Політологічна енциклопедія Книга ІІ - Карасевич А.О, Шачковська Л.С. 2016

Гардінг Уоррен Гамаліїл (2 листопада 1865 - 2 серпня 1923 рр.)

Двадцять дев'ятий президент Сполучених Штатів Америки з 1921 по 1923 роки, від Республіканської партії. Три республіканських президенти Гардінг, Кулідж і Гувер і їх адміністрації мали ряд загальних спільних рис, які витікали із їх політики. Це, по-перше, боротьба за сільський сектор, тому що в 1920 році 48,6% американців проживали на селі. По-друге, між 1922 і 1929 роками країна переживала сильний промисловий бум. За ним з «Великою дипресією» мала місце довга економічна криза. Потрібно було відбудовуватися місто. Три президенти запропонували консервативно — республіканський курс виходу із кризи. Вони знову установили кооперативні відносини з діловим світом, виступили за політику економії, за обмеження еміграції і зниження податків.

Майбутній 29-й президент США, народився 2 листопада 1865 р. в Огайо. Він був спортивним, красномовним чоловіком приємної зовнішності, що на все життя зберіг пристрасть до благородних напоїв, покеру, гольфу і жінок. Політично він прилучився до Республіканської партії. Місцеві зв'язки і красномовство дозволили зробити йому з кінця століття політичну кар'єру як члена сенату Огайо і віце-губернатора цього штату. У 1914 р. його вибрали у федеральний сенат. Там Гардінг присвятив себе інтересам «великого бізнесу», виступаючи за підвищення мит і розширення торгового флоту і висловлюючись за сухий закон і виборче право для жінок, але проти вступу США до Ліги Націй. Висуненням кандидатом на пост президента від республіканців на вибори у 1920 р. він був зобов'язаний нічийному результату протистояння двох головних претендентів — Леонарда Вуда і Френка О. Лоудена. Гардінг з своїм патріотичним провінційним горизонтом відповідав поширеному тоді образу мислення, і володів довірою ділового світу, який чекав від нього відновлення нормальної мирної економіки. Відповідно він вів передвиборну боротьбу, критикуючи ліберальну політику Вільсона, він виступав з консервативних позицій, націоналістично і проти всякого радикалізму. Передвиборна платформа республіканців вимагала зниження податків, підвищення мит, обмеження імміграції, не схвалювала страйки, «які б велися проти уряду», виступала, проте, за рівну оплату жіночої праці. У 1920 р. жінки в усій країні отримали виборче право.

2 листопада 1920 р. Гардінг переміг на виборах з рідкісною однозначністю. Він отримав більшість у 37 штатах, його супротивник від демократів Джеймс М. Кокс — тільки в 11 штатах Півдня. Розчарування результатом світової війни і політикою Вільсона, націоналістичний, не охочий реформ, антикомуністичний післявоєнний настрій американців, також відбився на результатах виборів. У своїй промові при вступі на пост президента 4 березня 1921 р. у Вашингтоні Гардінг обіцяв країні три РРР — «реконструкцію, реадаптацію, реставрацію».

До одних з перших його заходів відноситься створення бюджетного бюро, що відповідало за економне застосування бюджетних коштів. Економічне регулювання Вільсона було усунене скрізь, де тільки можна. Податкові закони понизили податкові ставки з високих доходів, митні закони підвищили мита на сільськогосподарські і промислові продукти. Перше загальне обмеження імміграції зафіксувало у 1921 р. національну квоту і обмежило щорічну імміграцію 355 825 персонами.

Уряд Гардінга надав більше 2 мільярдів доларів у кредит фермерам і законодавчо підтримав сільськогосподарські кооперації зі збуту. Також він вперше сприяв будівництву федеральних автомобільних доріг. Президент амністував засуджених до позбавлення волі супротивників війни, і публічно нагадав на Півдні країни про цивільні права для чорних американців. Він не зміг провести через Конгрес закон проти лінчування і створення міністерства суспільної добродійності, оскільки у 1922 р. взагалі зросли проблеми у відносинах з Конгресом.

