Політологічна енциклопедія Книга ІІ - Карасевич А.О, Шачковська Л.С. 2016

Директорія Української Народної Республіки

ДИРЕКТОРІЯ УНР — найвищий орган державної влади відродженої Української Народної Республіки, який діяв з 14 листопада 1918 р. - 10 листопада 1920 р.

Директорія УНР прийшла на зміну гетьманату, який було повалено 14 грудня 1918 р.

СКЛАД ДИРЕКТОРІЇ:

Володимир Винниченко — голова Директорії (14 грудня 1918 - 13 лютого 1919 рр.)

Симон Петлюра — Головний Отаман; голова Директорії (13 лютого 1919 - 10 листопада 1920 рр.).

Федір Швець — 15 листопада 1919 р. виїхав з дипломатичними дорученнями за кордон, передавши всю повноту влади Симону Петлюрі. 25 травня 1920 р. постановою уряду УНР був виведений зі складу Директорії.

Панас Андрієвський — 4 травня 1919 р. вийшов зі складу Директорії УНР (постанова Директорії про вибуття від 13 травня 1919 р.).

Андрій Макаренко — 15 листопада 1919 виїхав з дипломатичними дорученнями за кордон, передавши всю повноту влади Симону Петлюрі.

Євген Петрушевич — як президент УНР з 22 січня 1919 - кінця червня 1919 р.

Склад Директорії у другій половині 1919 р. Зліва направо: Андрій Макаренко, Федір Швець, Симон Петлюра

ГОЛОВИ РАДИ МІНІСТРІВ ДИРЕКТОРІЇ

Володимир Чехівський (26 грудня 1918 - 13 лютого 1919 рр.)

Сергій Остапенко (13 лютого 1919 - 9 квітня 1919 р.)

Борис Мартос (9 квітня 1919 - 27 серпня 1919 р.)

Ісаак Мазепа (27 серпня 1919 - 26 травня 1920 рр.)

В'ячеслав Прокопович (26 травня 1920 - 10 листопада 1920 р.)

ВНУТРІШНЯ ПОЛІТИКА:

У початковий етап існування Директорії у виробленні її політичного курсу активну роль відіграв Володимир Винниченко. Відразу після зайняття Києва (14 грудня 1918 р.) Директорія оприлюднила ряд свідоцтв, спрямованих проти поміщиків і буржуазії.

Була прийнята Постанова про негайне звільнення всіх призначених при гетьмані чиновників. Уряд мав намір позбавити промислову й аграрну буржуазію виборчих прав. Владу на місцях передбачалося передати Трудовим радам селян, робітників та трудової інтелігенції. Через такий радикалізм Директорія залишилася без підтримки переважної більшості спеціалістів, промисловців та чиновників державного апарату. Революційна стихія селянства виявилася неспроможною протистояти наступові регулярних радянських військ і стала перероджуватись у руйнівну анархію.

26 грудня 1918 р. Директорія видала Декларацію, з прийняттям якої почалася аграрна реформа та в якій Директорія УНР заявила про намір експропріювати державні, церковні та великі приватні землеволодіння для перерозподілу їх серед селян. Було задекларовано про вилучення землі у поміщиків без викупу, але щоб їх заспокоїти, було обіцяно: компенсацію затрат на різноманітні (агротехнічні, меліоративні тощо) вдосконалення, раніше проведені у маєтках; оголошено про недоторканність земель промислових підприємств і цукрових заводів; за землевласниками залишались будинки, де вони до цього жили, породиста худоба, виноградники; конфіскації не підлягали землі іноземних підданих. Але, попри ці досить помірковані заходи, поміщики і буржуазія в Україні були незадоволені політикою Директорії, яка відкрито ігнорувала їхні інтереси. У руках деяких заможних селян залишилися ділянки площею до 15 десятин землі. Але більшість селян розцінили ці заходи як пропоміщицькі, і це у свою чергу розширювало простори для більшовицької агітації.

ЗОВНІШНЯ ПОЛІТИКА:

Директорії вдалося досягнути розширення міжнародних зв'язків УНР. Україну визнали Угорщина, Чехословаччина, Голландія, Ватикан, Італія і ряд інших держав. Але їй не вдалося налагодити нормальних стосунків з країнами, від яких залежала доля УНР: радянською Росією, державами Антанти та Польщею.

