Політологічна енциклопедія - Карасевич А.О, Шачковська Л.С. 2016

Відродження української політичної думки

У Великому князівстві Литовському населення колишніх земель Київської Русі почувало себе у рівному становищі з титульною нацією. Більше того, знаходячись на більш високому щаблі культурного розвитку, вони навіть домінували у певних сферах суспільного життя. Так книжний варіант старобілоруської мови був прирівняний у правах з литовською і використовувався для ведення практично всіх державних справ. Українська і білоруська аристократія вільно посідала значні посади при князівському дворі у Вільно незважаючи на своє православне походження. В основу Литовського статуту, що регулював багато сфер повсякденного життя громадян держави, лягла Руська Правда. Недаремно у частини українських істориків Велике князівство Литовське отримало назву Литовської Русі.

На відміну від ситуації у Литовській державі, становище українців у землях, що попали під владу Польщі, як вже зазначалось вище, було значно важчим. Православній шляхті заборонялося займати високі державні посади, у міста королівська влада запрошувала на поселення ремісників з Німеччини та центральних польських земель, надаючи їм привілеї і забороняючи українцям селитися у центральних районах, а то й взагалі у міських межах, для українських селян вводилась панщина з такими ж високими нормами відробітку, як і у Польщі. Представники української еліти заради збереження своїх станових привілеїв масово переходили у католицтво.

Покатоличення і ополячення української провідної верстви було вкрай негативним фактором для нації. Однак як і кожне явище, крім негативної сторони воно мало й певний позитив. Католицтво, а разом з ним і латинська мова відкрили для молодих представників західноукраїнської аристократії двері університетів Західної Європи. Тисячі і тисячі з них отримували освіту на рівні вищих тогочасних стандартів. Українські прізвища зустрічаються у списках студентів не лише Краківського, а й Празького, Болонського, Падуанського, Віттенберзького, Паризького та інших провідних університетів Європи. Потік української молоді до центрів освіти був таким великий, що в багатьох європейських містах навіть виникають спеціальні гуртожитки для студентів «з Рутенії».

Як зазначає І. Голєніщев-Кутузов «У кінці XV і першій половині XVI ст. багато талановитих, але малозабезпечених дрібних шляхтичів і горожан руського походження у Галичині і Литві повинні були для отримання західної гуманістичної освіти перейти у католицтво і на кошти епіскопа чи монастиря відправитись в Італію. Зрозуміло, що поїздки до «латинян» православне духовенство не заохочувало. Цим, очевидно, пояснюється те, що такі визначні представники західноруської освіченості цього періоду, як Оріховський-Роксолан, Павло Русин з Кросна та Франциск Скорина були католиками».

При цьому дехто з молодих шляхтичів та міщан, що прийняли католицтво та отримали освіту у Західній Європі, під впливом ідей Відродження та Реформації зовсім не збирався відмовлятися від своїх національних коренів.

Одним з найбільш визначних українських політичних мислителів європейського масштабу був Станіслав Оріховський-Роксолан (1516 - 1566 рр.). Він народився в с. Оріховці Перемишлянської округи Руського воєводства у родині шляхтича і дочки православного священика. Початкову освіту майбутній вчений отримав у Перемишлі, згодом навчався у провідних університетах тогочасної Європи — Краківському, Віденському, Віттенберзькому, Падуанському, Болонському, вдосконалював свої знання у Римі, Венеції, Лейпцігу. Одним з наставників талановитого юнака з України був видатний німецький реформатор Мартін Лютер, який навіть поселив Ст. Оріховського у себе вдома на час навчання. Він був знайомий з багатьма своїми видатними сучасниками — Альбрехтом Дюрером, Лукасом Кранахом-старшим, Гаспарі Контаріні, кардиналом Коммедоні та ін.

Станіслав Оріховський-Роксолан був вченим європейського масштабу. Його праці неодноразово перевидавались в різних європейських столицях і користувалися популярністю у сучасників. На жаль сучасною українською мовою перекладено і видано лише незначну частину творчої спадщини вченого. Значно більше його твори видавались і аналізувались у Польщі, де Оріховського вважають польським вченим. Однак, незважаючи на приналежність до католицької конфесії, він ніколи не забував своїх національних коренів і походження.

Однією з самих відомих і популярних серед сучасників Ст. Оріховського-Роксолана є його дві промови «Про турецьку загрозу», в яких він підняв важливу на той час для християнської Європи проблему стримування експансії мусульманської Туреччини. Говорячи про ту загрозу, що її несе для європейської цивілізації турецький наступ, вчений, звертаючись до польського короля Сигізмунда, пропонує створити коаліцію християнських володарів, які повинні заради спільної справи виступити єдиною, згуртованою силою».

Відзначаючи невигідність для Польщі договорів укладених з Туреччиною, Ст. Оріховський-Роксолан радить королеві Сигізмунду відмовитись від їх виконання. Однак для виправдання відмови він знаходить аргументацію прийнятну для європейської традиції і норм міжнародного права: «Не по словах, а по ділах ми повинні визначати ціну доброчесності законів і угод. А якщо певні договори не виконувати, якщо їх не дотримуються однаково обидві сторони, або якщо договір порушує бодай частково хоч одна з договірних сторін, то інша теж може договору не дотримуватись».

Підготовка держави до майбутньої війни передбачає наведення в ній порядку і якнайкращого її облаштування. При цьому Ст. Оріховський-Роксолан спирається на концепцію ідеальної держави давньогрецького філософа Платона, згідно з якою суспільство повинно бути поділене на стани, кожен з яких виконую свою, чітко визначену функцію. Проблема організації державної влади, яка б давала можливість якнайкращим чином розвиватись суспільству і кожному його членові є однією з головних в теоретико-політичній спадщині Ст. Оріховського-Роксолана. їй присвячено більшісь його праць серед яких центральне місце займає «Напучення королеві польському Сигізмунду-Августу» написане у 1543 р. і доопрацьоване у 1548 р. У цій праці вченим піднімаються проблеми сутності та призначення королівської влади та держави, організації державного життя, прав та обов'язків влади і громадян.

Слідом за Платоном, вчений вважає, що саме мудреці-філософи можуть правильно керувати таким складним організмом, яким є держава. Якщо ж король не відповідає цьому ідеалу, то державу і її громадян чекають різноманітні негаразди. «Чи ти знаєш, хто ти? Король. Отож, ти правитель, а я підданий, а тому ти мудріший за мене. Якщо ти мудрий, тоді і я вільний, багатий, щасливий. Ну а якщо ти не мудрий? Тоді я раб, бурлака, вигнанець... Внаслідок цього ти вже бачиш, певно, наскільки я переконаний, що твоє сумління благає, щоб ти по змозі вчився. Лише таким чином ти збережеш мені, перебуваючому в небезпеці, вітчизну, права і свободу».

Зазначаючи, що керування державою — це одне з найважчих занять людини у світі, Ст. Оріховський-Роксолан не зводить мудрість правителя лише до певної суми знань. Мудрість — це поєднання розуму з моральними чеснотами, які, у свою чергу, виникають як наслідок освіченості монарха. Адже той, хто володіє справжнім знанням, вважає вчений слідом за Сократом, не може чинити всупереч моралі.

Однак, яким би мудрим не був монарх, керувати таким складним механізмом як держава він, сам не зможе. І тому, на думку вченого, не менш важливим для процвітання суспільства ніж мудрість короля є питання про тих, на кого він зможе спиратися у своїй діяльності. Оточення короля повинно добиратися з найкращих людей держави.

Звертаючись до короля Ст. Оріховський-Роксолан, по суті, формує перелік тих якостей, якими повинен володіти будь-який претендент на включення до політичної еліти держави: «Будь прихильним до добрих мужів, які про гаразд держави дбають, на їх прохання звертай більше уваги, ніж на прохання тих, що негідним наміром посад домагаються. А коли люди, схильні до пиятики, зманіжені і розбещені, почнуть вимагати в тебе почестей, скажи їм відверто, що державні посади ти надаєш лише мужам чесним, шляхетним і стриманим: таким, що вміють і правду говорити, і мужньо діяти, і які не підлабузники, не зманіжені і не п'яниці. А іншого ґатунку людці не вшанування, а кари гідні».

Найгіршим же варіантом для підданих буде якщо король оточить себе не достойними громадянами, а підлабузниками. Вони, улещуючи короля, не допускатимуть до нього дорадників і сприятимуть узурпації ним всієї влади і перетворенню на тирана.

Такий сміливий виступ проти можливості безмежності королівської влади багато в чому пояснюється самим характером організації державної влади в польській державі який видно з самої її назви — Річ Посполита, тобто «справа народу. Влада польського короля обмежувалась Сеймом, що представляв інтереси шляхти і духовенства і Сенатом, що складався з представників аристократії.

«Вся світська влада розділяється передусім на короля і сенат, і цим двом сторожам (обом, кажу!) вручається».

Постановка Ст. Оріховським-Роксоланом питання про необхідність монарху здобувати прихильність підданих приводить його до необхідності вирішити проблему «Хто в державі більше: закон чи король?». Відповідь не це питання дозволяє, на думку вченого, відрізнити просвічену монархію від тиранії.

Вільна держава (як ідеал державної організації), на думку мислителя, має базуватися на справедливому судочинстві, в основі якого повинне лежати право, що базується на моралі. Закон у державі — це правові норми, що стоять на сторожі справедливості повинен бути неодмінним чинником державної організації і разом з етикою є основою держави.

Звернення до питання ролі закону у організації відносин між громадянами держави привело Ст. Оріховського-Роксолана до необхідності поставити питання про природне право. Він навіть написав з цього приводу спеціальну працю — «Про природне право» яка, на жаль, до нашого часу не збереглась, але про основні ідеї якої можна судити завдяки її цитуванню у працях інших вчених та з інших робіт вченого. над слабшим. Душею держави вважав справедливість, яка полягає в тому, Щоб кожний отримав те, що йому належить: спокій, свободу, можливість.

Дотримання природного права, згідно з концепцією Ст. Оріховського-Роксолана, є основою нормального розвитку суспільства, забезпечення умов для гідного життя його членів. Однак реалізація цього ідеалу не можлива без дотримання принципу загального блага, тобто блага народу, що виражався у патріотизмі, служінні державі, підкорення особистих інтересів громадян ідеї спільного блага.