Суперечливо складалися відносини уряду з профспілками. Гардінг і Гувер добилися восьмигодинного робочого дня у сталеливарній промисловості, але жорстокі дії міністра юстиції Доерті проти страйку залізничників привели у вересні 1922 р. до відчуження багатьох профспілок від політики уряду. У листопаді 1922 р. проміжні вибори в Конгрес принесли республіканцям явну поразку. У серпні 1921 р. був підписаний мирний договір з Німеччиною, в якому США забезпечили собі всі права з Версальського договору, не беручи на себе його зобов'язань.

Найважливішою зовнішньополітичною подією була відкрита Гардінгом у листопаді 1921 р. у Вашингтоні конференція дев'яти держав, яка повинна була сприяти заспокоєнню політичної обстановки на Далекому Сході і обмеженню озброєння на флоті. В угоді чотирьох держав США, Англія, Франція і Японія взаємно гарантували один одному недоторканність їх володінь в районі Тихого океану. У угоді дев'яти держав про Китай і з Китаєм держави підтвердили, хоч і не беззастережно, суверенітет і територіальну цілісність Китаю. У договорі п'яти держав у лютому 1922 р. США, Англія, Японія, Франція і Італія тимчасово обмежили гонку озброєнь на морі.

Вашингтонська конференція 1921 - 1922 рр., щодо обмеження морських озброєнь у тихоокеанському та далекосхідному регіоні була скликана за ініціативою США і відбувалася у Вашингтоні з 12 листопада 1921 р. 6 лютого 1922 р.

У конференції брали участь 9 держав: США, Британська імперія (Великобританія, домініони та Індія), Японія, Франція, Італія, Китай, Бельгія, Португалія та Нідерланди. США були на ній представлені державними секретарями Юзом, Лоджем, Ундервудом і Рутом; Англія — Бальфуром, першим лордом адміралтейства Лі і Геддес. Домініони та Індія були представлені самостійними делегатами, лише Південно-Африканський Союз уповноважив Бальфура бути його представником. Тому Бальфур на відповідних документах підписався двічі: і як представник Англії, і як представник Південно-Африканського Союзу. Японія була представлена Като, Сідехара, Токугава і Ханіхара; Франція — Бріаном, Вівіані, Сара і Жюссераном; Італія — Шанцера, Річчі і Альбертіні.

Ще 14 грудня 1920 р. сенатор Бора вніс пропозицію про скликання конференції з приводу обмеження морських озброєнь. 24 лютого 1921 р. ця пропозиція була включена у вигляді поправки до морського біллю, прийнятому конгресом. Проблема морських озброєнь була тісно пов'язана з тихоокеанськими і далекосхідними питаннями, зокрема з долею англо-японського союзу. У лютому 1921 р. канадський прем'єр Мейге висунув пропозицію про укладення договору чотирьох держав (США, Великобританії, Японії і Франції) замість англо-японського союзного договору. План Мейге обговорювався на Британській імперській конференції влітку 1921 р.

5 липня 1921 р. англійський міністр закордонних справ лорд Керзон у переговорах з послом США Харвея запропонував включити далекосхідні і тихоокеанські питання до порядку денного проектованої конференції. 10 липня 1921 р. державний секретар США Юз зробив публічну заяву щодо пропозиції про скликання конференції у Вашингтоні. Державам було послано офіційне запрошення від імені уряду США.

Обстановка на Далекому Сході напередодні Вашингтонської конференції була вельми напруженою. Поки США і Великобританія були пов'язані війною 1914 - 1918 рр. в Європі, Японія отримала повну свободу рук на Далекому Сході і односторонньо порушила довоєнну рівновагу сил на азіатському континенті і у басейні Тихого океану. Після закінчення першої світової війни Англія і особливо США хотіли обмежити японське проникнення у Китай і повернути втрачені ними на Далекому Сході позиції. Особливу зацікавленість проявляла у цьому відношенні американська дипломатія.

