час другого терміну Джонсона знов почали загострюватися проблеми, пов'язані з правами чорношкірих американців. У серпні 1965 р. у негритянському районі Лос-Анжелеса відбулися сутички, у результаті яких загинуло 35 осіб. Влітку 1967 р. сталися найбільші виступи афро-американського населення. У Нью-Арку (штат Нью-Джерсі) загинули 26 осіб, у Детройті — 40. 4 квітня 1968 р. був вбитий лідер руху за цивільні права Мартін Лютер Кінг. Після цього у 125 містах, у тому числі і у Вашингтоні, почалися заворушення негритянського руху.

Через втручання у війну у В'єтнамі перед осінніми виборами у Конгрес популярність Джонсона значно впала.

Головною подією періоду президентства Джонсона стала війна у В'єтнамі. США підтримували уряд Південного В'єтнаму у його боротьбі з комуністичними партизанами ФНВПВ, які, у свою чергу, користувалися підтримкою Північного В'єтнаму. У серпні 1964 р. після двох інцидентів у Тонкинській затоці Джонсон наказав завдати у відповідь ударів з повітря по Північному В'єтнаму і добився прийняття Конгресом резолюції про підтримку будь-яких дій, які президент визнає необхідними для «відсічі нападу на збройні сили США і запобігання подальшій агресії» у Південно-Східній Азії.

У 1965 р. у рамках проголошеної «доктрини Джонсона» були направлені війська у Домініканську Республіку. Тобто, «доктрина Джонсона» — це намагання президента США обгрунтувати введення американських військ у Домініканську Республіку, про що Джонсон заявив офіційно у 1965 р. Сам Джонсон виправдовуючи інтервенцію, стверджував, що комуністичні елементи намагалися узяти під контроль рух бунтівників. «Ми не будемо сидіти склавши руки в кріслі — качалці і дозволяти комуністам створювати який-небудь уряд у Західній півкулі. Якщо вони збираються піддавати ризику американських людей, то там куди будуть делегуватися американські громадяни, разом з ними буде йти і їх прапор, щоб захистити їх», — говорив у ЗМІ Ліндон Джонсон. Дактрина означала, Сполучені Штати Америки присвоїли собі право, порушуючи суверенітет, здійснювати силову політику на вирішення проблем внутрішнього життя держав Західної півкулі для захисту інтересів своїх громадян. Окремим пунктом у доктрині було недопущення приходу до влади комуністів у країнах Західної півкулі.

Влітку 1965 р. Джонсон прийняв рішення про збільшення американського контингенту у В'єтнамі. Чисельність американських збройних сил у В'єтнамі збільшилася з 20 тисяч при Кеннеді до майже 540 тисяч до кінця президентського терміну Джонсона.

В'єтнамська війна (1959 - 1975 рр.) — війна між Північним В'єтнамом, який був налаштований у дусі комуністичної ідеології і всебічно підтримуваним Радянським Союзом та Китайською Народною республікою і Південним В'єтнамом (підтримуваним Сполученими Штатами Америки, Австралією, Новою Зеландією, Південною Кореєю та рядом інших капіталістичних країн.

Війна почалася як громадянська війна у Південному В'єтнамі; надалі у неї втрутилися Північний В'єтнам і США за підтримки низки інших країн. Таким чином, з одного боку війна велася за возз'єднання двох частин В'єтнаму і створення єдиної і нероздільної держави, а з іншої сторони — за збереження незалежності Південного В'єтнаму. По мірі розвитку подій В’єтнамська війна виявилася пов’язаною з громадянськими війнами у Лаосі і Камбоджі, що йшли паралельно. Всі бойові дії у Південно-Східній Азії, які проходили з кінця 1950 рр. і до 1975 р., відомі також як Друга індокитайська війна.

ВІЙНУ МОЖНА УМОВНО РОЗДІЛИТИ НА ТРИ ОСНОВНИХ ПЕРІОДИ:

Партизанська війна у Південному В'єтнамі (1955 - 1964 рр.).

Повномасштабне військове втручання США (1964 - 1973 рр.).

Завершальний етап війни (1973 - 1975 рр.).

У 1954 р. колишній імператор Бао Дай проголошує прем'єра Республіки В'єтнам Нго Дінь З'єма своїм спадкоємцем. Ревний католик, З'єм був ярим антикомуністом та вважався за особу, яка не заплямувала себе ганебними зв'язками з колоніальним французьким режимом. Він був одним з небагатьох знаменитих в'єтнамських лідерів, хто міг похвастатися такими даними. Проте, історик Луу Доан Хьянг помітив, що З'єм уособлював собою дуже вузьке автократичне екстремістське коло націоналістично налаштованих та пов'язаних кумівством представників в'єтнамської еліти.

З початком літа 1955 р. він організує компанію огульних звинувачень комуністів, у ході якої комуністи та інші антиурядові елементи були заарештовані, кинути у в'язниці, були піддані тортурам та багато хто з них був закатованим. У серпні 1956 р. З'єм віддав розпорядження розповсюдити застосування страти на своїх супротивників за політичні погляди. Усі опозиційні рухи, які протистояли режиму Нго Дінь З'єма отримала прізвисько В'єтконг. За оцінками експертів у 1955 - 1957 рр. жертвами політичних репресій у Південному В'єтнамі стало 12 000 чоловік, яких було страчено та близько 40 000 політичних опонентів було ув'язнено.

У цей час масові переходи місцевого населення крізь демаркаційну лінію проходили постійно у обох напрямках. Приблизно 52 000 в'єтнамців емігрувало з півдня на північ до Демократичної Республіки В'єтнам й близько 800 000 мирних мешканців у більшості своєї католики, використовуючи французькі та американські літаки та судна, втекли з півночі до Республіки В'єтнам. Пізніше З'єм став з користю використовувати цей людський матеріал, надаючи перевагу представникам з північної та центральної частин країни при призначенні їх на ключові посади у своїй адміністрації.