Думка про зміну поглядів вченого наприкінці життя є доволі поширеною серед дослідників його творчості. При цьому зауважується, що мислитель попав під вплив ідеологів контрреформації. У написаній за три роки до своєї смерті роботі «Польські діалоги політичні» Ст. Оріховський-Роксолан дещо змінив свої погляди на проблему співвідношення світської та церковної влади. Хоча ця зміна, на нашу думку, не порушує загальну логіку його політичної концепції. Виходячи з ідеї про необхідність строгого розмежування обов'язків у державі між різними станами, вчений доходить до думки, що королівська влада не матиме достатнього авторитету серед громадян без її освячення церквою. Адже священики відповідають у державі за душу народу і освячення влади польським архієпископом надає їй моральної сили і переваги. Саме тому церковна влада стоїть вище королівської: без папського благословення не буде архієпископа і священиків, не буде їх — не можливо помазати на царство короля, а не буде короля — не буде й королівства.

Розглядаючи структуру організації влади Ст. Оріховський-Роксолан, до певної міри, сформулював вихідні ідеї органічної концепції держави. Він представляв Польщу як своєрідне коронне тіло, що складається з короля, королівської ради (сенату) і поспільства. Жилами цієї держави були право і привілеї її громадян.

Станіслав Оріховський-Роксолан — це видатний представник української політичної думки епохи Відродження європейського масштабу. Його погляди на проблему сутності та походження держави, принципів організації влади, стали певним етапом у розвитку політичної думки і знайшли свій розвиток у його ідейних спадкоємців. «Оріховський у цьому питанні виявився попередником таких буржуазних мислителів, як Г. Гроцій, Т. Гоббс, Ж. Боден, та ін. На Україні і у Росії ці ж ідей пізніше розвивали полемісти, діячі Києво-Могилянської академії, зокрема Ф. Прокопович, у бібліотеці якого знаходилась історична праця Оріховського «Літопис».

У XVI ст.і польська держава вигідно вирізнялась серед країн тогочасної Європи релігійною і політичною толерантністю. Українська і білоруська шляхта знайшли у ній зручний спосіб долучитись до станових привілеїв європейського дворянства і зберегти своє майно і владу. Після остаточного поділу київської митрополії 1458 р. на московську і литовську, православна церква в Україні і Білорусії також змогла досягти певної незалежності від московських царів, що претендували на спадщину Рюриковичів. Як зазначав І. Голєніщев-Кутузов: — «Якщо ми безпристрасно розглянемо стан православної церкви у Литві у часи короля Сигізмунда І і Сигізмунда Августа, ми переконаємось, що у першій половині XVI ст. не можна говорити про те, що уряд примушував православне населення Львова приймати католицтво чи унію з Римом. Сигізмунд І був віротерпимим і прагнув здобути з династичних та політичних розрахунків прихильність своїх православних підданих. Попередні заборони (будувати нові храми, займати православним вищі посади у державі) були мовчазно анульовані. Православні магнати Острозькі, Радзівіли, Сапєги призначались канцлерами, гетьманами і намісниками. Сигізмунд навіть проголосив себе «верховним захисником православної церкви». Аналогічно діяв щодо православних і король Стефан Баторій.

Подібна політика польських королів сприяла протидії експансії московських царів на православні землі Східної Європи. Тим більше, що їх свавільство щодо своїх магнатів та церковної верхівки, особливо за часів правління Івана IV Грозного, не викликало особливих симпатій у православних підданих монархів Речі Посполитої.

Ситуація змінилась за часів Сигізмунда III Вази, який «перейшов до системи примусу і утисків іновірців, яка стала однією з причин політичних невдач Польщі у XVII ст.».

Але і у часи його попередників рівноправність церков була у значній мірі формальною. Після укладення Люблінської унії 1569 р., яка проголосила створення федеративної Речі Посполитої у складі Польського Королівства і Великого князівства Литовського, новоутворена держава своїм першочерговим завданням мала досягнення політичної єдності. «Польсько-Литовська держава того часу була типовою феодальною «клаптевою» державою, що складалась з окремих країв, слабо пов'язаних економічно і політично, неоднорідних у національному і віросповідальному відношеннях» У ситуації наявності у державі значних територій, що були населені православними і протестантами проблема єдності визначалась як питання конфесійної однорідності. Без духовної єдності, а вона у середньовіччі трактувалась не інакше як релігійна, не могло бути єдності політичної новоутвореної федеративної Речі Посполитої.

Ця проблема не проходила повз увагу не лише політиків і церковників, а й політичних мислителів тогочасної польської держави. Ст. Оріховський-Роксолан, сам будучи католицьким священиком, звернувся з листом до краківського єпископа П. Гамрата, в якому запропонував укласти рівноправний союз між католицькою і православною церквами у Речі Посполитій з метою забезпечення єдності держави і рівноправності її громадян. Однак, клір католицької церкви, відчуваючи за собою силу держави і її католицьких королів, цю ідею відкинув і висунув натомість ідею унії під зверхністю римського папи із збереженням за православними їх традиційної релігійної обрядовості.

Згідно з Люблінською унією Польща і Литва об'єднувались в єдину державу із спільним монархом і сеймом, зберігаючи в той же час окремі військо та грошову одиницю. Українські землі, що знаходились у складі Литовського князівства, за винятком Берестейщини, переходили до складу польської корони.

Значно важчими були наслідки Люблінської унії для українського селянства. Воно втратило право власності на землю, було значно збільшено панщину, обмежувалось право вільного переходу від власників. В той же час, освоєння «нових» земель, які шляхта отримувала від польських королів на українських землях, привело до збільшення густоти населення в них. Зацікавлення в якнайшвидшому залюдненні своїх нових володінь магнати надавали поселенцям так звані «слободи», тобто звільнення на тривалий час (від 10 до 20 років) від виконання панщини. На землях центральної України формувався суспільний прошарок, що звикав відчувати себе особисто вільними і покладатися переважно на власні сили у протистоянні загрозі татарських наскоків.

Люблінська унія вплинула і на становище православної церкви в Україні. Вона починала відчувати все більший тиск з боку католицького кліру, особливо з приходом до Польщі ордена єзуїтів, що користувався прихильністю Сигізмунда III Вази. Польський єзуїт білоруського походження П. Скарга виступив з різкими нападками проти православної церкви, яку він звинуватив у схизмі (розколі) всесвітнього християнства і у тому, що Константинополь, надавши східним слов'янам християнську віру не надав грецької мови, яка, нарівні з латинською, є придатною для осягнення божої благодаті. При цьому П. Скарга зовсім не заперечував проти існування української і білоруської писемності, закликаючи короля відкривати школи для навчання місцевого населення рідною мовою. Але навчання повинно було включати і вивчення класичних мов, що мало сприяти прилученню до світової духовної скарбниці.

Реакцією на подібну поведінку переважної частини вищого православного духівництва в Україні стало створення мирянами організацій, що отримали назву братств, для захисту духовних інтересів і потреб своїх членів. Першим з них стало створене у 1585 р. у Львові Успенське Ставропігійське братство, до якого ввійшли православні міщани, шляхта та священики міста. Слідом за ним почали утворюватись братства по більших та менших містах Галичини, Волині, Холмщини і Правобережжя. Найбільш відомими були Рогатинське (1589), Городоцьке (1591), Перемишльське (1592), Київське (1615) та Луцьке (1617). При деяких братствах відкривались друкарні, книгарні, бібліотеки (як, наприклад, при львівському), школи, що отримали назву «братських». Найвідомішою з них стала київська, з часом перетворена на колегіум, а у подальшому — академію.

Православні братства взяли на себе функцію оборони прав православ'я, яку до того виконували окремі великі феодали — Острозькі, Хоткевичі, Вишневецькі, Слуцькі. Тепер справа захисту православ'я в Україні перестала залежати від волі окремих осіб і стала справою організованих груп населення. Крім того, ряд братств прагнув не лише підтримувати церкву, а й вважав за можливе втручатись в її справи, навіть у теологічні питання. Цьому сприяло також і отримання деякими з них статусу ставропігійного, тобто виведення з-під духовної юрисдикції місцевого єпископа і прямого підпорядкування константинопольському патріарху. Виникали й майнові суперечки між братствами і вищим православним кліром за церковне майно. Так, наприклад, львівське братство вело досить запеклу боротьбу з місцевим єпископом Г. Балабаном за контроль над маєтностями.

Цілий комплекс причин — незадоволення вищого православного духовенства своїм становищем у Речі Посполитій у порівнянні з католицьким єпископатом і діяльністю братств, прагнення магнатів України і Білорусі урівнятися у правах з католицькою шляхтою, необхідність для польських королів досягти духовної і політичної єдності своєї держави, експансія польських магнатів і католицької церкви на «східні креси» і необхідність духовного обґрунтування цих процесів — все це разом взяте привело до однієї з найважливіших подій в українській історії, що у значній мірі визначила її подальше протікання, — Берестейської унії 1596 року.

Унію не можна розглядати лише як закулісну змову частини православного кліру України і Білорусі з Римом і польськими магнатами. Значних зусиль до її укладення доклали і українські магнати, зокрема такий відомий захисник православя як князь К. Острозький — засновник академії у м. Острозі (1580), шкіл у Турові та Володимирі, меценат, коштом якого 1581 року було видано перший повний текст Біблії слов'янською мовою. Своє бачення можливого союзу між православними і католиками він виклав у листі від 21 червня 1593 р. до володимирського єпископа Іпатія Потія. Лист цей був переданий слугами князя Василем Суразьким і «паном Вишенським», в якому дехто з істориків схильний бачити одного з найнепримеренніших у близькому майбутньому противників унії І. Вишенського.

Пошуки виходу з кризи православ'я в Україні для К. Острозького були спробою захистити права українців (в першу чергу — магнатів, шляхти і духовенства) перед асиміляторською загрозою з боку католицької Польщі. Адже питання зміни віри в цю епоху було рівнозначними переходу до іншої національності. Спертись у цій боротьбі він не міг ні на константинопольського патріарха, що сам жив як фактичний полоняник турецького султана, ні на Москву, що з Острога, з його плеканням ідеалів європейського Відродження, видавалась дикою варварською країною, де від царської сваволі не може захистити ні родовий титул, ні церковний сан.