Скликання конференції пояснювалося не тільки прагненням США і Англії призупинити японську агресію на Далекому Сході, а й тим, що після ліквідації військово-морської могутності Німеччини морське суперництво великих держав було пов'язано в основному з Тихим океаном як головним потенційним плацдармом морської війни. Особливу роль відігравало англо-американське морське суперництво, що загрожувало призвести до тих же результатів, що й колишнє англо-німецьке морське суперництво. Дипломатія США і Англії прагнула стабілізувати на новій основі міжнародні відносини у Китаї та на Далекому Сході, а також запобігти новій гонці морських озброєнь, що загрожувала військовими конфліктами.

Провідну роль у цих процесах відігравала американська дипломатія. Хоча ізоляціонізм панував у зовнішній політиці США і Гардінг у своїй промові при вступі на посаду президента 4 березня 1921 р. сповістив про «традиційне невтручання у справи Старого Світу, але ізоляціонізм, майже, ніколи не торкався тихоокеанської і далекосхідної політики Білого Дому. Згода Вільсона на те, щоб Шаньдун залишився у руках Японії, викликало велике невдоволення в Америці і було одним із приводів до відмови сенату ратифікувати Версальський договір. Противники Вільсона звинувачували його в тому, що він жертвував далекосхідними інтересами Америки в ім'я європейської політики. Американська економічна активність — створення у кінці 1920 р. міжнародного банківського консорціуму у Китаї — також була спрямована своїм вістрям проти Японії.

Японія була зацікавлена у тому, щоб зберегти існуючий стан і не допустити колективного обговорення далекосхідних питань. Коли США оголосили про намір скликати конференцію у Вашингтоні, японські дипломати говорили, що «Японію притягають до суду англо-американського трибуналу. Після невдалих спроб домогтися скасування конференції японці намагалися добитися того, щоб «не обговорювалися вже вирішені уже давно питання, зокрема йшлося про договори, нав'язані Китаю у 1915 р. («Двадцять одна вимога», і пропонували скликати попередню конференцію трьох держав (США, Англії та Японії). Всі ці спроби наштовхувалися на активну протидію дипломатії Білого Дому. Вашингтонська конференція була типовим зразком «нової», «лігонаціональної» (хоча вона була скликана поза рамками Ліги націй), зовні дуже демократичної дипломатії. Керівники конференції всіляко афішували її гласність, відмовилися від таємної дипломатії. Доповіді та виступи делегатів друкувалися в газетах і журналах, було видано навіть стенографічний звіт конференції. Але ця гласність була тільки черговою показухою. Жодне з вирішальних питань великої політики не було обговорено на офіційних засіданнях конференції. Все робилося за кулісами конференції під час переговорів, які велися на засіданнях «великої трійки», в яку входили Юз, Бальфур і Като.

Навіть французька делегація не була у курсі всіх справ. Про договір чотирьох держав, який повинні були підписати США, Англія, Японія і Франція, французька делегація дізналася лише за два дні до його підписання. Ще менше зважали на італійською делегацією, яку, незважаючи на її протести, відсторонили від участі у договорі чотирьох держав.

Головними документами Вашингтонської конференції були:

1) договір чотирьох держав про недійсність англо-японського союзу;

2) договір дев'яти держав про принцип «відкритих дверей» в Китаї;

3) договір п'яти держав про обмеження морських озброєнь.