На референдумі про майбутнє монархії, З'єм за допомогою свого рідного брата — голови таємній поліції Нго Дінь Нгу — сфальсифікував результати опитувань, отримавши 98,2% голосів, включаючи 133% голосів у Сайгоні. Коли американці дружньо спробували порадити йому бути трошки скромнішим тримаючи голоси виборців, що підтримують владу, у межах 60 - 70 відсотків, З'єм відкинув їх пропозиції та продовжував наполягати на оголошенні тих результатів, які на його думку відображали підтримку його авторитету. 26 жовтня 1955 р. він оголосив про створення нової держави Республіки В'єтнам, на чолі із собою. Немаловажне значення мало те, що його кандидатуру підтримувала адміністрація Ейзенхауера, яка бажала мати стійкого борця з комуністами у цьому регіоні.

Будучи католиком, З'єм постійно пригнічував простих в'єтнамців, які у більшості своєї були буддистами, та на його думку свого часу підтримували французьку колоніальну владу.

У травні 1957 р. З'єм здійснив офіційний десятиденний візит до Сполучених Штатів, де на його честь був проведений військовий парад у Нью-Йорку. Президент США Дуайт Ейзенхауер пообіцяв продовжувати надавати усі види допомоги, але незважаючи на великі почесті та вихваляння, у приватній бесіді державний секретар Джон Фостер Даллес стверджував, що З'єму на жаль просто немає альтернативи.

Розкол у радянсько-китайських взаємовідносинах у другій половині 50-х рр. призвів до загострення політичної боротьби у лавах в'єтнамських комуністів та врешті-решт до зниження впливу північнов'єтнамського сусіда, якій протягом 1954 р. втілюючи у життя політичний тиск на уряд Хо Ши Міна, намагався упокорити того з міжнародним рішенням щодо розділу країни та відмовитися від боротьби за об'єднання В'єтнаму.

«Ні у якому разі не утягуватися у бойові дії, це призведе нас до поразки. Не забирайте землю у селянина. Підкреслюйте націоналістичні ідеї більш ніж комуністичні. Не протиставляйте себе масам, якщо Ви можете цього уникнути.

Будьте вкрай обережні у своїх діях. Якщо вбивство противника неминуче, використовуйте ніж, проте ніколи не гвинтівку або гранату. Простіше за все вбити кулею чи бомбою невинну людину, яка стала свідком акції, але загибель невинних відверне від нашого руху простих людей. Якщо вбивство все ж таки трапилося, впевнитися, що селяни розуміють чому це трапилося».

У квітні 1956 р. останній французький солдат залишає В'єтнам. З грудня 1956 р. Ханой уповноважив своїх представників на Півдні на початок партизанської війни малої інтенсивності, у відповідь на проголошення З'ємом кампанії боротьби з комуністами, у ході якої тисячі місцевих лідерів та прихильників В'єтміня були закатовані або вислані до концентраційних таборів. Північно-в'єтнамська комуністична партія до цього моменту трималася лінії щодо стримування спалаху агресивності серед своїх прихильників, намагаючись добитися проведення всев'єтнамських виборів згідно з рішеннями Женевської конвенції.

Близько чотирьох сотень урядових представників було вбито лише у 1957 р., і насильство поступово нарощувалося. Разом з терором розв'язаним проти місцевих керівників. Невдовзі акції розповсюдилися також проти інших верств суспільства: шкільних вчителів, робітників охорони здоров'я та робітників сільського господарства.

Відповідно до одного оцінювання, до 20% керівного апарату південнов'єтнамських селищ було вбито бійцями руху опору. Висуванці З'єма — у більшості своєї чужаки з інших місць — яких ненавиділи селяни за їх корумпованість та зловживання. Партизани намагалися повністю знищити урядовий контроль над сільською місцевістю країни та підмінити його тіньовими урядами.

У січні 1959 р. Центральний комітет Комуністичної партії Північного В'єтнаму видав таємний наказ про початок широкомасштабної війни проти уряду та збройних сил південнов'єтнамців. Північний В'єтнам розпочав масові перекидання озброєних повстанців та поставки зброї та матеріальних засобів підпільному руху використовуючи так звану стежку Хо Ши Міна.

У травні уряд З'єма прийняв закон, згідно з яким політичні противники підпадали під покарання аж до смертної кари.

На фоні зростання непопулярності режиму З'єма призвело до того, що 12 грудня 1960 р. всі південнов'єтнамські угруповання, які боролися проти режиму З'єма, були об'єднані у Національний фронт звільнення Південного В'єтнаму (НФЗПВ), що одержав у країнах Заходу широку популярність як Вєтконг, який контролювався комуністичною партією півдня. Завдяки підтримці Північного В'єтнаму партизани діяли усе більш успішно.

Параноїчна поведінка З'єма, розв'язувані ним репресії, корупція та деспотія влади відвернули від нього значну частину населення країни. Як доповідав головний військовий радник генерал- лейтенант Лайонел Мак Гарр, значна частина населення півдня відверто або потай підтримує комуністів. Таким чином, ніщо так не сприяло ідеї об'єднання країни та скиненню ненависного режиму З'єма, як сам З'єм.

З перемогою Джона Кеннеді на президентських виборах 1960 р., він визначив головну задачу свого перебування на посту голови держави: подолати перевагу Радянського Союзу у галузях освоєння космосу та розвитку ракетних програм. Незважаючи на застереження свого попередника, Дуайта Ейзенхауера, з приводу зростаючої проблеми навколо Лаосу та В'єтнаму, Кеннеді більш уваги акцентував на вирішенні європейських та латиноамериканських питань. У своєї інавгураційній промові він пообіцяв «заплатити будь-яку ціну, витерпіти будь-яку скрутність, подолати будь-які труднощі, підтримати будь-якого друга, протистояти будь-якому ворогу для того лише щоб утримати свободу».

У червні 1961 р. під час зустрічі з радянським головою Микитою Хрущовим у Відні обговорюючи головні проблеми американо-радянських взаємовідносин, Джон Кеннеді був дуже розчарований поглядами радянського лідера на ситуацію навколо В'єтнаму. Прецедент наслідків корейської війни породив на світ ідею обмеженої або локальної війни.