Унія, за якою православні України і Білорусі зберігали свої обряди, ієрархію, церковну автономію, змінюючи лише підпорядкування церкви з константинопольського патріарха на папу римського, багатьом здавалось досить вдалим виходом з існуючої ситуації. Однак поведінка православних єпископів, що на таємній нараді 1590 р. у м. Белзі порушили питання про унію з Римом, а 1595 р. двоє з них (1. Потій та К. Терлецький) таємно відбули до Риму, де папа Климентій VIII офіційно проголосив про визнання унії, викликала бурю незадоволення серед православної громадськості. Як зазначає О. Субтельний «Найвидатніший її представник князь Острозький був розлючений не самою унією, а тим, в який спосіб її було укладено. У широко розповсюдженому листі він оголосив чотирьох єпископів «вовками в овечій шкурі», які зрадили свою паству, й закликав віруючих до протесту. Надіславши офіційну скаргу королю, яку було проігноровано, Острозький вступив у антикатолицьку спілку з протестантами, погрожуючи підняти збройне повстання. Водночас по всіх українських та білоруських землях православна знать збирала свої місцеві ради (сеймики), на яких гнівно засуджувала унію. Перелякані такими подіями, ініціатори всієї справи Балабан і Копистецький зреклися своїх колег та оголосили про свою формальну опозицію унії».

Для розв'язання конфлікту 1596 року у м. Бресті було скликано церковний з'їзд, який, однак, після того як стало зрозумілим, що православні і прибічники унії разом з представниками короля та католицького духовенства не знайдуть спільної мови, розколовся на два самостійних. Учасники обох з'їздів, православного і уніатського, гнівно засудили один одного, але не змогли досягти своєї головної мети. Православним не вдалось добитись від короля скасування унії і позбавлення її ініціаторів духовного сану, а уніатам — підпорядкувати собі всю православну церковну ієрархію України і Білорусі. Берестейський з'їзд призвів лише до ще одного розколу серед українців. Цього разу — релігійного.

Події 1596 р. у Бресті викликали до життя величезний потік праць, що склали окремий жанр — полемічну літературу. Першим вступили в полеміку захисники унії і її найбільш талановитий пропагандист єзуїт П. Скарга, який 1597 року видав твір під назвою «На захист Брестської унії». Відповіддю протилежного табору був «Апокрисис», написаний автором, що сховався під псевдонімом Христофор Філалет.

Хоча до нашого часу не встановлено, хто ховався за цим псевдонімом, який у перекладі з грецької означає Христоносець Правдолюб, однак більшість дослідників подій цього часу вважають, що ним був прибічник князя К. Острозького шляхтич Мартин Бронєвський (Бронський). При цьому досить промовистим є той факт, що М. Бронєвський не належав до православ'я, а був протестантом-соцініанцем. Соцініанці — досить впливова у тогочасній Речі Посполитій протестантська течія, що домагалась зрівняння у правах з католиками і доволі активно підтримувала у цьому питанні православних. Як відзначає М. Кралюк: «Пропагуючи своє віровчення, соцініани підтримували таємні зв'язки з представниками антикатолицької і антипапської опозиції в Україні. Зокрема у топографії соцінианина Олексія Радецького було надруковано полемічні твори на захист православ'я «Ектезис» і «Апокрисис» (польською мовою), а також «Трагедія руська» — один з перших українських світських драматичних творів».

Цілком вірогідно, що «Апокрисис» було написано безпосередньо на замовлення К. Острозького, якому, один з найпалкіших і найталановитіших захисників унії П. Скарга, присвятив виданий 1577 р. трактат «Про єдність костелу божого під єдиним пастирем». П. Скарга прагнув повернути одного з найбільших українських православних магнатів, що користувався величезним авторитетом, до справи об'єднання церков.

Автор «Апокрисису», даючи відповідь на писання захисників унії, підкреслює, що справжня мета католицької церкви у справі об'єднання церков зовсім не у встановленні миру серед християн. Він запитує уявного опонента: «Чи то правда, що дієпис твердить, що папа зі своїми ведучи грецької віри людей під свою зверхність, не жодного пожитку свого, а тільки духовної втіхи, згоди, милості християнської і постраху єретиків і турків шукає?». І відповідає, що римський престол прагне утвердити не лише свою духовну владу, а й вплив у світських справах, заявляючи, що перший римський папа отримав владу над всім християнським світом від самого Ісуса Христа. При цьому, заручившись підтримкою польської влади, католицька церква бореться з православ'ям на українських і білоруських землях не стільки силою переконаності і твердості у вірі, скільки силою зброї і відкритим насильством.

Захист свободи віросповідання, свободи сумління — одне з головних завдань Хр. Філалета. При цьому він вибудовує свою аргументацію спираючись не тільки на питання церковної догматики, а й на положення політичної науки. Зазначаючи, що всі громадяни Речі Посполитої присягають королеві і беруть на себе рівні зобов'язання перед ним і державою, полеміст робить висновок, що всі вони повинні бути рівними і у своїх правах, незалежно від конфесійної приналежності. Крім того, не лише піддані присягають королю, але й він, при вступі на престол присягає народу, державі і її громадянам. Взаємна присяга є ніби своєрідним договором між королем, як втіленням держави, і її громадянами, незалежно від того до якої церкви вони належать. Таким чином, вибір віри є справою особистого сумління кожної людини у державі, а рівність громадян у правах зумовлюється рівністю їх обов'язків.

Коли ж король, визнавши верховенство папи, змушений буде надавати переваги одній із церковних концесій, його держава може опинитись під загрозою внутрішнього конфлікту. Монарх, для забезпечення власного спокою і процвітання держави, повинен шанувати права і свободи своїх підданих.

Оцінюючи діяльність Хр. Філалета І. Огородник і М. Русин відзначають: «За реальних умов того часу Христофор Філалет у руслі реформаційних ідей прагнув дати ідеологічне обгрунтування прав українського народу, розкрити антинародну загарбницьку сутність католицизму і уніатства. Він рішуче виступав проти релігійного гноблення українців, вимагав рівних прав світських людей усіх станів у вирішенні питань церковно-суспільного життя, показував земне походження інституту римських пап, спростовуючи тим самим правомірність їх зазіхань правити всім християнським світом».

«Апокрисис» Христофора Філалета є надбанням не лише української, а й загальноєвропейської гуманістичної культурної спадщини. У колі острозьких літераторів вчений займав провідне місце і його вплив на молодше покоління полемістів був досить значним.

Одним з найяскравіших представників полемічної літератури є монах Афонського монастиря Іван Вишенський. Він народився між 1545 і 1550 роками у с. Вишня Судова в Галичині. Офіційна освіта його була нижча. Молодим І. Вишенський проживав на Волині, бував, як він сам згадує в своїх писаннях, у Луцьку. За свідченнями істориків, певний час посідав якесь становище при дворі князя Костянтина Острозького. Цілком можливо, що на його освіту вплинуло і знайомство з Острозькою академією, ректором якої в той час був знаний письменник-гуманіст Герасим Смотрицький. У 70-х рр. І. Вишенський стає монахом Афонського монастиря, що міститься на території сучасної Греції. Там він, за винятком кількох приїздів в Україну у 1604 - 1606 рр., прожив до самої своєї смерті десь після 1620 р.

Берестейська унія викликала різко негативну реакцію Івана Вишенського, який виступив не лише проти католицької експансії на православні землі України і Білорусі, а й за повернення до чистоти віри і норм громадського життя первісного християнства. Викриваючи приховані наміри ініціаторів унії, у роботі «Краткословна відповідь Петру Скарзі» він писав, що їх метою є «аби народу руського вольності, а своє сумління і присягу зламав, якщо до латини не приложаться, руський народ припущений не був». При цьому І. Вишенський підкреслює, що справжньою метою спроб примусити українців зректися батьківської віри і, тим самим, своєї національності є прагнення заволодіти їхніми душами і майном, відібрати їх вольності і багатства.

Справжня причина унії — у зажерливості влади духовних і світських, як католиків, так і тих православних, що дали, у пошуках власної вигоди, згоду на відречення від віри предків. Він вважає, що представники багатих верств суспільства спокушені диявольськими принадами світського життя і несуть печать найтяжчого гріха — гордині. «А коли ти показати то не можеш, чим ти ліпший від хлопа, а сам гордістю чинишся, як же ти духовним чи навіть простим християнином зватися можеш».

І. Вишенський виходив з того, що неспотворене, раннє християнство містить у собі основоположні демократичні засади — рівність, братерство, свободу, справедливість. А причиною соціальних негараздів — тиранії, деспотизму, нерівності, насильства людини над людиною, є абсолютизація спокус і принад світського життя і породжені жадібністю багатство, розкіш і прагнення до необмеженої влади і панування над іншими.

Для ліквідації соціальної нерівності і порушення істинних принципів організації людського співжиття «Вишенський висунув гуманістичну вимогу перебудови суспільства згідно з засадами справедливості, правди, рівності, щоб бідні, «голяки» могли жити нормальним людським життям, звільнитися від гнобителів».

Рівність — це головний принцип організації міжлюдських відносин. І ця рівність детермінується двома причинами — природою і Богом. Всі люди від природи є рівними, бо складаються з однієї й тої ж субстанції, незалежно від соціального стану. Звертаючись до можновладних опонентів І. Вишенський ставить доволі риторичне з його точки зору запитання: «Або ти не холоп такий же, скажи мені! Або ти не таж матерія, глина і персть... Або ти не те ж тіло і кров! Або ти не таж жовч, харкотини, слина і тління! Або ти з каменю витесаний і не маєш кишок і слизу хлопського». Всі є рівними і перед Богом, який один є справжнім повелителем світу і людської долі. Але й Ісус Христос, за І. Вишенським, показуючи приклад, велич свою доводить через служіння людям: «Сам всім, а не одному ноги умив і першість в послідності, а не господські всім зобразив».