Питання про англо-японський союз на самій конференції не обговорювалося: він був вирішений окремою угодою «великої трійки». Уже з часу заснування Ліги націй обговорювалося питання про несумісність англо-японського союзу з статутом Ліги націй. В Англії на ліквідації цього союзу наполягали діячі пацифістського штибу, прихильники Ліги націй, лейбористи. Противники відновлення союзу з Японією вказували зокрема на те, що цей військовий союз викликає ворожість Китаю по відношенню до Англії. Але головний їхній аргумент полягав у тому, що при наявності гострих японо-американських суперечностей союз з Японією загрожує Англії військовим зіткненням з США і розпадом Британської імперії, оскільки Канада, наприклад, ні в якому разі не брала б участі у війні проти США.

Канада, дійсно, рішуче виступала проти поновлення англо- японського союзу. Австралія та Нова Зеландія у загальному підтримували ідею відновлення союзу з Японією, побоюючись, що в іншому випадку вони виявляться під безпосередньою загрозою японської агресії. Однак і у цих домініонах була сильна опозиція відновлення союзу, зокрема з боку лейбористів.

Як до Вашингтонської конференції, так і на самій конференції американська дипломатія робила сильний тиск на Англію, вимагаючи розірвання англо-японського союзу. Вихід можливої війни США з Японією в значній мірі визначався тим, кого підтримає Англія. Зокрема без використання британських баз американський флот не мав би можливості ефективно діяти проти Японії. Спроби англійців знайти якийсь компроміс, з тим щоб відновити союз і заспокоїти Америку, не мали успіху. У квітні 1921 р. редактор «Нью-Йорк Таймс» Окс прибув з неофіційною місією в Лондон і вів переговори з першим лордом адміралтейства Лі з питання про обмеження морських озброєнь і про подальшу долю англо-японського союзу. Англійці запропонували зберегти англо-японський союз, встановити рівність флотів — британського і американського, гарантувати безпеку США на Атлантичному океані, з тим щоб США мали змогу сконцентрувати свій флот у Тихому океані. Англія зберігала б у такому разі у своїх руках «ключі тихоокеанської рівноваги». Але дипломатія Білого Дому рішуче відкидала будь-які пропозиції, які включали відновлення англо-японського союзу. Для тиску на Англію вона використовувала не тільки Канаду, але й ірландське питання. Зокрема у червні 1921 р. Юз, у розмові з англійським послом Геддесом, погрожував підтримати Ірландію проти Англії, у разі якщо Англія відновить союз з Японією.

На Вашінгтонській конференції спочатку за пропозицією Англії велися переговори про укладення тристоронньої угоди, яка б могла замінити англо-японський союз. Англійський проект передбачав можливість для двох договірних сторін входити один з одним у військові угоди за умови, щоб ці угоди носили оборонний характер. Однак американські делегати заперечували і проти цієї спроби зберегти в тому чи іншому вигляді англо-японський союз. До проекту угоди була залучена Франція.

Між США, Британською імперією, Францією і Японією 13 грудня 1921 р. був укладений договір щодо їх острівних володінь і острівних територій на Тихому океані, після ратифікації якого втрачав силу англо-японський союз 1902 р., який служив основою британської політики на Далекому Сході.

Найважливішим питанням, яке обговорювалося на конференції, було питання про Китай. Американська дипломатія різко виступила проти японських спроб зберегти всі захоплені у Китаї позиції. Враховуючи, що об'єднання Китаю і прискорення його капіталістичного розвитку розширять внутрішній ринок у Китаї і відкриє нові можливості для американської торгівлі та інвестицій, дипломатія Білого Дому не проти була б навіть загравати з національно-визвольним рухом китайського народу.

Головним дипломатичним завданням США у Вашингтоні було примусити Японію до відступу у китайському питанні, змусити її відмовитися від «21 вимоги», затвердити принцип «відкритих дверей» і рівних можливостей у Китаї, проголошений ще у 1899 р. державним секретарем США Геєм.