Безвихідь у протистоянні обох світових систем нашпигованих ракетно-ядерною зброєю підштовхнуло Кеннеді на думку створення нового інструменту ведення війни — сил спеціальних операцій. Застосування елітних підрозділів високонавчених професіоналів, озброєних та забезпечених за останнім словом техніки, за його задумом змогло би допомогти вирішити проблеми у країнах третього світу, яким загрожувала комуністична експансія. «Ведення контрпартизанської війни такого типу військами, як рейнджери та морські котики, — говорив Кеннеді, — зможуть бути корисними у специфічних війнах схожих на в'єтнамську».

Політика адміністрації Кеннеді будувалася на становищі, яке утворилося за попередні роки Холодної війни. До 50 000 вояків знаходилося у Кореї, створюючи форпост боротьби проти комунізму на Далекому Сході. Крім цього, Кеннеді довелося зіткнутися з критичним становищем у політиці у результаті поразки кубинських повстанців під час вторгнення у бухті Свиней, будівництво Берлінської стінки та політична криза у Лаосі, яка загрожувала перемогою комуністів у цієї країні. Усе це підштовхувало Президента до прийняття рішучих заходів щодо недопущення втрати американського впливу на союзників, зупинення подальшого просування «червоної хвилі» на Сході. Кеннеді покладав надії на те, що успішна боротьба з комуністами у В'єтнамі зможе посилити позиції США у світі.

У травні 1961 р., віце-президент США Ліндон Джонсон відвідав з офіційним візитом Сайгон та у промові проголосив З'єма «азійським Вінстоном Черчиллем». Коли його запитали, чому він це зробив, Джонсон відповів, що З'єм саме той, хто їм необхідний. Джонсон запевнив президента Південного В'єтнаму, що вони отримують будь-яку допомогу, яка допоможе їм перемогти комуністів.

Політика Кеннеді по відношенню до Південного В'єтнаму базувалася на його впевненості, що З'єм та збройні сили Республіки В'єтнам обов'язково подолають комуністичній опір самостійно, без озброєного втручання американців. Кеннеді був категорично проти введення американських військ у В'єтнам. Він наполягав на тому, що безпосереднє втручання збройних сил США у внутрішній конфлікт В'єтнаму врешті-решт призведе до негативних наслідків, як у політичній, так й у військовий сфері.

Тим часом, професійна якість збройних сил Південного В'єтнаму жадало найкращого. Погане начальство, корумпованість, постійне втручання з боку політичного керівництва вигравали саму негативну роль на збройні сили. Частота нападів партизан зростала з кожним днем, разом з цим повна некомпетентність уряду Півдня продовжувала служити коренем усіх проблем.

Радники президента Максвелл Тейлор та Уолт Ростоу рекомендували послати американських військових до Південного В'єтнаму під виглядом працівників-рятувальників для ліквідації наслідків повеней, проте Кеннеді відмовився, але разом з цим значно збільшив військову допомогу за рахунок військових консультантів. У квітні 1962 р., відомий своїми антивоєнними поглядами, економіст-радник президента Джон Кеннет Гелбрейт, попередив Кеннеді про загрозу нарощування американської військової присутності у південній частині В'єтнаму, висловлюючи: «якщо ми намагаємось повторити долю французьких колоніальних військ, то ми вмиємося кров'ю, як й вони».

До 1963 р. кількість американських військових вже нараховувала 16 000 чоловік, у той час, як при Ейзенхауері було лише 900.

Урядом країни у 1961 р. була розпочата Стратегічна Сільська Програма, за допомогою якої, шляхом переселення селянства в спеціально відведені місця, уряд З'єма намагався вирішити головну державну проблему. Головною метою цієї програми ставилося: примусовим ізолюванням селян від комуністичного впливу в обладнаних та охоронюваних селищах-таборах надати простим людям можливостей безпечної праці, отримання освіти, забезпечення їм охорони здоров'я, тим самим поліпшив ставлення селянства до уряду та ліквідувавши головну проблему — спроможність підтримки населенням партизанів В'єтконга.

Проте, програма практично провалилася, так й не встигнувши розпочатися: селяни категорично відмовлялися покидати рідні домівки та залишати землю на якої століттями мешкали та працювали їх батьки й родини. Корумпованість сільської влади, високі податки для селян також залишалися одними з головних факторів, що впливали на провал урядової програми, й навіть на умови зростання руху опору та збільшення кількості вбивств представників уряду на селі.

Нездатність південнов'єтнамської армії до виконання бойових завдань, боягузтво та побоювання за прийняття рішення з боку командування, наочно було продемонстровано 2 січня 1963 р. у битві при Апбак, у ході якої маленький загін В'єтконгу вщент розгромив велику та добре оснащену частину південно в'єтнамських збройних сил, посилену вертольотами та бронетранспортерами.

Керівником операції був командир 4-го корпусу генерал Хуань Ван Као, один з найвідданіших генералів З'єма, який був призначений на високу посаду скоріше за релігійні та вірнопідданські гідності, ніж за свої командирські якості, який вважав своїм головним завданням утримати власні війська від змови проти З'єма.

Поразка південнов'єтнамців у битві при селі Апбак викликала голосний резонанс у США. Це був перший випадок, коли В'єтконг успішно протистояв урядовій армії у відкритому бою, а також перший випадок, коли поразка (у якої до речі загинуло 3 та поранено 8 американських інструкторів) широко освітлювалася у американській пресі.

Політична еліта Сполучених Штатів стала схилятися до думки, що З'єм не є той фігурою, яка буде здатна перемогти комуністичний

рух на півдні, більш за це — мати навіть справи з урядом Північного В'єтнаму. Він був стурбований лише боротьбою з можливими заколотами.