Королі, царі та інші можновладці переважають всіх інших лише своєю владою, а кров'ю, плоттю і смертю вони є рівними з своїми підданими. А всі разом люди є рівними перед Богом. З цього Іван Вишенський робить висновок про те, що оскільки особа якій належить влада є рівною зі своїми підданими, постільки її влада може і повинна бути обмежена. Властитель, як і будь який смертний, може припускатися помилок, а отже, і повинен нести за них відповідальність. Влада державна є незаперечною лише тоді, коли властитель підкоряє особисті пристрасті основному — забезпеченню найбільшого блага для підданих у відповідностями з Божими заповідями.

Відкидаючи єдиновладдя і волюнтаризм у політичному житті суспільства І. Вишенський висуває натомість концепцію соборноправності. Соборноправність випливає з основоположних принципів організації церковного і суспільного життя громад ранніх християн.

Соборноправність І. Вишенського відкидає саму необхідність існування державного апарату для регулювання суспільного життя. Його повинно замінити громадське самоуправління. При цьому він вважає, що в основі такого способу регулювання міжлюдських відносин повинна лежати ліквідація майнової нерівності членів суспільства. Допускається лиш «мала власність» для підтримання земного існування, за умови, що вона зароблена чесною працею. «Велика» ж власність, як породження жадібності і передумова прагнення до панування над іншими, викликає у афонського монаха стійке несприйняття.

Аналізуючи витоки ідеї І. Вишенського про соборність як принцип організації суспільного життя, І. Франко відзначав: «Основою організації суспільної у нього була церков, щоправда, у розумінні далеко ширшім, ніж воно утерлося тепер. Під церквою розумів Вишенський не тільки духовенство вище і нижче, але і всіх вірних, котрі мали право забрати голос у ділах церковної адміністрації, а навіть догматичних... всі діла чисто світські повинні були рішатися зі становища церковного».

Талановитий письменник-полеміст є виразником антивладних настроїв найбідніших плебейських мас тогочасної України, які, не знаходячи перспектив у реальному житті, звертались до утопічних ідеалів раннього християнства. На думку П. Яременка «Серед полемістів Іван Вишенський найсильніше і найширше виявляє свій «хлопський» демократизм, обстоюючи і захищаючи інтереси найбідніших верств міщанства і селянства. З цих позицій письменник бореться художньо-публіцистичним словом проти феодально-шляхетської системи гніту і дискримінації, проти душителів соціальної і національної свободи українського народу».

Полеміка І. Вишенського з уніатами виходила далеко за межі суто релігійної проблематики. Відстоюючи інтереси і виражаючи настрої найбідніших соціальних верств України, він жорстко критикував владоможців безвідносно до їх віросповідної і національної незалежності. Тим самим, безумовно талановитий письменник продовжував посилювати відчуженість українських панівних верств від іншої частини народу.

Ця відчуженість зменшувала шанси відродити державну незалежність українських земель, що перебували в складі Речі Посполитої, відкидала можливість побудови українським народом власної держави на довшу історичну перспективу. Однак проблема української державності не хвилювала І. Вишенського, оскільки його ідеал — соборноправність, як форма громадського самоуправління, що повинна замінити собою державний управлінський механізм з його потенціями до пригнічення людини людиною, до нав'язування масам волі одиниць.

Оцінюючи соціально-політичний зміст літературної спадщини І. Вишенського І. Франко відзначав, що полеміст «взиває до сепаратизму суспільного, а може й політичного від католицької Польщі, але сепаратизм той має бути якийсь пасивний, а про діяльний опір, про супротивлення властям... у Вишенського немає й спомину».

Цікавим твором початку XVII сторіччя була написана, ймовірно священиком Львівського братства Андрієм Вознесенським, «Пересторога». її автор намагається знайти в історії власного народу корінні причини такого, антипатріотичного, на його думку, явища як Берестейська унія. Відхід церковної верхівки від своїх обов'язків служіння вірі і власному народу, пошуки тими, хто стояв на чолі нації, почестей при чужих дворах, турбота про власні привілеї та маєтності — ось головна причина занепаду церкви.

Автор «Перестороги» звертає увагу на те, що ті, хто був покликаний стати духовними провідниками народу, захопившись пошуками матеріальних благ, залишили українські маси напризволяще і виявились нездатними здійснити свою місію.

Розкол українців на православних і уніатів викликав велике занепокоєння у тих представників української шляхти і духовенства, які не втратили відчуття своєї відповідальності за власний народ. Ідея необхідності подолання розколу, «примирення Русі з Руссю», знаходила своє втілення у діяльності багатьох визначних діячів нашої історії. П. Яременко зазначає, що шукаючи основу для досягнення національної єдності і подолання релігійного розколу «Йов Борецький, Мелетій Смотрицький, Петро Могила створюють ініціативну групу у межах ієрархії для переговорів з лідерами уніатського табору, щоб все ж таки якось домогтись подолання розколу між православними і уніатами. Йшлося про обопільні поступки і узгодження. На певному етапі цих переговорів з'явився навіть проект створення окремого київського патріархату... Але з невідомих причин до згоди не дійшло».

Невдача з ідеєю створення окремого київського патріархату спонукла шукати інших шляхів вирішення проблеми подолання розколу нації за конфесійною ознакою. Після глибоких роздумів і таємних нарад з київським митрополитом Йовом Борецьким 1624 р. Мелетій Смотрицький вирушив до свого наставника по Острозькій академії Кирила Лукаріса, що на той час посів константинопольський патріарший престол. Дослідники української історії цього періоду вважають, що головною метою подорожі було отримання від патріарха грамоти з дозволом на воз'єднання православних і уніатів в єдиній українсько-білоруській митрополії на основі визнання римського папи головою християнства. Але ослаблений константинопольський патріархат, що, як часто писали уніатські полемісти, знаходився майже під повним контролем турецького султана, не збирався втрачати такий «ласий шматок», та ще й на користь свого давнього конкурента — Риму. І тому ще одна спроба досягти національної єдності закінчилась невдачею.

Однак не лише унія несла у собі зерна національного розколу. У 1591 р. дрібний український шляхтич і гетьман реєстрових козаків Криштоф Косинський використав у своїй суперечці за маєтності з князем Янушем Острозьким козаків, до яких незабаром приєдналися селяни. Повстання, що вибухнуло, охопило Брацлавщину, Волинь та Київщину і швидко набуло антифеодального характеру. Проти повстанців виступив родич Януша і найбільший український магнат, «оборонець православ'я» князь Констянтин Острозький.

Незабаром після поразки повстанців на річці П'ятка вибухноло нове повстання під приводом козацького ватажка Северина Наливайка. Козаків знову підтримали селяни і повстання швидко охопило значну територію. Повстанці громили панські маєтки без огляду на національну та релігійну приналежність їх власників. У відповідь місцева шляхта звернулась за допомогою до Варшави і коронне військо на чолі з гетьманом С. Жолкевським розгромило повсталих. Учасники повстання були жорстоко покарані, а сам С. Наливайко — після катуваннь привселюдно страчений у столиці Речі Посполитої Варшаві.

У XVII ст. Україна вступала розколотою духовно і соціально, селянство і дрібні міщани втратили довіру і повагу до української шляхти, що добиваючись зрівняння у правах з польською була згодна змінити батьківську віру, шляхта — у пошуках захисту від повстань власного селянства — швидко спольщувалась та окатоличувалась. Здавалось, що нація втрачала будь яку історично перспективу, перетворюючись у безелітну, селянсько-міщанську масу.

Однак саме ця маса і виробила нову соціальну верству, що взяла на себе роль національного провідника. Ім'я цій верстві — козацтво.

Національно зорієнтоване Просвітництво домінувало в українській політичній думці на зламі XVIII - XIX ст., грунтуючись на концепції суспільного договору, ідеях природної рівності та свободи всіх людей, виступало з критикою тиранії та кріпацтва. У часи нищення залишків української автономії саме представники цієї інтелектуальної течії — В.Каразин (1773 - 1842), В.Капніст (1758 - 1823), Я.Козельський (1729 - 1795), П.Лодій (1764 - 1829), В.Лукашевич (1783 - 1886), М.Рєпнін-Волконський (1778 - 1845), І.Тимковський (1772 - 1853), Ф.Туманський (? - 1805) були нечисленними захисниками державних традицій України.

Саме у цьому середовищі з'явилася «Історія Русів». Відповідно до часткової лібералізації суспільно-політичного життя Російської імперії за Олександра I, зростаючої ерозії архаїчних абсолютистсько-кріпосницьких структур в українських колах дедалі частіше лунали заклики до обмеження царської влади, скасування кріпацтва, модернізації суспільства. Наслідком поширення просвітницьких ідей була поява секуляризованого «юридичного» світогляду, у центрі якого стояла людина як самоціль. Свобода і правова рівність вважалися необхідною основою розвитку вільної особистості.

Особливості української політичної думки ХІХ - ХХ ст. визначалися тим, що вона розвивалася у соціальному середовищі, в якому зникали давні спадково-майнові ознаки, поступово руйнувався сільський традиційний спосіб життя і замість аграрного поставало масове індустріальне суспільство.

Україна впродовж ХІХ - ХХ ст. перебувала майже виключно у російській (з 1922 р. радянській) сфері впливу. Тому українська політична думка згаданого періоду зазнавала щонайперше впливів таких російських інтелектуально-політичних течій, як декабризм, панславізм, народництво, більшовизм і лише опосередковано — західноєвропейських течій, зокрема лібералізму, консерватизму, націоналізму тощо.

З огляду на розмаїття ідей розвиток української політичної думки ХІХ - ХХ ст. не був суцільним потоком, а являв собою кілька паралельних і окремих, хоча взаємопов'язаних та взаємозалежних напрямів, а саме: демократичне народництво (український соціалізм); лібералізм; націонал-демократія (демократичний, або державницький, націоналізм); консерватизм; націонал-комунізм; інтегральний націоналізм.