Британська дипломатія намагалася домогтися компромісного рішення даного питання. Перш за все, вона побоювалася національно-визвольного руху у Китаї і впливу його на Індію. Японію вона розглядала як «жандарма Далекого Сходу». Оскільки японська експансія охоплювала в основному район Маньчжурії і Північного Китаю, а не долину Янцзи та Південний Китай (де зосереджені дві третини британських капіталовкладень), Англія сподівалася домовитися з Японією про «модус вівенді» на основі сформованого традиційного поділу сфер впливу. Поряд з цим британська дипломатія хотіла утримати Китай від зближення з Радянською Росією і США.

Крім того, японська експансія все ж таки завдавала великої шкоди британським інтересам у Китаї. Нарешті, став помітним тиск американської дипломатії. У результаті Англія на Вашингтонській конференції, незважаючи на всі зигзаги і коливання, загалом виступала за вирішення китайського питання разом з США проти Японії. Бальфур заявив на конференції про відмову від політики сфер впливу і про підтримку політики «відкритих дверей» і рівних можливостей.

6 лютого 1922 р. був підписаний договір дев'яти держав: США, Британської імперії, Франції, Японії, Італії, Бельгії, Голландії, Португалії та Китаю.

Підписавші його держави у статті 1 зобов'язалися:

1) поважати суверенітет, незалежність, територіальну і адміністративну недоторканність Китаю;

2) надати Китаю цілковиту і нічим не обмежених можливість розвиватися і підтримувати у себе життєздатний і міцний уряд;

3) використовувати свій вплив з метою дійсного встановлення і підтримки принципу рівних можливостей для торгівлі і промисловості всіх націй на всій території Китаю;

4) утримуватися від використання існуючої нині в Китаї обстановки у цілях отримання спеціальних прав і переваг, що можуть завдати шкоди правам підданих або громадян дружніх держав, або від підтримки діяльності, ворожої безпеки цих держав.

Стаття ІІІ зобов'язувала договірні держави відповідно до принципу «відкритих дверей» не домагатися монополій або переваг, а також особливих привілеїв у якомусь певному районі Китаю, які наносили б шкоди громадянам інших країн.

Стаття IV констатувала, що договірні сторони відмовляються від створення сфер впливу в певних частинах китайської території. Договір не містив жодної згадки про способи здійснення політики «відкритих дверей» або способах запобігання порушення цієї політики. Держави зобов'язалися поважати (але не захищати) суверенітет, незалежність і територіальну недоторканність Китаю.

Стаття VII передбачала лише можливість обміну думками, між договірними державами у разі порушення договору. На Вашингтонській конференції був зроблений ряд поступок Китаю. Особлива резолюція передбачала можливість у майбутньому скасування прав екстериторіальності.

Японія за угодою, укладеною з Китаєм 4 лютого 1922 р., зобов'язалася очистити Шаньдун і змушена була фактично відступити від «21 вимоги». Проте формально відмовитися від них, незважаючи на наполягання Китаю, вона не погодилася. Японський представник Сідехара, виступаючи 2 лютого на пленумі конференції, навпаки, заявив, що не може бути мови про анулювання договорів 1915 р., оскільки вони «підписані в законному порядку і скріплені печаткою». Він же, виступаючи 4 лютого, ще раз підтвердив наявність «спеціальних прав» Японії у Китаї: «говорити, що Японія має спеціальні інтереси у Китаї, — це значить просто констатувати ясний і сучасний факт». Японія рішуче відхилила вимогу Китаю про виведення військ з південної Манчжурії.

Англія на Вашингтонській конференції заявила про відмову від орендованої території Вейхайвей, але, коли мова зайшла про відступлення Коулуна, Бальфур заявив, що тут, виходячи з економічних і стратегічних мотивів, Англія ні на які поступки не піде. Ряд постанов конференції з економічних та військових питань були не чим іншим, як порушенням суверенітету Китаю і втручанням в його внутрішні справи.