Ще більшу стурбованість принесла розв'язана урядом З'єма 8 травня 1963 р. бойня на головне буддистське свято — Весак — день народження Гаутами Будди, у ході якої проти мирної демонстрації буддистів була застосована зброя, внаслідок чого загинуло 9 беззбройних ченців. У ряді міст країни прокотилися буддистські заворушення, кілька ченців зробили самоспалення, що викликало великий резонанс у країнах Європи й США. З'єм спростовував провину своїх підлеглих у злочині. Але масові арешти й бешкетування проти буддистської церкви продовжувалися протягом літа та осені.

Все це спричиняло занепокоєність американського уряду, який розділився у своїх думках стосовно майбутнього Президента Південного В'єтнаму: департамент зовнішніх справ підтримував заколотників, у той час, як міністерство оборони намагалося утримати владу З'єма будь-якою ціною.

ЦРУ увійшло у контакт з особами, що планували озброєний заколот проти правлячої верхівки З'єма з натяками, що уряд США не буде протистояти такому розвитку подій, й змова ніяким чином не буде впливати на подальшу підтримку з боку американців.

1 листопада 1963 р. у ході успішного перевороту, який очолив генерал Зионг Ван Мінь, Президент Південного В'єтнаму Нго Дінь З'єм був скинутий й наступного дня разом зі своїм братом Нго Динь Нху, головою тайної поліції держави були без суду та слідства страчені.

Через 20 діб, 22 листопада 1963 р., доля З'єма спіткала самого Джона Кеннеді, який загинув від рук заколотників у Далласі, Техас.

Незабаром, посол Сполучених Штатів у Республіці В'єтнам Генрі Кабот Лодж відвідав заколотників та привітав їх з перемогою, сподіваючись що військові зможуть подолати кризу й придушити комуністичний рух у країні. Генералітет США прогнозував навіть успішну перемогу до початку 1964 р.

Однак, хаос внаслідок перевороту набирав оберти. Південний В'єтнам увійшов у період вкрай нестабільної кризи. Протягом наступних півтора років у Сайгоні раз у кілька місяців відбувався черговий переворот, генерали змінювали друг друга, скидаючи владу попередника та проголошуючи себе наступним лідером країни. Ханой негайно скористався перевагами ситуації, що склалася, значно посиливши допомогу В'єтконгу, що дозволило партизанам НФВПВ розширювати підконтрольні їм території, у той час, як південнов'єтнамська армія загрузла у політичній боротьбі.

Віце-президент Сполучених Штатів Ліндон Джонсон, який після вбивства Джона Кеннеді став 36-м Президентом країни та головним пріоритетом своєї роботи проголосив соціальний захист американців, вже 24 листопада 1963 р. сказав, що «битва проти розповсюдження комунізму повинна вестися з усією міццю та рішучістю об'єднаними зусиллями вільного світу».

Політична ситуація у В'єтнамі тим часом ускладнювалася з кожним днем. Заколотники на чолі з генералом Ван Мінь були скинуті вже через 3 місяці — у січні 1964 р. — іншим представником генералітету Південного В'єтнаму генералом Нгуен Ханхом.

2 серпня 1964 р. військовий корабель Сполучених штатів есмінець «Меддокс», який виконував розвідувальне завдання навколо берегів Північного В'єтнаму у зоні Тонкінської затоки, за ствердженнями американців підпав під раптову атаку малих торпедних катерів ймовірно північнов'єтнамського військово-морського флоту. Через дві доби, 4 серпня у цьому ж регіоні, при дуже туманних обставинах, «Меддокс», на цей раз з іншим американським кораблем «Тернер Джой» підпадають під повторну атаку.

Навіть до кінця не з'ясувавши, а тим більше не дочекавшись розслідування обставин інциденту, Ліндон Джонсон, заручившись підтримкою з боку Конгресу, який видав Резолюцію про Тонкінську затоку, віддає наказ на так звану акцію відплати — американські ВПС проводять бомбардування території незалежної держави — Північного В'єтнаму. Як було з'ясовано пізніше з матеріалів опублікованого у 2005 р. таємного документу — ніякого інциденту 4 серпня не було. Й незважаючи на гучноголосі запевнення Президента США про те, що «американські хлопці не повинні брати участь у цій війні! Я вважаю, що самі азійські хлопці повинні захистити свої країни», на думку багатьох істориків, Джонсон та його прибічники усвідомлено ввели американську громадськість в оману та втягнули країну у тривалу війну за незрозумілі цілі власної закордонної політики». Пізніше один із дослідників В'єтнамської війни, Джордж С. Херрінг, наполягав на версії, що міністр оборони США Макнамара та Пентагон, мабуть, ненавмисно брехали про обставини Тонкінського інциденту, але вони шукали те, що їм буде потрібне як привід для акцій помсти Північному В'єтнаму.

Кількість особового складу збройних сил США, який дислокувався на території півдня зросла майже у 9 разів — з 2 000 у 1961 р. до 16500 у 1964 р. Відповідно й сили опору зростали з неймовірною швидкістю. З моменту свого утворення у 1959 р. В'єтконг мав військові загони загальною чисельністю приблизно 5 000 чоловік; через 5 років — наприкінці 1964 р. їх було вже біля 100 000 військових.

З 2 березня 1965 р. після розв'язаних бойовиками В'єтконгу боїв за казарми морських піхотинців у Плейку, а також операцій «Flaming Dart», «Rolling Thunder» та «Arc Light» збройні формування США розпочинають широкомасштабну участь у бойових діях проти партизанів. Інтенсивність бомбардувань Демократичної Республіки В'єтнам зростає утричі. Лише у період з березня 1965 р. — листопад 1968 р. у ході проведення операції «Роллінг Тандер» американські ВПС скинули на в'єтнамську територію більш ніж мільйон тон бомб, ракет та снарядів. Таким шляхом Сполучені Штати намагалися примусити уряд Північного В'єтнаму припинити надавати допомогу Національному Фронту Визволення Південного В'єтнаму під загрозою повного руйнування інфраструктури та промисловості країни. Разом з цим, американці стараються підтримати моральний дух своїх союзників на Півдні країни.