Демократичне народництво виникло на першій фазі українського національного відродження та було найстарішим напрямом української політичної думки модерної доби. Спершу воно було досить тісно пов'язане з декабристським рухом на підросійських землях (П.Борисов, П.Вигодовський, І.Горбачовський, Я.Драгоманов, О.Усовський та ін.). Однією з перших пам'яток цього напряму української політичної думки була Програма Товариства об'єднаних слов'ян, де висловлено наскрізні ідеї українського демократичного народництва:

✵ ворожість до кріпацтва й самодержавства;

✵ думки щодо демократизації суспільного та державного життя; конституційного перевлаштування імперії;

✵ створення демократичної панслов'янської федерації.

Подальший розвиток демократичного народництва пов'язаний із прагненням його чільних представників зблизити соціальне й національне питання та розв'язати їх у перебігові соціальної революції, яка водночас мала би бути національною за характером і рушійними силами. Органічне поєднання національно-федеральних, демократичних і соціалістичних (немарксистських) ідей дає підстави визначати демократичне народництво як специфічно український різновид соціалізму — український соціалізм.

Поява Кирило-Мефодіївського братства (1846) свідчила про кристалізацію народницько-демократичного руху в Україні та про широке осмислення власне українських проблем у контексті політичного буття всього слов'янського світу. Лідерами цієї організації були М.Костомаров (1817 - 1885), П.Куліш (1819 - 1897) і Т.Шевченко (1814 - 1861). Один із братчиків Г.Андрузький (1827 - ?) вперше у новітній історії України запропонував конституційний проект організації суспільно-політичного устрою майбутньої України, що ґрунтувався б на засадах демократизації та федералізації Росії («Начерки конституції республіки»).

Програма діяльності кирило-мефодіївців спиралася на ідеї соціального месіанізму, панславізму, федералізму, християнського світогляду, егалітаризму. Новим елементом у цій програмі була поява романтичного націоналізму (патріотизму). Основою національного відродження братчики вважали визволення селянських мас («народу») від кріпацтва, метою була проголошена українська демократична республіка у складі федерації слов'янських народів. Ієрархія завдань уявлялася такою: знищення кріпацтва й самодержавства у Російській імперії; демократизація суспільного життя; побудова слов'янської спілки християнських республік; поширення християнського суспільного ладу на весь світ як наслідок здійснення слов'янами своєї християнської місії. У концентрованому виразі ці погляди було висловлено у праці «Закон Божий (Книги буття українського народу)», написаній М.Костомаровим, та у численних поетичних творах Т.Шевченка. Загалом, ідеологія кирило-мефодіївців була синтезом романтичного етнографізму і культурництва з традиціями козацької державності та західноєвропейськими ідеями демократії, першими носіями яких в Україні XIX ст. були російські декабристи. Кирило-Мефодіївська програма стала платформою українського національно-визвольного руху на кілька наступних десятиліть (до 1917 р. включно).

Українське народництво протягом другої половини XIX ст. розвивалось двома напрямами. Перший репрезентували поляки-українофіли, або хлопомани: Ф.Духінський (1816 - 1893), І.Терлецький (1807 - 1888), М.Чайковський (1804 - 1886), В.Антонович (1834 - 1908); другий, впливовіший, започаткував М.Драгоманов (1841 - 1895).

У концепції одного з найяскравіших представників першої течії В.Антоновича, автора численних історичних і публіцистичних праць, було висловлено такі ідеї: вроджена нездатність та нелюбов українського народу до державного життя і перманентність опозиції до будь-якої форми держави; протиставлення самозорієнтованості державності вільній творчій суспільності; несумісність принципів демократизму з існуванням бюрократичного апарату; ототожнення демократії з народоправством, а українського народу — з трудовим селянством.

М.Драгоманов (основні праці — «Переднє слово до «Громади», 1878; «Шевченко, українофіли і соціалізм», 1879; «Історична Польща і великоруська демократія», 1881 - 1882; «Вольний Союз (Вільна Спілка)», 1884; «Лібералізм і земство в Росії», 1889; «Чудацькі думки про українську національну справу», 1891; «Листи на Наддніпрянську Україну», 1893), критикуючи абсолютизацію інтересів трудового народу, водночас продовжував народницько-демократичну традицію під прапором соціалізму (громадянства), який, що правда, не був революційним, радикальним, і започаткував ліберальний напрям в українській політичній думці. Метою перевлаштування суспільства мислитель проголосив «без начальство» — анархосоціалізм прудонівського зразка (тому його концепція перебувала в річищі традиції еволюційного, або «етичного», соціалізму, хоч і зазнавала відчутного впливу марксизму). Суть програми, виробленої Драгомановим, полягала в забезпеченні національних інтересів України через конституційно-правову реорганізацію Росії; федералізацію Росії та Австро-Угорщини; надання твердих гарантій конституційним правам громадян; надання права самоврядування для окремих регіонів і національностей та забезпечення вільного розвитку української культури. Провідною для Драгоманова була думка про те, що «не народи існують для держав, а держави для народів».

Ідейними спадкоємцями М.Драгоманова виступили С.Подолинський (1850 - 1891), М.Павлик (1853 - 1915), І.Франко (1856 - 1916), С.Петлюра (1879 - 1926), М.Грушевський (1866 - 1934) та ін. Цікаво, що С.Подолинський і М.Павлик кристалізували саме соціалістичні аспекти — драгоманівської програми, І.Франко та С.Петлюра поступово еволюціонували від соціалізму до націонал-демократії, а М.Грушевський навпаки — від націонал-демократії до соціалізму, причому прорадянського забарвлення. Серед партійних діячів Наддніпрянщини соціалістичні ідеї розвивали Л.Юркевич-Рибалка (1894 - 1919), Б.Грінченко (1863 - 1910), С.Єфремов (1876 - 1939), М.Порш (1877 - 1944), М.Шаповал (1882 - 1932), В.Винниченко (1880 - 1951).

Народницько-демократичну традицію України кінця XIX - початку XX ст. характеризували два виразні складники:

1) прагнення до громадянської та національної свободи;

2) ідеалізація народу й вимоги соціальної справедливості.

З названих компонентів виразнішим був другий. Турбота про захист соціально-економічних інтересів знедолених мас, поєднана з виразним егалітаристським ухилом, становила ідеологічний лейтмотив усього напряму. Однак наполягання М. Драгоманова на важливості існування відповідної та добре спланованої структури демократичних інститутів не залишило тривкого сліду. Волелюбність українського народництва була щирою, ґрунтувалася вона на ненависті до царського самодержавства.

Водночас демократично-народницька течія отримала й певне наукове обгрунтування. Особливою оригінальністю відзначалися наукові розробки, що їх нарівні з М.Грушевським здійснювали в міжвоєнний час (1918 - 1939 pp.) Р.Лащенко (1878 - 1929; основні праці — «Лекції з історії українського права», 1923; «Автономний статут демократичної Української республіки») та С.Шелухін (1864 - 1939; основні праці — «Монархія чи республіка?»; «Україна»; «Право України на свою державність»; «Шляхи до української соборності»). М.Грушевський, Р.Лащенко та С.Шелухін обґрунтовували можливість і доцільність федеративного чи конфедеративного об'єднання з тими країнами, з якими Україна мала й підтримувала історичні зв'язки, зокрема з Литвою та Білоруссю (М.Грушевський), Росією (Р.Лащенко), Чехією, Сербією, Хорватією, Словенією, Словаччиною (С.Шелухін). Загалом історико-правовий аспект виявився найбільше опрацьованим у творчості вчених-народників. Вони вважали, що федерація є оптимальною формою державного устрою майбутньої України і має сприяти зміцненню її державності. Стрижневими у світоглядній платформі вчених-народників були такі засади: народоправство (демократизм); егалітаризм та ідея безкласовості української нації; розуміння народу як територіальної (а не етнічної) одиниці; пріоритет прав народу над правами держави.

Позиції демократичного народництва помітно ослабли у 20 - 30-х pp. XX ст. Це було викликано появою досить потужних альтернативних рухів — інтегрального націоналізму, націонал-комунізму та націонал-демократи (два останні були «уламками» окремих течій українського соціалізму, де у першому випадку наголос змістився у бік соціального аспекту, а у другому — у бік національного); усвідомленням провини українських соціалістів за поразку у визвольних змаганнях 1917 - 1920 pp.; кризою демократичних режимів у загальноєвропейському масштабі; становленням тоталітарних режимів.

У 30 - 50-х pp. соціалістичні ідеї (немарксистського характеру) в еміграції намагалися розвивати В.Винниченко та І.Багряний (1906 - 1963), які пережили тривалий період захоплення націонал-комунізмом. В.Винниченко (основна праця — «Конкордизм») виступив зі спробою обґрунтування нового суспільного ладу, який має поєднувати кращі здобутки комуністичної та капіталістичної систем. Фактично це був український варіант доктрини конвергенції двох антагоністичних систем, висунутої на Заході у 50 - 60-х pp. І.Багряний, автор численних публіцистичних оглядів, умотивував потребу відмовитися від тоталітаризму (у вигляді комунізму, інтегрального націоналізму чи фашизму) та переорієнтувати свою діяльність на засвоєння й поширення демократичних ідей (близьких до ідей Соцінтерну). Особливі надії він покладав на здобуття Україною незалежності внаслідок демократичної революції та дезінтеграції СРСР.

Поширення ліберальних ідей в Україні не мало такого розмаху і не привело до «тріумфальної ходи» лібералізму, як це мало місце у країнах Західної Європи XIX ст. Процес сприйняття політико-економічних постулатів лібералізму в Україні не був ані цілісним, ані успішним. Такий неуспіх і вкрай повільне сприйняття ліберальної доктрини українською інтелігенцією та широкими колами українського суспільства обумовлювалися наявністю авторитарного типу політичного режиму у підросійській Україні, жорстоким придушенням будь-яких проявів національно-визвольного руху і внаслідок цього — засиллям і популярністю радикальних течій (у формі російського революціонізму чи українського народництва). Сам характер політичної системи, яка впродовж тривалого часу перебувала в незмінному вигляді, консервував наявний стан речей і перешкоджав розвиткові й поширенню поміркованих поглядів. Унаслідок цього ліберальна модель перевлаштування суспільного життя так і не набула в Україні завершеної форми упродовж ХІХ - ХХ ст.

