Політологічна енциклопедія Книга ІІ - Карасевич А.О, Шачковська Л.С. 2016

Геґель Ґеорґ Вільгельм Фрідріх (27 серпня 1770 - 14 листопада 1831 рр.)

Німецький філософ ХІХ ст., який створив систематичну теорію діалектики. її центральне поняття — розвиток — характеристика діяльності світового духу, його надрухи у царині чистої думки у висхідному ряду чимраз конкретніших категорій. Діалектика розглядалася також як протиставлення тези, антитези й синтезу, розв'язання суперечностей.

Геґель був дуже незвичайною людиною. Важко підбираючи слова при розмові на повсякденні теми, він цікаво розмірковував про складні речі. Міркуючи, він міг годинами стояти на місці, не звертаючи уваги на те, що відбувається. Через неуважність він міг не помітити черевиків, що залишилися у багнюці й гуляти далі босоніж. Заразом він був «душею компанії» і любив жіноче товариство. Міщанська скнарість поєднувалась у ньому з широтою душі, обережність — з авантюризмом.

Геґелеві лекції збирали до двох сотень студентів. Професорів, про яких переказували безліч анекдотів, знали тоді ліпше за акторів. Хоча Геґель і читав лекції майже без папірця, слухати його все одно було важко. Більшість ходили не слухати філософа, а подивитися на нього. Дехто зі студентів одверто зізнавався професорові, що не розуміє, про що він говорить. Той у відповідь тільки саркастично посміхався, а одному з таких слухачів порадив поглибити знання географії, мов, і математики — настільки вважав своє вчення всеосяжним.

Одначе ніде його не буде «пошановано» так, як у Радянському Союзі. Мало не всі його твори дозволено до друку й їх вивчали в університетах СРСР. Одначе Геґель потрапив під гостре перо Карла Маркса. Той побачив у його творах «кінець німецької класичної філософії», а Володимир Ленін, читаючи у Геґеля пояснення Бога, на берегах книжки напише: «Бога жалко! Сволочь идеалистическая!». Приблизно такі самі коментарі лунатимуть у радянських вишах упродовж сімдесяти років. Доповнюватиме їх зауваження К. Маркса: «[Геґель] — хороший засіб для отримання головного болю».

Історія — саморозвиток об'єктивного духу. У першу чергу, це політична історія, а не мистецтво, релігія чи філософія. Останні є допоміжними факторами, але не розвиваються самі по собі.

Сенс та цінність буття окремої людини полягає тільки в її підлеглості історичній силі, особливо державі. Світовий дух діє через окрему людину, часто проти цілей та спрямувань останньої. Існує «хитрість розуму», яка діє так, щоб окрема людина у кожній стадії розвитку робить історично правильне. Таким чином, великі історичні особистості — інструменти світового духу.

Індивіди, народи, епохи — необхідні стадії переходу у великому світо-історичному процесі. Світова історія не є дном радості. Періоди радості є тільки чистими листками у ній. Світова історія є кінцевим пунктом, який у нейтралізованому сенсі є водночас початком. Подорож духу порівнюється із подорожжю Одіссея, який повертається до свого вихідного пункту, але вже у зміненій формі.

Історія здійснила у визначений час історично необхідне та розумне. «Все що є розумним, є реальним, все що є реальним, є розумним.» Як зазначив Адорно: «після Аушвіца це не може бути дійсним». Коли Геґелю вказували на нерозумність та погане у світі, він казав, що ці речі не мають реальності, вони є тільки явищами. Отже, масові вбивства не мають реальності (для порівняння — вчення про зло у Платона).

Здійснення демократичних вимог мислилося Геґелем у вигляді компромісу зі становим ладом, у рамках конституційної монархії. Також Геґель визначає три фази розвитку свободи:

✵ східна деспотія — тільки одна особа вільна;

✵ грецько-римський світ — деякі є вільними;

✵ християнсько-германська спільнота, де у принципі всі вільні (недарма, його, геґелівська, філософія виникла у Німеччині). Таким чином, дух повертається до себе назад.

Погляди Гегеля на право і державу були в основному сформульовані у його останній прижиттєво опублікованій роботі «Філософія права» (1821), у ній його філософська система застосовувалася до цих сфер.

Досягнувши у теоретичному мисленні і у свободі волі справжнього самовизначення у своїй суті, дух підноситься над своєю суб'єктивністю; він може і повинен проявити свою сутність предметно-дійсним чином, стати духом об'єктивним. Перше об'єктивне прояв вільного духу є право. Воно є здійснення вільної особистої волі, по-перше, по відношенню до зовнішніх речей — право власності, по-друге, по відношенню до іншої волі — право договору, і, нарешті, по відношенню до свого власного негативному впливу через заперечення цього заперечення — у праві покарання. Порушення права, лише формально і абстрактно відновлюваного покаранням, викликає у дусі моральне вимога реальної правди і добра, які протиставляються несправедливої і злій волі як борг (das Sollen), що говорить їй в її совісті. З цієї роздвоєності між боргом і неналежне дійсністю, дух звільняється в дійсній моральності, де особистість знаходить себе внутрішньо пов'язаної або солідарної з реальними формами морального життя, або, по гегелівській термінології, суб'єкт усвідомлює себе як одне з моральної субстанцією на трьох ступенях її прояви: у сімействі, громадянське суспільство і державі. Держава, за Гегелем, — вищий прояв об'єктивного духу, досконале втілення розуму у житті людства; Гегель називає його навіть богом — правда, у переносному сенсі, метафорично. Як здійснення свободи кожного в єдності всіх, держава, взагалі, є абсолютна самоціль розумної волі.

ДЖЕРЕЛА:

Кірюхін Д. І. Вступ до філософії релігії Геґеля. Філософія як спекулятивна теологія. — К.: ПАРАПАН, 2009. — 204 с.; Гайм Рудольф. Гегель и его время. Лекции о первоначальном возникновении, развитии, сущности и достоинстве философии Гегеля. Перевод с немецкого П. Л. Соляникова. — СПб., 2006. — 392 с.;