Але бомбардування незалежної держави не було лише одним з методів досягнення цілей. У ході проведення довготривалої повітряної операції «Коммандо Хант» за мету ставилося зруйнувати військові об'єкти, бази та шляхи постачання повстанців як на території усього В'єтнаму так й за його межами. В особливості під удари авіації підпадала так звана стежка Хо Ши Міна, яка проходила по території Лаосу та Камбоджі й слугувала головним каналом підтримки В'єтконгу. Проте, мета операції так ніколи й не була досягнута, незважаючи на висловлювання колишнього начальника штабу ВПС США генерала Кертіса Лі Мея, який люто підтримуючи ідею килимових бомбардувань та застосування хімічної зброї й бактеріологічної зброї проти противника, стверджував, що він таким чином збирається «краще вбомбити в'єтнамців у кам'яну добу», ніж поступитися.

Різка ескалація участі американських регулярних військових у веденні бойових дій офіційно розпочалася зранку 31 січня 1965 р., коли 18-те тактичне повітряне крило з військово-повітряної бази на Окінаві по тривозі поспішно було передислоковане на базу ВПС Південного В'єтнаму Дананг. Незабаром до Південного В'єтнаму були перебазовані ще кілька американських регулярних військових формувань. З цього розпочалося поступово нарощування військової присутності США та стартувало планування тривалої повітряної операції «Флемінг Дарт», завданням якої було — перетинаючи з півдня 17-у паралель здійснювати планомірне бомбардування ДРВ. План операції був розроблений за тиждень до нападу в'єтнамських партизан на базу ВПС у Плейку 6 лютого 1965 р.

7 лютого 1965 р., перші 49 бойових літаків, винищувачів-бомбардувальників F-105 «Thunderchiefs», злетіло у повітря з авіабази Дананг та спрямували атакувальні дії для знищення цілей у сусідній державі.

У свою чергу В'єтконг провів серію атак по повітряних базах американців, які підрозділи охорони південнов'єтнамської армії були не здатні відбити, внаслідок чого було прийнято рішення про посилення охорони військових баз за рахунок підрозділів Корпусу морської піхоти США. Громадськість Сполучених Штатів підтримала цю думку й вже 3 березня 1965 р. перша група морських піхотинців у кількості 3500 чоловік прибула до В'єтнаму, тим самим розпочавши активну фазу участі військових США в наземних операціях проти В'єтконгу.

Лідер Демократичної Республіки В'єтнам Хо Ши Мін відреагував на це по-східному філософські: «якщо американці хочуть вести війну 20 років — вони отримають війну на 20 років, якщо вони захочуть миру — ми забезпечимо мир та запросимо їх на обідній чай». Головною думкою північнов'єтнамців було й залишалося об'єднати В'єтнам в єдину країну та зберегти власну незалежність, а не знищувати некомуністичні уряди Південно-Східної Азії.

Первісною метою базування американських військових у Південному В'єтнамі була суто охоронна функція. Але незабаром, до кінця року чисельність військовослужбовців досягла вже 200 000 й відношення командного складу контингенту різко змінилося на більш агресивне. У травні армія Південного В'єтнаму зазнала нищівної поразки від партизан В'єтконгу у битві при Бін Зіа, яку обидві сторони вважають корінною у війні (за офіційними в'єтнамськими даними битва при Бін Зіа відбулася у грудні 1964 - січні 1965 рр.).

У попередніх боях комуністи діяли за партизанською тактикою — раптовий напад та швидкий відхід. Цього ж разу між сторонами, що протистояли розгорнулися бойові дії за класичною схемою. Через місяць армія Південного В'єтнаму зазнає ще одну разючу поразку у битві при Донг Хоа. Моральний дух південнов'єтнамської армії стрімко падав, кількість дезертирів неухильно зростала.

Генерал Вільям Вестморленд проінформував командувача Тихоокеанським флотом адмірала Гранта Шарпа, що ситуація стає критичною та виходить з-під контролю. Він наполягав на тому, що американські збройні сили з їх енергійністю, мобільністю та вогневою міццю зможуть легко нанести поразку легкоозброєним та слабо навченим солдатам В'єтконга. З такими закликами Вестморленд запропонував відсторонити збройні сили Південного В'єтнаму від ведення бойових дій з-за їх ненадійності, покласти на них лише функції забезпечення й охорони та діючи за його планом продовжити всі бойові дії силами Збройних сил США, які були задіяні у в'єтнамській війні. План генерала складався з трьох головних фаз:

До кінця 1965 р. Збройні сили США за підтримкою збройних сил вільного світу обов'язково припиняють тактику поступок та переходять до активних дій.

ЗС США та союзники розпочинають рішучі наступальні дії з метою перехоплення ініціативи, розгрому партизанських та регулярних формувань противника. Фаза закінчується, коли противник виснажений, вичерпав свої бойові можливості, вигнаний з густонаселених місць та перейшов до оборонної тактики.

Якщо противник продовжує опір, протягом 12 - 18 місяців після завершення другої фази, наступить повний розгром В'єтконга у віддалених та блокованих військами регіонах країни.

Вестморленд хвалебно пообіцяв, що, діючи за цим планом, він доб'ється рішучої перемоги вже до кінця 1967 р. Попри це, уряд Джонсона не квапив події та не оголошував офіційно про зміну політики у ставленні до В'єтнаму, наполягаючи на послідовному виконанні своїх зусиль. Але запропонований план був ухвалений Джонсоном, тим самим ініціював різку зміну курсу американської правлячої адміністрації від функцій допоміжних до переходу на рішучу боротьбу з партизанським рухом. Будь-яка думка про спроможність уряду Південного В'єтнаму самостійно впоратися із ситуацією, яка склалася, навіть не ставилася на розгляд.

Середній вік військовослужбовців американських збройних сил, що брали участь у бойових діях, був 22 роки, у порівнянні з Другою світовою війною, де середній вік був 26 років. А середній вік тих, хто загинув, — 22,8 роки.