Вирізняють дві спроби рецепції лібералізму в Україні. Перша була пов'язана з намаганням М.Драгоманова імплантувати західні ліберальні ідеї в українське середовище у другій половині XIX ст. та поєднати їх із соціальною та національною ідеями; друга мала переважно космополітичне забарвлення і виявилася в діяльності (переважно в науково-культурній) представників російської ліберальної течії в Україні кінця XIX - початку XX ст. Частково ліберальні ідеї прижилися, хоча й зазнали певної трансформації в українському народництві, націонал-демократи та консервативній доктрині В.Липинського, який вважав саме М.Драгоманова своїм попередником. Поширенню ліберального світогляду в Україні, окрім М.Драгоманова, сприяли також Б.Кістяківський (1863 - 1920), М.Туган-Барановський (1871 - 1916), М.Ковалевський (1871 - 1916), М.Славинський (1868 - 1945), В.Вернадський (1863 - 1945), А.Кримський (1871 - 1942).

Серед помітних діячів української діаспори виразну прихильність до ідей лібералізму зберіг хіба що один І.Лисяк-Рудницький (1919 - 1984). За винятком кількох концептуальних праць Б.Кістяківського («Держава правова і соціалістична», «Соціальні науки і право»), жоден із цих мислителів не залишив спеціально присвяченої проблемам лібералізму праці.

Центральними у системі координат українського лібералізму були такі погляди: існування демократичної держави можливе лише за умови політичної свободи (М.Драгоманов), де остання тлумачиться як сукупність конституційно закріплених прав громадян; домінантною цінністю у співвідношенні «людина — суспільство — держава» є «людина» незалежно від соціального статусу конкретної особистості; у системі політико-економічних категорій центральною є категорія приватної власності на засоби виробництва (М.Туган-Барановський); визнання верховенства права у суспільному житті, взаємозалежності права та свободи, необхідності поєднання соціальної та правової ідей (Б.Кістяківський); пріоритет загальнолюдських цінностей над соціально-класовими чи національними, необхідність раціонального влаштування суспільного життя (на цьому ґрунті постало вчення В.Вернадського про ноосферу як сферу людського розуму); децентралізація держави як засіб обмеження державної влади та надання гарантій існуванню місцевого самоврядування (М.Драгоманов); популяризація етичних засад політичної діяльності, пов'язаності політики та моралі (М.Драгоманов: «Чисте діло потребує чистих засобів»).

Більшість українських лібералів вірила у можливість здійснення національних прагнень українського народу та захисту конституційних принципів у межах оновленої та демократизованої федеративної Росії. Слідом за М.Драгомановим ліберали вважали, що «принципи сучасної всесвітньої цивілізації найбільше відповідають поступові: лібералізм у його найпослідовнішій формі — федералізмові у справах соціальних із його найтвердішою гарантією — асоціацією в справах економічних, раціоналізм у справах письменницьких, наукових, умілостях». Осягнувши в особі своїх кращих представників (зокрема

Б.Кістяківського) необхідність створення правової держави, український лібералізм кінця XIX - початку XX ст. залишився байдужим до проблем самостійності України й побудови суверенної національної держави. У 70 - 80-х pp. XX ст. гуманістична традиція українського лібералізму була сприйнята українським дисидентським підпіллям і знайшла вияв у правозахисній діяльності (зокрема в діяльності та програмних документах Української Гельсінської групи). Тоді й було порушено питання політичної незалежності України з дотриманням прав і свобод особистості.

У першій половині 90-х pp. XX ст. в Україні було здійснено третю спробу рецепції ліберального світогляду. На цьому етапі його носіями стало майже 10 політичних партій (ЛПУ, ЛДПУ, КДП, НДП та ін.). Знову постало питання синтезу соціального й національного елементів у ліберальній течії.

Націонал-демократія, або націонал-державництво. Цей напрям української політичної думки зародився у Галичині наприкінці XIX ст. та був пов'язаний насамперед з іменами І.Франка, Ю.Бачинського та Л.Цегельського. Лише згодом нова інтелектуально-політична течія набула певного поширення серед діячів Наддніпрянщини, які до подій 1917 - 1918 pp. перебували переважно на соціалістичних позиціях і поступово еволюціонували від вимог народницького федералізму до ідей національно-державної незалежності (С.Петлюра, О.Шульгин, Є.Чикаленко та ін.). Кристалізація націонал-демократичної платформи відбувалась у 20 - 30-х pp. під впливом усвідомлення провини українських соціалістів за поразку національної революції 1917 - 1920 pp. та ознайомлення з політичною ситуацією у тогочасній Європі. Так, О.Шульгін запропонував остаточно відмежуватися від ідеологічної спорідненості з соціалізмом і не ототожнювати його з демократією, що було властиве політичному мисленню багатьох державних діячів доби УНР.

Науковий фундамент під націонал-демократичні ідеї підвели С.Дністрянський (1870 - 1936; основні праці — «Загальна наука права і політики»; «Погляд на теорії права і держави», 1925; «Нова держава», 1923; «Нові проекти української конституції», 1920), В.Старосольський (1878 - 1942; основні праці — «Теорія нації», 1922; «Держава і політичне право», 1924; «Суспільно-політичні рухи та їх носії»), О.Бочковський (1885 - 1939; основні праці — «Боротьба народів за національне визволення», 1932; «Народження нації», 1939; «Життя нації», 1939), С.Рудницький (1877 - 1937; основні праці — «Українська справа зі становища політичної географії», 1923; «До основ українського націоналізму», 1923), О.Ейхельман (1854 - 1943; основні праці — «Меморандум уряду УНР», 1921; «Проект Конституції — основних державних законів УНР», 1921), О.Лотоцький (1870 - ?); основні праці — «Українські джерела церковного права», 1931; «Схід і Захід у проблемі української культури», 1939), А.Яковлів (1872 - 1955; основні праці — «Українське право», «Основи Конституції УНР» (1935).

С.Дністрянський і О.Ейхельман зробили спробу підготувати проекти конституцій для України, врахувавши притаманні, на їхню думку, українському народові національно-державні та етнопсихологічні традиції. Окрім того, представники націонал-демократичного напряму обґрунтовували концепцію федерації, яку намагалися поєднати з постулатом про право народів на самовизначення.

Базовими для націонал-демократичного напряму були такі засади:

✵ інтерес нації та держави — найвищий критерій історичної оцінки в разі домінування суверенності нації над суверенністю держави (за винятком позиції О.Ейхельмана);

✵ обгрунтування права українського народу на самовизначення в межах власної етнічної території;

✵ ідеї демократичного політичного режиму і республіканської форми правління як основи політичного ладу української нації;

✵ визнання національної ідеї та психології основою буття й сутності нації.

Водночас обстоювався погляд на національну ідею як на основний критерій за розмежування народу і нації, підкреслювалася необхідність проведення політики «дрібної праці» та утвердження ролі Галичини як «П'ємонту» України.

Спадкоємцями національно-державницьких ідей (і певною мірою — несоціалістичних елементів демократичного народництва) виступають представники сучасних правоцентристських партій України (Рух, УРП та деякі інші).

Консерватизм. В Україні він набув ще меншого поширення, ніж лібералізм, і впродовж тривалого часу залишався екзотичним свідченням існування нетривких, монархічних традицій. Безпосередня його поява була викликана необхідністю захисту національних традицій, що опинилися в небезпеці внаслідок уніфікаторсько-нівелювального впливу русифікації (в підросійській Україні) та полонізації (в Галичині). Однією з перших пам'яток консервативної думки в Україні була «Історія Русів» (1818 - 1822 pp.) — полемічна праця з виразним антиросійським спрямуванням. У XIX ст. до консервативної течії української політичної думки належали: Г.Галаган (1819 - 1888), Г.Милорадович (1839 - 1905), В.Горленко (1853 - 1907), П.Куліш (1819 - 1897), М.Гарасевич (1763 - 1836), Д.Зубрицький (1777 - 1862), І.Могильницький (1771 - 1831), Й.Лозинський (1807 - 1889), Й.Левицький (1801 - 1860) та ін. На галицьких теренах особливо помітний внесок у розвиток консервативного напряму зробила «Руська трійця» — М.Шашкевич (1811 - 1843), І.Вагилевич (1811 - 1866) та Я.Головацький (1814 - 1888), які поєднували несприйняття й засудження тогочасної дійсності з апологетизацією минулого.

Кристалізація ідейного підґрунтя українського консерватизму була спричинена існуванням в Україні Гетьманату П.Скоропадського (1918), необхідністю вмотивування політико-правових підстав цього режиму й доведення правонаступництва монархічно-гетьманських традицій в українському політичному середовищі. Український консерватизм формувався як політико-ідеологічна концепція під досить відчутним впливом західноєвропейської історіографії та політології. Традиційними для нього є екскурси як в історію середньовічної України (Галицько-Волинського князівства, гетьманської держави Б.Хмельницького), так і в історію України новітнього часу (доби національно-визвольних змагань 1917 - 1920 pp.). Наслідком синтезу таких різнорідних елементів стала поява консервативної концепції — очевидно, найціннішої складової доробку української політичної думки. На концептуальному рівні ця концепція постала переважно завдяки діяльності трьох найвидатніших представників консерватизму — В.Липинського (1882 - 1931), С.Томашівського (1875 - 1930), В.Кучабського (1895 - 1945). На консервативних позиціях у першій половині XX ст. перебували також такі відомі мислителі, як О.Назарук (1883 - 1940), Д.Дорошенко (1882 - 1951) та А.Шептицький (1865 - 1944). Найбільшим і найвпливовішим представником українського консерватизму і водночас найоригінальнішим українським політичним мислителем після М.Драгоманова був В.Липинський (основні праці — «Україна на переломі», 1657 - 1659; «Замітки до історії українського державного будівництва в XVII столітті», 1920, «Релігія і церква в історії України», 1925; «Листи до братів-хліборобів. Про ідею і організацію українського монархізму», 1926).