31 грудня 1918 р. Директорія запропонувала Раді Народних Комісарів РСФРР переговори про мир. Раднарком погодився на переговори, попри те, що не визнавав Директорію представницьким органом українського народу. Під час переговорів радянська сторона відкинула звинувачення у веденні неоголошеної війни, лицемірно заявивши, що ніяких регулярних російських військ в Україні немає.

Зі свого боку, Директорія не погодилася на об'єднання Директорії з українським радянським урядом і відмовилася прийняти інші вимоги, що означали самоліквідацію УНР.

ЕКОНОМІЧНА СИТУАЦІЯ ЗА ЧАСІВ ДИРЕКТОРІЇ:

По причині критичного політичного та військового становища у республіці Директорії не вдалося налагодити управління економікою. Великі економічні втрати, яких зазнало господарство України у результаті першої світової війни та революційних подій, були катастрофічними. Значно знизився рівень видобутку вугілля. У 1918 р. було видобуто 34,8 % вугілля порівняно з 1913 р., а у 1919 р.— лише 20,5 %. Загострювався паливний голод. Залізо-рудна і марганцева промисловість у 1919 р. майже повністю припинила свою діяльність. Різко скоротила виробництво машинобудівна промисловість України. Істотно зменшилося виробництво цукру. У поганому становищі перебували й інші галузі харчової промисловості. Все це негативно відбивалося на матеріальному становищі населення, особливо міського. Тисячі робітників, рятуючись від голодної смерті, тікали з міст у село. Торгівля набула спотворених форм.

4 січня 1919 р. законом Директорії українська гривня була визнана єдиним законним засобом оплати на території УНР. Хоча територія, яку контролювала Директорія була порівняно невеликою, гривня мала більшу купівельну вартість аніж «керенки», більшовицькі рублі чи «денікінки». Щоб підняти функціональне значення українських грошей і довіру до них у населення, тогочасний міністр фінансів Борис Мартос випускав на ринок час від часу значну кількість цукру, борошна, спирту та інших продуктів, які були у розпорядженні уряду.

Українське селянство, яке на початку боротьби з гетьманщиною підтримало Директорію, почало виявляти невдоволення її економічною політикою. Поштовх до поглиблення конфлікту дав земельний закон Директорії, виданий 8 січня 1919 р., згідно з яким земля залишалася у власності держави. Держава мала керувати державним фондом землі утвореним з вивласнених земель. Земельні наділи, які на той час перебували у власності селян і не перевищували 15 десятин залишались непорушними. Нові земельні наділи мали надаватися у вічне користування малоземельним і безземельним селянам і складати від 5 до 15 десятин. Але згідно з даним законом під вивласнення підпадало багато селянських господарств, які на той час мали більше 15 десятин.

Але реалізація земельного закону Директорії могла бути здійснена лише на дуже обмеженій території України, оскільки на більшості території республіки велася війна з більшовиками, Денікіним і Польщею. Більшовики закликали селянство забирати землю у свої руки негайно, бо, мовляв, Директорія передасть землю у руки «куркулів».

ПАДІННЯ ДИРЕКТОРІЇ:

У кінці 1918 р. на початку 1919 р. значна територія країни, включаючи Київ, була захоплена більшовиками. Роздані селянам землі вони почали відбирати і передавати у «совхози» та сільськогосподарські «комуни». Все селянство було зобов'язане здавати державі всю сільськогосподарську продукцію, за винятком обмеженої норми, залишеної для особистого споживання. Селяни почали усвідомлювати, що на обіцянки більшовицької пропаганди не можна покладатися, і запізно повертати свої симпатії до Директорії. По всій Україні вибухали повстання проти більшовиків, але було вже запізно. У квітні 1919 р. на Правобережжі були розгромлені війська Директорії, і станом на весну 1919 р. на території України (крім Надзбурччя і західних областей) знову було встановлено радянську владу.

ДЖЕРЕЛА:

Історія державної служби в Україні: У 5 т. / Авт. колектив: О.Г.Аркуша, О.В.Бойко, Є.І.Бородін, В.С.Віднянський, П.П.Гай-Нижник та інш. — К.: Ніка-Центр, 2009. — Т.1. — 544 с.; Історія державної служби в Україні. У 5 т. — К.: Ніка-Центр, 2009. — Т.1. — С.475 - 507.; Акт Злуки УНР і ЗУНР: втілення і крах ідеалу Соборної України // Історичний календар 2010. — Вип. 13. — К., 2009. — С. 17 - 27; // Соборність (Ізраїль). — 2009. — №1. — С.63 - 81.