Постійні відправлення навчених військових виснажували частини. Тривалість відрядження у В'єтнам для проходження дійсної служби військовослужбовцем складала один рік. Особовий склад проходив прискорену підготовку на території США, якість якої залишалася бути кращою, а безпосередньо на території В'єтнаму не існувало безпечних тилових місць, як це було у часи Другої світової війни та Кореї. Особовий склад у стані постійного стресу зловживав наркотиками, й на ствердження одного з колишніх солдат вони палили марихуану тому, що їм не було чого робити.

Тим часом Вашингтон наполягав на підтримці своїх позицій у В’єтнамі за рахунок направлення військових контингентів за інших країн. Австралія, Нова Зеландія, Республіка Корея, Таїланд та Філіппіни погодилися з відправленням військ, у той час, як головні партнери США у НАТО, такі як Велика Британія та Канада відхилили дану пропозицію.

У той же час політична ситуація у Південному В'єтнамі з приходом до влади президента Нгуен Ван Тью та віце-президента Нгуен Као Кай розпочала поступово стабілізуватися. Тью, дуже підозрілий та нерішучий лідер залишався у влади до свого скинення у 1975 р., тим самим завершив серію постійних військових заколотів, які потрясали країну з моменту вбивства З'єма.

Адміністрація Джонсона використовувала політику мінімальної відвертості при освітленні подій у В'єтнамській війні у засобах масової інформації. Офіцери по зв'язкам з громадськістю з відома своїх начальників всіляко приховували негативні факти у війні, а підкреслювали лише дані про досягнення прогресу у боротьбі з В'єтконгом. З часом, таке дозування інформації зруйнувало віру американців до офіційної влади, які бачили тисячі поранених та покалічених ветеранів у себе вдома. Врешті-решт це призвело до того, що у жовтні 1967 р. біля Пентагону пройшли перші мітинги протесту проти В'єтнамської війни. Поліція провела розгін демонстрації під час якою серед тисяч протестуючих 680 було заарештовано.

У січні 1968 р. незважаючи на початок свята Тет (Нового року за місячним календарем), який має дуже велике значення для жителів країн Південно-Східної Азії, В'єтконг при підтримці в'єтнамської народної армії раптово розпочав широкомасштабний наступ на більш ніж 100 міст В'єтнаму, у тому числі здійснили зухвалі атаки на штаб-квартиру генерала Вестморленда та посольство США в Сайгоні.

Незважаючи на попередню розгубленість, американські та південнов'єтнамські підрозділи швидко змогли організуватися для проведення контратак. У колишньої столиці В'єтнамської імперії Хюе, повстанці захопили імператорську фортецю та більшу частину міста. Розпочалась битва за Хюе, в результаті запеклих боїв близько 80% міста було зруйновано. У ході протистояння загинуло чимало місцевих мирних мешканців, в тому числі, в так званій бойні у Хюе, від рук комуністів загинуло щонайменше 6000 південнов'єтнамських жителів.

Тетський наступ став початком кінця політичної кар'єрі Ліндона Джонсона, чий рейтинг стрімко знизився з 48 до 36%.

Поразка збройних сил Південного В'єтнаму та США стала зворотнім пунктом в історії втручання американців у В’єтнамську війну та створило великий вплив на громадську думку серед американців. Деякі порівнювали це за своїми масштабами з катастрофою під Перл-Харбором.

Невдовзі Вестморленд стає начальником штабу армії США, але його прохання щодо збільшення військового контингенту на 200 000 чоловік врешті-решт призвело до його відставки й призначенні генерала Крейтона Абрамса на цю посаду.

10 травня 1968 р. незважаючи на існуючі протиріччя розпочалися мирні переговори між США та Демократичною Республікою В'єтнам, які тривали безрезультатно 5 місяців доки Джонсон не віддав наказ припинити бомбардування Північного В'єтнаму.

«Ескалація війни у В'єтнамі, розпочата Джонсоном, розколола країну на два непримиримих табори, коштувала життя щонайменш 30 000 американцям доки він не пішов з посади Президента й вщент зруйнувало його президентський імідж». Роберт Даллек.

С приходом до влади Президента Ніксона, він розпочав запровадження в життя так званої «доктрини Ніксона» — поступове виведення американських військ з В єтнаму у той час як військові операції поступово скорочувалися, обмежуючись лише проведенням незначних за масштабом бойових дій, в основному спрямованих на порушення шляхів забезпечення комуністів та передачу усієї території країни під повний контроль південнов'єтнамських військ.

Цей процес також отримав ім'я «В'єтнамізація». Звернувшись за допомогою до урядів Радянського Союзу та Китайської Народної Республіки Ніксон також продовжив ведення переговорів, паралельно створив умови для ведення переговорів між супердержавами.

Тим часом антивоєнний рух зростав час від часу. Незважаючи на звернення Ніксона до більшості, яка зберігала мовчання, підтримати війну, американці висловлювалися категорично проти.

Бойня в Сонгмі, яку організували військовослужбовці армії США, під час якого були зґвалтовані та вбиті цивільні люди спровокувало ненависть серед противників участі американців у веденні війни.

Починаючи з 1969 р. американські війська поступово залишали свої місця дислокації у прикордонних регіонах та переміщалися у прибережну смугу. Як наслідок, кількість втрат у 1970 р. була майже в 2 разі нижчою, ніж у попередньому році.

Незважаючи на бажання правлячого принца Камбоджі Нородома Сіанука, який оголосив у 1955 р. своє рішення про невтручання країни у Вєтнамську війну, намагаючись не допустити втягування Камбоджі у регіональний конфлікт, комуністи користуючись цим, міцно облаштувалися на землі Камбоджі, перетворивши її на свою передову базу для проведення військових операцій у сусідній країні.

Проте, під тиском з боку Вашингтону, принц був вимушений відмовитися від свого рішення у 1969 р. й розпочав переслідування комуністів. Користуючись цим, президент Ніксон розпочав таємну кампанію бомбардувань, під назвою «Операція Меню». Метою ставилося знищення партизанських баз, таборів та шляхів просування повстанців повздовж камбоджійсько-в'єтнамського кордону. Військове втручання США у внутрішні справи було грубим порушенням міжнародного права, попри те, що офіційно уряд Сполучених Штатів запевняв «про повагу до суверенітету, нейтралітету та територіальної цілісності Королівства Камбоджа».