Провідними цінностями політичної філософії В.Липинського були держава і нація. «Ніхто нам не збудує держави, коли ми самі її не збудуємо, і ніхто з нас не зробить нації, коли ми самі нацією не схочемо бути», — таким було політичне кредо мислителя. Ототожнивши поняття «нація» та «держава», В.Липинський зняв проблему кристалізації модерної української нації, замінивши її проблемою творення держави. Ідеал майбутньої Української держави він убачав у незалежній трудовій і легітимній (правовій) монархи зі спадковою (дідичною) гетьманською владою — монархії англійського взірця. До такої форми правління як оптимального способу організації вищої державної влади В.Липинський прийшов, проаналізувавши три методи розв'язання проблеми державного будівництва: демократія з республікою; охлократія з диктатурою; класократія з правовою — «законом обмеженою і законом обмежуючою» монархією. Під демократією вчений розумів нічим не обмежений суверенітет (самодержавство народу), під охлократією — необмежене панування однієї соціальної групи (верстви чи партії) над суспільством, під класократією — владу виборної аристократії, обмеженої послухом монархові, моральними традиціями та правом.

Основною умовою реалізації ідеї української державності В.Липинський вважав єдність — релігійну, регіональну, політичну, національну, організаційну. Досягнення цієї єдності мислитель вбачав у плеканні ідеї територіального патріотизму (всупереч поширеним тоді етнічним формам патріотизму) — єдності всіх громадян України, незалежно від національної, конфесійної чи соціально-класової ознак, та залученні до творення Української держави не тільки народних мас, а й еліти. Політична програма будувалася на таких засадах: гарантії прав і свобод особистості; стабільний державний правопорядок; поділ державної влади; забезпечення права приватної власності на землю і проведення аграрної реформи, що зупинила б пролетаризацію селянства й забезпечила стабільну соціальну опору державній владі; об'єднання всіх українських земель в одній державі (ідея соборності); відмова від будь-яких зовнішньополітичних орієнтацій, орієнтація на власні сили; організація української еліти, яка пропагувала б культ держави і навколо якої мали б згуртуватися всі верстви українського суспільства; християнська етика — ірраціональний чинник, що має сприяти процесові державотворення.

Відсутність української державності та поразку національної революції 1917 - 1920 pp. В.Липинський розглядав як закономірні результати хибного курсу, неправильної державної стратегії та браку об'єднавчої національної ідеї: «Побили ми себе самі. Ідеї, віри, легенди про одну-єдину, всіх українців об'єднуючу, вільну й незалежну Україну провідники нації не сотворили, за таку ідею не брались, і тому, зрозуміло, така Україна здійснитись, прибрати реальні живі форми не змогла».

Консервативна концепція С.Томашівського (основні праці — «Під колесами історії», 1925; «Про історію, героїв і політику», 1929) складалася з уявлень про консервативні традиції Галицько-Волинського князівства, апології діяльності греко-католицької церкви та її релігійно-етичних засад (клерикалізм), ідеї територіального патріотизму (в останні роки життя він перейшов на позиції полонофільства). Причинами втрати Україною шансу на здобуття державної незалежності в 1917 - 1920 pp. мислитель уважав відсутність єднальної державної ідеї, брак політико-економічної та культурної рівноваги між містом і селом, політичну гіпертрофію українського народу (надмірну політизацію мас).

С.Томашівський запропонував теорію європеїзації, де йшлося про необхідність адаптації запозичених західноєвропейських здобутків до реальних політичних потреб України. На думку мислителя, практична політика має грунтуватися лише на апробованих історичним досвідом зразках політичного життя країн Західної Європи, зокрема Англії. На відміну від В.Липинського С.Томашівський не розмежовував монархії та республіки і не ототожнював їх із демократіями. Він уважав, що монархія сумісна з демократією, якщо вона не є абсолютною; республіка є прийнятною для України формою правління, якщо вона еволюціонуватиме спочатку від традиційної монархії — гетьманату.

В.Кучабський (основні праці — «Більшовизм і сучасне завдання українського заходу», 1925; «Україна і Польща», 1933) назвав свою концепцію «позитивним мілітаризмом»; вона була пройнята вірою в те, що провідну роль у заснуванні монархічної держави мають відігравати люди військового духу та організації. Програма В.Кучабського містила в собі такі вимоги: подолання анархізму української еліти та її підпорядкування державним інтересам; підвищення освітнього рівня, насамперед молоді, відродження традиційних моральних цінностей; рекрутування нової еліти з представників різних верств суспільства; усунення декласованої інтелігенції від проводу в національному русі. Особлива надія на відродження української державності покладалася на «український П'ємонт» — Галичину, яка зможе організувати решту України на визвольну боротьбу.

Усіх трьох найвпливовіших представників українського консерватизму об'єднували такі ідеї: критичне ставлення до української народницько-соціалістичної демократії, націоналізму та російського більшовизму; визнання провідної ролі держави в соціально-політичному житті; пошуки нових методів організації суспільних відносин, що спиралися б на представництво і співробітництво всіх класів; визнання керівної ролі нової української політичної еліти в державотворчому процесі.

Після другої світової війни консервативний напрям не набув значного поширення та великої суспільної ваги навіть в еміграції. У 90- х pp. XX ст. наявні спроби деяких сучасних політичних партій України, насамперед правого та правоцентристського спрямування, використати консервативну традицію української політичної думки для обгрунтування своїх ідеологічних позицій (УРП, УКРП, УНКП).

Український націонал-комунізм. Його поява й поширення спричинені насамперед слабкістю, незрілістю та розколом українського демократичного руху. Програні визвольні змагання та розпочата більшовиками українізація (з 1923 р.) навіяли деяким представникам українських лівих надію на те, що можна виправити критичне становище, в якому опинилася Україна, методом порозуміння, компромісу з російськими більшовиками, які перебрали на себе державне керівництво, і навіть досягти незалежної державності. Виступаючи за співпрацю з російськими більшовиками на ґрунті спільної (марксистської) доктрини, українські націонал-комуністи об'єктивно сприяли подальшому розколові єдиного фронту боротьби за самостійність України і прирікали себе на політичну поразку.

Від самого початку український націонал-комунізм не був монолітною політико-ідеологічною течією та розпадався на кілька напрямів:

1) ліва течія в УСДРП (1917 - 1918 pp.) головні представники — П.Буценко, В.Врублевський, Е.Касьяненко, Ю.Медведєв, Е.Неронович);

2) течія, що обстоювала потребу створення самостійної української компартії (більшовиків) (1918 - 1919 pp.); головні представники — Г.Лапчинський, С.Мазлах, В.Шахрай, певною, мірою М.Скрипник);

3) колишня ліва течія в УПСР, пізніше — УКП (боротьбисти) (1918 - 1920 pp.); головні представники — Г. Гринько, В. Еллан-Блакитний, О.Любченко, О. Шумський);

4) незалежна ліва течія УСДРП, пізніше УКП (укапісти) (1920 - 1925 pp.); головні представники — М.Авдієнко, А.Драгомирецький, Ю.Кулиниченко, А.Річицький (Пісоцький), М.Ткаченко);

5) самостійницька течія федералістів у КП(б)У (1919 - 1920 pp.); головні представники — Е.Касьяненко, Я.Ландер, Г.Лапчинський, П.Попов);

6) закордонна група УКП (1920 - 1922 pp.); головні представники — B. Винниченко, З.Висоцький, В.Левицький, В.Мазуренко, певний час М.Чечель).

Теоретичним підґрунтям українського націонал-комунізму стали гостро полемічні та публіцистичні твори В.Шахрая (1888 - 1919); «Революція на Україні», 1918), С.Мазлаха та В.Шахрая («До хвилі. Що діється на Вкраїні і з Україною?», 1919), М.Хвильового (1893 — 1933); «Камо грядеш», «Думки проти течії»; «Україна чи Малоросія?»; «Апологети писаризму»). Політичну концепцію націонал-комуністів складали економічні дослідження М.Волобуєва, Г.Гринька,

C. Діманштейна і В.Доброгаєва про колоніальний статус української економіки в системі народногосподарського комплексу СРСР та історичні праці М.Равича-Черкаського і М.Яворського, в яких обґрунтовувалися ідеї «докорінності» КП(б)У та потреби незалежного розвитку української радянської державності. У площині практичної політики під час українізації (1923 - 1933 pp.) ідеї націонал-комунізму намагалися реалізувати М.Скрипник (1872 - 1933) та О.Шумський (1890 - 1946).

Найяскравішим представником націонал-комунізму є письменник і публіцист М.Хвильовий. Головними завданнями, що постали перед Україною, він вважав: 1) подолання комплексу просвітянської провінційності, меншовартості («малоросійства»), виплеканих століттями російського панування; 2) переродження нації на засадах волюнтаризму та досягнення українцями ідеалу європейської людини фаустівського типу — людини-громадянина, носія етики активізму, творця культурних і суспільно-політичних цінностей та рушія історії.

Гасло культурного Ренесансу на українських теренах, проголошене М.Хвильовим, було наслідком відмови від однобічної орієнтації на Росію («Дайош Європу!» — закликав мислитель), наслідком обраного курсу на засвоєння культурної спадщини «психологічної Європи». Оскільки для М.Хвильового культурні процеси уявлялися тісно пов'язаними з політичними, він вважав боротьбу за самостійність української культури складовою процесу кристалізації української нації та створення повноцінного й незалежного від Москви державного організму у формі радянської соціалістичної республіки. Він виявився фактично і найпослідовнішим поборником ідеї самостійної комуністичної України.

Націонал-комуністичні ідеї набули «другого дихання» на ранньому етапі дисидентського руху в Україні (60-ті pp.). їх обстоювали тоді І.Дзюба, Л.Плющ, М.Руденко та ін. Націонал-комунізмом був пройнятий один із перших програмних документів українського дисидентства — праця І.Дзюби «Інтернаціоналізм чи русифікація?» (1965), в якій викривалися відхилення радянської національної політики в Україні від ленінських принципів і закликалося відновити ці принципи. Надалі націонал-комуністичні ідеї поширення не набули. Концепція «загірної комуни» (М.Хвильовий) з українським «обличчям» виявилась утопічною й нежиттєздатною.