На Вашингтонській конференції вперше була закріплена у договірному акті відмова Англії від традиційного «стандарту двох держав», згідно з яким Англія володіла військовим флотом, рівним по силі двом найсильнішим флотам інших держав. Уже до моменту закінчення першої світової війни англо-американське морське суперництво віддзеркалювало напружений характер. Продовжувати гонку морських озброєнь — означало йти на неминуче зіткнення з Америкою. У цьому зіткненні Америка не тільки володіла б переважаючими економічними та фінансовими ресурсами, але і знаходилася б у більш вигідному політичному і стратегічному становищі, зокрема завдяки своїм зв'язкам з британськими домініонами, особливо з Канадою. Англія змушена була відмовитися від безумовного панування на морях і погодитися з тим, щоб флот США дорівнював по силі британському флоту.

Ще 17 березня 1920 р. перший лорд адміралтейства Лонг зробив заяву про те, що Англія буде задовольнятися таким флотом, який не поступається за силою найсильнішому флоту іншої держави. Це положення було підтверджено імперською конференцією у 1921 р.

З іншого боку, уряд США у вересні 1921 р. зробив заяву про те, що він побудує флот, який не поступається флоту найсильнішої морської держави, тобто англійської.

До моменту Вашингтонської конференції Англія мала найсильніший флот у світі. Однак США швидкими темпами будували такий морський флот, що загрожував Англії протягом декількох років не тільки наздогнати, а й перегнати її.

Японія здійснювала програму «8 + 8, тобто будівництво 8 лінкорів та 8 лінійних крейсерів. Співвідношення сил лінійних флотів у 1921 р. і 1924 р. (відповідно до програм будівництва) передбачалося наступне.

Американці виступили на Вашінгтонській конференції з наступною пропозицією: Англія повинна вивести з ладу ряд старих або ще не добудованих лінійних кораблів і залишити на плаву 22 одиниці.

Америка повинна залишити 18 одиниць, Японія — 10 одиниць. Водотоннажність лінкорів була запропонована по 500 тис. для Англії та Америки і 300 тис. для Японії, в пропорції 5:5:3.

Відносно крейсерів — американська пропозиція зводилася до того, щоб Англія і США залишили по 450 тис. і Японія — 2 70 тис., а у відношенні авіаносців США і Англія — по 80 тис., а Японія — 48 тис.

Японія рішуче заперечувала проти пропорції 5:3 і вимагала пропорції 10:7. Однак вимогу Японії було відхилено, і японська делегація повинна була прийняти запропоноване Англією і Америкою співвідношення.

Згідно з угодою п'яти держав (США, Великобританії, Японії, Франції та Італії), укладеним на Вашингтонській конференції 6 лютого 1922 р., була встановлена наступна пропорція для заміщення лінійних кораблів між цими державами: 5: 5: 3: 13/4: 13/4.

Тоннаж заміщення лінкорів був встановлений 525 тис. для Англії і США, 315 тис. — для Японії і 175 тис. — для Франції та Італії. Для авіаносців був встановлений загальний тоннаж: США та Англії по 135 тис., Японії — 81 тис., Франції та Італії — по 60 тис. Для лінкорів були прийняті максимальні норми водотоннажності 35 тис. m з артилерією.

Саме Україна має завдячувати Уоррену Гардінгу за організацію масштабної продовольчої допомоги у жахливі роки першого голодомору 1920 - 1922 рр.

Після завоювання більшовиками аграрних регіонів (України, Поволжжя, Кубані) комісари Троцького приступили до тотальної конфіскації харчів в селян, що призвело до сильного голоду.

У Америці вже до 1920 р. стало ясно, що дії більшовицького уряду ведуть до страхітливого голоду в Росії.

Спочатку американці створили невеликі рятувальні групи, але скоро стало зрозуміло, що мова йде про годування не менше 10 - 20 мільйонів чоловік.