Однак, у 1970 р. Сіанук був зміщений з керівника країни проамериканськи налаштованим прем'єр-міністром Лон Нолом. Кордони країни були закриті й збройні сили США разом з південно-в'єтнамськими військовими розпочали проведення широкомасштабних операцій проти партизан.

Але, невдовзі, новини про втручання американських військових викликали нову хвилю протестів серед американської спільноти. Під час масової демонстрації в Огайо 4 студентів з університету Кента було вбито солдатами Національної гвардії, що викликало небувалу хвилю протесту у Штатах. Разом з цим, реакція адміністрації Ніксона залишалася абсолютно індиферентною, чим провокувала антивоєнний рух на акції ще більшого розмаху.

У 1971 р. до газети «Нью-Йорк Таймс» попала цілком таємна інформація про протизаконні операції американських збройних сил у Південно-Східній Азії, які у ході розслідування Верховний Суд США визнав достовірними.

У лютому 1971 р. південно-в'єтнамські військові розпочали широкомасштабну операцію «Лам Сон 719» з метою виведення з ладу шляхів комунікацій партизанських загонів південно-в'єтнамського В'єтконгу через Лаос з Північним В'єтнамом, або так звану «стежку Хо Ши Міна».

Операція закінчилася повним фіаско. Ледве зустрівши опір з боку декількох північно-в'єтнамських дивізій, південно-в'єтнамські вояки у повному безладі негайно повернули назад; танки та інша бронетехніка кидалися прямо вздовж шляхів, усіяних трупами військових, в'єтнамські солдати у паніці утікали та у буквальному сенсі слова чіплялися за американські вертольоти з надією втекти з поля бою та зберегти власне життя. Американці були вимушені розстрілювати усю кинуту техніку, намагаючись не допустити її попадання в руки противника. Половина військових армії Південного В'єтнаму була або вбита, або потрапила в полон до партизан. В'єтнамізація закінчилася ганебним провалом. Як пізніше писав Карноу, «помилки були просто монументальні. Південнов'єтнамські вищі військові лідери, яких 10, а то й 15 років навчали американці, які закінчували американські військові коледжі та навчальні центри але ж нічого не засвоїли».

З 1971 р. Австралія та Нова Зеландія вивели свої війська з В'єтнаму. Американські військові продовжували поступово скорочували свою присутність. Але на загальному фоні зростаючої політичної кризи в країні, масових антивоєнних демонстрацій протесту у військах дислокованих у Вєтнамі військова дисципліна падала просто на очах, поширювалися акції непокори серед військовослужбовців.

Збройні сили захлинула хвиля злочинів, наркотики вживалися у відкриту, солдати відмовлялися виконувати накази офіцерів та сержантського складу й навіть вбивали тих командирів, яким не довіряли. За деякими американськими джерелами щонайменше 230 офіцерів було вбито за таких обставин, в більшості своєї шляхом підриву ручними гранатами, та доля 1 400 командирів, що загинули, залишається під сумнівом.

Навесні 1972 р. південнов'єтнамська армія знову розпочала широкомасштабний наступ на комуністів (за іншою версією, північнов'єтнамська армія організувала повномасштабне вторгнення у Південний В'єтнам за участю чотирнадцяти дивізій), але повстанці швидко відреагувавши нанесли серію контрударів та розгромили противника. Лише підтримка з повітря американською авіацією змогли зупинити просування В'єтконгу та врятувати армію Південного В'єтнаму від повного розгрому.

Останній солдат армії США залишив територію В'єтнаму у серпні 1972 р. За іншою інформацією, американські вояки все ще продовжували гинути на території Південного В'єтнаму у жовтні 1972 р.

3а період 1961 - 1975 рр. було убито 230 тис. південно-в'єтнамських солдатів, 1 млн. північно-в'єтнамських, 4 мільйони чоловік цивільного населення (Міністерство Робочої Сили, Інвалідів Війни і Соціальних Справ В'єтнаму оприлюднило цифри 3 квітня 1995 р.) і 58193 американських солдатів.

Камбоджа, сусідня країна, територією якої пересувалися північно-в'єтнамські війська і їх військові припаси, піддавалася бомбардуванням США в 1969 - 1975 рр., при цьому загинуло більш ніж 150 тис. чоловік.

Південний В'єтнам пережив багато політичних змін у своєму короткому житті. Спочатку, держава була конституційною монархією, з імператором Бао Дай на чолі. Але в'єтнамська монархія була непопулярною через співпрацю монархів з французькими колонізаторами.

У 1955 р. відбувся референдум, який був фіктивним опитуванням, з результатами 98% голосів на користь скасування монархії. В Сайгоні, Нго Дінь З'єм отримав 133% голосів. Цей референдум скасував монархію і зробив прем'єр-міністра Нго Дінь З'єма першим президентом. Незважаючи на успіхи в політиці, економіці і соціальні зміни в перші 5 років, Нго Дінь З'єм швидко став диктатором. З мовчазної згоди уряду Сполучених Штатів, офіцери АРВН на чолі з генералом Зіонг Ван Мінь організували державний переворот і вбили його у 1963 р. Військові мали короткотривалий уряд, поки генерал Нгуєн Хань не повалив Міна у січні 1964 р.. До кінця 1965 р., відбулося кілька переворотів, цивільні особи на чолі урядів дозволили робити видимість громадянського правління, а не військової хунти.

У 1965 р. цивільний уряд добровільно подав у відставку і передав владу військовим, в надії на те, що це принесе стабільність і єдність нації. Обрані Установчі збори з представництвом військових вирішили змінити державну систему на парламентську систему з сильним президентом. Було обрано двопалатну Національну Асамблею, що складалася з сенату і палати представників, які були обрані у 1967 р. Військовому уряду, спочатку не вдалося забезпечити стабільність. Через внутрішні конфлікти і політичну недосвідченість викликану різними фракціями в армії розпочалась череда переворотів і контр-переворотів один проти одного. Ситуація стабілізувалася у середині 1965 р., коли голова В'єтнамських ВПС Нгуєн Као Кі став прем'єр-міністром, з генералом Нгуєн Ван Тіу в якості номінального глави держави.