Інтегральний націоналізм. Як модерний напрям політичної думки та ідеологічна підстава організованого (чинного) націоналістичного руху проминув у своїй еволюції три стадії:

1) ранню, або романтичну, пов'язану майже виключно з ім'ям М.Міхновського (1873 -1924);

2) класичну, або власне інтегральну, яку уособлювали Д.Донцов (1883 - 1973), М.Сціборський (1897 - 1941), С.Бандера (1906 - 1959), Я.Стецько (1912 - 1986);

3) сучасну, що не має виразного ідеологічного обличчя; уособлюється діяльністю декількох політичних угруповань (КУН, ОУН(м), ОУН(б), ДСУ, УНА - УНСО), які так чи інакше намагаються ревізувати ідеологічні постулати своїх попередників.

Романтичний націоналізм М.Міхновського (основні праці — «Самостійна Україна», 1900; «Програма» та «10 заповідей УНП», 1906; «Основний закон «Самостійної України» спілки народу українського», 1905) виник у формі соціал-самостійництва — суміші незалежницьких ідей та віри в соціалістичний лад як єдино можливий для України устрій. Але таке спрямування не набуло поширення в самому націоналістичному русі, а було частково запозичене українським націонал-комунізмом. Ранній націоналізм об'єктивно був споріднений з галицькою самостійницькою платформою В.Будзиновського та Ю.Бачинського (праця останнього — «Україна ірредента», 1895) та значною мірою посприяв еволюції І.Франка від соціалізму до націонал-демократи (праця «Поза межами можливого», 1900).

Запеклим ворогом України М.Міхновський називав Росію, закликав до безкомпромісної боротьби з нею; головною вадою українського визвольного руху вважав «брак націоналізму серед широкого загалу». Завдання-мінімум, поставлене перед українством М.Міхновським, — відновлення історичного легітимізму й повернення до умов Переяславської угоди 1654 р. — перебувало в річищі консервативної традиції та не мало реальних підстав для реалізації. Досягнення повної незалежності України мислитель вважав метою-максимумом. Він одним із перших висунув гасло «Україна для українців», яке стало невід'ємною ознакою українського інтегрального націоналізму. Рушійною силою майбутньої національної революції М.Міхновський визначив нову («четверту») українську інтелігенцію.

Віра в націю як найвищу суспільну цінність сягнула гіпертрофованих розмірів в ідеологічній конструкції Д.Донцова (основні праці — «Підстави нашої політики», 1921; «Націоналізм», 1926; «Політика принципіальна і опортуністична», 1928; «Дурман соціалізму», 1936; «Де шукати наші історичні традиції», 1938; «Росія чи Європа», 1955; «Від містики до політики», 1957; «Клич доби», 1968). Як і М.Міхновський, Д.Донцов на початку своєї ідейної еволюції віддав данину захопленню соціалізмом, потім неодноразово змінював свої позиції. Застосувавши принцип західноєвропейської «життєвої філософії» у своїх публіцистичних творах, він закликав відмовитися від раціонального світосприйняття, а у його концепції інтегрального націоналізму домінували такі тези: треба «зміцнювати волю до життя, до влади; до експансії»; необхідно плекати «устремління до боротьби та свідомість її конечності»; у сприянні націоналізмові мають панувати романтизм і догматизм; слід насаджувати войовничість та аморальність як антитезу так званим загальнолюдським цінностям; імперіалізм повинен стати основою та змістом державної політики; «творче насильство ініціативної меншості» має підпорядкувати власний народ національним завданням та змусити його до агресії проти сусідів.

У час, коли тоталітарні рухи здобували перемоги в Європі (20 - 30- ті pp.), ідеї Д.Донцова набули величезної популярності в середовищі галицької молоді. А втім, спроба Д.Донцова підпорядкувати тоталітаризмові український національний рух не була єдиною, тим більше, що сам ідеолог руху організаційно не належав до націоналістичних структур. Свою модель майбутньої української державності запропонував один із чільних лідерів ОУН М.Сціборський (основні праці — «Націократія», 1935; «Нарис проекту основних законів (Конституції) Української держави», 1940). Піддавши гострій критиці демократію, соціалізм, комунізм і монархізм, він запропонував створення альтернативної державної форми — націократії як «режиму панування націй у власній державі, що здійснюється владою всіх соціально корисних верств об'єднаних відповідно до їхніх суспільно-продукційних функцій — у представницьких органах державного управління». М.Сціборський, обстоюючи гасло «держава вище партій і класів», заперечував право участі політичних партій в управлінні державою та розглядав диктатуру як оптимальний спосіб здійснення державної влади на час національної революції. Опорою режиму мала стати революційна націоналістична організація, яка перебрала б на себе диктаторські функції на час перехідного періоду. Населенню, за схемою М.Сціборського, надавалася можливість участі у громадсько-політичному житті через представництво в органах місцевого самоврядування, у синдикалістських організаціях фашистського зразка та через вибори до обмеженого у законодавчих функціях національного парламенту — Державної Ради.

Після краху фашистського й нацистського режимів Італії та Німеччини, поразки УПА в боротьбі проти СРСР інтегрально-націоналістичні доктрини швидко втрачали соціальну базу. Тоталітарна хвиля в країнах Заходу почала спадати. Перебуваючи в еміграції, діячі націоналістичного руху мусили враховувати ці суттєві зміни в політичному кліматі Європи. Відповідно до цього почався перегляд ідеологічних постулатів, які тривалий час вважалися непорушними, та поступова «демократизація» інтегрального націоналізму. З особливою виразністю ця трансформація простежується в працях націоналістично зорієнтованих авторів повоєнного періоду: Й.Горнового («СРСР — країна найжорстокішого гноблення народів: визиску працюючих»), П.Полтави («Концепція самостійної України і основна тенденція політичного розвитку сучасного світу»), Я.Старуха («Упир фашизму»), П.Думи («Ідейно-політичне обличчя більшовиків»), Д.Шахая («Тактика щодо російського народу»).

Завдяки публіцистичним творам В.Мороза («Серед снігів», «Репортаж із заповідника імені Берія») інтегрально-націоналістичні ідеї потрапили у середовище українських дисидентів, хоча ні у 60 - 80-х pp., ні згодом помітного успіху вже не мали.

Роки української незалежності (після 1991 р.) отримали досить потужне філософсько-політичне осмислення. Аналізом соціально- економічної та політичної ситуації займалися українські фахівці всіх напрямів суспільствознавства, а також політичні лідери, урядові функціонери та найвищі державні керівники. Дискусії здебільшого породжували питання спрямованості та швидкості руху від тоталітаризму.

Представники однієї орієнтації Д.Видрін і Д.Табачник («Україна на порозі XXI ст. Політичний аналіз», 1995), В.Гриньов («Нова Україна, якою я її бачу», 1995), А.Деркач, С.Веретєнников та А.Єрмолаєв («Бесконечно длящееся настоящее. Украйна: четыре года пути», 1995), критикуючи націонал-лібералізм, пропонують обрати за основу державної стратегії лівоцентристську ідеологію, складовими якої мають стати такі положення: формування авторитарного режиму у межах президентського правління; федералізація України; формування єдиного Євразійського союзу й подальше зближення з Росією та іншими країнами СНД; засудження розвалу СРСР, тотальної «українізації» та «вестернізації» («американізації»); збереження монопольних позицій державного сектора у національній економіці та створення «згори» соціально орієнтованої моделі ринкової економіки.

Виразники протилежної орієнтації — Є.Бистрицький, О.Дергачов, С.Макєєв, В.Полохало, М.Томенко та інші наголошують на необхідності відмовитися від продовження етатистського курсу у державній політиці та віддають пріоритет розв'язанню проблеми формування в Україні громадянського суспільства («Політологія посткомунізму: політологічний аналіз посткомуністичних суспільств», 1995; «Українська державність у XX столітті: історико-політологічний аналіз», 1996; «Демони миру та боги війни. Соціальні конфлікти посткомуністичної доби», 1997). Так, зокрема, М.Томенко (основна праця — «Українська перспектива: історико-політологічні підстави сучасної державної стратегії», 1995) виступив за синтез кращих (національних і світових) здобутків соціал-демократії, лібералізму та консерватизму у вигляді українського соціального лібералізму (або «сучасного українського традиціоналізму») та утворення руху «нової демократії», ідеологічна платформа якої має спиратися на такі засади: пріоритет прав особистості; верховенство права в суспільному житті; поділ державної влади; механізм ухвалення рішень — консенсус між рідними групами суспільства; правові гарантії діяльності політичної опозиції.

Зі здобуттям незалежності України активно розвивається національна школа політології, основні інтелектуальні сили якої зосереджені в провідних навчальних закладах, наукових установах та громадських об'єднаннях (Інститут держави і права, Інститут національних відносин і політології, Українська академія політичних наук, Асоціація молодих українських політологів і політиків, Українська асоціація політологів, Асоціація політичних психологів та ін.). Зусилля сучасної вітчизняної політології спрямовані на відродження національної та утвердження загальнолюдської політичної культури; формування національної демократичної доктрини, створення концепції широкої політичної просвіти й системи політологічної освіти в Україні; публікацію першоджерел національної політичної думки, відродження забутих імен визначних вітчизняних політичних мислителів, а також переклад і видання праць сучасних закордонних політологів; налагодження дійових контактів та спільної роботи з провідними центрами світової науки та освіти.

ДЖЕРЕЛА:

Карасевич А. О., Левківський К. М., Сокирська В. В., — Політичні портрети України Литовсько-Польської доби. Кн. 1 — Умань. — 2013. — 484 с.; Карасевич А. О., Левківський К. М., Сокирська В. В., — Політичні портрети України Литовсько-Польської доби. Кн. ІІ — Умань. — 2013. — 643 с.; Карасевич А. О., Левківський К. М., — Політичні портрети України. Козаччина. Кн. І — Умань. — 2014. — 670 с.; Карасевич А. О., Левківський К. М. Політологія. — Умань. — 2010. — Частина 1. — 204 с.; Карасевич А. О., Левківський К. М. Політологія. — Умань. — 2010. Частина ІІ. — 344 с.; Карасевич А. О. Історія політичної думки. Навчальний посібник. — Умань. — 2013. — 726 с.; Карасевич А. О. Історія політичної думки. Навчальний посібник. — Умань. — 2014. — 860 с.