Загалом, за оцінками американців, тоді на теренах колишньої Російської імперії загинуло голодною смертю п'ять мільйонів сто тисяч людей. Одразу після приходу до влади Гардінг у 1921 р. призначив Герберта Гувера, тоді міністра торгівлі і майбутнього президента, організувати допомогу, для голодаючих Росії, через організацію АРА (American Relief Administration). Уоррен Гардінг вибив через Конгрес 20 мільйонів доларів на допомогу голодуючим у Росії. Величезні гроші, зараз це близько мільярда доларів.

Опозиції, що заперечувала проти допомоги, президент відповів «Дайте спокій вашим політичним іграм, люди вмирають з голоду, значить, спочатку їх треба нагодувати!».

На ці гроші Гардінг і Гувер повністю організували свій персонал для доставки і розподілу харчів, одягу і ліків у Росії, оскільки люди Троцького всіляко протидіяли і саботували всі заходи американців.

Відомо, що з більшовицького боку організацією «Помголом», яка завідувала розподілом допомоги голодуючим, командувала рідна сестра Троцького і дружина Каменева — Ольга Каменєва. Американська продовольча допомога була припинена з причини смерті Гардінга.

У перші місяці 1923 р. до громадськості проникла інформація про крупні незаконні дії серед співробітників адміністрації Гардінга.

Президент безпосередньо сам не брав участі в скандальних випадках корупції, але був також звинувачений, оскільки головні обвинувачені походили з кола його особистих друзів в Огайо і ще тому, що він, з свого боку, не сприяв безжальному розкриттю скандалу, як це йому радив Гувер.

Щоб заспокоїти громадськість і укріпити свою позицію, літом 1923 р. Гардінг зробив політичну агітаційну поїздку на Аляску і на захід країни.

Там він помер 2 серпня 1923 р. у Сан-Франциско у віці всього лише 57 років, імовірно унаслідок апоплексичного удару (можливо, він був отруєний).

У липні 1923 р., незадовго до смерті, у Гардінга вже був випадок зареєстрованого сильного харчового отруєння, проте він був врятований лікарями. Встановити точний діагноз смерті сьогодні, не має змоги, оскільки після смерті розтин тіла не проводився.

Американці мають завдячувати Гардінгу за введення восьмигодинного робочого дня. Уоррен Г. Гардінг при соціологічних опитах, серед тих, хто формує громадську думку США, за ієрархією президентів займає, як «невдаха», постійно останнє місце.

Йому ставлять у провину «посередній політичний формат», його «моральну розбещеність» і наслідки скандалів, пов'язаних з його адміністрацією.

У 1933 р. з'явилася книга Гастона Мінза під назвою «Дивна смерть президента Гардінга» в якій він звинувачує у вбивстві Гардіга його власну дружину (Gaston Means «The strange death of President Harding»).

Але фактом залишається те, що Гардінг сприяв відновленню нормальних політичних умовних рамок в перехідний період після закінчення війни.

Пропорційно тривалість правління, його законодавчі успіхи досить значні. Результати конференції у Вашингтоні також належать до позитивного спадку цього президента.

Проте, коли після смерті Гардінга став відомий масштаб корупції, це швидко перекрило позитивні результати його правління, і з тих пір його ім'я асоціюється з одним з найбільших і серйозних корупційних скандалів в історії президентської влади США.

ДЖЕРЕЛА:

Політичні портрети Новітньої доби. Книга І — Північна Америка: Навчальний посібник / Укладачі: А.О. Карасевич, К.М. Левківський, Л.Г. Лисенко., В.В. Сокирська. — Умань.: ПП Жовтий О.О., 2012. - 633 с.; Всемирная история». Книгу видрукувано в Китаї. — 2008. — 576 с.; Американские президента: 41 исторический портрет от Джорджа Вашингтона до Билла Клинтона. — Ростов-на-Дону, 1997. — 640 с.; Стародубов В.П. Супердержава ХХ века. Стратегическое противоборство. — М.: 2001. — 509 с.