Зустріч президента Джонсона з радянським прем'єром О. Косигіним, червень 1967 р

У 1967 р., Південний В'єтнам провів свої перші вибори за новою системою. Після виборів, Південний В'єтнам перейшов до президентської системи. Військові призначили Нгуен Ван Тіу в якості свого кандидата, і його було обрано. Тіу швидко прибирає владу до своїх рук на велике розчарування тих, хто сподівався на епоху більшої політичної відкритості. Його було переобрано президентом у 1971 р., отримавши підозріло високі 94% голосів виборців. Тіу правив до останніх днів війни, пішовши у відставку у 1975 р. Зіонг Ван Мінь останній президент країни, беззастережно здався комуністичним військам через кілька днів після вступу на посаду.

У червні 1967 р. відбулася зустріч на вищому рівні президента Джонсона з радянським прем'єром О. Косигіним в Гласборо (штат Нью-Джерсі), що проклала дорогу до договору 1968 р. про нерозповсюдження ядерної зброї, затвердження якого президент добивався впродовж трьох років.

23 січня КНДР захопила поблизу своїх берегів американське судно-розвідник «Пуебло» з екіпажем з 82 чоловік. Тижнем пізніше партизани НФВПВ за підтримки північно-в'єтнамської армії почали, так званий, Тетський наступ, одночасно атакували багато військових об'єктів і міста Південного В'єтнаму. Одне з найбільших міст країни Хюе було майже повністю захоплене, крім того, партизанам удалося захопити територію американського посольства в Сайгоні, що дістало широкий резонанс в засобах масової інформації США. Ця атака поставила під серйозний сумнів доповіді американських посадових осіб і воєначальників про успіхи, нібито досягнуті у В'єтнамі. Генерал Вільям Вестморленд, командувач американськими військами у В'єтнамі, запросив про додатковий напрям туди ще 206 тисяч солдатів.

Унаслідок своєї низької популярності Джонсон не став висувати свою кандидатуру на президентських виборах 1968 р. Він намагався політично захистити свою спадщину, підтримуючи на виборах свого віце-президента Хьюберта Хемфрі, який після смерті Роберта Кеннеді хотів виграти на виборах і запропонував, доходячу до смішного, власну компанію «політика радості».

За п'ять днів до президенських виборів 30 жовтня 1968 р. Джонсон об'явив про початок мирних переговорів з Північним В'єтнамом. Цим він хотів щоб за Хемфрі пішов народ, але для перемоги демократів цього було уже мало. Перемогу на виборах отримав Річард Ніксон.

20 січня 1969 р. пройшла інавгурація Ніксона, після чого Джонсон і його популярна дружина «леді птиця», яка у роки «великого суспільства» енергійно виступала за покращення умов життя бідних американців, у січні 1969 р., відбули на своє ранчо в Техасі. Фізично втомлений і психологічно надломлений, без будь яких ілюзій, він пішов з великої політики, писав мемуари і інколи виступав з лекціями в Університеті штату Техас.

Помер 22 січня 1973 р. у рідному місті Стоунволл від третього інфаркту, причиною якого стало тривале куріння. Вдова Джонсона Клодіа Алта (відома як «Леді Берд») Джонсон померла у 2007 р. На честь Джонсона названий космічний центр в Х'юстоні. 27 серпня — день народження Джонсона в Техасі є вихідним днем.

Хоча є інше бачення президентської кар'єри Джонсона. У численних опитуваннях про наслідки його діяльності, починаючи з Франкліна Д. Рузвельта, Ліндон Б. Джонсон постійно займає одно з останніх місць.

Більшість американців вважають 36-го президента хитрим опортуністом, який намагався домінувати і маніпулювати суспільною свідомістю американців. Він вплутав країну в єдину війну, Сполучені Штати програли.

Драматичні події початку його президентської діяльності, які зв'язані з насильницькою смертю Кеннеді, засмутили Джонсона. Його президентська біографія — це постійні студентські і расові заворушення, це вбивство лідера за громадянські права і лауреата за права миру Мартіна Лютера Кінга і Роберта Ф. Кеннеді, який був надією молодого покоління.

Далека війна у в'єтнамських джунглях, яка коштувала для Сполучених Штатів Америки майже 100 тисяч загиблих, перекреслила обіцянки миру, свободи і благоустрію, які обіцяв американцям Джонсон. В'єтнам став Немезідою Америки, а президент — зрадником «американської мрії».

Історичні дослідження намагаються справедливо оцінити особистість 36-го президента США. Як справедливий реформатор Ліндон Б. Джонсон поряд з Авраамом Лінкольном і Франкліном Д. Рузвельтом відноситься до великих президентів Сполучених Штатів Америки.

Однак людина, яка протягом майже двадцяти років обіймала посаду сенатора, яка була віце-президентом, президентом і в значній мірі формувала долю країни, назавжди залишиться президентом, якого не любила Америка. Його ім'я назавжди залишиться пов'язаним з американським падінням у В'єтнамі. Як і в'єтнамська війна, Джонсом на довгий час був витіснений з колективної пам'яті Америки, і навіть його позитивний вклад у справу розбудови держави критикувався у консервативній Америці 70 - 80 рр.

ДЖЕРЕЛА:

Колпакиди А., Прохоров Д. Очерки истории российской военной разведки. Кн.1. — М.: 2000. — 462 с.; Колпакиди А., Прохоров Д. Очерки истории российской военной разведки. Кн.2. — М.: 2000. — 448 с.; Хью Броган. Джон Кеннеди. — Ростов - на - Дону, 1997. — 384 с; Американские президента: 41 исторический портрет от Джорджа Вашингтона до Билла Клинтона. — Ростов - на - Дону, 1997. — 640 с.